Ці роздуми — не сеанс наукпопу, це радше чергова, тисяча перша спроба осмислити бренність нашого існування, спровокована переглядом веселої трагічної стрічки «Ти — космос».
Отже уявимо собі планету Земля, щоби унаочнити сприйняття, у вигляді, наприклад, стандартного баскетбольного м’яча діаметром 24 сантиметри. В такому разі відстань до Місяця становитиме 7 з половиною метрів, відстань до Сонця — цілих 3 кілометри, при цьому сама наша зірка матиме діаметр 270 метрів, це як три футбольних поля. Далі: саму нашу планету ми підсвідомо уявляємо у вигляді каменюки, яка несеться через космос по своїй еліптичній траєкторії зі швидкістю, якщо зберігати масштаб, міліметр за секунду, а вона насправді не каменюка — вона розпечений згусток рідких мінералів температурою від однієї до шести тисяч градусів за Цельсієм, ну, власне, майже як на поверхні Сонця, лише зверху покрита тоненькою скоринкою завтовшки від однієї десятої до півтора міліметра. На поверхні скоринки спостерігається легка шерехатість від 0,1 до 0,2 мм (від Евереста до Маріанської западини) й частково плівочка води співмірної товщини, а також міліметровий шар газів, суміші азоту, кисню й діоксиду вуглецю. Подекуди спостерігається мікроскопічна пліснява у вигляді біомаси, окремі особини завбільшки, як бактерії або навіть віруси. Оце й є ми.
Інша вісь — часова. Якщо виходити з того, що вік нашої планети становить трохи більше 4,5 мільярда років, і уявити, що це одна доба, то перше життя у вигляді протобактерій, прекаріотів з’являється о 4-й ранку, а перші люди — за 5,7 секунди до дванадцятої ночі, про історію Європи й нашу історію в ній нема чого казати, це соті частки секунди. Що явно суперечить інтелектуальній традиції гуманізму, який ставив людину в центр світобудови й який ми за інерцією свідомо чи підсвідомо сповідуємо.
Усе, чим відзначилася крихітна частинка біомаси на крихітній кульці посеред неосяжного космосу, — любов. Не піраміди, єгипетські або ацтекські, не автостради, не греблі й не атомні станції. Любов — це все, що є унікального серед досягнень людської популяції, те що гідне для передачі досвіду іншим цивілізаціям, якщо припустити, що вони десь є в практичній досяжності. Ну, може, трохи культури в широкому сенсі — Мікеланджело, Сервантес, Сезанн, але чи зрозуміють?.. Ще штучний інтелект, та й то треба подивитися, куди воно далі поверне, але свідомість неживої матерії — унікальний феномен. Сьогодні, може, ще не свідомість у повному значенні, однак через певний час імовірно нею стане. Є інший досвід, який не обов’язково передавати: ненависть. Суто людська риса: крокодил або акула своїх жертв кусають без будь-яких емоцій. Ненависть із дрібнішими різновидами нелюбові: жадібність, заздрість, пиха, садизм, злохтивість тощо.
Якщо припустити, що у Всесвіті є універсальний дата-центр, який цікавиться досягненнями цивілізацій у різних галактиках, ми маємо шанс на окремий файл. Релігійним людям легше: вони вірять, що є Хтось, хто все фіксує. Атеїстам та агностикам важче. Відколи частина людей піддала сумніву існування Боженьки, питання сенсу, тобто куди й навіщо, стало засадничим. Цим так чи так займається в кінцевому рахунку вся модерна філософія, починаючи з доби Просвіти. Постмодерні філософи теж, хоча вони не завжди це визнають.
Сподіватися, як це робили письменники-фантасти п’ятдесятих-шістдесятих, на майбутнє без кінця як невпинний прогрес із подальшою колонізацією далеких планет і обміном досягненнями з братами по розуму наївно до смішного. У цього покоління були пророцтва: «Велике кільце», «Світ Полудня», «Світова рада» тощо. Згадувати їх без незручності важко. Краще вже «Зоряні війни».
Не є досвідом, що надається для передачі, й ситуація морального вибору, яку переживає (або не переживає) кожен із нас, із крихітної колонії в складі крапельки біосфери. Частково передачею цього займається високе мистецтво від Софокла до Шевченка, але природа мистецтва така, що сприймати його здатен лише хтось всередині крапельки, назовні в гіпотетичний дата-центр не транслюється за визначенням.
Читайте також: Voyage Voyage. «Ти — космос» на великих екранах України
Я дуже ціную історії про правильний вибір у безнадійній ситуації, коли ніхто тебе не оцінить, не схвалить і не засудить. Не той випадок, коли тебе з дитинства виховали у дусі «без страху й докору», коли по суті варіантів у тебе не залишилося, ти не можеш вчинити інакше, ніж чиниш, така прошивка. Ні, цінніше, коли ти вагаєшся, зважуєш ризики, усвідомлюєш безнадійність і все одно робиш, може, мимохіть єдиний можливий для тебе правильний вчинок майже без шансу на успіх заради когось, кого ти по суті не знаєш. Якщо тобою керує любов у її універсальному сенсі, ти дієш без розрахунку на вдячність. Бо ти такий, це потрібно тобі.
Коли я думаю про солдата, що, можливо, зовсім навіть не виключено, не переймається проблемами ідеології й ідентичності або чітко їх собі не формулює, який один в окопі без підтримки, якому навіть воду скинути дроном проблема, й який, тим не менше, залишається на місці, не тікає й не здається в полон, щомиті будучи готовим до того, що ця його мить остання… Я згадую, може, не аж таку вже глибокодумну й високочолу, натомість напрочуд влучну метафору Павла Острікова, згадую героя «Ти — космос» Володимира Кравчука й потроху радію, що на цій нашій території, загроженій і виснаженій, території, яка продукує любов, є кому це сказати.