Ще не летять птахи.
Першими прилітають мрії, що скоро буде тепло.
Настане провесінь, побільшає світоносний день, на чорних річках доріг скресне крига.
Першою скресає можливість скалічитись чи вбитись на рівному місці.
Опередь весни першою стає впевненою, різкою, поривчатою хода, вона йде і йде, мов поривається за обрій. Весна ще не прийшла, але вона в пориванні дум, в поривчатості всього. У втечі від тих днів, облич і літ, що не вернуться ніколи.
Першим обтане, вивітриться, обсохне асфальт на пагорбі, дорога покличе, як на початку днів. Першою знов відчується впевнена твердь.
Першим спрозоріє і розступиться простір навколо.
Ширше розкинеться обрій, глибшою і далекосяжнішою стане далина.
Першим, не в силі одірватись, зупиниться погляд, зливаючись з нею, з одвічністю неба.
Першою пронизує думка мализни, убогості, скороминущості всього на тлі його.
Висока, світлозолота, безберега світлоносна повінь заливає навзахідне крайнебо, сонце вже за горизонтом, а на сході, кутаючись в пітьму, вона гранітно-лілова. День за днем небо стає все яскравіше і притягальніше. День за днем горить яскравіше всього попереднього життя. Це згорає час у пришвидшенні останніх днів. Мов прощання їх всіх, мов переддень пожежі світу. Небо, цей вічний семафор Бога, і те ніхто не бачить.
Першими, коли прокидаєшся, прилітають надії, що все відновиться: знову, як колись завжди, буде інтернет і світло. Першою зникає пам’ять, як довго їх не було. Першими прилітають клопоти, що треба встигнути за весну й літо. Хтось відбудує пошкоджений будинок, хтось залатає дах, вставить старі, привезені з міста, вікна, хтось встановить на даху сонячні панелі, хтось відмурує комин, старий, зліплений з перегорілої цегли, розлізся від вологості й морозу. Першими прилітають думки, які найбільше рояться в головах. Їх голоси звучать в тобі, як стук коліс, як витьохк їх, в ніколи не затихаючих венах рейок. Пульс того, чим днює і ночує, чим живе злиденна більшість. Її безсоння – твоє безсоння. Першими летять думки, що хтось повернеться, а хтось щасливо виїде, і у всіх усе буде добре.
Першим прилітає іней: щоранку сіється тонкою блискітною мукою, мов конденсоване світло. Сіється і мерехтить бенгальським золотосяйвом. Живим неопаляючим вогнем нового незбутнього Ісходу. Повітря в саду – одна наелектризована, іскриста, бенгальська свіча. Мерехт до того малий, що цілковито нечутний, сіється невідь звідки, як частки Святого Духу, як біблійна манна, так само, як колись, нікому не потрібна. Ледь видимо, іскристо летить звучання Бога, Слово Бога, воно прилітає першим поперед всіх подій. Летить знебеснена матеріалізація Вогню, що вів Синаєм, палив пророків, живив народи, рухав історію, летить – і нема очей, які б бачили і долонь, які б ловили.1 Весь простір саду, все наокіл іскрить його замиканням. Ти пишеш – і стає легше, немов в слова відходить біль.
Першими прилітають стовпи небесного світла. Яке не можна оминути. Його бачать увечері, бачать вночі, бачать скрізь, знімають на телефони, щось там тлумачать – і не можуть зрозуміти його сигнальної мови. То розгораючись, то пригасаючи, стовпи, ці клавіші Бога, виконують Його світлоносну, спрямовану в душу, картину пророцтв, вогненність їх, симфонію безмов’я, немов питаючи чи є там Світло? Це Він говорить, сліпі не бачать, глухі не чують.2 У них на все своя слабоумна відповідь. Як і належить розуму без Світла. Це покоління, яке саме нечестиве, саме зле, не промине, поки не пізнає Вогонь Гніву, Вогонь Сказаного в Слові.3 Бог говорив тисячоліттями – про час відплати, час Кінця матеріальної цивілізації4 – а зараз ставить знаки оклику. Світло каже: скажіте людям. Якщо ви далі будете так жити, Бог знищить всіх. Вас ждуть: епідемії, війни, крах світової економіки, крах фінансової системи, крах капіталізму.5 Світло кричить одночасно в різних місцях планети, кричить в очі президентів, кричить в ілюмінатори їх літаків, кричить у вікна халуп під їх крилом, кричить у вікна замерзаючих, кричить у вікна палаців, кричить в очі мертвих на полях боїв, кричить у вікна катафалків, що поїдуть по них, а поки чорніють в заметах, кричить у вікна тих, хто їх послали туди, крик переростає в гнів природи, готовий розметати континенти, але з адресатів ніхто не чує.
Першим прилітає передчуття весни і щастя: в уже подовшалому дні, у вогнезолотій заграві воно оживе в тобі тривогою молодості в грудях. Це передчуття розлите в ясноті повітря, уже по-весняному дзвінкому, в новій красі знайомих місць, у небажанні йти додоми. Воно тримає і не відпускає чимсь ще незбутнім. Мов очікує зустрічі з ним.
Першими весну зустрічаюсь сходи, що ведуть до вокзалу: посипані жужіллям із котельні, вони найскоріше розтали. Першим вривається бажання їхати кудись.
Повсюди іще сніг, а тут, на сходах, чорна рудизна, тут ішла ніч чорнокривавими війни ногами. Тут все ішло невідомо куди. Поламаний годинник на вокзалі як зняли колись, так досі не повісили. Незаштукатурений чотирикутник на його місці зяє, мов портрет відсутнього, мертвого часу.
Першим тут зустрічає бажання втекти.
Першими в нічну тишу вокзалу, високого і лункого, як храм, злітаються молитви тих, хто колись поїхали з нього. І тут, на вокзалі, сиротиниться їх спільна тривога, її гострий щем, що жде там, у далечині. Вокзал, це серце стількох чекань, німих невідань, що буде завтра, мовчить, як Дельфійський оракул перед страшним вироком. Страшне, лиховісне, глибоке безмов’я задихається під його стелею. Ніч сповзається з усих усюд і живе там, у пітьмі чекань, у замкненому залі. Світло нічного поїзда вихоплює з мороку сліпу споруду, подібну на мавзолей, і, жахаючись її холоду, її самотності, хутко гасне. Ніч спить впівока від поїзда до поїзда. Їй сняться – смутно і невпізнанно – голоси й лиця тих, хто пройшли через вокзал. І чим менше людей навкруг, тим більше їх духів живе на вокзалі. Храмі біженства, безпритульності, великого нового кочів’я.
Першими розтуляються його великі обійми.
Першою летить луна нового поїзда. Спочатку тьохкітом в рейках, вона накочує, мов землетрус, і здригає старі, цегляні, піщаного кольору, залізничні казарми й могутні каштани, мов вириває з корінням. Як начищена труба, лобове латунне світло, що безстрашно розсуває ніч, висікає на вокзалі фразу з Дельфійського храму – Умри без жалкувань – та вокзал, здригнувшись од грімких коліс, не встигає її прочитати, бо за мить воно гасне. І ангельська труба летить далі.
Першими широко вчиняються двері, не боячись випустити тепло.
Першими гріються коти на чорнодубових, подертих пазурами, стовпах забору.
Чи не промелькне десь миша в полі зору?
Першими прилітають спогади птахів, де чиє гніздо і чи вціліло воно?
Самі гнізда, як загублені спортивні шапки на голому вітті, вже нічого не пам’ятають.
Першими прилітають слова німих, невмілих освідчень в юні голови.
Там, спочатку не усвідомлено, вічності довше, як атомна енергія в матерію, вони складаються в есемески, щоб потім горіти Любов’ю все життя.
Відтак, холонучим пальцем, натискають відправити.
Першою летить незабутність миті поперед них.
Першим прилітає небо, велике, бездонносинє, з сліпучою зіницею Сонця, Око Незримого, шатро умиротворення над всіма.
Першим прилітає легіт, ледь чутним маревним теплом, що струмує з обталих дахів, проталин полів, нагрітих з півдня стовбурів дерев, він окриляє землю.
Першими, на ще морозному осонні, набухають котики на фундуку й ліщині.
Вони беруться золотим пилком, передвістям літа.
Першими, втомившись ждати, вилітають бджоли на поклик сонця і замерзають на снігу.
Першою обтає земля навколо прикоренів волоських горіхів. Вони нагадують вазони.
Першим зеленіє лід в замерзлих слідах і натає вода, сльози того, що пройшло назавжди.
Першою прилітає радість, що світить сонце, давно забута і не цінима ніким.
Першим прилітає тепло сподівань, що все буде краще, часто примарне тепло.
Це гріє Любов, у слабкому розумі, що не уявляє всієї ситуації, їй приємно обманюватись.
Першою в голові планети, в стратосфері прокладає нейронні шляхи Любов.
Їй невтямки, як, кого, куди вона поведе.
Любов, та найбільша сила, що рухає людиною, все живе навколо запускає в політ.
І скільки б ти не жив, весна починає все, як вперше, з чистоти мрій і задумів.
Першими прилетять розбурхані вітри з Півдня. Б’ючись лобами об шибку, будитимуть людей, будитимуть дерева, покинуті гнізда. Першими облетять кленові ключечки, їх обірве на сильному вітру і вони всіють землю маленькими пропелерами. Під ваготою сонця, не в силі витримати його золота, облетять бурульки. Зливою тепла проллється сонячність. Теплом, що переповнить груди юних, груди велетенських кленів, наповниться земля. Від потягу до неба в американських кленах першим заструмує сік. На зламах гілочок він радісно оплаче весну. Першими на осонні, пробившись з-під снігу і крізь падолист, де-не-де визирнуть проліски. І боячись розплющитись, ще боячись зими, довго не розцвітатимуть. Земля в цей час ще спить і їй сняться квіти і квітуючі сади, що вкриють землю.
І скільки б ти не жив, весна, Любов, Чисте Життя починає все з чистоти первозданності.
Її ледь чутний імпульс все пориває в політ.
А вже потім, одної ночі, під низько летючий, клекочучий, гостро тривожний, радісно ридаючий клич ключів, що летять на Північ, прилітають птахи.
___________________________________________________________________________________________________
1 Ісая 42.18-20, Іоан 12.40.
2 Там ж.
3 Пророцтво Джефу Баєрлі.
4 10 тис років.
5 Нова Біблія.
