«Капелани на в’їзд» — коротка фраза, яку вартові передають у рацію, коли на територію військової частини пропускають душпастирів.
Армія — закрите середовище. Тут менше свободи руху, приватності, вибору. І більше жорстких викликів. Капелан працює не лише з тими, кого заведено називати героями. Значно частіше — з людьми виснаженими, злими, розгубленими. З тими, хто втратив довіру до командування, до держави чи просто до самого себе.
Для капелана це передусім люди — віряни й атеїсти, мотивовані й зламані. Усі вони мають право на духовну підтримку і на повагу до власної гідності. Капелан цінує кожного, тому що кожного цінує Господь.
Історія капеланства починається не з кабінетів і не з наказів. Вона починається з історії римського офіцера Мартіна. Взимку 338 року в гарнізоні Ам’єна він розрізав навпіл свій військовий плащ — «капу» — і віддав половину жебракові, щоб той не замерз. Згідно з християнським віруванням, тієї ночі Мартін побачив уві сні Христа, одягненого в цей плащ. Згодом реліквію зберігали у похідному храмі — «капелі», а священника при ньому почали називати capellanus — капеланом.
Сьогодні українські військові капелани сповідують інші цінності. Наші «капи» — це самі військові. Перші капелани берегли тканину плаща; ми намагаємося берегти людяність — те, що війна найшвидше руйнує.
Далі — дві історії. Обидві починаються однаково: словами «капелани на в’їзд».
Про тих, кого звикли називати героями, вже написано багато.
Ці історії — про інших.
СЗЧ
«Капелани на в’їзд», — каже в рацію вартовий. Перефарбована в камуфляж «газель» востаннє провалюється в глибоку вибоїну й зупиняється. Ліворуч — рівні ряди наметів, праворуч — загородження з колючого дроту.
Ми прибули в розташування батальйону, де зібрані військовослужбовці зі статусом «СЗЧ» — після самовільного залишення частини.
У наметах — люди, зламані війною. Військова форма без знаків розрізнення. Хтось підходить спираючись на милиці. Хтось відростив густу бороду. Хтось притискається до стінки намету й дивиться спідлоба.
Читайте також: Духовна стійкість під час війни й після перемоги: роль професійного капеланства в Україні
Ще в машині знімаю погони й шеврони, ховаю в кишеню бушлата. Інтуїція підказує: тут це не головне. Що саме головне — поки не розумію. Насправді я зовсім інакше уявляв служіння військового капелана.
Що може сказати офіцер служби військового капеланства людям, які вже побували в пеклі на землі, вижили — і не знайшли в собі сил залишатися на позиціях?
- Хтось просив відпустку, не отримав і просто поїхав додому.
- Хтось посварився з командуванням і вирішив: «Гори воно все синім полум’ям».
- Хтось загубився в каламутному потоці рапортів, процедур і паперів — і теж поїхав додому, вважаючи себе непридатним до подальшої служби.
Одних повернули до армії примусово. Інші повернулися умовно «добровільно», не знайшовши собі місця в цивільному житті.
Героїв тут немає. Але є люди.
І саме до цих людей нам, військовим капеланам, зараз потрібно говорити.
Дорогою до «батальйону СЗЧ» згадую вчорашнє листування з другом — шкільним учителем із Німеччини. Нещодавно він запитав свій клас — шістнадцятирічних учнів, — чи готові ті піти до армії й воювати за свою країну. З усього класу ствердно відповів лише один хлопець.
У великому наметі люди щільно сидять на лавках, стоять у проходах. Приїзд нових облич тут — уже подія, яка збирає всіх разом. Повітря швидко стає важким і задушливим.
Озираюся на отця Володимира в пошуках підтримки. Він ледь помітно усміхається в бороду.
Вдих. Видих. Вітаюся.
Чоловіки в наметі уважно придивляються: хто ж сьогодні до них приїхав? Погляди скоріше насторожені.
Я розповідаю історію офіцера Мартіна — таємного християнина, який віддав половину свого плаща-капи жебракові, що замерзав. Додаю: коли командування дізналося про його хрещення, проблем у нього не бракувало. І з війська його теж не поспішали відпускати. Давня історія, але….
Пояснюю просто: «Хлопці, ми тут, щоб підтримати вас і допомогти втриматися. Ми не будемо виправдовувати систему чи кричати “вперед”. Якщо зможемо трохи підсилити вас — далі ви вже самі знайдете шлях. Видно, що ви люди з досвідом. І куди б вас не закинуло далі, там будемо й ми, ваші капелани».
Далі — пауза. Не знаю, чи доречно одразу пропонувати молитву. Ситуацію розряджає отець Володимир:
— Хлопці, перекур.
Виходимо з намету. Розмови стають простішими. Знайомимося ближче. Історії — одна за одною. Накопиченого болю багато. Ми слухаємо. Декілька чоловіків звертаються з проханням про сповідь та особисту пастирську бесіду. Відходимо вбік.
Коли повертаємось, прошу чоловіка з пронизливо блакитними очима показати, де вони живуть. Він погоджується, трохи здивовано. Йдемо між наметами. Умови, як для полігону, виглядають нормальними. Коли повертаємося до великого намету, атмосфера вже інша — більше руху, більше голосів.
Читайте також: Шпитальна капеланка Шура Вятржик: «Диво не в тому, що в ампутанта з’являться нові руки, а в тому, що ми станемо цими руками»
Спілкуємося, відповідаємо на запитання. Хтось жартує. Помічник капелана вже наливає чай, викладає печиво. Отець Володимир відкриває великі коробки — шкарпетки, теплий одяг, вологі серветки, туалетний папір.
— Хлопці, це вам наші спільноти зібрали. Моляться за вас, — каже, роздаючи речі.
Потім обертається до мене:
— Капелан Денис, помолись наостанок.
Ззовні сигналить водій «газелі». Час вирушати.
— Легше вам, хлопці? — питаю вже на виході.
— Легше. Приїжджайте ще, — відповідають.
Дорогою розмовляю з водієм — солдатом із рудою борідкою.
— Вони ж тут усі поламані, — каже. — Я чув, як ви з ними говорили. Не засуджуєте — і це правильно.
Машина виїжджає на асфальт. Праворуч, на полігоні, триває вогнева підготовка. Короткі черги губляться в зимовому повітрі.
Треба поспішати.
У країні війна.
Відмовники
Ще до того, як сказати «капелани на в’їзд», вартовий махає нам рукою: заїжджайте. Нас тут уже добре знають, солдати навіть перестали плутати й казати «капельмани» замість «капеланів».
Залишаємо під деревами старенький «опель» отця Володимира та йдемо по снігу через сосновий ліс до низької будівлі. Із труби на даху тягнеться темний дим. Мороз тримає міцно, сніг під берцями ріже слух сухим скрипом.
Усередині барака — чоловіки у військовій формі. Двоє сидять у цивільному. Кілька днів тому їх мобілізували й привезли сюди. Усі вони — «відмовники з релігійних міркувань». Сержанти зібрали їх на зустріч зі мною, військовим капеланом.
Бородаті — православні. Більшість — «п’ятидесятники». Є двоє баптистів. Двоє в цивільному — Свідки Єгови, відмовляються навіть переодягатися у форму. Господар території, військовий капелан отець Володимир, каже дорогою: «Хто боявся, вже найшли спосіб залишити учбовий центр. Залишились ті, хто бігти не хоче. Служить вони не відмовляються, але брати зброю — проти їх віри».
Люди виснажені. У стресі. Злі. Без телефонів. Змерзлі. Дивляться на мене так, ніби перед ними не священник, а «великий інквізитор». Для них я — частина системи, яка забрала в них свободу і тепер змушує робити те, чого вони не хочуть. Всі відмовляються брати зброю і складати військову присягу.
Усі дивляться на мене. Не думаю, що хтось хотів би опинитися на моєму місці. Добре, що я тут не сам. Зі мною ще двоє капеланів.
Наше завдання — зрозуміти, у що саме вірять ці люди, і знайти для них спосіб проходити військову службу, захищати країну. Як військовий капелан я маю ще одне завдання — дати їм духовну підтримку. Хоч вони й не хочуть брати зброю, формально вони вже військовослужбовці й мають право на священника.
Працюю за протоколом психологічної допомоги при стресі ICover — трохи переробив його під капеланське служіння. Встановлюю зоровий контакт. Слухаю. Питаю імена. Сідаю ближче. Торкаюся плеча. Слухаю. Прошу зробити прості дії — взяти туалетний папір і вологі серветки (подумки дякую тим, хто дав на це гроші).
Слухаю. Сидимо за великими столами невеликими групами. Праворуч і ліворуч від мене мої колеги — капелани: пастор п’ятдесятницької церкви й священник православної.
Наступні дві години я не можу описувати детально — по суті, це таємниця сповіді. Але в якийсь момент я майже фізично відчуваю Його присутність у цьому холодному бараку.
Ламається невидима стіна. З’являється довіра.
Після цього ми нарешті можемо говорити по суті — як цим чоловікам прожити найближчі два місяці в навчальному центрі, як знайти своє місце в Збройних Силах. Правила є. Варіанти є. Підказки є.
І найважливіше — у них тут є друзі. Ворогів тут немає. У цьому навчальному центрі до «відмовників» ставлення без істерик — спокійне та конструктивне.
У державної системи є мінуси. На мій погляд, проблеми є й у церковних системах. Саме на стику цих двох зламів і стоять ці люди. Між молотом і ковадлом. Але з Божою допомогою ситуацію вдається переламати. Мобілізований бездомний Вова простягає мені молитовник.
Я пропоную всім прочитати 23-й Псалом: «Господь пастир мій».
Розходимося вже в іншому стані. Всі. З труби барака йде дим.
Біля пічки туляться цуценята. По рації звучить: «Капелани на виїзд».
