«Неможливо пізнати істину, якщо ми не чинимо опір законам насилля, і неможливо чинити опір законам насилля, якщо ми не пізнали істину» (Рене Жирар. «Речі, приховані від створення світу» 1978)
Ерік Ґанс (нар. 1941) — американський літературознавець, філософ мови і культурний антрополог. З 1969 року викладає та публікує праці з літератури XIX століття, критичної теорії та кіномистецтва на факультеті французької мови та франкомовних студій Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Він винайшов нову науку про людську культуру та походження, яку називає генеративною антропологією (Generative Anthropology), базуючись на ідеї, що походження мови було єдиною великою подією, а історія людської культури є генетичним або «генеративним» розвитком цієї події. У серії книг і статей, починаючи з «Походження мови: формальна теорія репрезентації» («The Origin of Language: A Formal Theory of Representation», 1981), Ґанс розвинув свої ідеї про людську культуру, мову та походження.
У 1995 році Ґанс заснував вебжурнал «Антропоетика: журнал генеративної антропології» як науковий форум для досліджень людської культури та походження на основі генеративної антропології та тісно пов’язаної з нею фундаментальної антропології французького мислителя Рене Жирара, про якого Тиждень уже раніше писав у рубриці «Політичні теологи». В Університеті Джона Гопкінса Ґанс був першим аспірантом Жирара і отримав докторський ступень в 1966 році. Після публікації книги Жирара «Насильство і священне» («La violence et le sacré») в 1972 році, Ґанс зацікавився ідеєю свого майбутнього вчителя про міметичне бажання і зв’язок між насильством і священним у його творчості. Він відстоював ідею, що певної миті в існуванні людства відбулася велика подія, яку насправді варто вважати доісторичною, бо до неї поняття історії в свідомості людини ще не існувало. Це те, що Ґанс у своїх книгах назве «першосценою». У цій першосцені відбувається конфлікт двох протолюдей, заснований на бажанні одного і того ж об’єкта. Це те, що Жирар називає «міметичним бажанням».
З 1995 року Ґанс публікує в інтернеті свої «Хроніки кохання і обурення» («Chronicles of Love and Resentment»), що містять роздуми про все: від популярної культури, кіно, постмодернізму, економіки, сучасної політики, Голокосту, філософії, релігії до палеоантропології. У 2010 році було створено Товариство та конференцію генеративної антропології. Якщо стисло, то основна теза генеративної антропології полягає в тому, що головним завданням людської культури з самого початку було і залишається стримування потенційного насильства міметичного бажання. Згідно з цим способом мислення, побудова моделі доброго суспільства в будь-яких інших термінах, крім загальних понять «обмін» і «взаємність», є невірною людській спільноті, діяльність якої з самого початку була поза межами розуміння будь-якого індивідуального розуму в суспільстві і в якій з моменту виникнення ринкової системи ми беремо участь в основному без посередництва ритуалів.
3 червня 2000 року Ґанс розмістив статтю «Постмілленіальна доба» («The Post-Millennial Age»), у якій спробував проговорити визначення нової історичної ери, які настала після постмодерну. Ґанс починає статтю з твердження, що ера постмодерну почалася після Другої світової війни. Її визначили Хіросіма (як знакова подія кінця повномасштабної війни і раціональної стратегії) та Аушвіц (як кінець традиційних ціннісних систем). Досвід Голокосту привернув увагу до проблеми «упереджень» і «дискримінації» і поставив під підозру будь-яке домінування однієї групи над іншою. Після війни з’явилися такі явища, як деколонізація, рух за громадянські права, фемінізм, сексуальна революція тощо. Постать жертви і страх появи нових, нелюдських, страждань, стали каталізатором того, що у постмодерну добу відбувся розпад майже всіх гегемоністських структур та інституційних моделей поведінки і зародилися різноманітні визвольні рухи. Уроки Хіросіми й Аушвіца об’єднуються в одне просте послання: більше ніяких остаточних рішень! (no more final solutions!)
У поствоєнні роки, навіть не зважаючи на появу таких праць, як «Відкрите суспільство та його вороги» Карла Поппера чи «Тоталітаризм» Ганни Арендт, більшість інтелектуалів вважали, що моральне банкрутство утопічного мислення стосувалося лише правих соціалістів Муссоліні та Гітлера. Інтелектуалам знадобилося майже п’ятдесят років, щоб усвідомити те саме відносно тих, хто під гаслом «Інтернаціоналу» закликав людство до перемоги в «останньому конфлікті». З відстані часу ця симетрія здавалася неминучим наслідком постмодерністського етосу, хоча і не випливала з початкових передумов постмодернізму, що ринкове суспільство є мінімальною, стабільною формою людських відносин. Раптово холодна війна між ринковою та дирижистською (керованою) економікою закінчилася; саме коли всі звикли до думки про життя в постмодерністську епоху, людство вступало в нову епоху.
Ґанс зазначає, що кінець фундаментальної опозиції між ринковою системою та її культурою є наслідком зникнення політичного Іншого цієї системи. На відміну від авторитарного характеру військових рішень, якими керувалися під час холодної війни, рішення щодо розробки нових технологій, а не руйнування чогось, неминуче приймаються, ще й в демократичний спосіб. Автор вважає, що майбутня епоха, ймовірно, буде набагато більш нестабільною, ніж та, що закінчувалася на його очах. Відносна стабільність постмодерних міжнародних відносин відображала не тільки «баланс терору» («balance of terror»), але й квазіромантичну віру епохи в віктимні відносини. Радянський Союз не тільки вижив економічно, але й отримав моральну вигоду від «диктатури пролетаріату». У часи постмодерну достатньо було показати себе жертвою, щоб отримати моральну, а часто й матеріальну винагороду. Натомість постпостмодерна епоха не може собі дозволити автоматичне визнання статусу жертви.
Мистецтво, за автором, також більше не є центральною сценою, на якій розігруються нові форми людських відносин. Постмодерна епоха, вважає він, завжди боялася процесу завершення і чіплялася за відстрочку, що найяскравіше, на думку Ґанса, проявилося в мінімалістичних драмах Бекета. Кінець «високого мистецтва» (high art) завершення етапу цивілізації, є естетичним явищем, набагато важливішим за конкретні форми, які може прийняти постпостмодерна естетика. Невипадково кінець високого мистецтва збігається з кінцем «культурних воєн» між митцями та буржуазією. Хоча його локалізація в ідентифікованих професійних групах датується романтичним періодом, ця опозиція сама по собі є визначальною рисою високої культури.
Високе мистецтво завжди було про відстрочку відчуття образи. Читач/глядач змушений ідентифікувати себе з бажаннями, які не можуть бути задоволені, і страждати разом із головним героєм від співучасті суспільства у жертві тих, хто намагається їх реалізувати. Кінець епохи високого мистецтва, яку ілюструє трагедія, змушує нас запитати, що характеризує нашу добу і чого саме не було в етапах цивілізації до холодної війни.
Міфи, як їх описує Жирар, є раціоналізованими історіями про лінчування жертви, в яких насильство пом’якшується та/або видається виправданим. Нам не потрібно поділяти реалістичну етіологію Жирара, щоб прийняти точку зору, що міф є спробою зробити правдоподібним моделі людської інтенціональності («антропоморфізму»). Як ті, хто послуговуються системою знаків, ми намагаємося відтермінувати насильство. Вищі цінності культури полягають у стримуванні особистих бажань в інтересах соціального порядку. Висока культура вчить цьому як уроку самого бажання; бажання веде до зла і його слід відкинути. І справа тут не не в тому, що мораль більше не існує в сучасному світі, що ринок усунув усі моральні обмеження. Навпаки, ми спостерігаємо, як сьогодні поєднується гедонізм із відповідальністю. Новим є те, що просте усунення або «трансценденція» міметичного бажання більше не може розглядатися як кінцева мета культури. Те що трапився збіг нашої відмови від соціалізму з відмовою від категорії високого мистецтва викриває глибокий зв’язок культури та соціальної утопії. Ми стаємо свідками переплетіння культури з ринком, а точніше, буржуазної високої культури з ринковим суспільством, яке вона вдає, що зневажає. Наша популярна культура залишається утопічною, як і раніше. Утопічне почуття завершеності сприймається як розвага, як свого роду (м’яка або жорстка) духовна порнографія, а не як визначення мети нашого морального існування.
Постпостмодернізм робить остаточні антиутопічні висновки з післявоєнної епохи: провальна утопія соціалізму виявляється політичним (а отже, остаточним) втіленням утопії високого мистецтва. Ті, хто оплакує кінець цієї утопії, повинні пам’ятати, що найбільша доброчесність суспільств, ідеали яких вищі за них самих, є мірилом їхньої нижчої здатності до моральної взаємодії. Ми не повинні обтяжувати себе самозаперечною іронією «постпостмодернізму», пише Ґанс. Перейшовши рубіж тисячоліття, ми залишили міленіалізм позаду. Отже, вважає він, саме генеративна антропологія буде визнана найкориснішим способом мислення в постміленіальну епоху.