28 квітня, 2016

«Книжковий Арсенал»: українське чи якісне?

Якщо в попередні два десятиліття українські книговидавництва щороку готувалися до однієї великої події — Форуму видавців у Львові, то в останні кілька років додався ще один гігант — «Книжковий Арсенал», який за короткий період переріс усі дотеперішні ярмарки-фестивалі в Києві. Чи цілком він перевершив Форум, чи став йому конкурентом, а чи радше партнером, думаю, відповідь залежить передусім від респондента.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (441)
від 28 квітня, 2016

«Книжковий Арсенал» багатьом подобається насамперед простором, який пропонує будівля «Мистецького Арсеналу». Саме як територію ярмарку його навряд чи випадає порівнювати із львівським Палацом мистецтв: на «Арсеналі» багато місця, вільніше дихається, ходиться й купується, тож усе бачиться цивілізованішим. Що ж до фестивалю, то зручнішим може здаватися таке: усі події відбуваються в одному корпусі й не варто бігати містом поміж будівлями. Утім, єдине приміщення є водночас недоліком: у неізольованих локаціях складно вести розмови, читати тексти.

Цьогоріч «Арсенал» мав більше подій, ніж досі. З одного боку, це привід пишатися, а з другого — дублювання недоліку львівського Форуму: кілька[надцять] синхронних заходів спричиняються до того, що зацікавлені не потрапляють на жоден. Останніми роками Літфестиваль Форуму з’їдає сам себе, і якщо «Арсенал» не зупиниться в нарощуванні кількості дійств, то так само ризикує самопоглинутися.

Читайте також: Літературні вітаміни

Імовірно, ці два майданчики могли б почуватися конкурентами, але вони добре розведені як у часі, так і в просторі, тож, як на мене, розвиваючись, кожен із них має шанси заповнити свою нішу й доповнювати інший. Утім, завершення «Арсеналу» — привід не лише покритикувати-порекомендувати, а й подивитися на український книжковий ринок у його цілісності.  Черги в десятки метрів біля входу переконують у тому, що інтерес до книжкової культури не спадає, а тримається на рівні останніх двох років. Чи пов’язано це зі спалахом патріотизму й бажанням підтримати вітчизняне книговидання? Важливий момент: куратори ярмарку й фестивалю відбирають видавництва-учасників та заходи — і це забезпечує відповідний рівень. Тут не натрапиш на книжки у форматі «цо пан склєпав». І, можливо, одна з найважливіших заслуг «Арсеналу» в тому, що він намагається підтримувати інтерес споживачів до культури не на базі того «патріотизму», котрий утілюється в гаслі «Купуй українське!». Українське неякісне можна не купувати й критикувати, головне — критикувати конструктивно й порівнювати його зі зразками культури світової, при цьому розуміючи, що й «там» не все ідеально. Я сказала б, що вимовляти гасла «Купуй українське — воно класне!» чи «Підтримай українську книжку!» має стати соромно, адже наголошувати на очевидному непристойно, і це тільки понижує рівень того, що закликають придбати.

Українське неякісне можна не купувати й критикувати, головне — критикувати конструктивно й порівнювати його зі зразками культури світової

Більшість оглядачів відзначає велику кількість перекладів, що з’явилися друком під «Арсенал-2016». Справді, останнім часом помітно, що ринок перекладної книжки став системнішим: якщо раніше із зарубіжного друкували переважно те, про що вдалося сердито й дешево домовитися, то нині видавці намагаються добирати найважливіші зразки класики та найпопулярніші — сучасної прози. Цікаво, що в останній рік деякі топи мережі Книгарень «Є» з перекладної літератури збігаються з рейтингами польських книжкових магазинів. У цьому я вбачаю ознаку наближення українських запитів і смаків до європейських.

Але, на жаль, певні видавництва, навіть ті, що декларують власний розвиток та курс на адекватну відповідь потребам сучасних читачів, не дбають про досконалий переклад і редактуру, не розуміють, що без цього книжка не є якісною. Це ганьбить не лише саме видавництво, а й увесь книжковий ринок країни. Що ж до українських авторів, то на тлі перекладної художньої прози вітчизняна за кількістю назв цього року представлена бідно; якісні новинки із цієї ніші були, але їх неважко перелічити на пальцях. Може, тому, що популярнішим став нон-фікшн? Чи тому, що важливо популяризувати й переосмислювати власну класику? А може, стало зрозуміло, що так, як досі, писати вже годі, а розуміння, як варто робити це нині, приходить поступово?

Літературознавець Ростислав Семків нагадує, що зазвичай після буму перекладів настає розквіт власного письменства, і періодизація розвитку української літератури це підтверджує. Хтозна, не виключено, автори нової хвилі вітчизняної прози зачаїлись і вичікують слушного моменту? Набираються сил? Учитуються в перекладні новинки, осмислюють теми й методи, відповідні запитам сучасних читачів-українців?
Хотіла б сподіватися, що за кілька років наша сучасна проза вже нагадуватиме не плюскіт в озері, а плин повноводої ріки.