Я літую в селі й бачу, як довіковують однолітки і на багато молодші І.Темертея – в стотьмі болячок, забобонів, нещасть – живуть із продажі молока, а харчуються печеним на маргаринові; з не меншою користю можна вживати мазут із рейок; вони не знають і не хочуть знати жодного правила здорового харчування, зловживають цукром і сіллю, пивом і самогонкою, хімотрутою “ліків”, заотрученою картоплею (по п’ять разів жуків кроплять), курінням і непосильною роботою; і так заробляють аритмії, цирози, гангрени, інсульти, паралічі й нерухомість; їм не до віршів; але хто їм винен? їхні марноклопоти? їхній вік, угроблений на рабську відданість хибноідеї, колгоспам і коліхтівам? їхні безпам’ятні діти, що розміщанились по містах на держпосадах, хабарях, пенсіях, і гидують своїм походженням? гидують тими, хто мріє востаннє помитися у ванній, а не в оцинкованому кориті; мріє так, як вречений на погибель у камері смертників вимарює собі помилування; злонасміх природної, незалежнісної волі в тому, що на помпезність, салюти, вибори, держсвята є і є щороку чималі гроші, а на зведення лазень для своїх громадян – своїх батьків по селах – ніколи. Людям, котрі живуть, щоб вмерти, можливо, й пізно перевчатися, як правильніше і як здоровше жити, але бачити їхню безвихідь, покинутість і немитість – так само, як хроніку скелетних тіл, накагачених в концтаборі; але ці ще ворушаться, дихають, скриплять зубами і суглобами; і чим зарадити їм, збідовілим, по всенькій безрідній країні? Цих прирекла на муку їхня плоть від плоті, їхні державні діти; їхні, колись наймиліші, що десь там кабмінять, депутатять, припрезидентно радять, пишуть спікерам спічі, прем’єрам доповіді, гарантам виступи з проголошенням соціальних гарантій, вони десь там, у стратегіях незбутніх рішень, а руки, що їх виношували, а груди, що їх годували, мріють наостанок про теплу воду й мочалку з милом; якщо їм цього не можуть дати, то нащо такі державці? Якби вони чули, як їх поминають батьки, неосвіжені перед смертю! цих старих, зістарчених навряд чи відживлять; але ті, що згодом захочуть активно жити в зрілості, ті мусять перейняти інші правила, інші звички; китайці привчені вдовольнятися чашкою рису – і їх, мов рисинок у полі, намножилось на докір світові; у них шанують і вчать поетів минулого тисячоліття, їх колективний розум живить творча Енергія, основа всіх експансій, а українці призвичаєні з’їдати по відру картоплі, сала, яєць, м’ясила, кров’яних ковбасидел з гречкою, і їх все меншає, меншає, і в них, як в стерні гречаній, голосить вітер; їх, кажуть, скоро може не стати як біокультурного виду, бо їхні діти любили салюти й пшикалки, і самі так начорно зпшикались, що батькам перед могилами жаліли води помитись; людина в догляді, в оздоровленні, в правильному режимі може і в засімдесят дбати, діяти й почуватися як у сімнадцять; але так, як живуть у нас, жити неможливо; так не живуть і в пеклах. З таким способом життя – духовним і фізичним – в нових умовах на планеті вижити неможливо. Фізичний врятунок народу, порятунок через внутрішні зміни, ось завдання на найближче століття. Інакше вони, осідлі люди великої території, звихріють, як полова, й розсіються між більш життєздатними, більш активними, здібними до відтворення. Безпліддя літератури й серйозних мистецтв по безмежжях здистрофленої радянії, перегодованої європії, пустоцвіт художньо вартісних узагальнень, брак цікавості до впізнання себе в мистецьких творивах має причину в зсудомленому заціпленінні, в духопаралічі розгубленої, знетямленої в навалі некрознань людини; непотріб новин, мелькіт пустопорожніх сенсацій, дешевизна одноденних вражень, жереб’ячий, зубоскальний оптимізм політиків, все це пліткарство, кісткарство, запавутинення мозку нав’язується в опіку людності і випавучує, випиває з неї безмірні сили, вготовані на переосмислення себе – п’є дух і зречене бажання зміни. Коли я чую, «ось той стане президентом, врятує націю», я бачу, як за указом земного месії сонце починає на годину раніше вставати, щоб випражити все нечестивство і гнилятину в душах; я бачу, як кожного злодія той президент особисто хапає за руку, особисто, по-батьківськи покивує пальцем кожному хапузі, особисто долонею накриває склянку кожного пропойці, особисто витягує з рук бандитствуючих міліцій, спецслужб, податківців, з лап державної розбійноти – особисто, досяжно до кожного рятує і вирятовує, як і липневі щедроти сонця, що за його указом сідає, натруджене, на годину пізніше астрономічного; я подумки бачу також мільйони позбавлених лазень, мільйони порожніх вікон і вінків на могилах, мільйони надірваних, озневірених рук з писульками над голосувальними урнами, бачу мільйони безсовісних гасел, обіцянок, закликів на посивілих і згірклих від полину просторах; бачу в баюрах дороги до мертвих заводів, покинутих шахт, димуючих смітників, бачу в бляклому світлі пивниць сутінкові містечка й селища, де коли і узриш неспите до гнилом’ясого фіолету обличчя, то ніби з іншої галактики пришельця встрінеш. На виході з одного рабства обмануті й переобманені потрапили в рабство стогірше, чуттєвих задоволень; хочуть побільше, стають злодіями; хочуть всього, опотворюють тіло, ідуть за земним і стають землею.
Страшна туга людей, що ні в чому не каялись, жодного зла свого знали, нічого ніколи не хотіли в собі змінити, а ждали доброї зміни в солоних нагайках правителів, у п’ятирічних планах партій, у сонячних указах загальнообраних месій; страшна, виюча, нутряна гризота, люте нічне невідання «за що караємось?», мотив нескінченного завивання, обурення, самоїдства, вкорочення собі віку, настрій прісного доіснування, вивітреного з гранчаків алкоголю, дощів і поминків, плісняви по кутках, гнилої картоплі в кошику; настрій залежаних постелей, проламаних бібліотечних дахів, книжного праху, засіяних мишаками, нецікавих нікому полиць, спазмів у грудях, виглядин в осінню сльотаву шибку; настрій вечірньо осонцених інвалідських притулків, тепла останнього в смраді суден, корвалолів і кислих борщів; настрій усіма покинутих схлипів, ніким не витертих сліз, сирітського всюдиприниження в пекельнях віку; цей настрій мертвотного розпачу, нашатирів, бездонної самоти зачинених наглухо, непродихних кошмарень, збарложених спогадів, немитих підлог, нужденної сільської старості, безвихідного міського доживання; цей настрій безслізних процесій, безжальних прощань, настрій погибелі з непогребного минулостоліття тяжіє над нинішнім. Жах минулого стає жахом сьогодення. Здібні бачити тільки зовні-причини не здатні побачити, що стражданням готують до прийняття горніх істин і здійснення Божого Плану. Вони й не здогадуються, в чому він. План, який відпихнули на початку Незалежності.
Відсутність літератури як суспільного явища – її прочитання й осмислення – відсутність чесного, нічим не засміченого погляду на минуле й прийдешнє має довести зовнішню Незалежність до повної профанації. Покликані до переосмислень життя стали копіювальниками штампів, нездатними запропонувати людям нічого, крім їх власного горя і незнання як жити. Мертвописці не здатні до зцілень хворого, бо й самі захвороблені зложиттям радянським, спекельненим, антизаповідним, наскрізь ганебним; правда їм бачиться в пітьмі могили і там, на кістках, сліпі присягають сонцю; мирська, науявлена їм, тілесна історія зриться немов простерта в заобрій болотиста кров і морок, мов драглиста велика рудизна, руїна, мов потопельна бездонність відчаю, що лежить, простертий наокіл, познакований картами, битвами, кривими зотлілими віхами – лежить непід’ємно, нездвигно збагнілий простір, історія, обездушена голотілесним, соціальним, книжним, обезбожненим себе розумінням; лежить іржависта непроглядь, де тільки голосять, топляться, топлять за ноги рятувальників і, щоб вхопити в мороці, шукають винних; лежить історія – і нема сильного, щоб піднести її до висот небесного розуміння; і непосильне розумам, хибноуявам, узвичаєній себелюбові запропащеної подієвості – справам рук людських – непосильне силі присилуваних умів дається через поетичні піднесення, через ритм і настрій надихнутого слова, через палахкі, яскраві, як хмари навзаході, поетичні сяєва, через огнива дарованої нам Любові, через відземлення, спроби літань, через наближення до безтілесного майбутнього; бо всі дороги – й дорога історії – тільки шлях у тимчасовості і чужинстві, бідацтво приходнів, єгипетська неволя, плач і стогін, дива і звільнення, по якому тим спрагліше, виплакано, в пустелі вимріюється і дається обітне царство; і як народ без неволі й горя не пізнає ціни духосвободи, так дух без чужинства, блукань пустельних не визріє до стану вдячності, до письменництва; до стану, коли обадьорить творчість – жаристий, болісний, ледь пригаслий, вогонь набаченого в безсоннях мозку.
Іллі Темертею поталанило із земним шляхом і з головним роздоріжжям на ньому: рятуючи улюблену людину, він не довірився врятункам влади, покинув бездіяльне військо, безнадійну, зрадливу рабсистему, заколочену на брехні й злодійстві; покинув заради любові до жінки й сина, заради майбутньої неуявної любові-слова, рятуючи сам, без марночекань на владу; його вберегли не раз – і, зокрема, від участі в літературному процесі – і він у зрілому віці не сів, як наші діди, облітковувати прожите, а став оспівувати Любов; так додарується понад прожите друга яскрава молодість; на прикладі таких, як Ілля Темертей, треба вчити в школах, як іти неторованим шляхом, не піддаватись загальному поступу, не занепадати, жити самовіддано і бути творцем. І коли українці стануть активними в завісімдесят, їм не потрібен буде земний сторукий месія.
Покоління, до якого належав Тимертей, у вісімдесят починало писати книги, покоління телефону й пивної соски у вісімнадцять неможливо загнати за книгу. Коли одне покоління вирізняло «Товариство книголюбів»,1 друге – неформальне «Товариство книгобоязні». Воно знаходить відмовки, щоб мало або нічого не читати, мовляв читає в інтернеті, йому ніколи писати-читати, воно ставиться до читання так, ніби робить комусь, не собі, велику послугу. Воно не знає прізвищ десяти письменників, а не те, що їхні книги, кращі місця світової літератури, воно від’єднане від цих вічності батарей. Більшої обділеності важко уявити. Жити з таким багажем довго неможливо. Це згас не талант, не читацький інтерес, згасла Любов в останніх робочих нейронах мозку, йому болісно й неприємно читати. Це згасла Любов в останніх творцях, позбавлених постійного стимулу працювати. Різко падає якість письма, рівень його. Їх мозок більше не випромінює Енергії. Мозок більшості, який не виробляє її, стрімко деградує і знаходить радості в грубих, суто тілесних, задоволеннях. Це перетворює істоту в одну з залежностей, що і вкорочує їй віку. Це перетворює народ в сукупність залежностей, що і вкорочує йому віку. Людина створена як двоканальна істота і ця двоканальність стосується не тільки того, що вона може жити на фізичній і нефізичній Енергії, але й того, що вона отримує радості з фізичного і нефізичного струму. Нестача останнього, скільки б матеріального вона не мала, робить її нещасною, невдоволеною, хворою, пасивною, обмеженою, залежною від маси залежностей і вкорочує віку. Достаток нефізичного робить активною, здоровою, щасливою, вільною від залежностей і внутрішнього зла, духом юною у вісімдесят і максимально додає віку.2 Вічне начало Любові, творчої Енергії, робить кожну клітину єства такою. І творчість – лише мала частина співу, яким палає його дух. Протікаючи крізь матерію, Святий Дух, творчий Вогонь прагне вербалізувати себе. І кожен атом, заторкнутий ним, співає. Прагне вічнісну частину себе віддати іншим. Книга, творчість і є той перемикач, який перемикає істоту на живлення наденергією. Секрет довголіття людини й цивілізації в наявності просторової Енергії. Секрет активності, вітальності людини й цивілізації – в тому ж факторі. Коли в суспільстві не стає читання й писемної творчості, це не просто занепад, це колапс. Воно вимкнуло себе з океану чистої, невичерпної, життєдайної Енергії. Воно пішло не за манною небесності – за м’ясом фізичності. Вічна метафора Ісходу тяжіє над ним. Воно сміялося з Книги, плювало на письменників, казало «це все ніщо, убити їх» – і тим потрапило в 3D реальність: дикунізація, деградація, депопуляція. Воно передало своє майбутнє туди, де читають мільярди книг. Туди, де мільярдами голів притягнений Вогонь Життя. В Китаї близько 250 000 книгарень. Поцікавтеся, скільки в нас.
Країна, цивілізація починається з любові до Слова і закінчується байдужістю до нього. Не Слово змінилось, змінилося сприйняття тих, хто захоплювався ним. Їх більше не надихає те, що має здатність надихати. Їх розум більше не зчитує його вібрації, його Енергії, воно для нього мертве. У мозку погасло Світло – повнота озаріння, що прообразувалась Семисвічником,3 там жевріє дещиця клітин. Тепер їх надихає те, що приносить грубі тілесні радості і гроші як еквівалент їх. Істота, країна, цивілізація з єдиною цінністю – гроші – припиняє себе через відсутність Енергії. Вона вимикає себе з океану Життя. Саме тому фінансовий капіталізм є завершальною фазою науково-технічного розвитку як активності серединного мозку. Еволюційний вік фінансового відділу – 40 тис років.4 Цей мозок Енергії не приймав, а жив за рахунок творчої Енергії творців, переважно письменників. Плекаючи дикунів, він сам породив своїх могильників. Сам Бог, якби хотів, його не спасе. Далі на арену виходить лобний мозок і пріоритет духовного. Його вік – 100 тис років. Залишається і започатковує нове те, що зберегло в собі зацікавлення Істиною, любов до Слова. Те, що розвинуло в собі Енергію, Олію для світильників, як це й заповідано для періоду переходу.5 По цьому ж параметру – наявності Енергії – Бог і здійснить еволюційний відбір.6
І.Темертею пощастило не раз – вижити, вистояти, врятувати любов на руйновищі, і його самого, з часом любов до жінки, світло милого образу, яскравінь олюблених спогадів надихатимуть на життя, рятуючи від збайдужіння; і, врешті, йому пощастило стати письменником; а стати письменником – вдихнути чисту просторінь орлиної вселюбові: стати всежалісним, зринувши на висоту прощань і прощень, зіллятися з обрієм, з неозорим піднесенням, із над’яскравим станом, коли весь земносвіт, все живе й гіркопам’ятне в ньому стає тобі раптом дорогим і так жалісним, так щемно милим, мов найдорожчий ближній, притиснутий наостанок до серця; стати письменником – переконатись і переконувати в незрівнянності дару життя, дару повсякмиттєвого духорозвитку, блага творення; стати письменником – прокинутись, вчитись і вчити пробудженню, ненав’язливо настановляти, як треба бадьоріти й не знемагати; стати письменником – спізнати небесних щедрот віддавання серед привласнень і жадоб, серед глитайства й себелюбові, і свідчити цьому вікові про вищорадість піднесення і дієвого милосердя; стати письменником – вділяти духовних милостинь, віддавати і віддавати невичерпну тишу, захват цвітіння, білосніжний духмянок днів у дивосвіжості вечора; стати письменником – не змарнотратити дух приземленням, марномрійством, марнодумством, марнотривогою синів самовпевнено злого віку: їхньою нещирістю, лукавством, їхньою всеможністю, їхнім всесиллям, їхнім безнастанним аналізом-засудом, що спопеляє нетлінне, оплакує попіл, промінює безцінність на самознищення; стати письменником – знебесніти над знаннями до вищодарного щастя: нічого не знати й дитинно слухати промовляння совісті; стати письменником – не стимчасовіти в поспіхах, не зупинятись і не стоптати устремлінь проростання в невидиму вічність; стати письменником – переступити з помітного в незриму дійсність, в утішення і служіння; стати письменником – поріднитись з безсоннями, з гіркопам’яттю й горем усіх недремно розплющених в чорноспогадах ночі; стати письменником – стати голосом безмежної ночі, з’єднати серця, окрилити віддалі вогнехмарим, так довго невгасним, світлопринесенням вечора; стати письменником – перегоріти з собі прислужництва в зрілий обов’язок настановлення й розуміння; стати письменником – піднімаючи з землі й крові, вивищувати життя до висот замилування і надпрощення, до просвітлення й миру в тихосмутку оновлення неземною Любов’ю; стати письменником – жити снами туманів, їхнім леготом на обличчі, їхнім матіоловим щемом натхнень, так спраглих, щоб їх вдихнули і ними літували повногрудо; стати письменником – дорожити самотністю, за освітленим столом саду вслухаючись у пошерхи їжака на стежці, як не вслухався ніколи в наближення людини; стати письменником – посправді боятися лиш одного: неможливості відтворити мовою ледь озримої величі, ледве чутного дивоспіву живого, але й в тому, що вловлюють відчуття, скільки сонць і невгасних симфоній! стати письменником – відчути, як після дощу взапівніч розорлинює крила велика і добросерда, як обійми, розкрита животрепетність слова, омогутнена болем сутність, покликана піднести до вічного гіркоту й чорномарення степами поснулого народу; стати письменником – у захваті й вдячності гинути й перегортатися з ріллею списаних днів, і тим стосиліти, як душа, що нарешті скидає тіло; стати письменником – осягати, як дух твій зводиться над чіпляннями за життя, за одну маревну передсмертну годину, як дух твій зноситься над нічним і вже дописаним майже, як дух молодіє, горить і обмирає Любов’ю; стати письменником – пізнати в щокожному безсонному витьохку слова пульсуючий досвід однокровних братів по мові і, вже припавши до столу, вслухатися в їхні долі, в їхнє всемільйонне, скорботне, нічне, чорноземно простерте дихання, в їхню змучену побиту притихлість, в їхній глибинно клекітний стогін; стати письменником – з’яскравіти словом живої Любові, безмірно дорожчим скарбів і уславлень, хоч це й незбагненно здебільшості світу, та все приховане від замудрених, замордованих обезумленням, все сокровенне, чисте Господь дарує з невинністю старим і дітям.
1 Офіційно «Товаристо книголюбів» нараховувало 2 млн 946 тис на 1983. Насправді в десять раз більше.
2 120 і більше.
3 В Храмі в Єрусалимі.
4Лівиця передньої частини серединного мозку.
5 Матвія 25.1-12.
6 Там ж.
