29 жовтня, 2018

Книжки та політики

Здавалося б, який ще може бути природніший тандем, аніж книжки та політики? Політики читають книжки, політики пишуть книжки, книжки пишуть про політиків. Понад те, деякі політики навіть оголошували книжки своїми ворогами та демонстративно спалювали на майданах. Усе переплутане та пов’язане.
Матеріал друкованого видання
№ 43 (571)
від 25 жовтня, 2018

Першими найвидатнішими українцями-бібліофілами, мабуть, були власники розкішних тогочасних бібліотек князь Ярослав Мудрий, а потім гетьман Іван Мазепа. Величезна бібліотека голови Центральної Ради Михайла Грушевського згоріла в його київському будинку, який розбомбили більшовики.  


Дуже часто політиками ставали письменники, міняли тишу кабінетів на галас мітингів і патетику трибун. В Україні це не лише Володимир Винниченко, а й ціла плеяда державників 90-х років ХХ сторіччя, коли проголошували нашу незалежність. Негативний досвід політичної партійної діяльності зажив наш геніальний письменник і мислитель Іван Франко.

 

Читайте також: Поставтокефалія


Коли я 1994 року вперше потрапив у кулуари Верховної Ради як молодий спецкор донецької українськомовної газети, то перше, на що звернув увагу, був книжковий кіоск. Точніше, спеціальний стіл, де депутати могли купити друковані новинки, тиняючись між голосуваннями парламентськими коридорами в надії натрапити на зацікавлених їхньою персоною журналістів. Мені думалося, що в тій ятці має бути лише високоінтелектуальна література, бо ж тут працюють державні мужі, законотворці. Спершу, може, так і було. Але тепер, коли зрідка забігаю «під купол», спостерігаю зміну асортименту в бік дуже дорогих альбомів про вина та міцні алкогольні напої, різноманітні збірники цитат і афоризмів, а також страшенно дорогі й такі самі позбавлені смаку видання в шкірі, призначені для подарунків, які потім ніхто ніколи навіть не гортає. Попит породжує пропозицію...

хочеться побажати нашим політикам не поспішати викидати зі службових кабінетів книжки, вони ще можуть знадобитися. Якщо не їм, то принаймні наступникам


Може, комусь видасться дивним, але людиною книжки є Святійший Патріарх Філарет. Він хоч і не політик, але церковний діяч. Частину своєї великої унікальної бібліотеки передав у Київську православну богословську академію, ще частина зберігається в його Патріаршій резиденції. Я не раз спостерігав Святійшого владику з розгорнутою книжкою і за робочим столом. І література не завжди суто релігійного змісту, не тільки житія святих та їхні творіння. Сам часто дарував і дарую йому новинки, переважно історичного або мемуарного напряму. Святійший зізнавався, що зі світської літератури з юності любить твори про війну, людську душу та творчість Фьодора Достоєвского. Відомо, що Леонід Кравчук також любитель книжок. Але з партійною специфікою: мало не напам’ять знає все зібрання Лєніна, точними цитатами з якого, як розповідають, убивав колег по ЦК партії. Як став на чолі незалежної України, зізнавався, що тодішнім життєвим відкриттям для нього були дві книжки: свідчення очевидців про Голодомор та збірник біографій розстріляних Сталіним українських письменників 1920–30-х років. Леонід Данилович, схоже, тягнувся більше не до книжкової, а до іншої шафи — з напоями. Щоправда, коли пішов на пенсію після десятирічного президентства, відкрив фонд, який профінансував багато цікавих і потрібних видавничих проектів. Зокрема, фундаментальну «Україна. Антологія пам’яток державотворення Х–ХХ ст.» у 10 томах. Книжка Кучми «Україна — не Росія» — це тема окремої розмови, але ніде правди діти, її назва давно стала класикою.


Як людина свого часу дотична до виборчого президентського штабу Віктора Ющенка, можу сказати, що книжки для Віктора Андрійовича є радше предметом інтер’єру. У нього на столі, звісно, можна було побачити стару раритетну Біблію чи Євангеліє, прикриті вишитим рушником, але вони ніколи не відкривалися. Третій президент України черпав інформацію вербально й на слух. Просиджувати над томом якогось видання було не в його стилі.

 

Читайте також: Від міфу до реальності


«ПроФФесор» Янукович тут також подібний до свого «папєрєдніка» та тезки. Можна укладати цілі збірки анекдотів, як він на високих державних посадах ганебно плутав імена та терміни, а його дорадниця Ганна Герман із маніакальною наполегливістю все запихала й запихала їх у тексти виступів. Якщо Ющенко більше витрачав вільний час на прядки та бджіл, то Янукович — на спорт і страусів із «Межигір’я». Цікаво, що їхня опонентка Юлія Тимошенко також не засиджувалася за книжками, а вільний від політичної діяльності час використовувала на догляд за зовнішністю.
Приємно вразив нинішній президент Петро Порошенко. На своїй сторінці у Facebook він подеколи рекламує українські літературні новинки. З останніх був його теплий відгук про книжку Олександра Петрова «Кава з присмаком попелу». Видно, що нинішній гарант принаймні погортав цей твір.  


Як давній книжник можу засвідчити, що раніше на столичному книжковому ринку «Петрівка» часто помічав Володимира Литвина та Юрія Луценка. Не для піару на книжкові ярмарки їздять Ігор Гринів, Олег Медведєв, Микола Томенко, Ігор Жданов, дружить із книжкою й Арсен Аваков, про що свідчать його регулярні дописи в інтернеті.


І хоча кажуть, що друкована книжка відмирає і йде в минуле, я в це не вірю. Як і не вірив у її смерть відомий філософ та письменник Умберто Еко, що логічно пояснив у цілому дослідженні. Тому хочеться побажати нашим політикам не поспішати викидати зі службових кабінетів книжки, вони ще можуть знадобитися. Якщо не їм, то принаймні наступникам.


Теги