6 грудня, 2016

Жива чи мертва?

Розумію, що після цієї колонки на мене накинуться як на людину, яка не любить українське кіно. І що наживу собі чимало ворогів. І так, я не кінокритик, і не фахівець в цьому питанні. Однак емоції, що називається, переповнюють. Я про новий фільм Тараса Хіміча “Жива”, який нещодавно подивився. Який замість героїчно-пригодницького українського блокбастеру виявився черговим рімейком лубочних картин Олеся Янчука в стилі “поетичного кіно”.

Розпочну все ж з вітання. Так, хочеться, привітати творців стрічки, що вони знайшли дивовижну історію Анни Попович — жінки, яка вижила там і стільки разів, де це було просто неможливо. І що вони такі зняли це кіно.  Про жінку, чия історія настільки дивовижна, що могла би стати в результаті такою собі українською сумішшю “Вигнанця” з “Патріотом” Мела Гібсона. Але на цьому вітання закінчуються. Адже замість потужної стрічки ми отримали чергове тужливе виття-жаління на життя у вже абсолютно анахронічному стилі “тіні забутих предків” вперемішку з картинками карпатської природи та дикими штампами. Стрічку настільки не сучасну ні за духом, ні за підходом, ні за сценарієм, що їй би пасував 1976-й, а не 2016-й в якості року виходу. Стрічку, яка в черговий раз показує не реальну історію реальної людини, яка є монументальною, а примітивний лубок, що не має жодного стосунку ні до реальності, ні до кіно, яке хочеться дивитись.

Тепер трохи докладніше. Чи варто знімати стрічку про історію жінки, яка була настільки мужньою, щоб жити самій в горах місяцями, яка намагалася підірвати себе гранатою, щоб не здатися в полон ворогу та втратила руку, яка мала сміливість нічого не розповісти нквсникам, потім втекти й ще кілька років продовжувати боротьбу? Потім, коли 1953-го тільки року таки була захоплена радянськими каральними органами, пройшла 10 років концтаборів, але так і не зламалася? Риторичне питання, чи не так? Так і проситься гостросюжетний фільм про людську волю, про незламний характер, з карколомними пригодами, пафосними та реалістичними сценами боїв, з красивою і не банальною історією кохання головних героїв тощо. Тобто, добротний голівудський продукт, який і має здатність западати глибоко  в душу масовому глядачу.

Але автори стрічки зняли абсолютно інше кіно. Кіно в у вже набридлій манері “поетичного кіно” 1970-х років взірця. Кіно, в якому герої взагалі не говорять як живі люди. О ні — вони дивляться по кілька хвилин пронизливо в екран, а паралельно ми маємо слухати як вони дихають, сопуть, палять тощо. Все в стилі кіно того часу в Україні. Вони якщо говорять, то тільки так поетично, піднесено, сентиментально. Вони завжди дуже красиві. Навіть якзо типу замурзані, але все одно красиві. Навіть відірвана рука виглядає естетично. Правильно — все ж має бути красиво у “поетичному кіно”, там немає місця реальному життю з його брудом, смородом, кров’ю. Те, що картинка в стрічці підкреслено нереалістична, я так розумію, режисера не хвилювало, навпаки, такою була задумка. На мою думку, це величезна помилка, яка перетворила дуже класну історію на банальний до жаху сентиментальний до нещирості, мертвий лубок.

І постійно, майже через кожні 5 хвилин — довгі, на хвилину а той й більше, плани природи Карпат. Дуже красиві, але абсолютно безсенсові. Це, наприклад, не протиставлення величі природи і ницості людини, що загубилася на її просторах — як у згаданому “Вигнанці” з ДіКапріо. Ні, це просто милування природою. По темі й без. Це, до речі, як на мій смак, єдине, що варте уваги в стрічці. Хоча ні — брешу. Ще було цікаво в самому кінці перед титрами подивитися на реальну Анну Попович, яка, на жаль, не дожила до виходу фільу про неї. Хоча не факт, що на жаль.

Але найгірше — навіть не це. Найгірше — це те, що, повторюю в черговий раз, прекрасна та потенційно комерційна історія була перетворена на штамп. Примітивність образів в стрічці просто жахає. Якщо дівчина — то обов’язково красива, зі сльозинкою в очі. Якщо повстанці — то мужні красиві хлопці, якщо НКВДшники — то повторні монстри. Якщо в’язниця — то обов’язково з порепаними стінами, якщо весна — то струмочок тече з-під снігу, якщо радянські солдати — то обов’язково у ватниках (це елітні частини НКВД-то) та говорять виключно російською тощо. І коханням звичайно треба займатися в момент, коли героїня йде купатися в струмочку. На голих і холодних каменях — справа нібито йде ранньою весною. І ця штамповість образів нівелює історію дуже швидко — бо ти чітко знаєш, що буде далі. Не кажучи вже постійні стогони, сльози та підвивання головної героїні, які настільки різко контрастують з реальною історією античної мужності реальної Анни Попович, що постає питання: навіщо псувати сльозливою тугою чудовий приклад справжнього героїзму? Ну, й як же без обов’язкових відсилань до міститизму, мрачних видінь, чорних круків та випадінь у астрал — абсолютно недоречних й незрозуміло навіщо зроблених.

В цілому, маємо класичний приклад того, що називається “українське поетичне кіно”. Сльозливе, наскрізь фальшиве псевдотеатральне й вкрай анахронічне видовище. Яке в чергове представляє українців у вигляді якихось вічно заплаканих та тужливих лузерів. Які не здатні перемагати, натомість, можуть тільки милуватися природою рідного краю. Саме те кіно, за яке соромно — настільки воно несучасне й підкреслює всі ті недоліки, які має сучасний український світогляд.

Тож, добре, що з’являється нове українське кіно. Ось тільки погано, коли замість нього ми бачимо лубочні картинки в стилі недоброї пам’яті картин нинішнього директора кіностудії імені Довженка Олеся Янчука а-ля “Залізна сотня”. При всій симпатії за визначенням до українського продукту стрічка “Жива” особисто для автора цих рядків стала чи не найбільшим розчаруванням за багато часу.