Услід за спрямованою проти Києва пропагандою Москва тепер використовує історію для погроз Гельсінкі
Спочатку – союзники нацистів, потім – маріонетка НАТО. І найсвіжіше звинувачення: бездумна критика Росії вимагає жорсткого реагування Кремля. Хто сказав, що Фінляндія – нудна країна?
На тлі загальної уваги до війни Росії в Україні легко проґавити іншу головну мішень імперіалістичного гніву Москви. Росія вже давно використовує викривлене тлумачення історії як зброю для нападу на сусідів і їх делегітимізацію – і, судячи з нової словесної ескалації Кремля, тепер під прицілом опинилася Фінляндія. Очевидно, що, з огляду на нещодавній прецедент, фіни нервують: довге історичне есе російського лідера Владіміра Путіна 2021 року, в якому він заперечував претензії України на державність і засуджував її незалежність від Росії, послужило приводом для повномасштабного вторгнення в Україну кілька місяців потому.
Деталі можуть видаватися бентежними: хто зараз узагалі цікавиться заплутаною історією Фінляндії часів Другої світової, що й казати про правовий статус Великого князівства Фінляндського у складі колишньої царської імперії? Але в Росії історія – не навчальна дисципліна. Це – інструмент влади, що використовується для зміцнення контролю Кремля над суспільством, легітимізації агресії й підриву суверенітету інших країн.
Москва переплітає історію з пристрасними емоціями. До прикладу, 2 січня колишній президент Росії Дмітрій Медвєдєв написав на X, що визнання більшовиками незалежності Фінляндії від Росії 1917 року було «помилкою» (яку, ймовірно, тепер слід виправити) і що країна має відповісти за свою «мерзенну русофобію».
Західні коментатори описували Медвєдєва як ліберально налаштованого модернізатора під час його короткочасного президентства у 2008–2012 роках, але тепер він прийняв на себе роль головного критика Фінляндії в Росії. Цього разу конкретною мішенню його гніву став «дядько на ім’я Стубб». Це була зневажлива згадка про очільника Фінляндії Александра Стубба – одного з найбільш тямущих політиків серед фінських можновладців. Він досконало володіє англійською і досить добре грає у гольф, що дозволило завести несподівану, але корисну дружбу з президентом США Дональдом Трампом. На відміну від попередніх поколінь фінських лідерів, Стубб справляє враження комунікабельної людини, ба навіть екстраверта.
Новорічне звернення президента Фінляндії, що спричинило тираду Медвєдєва, більшості сторонніх спостерігачів видалося б цілком нейтральним. Щодо України, Стубб сказав, дещо применшуючи, що «ми не можемо бути впевненими, що Росія готова до миру», попередивши фінів, що будь-яка угода про майбутнє України може містити елементи, «які не відповідають нашому баченню справедливості». Стубб також наголосив, що Росії не дозволять продовжувати агресію в інших регіонах: «Разом із союзниками ми подбаємо, щоб Росія ніколи більше не напала на жодного зі своїх сусідів».
Далі Стубб заявив: «Наші відносини з Росією змінилися назавжди. Незмінним залишається лише те, що Росія – наш сусід. І Фінляндія, і Європа прагнуть налагодити функціональні й мирні відносини з Росією. Але, зрештою, усе залежить від дій Росії».
У межах чутливого громадського дискурсу, що панує в путінській Росії, навіть найменша критика сприймається як образа. Тож Медвєдєв мав змогу поновити нападки, розпочаті минулого року у довгому есе «Нова фінська доктрина: дурість, брехня, невдячність». У тексті, опублікованому після вересневої подорожі на російсько-фінський кордон, Медвєдєв стверджував, що нова войовнича позиція фінського керівництва «зруйнувала» добрі відносини, які будувалися десятиліттями. Він згадав «криваве партнерство» Фінляндії з Третім райхом Адольфа Гітлера під час Другої світової, наголосив на участі Фінляндії в облозі Ленінграда (внаслідок якої загинуло понад 800 тисяч цивільних осіб) і звинуватив післявоєнну Фінляндію в невдячності за нібито м’яке ставлення з боку Кремля.
Вступивши в НАТО 2023 року, написав Медвєдєв, «проамериканська маріонеткова влада» в Гельсінкі втратила право на будь-яке «політичне помилування» з боку Москви; Фінляндія тепер «прямо і грубо зневажає» історичні й правові основи свого існування як незалежної держави. Тому, на його думку, Росія має право відмовитися від угод, за якими визнала незалежність, суверенітет і кордони Фінляндії; подати до суду звинувачення у геноциді й військовій агресії; а також вимагати від Гельсінкі компенсації за збитки, завдані під час Другої світової війни. Усе це, ішлося в есе, «може призвести до остаточного краху фінської державності».
У російському контексті це не просто особисті страшилки Медвєдєва. Його старання є частиною масштабнішої кампанії, спрямованої на розпалювання антифінських настроїв серед росіян та залякування і деморалізацію фінів.
Російське державне телебачення часто показує експертів і ведучих ток-шоу, які погрожують Фінляндії нападом. План передбачає фізичні атаки на підводну інфраструктуру – найсвіжіший випадок стався наприкінці грудня, коли вантажне судно Fitburg, під карибським прапором для прикриття, пошкодило кабель для передачі даних, що з’єднував Гельсінкі й столицю Естонії Таллінн. Спецпідрозділ фінської прикордонної служби піднявся на борт судна, яке рухалося з якорем, що тягнувся по морському дну, і затримав його. Фінська влада повідомила, що розслідує інцидент як можливе «серйозне кримінальне пошкодження майна, спробу серйозного кримінального пошкодження майна і серйозне втручання в телекомунікації».
Фіни рішуче відреагували на ці реальні інциденти, однак применшують імовірність військового протистояння і спокійно наголошують на своїй стійкості й готовності. Не хочуть, щоб їхню країну вважали геополітичною гарячою точкою.
Але спостерігачі в сусідній Швеції – менш стримані. У нещодавно опублікованому дослідженні для Шведського агентства психологічної оборони один із провідних експертів країни з російських брудних прийомів Патрік Оксанен описує численні історичні наклепи і провокації, спрямовані проти Фінляндії впродовж 2025 року. Він стверджує, що тривала кампанія із зображення Фінляндії колабораціоністом нацистів посилилася минулого року за рахунок «інсценізованих судових позовів, знищення пам’ятників, політичних заяв і відкритих погроз».
Знову ж таки напрошуються тривожні паралелі: російська пропагандистська війна тривалий час зосереджувалася на наполяганнях, що Україна – розсадник гітлерівського нацизму. Місцеві суди й групи активістів у сусідніх регіонах Росії, пише Оксанен, використовуються «для створення показової легітимності й підтримки населення», створюючи «фальшиву юридичну основу для потенційних репарацій або навіть – у довгостроковій перспективі – територіальних претензій» до Фінляндії.
Оксанен наголошує на політичній підтримці, яку ця кампанія отримує від Путіна і його поплічників. Провідну роль відіграє радник Путіна з «історичних питань» – колишній міністр культури Росії Владімір Мединський. Як і міністр закордонних справ Сергєй Лавров, який нещодавно написав передмову до великого псевдоісторичного твору, в якому йдеться про фальшиву державність Литви, в останні сім століть. Троє високопоставлених російських законодавців підкріпили нещодавні заяви Медвєдєва, назвавши Фінляндію псевдодержавою, яка спричинює напруженість у відносинах з Росією, що може вимагати радикальних заходів у відповідь – саме такі заяви передували нападу Росії на Україну. У цій словесній війні задіяні російські служби безпеки та розвідки, суди, міністерство закордонних справ, прокурори, політики, урядовці, «мозкові» центри, прокремлівські «активісти», ЗМІ, західні шпигуни й анонімні акаунти в соціальних мережах.
Після оприлюднення дослідження Оксанена Москва ще більше підняла ставки. На сайті Міністерства закордонних справ Росії з’явилося оновлене англомовне видання «Чорної книги» (Black Book) – тенденційної історії про гадане поширення русофобії не лише у Фінляндії, а й у Швеції. Редактор видання Йоган Бекман – незалежний фінський науковець шведського походження, який часто конфліктував із владою Гельсінкі через прокремлівську діяльність і отримав почесне російське громадянство.
Фінські чиновники не люблять публічно обговорювати ці питання, побоюючись привернути ще більшу увагу до російських наклепів. У часи Холодної війни в країні сформувалася відточена протягом десятиліть незручного нейтралітету стратегічна культура, відповідно до якої делікатні теми обговорюються тихо, повільно й рідко. Але один із провідних сучасних істориків країни, Генрік Мейнандер (у лютому вийде друком його нова історія Гельсінкі англійською) сказав мені, що «Чорна книга» – «гротескний, але не дивний приклад» сучасної «сталіністської історичної політики» Росії.
Нападки на Фінляндію – частина набагато масштабнішої стратегії з використання у вигляді зброї російської патріотичної історіографії, що зображує Радянський Союз бездоганним і героїчним. У ній не згадується ані про квазісоюз Йосипа Сталіна з Гітлером, ані про звірства радянської армії у Східній і Центральній Європі, ані про Сталінське катастрофічне, неспровоковане вторгнення у Фінляндію під час Зимової війни 1939–1940 років.
Фінляндія відбила цю атаку, але отримала скромну підтримку від союзників і сусідів. Вона була змушена поступитися значною частиною території, щоб укласти мирну угоду з Радянським Союзом, яка поклала край Зимовій війні 1940 року. Коли Гітлер напав на Радянський Союз 1941 року, Фінляндія розпочала власну наступальну операцію, намагаючись відвоювати втрачені території. Була ворожою державою, але не офіційним союзником країн Осі. У 1944 році Фінляндія розірвала відносини з Берліном й уклала окремий мир із Радянським Союзом, що передбачав великі репарації, територіальні поступки й вимушений нейтралітет.
Чорно-білий наратив Росії про «Велику Вітчизняну війну» – так росіяни називають Другу світову – не залишає місця для складних моментів чи нюансів. Росіяни використовують просту, силогістичну аргументацію: Радянський Союз воював і переміг нацистів. Отже, будь-хто, хто нападав на Радянський Союз або чинив йому опір з будь-якої причини, є огидним колабораціоністом. Сучасна Росія претендує на всю цю славу, ігноруючи роль інших народів (зокрема українців і білорусів) як жертв і борців проти нацистів.
Натомість Москва вимагає безумовної, постійної вдячності і легітимізує контрзаходи проти країн, які її не виявляють. Результатом, як стверджує Оксанен, є легітимізація сучасних імперських амбіцій Росії й осуд її опонентів. Одне слово, Росія прагне контролювати минуле, щоб формувати майбутнє.
Чи варто нам серйозно ставитися до війни Росії за історію? Енді Прайс, колишній британський урядовець, який зараз працює в «мозковому» центрі CEPA, каже, що вона має «всі ознаки вільно скоординованої кампанії президентської адміністрації. Вони хочуть досягти певних результатів, а потім тиснуть на олігархів, витрачають гроші, задіюють посередників або розвідку для відповідних заходів».
Росія може спричинити і спричинює ескалацію, масштабність та інтенсивність своєї словесної війни. Легко переходить з інформаційного поля бою на юридичне, подаючи позови і виносячи судові рішення проти Фінляндії за військові збитки. Хай які фальшиві й несправедливі, вони можуть слугувати підставами для санкцій. Ворожа кампанія може проявлятися у знесенні фінських військових меморіалів на колишніх полях боїв Фінляндії, які зараз розташовані на території Росії, зриванні вшанувань пам’яті полеглих у цих місцях й утисканні дипломатів – усе це відбувалося протягом минулого року.
Наступний рівень ескалації легко уявити: операції на території Фінляндії, як-от анонімні акти вандалізму в музеях і на пам’ятниках або організовані Росією акції, щоб показати, що пронацистські, ультраправі елементи у Фінляндії набувають сили. Хоч такі витівки можуть здаватися незначними і символічними, вони шкодять міжнародному іміджу країни, проти якої спрямовані. Також поширюють тривогу, страх, спантеличення і поляризацію серед населення. У такий спосіб Росія зможе здобути дві перемоги, перш ніж пролунає перший постріл.