В інтерв’ю Тижню письменниця і журналістка Світлана Поваляєва каже, що немає, мабуть, у нашій країні родини, яка не зазнала би втрат на війні й не поховала принаймні когось із друзів або близьких… Але долею Світлани війна пройшлася страхітливим катком двічі.
8 червня 2022 року на Харківщині загинув її молодший син — 25-річний Роман Ратушний, відомий активіст і захисник старого Києва, зокрема урочища Протасів Яр. А майже рік тому, 28 лютого 2025-го, поліг брат Романа — 28-річний Василь Ратушний. Світлана вірить у відплату ворогові, який забрав її найдорожчих, а ще тисячі і тисячі інших життів по всій Україні. Єдине лише — невідомо, коли та відплата надійде. Але у це треба вірити, і кожен робить це в свій спосіб…
Ми говоримо зі Світланою про Київ, який вона дуже любить. Чому передусім про місто, а не про синів? Бо вони були (і є) частиною його історії, вони — плоть від плоті Києва, і, захищаючи Україну та її столицю на інших рубежах, лягли на останній спочинок саме в київську землю. Землю, яку і по цей час спотворює «ментальна русня», як називає «чорних» забудовників і рейдерів Поваляєва. Тож перші запитання стосуються Києва — міста, де минало дитинство братів Ратушних і самої Світлани та де вона живе досі, не збираючись полишати його за жодних обставин.
— Пані Світлано, у вас кілька інтерв’ю повністю чи частково присвячені Києву. Чим для вас є Київ?
— Без перебільшення — це дім мого серця, дім моєї свободи. Для мене це найбезпечніше і найпрекрасніше місто в світі, де я почуваюся захищеною своєю спільнотою… Мене дуже дратує одна концепція — на щастя, вона зараз уже на маргінесі, але колись її активно нав’язувала русня — про «булгаковський Київ», про корінних киян…. Але ми прекрасно знаємо, що Київ — це практично репрезентація всієї України.
Тут живуть люди, які народилися в різних містах, містечках і селах. І ось ці масштаби мегаполісу і ця свобода, яка завжди була притаманна Києву (де ти можеш виражатися як завгодно в широких кордонах), важать для мене надзвичайно багато. Як і те, що у момент якогось лиха проявляється фантастична здатність киян миттєво об’єднуватися. Для мене досвід Майдану — власне, всіх Майданів, але Революції Гідності найбільшою мірою — це найвагоміше підтвердження сили спільноти. І цінний досвід.
І це така специфіка Києва, де існує велика кількість різних людей, які рухаються своїми паралелями в звичайному житті. Не заважають одне одному і навіть не звертають особливо уваги одне на одного, але варто статися якійсь біді… Пам’ятаєте, як у 2013 році наприкінці березня весь Київ засипало снігом? То був просто фестиваль взаємодопомоги та взаємопідтримки, та ще й присмачений отим особливим почуттям гумору й самоіронії, властивим Києву.
І саме через це наш простір не є задушливим інтелектуально. Він «продувається» так само, як Київ і його пагорби продуваються дуже сильними вітрами, так само, як тече Дніпро — тут скрізь отой незадушливий спосіб існування, який мені дуже імпонує. Словом, про Київ я можу говорити безкінечно.
— Ви згадали Булгакова, а я подумала про Нечуя-Левицького. З класиків він особливо любив Київ, щедро і «смачно» описував його у своїх творах… На честь Нечуя в Києві названа одна вулиця, ніяк не пов’язана з його перебуванням у місті, і при цьому немає жодного пам’ятника, жодної меморіальної дошки…
— Києву в цьому плані дуже важко позбувається своєї імперської травми. Я вважаю, що Київ не був російським, але травмований нав’язуванням цього формату. Так тривало і до Революції Гідності, і до початку війни в 2014 році, і, на жаль, триває просто зараз. Бо всі ці чорні забудовники, невігласи, рейдери — вся ця ментальна русня, хай навіть із українськими паспортами — продовжують нищити, руйнувати місто, забудовувати його у стилі бикоко, поширювати імперські наративи, вигадану пропагандою київську історію…
Водночас оприявнити справжню історію Києва, на превеликий жаль, наразі не надто вдається. На це спрямовані зусилля окремих людей, окремих ентузіастів, але у вирі всіх наших останніх подій це не першочергова потреба і не першочерговий запит. Бо люди нині будують сучасну історію і поки не мають ані часу, ані сил, ані, навіть, можливо, хисту, щоб відчистити від кіптяви та імперського бруду історію попередню.
— Чи ностальгуєте ви — ні, не за совком, але за Києвом до початку варварської забудови? Я, приміром, сумую за Києвом початку 1990-х — ще до появи всіх цих будівельних кранів над ним…
— Ні, не ностальгую. І я не сказала б, що Київ тих років не був совковим. Тому ностальгія за 1990-ми — як за періодом часу, так і за Києвом у цей період часу — взагалі не моя історія. Так, я пам’ятаю багато зелені, значно більше простору і більше неба, менше багатоповерхівок, але згадую цю «провінційну пошарпаність», занедбаність… Що ж до провінційності — вживаю це слово тут саме в совєцькому трактуванні, ніби «провінційне» — це щось убоге, недолуге. Насправді це, звісно ж, не так.
Від тодішнього Києва я аж ніяк не в захваті. Тобто від ландшафту — так. Але від того, як виглядали його площі та проспекти — точно ні. Давайте будемо чесними: у другій половині ХХ століття Київ перетворився на такий собі пазл з усіх цих гетто, «хрущовок» і «брежнєвок», нині аварійних і жахливих, які тепер невідомо, куди дівати. І ці совєтські бараки стоять навіть у центрі, а на них наліпилося, нашарувалося тепер уже оте новітнє бикоко…
Єдине — занедбаність Києва, а особливо Подолу, давала свободу містичних і романтичних блукань. Такий собі готичний простір для пошуку таємних фентезійних порталів… З такого погляду все це було дуже мило — і розвалений совєтський «індастріал» на Рибальському острові, і пошарпаний Поділ, і ще не забудовані Кожум’яки… Тоді ще можна було зайти у будь-який під’їзд чи вилізти на будь-який дах, а зараз це неможливо, бо скрізь стоять магнітні замки… Можливо, за тією свободою пересування у мене і є трохи суму, але я не назвала б це ностальгією.
— А чи є у вас якийсь прообраз, якийсь ідеал міста — можливо, європейської столиці, яка колись належала до країн «соціалістичного табору», а потім скинула комуністичні пута та перетворилася на модерне і комфортне місто? Якщо такий ідеал є, то чи хотіли б ви, аби Київ наслідував його шлях?
— Мені складно відповісти на це запитання, бо я просто ніколи не думала в такому ключі. Але я не дуже комфортно почуваюся в Європі, у мене там немає місць серця… Крім того, міста, які відбудовувалися після Другої світової, взагалі не припадали мені до душі, здавалися якимись ніби картонними декораціями. Проте я ніколи в Європі не жила, тому це суто неофітські, туристичні враження.
По-друге, ви, напевно, здивуєтесь, почувши від мене таке, але я зовсім не проти висоток. Я не проти великих будівель. Питання в тому, як це вписано в міський ландшафт і в якому стилі вони побудовані. У нас в Києві є приклади доволі грамотних комплексів, які виглядають досить добре. Бо проблема ж не у висотках і навіть не лише в хаотичній забудові, а ще й у нашаруваннях пізньосовєтського періоду, які виглядають наче карієсні зуби у ротовій порожнині, куди вставляють нові імпланти.
В ситуації ландшафту, вже спотвореного совком, досить складно грамотно вписати щось сучасне. Тут в ідеалі все це треба було б зносити, але незрозуміло, куди ми переселимо таку велику кількість людей, які вже живуть в цих «хрущовках» і «брежнєвках». А виглядають вони ще гірше, ніж забудови періоду пізнього Омельченка, Кучми чи Януковича. Але і ця історія є частиною духу Києва, його природи і його боротьби.
Мурал на Протасовому Яру, створений у пам’ять про Романа Ратушного.
— Нині в Апеляційному господарському суді слухається позов про скасування створення заказника «Протасів Яр». Це окрема складна тема, якої ми зараз не торкатимемося. Але для вас, напевно, було б важливо, щоб Протасів Яр як спадщину Романа, як місце проведення щорічного фестивалю залишили у спокої. Це так?
— Так, звісно. Але щоби не просто лишили в спокої, а щоб ми таки домоглися остаточного рішення щодо створення там заказника. І щоб цей заказник процвітав, і щоб відбувався фестиваль «Протасів Яр» та інші культурні події, й щоб там були зони відпочинку. Тобто ще раз: не просто дали спокій, і хай собі буде це урочище, а щоб пам’ять про Протасів Яр втілилася у заказник та відпочинкову зону. Пам’ять — це дія.
— У цьому ж контексті: що могла б зробити влада для ваших синів і чого вона не зробила?
— Насправді Київрада нам допомагала з самого початку, і те, що залежить саме від них, вони робили і роблять. Але на юридичну колізію довкола Протасового Яру, яка триває в судах, Київрада не має впливу. Це не можна вирішити якоюсь ухвалою, рішенням Київради чи мера. Це дві трохи різні — і паралельні — історії.
Знаєте, є у нас така українська або, я б навіть сказала, київська риса — не треба нам допомагати, просто не заважайте. І Київрада нам не заважає. Скажімо, ми ніколи не мали проблем із дозволом на проведення фестивалю «Протасів Яр». Попри те навіть, що це open air, і ми розуміємо всі ризики повномасштабної війни, постійних обстрілів…
А якщо взяти інший аспект і говорити про меморіалізацію фізичну, то Рома похований на Байковому кладовищі — так, як заповідав. Він хотів, щоб на могилі був хрест УНР і вірш Михайля Семенка «Я не умру від смерти»… До Роми ми підховали минулого року його брата. У Василя, до речі, був позивний «Каштан» — він також любив і захищав Київ… Тобто тут зроблене все належне, і я знаю, що на могилу до моїх синів приходить багато людей…
— А загалом Василь і Роман — суто міські діти? Вони росли в Протасовому яру? Ми більше знаємо про Романа, а яким був Василь? Вони суттєво відрізнялися характерами?
— Всі ми насправді — діти асфальту. Тобто, на превеликий жаль, жодних родичів в селі у мене немає. У мене взагалі дуже компактна родина. Була… Бо тепер і того немає… Тому ні в яке село ніхто не їздив. Я все своє дитинство провела на Десні, але це була база відпочинку на Чернігівщині від заводу «Більшовик», де працював батько. Поруч — село Євминка, де я ніби як стикалася з сільською культурою, але зовсім по дотичній.
Діти мої також росли влітку на Десні, але це була звичайна дача. Не село, а садове товариство. Тож так, Роман і Василь — міські діти, і в цьому є певний вайб. Рома був абсолютним урбаністом, а от Василь — ні. Василь дуже хотів жити і працювати у якому-небудь лісництві … Він не любив місто, а квартиру моїх батьків на Шулявці — таку собі звичайну «чешку» чи «брежнєвку» — називав «ГУЛАГом». Тому й переїхав зі своєю дівчиною жити на Десну, у дачний літній будиночок, не пристосований до зимових умов.
За Київ Василь бився, він його захищав, він за нього вболівав, стояв на Майдані, хоча й не був публічним активістом… Проте міського життя не любив і волів жити на природі. І робив все, щоб триматися від мегаполісу якомога далі — в цьому плані вони з Романом були дуже-дуже різними.
Фестиваль “Протасів Яр” у липні 2025 року.
— Як повномасштабне вторгнення змінило Київ? І чим 2022-й відрізняється від початку 2026-го? Я не так про блекаути, як про ауру.
— У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, коли через весь Київ — через усі ці потрібні й непотрібні блокпости — змійками пересувалися волонтери, у мене було абсолютне відчуття дежавю. Відчуття Майдану… Отого грудневого, січневого, лютневого — зимового Майдану 2013–2014-го, який, здавалось, розрісся просто на все місто. Це було відчуття спорідненості, об’єднаності та великої люті на ворогів.
— Зараз вже не так?
— Зараз я не люблю, коли говорять, що Київ не бачить війни, Київ жирує… Це неправда. Ви ніколи не знаєте, чим займається людина, яка відпочиває на терасі в ресторані. Ця людина може бути воїном у відпустці, волонтером, може реабілітуватися після поранень, це може бути людина, яка втратила своїх рідних, своє житло. І це також київська історія… Бо ми ніколи не будемо лицемірити, вдягати жалобні маски, щоб, не дай Боже, хтось не подумав, ніби ми не помічаємо війну.
Що ж до несвідомої російськомовної молоді, то, по-перше, це є не тільки в Києві. А по-друге, це неуникненна ситуація, бо людство загалом багатошарове, і ніхто ніколи в жодній країні не доб’ється 100 % моральної мобілізації. Бо завжди будуть і колаборанти, і шлункоголові байдужі істоти, яким своя безпека і свій добробут ближче за все.
— До речі, про російську мову. Питання майже риторичне: наскільки вас тригерить її засилля?
— Мене дуже сильно це тригерить, так. І я відчуваю, що цей маятник також хитнувся в протилежний бік. Спочатку — у лютому 2022-го — всі були такі люті й натхненні тим, що минув тиждень, місяць, а ми стоїмо та перемагаємо чи принаймні відкинули русню від Києва… А потім сплеск патріотизму, який був у 2022-му, поступово вщух, і люди відкотилися до «заводських налаштувань» — до того, в чому виросли і в чому їм зручніше.
— А ваша — як ви кажете — громада — була переважно російськомовною?
— До повномасштабного вторгнення — так. Потім усі різко заговорили українською. І це було прекрасно і натхненно. Тепер, повторюю, стався відкат. На превеликий жаль, люди обирають інертне, зручніше, звичне існування, бо це загалом притаманно людській природі — шукати стабільного комфорту, бо весь час боротися і переборювати себе дуже складно.
І другий момент. Я не берусь судити про всю країну, я не соціологиня. Скажу на прикладі нашого будинку. В ньому живе багато внутрішньо переміщених осіб — з Маріуполя, з Донеччини. І ніде правди діти — значна частина таких людей до війни була російськомовною. Нині їм справді дуже складно, бо вони стикаються з неприйняттям. І тому займають оборонну позицію від усього, в тому числі й від мовного питання. Воно сприймається як наїзд на власну місцеву ідентичність, ту, яку вони втратили.
А щодо підлітків, то вони, по-перше, ростуть у російськомовних родинах. А по-друге, досить самотні зараз — і виснажені, і перевантажені, і переживають через втрату багатьох друзів, які, наприклад, виїхали за кордон. Чому вони споживають вірусний російськомовний контент? Можливо, тому що його споживають батьки. А можливо, через підлітковий бунт проти будь-якої системи. Тож, якщо дитина не потрапить у якесь специфічне українське патріотичне середовище — наприклад, у ПЛАСТ чи якусь свідому школу, — то так і хапатиме з поверхні токсичне сміття.
Тому так, ви маєте рацію: в Києві відчувається сильний мовний відкат. Хоча я дуже рідко стикаюся зі спробами обслуговування мене російською мовою — це буквально поодинокі випадки. Але на вулицях, у громадських місцях — так, на жаль, російської побільшало, її критично багато.
— Ви згадали про свою громаду, тож я хочу вас запитати: наскільки тяжко — або ні — вам зараз дається спілкування з людьми? Навіть зі своєї бульбашки, з кола близьких друзів… Запитую про це, бо в одному з інтерв’ю ви визначили себе як соціофобку.
— Скажу чесно: для мене колосальних зусиль вартують навіть ті соціальні контакти, які є для мене приємними, життєдайними, бажаними. Тобто мені, наприклад, щоб вибратися на квартирник PEN, треба буквально змусити себе, витягти за шкірки зі свого гніздечка… І це стосується інтерв’ю також, та й узагалі будь-якого спілкування. Навіть якщо йдеться про потрібні, корисні і приємні речі, які надихають, дають тобі енергію і лишають по собі чудові спогади. Навіть тоді мені треба щоразу змушувати себе до таких контактів.
Я можу тижнями сидіти в своїй норі й почуватися абсолютно комфортно. Ні з ким не спілкуватися, нікого не бачити. Мені дуже тяжко навіть відповідати в месенджерах на повідомлення на кшталт «як ти, ну як ви там…», мене це навіть трохи підбішує. Я розумію, що це неправильно, тому все ж знахожу в собі сили відповідати, але найкомфортніше почуваюся, коли мене ніхто не чіпає. Тому так — я соціофобка, і ця моя якість останнім часом тільки посилилася.
— Про творчість. З моменту виходу «Мінливої хмарності з проясненнями» минуло чотири роки. Поки збірка готувалася до друку, ви продовжували писати вірші, тож туди увійшло далеко не все. Буде нова книжка?
— Бачите, нічого, здавалося би, не заважає мені випустити нову збірку, тим паче що вона практично готова… Але знову ж таки, мені страшенно важко змусити себе розпочати цей процес, тобто звернутися до видавництва тощо. Важко розпочати всю цю соціальну історію, яка коштує мені величезних зусиль. Але збірка є, і я дуже сподіваюся, що нарешті таки дійду до видавництва, і, можливо, в цьому році чи пізніше, але вона таки вийде.
— А ви читаєте сучасних українських авторів? Хто подобається, хто ні? Наскільки ви взагалі занурені в літературний процес?
— Так, читаю. І саме українських авторів. Артем Чех, Артур Дронь, «Життя на межі» Володимира Єрмоленка і Тетяни Огракової, «Бунт проти імперії» Радомира Мокрика, поезія Катерини Калитко, Галини Крук, Валерія Пузіка — словом, так, я багато читаю колег. Скажімо, є твори, що западають в душу надовго: «Дзвінка» Ніни Кур’яти, «Пісня відкритого шляху» й «Гра в перевдягання» Чеха, «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур — чудове київське фентезі, де і наш «Протас» також присутній. До речі, люблю таку літературу, я ж фанатка Гаррі Поттера, якщо раптом хто не знав (сміється).
— В українському сегменті фейсбуку була дискусія на тему, хто має етичне право писати про війну — той, хто пише про неї з окопів, чи той, хто знає її з новин. В хід ішли аргументи на кшталт Гемінґвея та інших, хто зміг описати війну талановито і правдиво, не маючи воєнного досвіду. А які ваші думки?
— Як каже Артур Дронь, Гемінґвей нічого не знає (сміється). До повномасштабного вторгнення питання для мене стояло так: а чи має право людина, яка не пройшла війни, писати воєнну художню літературу і — хай навіть не зараз, а в перспективі — вигадувати про фронт і бойові дії те, чого насправді не було пережито? Отут особисто для мене полягала моральна дилема. Але після повномасштабного вторгнення у війні опинилися ми всі. Абсолютно всі.
Тобто люди, які навіть не воюють в окопах, сидять у своїх містах під обстрілами, під шахедами і ракетами. Або тікають з окупованих міст, ховають близьких, переживають страшну недолю. І це відбувається масово, це проживають десятки тисяч людей… Зараз, напевно, важко знайти людину, яка не допомагала б фронту, в якої хтось не воював би чи не загинув би з близьких або друзів… Тобто це зовсім інші масштаби війни, зовсім інший досвід. Тому мені здається, що ця дискусія вже дещо втратила актуальність.
Зараз усі ми є свідками війни. І йдеться тільки про те, чи відбувається в літературі фіксація такого досвіду, тобто документування подій, чи ми говоримо про художнє переосмислення. Тому за таких умов право на існування має все, окрім хіба що зовсім зухвалих лицемірних вигадок людини, яка ніколи не воювала і просто привласнила собі чужий досвід… Поза тим важливо, щоб ми взагалі знаходили собі сили в будь-який спосіб документувати цю епоху і цю нашу спільну історію.
Бо ви ж бачите самі, наскільки швидко все затирається і забувається. Я, наприклад, нічого не писала про Майдан, і зараз замість споминів про нього у мене в голові якийсь суцільний пляцок. Зараз я вже не змогла б ані хронологічно пригадати події, ані відділити свої роздуми від того, що пережила я, або від того, що пережив і розказав хтось інший. Далекі від нас події починають видаватися мало не міфом, але хай з усім нинішнім обсягом текстів про війну розбираються нащадки. Нам важливо документувати. І рефлексувати так, як ми здатні саме зараз.
— І ті, хто пише про війну, і ті, хто не пише, якось перестали вживати слово «перемога». Хоча для мене очевидно: навіть якщо ми не виграли цю війну, то Росія її точно програла. Ви погоджуєтеся з цим? Де, у якій точці Україна, на вашу думку, опиниться через рік-два-десять?
— Ви знаєте, я не сказала б, що ми прямо якось табуюємо чи уникаємо слова «перемога» або якихось розмірковувань про неї. Ні, я назвала б це якоюсь внутрішньою обережністю, бо переможні реляції в стилі Арестовича залишилися на маргінесі ще у 2022 році. А ми живемо в реальності, ми розумні люди й прекрасно розуміємо масштаби забаганок нашого ворога. Як і те, що його мета — повністю стерти нас із цієї землі. Тобто йдеться не про території і не про ресурси, а про знищення нашої ідентичності, України як такої — і в таких реаліях ми житимемо, допоки існує русня.
Нарешті, ми розуміємо і те, що їхній «сировинний ресурс», всі оці штурмові війська, вся оця протоплазма, яка пре на нас — він не те що не обмежений, а й, на жаль, дуже чисельний. І саме тому ми говоримо про перемогу обережно, бо — так, світоглядно ми вже перемогли, бо вони не змогли зжерти Україну та Київ ані за три дні, ані за довший строк, але водночас ми розуміємо, що війна ще триватиме і триватиме. І хоча ми стоїмо на боці правди і на боці світла, а наша позиція з моральної точки зору є стійкішою, бо має зрозуміле підґрунтя, далеко не всі мешканці України є громадянами України.
Тобто не всі люди, як ми розуміємо, готові битися до останньої краплі крові і до останнього українця. Не всі розуміють, що краще і звитяжніше загинути в бою, ніж після всіх жертв і втрат сконати в умовному метафоричному підвалі — після страшних катувань і принижень… Я не можу зазирнути в майбутнє, я триваю у теперішньому часі й хочу вірити, що добро і правда перемагає, хай як шаблонно це звучить… Це, зрештою, ті слова, в яких ми віднаходимо сенс, котрий туди було від самого початку зашито.
— А що буде з Росією? Власне, карма — одне з центральних понять у буддизмі, а ви сповідуєте це вчення і цю релігію.
— Зараз багато хто вживає слово «карма», трошки не розуміючи його значення. З санскриту карма перекладається як «дія». Це лише закон причини і наслідку, але він пов’язаний зі світоглядом, де ти приймаєш реінкарнацію як закон. Як закон переродження розуму, душі — в різних релігіях це називають по-різному. І якщо ми говоримо з цієї позиції, то будь-яка дія, ба навіть намір і думка, завжди мають свої наслідки та результат. Але — важливе уточнення! — не обов’язково у цьому конкретному житті.
Не розуміючи цього, ми кажемо «Боже, де ти? Поглянь: от людина, яка чинить страшне зло, а їй за це не приходить ніяка відплата. А ось інша людина — практично свята, а на неї сиплються біди та нещастя. За що?». Але карма працює, тільки коли ми приймаємо пояснення, що життя у нас не одне і що існує безкінечна тяглість повторюваних перероджень. В цьому випадку наші вороги, звісно, колись отримають за все скоєне. Але я не знаю, чи станеться це за нашої участі, за нашого життя, а чи значно пізніше.
Хоча мені дуже-дуже хочеться, щоби з ними сталися всі ті нещастя, які вони принесли нам. Щоб на них падали метеорити розміром із три Москви, щоб їх косили страшні хвороби і злидні, щоб вони всі здихали, розвалювались… Але не факт, що я зможу все це побачити.
— А карма працює на рівні окремої людини чи й країни також? В України може бути якесь переродження, хай і не таке, як в окремого індивіда?
— Країна має колективну карму, вона живе, триває значно довше за людину. Україна існуватиме стільки, скільки існуватиме людство. Я так відчуваю і мені так здається, бо це один із таких центрів правильності й нормальності на планеті, а особливо зараз…
Але що ми побачимо під час своїх конкретних життів — як окремі особистості, — я не знаю. Дуже хотілося б, звісно, побачити відплату на всіх рівнях. Хоча я не знаю навіть, що мене повною мірою задовольнило б — мені просто замало будь-чого, ніщо не є співмірною відплатою за все лихо, яке заподіяла русня. І зараз, і у попередні століття…
Просто хай буде так, щоб русні більше ніколи не було. Вічної їм непам’яті.
