Літературна і театральна діяльність драматурга, поета, прозаїка, перекладача, громадського і театрального діяча Михайла Старицького була тісно пов’язана з його громадською позицією. А одним із найважливіших своїх завдань письменник вважав пробудження національної самосвідомості українців. При тому розумів, що досягти поставленої мети неможливо без популяризації історичного минулого. Це й спонукало Старицького звернутися до історичної тематики у прозі та драматургії. У доробку митця — трилогія «Богдан Хмельницький» («Перед бурею», «Буря», «У пристані»), дилогія «Молодість Мазепи» та «Руїна», романи «Останні орли», «Розбійник Кармелюк», повісті «Червоний диявол», «Облога Буші», драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші» та інші твори.
Читайте також: Михайло Старицький. За лаштунками театральної справи
Як усе починалось
Історичним минулим Михайло Старицький захопився ще в ранньому дитинстві, слухаючи романтизовані розповіді родичів про козацькі часи. Мати драматурга Анастасія Захарівна походила з давнього козацько-старшинського роду Лисенків, і родина зуміла зберегти пам’ять про героїчне минуле предків.
Микола Лисенко. Київ,1866 р.
«…Тихо несе свої прозорі води невеличка річка Сула в широке бистре Дніпро. На межі колишнього Кременчуцького та Золотоношського повітів Сула круто повертає на південь. Саме в цьому місці розташувалося два мальовничих села: Галицьке (правий берег) та Кліщенці (лівий берег). З давніх давен уподобав собі цю місцевість нащадок колишнього поплічника Богдана Хмельницького Лисенко-Вовгура. Мй дід Віталій Романович Лисенко, згадував, що старша лінія Лисенків колись оселилася на Чернігівщині. Отже, якийсь з них перебрався на берег Сули. Родинна пам’ять сягає лише до діда мого діда. Після його смерті сини поділили між собою маєток: одному, Романові, дісталися землі по правому берегу Сули (село Галицьке), другому, Осипові — по лівому, Кліщенці…» — писала у спогадах про батька Людмила Старицька-Черняхівська. Цікаво, що образ Лисенка-Вовгури Старицький згодом виведе у власних романах.
Не меншу увагу хлопця з найраніших часів привертали й праці з воєнної історії, історико-пригодницькі романи європейських авторів і, звичайно, твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського та Пантелеймона Куліша.
Під час навчання у Полтавській гімназії справжньою сенсацією для підлітка став вихід друком роману Куліша «Чорна рада». Старицький описав цю подію у спогадах про Миколу Лисенка:
«І раптом роман! Історичний роман! У мене запалало серце, та не було в кишені 3 карбованців. Я, здається, два тижні збирав гроші і золоті, ревниво слідкував за лавкою, щоб хто-небудь не забрав цієї чарівної книги. Нарешті, перед від’їздом на канікули, вона була мною придбана, і я просидів над її сторінками всю ніч…».
А ще в гімназійні часи Старицький захопився театром.
Читайте також: Українська вулиця й Український Парнас у Києві межі століть
Переїзд до Києва
М. Старицький серед українських письменників. Сидять: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, Г. Хоткевич, В. Самійленко. Стоять: Олена Пчілка, М. Старицький. Полтава, 1903.
З початком навчання в університеті Святого Володимира розпочався новий важливий етап у житті письменника. Інтелектуальна атмосфера, у якій він тут опинився, стала потужним поштовхом для реалізації творчого потенціалу та громадської діяльності Старицького. Разом із Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем та іншими діячами він брав активну участь у діяльності Київської української Громади. На початку 1960-х років Старицький викладав у недільних школах, готував книжки-метелики, брав активну участь у записі усної народної творчості. Записані тоді легенди й перекази письменник згодом використав під час написання прозових та драматичних історичних творів. Так, наприклад, в основу оповідань «Заклятий скарб» і «Червоний диявол» лягли записані в молоді роки легенди. 1863 року Михайло Старицький одружився з молодшою сестрою Миколи Лисенка Софією. В цей час фінансові справи майбутнього письменника суттєво погіршилися. Щоб утримувати молоду родину, він розпочав службу в Архіві давніх актів при університеті Святого Володимира. Протягом кількарічної роботи в архіві отримав змогу працювати з колекціями історичних документів періоду козаччини, часів Богдана Хмельницького, гайдамаччини. Досвід роботи з історичними джерелами Михайло Старицький не раз застосує пізніше, коли почне роботу над художніми творами.
Тоді ж, на початку 1860-х років, Михайло Старицький і Микола Лисенко зробили першу спробу з організації аматорського театрального гуртка. Водночас це слугувало для них стимулом до написання першого спільного твору — опери «Гаркуша» за комедією Олекси Стороженка. Втім, справжньою подією в українському мистецькому житті стала постановка 1874 року на сцені київського міського музичної комедії «Різдвяна ніч». Лібрето за твором Миколи Гоголя написав Михайло Старицький, музику — Микола Лисенко. Готуючи текст, Старицький вніс суттєві зміни в образ Пацюка, перетворивши його з комічного персонажа на носія давніх козацьких традицій. Таке трактування образу не лишилось непоміченим російською пресою, яка розгледіла у ньому «ідеї сепаратизму», а сам Старицький потрапив у фокус уваги імперських слідчих органів. Досвід «Різдвяної ночі» підштовхнув діячів Київської Громади до думки про створення української професійної трупи й закріпив упевненість у тому, що театральне мистецтво має колосальний вплив на глядача. А отже, є чи не найпотужнішим інструментом для формування національної ідентичності.
Читайте також: Чому в Україні досі не готують драматургів
Драма навколо драми
До образу Богдана Хмельницького Михайло Старицький звертався і в драматургії, і в прозі. І щоразу прагнув змалювати гетьмана як сильну особистість, талановитого політика, полководця, а водночас і живу людину з певними слабкостями, сумнівами, ваганнями. Перший варіант драми був написаний 1887 року і тоді ж заборонений до публікації та постановки. Це стало великою несподіванкою для автора, який був переконаний у позитивній цензурній оцінці та заздалегідь планував виставу. При тому це була одна з п’єс, яку Старицький, попри матеріальні нестатки, не бажав давати для постановки абияким колективам, щоб не вийшло «шароварщини». Сподівався, що ставитиме її сам або ж надаватиме права Миколі Садовському. Поданий невдовзі другий варіант також був заборонений.
М. Кузнєцов. Панас Саксаганський у гримі козака. Полотно, олія.
Марія Старицька. 1880-ті рр.
1891 року під час гастролей у Тифлісі Старицький закінчив російськомовний варіант. До речі, ідею перекласти російською Старицькому підказала Ольга Косач (Олена Пчілка), аби той не втрачав авторських гонорарів. Драматург, очікуючи, що історичну драму під його ім’ям можуть вкотре заборонити, планував передати твір на розгляд цензурного комітету за допомогою студента Медико-хірургічної академії Цвета. Але твір так і не дійшов на перегляд. 1893 року Старицький звернувся до доньки Марії з проханням заручитись підтримкою актора імператорських театрів Олександра Федотова у просуванні п’єси на сцену. Але таки «не судилось». З певних причин текст так і не дійшов на розгляд. У той час на вимогу батька в Петербурзі жила і працювала його старша донька, акторка за фахом Марія Старицька. Головним її завданням було клопотатися про цензурні дозволи для батька. Як зазначав сам Михайло Старицький: «Пам’ятай: ти навмисно живеш у Петербурзі лише для клопотів з цензурою; а якщо знайшла які-небудь інші заняття, то це лише випадково і від нудьги» (лист від грудня 1893 року). Обурюючись, що п’єса десь зникла, Михайло Старицький писав до доньки Марії 22 липня 1894 року:
«А як “Богдан Хмельницький”? Бо російські п’єси дозволяють за один тиждень? Невже будуть тримати і не дозволять? Хоч би ти попіклувалась».
Читайте також: Як театр став бізнесом | Історія театру з Ганною Веселовською
А ось лист Старицького до доньки від 16 вересня 1894-го:
«Заради Бога, повідом мені, що ж з моїм оповіданням стало? Тягається де-небудь як Богдан Хмельницький? Я просив тебе і вимагав навіть надіслати мені негайно мого Богдана, та на всі мої прохання ти наплювала: мені не хотілося подавати його в цензуру без повторного перегляду, хотілось, нарешті побачити замітки Федотова. Тепер би таку постановочну п’єсу можна було подати в театр Соловцова за великі гроші. Але її я у доньки навіть отримати не можу! Ти писала про неї пів року найсуперечливіші показання: то вона вже в цензурі, то знову у Федотова, то знову переписує, то знову в цензурі. Я цьому, врешті, нічому не вірю і рішуче прошу мені повідомити де знаходиться п’єса? Я боюсь аби вона не пропала зовсім. Зрештою, якщо ти переписала і віддала в цензуру, то надішли мені наложеним платежем мої примірники з правками і замітками Федотова. Це я просто вимагаю, і ти, в ім’я морального обов’язку, зобов’язана, нарешті виконати моє останнє прохання. Взагалі я вирішив, ніколи через сторонні руки не надсилати свої твори…».
На розгляд Санкт-Петербурзького театрального комітету твір потрапив лише 1895 року — і був визнаний «К представлению неудобным». Причиною заборони й українського, і російського варіантів була надмірна кількість жорстоких кривавих сцен, трактування окремих моментів як аморальних, а найголовніше — ідейно українське звучання твору. Другий варіант російськомовного тексту був закінчений 1896 року, а дозволений у 1897-му. Обидва варіанти — рукописи у загальних зошитах, перший написаний рукою переписувача, другий рукою Старицького. В другому варіанті простежуються правки згідно з зауваженнями 1895-го. Під час порівняння двох текстів бачимо такі відмінності: дія першого відбувається під Берестечком, другого — в новому маєтку Хмельницького в Чигирині; епілог (хоч він і мав проімперське звучання, але при тому містив роздуми на тему української державності) в другому варіанті замінено на апофеоз; є сюжетні зміни, виправлено стилістику.
Врешті, до постановки дозволили лише четвертий варіант драми, написаний 1896 року. Водночас на вимогу цензури авторові довелося внести величезну кількість купюр і замінити епілог, у якому Хмельницький розмірковував над подальшою долею держави, на ідейно нейтральний апофеоз. Це гнітило Старицького, який усе ж мріяв показати публіці свій справжній задум.
Ф. Красицький. Портрет михайла Старицького. Поч. 1900-х рр. За спогадами Ірини Стешенко, це ескіз до кар тинини Фотія Красицького «Кочубей у в’язниці» для якої позував М. Старицький.
У листі до Івана Франка у вересні 1898 року Старицький писав: «…Засилаю Вам свого “Богдана”, покаліченого цензурою: у всіх діях дещо повикидали, а дещо примусили додати, а найголовніш викинули геть весь епілог, який має вартість і з художнього, і з ідейного погляду, але прикру за для Москви. Отож не огудьте мене за чужі гріхи і провини. Писав я уже раз і з нову прошу, чи не можна того епілога надрукувати у Вашім збірнику? А то він ще загубиться і пропаде. Потім я міг би видати в Галичині цілком виправленого Богдана…».
А в листі до Кесаря Білиловського драматург наголошував на величезному здобутку цієї п’єси:
«Адже ж поява першої серйозної історичної драми на нашім полі не абищо, — та хоч би з того погляду, що цензура досі боронила такі речі, приневолюючи нашу драматургію кружити тільки коло Петрів та Наталок, та й то ще, що тичеться лише до любові, а про другий край селянського життя — ані гу…».
Постановки «Богдана Хмельницького» були блискуче прийняті публікою. До перших вистав долучався безпосередньо сам Михайло Старицький, уважно пропрацьовуючи кожну деталь як режисер. Під час підготовки костюмів звертався по консультації до історика Дмитра Яворницького. А одним із перших найкращих виконавців головної ролі став Микола Садовський. Історія «Богдана Хмельницького» стала першим прецедентом, коли імперська цензура дозволила ставити на сцені серйозний український історичний твір.
До образу гетьмана Старицький повернувся і під час написання історичної трилогії «Богдан Хмельницький» — свого першого великоформатного прозового твору.
За визначенням самого автора, історичні полотна писалися «ради хлеба насущного» й друкувались у газеті «Московский листок» Миколи Пастухова. Терміни подачі матеріалу були суворо регламентовані, тож, щоб прискорити темпи роботи, Михайло Старицький запропонував співавторство доньці Людмилі, хоч писати російською останній було зовсім не до вподоби. У листі до Миколи Вороного від 18 грудня 1894 року Людмила Старицька писала про роботу над романом так: «Бачите тато мій пише тепер роман для однієї московської газети “Богдан Хмельницький”, пише по-руськи: я мушу йому половину писати, одмовитись цього я не маю жодного морального права, бо знаю, що це потрібно неодмовно, але й писати це для мене теж моральна мука: раз що важко писати по примусу». За життя письменника твір виходив під двома назвами, так само його було перевидано у 1930 році у Львові. Але в совєцький період ім’я доньки, родина якої зазнала репресій, було вилучено з обкладинок і викреслено з історії та літератури.
Після трилогії «Богдан Хмельницький» світ побачила дилогія «Молодість Мазепи» та «Руїна» — але за життя автора друкувалася лише у газетах. Роман «Розбійник Кармалюк» став першим українським історико-пригодницьким романом високого ґатунку. В середині 20-х років ХХ століття у журналі «Червоний шлях» вийшла стаття відомого вченого-книгознавця Юрія Меженка, в якій фахівець аналізував на той час забутий роман і визначав його як рівноцінний романам Жуля Верна й Александра Дюма, наголошуючи на його потужному пригодницькому потенціалі як першого такого твору в українській літературі, побудованого за всіма законами жанру.
Безперечним здобутком Михайла Старицького стало те, що він не просто зміг відтворити у художній формі цілий період нашої історії, а й завдяки своїй майстерності та творчому баченню захопити історичною темою цілі покоління українців.