28 липня, 2018
Юлія Ілюха   ▪   Харків

Синдром першої столиці

Держпром, майдан Свободи, Дзеркальний струмінь — ці суто харківські символи відомі всім, хто бодай раз відвідував місто. Це туристичний Харків, яким пишаються, який зображають на листівках і показують на екскурсіях. А є інший — «мєнтовскій город», місто «торгашів і бариг» та придушеного сепаратизму.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (558)
від 26 липня, 2018

Для мене, нехарків’янки, у шкільному віці знайомство з містом почалося стандартно — із зоопарку з сумними тваринами та Центрального парку культури та відпочинку імені Горького, який запам’ятався липкою солодкою ватою та дірками в підлозі кабінок канатної дороги. Згодом я приїхала сюди на навчання, але завжди почувалася чужою. Харків був ворожим, колючим і непривітним 12 місяців на рік. До того ж викладання у вишах російською після української школи було справжнім катуванням. «А что ето ти біндєровскую музику включаєшь? Рускіх что лі нєт?» — запитала мене якось сусідка після вечірнього прослуховування «Тартака». Я вже не згадаю її імені, але пам’ятаю, як вона любила наголошувати на своєму російському походженні та акцентувати, що живе в «першій столиці».


«Первая столица» — так називався відеоканал, який випускав програми про історію та культуру Харкова для місцевого телебачення. Саме словосполучення «перша столиця» ніби веде відлік історії Харкова лише від радянських часів, коли в грудні 1919-го місто стало столицею новоспеченої УСРР, заперечуючи понад 250 років козацької історії до того. Багато хто теж називає Харків столицею, але іншою — голоду та червоного терору. До речі, керівник і натхненник «Первой столицы» Костянтин Кеворкян нині живе в Севастополі «в політичній еміграції» і внесений до бази «Миротворця» як давній українофоб та активний послідовник ідей сепаратизму. Його відеоканал продукував програми на Харків та область із 1995 року.

У харкові більше не страшно ходити з українським прапором і тризубом, але досі вважають Росію братом. Влаштовують вишиванкову ходу, але досі традиційно голосують за Кернеса як «міцного господарника»


Кажуть, харків’янина всюди можна впізнати за специфічними суто харківськими слівцями: тремпель, локон, ампулка. Красномовною ілюстрацією з життя міста є свіжа історія з відкриттям пам’ятника радянській акторці Людмилі Гурченко, яка народилася в Харкові, але всіляко відмежовувалася від малої батьківщини й просила не ставити їй пам’ятник. Але очільник міста вирішив: треба. І через сім років після смерті Гурченко він таки з’явився — і одразу з конфузом: на подячній табличці скульптурну композицію примудрилися назвати «скулпьтурною» і наробили помилок у прізвищах «благодійників». Сама п’ятиметрова скульптура наче одинока наречена з весільного торта, жахлива у своєму несмаку та міщанстві, нав’язана місту чиновниками, які ментально застрягли чи то в Союзі, чи то в часі правління Януковича Межигірського. Бронзова Гурченко як невикоренений потяг до совка, як тяглість до «першої столиці», як упевненість, що харків’яни проковтнуть і це, як проковтнули лавки Кернеса й не тільки.

 

Читайте також: Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні


Моє ставлення до Харкова стало іншим навесні 2014‑го. Місто також тоді змінилося неочікувано само для себе. Це був час, коли страшно було виходити з дому із синьо-жовтою символікою та й узагалі просто страшно, особливо коли під твоїми вікнами проходять молодики, які скандують «Росія!». Тієї весни чоловік якось повернувся додому з великими пакетами, у яких був запас круп, консервів та сірників. Через кілька місяців я передала все це в АТО, а тривожну валізку на випадок вторгнення так і не зібрала, бо зрозуміла: це моє місто, тут живуть близькі мені люди. І це вже аргумент, який ігнорувати не вийде та з яким доведеться рахуватися.


Мій Харків — це місто придушеного сепаратизму, до більшості мешканців якого все одно не дійшло, від чого вони врятувалися у 2014-му. Тут більше не страшно ходити з українським прапором і тризубом, але досі вважають Росію братом. Влаштовують вишиванкову ходу, але досі традиційно голосують за Кернеса як «міцного господарника». Бабусі ще страждають на синдром першої столиці, ностальгуючи за ковбасою по 2,20 і втраченою молодістю, проте з часом навіть він стає менш заразним. «Розумом я усвідомлюю, що раніше ми жили добре та дружно, але дивлюся на те, що коїться навкруги, і вже починаю в цьому сумніватися», — з тривогою каже товаришці типова харківська бабуся під моїм під’їздом.

 

Читайте також: Дніпро: зсередини, ззовні, завжди


Тутешній темп життя значно повільнішій за київ­ський, тут менше пахне грошима, тож для багатьох амбітних він є лише транзитною станцією на шляху до успіху. Харкову зраджують із Києвом, щоб повертатися до нього на вихідні, до такого собі домашнього мегаполіса, міста-базару, де радше продадуть щось уже готове, ніж зроблять щось своє. Близькість кордону з Росією та статус прифронтового міста — це не найкращі перед­умови для довгострокових інвестицій, але наразі Харків залишається єдиним українським мегаполісом на Сході країни, і в нього немає іншого вибору, окрім як стати регіональним лідером. Адже, як емоційно доводив комусь майстер-годинникар на тутешньому ринку, «…нема такої країни «ЛНР», а Україна є. І буде!».