7 квітня, 2018

Карати не можна помилувати

Нещодавно мене двічі шокували тележурналісти, які готують сюжети для відомої історичної (!) передачі. Спершу довелося відповідати на запитання, чому радянська влада видала збірку Володимира Сосюри «Червона зима». Я пояснювала: казати, ніби книжку Сосюри опублікувала радянська влада, — це те саме, що заявляти, ніби «Ворошиловград» Сергія Жадана видав режим Януковича.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (542)
від 5 квітня, 2018

А якщо вважати це питання не безглуздим, то відкрию вам страшну таємницю: перші книжки Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Оксани Забужко, Костя Москальця, Галини Пагутяк, навіть Василя Шкляра та багатьох інших нині живих і здорових письменників теж видала радянська влада.

Та це було не все, доля готувала ще один підступний удар. Молода журналістка, яка вдруге записувала зі мною інтерв’ю про 1920-ті роки, прокоментувала попередню нашу розмову: мовляв, я тоді так розчарувалася, адже досі мені дуже подобалися твори Миколи Хвильового, а він, виявляється, був комуністом! Воістину знання примножують скорботу.


Я мовчу про те, що невігластво тут, як на мене, зашкалює, а це ж усе люди з вищою освітою, журналісти, котрі повинні бути обізнаними, ерудованими універсалами. Мене вражає сама логіка їхнього думання. Якщо комуніст — значить поганий письменник, якщо в країні при владі більшовики — значить книжки видає радянська влада. То що нам робити з нашими двадцятими? Декомунізувати цих людей, яким довелося жити за радянської влади, і викреслити з історії української культури все: Миколу Хвильового, ВАПЛІТЕ, «Літературний ярмарок», «Березіль» і Леся Курбаса, «Авангард» і Валер’яна Поліщука, Анатоля Петрицького і Вадима Меллера, Михайля Семенка, панфутуризм і «Нову генерацію», Олександра Довженка і Юлія Мейтуса? Цьому переліку нема кінця-краю, тому спитаю просто: що робити з Розстріляним відродженням?

Невігластво — наша найбільша біда. Насправді ми нічого не знаємо про 1920-ті роки, а ті окрушини, які залишаються в голові після школи, вишу та Вікіпедії, дають підстави поверхово й самовпевнено ототожнювати політичні погляди письменника з його творчим стилем і методом


Ця метафора, колись вдало вигадана Єжи Ґедройцем для антології, яку склав Юрій Лавріненко, врешті-решт зле пожартувала з нами. Ми воліли заплющувати очі на те, що в періоді, який охоплювала антологія, — 1920-ті — перша половина 1930-х років, — не всі діячі культури й літератури розстріляні, а серед репресованих не всі «відродження». І от тепер як сніг на голову: Юрій Яновський? Декомунізувати! Та сніг цей цілком передбачуваний із таким підходом до історії.

 

Невігластво — наша найбільша біда. Насправді ми нічого не знаємо про 1920-ті роки, а ті окрушини, які залишаються в голові після школи, вишу та Вікіпедії, дають підстави поверхово й самовпевнено ототожнювати політичні погляди письменника з його творчим стилем і методом, судити про цілий літературний процес із тих кількох шедеврів, відібраних для шкільної програми, а отже, для літературного канону. Українські 1920-ті інакше, як культурним вибухом, не назвеш. Це був неймовірний сплеск: у літературу та мистецтво прийшло одночасно стільки геніїв і талантів, які за це коротке десятиліття зробили стільки, скільки досі не подужали вся українська література й усе українське мистецтво. У нас було «все своє» — від високих до низьких жанрів: інтелектуальний роман і детективи, опера і оперетка, симфонії і мюзикли, експериментальна проза і любовні романи, верлібр і віршована реклама, спроби переходу на латинку, новітня типографіка, кіно, репортажі, фантастика, функціональний дизайн, футуристи і бойчукісти, тріумф Єрмілова в Кельні, «Людина з кіноапаратом», фотограми, «межигірський баугауз».

 

Читайте також: «Декомунізуємо» Яновського?


Найбільше зло, яке зробила радянська влада, — усе це знищила. Понад те, вона вбила сам дух творчості, вітальності, життєрадісності. Жодне наступне покоління не могло скористатися цим доробком, цими напрацюваннями, не виростало з 1920-х як культурного феномена. Ні шістдесятники, ні вісімдесятники, ні двотисячники, ні міленіали не стали нащадками й спадкоємцями великої епохи. Кожне покоління починало заново винаходити той самий велосипед. Це не може не захоплювати й не заворожувати, а втім, є люди, які цим просто не цікавляться. В одному з випадково прочитаних відгуків 1920-ті роки злобно й зневажливо названо «червоно-ліберальним ренесансом», а про серію «Наші 20-ті» не менш злісно сказано, що в ній «уся автура з паспортами довоєнного, голодоморного СРСР». Так плюються запальні й ортодоксальні декомунізатори, не менш войовничі, ніж колись атеїсти. За три роки в серії «Наші 20-ті» вийшли твори, які надовго залягли в бібліотечних архівах, за буквально поодинокими винятками їх не перевидавали майже 90 років. Одначе декомунізаторам не треба їх читати, їм навіть партквитка в кишені автора не треба, досить лише радянського паспорта — і вони твердо ставлять кóму у фразі «карати, не можна помилувати».

 

Читайте також: Люди з «монбланами»


Ненависть та злоба засліплюють, і ми всі разом чомусь зневажаємо й відкидаємо на підставі безглуздих політичних обвинувачень такий яскравий і багатий період в історії нашої культури, яким мали б пишатися, який мали б цінувати, шанувати, популяризувати та явити світові. Тому перш ніж декомунізовувати всіх і вся, пам’ятайте: коли йдеться про наші 1920-ті, згідно з чинним правописом кома ставиться перед останнім словом: «Карати не можна, помилувати».