Іноді можна почути, що хтось там «пам’ятливий». Для мене означення «пам’ятливий» має зазвичай негативні конотації, але словник синонімів подає таке пояснення.
Переважно негативне: злопам’ятний, мстивий.
На двоє бабка ворожила: завзятий, непохитний, несхитний, непоступливий.
І тільки одне однозначно позитивне: безкомпромісний.
Мене не назвеш людиною надто пам’ятною, а якщо вже й так, то в позитивному значенні цього слова: безкомпромісний. Цього разу моя «пам’ятливість» була порушена постом у фейсбуці директорки Мистецького арсеналу Олесі Островської-Лютої, що нагадав комфортно забуті роки, коли значна частина культурного середовища була про вуха залучена в реалізацію проєкту «Культурный герой». Олеся пише: «Це був такий мультидисциплінарний фестиваль сучасної культури, організований в рамках передвиборчої кампанії партії СДПУ(о) (Медведчук+Суркіс). Він охоплював багато міст у різних регіонах України й кілька дисциплін, але в центрі було сучасне мистецтво. Організатором і куратором був Марат Гельман, який саме й працював на кампанію СДПУ(о). Підтримку забезпечував телеканал Інтер: чи не щодня в новинах виходив розлогий сюжет про цей фестиваль. Усе це діялося ще до Помаранчевої революції.
Читайте також: Культурний реванш «русского міра»
Намацальним результатом Культурного героя стала поява Галереї Гельмана на Костьольній»
І так закінчує свій допис: «Цей світ політконсультантів і іміджевих радників нині здається таким далеким та екзотичним, що навіть я, чудово його пам’ятаючи, наче в нього і не вірю. Не могло ж такого бути, ну! Але він був».
Я вкрай рідко включаюсь у фейсбучні дискусії, проте цього разу в мені прокинулась «пам’ятливість», тож я здався і написав: «Можливо, варто було б згадати імена деяких митців та активістів, які до цього причетні? Це було б цікаво».
Хто порося вкрав, у того й у вухах пищить. Першим відреагував відомий український галерист Євген Карась: «Нема сенсу, бо це сотні митців — художники, поети, музиканти і т.д., по різних містах України…». У цей момент моя «пам’ятливість» набрала швидкості і я почав читати інші реакції на пост Олесі Островської. Правду кажучи, я не знайшов у них нічого нового, нічого з того, що мені не було б відомо.
«Про померлих лише добре або нічого» — це вільний переклад сентенції de mortuis aut bene авторства античного філософа Хілона Лакедемонянина. У не надто надійному джерелі я знайшов інформацію, що ця сентенція мала стосуватися виключно періоду жалоби. Але добре, тримаймося її в тому значенні, до якого ми звикли нині.
Я згадав про це не випадково, бо чимало людей, які були тісно пов’язані, я б навіть сказав, обтяжені «культурним героєм», уже не з нами, що не означає, що автоматично має минути строк давності провин, але хай цим нарешті займуться історики. Проте живіші всіх живих і досі зловісно активні головні актори на тогочасній політичній і культурній сцені — Медведчук і Гельман.
Тоді я був директором Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії і, як виявилось, головним ласим шматком. ЦСМ було найважливішою незалежною інституцією, що займалась сучасним мистецтвом в Україні. Сьогодні сказали б, що ми були головним «трендсеттером» на ниві сучасного мистецтва. Поява Гельмана на київській сцені була зловіщою і віщувала серйозні турбулентності.
Читайте також: Онух: «Українців неможливо знищити. Це нація, яка не хоче бути маргіналізованою»
Гельман вирішив перебудувати українську сцену сучасного мистецтва, але не міг цього зробити без залучення ЦСМ. Одного дня він явився в мій офіс, поклав на стіл дві мобілки і сказав приблизно таке: «Ми, тобто представники кількох впливових українських галерей, маємо дійти згоди і створити список із близько 10 прізвищ художників, яких ми будемо разом розкручувати упродовж кількох років і так будувати ієрархію українського сучасного мистецтва, але без ЦСМ ми не можемо цього зробити». Я відповів йому, що це неможливо, бо наша роль полягає в тому, щоб не допустити такої ситуації. Ми виступаємо за побудову відкритого, а не закритого суспільства, що ґрунтується на «договорняках» кількох зацікавлених гравців. Гельман відповів, що якщо я не пристану на його пропозицію, то він «закриє Сороса в Києві, так, як зробив це в Москві». Відтоді почалася акція дестабілізації ЦСМ. Дивовижним чином у новому Правлінні ЦСМ опинилися люди, близько пов’язані з ідеями Гельмана й дотичні до розкрутки «Культурного героя». Боротьба з цією «фракцією» тривала добряче більше року і закінчилася лише тоді, коли «контрреволюціонери» зрозуміли, що їм не вдасться позбавити мене посади директора. Як повідомили їм представники Open Society Institute: «Не ви наймали директора ЦСМ, не вам його й звільняти». Після такої комунікації «контрреволюційна фракція» перестала з’являтися на зібраннях Правління, через що засновники ЦСМ зрештою мусили скликати нове. Настав спокій, але урешті-решт завдяки незмінній активності влади так чи сяк вдалося позбутися безкомпромісного директора, не продовживши мені дозволу роботи в Україні. Лише після Помаранчевої революції це рішення було анульоване, і я отримав згоду на продовження роботи в ЦСМ, але тоді я вже не був зацікавлений цією пропозицією. Це лише одна із багатьох історій, які б я міг розповісти про способи роботи Гельмана і Ко.
Щодо художників і культурних діячів, які підпорядковуються таким персонажам, як Гельман, можу сказати тільки те, що художники рідко бувають нонконформістами, значно частіше вони конформісти, як, зрештою, і більшість із нас. Однак це не має спричиняти амнезії, і якщо ми не будемо повертатися в пам’яті до неприємного минулого, то не будемо здатні будувати краще майбутнє. За таких обставин варто бути безкомпромісно «пам’ятним».