— Де тебе тільки не є? — ущипливо запитує мене Сашко Бойченко. Зустрічаємося на фестивалі «Друга осінь» у ранковому Дрогобичі, а прощалися — влітку в нічному Харкові. Віджартовуюсь, що не було мене в Чернівцях (де й мешкає найгостріший на язик український редактор), але за Бойченком так скучила, що довелося потрапити сюди.
Насправді ж я щоразу їду в Дрогобич по Бруно Шульца. І саме любов до нього й праця організаторки, літературознавиці Віри Меньок, збирають тут неймовірних митців, науковців, видавців, перекладачів і поетів. Як-от блискучого есеїста Бойченка.
Уперше я читала Шульца польською й дуже давно. Придбала його книжку 2006 року у Кракові під час свого найпершого візиту за кордон на навчання. Цієї зими перечитувала у перекладі Андруховича. Я просто одразу бачу все, що він пише — так густо, насичено, візуально й кольорово. Так пишуть художники.
До Дрогобича я збиралася під обстрілом: коли вирушала на вокзал, саме сталося влучання ракети у Львові. Такий побутовий драматизм — встигни посушити волосся, ракети вже летять на твоє місто. Чи приїде під обстрілом таксі й скільки коштуватиме? Сонце сходить над містом з-під густого диму.
Сідаєш на потяг у Львові, а виходиш — у книжці Бруно Шульца. Цинамонові крамниці сучасності безладно завішані рекламою. Гудуть генератори — через російські обстріли Бурштинської ТЕС у місті блекаути.
Ранкова молитва на місці вбивства Шульца у 1942-му відбувається під сирену повітряної тривоги. Війна наче обертається на наших землях по колу. Поруч — коридор із портретами наших загиблих захисників. У телефоні — новина про знесені вищі поверхи будинку в Тернополі та три десятки загиблих цивільних, серед них — діти. Так болісно й концентровано.
83 роки тому 19 листопада офіцер гестапо вбив талановитого письменника й художника просто на вулиці, двома пострілами у голову. Памʼятну плитку про місце загибелі Шульца на тротуарі встановлювали двічі. Її навіть крали — намагалися здати як цінний брухт. Та найціннішим тут був не метал, а ручна авторська робота. Довелося відновлювати розрізану на шматки памʼять. А наші міста мусять промовляти до жителів, розповідати свої історії. Які, як цю пам’ятну плитку, в нас постійно хочуть видерти по-живому.
Молитва екуменічна, тобто поєднує різні конфесії — юдейську, католицьку й греко-католицьку. І це так символічно віддзеркалює природу й історію наших міст, мультикультурну та багатоетнічну. Бруно Шульц мав єврейське походження, писав польською та жив в українському місті Дрогобичі.
Такі мистецькі події — також спосіб культурного туризму. Обміну, пізнання, великих відкриттів. Коли інакше потрапиш у синагогу, наприклад? Востаннє я бачила її ще до реставрації. Дрогобицьку Велику хоральну синагогу відкрили 2018-го, відновлювали 10 років. Тут триває одна з подій «Другої осені», я блукаю світлими залами, де проживаю особливе відчуття радості й спокою, дивлюся згори на залитий вечірнім сонцем Дрогобич. Морозне світло пізнього листопада — прозоре, архітектурні пишноти старого міста, його колишня велич, дешеві рекламні вивіски, ферми сонячних батарей на дахах.
Плакати в синагозі читаю зі слізьми на очах. Вражають історії втрат, нелюдської поведінки — а ще цифри. Єврейське населення у Дрогобичі у червні 1941-го складало 15–17 тисяч осіб. Станом на серпень 1944-го — 400.
Та поруч — дивовижні свідчення підтримки та людяності: історії праведників світу. Німецька родина — такі вродливі обличчя — й керівник місцевої шахти рятували сотні євреїв, користуючись службовими можливостями. Дізнаюся, що одна з перших праведниць світу — з мого Рівного. Цікаво, чому я дізналася це саме тут, а не в рідному місті? Марія Бабич, що врятувала в окупованому нацистами місті єврейську дівчинку Іріт. Вивчаю Карту праведників світу: Україна — на четвертому місці, їх тут 2690. Найбільше в Польщі — 6863. Далі Нідерланди — понад 5 тисяч і Франція — більш як 4 тисячі. Для порівняння, Білорусь має 650 праведники, Росія — 206.
На стендах історії міста — колишня промислова розкіш. Родовища нафти. Коли на вулицях Лондона ще блимали старезні газові лампи, Дрогобич сяяв новим електричним освітленням, цитують давні спогади мешканців. На вулиці нинішнього Дрогобича — генератори, що живлять кавʼярні, аптеки й крамниці цинамонові.
У коридорі Дрогобицької бібліотеки імені Чорновола — сутінки. Вимикаю ліхтарик, вимикається струм.
— Чого ви така піднесена? — запитує Юрко Прохасько, що модеруватиме наступну подію.
— Це буде поетичний вечір, вірші добре читати у темряві.
У сутінках зали в старовинній садибі дослідниця Наталія Котенко-Вусатюк презентує двомовну антологію «Вірші Приречених» (Dichtung der Verdammten). Переклади 1947 року, які зробив німецькою сам Освальд Бургардт — Юрій Клен, один зі славетного пʼятірного грона неокласиків. Вийшла антологія 2025-го, в німецькому Arco.
Тут вірші неокласиків — а це Максим Рильський, Павло Филипович, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен — і статті літературознавця Дмитра Чижевського.
Освальд Бургардт народився в Україні, в родині німецького купця, жив на Волині та Поділлі, студіював романо-германську філологію в Київському університеті. З 1931-го мешкав у Німеччині. Поезії писав німецькою й українською. Помер 1947-го, і тоді цей рукопис так і не був надрукований. Переклади вийшли книгою тільки зараз, через 78 років.
Вірші читають українською й німецькою у напівтемряві. Проєктор підживлений Bluetti, на екрані — слайд із надгробком із могили поета, який проєктував Яків Гніздовський. Тривалий час могила була занедбана. Декілька років тому надгробок разом з могилою зникли на цвинтарі німецького міста Ауґсбурґ, хоча місце поховання було оплачено на роки. Причина незрозуміла — мовляв, так сталося випадково. Дослідники творчості Клена, готуючи видання його рукописів, домоглися, щоби надгробок відновили.
Під час дослідження 90-річний син Юрія Клена — Освальда Бургардта літературознавець Вольфрам Бургардт, що живе в Канаді, передав рідкісні архівні світлини. Так, у книжці є фотопортрети Драй-Хмари, яких не публікували раніше. Пані Наталія ділиться й історіями про інші передані родичами сімейні світлини класиків — це випадково не викинуті коробки зі старими фотографіями.
Думаю собі гірко: скільки їх іще може бути по різних родинах, архівах, горищах. Як легко зникнути з історії в країні, що не дбає про свою культуру. А коли про ваше зникнення з історії так ретельно піклується сусідня країна — і поготів.
Годі й уявити таку історію з класиком якоїсь іншої літератури. Унікальні переклади, що лежать 78 роки, знищена могила. У нас усе досі тримається досі на ентузіазмі й небайдужості окремих людей. Але це має бути завданням державних інституцій. Надихає Польський інститут, який підтримує фестиваль Бруно Шульца. Мріється, щоб більше українських діячів розуміли міжнародну значущість події у цьому невеликому місті на Львівщині.
Завершує день розмова Бойченка з польським репортажистом Павелом Решкою у галерейному просторі «Кімната». На сходах — дух старовини, на підвіконні — вініловий програвач із музикою Моцарта. На стінах — виставка Антона Логова «Цинамонові крамниці», де образи з творів Шульца отримали нове прочитання — перевтілення та перевкорінення у сучасному світі й сучасному світлі. Мерехтливе, тепле, багатовимірне і химерне — це живопис міста: такого близького, свого, загорнутого в туман чи щирий осінній дощ. Мокрий акрил, велосипед у дощових потоках, будинок, що парує над містом.
Вирушаємо вечеряти у ресторан «Кавун». Там є не тільки генератор, а й мій улюблений крем-борщ і фірмова дрогобицька кава з сіллю — відгомін славетних соляних шахт. Надворі — темрява. У чорному небі над старовинним собором — зорі. Напевно, саме таким місто бачив Бруно Шульц. Треба нарешті потрапити сюди влітку — 12 липня відбудеться наступний Шульцівський фестиваль.