15 листопада, 2018
Едвард Лукас   ▪   Лондон

1918-й і його наслідки

У листопаді 2018-го гордість і ностальгія охопили багато країн: вони відзначали завершення Першої світової війни та народження (або відродження) незалежних держав після розпаду Австро-Угорської, Німецької та Російської імперій
Матеріал друкованого видання
№ 46 (574)
від 14 листопада, 2018

Ці емоції цілком виправдані. Було б дивно побиватися над смертю колишнього феодального ладу в Європі. Для приходу до влади Гітлера та Сталіна шлях торувало не падіння імперій, а неспроможність країн-переможниць упоратися з грандіозним завданням — належно облаштувати післявоєнну Європу. Особливої уваги заслуговує недалекоглядне голосування: у листопаді 1919 року Сенат США не підтримав вступ до Ліги Націй. Без участі Америки міжнародна організація була неефективною, і в Європі відродилася політика наддержав. Сторічний ювілей війни — добра нагода поміркувати про те, як було занедбано великі можливості того часу. Нам не слід повторювати цих помилок.

Вшанування пам’яті про 1918-й стане неповним, якщо не згадати про тих, кому пощастило менше. Якби перебіг історії склався трохи інакше, мапа Європи, та й моторошні події наступних десятиліть були б зовсім не такими.

Деякі країни здобули 1918 року самостійність лише для того, щоб її втратити пізніше. Серед них Вірменія, Азербайджан і Грузія на Кавказі, а також Білорусь та Україна. Невдовзі всі вони стали жертвами прагнення більшовиків розчавити вільні держави на своїх кордонах. Коли останні повернули собі незалежність 1991-го, поневіряння попередніх 70 років вивітрилися з живої пам’яті й не мали практичного впливу. Частково винятком можна вважати Раду Білоруської Народної Республіки, що якось виживала 100 років у вигнанні й дистанціюється від автократичної прокремлівської влади в Мінську.

Читайте також: 1914-1918. Український рахунок

У перші роки незалежності, коли панував безлад, Естонія, Латвія та Литва ледве уникли такої ж сумної долі. Раніше їм загрожували не тільки більшовики, а й німецькі «фрайкори», російські білі та поляки (у випадку Литви). Проте для країн Балтії 20-річний досвід незалежності в міжвоєнний період відіграв вирішальну роль для успішного державного будівництва з 1991-го, коли вони знову стали вільними. Після Другої світової ці держави й далі залишалися самостійними де-юре, попри те що де-факто їх окупував Радянський Союз. Це забезпечило їм важливий доступ до фінансових та інших активів, які збереглися у вигнанні.

Хоч як прикро, є й такі країни, чиї думки про незалежність досі залишаються мріями. Найпромовистіший приклад — Ідель-Урал, протодержава, що прожила зовсім недовго та займала територію Татарстану, який нині є суб’єктом Російської Федерації. Більшовики розгромили Ідель-Урал у 1918 році, проте вплив того утворення знищити не вдалося. Його лідер у вигнанні Садрі Максуді Арсал був близькою особою турецького лідера Кемаля Ататюрка, що боровся за створення сучасної, секулярної мусульманської держави. Крім того, цієї осені на Львівському книжковому форумі було розпочато ініціативу за незалежність шести республік Приволзького федерального округу — це Мордовія, Чувашія, Марій Ел, Татарстан, Удмуртія та Башкортостан.

Читайте також: Як вийти з Оренбурзького коридору

Усім згаданим територіям у найближчому майбутньому буде далеко до справжньої незалежності. У багатьох із них етнічні росіяни становлять більшість населення, мови (тюркські та фіно-угорські) й культури (мусульманські та язичницькі) корінних народів було маргіналізовано. Після 1990-го Кремль тримає свої провінції в міцних лещатах (Чечня, що досі живе за власними правилами, є великим винятком із цього правила).

Читайте також: Про що писала преса напередодні Першої світової

Проте ставити крапку зарано. Для будь-якої з поневолених країн радянської імперії незалежність видавалася так само нереальною, як нині свобода Тибету. Недолуга, репресивна влада центру завжди заганяє в лабети, особливо коли ви, нехай і в далекому та примарному минулому, відчули на смак свободу.