5 квітня, 2016

Запізніла Алексієвич

Я, мабуть, єдина українка, яка кілька років поспіль (з 2001 до 2006 р.) мешкала… у текстах Світлани Алексієвич. Вивчала, як політичні публіцисти Білорусі впливають на світогляд людей, а власне вона – на трансформацію цінностей своїх співвітчизників після розпаду СРСР.

Було цікаво в межах своєї кандидатської дисертації порівняти її картину світу з концепціями інших білоруських нон-фікшн авторів (В’ячеслава Оргіша, Павла Якубовіча та ін.) і зрештою збагнути, який «сухий залишок» матиме Білорусь після того, як білоруська інтелектуальна молодь (гіпотетично) вчитається в її тексти і зробить із них висновки. Талановита репортажистка захоплювала мене емоційністю, правдивістю, атмосферністю  своїх романів-ораторій,«романів людських голосів», в яких особисті спогади «маленьких людей» дуже опукло відтворювали правду про Велику Вітчизняну війну (для героїв Алексієвич вона була Великою Вітчизняною), Афганістан,  Чорнобиль. Я неодноразово відвідувала Білорусь, де спеціально розшукувала всіх можливих її друзів і колег (сама авторка тоді мешкала в Європі) в різних ГО, редакціях ЗМІ, щоб якнаймасштабніше розпитати про мою улюбленицю і відчути її «на колір-звук-смак». А от тепер, через багато років, коли моя Алексієвич стала нобеліанткою, я вирішила знову якнайглибше зануритися в її тексти та інтерв’ю з нею, датовані вже 2013-2016 рр. І, що найжахливіше, з’ясувала: час для неї застиг, і вона не лише досі (!) пояснює людям очевидні речі стосовнострахіть комунізму, а й досі вперто не вірить у свою націю.

У принципі, вона і раніше була «насзливальницею» і «всепропальницею». Білорусів називала переважно «населенням», «масою» і рідко «народом», «маленькою провінційною диктатурою, закритою від світу», «маленьким, хворобливим, амбіційним суспільством». Еліту звинувачувала в зацикленості на собі, в неспроможності рефлексувати над минулим  і в нездатності щось корисне донести людям. Прогресивну молодь – у тому, що її надто мало, що вона невпливова і насправді вболіває не за національне відродження, а за долучення до еліти. Всяку іншу молодь – у надмірному споживацтві… Але якщо в перші десять-п’ятнадцять років незалежної Білорусі таку позицію ще можна було  прийняти, то тепер на прикладі українських Донбасу й Криму ми бачимо: повна зневіра людей (услід за інтелектуалами) в міцності й суб’єктності своєї нації (яка не має нічого спільного зі здоровою критичністю мислення) загрожує нацбезпеці і призводить до сепаратизму. Саме тотальна пригніченістьі небажання мешканців країни асоціювати себе з нацією слабаків призводять до  тисяч смертей і втрати територій держави.

Читайте також: Кобзар шкереберть, або Шевченко без мандата

І знову мова.Окремої уваги заслуговує ставлення Алексієвич до білоруської мови. Її носіями всесвітньовідома авторка вважає якихось сто-двісті людей, які є «дуже злісним, малоосвіченим, примітивним гетто». (Саме так вона висловилася у телепропрограмі «Зоры не спяць» телеканалу «Белсат» від 28 квітня 2015 р.) Письменниця, бачите, повсякчас від цих «маргіналів» страждає: білоруськомовні інтелектуали натякають їй на те, що вибір мови – це вибір вектору розвитку нації, а не просто варіанту оформлення своїх думок, що неприроднім є вважати мову чимось вузькопрофільним і несвоєчасним.Коли ведуча програми  Ольга Гордейчик натякає Світлані Алексієвич, що порушувати питання мови є природнім для письменників, то остання заперечує: «Червона утопія (тобто комунізм – О.Л.) говорила російською», то, мовляв, чому ж вона буде це передавати білоруською?Алексієвичтакож стверджує, що світ прагнутиме пізнати Білорусь винятково в разі її російськомовності.  Ольга Гордейчик єбілоруськомовною, і час від часу російськомовна Алексієвич вставляє у своє мовлення білоруські слова, щойно вжиті у запитаннях телеведучою (як, наприклад, «натурально», «одинка» замість слів «природно», «одиниця»), в такий спосіб роблячи невеличкі поблажливі реверанси в бік білоруськості (принаймні так це зовні виглядає). «Білоруське виявляється в її творах як свого роду декор, легкий колорит…  акцент малокультурності та провінційності», - писала про тексти репортажистки всередині 2000-х білоруська критикиня А. Андрієвська. І нічого з тих пір не змінилося.

«Понад бійкою».Найнеприємніше вражає друзів і колег Світлани Алексієвич також її позиція «понад бійкою», тобто принципова неучасть у всіх, навіть фізично безпечних протестах проти певних рішень влади. Тема залученості діячів культури до громадського життя – зона моєї персональної чутливості, тому я детально вивчала це в контексті нашої авторки. Тоді, коли я писала дисертацію і часто їздила до Білорусі, я озброювалася її тезою «на барикадах у художника псується зір» і розпитувала її колег, як це проявляється в житті публіцистки. Поет Валентин Тарас (на жаль, уже покійний) підтверджував її тьмяність у громадських справах і засуджував за це, режисер ЮрійХащеватський зазначав, що письменниця завжди сумнівалася в оцінках, що їх давала режиму О.Лукашенка, тому, швидше за все, не виступала би на мітингах, якби жила в Білорусі. У нинішніх публічних виступах Алексієвич, яка повернулася жити до своєї країни, заявляє знову: «Справа інтелектуала – відірватися від сьогоднішнього часу і бути вище за нього. Ось про що мої книги. І мої розмови»…Це все одно, що 12 років поспіль Оксана Забужко говорила б російською мовою, називала україномовних маргінальною спільнотою, шпетила б українське суспільство, попиваючи каву десь в Альпах і не брала би участі в жодній протестній акції (культурній чи політичній). Мені приємно, що пані Оксана таки з нами. Мені зручно робити майдани в країні, де Забужко не цурається прийти під стіни СБУ і захистити історика Руслана Забілого від переслідувань, де Ірена Карпа під час виступів на барикадах не замінює слово «постколоніальний» на його зменшено-пестливий варіант «пострадянський», де Юрій Андрухович, почувши, що столичним сиротинцям потрібні україномовні книги, сам особисто передає потягом Івано-Франківськ-Київ охайні стосики в коробках.

Solafide («Тільки віра» (лат).Для того, щоб народилася публіцистика, потрібно мати в кого чи у що вірити. Алексієвич, яку багато десятиліть цінують за любов до «маленької людини», її любить, її шкодує, але вона в цю людину не вірить. І тут хочеться навести цитату Васілія Розанова, російського філософа та публіциста (Алексієвич повсякчас називає себе людиною російської культури, тому, ймовірно, саме його думка буде для письменниці авторитетною): «А людина без віри мені взагалі нецікава». Коли віриш у когось, то не ставиш на ньому (людині чи нації) хрест.

Читайте також: Юзеф Ген: «Мій приятель – король Польщі»

Фактаж із Білорусі. Тим часом синусоїда життя в Білорусі давно пішла вгору.Понад рік тому бізнесмен Олександр Центер запровадив тотальну білоруськомовність на своїх автозаправках  «А-100» і…. отримав значне збільшення прибутків внаслідок приваблювання тисяч нових клієнті. Восени 2013 р в Москві, а пізніше в усіх обласних центрах Білорусі та в Мозирі, Барановічах, Бабруйську, Маладзечній було створено курси вивчення білоруської мови, які сьогодні збирають тисячі аж ніяк не аморфних білоруських хлопців-дівчат. Чотири роки тому ГО «Кіноконг» вирішила самотужки озвучувати класику світової кінодокументалістики білоруською мовою і демонструвати її в різних кутках Білорусі. Заходи є дуже велелюдними,  що спонукає організаторів планувати ще й інші формати роботи з молоддю. Також цікавим заходом є фестиваль вишиванок, який проводить Білоруський Республіканський Союз Молоді (БРСМ), провладна ГО, своєрідна піонерія по-білоруськи (!). Кумедно, що насправді Союз Молоді перейняв цю ідею в ГО «Арт-Сядзіба» – вона запустила цей фест три роки тому і, незважаючи на перешкоди з боку влади, зробила його дуже масовим. Отже, БРСМ просто використав ідею, її живучість і натхненність молодих людей-організаторів. Вони існують, і їх дуже-дуже багато! А ще  в Мінську відкрили суто білоруськомовні книгарні «ЛогвінаЎ» і «Галіафы», які проводять круті мистецькі та літературні заходи, і вони є дуже популярними! Цей список можна продовжувати ще довго.Мій друг, білоруський активіст із Вроцлава Аляксєй Качановіч, регулярно постачає мені свіжі новини про буквально карколомні культурні білоруськоорієнтовані заходи.  «Отже, проблема Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона сприймає давно весняну Білорусь за іще зимову», - майже одночасно з ним робимо висновок.

«Реальна, жива Білорусь давно обігнала Алексієвич», - доповнює нас Костянтин Рахно, український білорусист, кандидат історичних наук, культуролог.«У Білорусі повно молоді, що пише фентезі й іншу актуальну літературу (Ольга Громико, Ніна Ракітіна, Анна Гринь, Яніна Пінчук). Пише весело, зухвало, в національному дусі. Усе, що їм потрібно, - видавництва, що друкуватимуть актуальну літературу білоруською не за власний кошт автора». І незабаром такі видавництва з’являться:попит неодмінно породить пропозицію.Але пані Світлана навряд чи потішиться за юнь. Вона з незрозумілих для нас причин цих ініціатив просто не фіксує. Надто життєствердні для неї?

Сухий залишок. Алексієвич бажає Білорусі йти західноєвропейським шляхом (бо нічого кращого, як вона каже, ще ніхто не вигадав), однак фіксує у білорусів вічний комплекс жертви, тобто стан, коли страждання є справою життя, виправданням за неспроможність його поліпшити. І на рівні дискурсу вона не дозволить своїм співвітчизникам прорватися.  А Слово таки впливає на людей, незважаючи на її аксіому «Слово втратило свою електричність». Євромайдан почався зі слова, із заклику не мовчати. Білорус Михайло Жизневськийі такі, як він, почули це слово і… віддали своє життя за Україну. Якби всі вони брали до уваги зневірене слово Алексієвич, то українці би так і залишилися підпільною нацією. (Навіть якщо під час найближчих публічних зустрічей в Україні вона хвалитиме українців за героїзм на Майдані і на Донбасі, то це виглядатиме удавано й лукаво).

Білорусів Світлана Алексієвич вважає «нацією, що запізнилася». А може, відстала від потягу сама нобеліантка? Я не ідеалізую всі модні нині техніки-практики типу «щойно Ви почнете мислити позитивно, миттєво життя зміниться на краще». Не миттєво. Але запустити цей процес просто необхідно, і намагатися це зробити мають публіцисти. Кожна нація має право на щастя.

Мені дуже шкода, що ми з нею так і не зустрілися. Очевидно, що якби побачилися, я би натякнула, що до тих пір, поки публіцистичні тексти світового рівня й масштабу не почнуть активно, агресивно, завзято й послідовно наголошувати на чіткій різниці між Росією та Білоруссю, доти іноземні дипломати та політики будуть сприймати останню як ворога України. Що перш ніж стати нацією європейською, треба стати нацією самодостатньою. Що русифікація завжди означає бідність. Що лише національна  культура може стати імунітетом проти російської пропаганди. Що формування громадянської свідомості передбачає повагу до державної мови і символіки.Що жоден культуролог у світі не вигадав більш ефективного способу емансипації колонії від метрополії, ніж відродження своєї культури в адекватних часу форматах. Що євреї навіть про Голокост розповідають позитивно… Чи матиме сенс озвучувати їй це все найближчими днями в Києві?

….Я теж завжди публічно критикую свою націю. Часто останніми словами і до непристойності безкомпромісно. Найбільш улюбленим плакатом Майдану вважаю «Ми припинили пишатися і нарешті почали щось робити». Але я не ховаю українців і не ставлю на них хрест, як це робить стосовно своїх співвітчизників Алексієвич… Я щиро сподіваюся, що всесвітньо відома письменниця не лише любитиме білорусів, а ще й у них віритиме. Віритиме у свою зовсім не запізнілу націю.

Про автора: кандидат наук із соціальних комунікацій, авторка кандидатської дисертації про трансформацію політичних цінностей у Білорусі, Україні, Росії, директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!»