Куба (Юлія Сідорова) – військова медикиня та героїня документального фільму «Куба і Аляска». Дизайнерка одягу в цивільному житті, вона рятує людей на фронті з 2014 року. В інтерв’ю Тижню Куба розповідає, як народилась ідея фільму, що є в світі сильніше дружби та чи є сенс сподіватися на швидкий мир.
— Кубо, розкажіть, будь ласка, про себе до війни, себто до 2014-го року. Ви займалися дизайном одягу, правильно?
— До 2014-го я була більше долучена до музичних фестивалів, танцювала там професійно деякий час і створювала костюми та сценічні образи. Не тільки для себе, хоча почала це робити спочатку собі. Потім вже, коли повернулася з фронту в 2019-му, вирішила більш професійно зайнятися дизайном одягу. А так, дійсно, життя було пов’язане з творчістю. Нічого такого попередньо не було, що можна було подумати, що я колись долучуся до війська.
— До війни Ви ж медицину ви не вивчали?
Насправді сама по собі військова медицина дуже відрізняється від цивільної. Навіть у випадках одних і тих самих поранень, те, яка допомога надається цивільному за евакуації, коли людина швидко потрапить на операційний стіл, відрізняється від того, що потрібно робити на полі бою. Тому я вивчала протоколи ТССС, – це міжнародні протоколи, які використовуються в арміях НАТО. І більш поглиблено потім – з Денисом Миколайовичем Сурковим. Це доктор медичних наук в Україні, він прописав протокол «Медевак». Протокол цей більш ускладнений там, де йдеться про інтубацію трахеї, плевральний дренаж, роботу з апаратом ШВЛ… Він написав цей курс на основі того, що попередня допомога надавалася якраз по тих протоколах НАТО.
Насправді не так багато людей в Україні добре знайомі з військовою медициною. Тому ми маємо певні проблеми у війську. Бо є вимога до класичної медичної освіти, скажімо, стоматолог чи психіатр. І ось ставлять, наприклад, стоматолога на начмеда штурмового батальйону. А він по факту не знає, що робити, тому що його освіта не дає навичок з тактичної медицини і знань з бойової травми.
Але якщо людина хоче вивчити військову медицину, то їй треба значно менше часу, ніж, до прикладу, стати тим же стоматологом.
Отже, я вивчала медицину вже по ходу справи, починаючи з 2014 року. Я долучилася до «Госпітальєрів» на старті цього проєкту. Там пробула до 2017-го, потім Да Вінчі, – загиблий герой України Дмитро Коцюбайло, запропонував нам разом з Аліною Михайловою створити медичну службу. Відпрацювала там два роки й повернулася до цивільного життя, аж до повномасштабного вторгнення. Й поки була не на війні, займалася дизайном одягу, встигла виступити на Ukrainian Fashion Week. Власне, мій виступ був 6 лютого 2022 року, а за два тижні почалася велика війна.
— У Вас також був показ одягу в Парижі?
— Так, але це вже в 2023-му, в квітні, в Українському культурному центрі. Все пройшло доволі успішно, як на мене. Це був останній наш показ, зараз взагалі не виходить нічого в цьому напрямку. Більше все ж таки занурилася в справи війни.
— Напевне, складно отак от різко переходити з війни у мирний побут під час відпусток, а тоді знову повертатися на війну?
— Чи складно, не знаю. Просто бачиш, як живуть люди, і розумієш, що в тій самій Європі вони не усвідомлюють: найближчим часом і там може розгорнутися така ж війна, як тут.
Це по моїх внутрішніх відчуттях і по розумінню, в якому напрямку працює Росія. А вона працює лише на те, щоб посилювати свою воєнну потужність, а не, щоб рухатися в сторону миру.
— З Аляскою Ви познайомилися вже на фронті чи раніше зналися?
— Ні, ми познайомилися раніше. Фактично вона прийшла до мене в гості. Це якраз був той період, коли я не була на війні, до мене завітала волонтерка Алла Мартинюк. Аляска – то її подруга. Ми спілкувалися, але я би не сказала, що до війни ми були подругами. Просто знайомі, бачилися кілька разів. А коли почалася війна, оскільки Аляска має медичну освіту і вирішила йти до війська, вона шукала, куди потрапити. І подумала про мене. Подзвонила, запитала: «Тобі лікар потрібен?» Я відповіла: «Ну, лікарі завжди потрібні. Їх завжди не вистачає». І вона каже: «Візьми мене з собою на війну». Отак вона прийшла до нас в офіс, а ми тоді тільки відкрили офіс руху VETERANKA.
Сам рух існує давно, але от саме діяльність по забезпеченню війська розпочалася з початку повномасштабного вторгнення. Ми з Катериною Приймак знайшли приміщення. Там почали збиратися люди, з кожним днем все більше і більше. І цей офіс став багатофункціональним, а його функціональність змінювалася в залежності від потреб, бо наші напрямки роботи теж почали змінюватися. З’явилися дрони, тепловізори… Дрони виготовляються безпосередньо в нашому офісі. Нині ми відшиваємо жіночу військову форму. Наша допомога спрямована саме на жіноцтво, але й чоловіки також отримують від нас чимало допомоги, бо за фактом їх більше в армії.
Ось тоді до офісу і прийшла Аляска. Коли я побачила, що сам робочий процес налаштувався, і що мені не немає необхідності знаходитися там, ми в травні 2022-го вирушили на Харківщину разом з Аляскою і Артистом, – він теж є у фільмі. Поїхали займатися евакуацією.
— Ви сама з Харкова?
— Так.
— У фільмі є декілька епізодів з Вашою мамою. Чи підтримує вона те, що Ви увесь час на лінії зіткнення?
Ясно, що вона переживає, тому що, ну, яка мама не буде переживати за дитину на фронті. Але намагається підтримувати. Вона, звісно, не хотіла, щоб я поверталася на війну. У неї були аргументи, що ти і так багато зробила, хай хтось інший тепер робить. А у мене були, відповідно, свої аргументи: те, що я маю вже досвід, знання. Розумію, що треба робити в певних обставинах, а більшість людей, які зараз долучаються до війська, – ну, що тоді, що зараз, – чомусь так досі не зрозуміли, що треба готуватися. І потім приходять і жаліються, що їм підготовки замало чи ще щось. Хоча 11 років на підготовку було вже, станом на зараз. Але суть не в тому. Я мамі завжди говорю: «Я вже можу навчити, керувати. Знаю якісь речі, щоб забезпечити багатьом людям виживання. На рівні того, що я можу передати певні навички і знання». Мама була проти, але, знаючи мене, вона приймає цю ситуацію і намагається завжди підтримати.
— Ви одна дочка у мами?
— Дочка – так, є ще син – мій брат, але я з ним особливо не спілкуюсь, чесно кажучи.
— А з друзями дитинства, з однокласниками, однокурсниками після того, як Ви пішли на війну, стосунки змінилися?
— На період того, як я йшла на війну, ще навіть у 2014-му, у мене якоїсь там дружби аж з дитинства ні з ким не було. Є хіба одна подруга, вона живе в Німеччині. Вона там дуже давно. Ми дружимо, але це не з самого дитинства. Чи змінилися стосунки? Так, чимало тих, хто свого часу казав: «Навіщо ти перейшла на українську?», бо я раніше російською спілкувалася, тепер кажуть: «А як же ти була права!» Тепер і вони перейшли на українську, з 2022-го. Ніби прозріли.
Але коли людина не має бойового досвіду, вона все одно – інакша. Ти можеш з нею дружити, але все одно все те, що ти хочеш донести, що ти відчуваєш, те, як ти бачиш світ, вона ніколи не буде бачити. Вона просто не має цього досвіду. Відповідно, стосунки змінюються з усіма, хто не долучений до війни і не знає війни.
Нехай я повернулася до цивільного життя в 2019-му, а потім знову на війну в 2022-му, все одно для мене, в моїй свідомості, все це виглядає ніби я воюю більшу частину часу, ніж живу цивільним життям. Тому що три роки перерви – ніщо, порівняно з тим, що залишається в пам’яті. А там – війна, війна, війна. Життя без війни я не сильно пам’ятаю. А ветеранський рух – то все одно допомога тим, хто воює. Він створений жінками з ветеранським досвідом.
— За ці майже 12 років війни, наскільки змінилася ситуація жінок в армії?
— Багато що змінилося насправді. Свого часу жіночий ветеранський рух адвокатував запровадження бойових посад для жінок у війську, оскільки станом на 2014 рік вони були для них офіційно недоступні. Тобто як недоступні? На папері. Були жінки, які виконували бойові задачі як снайпери чи бойові медикині… Але по документах вони умовно були кухарками, або при складі. А це було несправедливо, тому саме жіночий ветеранський рух виборов офіційне право мати бойові посади. Ну, а кожна окрема жінка у війську вже виборювала авторитет, тому що це дійсно така собі історія.
Армія – це світ створений, як я кажу, чоловіками для чоловіків. Тому їм часом досі не зрозуміло, для чого там жіноча військова форма, типу ви що чоловічу не можете одягнути? А це не тільки про те, що лекала відрізняються, – у жінки інші стегна, груди… Це про те, що, тобі має бути комфортно, коли знаходишся в бойових умовах. І хоча комфорт першочерговий, це також про гідність. Про рівні права.
Але я не тільки захищаю жінок. Я завжди кажу, що має бути жіноча мобілізація. Жінок мають мобілізувати на рівні з чоловіками, якщо ми вже говоримо про якусь рівність.
Враховуючи те, наскільки сильно змінилася війна, наскільки вона стала технологічнішою, то з керуванням дронами в дівчат виходить навіть краще, у них дрібна моторика краща. Тому оті всі запитання «як вона там буде закидувати 120 міну» чи щось важке тягнути, чи відкривати люк у танку, – вже не актуальні. Зараз розширилася кількість посад і кількість задач, які жінка може виконувати іноді краще, або точно так само, як чоловік.
Наразі Україна фактично виконує роль щита для всієї Європи. На жаль, не вся Європа це розуміє. Я була нещодавно в Парижі з проєктом «Стабнет». Зі мною були дві дівчини, теж військовослужбовиці, одна заступник командира бригади, інша – начмед. Ми давали інтерв’ю Paris Match, пояснювали сучасні загрози для Європи, а потім дивилися коментарі до нього. «Пропаганда, пропаганда…», – пишуть французькі читачі. На жаль, Європа не готова до того, що може з нею відбутися, і ніколи не буде вдячною нам за те, що ми їх тут захищаємо.
— За такою логікою подій виходить, що рано чи пізно Україна змушена буде запровадити мобілізацію жінок?
— Я думаю, що ми до цього дійдемо. Можливо, не на таких умовах, як для чоловіків. Думаю, що це логічно і абсолютно нормально. Навіть у мене в підрозділі є дівчина, яка служить, а у неї чоловік удома з дітьми сидить. Я вважаю, що це нормально.
Що я хотіла ще додати: війна і служба в Збройних Силах – це не лише постійні подвиги, хоча інколи без них не обійтися, але передусім це важка щоденна праця. Чим мені подобається фільм «Куба і Аляска», то це тим, що там висвітлюється саме побут. Не тільки, що ти когось вбиваєш чи рятуєш цілодобово. Щоб цей процес був налагоджений, мають бути навчання і постійні, буденні речі. Саме ці речі часто допомагають уникати подвигів з ризиком для життя.
— Чому суспільство так «нерівномірно» включене в проблеми війська? Можливо, за 11 років війни були якісь недопрацювання на політичному рівні?
— Недопрацювання були від розпаду СРСР та відновлення незалежності. Але коли кажуть, що можна було уникнути великої війни, що Зеленський винен, або Порошенко, це насправді не так. Війна вже йшла, і все говорило про те, що вона буде лише змінювати свою форму. Байдуже, хто був би президентом замість Зеленського, ця війна все одно б відбулася. Але якщо згадати 1990-ті, можливо, існувала імовірність уникнути війни. Проте в 2014 році стало зрозуміло, що війна неминуча, бо росіяни до неї готувалися. До цього часу могло здаватись, що вони лише хочуть, аби в Україні не було розвитку.
Слід також враховувати, що щодо повномасштабного вторгнення ми не могли уявити, як саме воно розгорнеться, адже такої війни ще ніколи не було. Ми жили своїми уявленнями, але жодна війна не подібна до нашої.
Технології дуже швидко змінюються, і навіть підготовленість армій НАТО, думаю, не дозволить їм повноцінно захистити Європу, якщо війна піде за межі України. Ці армії зможуть бути ефективними, якщо вони вчитимуться воювати в нас. Тобто сама по собі робота з протоколами НАТО – цікава та потрібна, але теорію цю треба весь час коригувати практикою.
— Реальний, стабільний, тривалий мир. Як уявляєте його?
— Поки що я не бачу умов для такого миру. Чим довше затягується війна, тим вона ще довше буде затягуватися. Коли ми дали можливість росіянам окопатися на Донбасі, ми вже, умовно кажучи, сказали, що війна буде тривати довго. Тому що одна справа, коли вона наступальна, й інша – коли йдеться про оборону на підготовлених позиціях. Чим більше вони захоплюють територій, тим довше можуть триматися. Чим ближче вони насуваються на Європу, тим більше шансів, що війна в Європі розпочнеться також.
Тому європейським країнам було б логічно не просто спостерігати і допомагати матеріально, а вступати в бій, поки вони мають можливість це робити на нашій території, здобувати бойовий досвід, – не теоретичний, а практичний, – уже зараз. Тоді у них буде більше шансів на те, що війна глобально не розвернеться. На жаль, європейські суспільства не дуже цього свідомі. Я мала зустрічі у Франції, тож знаю, що військове керівництво розуміє: відбутися може що завгодно. Але суспільство не вірить у можливість війни на своїй землі. Надто заколисала людей російська пропаганда.
— З Аляскою Ви зараз у різних підрозділах?
— Так. Вона в Національній гвардії України, ми в різних місцях служимо. І я зараз у новому місті теж, – це 39-та окрема бригада берегової оборони, – перевелася і позабирала своїх людей там, де вони у мене залишалися. І Карабін у мене тут, який теж є у фільмі, й Артист… Ми зараз будемо отримувати наземні роботизовані комплекси для евакуації поранених, і я буду готувати екіпажі. Сама евакуація ускладнюється з часом, тому кількість потрібних для цього людей розширюється. Намагаємося триматися один одного, з Аляскою спілкуємося постійно, незалежно від місця служби.
— Таке бойове побратимство, або ж сестринство…
— Так. Це, напевне, вже більше, ніж дружба. Загалом, щоб людина стала тобі другом, потрібна велика кількість часу. Є питання довіри, спільних інтересів чи щось іще. А от коли людина стає тобі побратимом чи посестрою, ви можете бути настільки різними, що в реальних умовах, десь в цивільному житті без війни, ви ніколи б навіть не зустрілися ніде. І цей процес відбувається значно швидше.
Коли ти розумієш, що можеш довірити цій людині своє життя, що ти впевнений в тому, що вона контролює якийсь важливий процес або радіостанцію, щоби нічого не пропустити важливого, особливо, коли ти відповідаєш за людські життя, то це вже не такий довгий процес, як з дружбою, а може бути значно швидший. Отак з Аляскою і сталося.
— Фільм « Куба і Аляска », зокрема, оригінальний тим, що частину документального матеріалу ви знімали самі, камерами та телефонами. Який, орієнтовно, відсоток кадрів відзняв режисер Єгор Трояновський, а який – ви з Аляскою?
— Я не рахувала, але мені здається, приблизно 50 на 50.
— Як впливала постійна присутність камери? Вона не заважала, не змушувала до певної самоцензури?
— Ну як не заважала? Про неї треба було пам’ятати весь час. Продюсерка і режисер постійно намагалися на нас з Аляскою впливати, щоб ми знімали побільше. Не дивлячись на те, що ми дуже мало знімали, насправді вдалося зробити кіно.
— І телефон також грає у фільмі велику роль?
— Телефон періодично теж включали. По факту, це Аляска розпочала зйомку фільму! Оті от кадри, на самому початку, де ми виїхали просто лице в лице на російський танк, нашим екіпажем, і де ми ховаємося від цього танку за автобусною зупинкою, – ми думали тоді, що нас 100 % уб’ють. Ну тому що ось танк, а ось – ми. Аляска почала знімати прощальне відео з серії, що раптом потім цей телефон десь знайдуть і там його побачать, почують наші останні слова… Потім це відео завірусилося, і це був такий старт для кіно.
— Сильно бракує людей на фронті?
— Конкретно у нас в підрозділі, станом на зараз, проблем з поповненням немає, долучається доволі багато, бо це – умовно елітний підрозділ, легендарні «Ведмеді». У нас навіть не всіх беруть, хто сюди хоче. Але людей все одно не вистачає, бо ми розширюємося. По всій армії дуже не вистачає людей. Не тільки на фронті, навіть на такі посади, де потрібно діловодством займатися.
— Чи потрібні зміни в самій системі мобілізації?
— Усі патріотичні, мотивовані люди майже одразу пішли до війська, а людина, яка не хоче йти, шукає причину, щоб цього не робити. За рахунок того, що такі люди хочуть виправдати себе, погіршується ставлення суспільства до військових. Тому яка б там не була мобілізація, мені здається, що кожному окремому громадянину цієї країни треба взяти на себе відповідальність. Плюс, коли ти береш на себе відповідальність і приходиш сам, тобі значно простіше знайти те місце, яке тобі буде підходити. Є рекрутингові центри, можна зв’язуватися з бригадами, спілкуватися… Можна заходити одразу на ту посаду, про яку ти домовився. Це – реально.
— Що думаєте про переговори щодо припинення вогню, котрі просуває Трамп? Наскільки для перемир’я склались сьогодні об’єктивні умови?
— На мою думку, не склалися. Жодних умов немає. Ба більше, це для нас ще більша загроза, тому що ми бачили, як на початку повномасштабного вторгнення 2022-го заходили російські війська, і що відбувалося в тих містах і селах, які пізніше були деокуповані. Ті братські могили, пограбовані та зґвалтовані цивільні… Всі ці розмови про мирну угоду мене підводять до висновку, що якщо ми дозволимо собі розслабитися, то все закінчиться ще гірше, ще більшою кількістю втрат, смертей і руйнувань, ніж те, що ми маємо станом на зараз. Я не хочу навіть думати про це.