Коли черговий ветеран пускає сам собі кулю в голову (а якщо він не має з чого, то вішається, ріже вени чи просто виходить із вікна), я завжди думаю про те, наскільки кожен, хто повернувся в «мирне життя» зі своєї війни, нагадує зіпсований шматочок пазла.

Ангел, єдиний син хрестоматійного кадрового офіцера - зовсім не схожий на батька. Нібито несерйозний і награно веселий хуліган із сумними очима. Майже ліричний герой Єсеніна. Коли пішов на війну, йому було вже за тридцять.

Соромно визнавати це, але, здається, нас використали. На Майдані ми були безкоштовною масовкою – притому такою, яку не купиш за гроші. Бо скільки коштує готовність померти?..

Вбивця. Про те, що він вбивця, написав Аваков. Черговий вирок, винесений нашим міністром ще до розгляду справи у суді, виправдовує все. І оприлюднене правоохоронцями відео, на якому Ігоря Гуменюка, бійця на псевдо «Дубенко», який нібито кинув гранату під Радою, допитують без адвоката, і брак доказів… Є слова Авакова і відповіддю на всі можливі запитання. Чому РГО, яку на відео від радіо «Свобода» кидає схожий на Ігоря хлопець, у повітрі страшенно димить – адже детонатори бойових гранат при спрацюванні не горять і не димлять? Бо він вбивця.

– А де стояв ваш батальйон? – запитує слідчий. Крокуючи до його кабінету коридорами Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, ми ведемо трохи вимушену світську бесіду. – У Пісках, – кажу. – М-м-м, – із розумінням тягне чоловік. – А в бойових діях не доводилося брати участь? – М-м-м…

Голос у нього високий і дзвінкий. Майже дитячий. Він вкотре повторює орієнтири: відому всім тутешнім гранатометникам, мінометникам і просто хорошим людям точку за кілометр від нас, біля якої вороги серед білого дня спокійно розвантажують щойно підвезені боє­припаси. «…Хто зможе відпрацювати? Ай, ай, уже бачу! Молодці! Давайте ще на 50 метрів глибше, давайте ще!» – дзвенить в ефірі. Говорить Небо ФМ – оглядова позиція під назвою Небо. Говорить Апостол.

Ген-ген за дамбою зруйнована церква. Біля неї зупинка. Тут, певно, й висипáли колись із маршруток, поспішаючи додому, мешканці численних чотириповерхівок, остови яких височать над селом. Над Пісками.

18 лютого 2015 року. Рівно рік тому, 18 лютого 2014-го, у мирний наступ до Верховної Ради вирушили тисячі людей. У Києві було холодно й сонячно – так само, як сьогодні на Донеччині. І, звісно ж, це було наче вчора. Ми йшли добре знайомими вулицями й гадки не мали, що кілька днів, які попереду, змінять усе. Від сприйняття власної країни до думок про життя і смерть.

... Дмитро спецназівець. На війні вже був – і, каже, думав, що більше ніколи й ні за що не повернеться в пекло. Але зараз пішов добровольцем. Він їде на Схід з двома побратимами. Познайомився з ними вже у батальоні

... М. - командир групи. Вісім «двохсотих» - і він дивився в очі матерів цих хлопців. Здається, трохи соромиться того, що живий. Багато розмовляв із психологом. Змусили.

А папаша у вас биндюжник Мендель Крик. Об чем думает такой папаша? Он думает об выпить хорошую стопку водки, об дать кому-нибудь по морде, об своих конях - и ничего больше. Вы хотите жить, а он заставляет вас умирать двадцать раз на день. Что сделали бы вы на месте Бени Крика? Вы ничего бы не сделали. А он сделал. Поэтому он Король, а вы держите фигу в кармане. Ісаак Бабель «Одеські оповідання»

Уранці вмикаю телевізор. Собака з подивом дізнається, що цей укритий пилом предмет інтер’єру може розмовляти (переважно російською мовою), кричати та жахливо співати, й вітає потенційного ворога голосним гавкотом. «Хоть би, чтолі, ти до цироза дапілся!» – верещить телевізор у відповідь.

Вже вечір вечоріє. Перші зірки прострілюють волошкову блакить неба над неозорими донбаськими степами. Така сама блакить у його очах – утомлених очах звичайного київського хлопця із крихітним червоно-чорним прапором на рукаві, «макаричем» за пазухою та АК74 на колінах.

На годиннику четверта ранку. Майже добу тому вони, учасники автопробігу Дружби, вирушили з Києва у Харків. На мітинг єдності. Тепер – вже повернулися. Повільно виходять з автобусу, що зупинився біля дверей приймального відділення столичної лікарні швидкої допомоги. Виходять, хитаючись та шкутильгаючи. Зі зламаними ребрами та щелепами. Із розбитими в кров обличчями. Добре, звісно, що живі.

Якими були перші кроки “нового” українського МВС? Браве затримання бойовими спецпідрозділами перших нечисельних “зелених чоловічків” у Криму? Блискавичне затримання сепаратистів? Відважні постріли у бік бажаючих втекти “папєрєдніков”? Сувора, але справедлива видача “своїх” - винних у злочинах міліціонерів? Здається, що ні.

На питання, чи є у місті російські військові, всі його мешканці відповідають ствердно. Цей факт їх, як не дивно, тішить — адже росіяни, запевняють сімферопольці, захищають їх від бандерівців

«Як добре без броніка...» – потягується друг дорогою до «Межигір’я». Його саморобний бронежилет із титановими пластинами важив близько 15 кг. Справді, добре скинути такий. Та й просто живим бути непогано. Ще кілька тижнів тому ми не звертали на це уваги, не вважали, що несмертельні кульові поранення можна вважати за щастя. Але все пізнається в порівнянні.

Перші загони самооборони Майдану формувалися ще на Михайлівській. Хлопці в масках озброїлися й вишикувалися, закриваючи собою більшість. Більшість, яка обрала мирний протест, але від захисту не відмовилася.

…Тоді забрали Дзиндзю. Вночі біля будівлі Печерського суду зібралися тисячі людей, абсолютна більшість яких, звісно, не знали Андрія особисто.

“Все життя - театр”, - коментують ситуацію на забарикадованому Майдані опозиціонери.

На годиннику сьома чи восьма. Ми з другом, львівським офіцером, кидаємо одне одному посилання на новини. Часто одночасно й ті самі. «Засідання парламенту оголошено закритим»… «Кваснєвський: угоди про асоціацію з Україною не буде»… «У ПР вважають рішення уряду перемогою здорового глузду»… З коментарів - хіба що російський мат.

0,1% киян, які штурмували сьогодні Київраду - суспільство, у якому хочеться жити

За наявність народжених у незалежній Україні українофобів маємо дякувати насамперед освітній системі

«…А я, взагалі-то, засланий козачок, - жартує знайомий. - В мене батькі російськомовні».

Глибока ніч у одному з міст Київської області. Невідомі малюють на місцевому офісі Партії регіонів портрет людини, схожої на президента. Бандани натягнуті на обличчя, щоб не «засвітитись» на камерах відеоспостереження.