Як підірвали Гостомельський міст і не впустили російських окупантів до столиці, або «Мамо, ми їдемо на оборону Києва…»

Ця стаття має на меті надати розголосу подробицям героїчної й трагічної історії порятунку Києва від ворога у перші дні широкомасштабної війни внаслідок підриву Гостомельського мосту. Звертаємо особливу увагу на необхідність належного пошанування двох саперів, які загинули, підриваючи міст. Зокрема необхідно відновити петиції про присудження звань Героїв України посмертно Захарові Квасному (13.08.1999–25.02.2022) та Романові Шиманському (12.06.1984–25.02.2022), з тим, щоб цього разу вони набрали необхідну кількість голосів. Також необхідним є належне пошанування Героїв — щонайменше встановлення меморіальних знаків на місці їхньої загибелі.

Бліцкриг ворога на Київ

Стратегічно найважливішим напрямком бліцкригу Путіна у лютому 2022 року стала столиця — Київ. Окупанти сунули найкоротшим шляхом — із Білорусі, через знелюднену Чорнобильську зону, що не мала системи оборони. Важливим стратегічним пунктом були повітряні ворота — Гостомельський аеропорт «Антонов». Одним із перших кроків росіян якраз і стала висадка десанту з метою захоплення летовища. Ворог кинув у бік аеропорту понад 200 вертольотів, кілька сотень повітряно-десантних і сухопутних військ. Під час штурму захисники аеропорту, зокрема, знешкодили шість російських вертольотів, а також Мі-8 та Мі-28, Ка-52, понад 20 ББМ, 15–17 одиниць автомобільної техніки. Бої тривали з перервами до 27 лютого 2022 року. Героїчними зусиллями нечисленних захисників ворога вдалося зупинити у повітрі. Також було пошкоджено злітно-посадкову смугу, що не дало російським літакам Іл-76 переправити основні сили на Гостомельський аеропорт. Проте 25 лютого наземні сили, що сунули з Білорусі, зайняли аеропорт, але він уже не міг приймати літаки. Під час боїв 27 лютого також знищили найбільший у світі літак АН-225 «Мрія».

У такій критичній ситуації, коли окупанти наземними засобами за ніч з 24 на 25 лютого встигли добратися до Ірпеня, стало зрозуміло: вибудувати позиції, щоб їх зупинити, неможливо. Ворог сунув десятками тисяч людей і техніки, тому абсолютно необхідно було підривати мости через річку Ірпінь. 25 лютого 2022 року на північно-західному напрямку Києва були підірвані три мости — на Новоірпінській трасі (Романівський міст), у Гостомелі по Варшавській трасі та у Демидові.

Як свідчить генерал-лейтенант Анатолій Барилевич, якого командувач оборони Києва генерал Олександр Сирський направив перевірити, як організована оборона у цьому напрямку: «Цей міст поряд з іншими мостами і позиціями на той час мав стратегічне значення… Тому був наказ тримати його будь-якою ціною і не допустити проходу противника»… 24 лютого Барилевич приїхав туди ввечері й зрозумів, що має в розпорядженні вкрай невелику кількість особового складу, тож міст доведеться підірвати. Він подзвонив Сирському і попросив вибухівку, йому виділили вантажівку вибухівки. Таким чином, вдалося підірвати крайній проліт мосту і крайні опори з того боку, який контролював ворог – з Гостомеля. Міст зазнав критичних пошкоджень і був взятий під вогневий контроль.

25 лютого 2022 року російська техніка заїхала на Гостомельський міст, як на парад. Попереду йшло біле авто типу джипа, за ним БТР-80, далі вантажна техніка з особовим складом. Міст пройшло 5-6 одиниць техніки, а з іншого боку залишилось кілька десятків техніки. Вони переїхали міст, їх запустили. І в цей момент українські сили оборони міст підірвали й почали атакувати.

Роль саперів у підриві Гостомельського мосту

У цей день 25 лютого 2022 року колону військової техніки окупантів, що йшла на Київ, зупиняли на Гостомельському мосту близько 20 осіб інженерно-саперного взводу 70 окремого полку Командування Сил підтримки Збройних сил України. Двоє з них після виконання завдання не повернулися. Це командир — 22-річний старший лейтенант Захар Квасний з Кам’янець-Подільського району Хмельницької області та 37-річний молодший сержант Роман Шиманський із Жмеринського району Вінниччини.

Як свідчить один з учасників цієї операції командир відділення окремого полку Олександр Дубчак, було критично важливо зберегти особовий склад і виконати поставлені завдання виходячи з ситуації, що стрімко змінювалася. Військові отримали наказ висунутися до Гостомельського мосту, знищити його й унеможливити просування ворога далі в бік Києва. Ворог перебував у районі Гостомельського аеропорту. Звідти в бік столиці вийшло кілька українських колон, а з боку Гостомеля вже були окупанти. У деталях ця операція виглядала так.

Уночі 25 лютого 2022 року військовослужбовці інженерно-саперного взводу 70-ї окремої бригади Командування Сил підтримки Збройних Сил України виїхали на завдання. Біля Гостомельського моста вони були близько 7 ранку і ще чекали, поки в бік Києва рушать українські сили, що вціліли біля Гостомельського аеропорту. Тоді саперам поставили завдання замінувати й знищити Гостомельський міст.

25 лютого 2022 року інженерно-саперний взвод 70 окремого полку Командування Сил підтримки Збройних сил України на завдання виїхали вночі. Біля Гостомельського моста вони були близько 7.00 ранку і ще чекали поки в бік Києва рушать залишки українських сил, що вціліли біля Гостомельського аеропорту. Тоді саперам було поставлене завдання про замінування і знищення Гостомельського моста.

Олександр Дубчак

Командир відділення Олександр Дубчак згадує:

«Ми приїхали, оцінили ситуацію: де встановити заряди, скільки чого треба, і зайнялись цим. Командир, старший лейтенант Захар Квасний, оглядав, складав план, визначав технічні параметри, і згідно з цим ми діяли. Працювали як команда, був досвід перед тим. Операція тривала хвилин 20. Заклали достатньо вибухівки, щоб привести міст у непридатний стан, і по ньому не змогла пересуватись важка і вантажна техніка. Так колону російської техніки знешкодили під час підриву мосту, розділивши її на дві частини. Згідно з радіоперехопленням, це був російський спецназ, нацгвардія, поліція — кілька десятків машин, вантажної техніки, пристосованої до перевезення особового складу».

На думку Олександра Дубчака, якщо б вони не підірвали міст, окупанти закріпилися б на іншому березі, а це — відкритий шлях на Київ їхніх механізованих колон, зокрема танків і бронетехніки. Оскільки знищили міст, то, по-перше, частина росіян загинула, по-друге — важка бронетехніка вже не могла пройти. Тоді згоріло близько п’яти одиниць техніки ворога. З іншого боку мосту від Гостомеля 4–5 одиниць техніки окупантів були з простреленими колесами, і на той час вона була небоєздатна. Тобто під час підриву Гостомельського мосту українські військові знешкодили загалом близько десятка одиниць ворожої техніки.

«І це не вся колона, — каже Олександр Дубчак. — Інші залишились далі й не виїжджали. Відступили. Там паніка була. Вибух на мосту відбувся після 7.00, несучі конструкції були зруйновані. Були знищені колони, на які спирались прольоти мосту. Міст критично провис. Вибухівка закладалася біля колон. Після підриву мосту Захар Квасний і Роман Шиманський, які це зробили, почали відхід, але зав’язався бій. Із розбитої колони почали стріляти. І це були спецназівці — люди, які вміють користуватися зброєю і вести прицільний вогонь». Більша частина ворожої техніки і особового складу були з боку Гостомеля, менша частина — з боку греблі у бік села Горенка. Стріляли з обох напрямків.

Олександр Дубчак каже, що не знає, з якого боку поцілили в Захара Квасного і Романа Шиманського: «Ми бачили, як вони почали відходити з боєм, зіскочивши по насипу греблі в сторону сіл, що контролювались ЗСУ. Була надія, що вони вийдуть до нас. Місцевість дозволяла це зробити. Цілий взвод, а це близько двох десятків людей, займались цією операцією. Там багато нюансів, роботи, яку треба зробити, кожен мав своє завдання. Все скоординовано. Не всі залишаються на місці, щоб виконати підрив. Наприкінці залишаються мінімум, які й підривають. Командир і ще хтось».

Вибухові речовини до мосту доставляли автомобільним транспортом. Далі все вручну — спуск до моста такий, що авто не проїде, а тому вибухівку переносили в руках. Після закладення вибухівки військові відійшли в бік Києва. Всіх евакуювали, залишилися підривати тільки двоє — молодий командир Захар Квасний і досвідчений сапер Роман Шиманський, який сам висловив готовність виконувати підрив.

Що не так з вшануванням героїв?

Під час заходу пам’яті у Музеї війни 7 листопада 2025 року мама Романа Шиманського Людмила Гуменюк пригадала: «Мій син у 2006 році підписав контракт, вчився на сапера. Війна для нас почалася ще у 2014-му. Він був під Донецьком, був у Маріуполі кілька разів. 24 лютого подзвонив: “Мамо, ми їдемо на оборону Києва”! І його дружина подзвонила ввечері й сказала в разі чого дзвонити до Захара, бо його номер дав Роман. А Захар дав своїм рідним номер Роми. І більше дзвінків від них ми не дочекалися. У Роми залишилася дружина, двоє синів. І ми хочемо, щоби їхній тато був Героєм України. Вони дійсно заслужили це звання».

Людмила Гуменюк на заході Музею війни у Києві “Рани бучанської землі.” 09.11.2025 року.

Мама Захара Квасного Жанна Гожа додала: «У мене троє дітей. Старша дочка і хлопці були з близнюків. Син Андрій теж військовий. Так сталося, що на завдання відправили саме Захарика перший раз. Він дев’ять місяців прослужив після закінчення Академії (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного — Авт.). Вже прибувши в Київ, написав мені смс: “Ми на місці. Ми будемо відпочивати”, — щоб мене заспокоїти. Чоловік мені: “Що ти плачеш? Це Київ. Де кордон і де Київ?”. Ми реально не розуміли, яка біда суне на нас. Ми знайшли Рому 27 лютого, а Захарика — 6 березня в одному з моргів Києва. Ми нічого не знали: що робиться, де діти? Попросили одну людину допомогти, мені подзвонили і сказали: “Жанно, ти не уявляєш, скільки ми переложили дітей, хлопців, щоб знайти Захара!”».

Жанна Гожа згадує, що була на відновленому мості двічі й там навіть немає згадки, що міст було підірвано та хто загинув, щоб врятувати Київ від ворога: «Ми поставили там квіти, якийсь чоловік іде й каже: “Що сталося, що ви квіти ставите?”. Проходить час, і просто дуже-дуже боляче. За що ці діти пішли? Ми вже два роки чекаємо петиції (про присудження звання Героя України посмертно — Авт.). Орден “За мужність” ІІІ ступеня?! Мій тато помер через дев’ять місяців після загибелі Захарика. Сім місяців тому помер чоловік. Мені боляче, але ця дитина не дає мені спокою!».

Жанна Гожа на заході Музею війни у Києві “Рани бучанської землі.” 09.11.2025 року.