25 вересня, 2016

Приземлення

Літак, яким я прилетів в Україну, приземлився в аеропорту «Бориспіль» рівно о 14:00. Тієї самої миті, о 14:00, у приміщенні Міністерства культури почався конкурс на посаду директора одного з найважливіших культурних закладів України — Національного художнього музею. Той несподіваний збіг видався мені символічним.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (462)
від 22 вересня, 2016

Я не був ані кандидатом на цю почесну посаду, ані членом журі, а був і є людиною, глибоко зацікавленою в успішному перетворенні Музею на важливий і впливовий заклад, що створює канон і давнього, і нового мистецтва. Канон, який українському су­спільству допоможе краще зрозуміти себе, а світові — збагнути історію та сучасність України. У конкурсі брали участь дві кандидатки, дві вкрай відмінні особистості з різними думками. Директорка «Мистецького Арсеналу» динамічна й популярна, а тодішня директорка Музею — непублічна й методична. Після презентації концепції функціонування Музею, яку подали обидві вони, журі висловилося за дальше збереження тодішньої моделі діяльності й п’ятьма голосами проти чотирьох запропонувало міністрові культури призначити теперішню директорку. Результати конкурсу одразу поставила під сумнів кандидатка, яка не отримала мандата довіри з боку журі. Вона звернулася до міністра культури з проханням скасувати результати конкурсу й оголосити новий.

Читайте також: «Cool & Friendly», або ж Хвіст і його пес

На своїй сторінці у Facebook написала: «Я звертаюся до прем’єр-міністра України Гройс­мана Володимира Борисовича, міністра культури Євгена Нищука, законотворців — народних депутатів України. Прошу вас втрутитися у ситуацію відвертого порушення Закону «Про культуру». Те, що відбулося 12 вересня під час засідання комісії з відбору нового генерального директора Національного художнього музею України, нічим не нагадувало прозору й легітимну процедуру, яким цей конкурс має бути за Законом. Це був конкурс без конкурсу із заздалегідь визначеним результатом». Я не маю жодних підстав ставити під сумнів дії журі, так само як і власне думку самої кандидатки. Дуже прикро, що черговий конкурс на керівну посаду в закладах культури піддано сумніву. А ще мені дуже дошкуляє факт, що жодна з концепцій, представлених на конкурсі, не бачить ролі Національного музею в перспективі, ширшій за консервативне продовження або поверхову модернізацію. Жодна концепція не представила БАЧЕННЯ Музею як замкового каменя національної душі. Модернізація — передусім, збереження спадщини — передусім, але без активного, динамічного, проте розумного бачення розвитку Музею як найважливішого закладу візуальної культури в цій частині світу ми будемо приречені на вічну маргіналізацію.

Маю враження, що енергія багатьох розважливих людей марнується на  змагання, хто має більше правоти, а не спрямовується на спроби знайти мудрий і далекосяжний консенсус

Як слушно зауважив політолог Микола Скиба, «Блакитною фішкою» музею у світовій арт-грі може стати саме комунікація смислів, які могли народитися поза епіцентрами, поза мейнстримом, а часом і на перетині різних культурних міфів. Та й поняття периферійності й центру в сучасному культурному процесі — речі, що тепер активно переглядаються. Отже, ще варто пошукати унікальну ціннісну пропозицію НХМУ з огляду на глобальний масштаб.

Перед Музеєм, точнісінько як і перед Україною, стоять великі й незвичайні завдання. Дуже шкода, що спроби зміни умов публічного дискурсу бодай через запровадження системи конкурсів від самого початку опинилися під сумнівом і підозрою в їхній чесності та прозорості. Якщо справи йтимуть так і далі, є ризик, що не з’являться відважні, порядні й мудрі кандидати, здатні формувати широкі бачення та готові безкомпромісно реалізувати їх.

Читайте також: «Про що писати?»

Останніми днями привернув до себе увагу ще один конкурс — на посаду директора Львівської картинної галереї, потужного закладу з величезним потенціалом. Ще не висохли підписи на документах про призначення нового керівника, як «професійна громадськість» обурилася результатами конкурсу. Маю нездоланне враження, що енергія дуже багатьох, здавалося б, розважливих людей марнується на абсурдні змагання в тому, хто має більше правоти, а не спрямовується на спроби знайти мудрий і далекосяжний консенсус.
Коли я пишу ці слова, попиваючи лате із сальвадорських бобів у львівській кав’ярні «Світ кави», до мене дійшла звістка, що «вся громадськість, сповнена тривоги за майбутнє скарбів нації», у відкритому листі до президента України Петра Порошенка, голови Верховної Ради України Андрія Парубія, прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана та міністра культури України Євгена Нищука просить «припинити зухвале та цинічне рейдерське захоплення Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького». Що ж, здається, ми ще на якийсь час лишимося на стадії «приземлення», на зліт літака з назвою «Україна» доведеться трохи зачекати. Тому зичу вам терплячості, пані та панове. Терплячості.