30 квітня, 2018

Іванюк. Могилянка. Потоки світла

Коли на похоронах грають пісні Beatles, це означає, що відійшла непересічна людина. Людина без забобонів, непротокольна, яскрава, що зуміла створити навколо себе середовище таких же, як вона сама, або ж – створити, виховати людей такими ж, як вона сама: непротокольними, беззабобонними, яскравими.

26 квітня відійшов літературознавець, письменник, багатолітній редактор підліткового журналу «Однокласник», наставник багатьох поколінь могилянських філологів, один із засновників сучасної Києво-Могилянської академії та її екс-ректор Сергій Іванюк.

Упродовж кількох днів Facebook ряснів спогадами його колишніх студентів, колег, знайомих. Згадували його слівця та фразки, повсякчасні дотепи, окремі ситуації, осмислювали те, що він змінив у наших світовідчуттях, у наших життях.

Змінив багато і для багато кого.

Когось Сергій Семенович запросив працювати в Києво-Могилянську академію – і ці люди протягом багатьох років ліпили ландшафт університету; когось радив іншим роботодавцям (зізнаюся, що саме завдяки йому я знайшлася для книгарні «Є», а вона – для мене, ще на етапі її створення). Сотням Іванюк дозволив повірити у їхній письменницький хист, навчив вирізняти банальнощі, штампи, та їх цуратися; дав розуміння того, що таке конструктивна критика і як можна адекватно до неї ставитися, бути за неї вдячними; навчив уваги до деталей і, зрештою, задоволення від простих речей: Сергій Семенович умів несерйозно ставитися до серйозного і серйозно – до несерйозного. Бо тільки так життя набуває цінності та яскравих барв.

Читайте також: Інвестиції у вічне

Він умів бути близьким добрим другом кожному. Чимало студентів слухали його курс «Основи літературної творчості» протягом двох триместрів – менш ніж одного навчального року, але Іванюк не був викладачем формату «відчитав – і пішов» – дружба з ним зазвичай тривала ще дуже довго.

Під час прощання в одній з промов розповідали про те, де й коли народився Сергій Семенович, захистив дисертацію, де і з якого по який рік працював,    а я чекала, коли вже йтиметься про його дотепи, про його стосунки з людьми, про ситуації, які засвідчували його любов до всіх нас і нашу – до нього.

Бо у кінцевому рахунку тільки це й має значення.

Де працював, що робив, які посади обіймав – усе це має значення винятково тоді, коли осяяно вмінням вибудовувати стосунки, бути добрим другом, підтримувати, спонукати вірити в себе... Якщо все це є, то з робіт і посад постає щось видатне – наприклад, таке, як Могилянка, яку Іванюк у 1990-х засновував і творив разом із В’ячеславом Брюховецьким. Я пізно це усвідомила, вже по його смерті, але все те, за що ми любимо й цінуємо Могилянку, – її демократичність, веселість, яскравість, відчуття дивовижі, креатив, насичене культурне життя, спонуку до того, щоби постійно робити вибір самому (Arts Liberal Education – система вибору дисциплін – діяла в академії ще тоді, коли всюди-інде була зрівнялівка), не-протокольність, не-процедурність, не-штамповість, не-дидактизм, зневага до статусів і престижу, до корупції, повага до простої людської порядності, усвідомлення безумовної самоцінності людини, незалежно від того, наскільки вона «солідна» або «серйозна», тяжіння до сродної праці (чимало могилянців у процесі навчання змінювали спеціальність на більш доречну своїм талантам), – усе це в академії було великою мірою завдяки Іванюкові.

Читайте також: Потік енергії

Зрозуміло, що демократичні, не-протокольні, креативні люди, які вміють відчувати задоволення від простих речей, цінувати стосунки з людьми незалежно від їхнього статусу, при цьому не відходити від власних принципів на догоду комусь, – такі люди є всюди, в усіх вишах,  – і виходять із будь-яких вишів, але в Могилянці всі ці явища були системними.

Чи відійшла з Іванюком ціла епоха Могилянки?

Вона з ним народилася, і все те, що вона інспірувала, пішло так далеко, що це вже годі зупинити, і це вже не тільки Могилянка. Це розрослося й пустило коріння у різноманітних середовищах, які впливають на ціле українське суспільство.

Під час прощання хтось сказав – мабуть, не подумавши! – що «зірка згасла». Ну як же згасла. А ми всі? Ми ж несемо цю зірку в собі. Він завжди бажав «щастя, здоров’я і діточок багато». Ми є його діточками, і це побажання є спонукою відпускати потоки світла, які раніше сходили на нас, – на когось іншого.