28 квітня, 2017

Моє ім’я …

Молодий китаєць вирішив, що хоче жити в Ірландії. Він там ніколи раніше не був. Щоб знайти роботу, хлопець самостійно вивчив ірландську.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (493)
від 26 квітня, 2017

 Однак в англомовному Дубліні всі вважають, що він говорить якоюсь незрозумілою мовою, мабуть, китайською. Зневірений, він випадково в пабі натрапляє на місцевого жителя, який спілкується по-ірландськи. Старий пояснює, чому юнака тут не розуміють. Цей сумний сюжет ірландської короткометражки «Моє ім’я Ю Мін» («Yu Ming Is Ainm Dom») часом дуже близький іноземцям, котрі приїжджають в Україну. Один мій знайомий американець розповідав, як іще на початку нульових просив киян говорити українською, бо російської він не знає, на що ті дивувалися: як це можна не розуміти «общепонятного»? Минуло вже чимало років, а я все ще натрапляю на схожі історії у Facebook. Але «феномен Ю Міна» актуальний не лише для іноземців, а й для самих україномовних українців. Звісно, не в тому аспекті, який описує режисер короткометражки. Українська в Україні набуває дедалі більшого поширення (хоч би як дивно звучало це формулювання). Хтось згадує, що взагалі-то йому/їй ця мова рідна, просто раніше на російську перейшли батьки, щоб не відрізнятися від решти містян, або й ти сам колись перетворився на «русскоязычного», щоб не контрастувати з однолітками. Хтось переходить свідомо, бо це його мова.

Нам дуже бракує знання про самих себе, впевненості в собі, своїй мові. І я за те, щоб використовувати всі можливі законні методи, аби це здолати

У моєму житті не було мовних дилем. «Тобі добре. Ти зі Львова», — кажуть мої київські друзі, яким довелося відстоювати свою українську, терпіти кепкування однолітків чи викладачів в університеті. Так, ніби я мало чула російської з галицьким акцентом у метро. Може, звісно, всі ці люди спілкувалися з іноземцями, які іншої мови, крім своєї та російської, не знають. Ні-ні, це жодним чином не звинувачення. Кожен може послуговуватись у приватному житті тією мовою, якою хоче. Зрештою, коли хтось говорить англійською чи німецькою, то ми ж вважаємо, що людина її практикує для кращого знання. На мій погляд, проблема зовсім в іншому. І вона не залежить від географічного положення на мапі України.
Дуже часто (направду й досі після трьох років війни) іноземне сприймається як апріорі краще. Купили російський переклад — він апріорі чудовий, бо ж там ого-го яка перекладацька школа, а український обов’язково зроблений із російського або транслітерація прізвища автора в нас неправильна. Тільки-но стається якась світова криза, відразу треба покритикувати медіа й розповісти, як нам бракує фахівців із теми Х (у нас і справді негусто профі, але все-таки ситуація не така критична, як припускає енний коментатор, часто полінувавшись пошукати відповідну людину).
Так, на мою думку, біда в меншовартості, яка часто ретранслюється на мову. І цей комплекс не залежить від регіону. Бо надворі 2017-й, а з вуст підлітків на львівських майданчиках я чую приповідки до ігор або цитати з фільмів/мультфільмів російською. Погравшись, вони знову переходять на українську. Але ж справді, якою вони це говоритимуть, коли змалку чують продукт у російському дубляжі або дивляться тепер влоги російською?

Читайте також: Українізація якістю

Як це змінити? Ліберали скажуть, що лише якістю. Робіть якісно — і матимете підтримку. Так, згода, але потрібен і масовий продукт. Мають бути всі можливі заходи та квоти чи законодавче регулювання. Бо якщо дешевше зробити російський переклад і подати його на велику постсовкову аудиторію, то ми в кіно ніколи не почуємо української. Можна, звісно, відкинути все це й залишити тільки мову оригіналу та субтитри. Мама моєї фінської подруги колись так навчилася говорити англійською. Взагалі у випадку з мовами бойкот однієї «широковживаної» відкриває багато можливостей як для практики інших, так і для розвитку українського перекладацтва. Я значно більше читаю англійською, німецькою чи польською, бо не купую останні кілька років російські книжки. А отже, більше чекаю, дізнаюся, запитую про переклади українською тих авторів, із якими не можу ознайомитися в оригіналі, й обов’язково їх купую, тільки-но вони з’являються.

Свого часу багато для усвідомлення того, що українська й українське — це не субпродукт, мені дали уроки українознавства. Так, можливо, назва предмета в українській школі звучить дивно, але іноземці, які вивчають Україну, часто знають про Розстріляне відродження більше, ніж ми самі. Якщо ви студент, то, потрапивши до будівлі Українського наукового інституту Гарвардського університету, відразу захочете досліджувати щось з української тематики чи вивчати українську. Нам дуже бракує знання про самих себе, впевненості в собі, своїй мові. І я за те, щоб використовувати всі можливі законні методи, аби це здолати й не перетворитися цілком на героя згаданої короткометражки.