Зоряна Гребенюкова-Кобенко, професійна художниця, чиє мистецьке життя раптом перервалось через повномасштабне вторгнення. Вона доєдналась до лав ЗСУ у вересні 2022 року спершу на посаду офіцера медичного постачання медичної роти 24-ї ОМБр. Згодом дівчину перевели на посаду начальниці медичної служби 155-ї бригади імені Анни Київської.
Зоряна брала участь у бойових діях на Херсонському та Донецькому напрямках. Нині вона обіймає нижчу посаду через стан здоров’я — у неї діагностовано ПТСР і тривожний розлад. Проходячи лікування у Центрі ментального здоровʼя «Незламних», дівчина знову віднаходить себе — у цьому їй допомагає мистецтво.
Наприкінці листопада в похмурий вітряний день прямую до майстерні «Незламних». Підходжу до головного входу лікарні Святого Пантелеймона та очікую на героїню свого репортажу. З-за дверей вмить визирає знайома мені дівчина, з якою ми вже мали попередньо декілька зустрічей. На перший погляд, вона нагадує дюймовочку – така ж струнка й витончена, трохи нижча за мене зростом. Ми вітаємось, заходимо до лікарні й вирушаємо до майстерні, де вона планує сьогодні писати картину.
Коридорами лікарні проходимо у підвальне приміщення, просочене різким запахом металевих труб. За рогом вже видніється вхід до самої майстерні. Ступаємо всередину і праворуч одразу наштовхуємось на стіл, увесь заплямований різною фарбою та заставлений тюбиками й пензлями. Ліворуч – великий мольберт, на якому полотно, розміром приблизно метр на метр. Це і є майбутня картина.
Зоряна відводить мене до диванчика, розташованого позаду творчої зони, де за журнальним столиком сидять троє чоловіків. Серед них – Павло Марценюк. До зустрічі героїня розповіла, що задум картини зародився в них разом, тому сьогодні вони творитимуть удвох. Ми підходимо ближче і Зоряна промовляє своїм спокійним лагідним голосом:
– Павло, це прийшла Зоряна. Зі мною – Анастасія, сьогодні вона спостерігатиме над тим, як ми будемо писати, – і водночас підказує мені, щоб я перша простягнула руку, аби привітатись.
Чоловік, який обернувся на голос дівчини, повністю втратив зір на Покровському напрямку влітку 2024 року. Я присіла на стільчик поруч з ним, Зоряна запропонувала нам випити чаю і ми почали потрохи знайомитись.
«Народження» художниці
– На одному з перших курсів почали стрімко розвиватись різні субкультури. Ось ми і почали збиратись такою творчою тусовкою. Всі були з різних напрямків: хто зі спеціальності фармація, хто зі стоматології, хто з лікувального – розповідає Зоряна.
Вона навчалась у Львівському медичному університеті імені Данила Галицького на клінічній фармації, проте її завжди цікавили гуманітарні науки. Тому під час великих перерв встигала піти послухати лекції на філософському факультеті або забігти на кафедру графіки в Академію мистецтв. На «Ляльці» (нині «Ляльковий театр») познайомилась із багатьма художниками, з якими дружить досі, вже майже двадцять років.
Зоряна у майстерні “Незламних”
Зоряна відходить до мольберта й потрохи береться до підготовчого етапу написання картини. Ліворуч від себе я бачу, як дівчина поправляє своє руде, немов полум’я, волосся і деякі пасма неслухняно випадають з заплетеного пучка.
– Там (на «Ляльці») ми з однодумцями збирались малювати. Якось мені сказали: «Ти теж спробуй!» Я почала і всі відреагували: «Це виходить взагалі не гірше, ніж у нас», – згадує Зоряна, як після вечірок їхня компанія любила гуляти містом, спостерігати та надихатись.
Зоряна бере витонченими пальцями маркер та позначає якісь елементи на плівці, що покриває канвас:
– Павло, я зараз розкреслюю схематично нашу ідею, – пояснює Зоряна та сідає праворуч від Павла. Вони починають обговорювати концепцію своєї роботи, на створення якої їх надихнула книга Станіслава Лема «Соляріс».
Коли «Зоза дійшла до ручки»
За спеціальністю Зоряна пропрацювала чотири роки, коли її почали запрошувати до участі в різних виставках. Тоді вона зробила персональні виставки в деяких галереях, однією з яких була «Правда Б».
– Та виставка називалась «Зоза дійшла до ручки», – сміється і додає, – це, знаєте, звучить як така доволі двозначна річ.
Протягом обговорення майбутньої картини у митців виникають різні ідеї щодо композиції твору, Зоряна робить нотатки на листку та весь час уточнює бачення Павла щодо розташування елементів.
Після першої виставки Зоряну почали запрошувати у різні проєкти. Вона стала кураторкою міжнародного проєкту «Міст культури» на кордоні Польщі й Німеччини. Водночас почала працювати у кінематографі: спершу як помічниця художника-постановника в арт-департаменті, а пізніше Зоряну запросили бути художницею-постановницею у фільмі «Намір» за книгою Любка Дереша. Надалі з’явились проєкти з великими студіями, такими як «Universal Pictures» і французький «Canal+». Поміж цього всього Зоряні вдалось навіть відкрити галерею у Львові, співтворцями якої стали Олег Гердій та Андрій Бєляєв.
– Я, насправді, пишаюсь, адже навіть у самому центрі Парижа не знайдеться галереї, яка б називалася «Гангрена», – усмішка дівчини простягається від вуха до вуха, коли згадує про це живе середовище, де все бурлило.
Зоряна з Павлом у майстерні “Незламних”
Коли у Павла виникають щонайменші сумніви, Зоряна підбадьорює його словами: «Та буде зашибісь». Так само мотивує їх і пані Марта, керівниця майстерні, висловлюючи утім незначні зауваги до їхнього задуму. Зоряна прислухається до порад, знову хапає маркер і береться перемальовувати ескіз вже втретє.
Павло надягає навушники, аби відповісти по телефону — дзвонить донька. А Зоряна в цей час повертається до мольбера.
Дівчина нагадує, як все відбувалось у її власній галереї. Там було все: від дитячих майстер-класів до перформансів (їх зазвичай характеризували як «епатажні»), які висвітлювали завжди речі на межі, допомагали «вдихнути» щось нове. Щось, що заперечувало усталене, традиційне.
– Люди вбачали в цьому щось особливе і надихались, казали, якщо ми наважились виставляти свою творчість, то і вони можуть не боятись. І це круто! – тішиться Зоряна. Вона ділиться, що її малюнки виглядають доволі просто, іноді навіть як дитячі, але висвітлюють складні теми.
Галерея проіснувала десять місяців. Цей період був насиченим, проте деякі труднощі змусили співтворців припинити роботу. І звісно ж, закриття не обійшлось без перформансу – 6 грудня 2021 року містяни активно обговорювали, як вулицями Львова пронесли оголену кураторку галереї в труні. Після цього Зоряну неочікувано закликали у Міську раду долучитись до створення нової галереї.
– Я думала, що прийду і вони мені подякують, що ми закрили цю «богодєльню». А виявляється, вона займала важливу нішу в культурі нашого міста, – відгукується вона про цю пропозицію.
Коли телефонна розмова Павла завершується, Зоряна звертає його увагу до картини: дівчина відводить чоловіка до полотна, розміщеного на стільцях, щоб оглянути його. Вона допомагає Павлу і проводить його руками по канвасу, аби тактильно «показати» розмір. Сьогодні вони планують робити лише стяжку фону з різних тонів.
Магія: здається, закохалась
Зоряна та Павло переходять до столу, щоб заготовляти фарбу. Під закоченими рукавами на руках дівчини видніються татуювання.
У 2021 році Зоряна ще працювала над організацією виставки свого чоловіка, художника Юрія Кобенка, яка називалась «Процес».
Із майбутнім чоловіком вона познайомилась у творчій тусовці за студентських часів. Вони бачились у компанії спільних знайомих і так «продружили» років з п’ятнадцять. Чоловік навчався в Українській академії друкарства і згодом довгий час мешкав у Києві. Зоряна згадує історію, як приїхавши одного разу в столицю, зустрілась із ним, гуляла містом і запропонувала дослідити мости. Як потім виявилось, Юрій вперше відчув тоді – «здається, закохався».
Зоряна з Юрієм на його виставці “Процес”
Зоряна вичавлює у контейнер сірий та блакитний кольори з тюбика і простягає ємність Павлові разом з пензликом, аби той це добряче перемішав.
Повернувшись до Львова, майбутній чоловік Зоряни завітав до галереї «Правда Б», де вона тоді працювала.
– Я кажу йому: «Юра, що ти тут робиш?» Він відповів: «Повернувся». А я йому одразу: «Юра, це моє місто», – тут Зоряна заливається сміхом.
Зоряна описує його як людину, до якої дійсно тягнулись інші, бо з ним завжди можна було бути собою. Згадує з великою вдячністю те, як Юрій підтримав її у складний період життя.
– Насправді, його важко було побачити таким справжнім-справжнім. Але якось, він прийшов до мене, подивився без всяких своїх загадкових штучок і я відчула магію, – так описує свою закоханість Зоряна. Через декілька тижнів потому Юрій запропонував їй одружитись.
В процесі кольорозмішування дівчина намагається пояснити Павлу, який відтінок утворюється в його руках і вони врешті наносять блакитно-сіру, схожу на бетон, фарбу на полотно.
Торець життя
Павло навпомацки працює у правій частині канвасу, Зоряна профарбовує зліва від нього.
Після великої виставки Юрія у вересні-жовтні 2021 року пара планувала поїхати на відпочинок у Португалію, проте їх застала війна. Чоловік волонтерив і робив все, що в його силах, щоб допомагати іншим, а Зоряна почала працювати в організації «Лікарі без кордонів».
Юрія не стало 13 червня 2022 року. Переживаючи втрату, Зоряна організовувала виставки робіт чоловіка, зокрема на сорок днів у церкві Івана Хрестителя – там вони хотіли повінчатись. А потім влітку, одного вечора, Зоряна сиділа сама на кухні і читала новини, що бракує медиків. На наступний день вона рішуче вирушила до військкомату. Спочатку працівники установи її відмовляли, проте вона була налаштована серйозно.
На пропозицію підшукати «нормальну» частину, вона відреагувала:
– Ні, а яка «найбільш ненормальна?» – так вона потрапила в 24-ту окрему механізовану бригаду. Зараз дівчина пояснює, що «ненормальна» означала, що тоді там була вкрай важка ситуація, на фронті гинуло багато людей.
Аби Павлові було легше орієнтуватись, керівниця майстерні розміщує дерев’яну палицю на лінії, де має переходити інший відтінок. Через кілька хвилин там з’являються коралово-рожевий та блакитний кольори. Зоряна вмочує пензля у фарбу і згадує про настанову пані Марти замальовувати ще й торець підрамника. Водночас підказує Павлу, в яких місцях йому потрібно заповнити білі прогалини.
Читайте також: «Ми не знаємо своїх можливостей, доки не спробуємо». Історія ветерана, який обирає плисти проти течії
Покладатись не тільки на себе
Зоряна мобілізувалась у вересні 2022 року. Оскільки вона мала вищу медичну освіту та військову кафедру, на Херсонському напрямку вона опинилась через пять-шість днів. Спершу вона перебувала на посаді офіцерки медичного забезпечення медичної роти 24-ї бригади. Пізніше її призначили виконуючою обов’язки начальника медичної служби 24-ї бригади. А далі оперативне командування «Захід» перевело Зоряну на посаду начальниці медичної служби 155-ї бригади імені Анни Київської.
Зоряна під час служби
Насамкінець митці вирішують поекспериментувати і додати форми та об’єму картині. Для цього Зоряна перемішує шпателем спеціальну текстурну пасту в банці й насипає її в руки Павлові. Через кілька секунд їхні руки торкаються поверхні і починають шкребти полотно, а речовина під пальцями розсипається.
Моральний стан дівчини почав погіршуватися, коли через півтора роки смерті чоловіка не стало її батька. Вона помічала, що не може справитись із посадою. Робота мала багато нюансів та зобовʼязань, залучала велику кількість людей: мінімум 100 осіб у медичній роті і в кожному підрозділі по десятеро — всім потрібно пояснити, що взагалі робити і до чого готуватись. Через велике навантаження дівчина почала дуже худнути і не могла їсти.
— Оскільки я вичерпала свій ресурс, то зрозуміла, що далі ще можу протягнути. Проте це небезпечно, адже мої рішення можуть вплинути на життя інших. Тоді я усвідомила, що можу покластись на інших, а не тільки на себе, — ділиться Зоряна.
За тридцять хвилин у дівчини запланований сеанс терапії, тому творчий процес на сьогодні доводиться призупинити. Зоряна обережно береться за лікоть Павла, аби не вимастити йому одяг, і вони разом прямують до сусідньої кімнати помити руки.
Нині через стан здоров’я дівчина обіймає нижчу посаду начальниці медичного пункту, логістичний напрямок. У Зоряни діагностували ПТСР та тривожний розлад. Вперше на лікування в реабілітаційний центр «Незламних» вона потрапила у вересні 2024 року. Наразі Зоряна проходить лікування втретє. Дівчина ділиться, що перед першим лікуванням вона відчувала сильну провину: можливо, вона займає тут місце того, хто має важке поранення. Однак вона отримала велику підтримку лікарів, психотерапевтів у Центрі ментального здоров’я і усвідомила, що це місце, де її приймають, де вона може виговоритись, поділитись своїми страхами.
– Я просто зараз розумію, наскільки важливо піклуватись про себе, особливо для медиків. Навіть коли хочеш дбати про всіх інших, – міркує уголос.
Дівчина повертається до столу, аби прибрати творчий безлад: складає на місце тюбики з фарбою, викидає заплямовані серветки та миє вимазані пензлі та шпателі.
«А взагалі-то, я художниця»
Під час лікування Зоряна проходить різні напрямки: тілесну- і гештальт-, арт-терапію. До творчої майстерні «Незламних» долучилась ще на початку її створення. Дівчина згадує, що спершу не могла малювати – не відчувала жодних емоцій: ні страху, ні болю, ні горювання.
– Я навіть коли представлялась, сказала перше, що я військова медикиня. Але не могла сказати, що я взагалі-то художниця. Це було таке дивне відчуття, – з широко розплющеними очима переводить на мене погляд. У сусідній кімнаті на нас вже чекає зібраний Павло, який теж планує виходити з майстерні.
Врешті, перебуваючи в колі близьких духом людей, вона знову почала відчувати себе і повернулась до малювання. Зоряна ділиться, що вона раптом пізнала радість, коли вдалась до написання картини і почала займатись тим, що приносить їй справжню втіху. У вільний час грає з командою пацієнтів центру у петанк, трохи ліпить з глини, пише п’єсу про свого чоловіка і хоче навчитись в’язати гачком.
Читайте також: Жодних перепон. Історія відновлення ветерана з ампутацією
Зоряна одягає свого яскравого помаранчевого пуховика, закидує на плечі рюкзак і знову бере Павла під руку, аби провести його до його палати. Ми виходимо і знову опиняємось у сірому підвальному приміщенні.
Першу картину під час лікування Зоряна створила для виставки «Unbroken: За обрієм», що проходила у Mercury Art Center. Окрім того, для проєкту, де військові творили картини у парах, Зоряна вирішила доповнити одну з картин свого чоловіка. На ній Юрій зобразив портрет якогось задуманого чоловіка, як описує Зоряна, – у смутку. Дівчина натомість написала у відповідь картину жінки, яка дивиться на нього, сповнена надії. Зоряна ніби символічно зобразила себе.
Роботи Зоряни
Піднімаючись сходами, часом пропускаємо пацієнтів на кріслах колісних і опиняємось на потрібному нам поверсі. Я кажу Павлові, що з нетерпінням чекатиму на завершення їхнього зі Зоряною проєкту. На це він широко всміхається, мовляв, я вже теж співучасниця цього дійства. Ми виходимо із Зоряною на вулицю. Пізніше вона скаже мені наостанок:
– Творчість – це те, що зараз мене тримає, вона допомагає мені згадати, хто я є. Напевно, в ньому я найбільше відчуваю, що жива.
Репортаж написано в рамках магістерського проєкту «Мистецтво з уламків: цикл матеріалів про візуальну форму пам’яті» Школи журналістики і комунікацій УКУ