28 грудня, 2018
Андрій Домаранський   ▪   Кропивницький

Магічна куля Кро

Задумуючись над питанням, чи буде реванш, здається, що кожен починає аналізувати ситуацію, виходячи зі свого, так би мовити, персонального «методологічного апарату»; кожен застосовує якісь надійні та перевірені способи.
Матеріал друкованого видання
№ 52 (580)
від 27 грудня, 2018

 Хтось задля цього заводить довгу «коньячну» розмову з розумною людиною, хтось присідає перед екраном, хтось пробує задіяти професійні прийоми: історики шукають аналогії в минулому, соціологи виявляють явні та приховані настрої людей, політологи аналізують кожне слово своїх і чужих політиків, економісти «сканують» найменші зміни на ринках.   


Моя магічна куля — це Кро (Кропивницький, хто, може, ще не в курсі). І то не лише питання моєї безнадійної вкоріненості в місто чи провінційного пупоцентризму. Це також (і передовсім) професійне, точніше кажучи, географічне. Для географа часто знайти відповідь на своє професійне питання означає знайти місце в просторі, де природним чином відтворені процеси, що бентежать його неспокійний розум. Далі питання техніки: придивляйся, вимірюй, аналізуй.


Рівновіддалене від основних больових точок тіла країни (які, цілком справедливо, набагато частіше звертають на себе загальну увагу), це невелике й непомітне місто невпинно вбирає в себе всі пристрасті та проблеми загальнодержавного штибу. Вбирає вже очищеними від емоцій, властивих прифронтовим околицям. Вбирає і розчиняє в рівних пропорціях. Це місце — перетин головних історичних, етнічних, природних чи яких завгодно ще осей України. Це регіон, який потрапляє під ті самі політтехнологічні та пропагандистські технології, що й інші місця країни, але завдяки своїй природній помірності (її часто сприймають як безликість) гасить у собі ці імпульси. 

 

Читайте також: Президентські вибори: стартові позиції


І що ж видно в цій магічній кулі зараз, у час грудневої замерзлої грязюки, істеричних новин воєнного стану та передноворічної втоми? Видно, що з-поміж усіх основних учасників гарячого 2013-го найбільше здали в таборі «прогресивних» громадян. Чимало з тих, хто всіма силами допомагав ламати хребта системі, здається, просто втомилися. Роки війни забрали багато запалу (у кого на передовій, у кого в тилу), а цій категорії людей хочеться жити відповідно до свого багатого внутрішнього світу: ходити на концерти, читати книжки, подорожувати, ростити дітей. Поєднувати це з високим рівнем волонтерства непросто. Один рух — і вже тобі муки совісті (чи сім’єю в Єгипет, чи переказ на картку для волонтерів). Дехто з прогресивних отримав якусь заспокійливу сатисфакцію: хтось написав книжку/зняв фільм, хтось увійшов у владу, хтось набув певного статусу (ветеран АТО, волонтер, активіст, популярний блогер, медійний експерт). Зрештою, немає за що дорікати, вони зробили свою справу, та й професійні обов’язки нікуди не ділися. Гірше те, що ця найкраща частина спільноти виявилася неготовою до продовження результативної боротьби на наступному рівні. Демократичний табір не структурувався в політичні сили, не виробив прагматичної програми дій та принципів взаємодії, не викристалізував лідера. Нині дії прогресивних містян, за винятком феномену волонтерства, мало різняться від довоєнних часів і загалом зводяться до просвітництва на різних фронтах.

найкраща частина спільноти виявилася неготовою до продовження результативної боротьби на наступному рівні. Демократичний табір не структурувався в політичні сили, не виробив прагматичної програми дій та принципів взаємодії, не викристалізував лідера


Протилежні результати в таборі п’ятої колони. Ці без зайвого галасу старанно роблять свою справу: дезорієнтують, сіють сумніви, маніпулюють, нагнітають. Не обтяжені муками пошуку оптимальних шляхів подальших дій, вибору лідерів чи іншої демократичної метушні, тут просто дочекалися інструкцій і взялися до діла. Хто в мережі, хто в тихому кабінеті, хто в студентській аудиторії, хто в курилці. Структура перегрупувалася, перерозподілила обов’язки, бійці впевнено закріпилися на старих і нових позиціях, опанували нову риторику. Власне, особливого спротиву ніхто цьому й не чинив. Не до них було. Вибратися з тенет волонтерства й просвітництва на туманні шляхи боротьби зі складнішими ворогами — замаскованими й неявними, захищеними відомими прізвищами, посадами, партійною пропискою, хорошими репутаціями, науковими ступенями… а найбільше прозорими стінками магічної кулі маленького міста. Та й чи є це справою простих громадян?

 

Читайте також: На роздоріжжі простих шляхів


А що ж головний гравець — незліченні прості люди? Все, як і завжди, навздогін. Спочатку апатія до всього важливого, що сталося просто зараз. Далі, коли відмежуватися від реальності й не реагувати на дійсність не вдається, кидаються розібратися, що ж там сталося. Кидаються не по свіжих слідах, а вже тоді, коли припалий пилом Facebook до краю наповнений простими і яскравими поясненнями невідомих, але дуже переконливих і дотепних авторів. Із трьома перепостами та невдоволенням, що дарма потривожили, прості люди підкріплюють свій патерналізм і бетонну впевненість у тому, що всі гади, нічого не змінюється і так буде завжди. Наступного дня обов’язкове висловлення свого «мнєнія» іншим простим людям — ну так, для підкріплення власних позицій і взаємної підтримки в тяжкому смутку. Після цього обидві сторони, звісно, стають значно сильнішими й упевненішими у своїй простій правоті. Воно б і жити далі з нею спокійно, з цією правотою і впевненістю, але магічна куля Кро занадто тісна: крок — і вже у вуха влазять всі ці неспокійні й «самі умні» демократи. Й знову порушують такий крихкий і бажаний спокій. Коли вони вже заспокояться? Коли вже не стане ніякої політики? Хто нам пообіцяє побільше миру й спокою? Хто поборе цих неспокійних? І тут неспокійним стає страшно й проходить втома.