Дрони, які за кілька років війни стали для українців буденністю, поступово переходять із фронту в цивільне життя. Те, що ще вчора було виключно військовим інструментом, сьогодні використовують журналісти, волонтери, фермери, бізнес, освітні проєкти й просто любителі аерозйомки. Саме на цьому етапі держава вперше серйозно заговорила про повноцінне регулювання ринку безпілотників. Ініціатива Міністерства внутрішніх справ та Національної поліції щодо обов’язкової реєстрації дронів, закріплена у законопроєкті №13600, стала першим сигналом, що епоха майже повної свободи в небі добігає кінця.
Формально все виглядає логічно:
- дрон є технічним пристроєм, здатним завдати шкоди майну й людям;
- дрон може бути використаний для злочину;
- дрон може порушувати повітряний простір і приватність.
У такій логіці держава вважає природним бажання знати, хто саме володіє безпілотником і хто ним керує. Проблема починається там, де між логікою безпеки й реальністю українських інституцій виникає прірва довіри.
Запропоновані МВС зміни передбачають створення державного реєстру цивільних дронів, обов’язковий облік безпілотників масою від 0,25 до 20 кілограмів у підрозділах Національної поліції, ідентифікацію операторів, а також адміністративну й кримінальну відповідальність за порушення правил експлуатації. Окремо вводяться санкції за керування дроном у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Реєстрація, за словами представників МВС, має бути електронною, можливо, через застосунок «Дія», а сам реєстр не буде публічним. Повний доступ до нього матимуть лише уповноважені органи.
На рівні формулювань усе виглядає сучасно й навіть технологічно. Але будь-яка регуляція працює не на папері, а в реальному соціальному середовищі. І саме тут виникає ключове запитання. Чи справді реєстр дронів підвищить безпеку, чи ми спостерігаємо чергову спробу створити контрольний механізм, ефективність якого проти реальних злочинців буде мінімальною?
Аргументація МВС зводиться до простої тези. Дрони дедалі частіше використовуються для кримінальних цілей. Ідеться не лише про контрабанду чи доставку заборонених предметів у місця позбавлення волі. Йдеться про можливість стеження, шантажу, диверсій і навіть фізичної ліквідації. У публічних заявах керівництва Нацполіції неодноразово звучить теза, що FPV-дрони є зручним і дешевим інструментом для злочинів. У цій логіці реєстрація та ідентифікація операторів дозволять швидше встановлювати відповідальних осіб і притягувати їх до відповідальності.
Читайте також: Ройове та групове застосування дронів: міфи, реальність і перспективи
Це аргумент, який важко відкинути одразу. Суспільство звикло, що автомобілі реєструються, а водії мають посвідчення. Але аналогія з автомобілями має межі. Автомобіль важко зробити повністю анонімним, а ще важче — приховати факт його використання. Дрон же може бути зібраний з комплектуючих, придбаний за готівку, використаний одноразово й знищений після виконання завдання. А після останніх ініціатив «зробімо дрони на наших кухнях» в Україні тепер є десятки тисяч людей, здатних їх виготовити. А хто поки не вміє — може піти на сайт «Прометеуса» і записатися на курс «Народний FPV».
Тому цей аргумент не витримує жодної критики. Більше того, злочинець, який планує серйозне правопорушення, навряд чи зупиниться перед необхідністю зареєструвати пристрій або, навпаки, навмисно проігнорує цю вимогу.
У результаті виникає класична ситуація, знайома з інших сфер регулювання. Додатковий тягар лягає на законослухняних громадян, тоді як ті, хто справді становить загрозу, залишаються поза полем дії правил. Саме на це звертають увагу критики ініціативи. Їхній аргумент простий. Реєстр не зупиняє злочинця, але створює ризики для тих, хто використовує дрони легально.
Особливо чутливим це питання є для журналістів і медіа. Аерозйомка давно стала важливою частиною репортажів, документальних проєктів і розслідувань. Формальна необхідність подавати заявки на польоти, чекати погоджень і контактувати з поліцією може перетворитися на інструмент непрямого тиску. Навіть якщо держава декларує, що не має наміру обмежувати роботу ЗМІ, сама можливість вибіркового застосування правил створює атмосферу невизначеності. У країні з традиційно низьким рівнем довіри до правоохоронних органів це не дрібниця, а системний ризик.
Не менш важливим є питання волонтерів і громадських ініціатив. Під час війни дрони стали інструментом допомоги армії, пошуку зниклих, моніторингу екологічних катастроф, гуманітарних місій. Часто ці проєкти працюють на межі формальних процедур, бо швидкість і гнучкість є для них критично важливими. Запровадження складних правил обліку може знизити їхню ефективність або змусити працювати в сірій зоні.
Прихильники регулювання відповідають, що мова йде про післявоєнний період і що правила вводитимуться поступово. Вони також наголошують на можливості диференціації. Легкі дрони для хобі та освіти, професійні апарати для бізнесу, важкі безпілотники з підвищеним ризиком. Така логіка виглядає розумною. Але поки що вона існує лише у заявах, а не в чітко прописаних нормах.
Ще один пласт проблеми, пов’язаний із захистом персональних даних. Реєстр дронів, навіть непублічний, міститиме чутливу інформацію про власників і операторів. В українських реаліях питання доступу до державних баз даних є болючим. Витоки інформації, несанкціонований доступ, використання даних у приватних інтересах є не теоретичними ризиками, а досвідом минулих років. Поки держава не запропонує зрозумілих і перевірюваних механізмів захисту, будь-який новий реєстр сприйматиметься з підозрою.
Варто також пам’ятати про ширший контекст. Україна є країною, що воює, і ця війна радикально змінила ставлення до технологій. Дрон перестав бути іграшкою. Він став символом ефективності, асиметричної відповіді, інновацій. Тепер, коли держава намагається повернути ці технології в рамки мирного права, виникає спокуса застосувати воєнну оптику до цивільного життя. Контроль, облік, дозволи, санкції. У короткостроковій перспективі це може здаватися виправданим, але в довгостроковій — несе ризик надмірної зарегульованості.
Більше того, після завершення бойових дій Росія нікуди не зникне. Загроза від неї зберігатиметься далі, тому нам потрібно готувати людей, здатних конструювати дрони та вміти їх застосовувати. І подібні ініціативи від НацПолу напряму впливають на зниження обороноздатності повоєнної країни.
У цьому сенсі дискусія про реєстрацію дронів виходить далеко за межі технічного питання. Вона торкається фундаментального вибору. Чи будуємо ми модель безпеки, засновану на довірі й партнерстві між державою та громадянами, а чи чергову систему контролю, яка існує сама для себе? Відповідь на це питання залежить не лише від тексту законопроєкту, а й від того, як саме він буде реалізований.
Показово, що значна частина публічної реакції на ініціативу МВС є скептичною чи відверто негативною. Коментарі в медіа й соціальних мережах фокусуються на двох моментах: технічних деталях і недовірі до держави.
В аспекті технічних деталей, як вже описано вище, цей реєстр ніяк не вплине на зниження рівня незаконного використання дронів. Зібрати і застосувати дрон можна легко і без проблем. І Нацполіція фізично не зможе відмоніторити всі ці процеси.
Те саме стосується і справедливості. Люди не вірять, що реєстр працюватиме справедливо. Не вірять, що правила не стануть інструментом тиску. Не вірять, що держава зможе захистити зібрані дані. Ігнорувати цей скепсис означає закладати міну сповільненої дії під будь-яку реформу.
Це не означає, що регулювання не потрібне. Навпаки, хаотичний розвиток ринку безпілотників без зрозумілих правил може призвести до серйозних інцидентів і зрештою спровокувати ще жорсткіші обмеження. Але регулювання має бути пропорційним і прозорим. Воно має чітко відповідати на запитання:
- які категорії дронів підпадають під облік,
- у яких випадках потрібні дозволи,
- хто й за що несе відповідальність,
- як оскаржуються рішення поліції.
Окремо варто говорити про роль громадського контролю. Якщо держава справді хоче, щоб реєстр дронів став інструментом безпеки, а не черговим символом бюрократії, вона має залучити до розробки правил експертів, представників медіа, волонтерів, бізнесу. Без цього будь-яка, навіть найкраща з точки зору МВС, модель ризикує залишитися на папері або викликати пасивний опір.
Законопроєкт №13600 є лише першим кроком. Він задає рамку, але не відповідає на більшість практичних запитань. І саме зараз, на етапі обговорення, є шанс перетворити цю ініціативу з формального реєстру на справжню політику безпеки. Політику, яка визнає складність сучасних технологій і поважає права громадян.
Читайте також: Війна без перемоги, або Як змінюється воєнна парадигма ХХІ століття?
І останнє. Якщо ми справді хочемо скоротити незаконне застосування дронів, то ключ до цього — не в реєстрах і не в базах даних. Він — у побудові справедливої держави, де працює верховенство права, поліція викликає довіру, а не страх, а закон однаковий для всіх. У такій системі технології не стають інструментом помсти чи відчаю. Без цього жоден реєстр не стане панацеєю. Без цього після війни ми й далі бачитимемо трагічні ситуації, подібні до черкаської, де ветеран убив поліціянтів. У країні, що виходить із війни з величезною кількістю травмованих людей і зброї, будь-який технічний контроль без справедливих інститутів лише створює ілюзію безпеки. А ілюзії, як показує український досвід, не зупиняють насильство. І український народ, як це часто бувало, після курсів «Народний FPV» піде шукати справедливості самостійно.
