23 червня, 2016

Плебісцит недовіри

Хоч би яким виявився результат британського референдуму, «брексіт» зарядив суспільство країни отруйною дозою параноїдального популізму. Довіри між правлячою елітою і громадянами менше, ніж будь-коли досі. Дискусія в публічній площині стає дедалі дошкульнішою. Із наслідками всього цього нам доведеться жити ще з десяток років, якщо не більше.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (449)
від 23 червня, 2016

Британський випадок складний, але це симптом проблеми, актуальної повсюдно: та сама злість, що стоїть за вимогами «брексіту», живить популістські кампанії у США, Франції, Німеччині, Іспанії, Швеції та деінде.

Таким, як я (заможним космополітам, яким усі трансформації останніх 25 років принесли користь), звісно, легко нарікати на ці тенденції. Ми можемо критикувати небезпечний опортунізм Девіда Кемерона, який дав старт референдуму й намагається його виграти жалюгідним лицемірством. Можемо побиватися через помилкові уявлення та видавання бажаного за дійсне в середовищі наших співвітчизників, які ризикують зробити хибний вибір. Але насправді нам слід вибачитися.

Ми — люди на кшталт тих, що читають The Economist (або, у моєму випадку, пишуть до нього), — керуємо Заходом від 1980-х. Ми лібералізували й приватизували економіку та виступали за гнучкість і відкритість. Я досі переконаний, що все це було правильно. Однак визнаймо: результати не надто надихають. Експерименти, може, і мали добрий вигляд у теорії, але на практиці, судячи з усього, не змогли пройти найпростіший і найважливіший іспит: думку виборців.

Читайте також: У Великій Британії сьогодні відбудеться референдум про членство в ЄС

А їхня думка очевидна: їм усе це не подобається. Ані процес, у якому вони вбачають неконтрольовану міграцію, ані відчуття, що анонімні бюрократи диктують їм, як жити. Їм не до душі стагнація зарплат, відчуття економічної незахищеності. Як, зрештою, і політичні еліти, котрі вони вважають закритими й належними до вузького кола обраних. Виборці не знають, чого хочуть, але їм точно відомо: вони не в захваті від того, що мають.

На референдумі про «брексіт» ідеться не так про членство в ЄС, як про довіру до еліти та її вміння управляти глобалізаційними процесами

Усі ці враження електорату, може, і помилкові. Але так люди почуваються насправді. Незалежно від результату референдуму «брексіту», незалежно від того, чи переможе Дональд Трамп на виборах у США й чи прийдуть до влади антисистемні партії після виборів у Європі, ми — правляча еліта Заходу — маємо довго й уважно подивитися на себе в дзеркало.

Якщо ми хочемо, щоб виборці підтримували наші цінності, у які я щиро вірю (вільний рух громадян, грошей, товарів, послуг та ідей), то мусимо значно якісніше працювати над тим, аби плата за всі ці свободи розподілялася справедливо, а вигодами від них користувалось якомога більше людей. Усе, що нам до вподоби, — імміграція, інновації, конкуренція, — дає довгострокові переваги й накладає на суспільства тягар у короткочасній перспективі. Адже вони створюють додаткове навантаження на державні служби, зумовлюють перетікання економіки з однієї країни в іншу й працюють на пониження зарплат. Якщо цю ціну розділити на всіх, то вона виявиться не такою вже й непідйомною.

Читайте також: Представники країн ЄС провели таємну зустріч, на якій узгодили спільні дії на випадок Brexit

Перше, що в такому разі слід зробити, — це розмежувати пристосування до нових економічних реалій та особистий добробут громадян. Якщо робітники знатимуть, що втрата праці не обов’язково дорівнює втраті доходу або (як у США) медичного страхування, то їх не лякатиме банкрутство проблемних роботодавців. Переосмислювати треба і процеси, пов’язані з міграцією. Коли приїжджі сприймаються як конкуренти в боротьбі за дефі­цитні державні послуги, пристрасті вгамувати складно. Найбільша помилка Великої Британії в тому, що ми не побудували житла й не відкрили нових шкіл та лікарень у тих регіонах, де приїжджі створюють новий попит.
Глобалізація дає найкращі за всю історію можливості вивільнити мільйони людей із лещат бідності й інтегрувати економіки, що розвиваються, у міжнародний порядок, ґрунтований на правилах. Однак ми не можемо більше сприймати успіх як належне. На референдумі про «брексіт» насправді йдеться не так про голосування за членство країни в Європейському Союзі. Це волевиявлення стосовно довіри народу до еліти та її вміння управляти глобалізаційними процесами. Сьогодні ми за крок від утрати цієї довіри.

-----------------------------------------------------

Від 15 квітня — старту кампанії «брексіту» — The Economist відстежує думку британців щодо членства в ЄС. За день до референдуму збереження членства в Союзі збиралося підтримати 44% виборців Консервативної партії, 64% Лейбористської, 69% лібдемів. 90% електорату євроскептичної правої Партії незалежності Сполученого Королівства голосувало б за вихід. Серед жінок варіант «залишитися» вітало б 42% (41% — «проти»), серед чоловіків — 45% (і стільки само за розлучення з Брюсселем). Серед заможних громадян 53% хотіло б жити й надалі в ЄС, а 36% — вийти. Поміж бідніших 52% прагне розірвати спілку, 31% — зостатися. 60% молодих жителів країни голосує за Євросоюз. 57% старших — за «брексіт».