26 березня, 2016

У пітьмі

Давно відомо, що в тубільних племенах є традиція не називати якісь особливо небезпечні чи спаралізовані явища своїми іменами, наприклад «дощ» чи «ведмідь», аби не накликати біди. Щось подібне і в українській дійсності: війну не називають війною, хоча що тут уже можна зурочити, як вона йде майже два роки? Ну не те щоб цього слова цуралися геть усі — переважно його уникають «жерці», що при владі.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (436)
від 24 березня, 2016

А річ-бо не лише в термінах, а й у банальній логіці: коли немає війни, то немає і полонених. Чи так це? Де-юре так. Є заручники, незаконно утримувані незаконними ж таки збройними формуваннями, плюс є політв’язні, що опинились у тюрмах Росії, з якою ми де-юре, повторюся, не воюємо. Ворогам дуже вигідний такий статус: кого хочуть, того й утримують, як завгодно й де завгодно. Захочуть обміняти — згадають блатняцький принцип «вхід — рубль, вихід — два» і призначать зручний для себе
«коефіцієнт» обміну.

Наша дійсність не регламентується лише офіційними статусами. Десятки співгромадян опинилися «на подвалє», і це не лише бійці, а й місцеві мешканці, які чимось не догодили сепаратистам. Їх навіть злічити неможливо. Є ще бранці Кремля, серед котрих відома всьому світові Надія Савченко — наша льотчиця, офіцер ЗСУ, викрадена з території України й засуджена до 22 років позбавлення волі. Їх усіх можна сміливо назвати військовополоненими — такими, що потрапили за ґрати під час розв’язаної Москвою війни. І це де-факто, якщо
називати речі своїми іменами.

Читайте  також: Велике переслідування. Українці в російському полоні

Оповіді тих, кого вдалося звільнити з полону, жахають навіть суворих воїнів, що встигли побачити за роки конфлікту чимало. Часом хочеться затулити вуха, заплющити очі й сказати: «Ні, це неправда, це все не з нами, не в наші часи, не в нашій країні…» Але від того не стане легше. Не загояться рани на тілі тих, кого катували «антифашисти-ополченці», не забудуться тортури й приниження, через які пройшли люди, що просто могли комусь на п’яні очі видатися «схожими на коригувальників артилерійського вогню». У самопроголошених «республіках» панує культ сталінського «порядку» з усіма його атрибутами, і в розправах беруть участь не просто поодинокі садисти з кримінальним минулим. Згадайте прикуту до стовпа донеччанку Ірину Довгань: це все було зовсім недавно.

Дикунство нашого ворога не обмежується «народними республіками». Там хіба що його найбільша концентрація. Але воно ніде не ховається й у самій Росії

Дикунство нашого ворога не обмежується «народними республіками». Там хіба що його найбільша концентрація. Але воно ніде не ховається й у самій Росії, що зібрала щедрий ясир з українських «шпигунів», «учасників війни в Чечні», «екстремістів» кримськотатарського походження. Попри всі ноти протесту й заклики Заходу, Москва утримує наших політв’язнів, лякає ними свого довірливого обивателя й повторює з неприхованою іронією та злорадством: «Хай суди розбираються». Ну вони й розбираються, керуючись принципом «кара без вини не буває», «у нас даремно нікого не саджають». Залізний аргумент, зрозумілий, не те що якісь там номери статей у міжнародних договорах і деклараціях, які без нудьги читати неможливо. Та й хто їх у Росії читає, окрім «п’ятої колони» правозахисників? Ну є ще добрий цар, куди ж без нього. «Обмін Надії Савченко — цілковита компетенція президента Росії», — кажуть його наближені. Але на кого він її обміняє: на спецпризначенців, які «не є військовослужбовцями армії РФ», про яких ніхто в їхній країні не згадує? Ви щось чули про рух за звільнення Єрофєєва та Алєксандрова? Його просто не існує. Від них відхрестились і забули так само, як воліють не помічати в російській глибинці могили тих, хто загинув на Донбасі.

Читайте також: Спогади на волю

Але ми своїх не здаємо. Іде складний процес звільнення та обміну. Малопомітний для широкого загалу, часом і взагалі законспірований. Важко навіть уявити собі, скільки людей до нього причетні. Бо крім офіційних структур, так само як і на фронті, діють на цьому напрямку й волонтери, що на свій страх і ризик примудряються витягувати з підвалів наших полонених. Звісно, нам хотілося б бачити іншу картинку: звитяжний спецназ звільняє цілий концтабір з українськими бранцями, російський суд зважає на міжнародне право й випускає з-під варти делегата ПАРЄ Надію Савченко, режисер Олег Сенцов одразу з якутських таборів потрапляє на найближчий кінофестиваль. Але про це можна тільки мріяти. У реальності доводиться діяти доволі непублічно, часом через персон із сумнівною репутацією, але хто засудить людину, яка прагне визволити когось зі своїх близьких із ворожого полону? В умовах гібридної війни доводиться поступатися багатьма принципами й навіть іти на переговори з терористами, з якими перед тим були підписані угоди в Мінську.