Писати про близьку до сучасності історію — особливий виклик, ці події стають приводом для спекуляцій, адже в кожного нині сущого є про них своя експертна думка. Тим паче, коли йдеться про таку дражливу тему, як ядерне роззброєння.
Дослідниця з Гарвардського університету Мар’яна Буджерин узялася за цю тему і ґрунтовно її розкрила. Книжка «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України» написана на основі архівних документів та численних інтерв’ю з українськими й американськими учасниками перемовин. Такий підхід дає змогу відтворити багаторівневий процес ухвалення рішень у 1990-х, що «здебільшого грузне у мітах, аніж спирається на факти».
Це передусім докладна розповідь про те, яку роль у процесі ядерного роззброєння України відіграли США. Часом несподівана й навіть викривальна. «Чому у Вашинґтоні хотіли роззброєння України і пішли на тісну співпрацю у цьому питанні з Росією, яка успадкувала більшу частину радянського ядерного арсеналу і сьогодні погрожує ним світові?» — прямо запитує авторка.
Із позиції сьогодення є велика спокуса помислити, що збереження за Україною ядерної зброї врятувало б від російсько-української війни. Однак авторка наочно показує, чому станом на початок 1990-х саме відмова від ядерної зброї мала більше прихильників в Україні, не кажучи про закордон. Чималу роль відігравали свіжі рани Чорнобиля, після якого атом аж ніяк не виглядав мирним для пересічних громадян. Другий чинник — бажання мати реноме миролюбної демократичної держави, котра не збирається ні з ким воювати. Насамкінець — the last, but not the least — тиск ззовні, особливо з Америки, від якої багато що залежало. Як виглядало, всі фактори свідчили про те, що відмовитися від ядерної зброї є єдино правильним рішенням.
А втім, «не все так погано в нашому домі». Були й інші голоси, котрі вже тоді непомильно знали, що таке Росія. На відміну від Білорусі та Казахстану, які відмовилися від ядерного статусу без опору, Україна здивувала світ вимогами гарантій безпеки в обмін на свій — третій у світі — ядерний потенціал. «Україна вимагала цих безпекових зобов’язань саме тому, що відчувала небезпеку з боку Росії і передбачала, що після роззброєння увага США до її безпекових проблем послабиться. Вторгнення Росії в Україну 2014 року та обережна реакція Заходу на нього стали моментом “а я ж казав”», — пише Буджерин.
Ця подиву гідна рішуча спроба суб’єктності викликає повагу до тодішніх учасників української делегації — якщо мати на увазі той тиск, котрий чинився і зі сходу, і з заходу. «Здатність Москви нагнітати політичну напруженість у Криму та східних промислових регіонах України, а також її вільний доступ до вух Вашинґтона, що давав змогу у вигідному для себе світлі інтерпретувати події на пострадянському просторі, були одними з численних політичних інструментів, які Росія активно використовувала, щоб змусити Україну роззброїтися», — зауважує авторка.
Проте якщо російська позиція очевидна, то американська відверто дивує. США вбачали свій інтерес у тому, щоб не допустити виникнення кількох нових ядерних держав замість одної, — схоже, що кількість тут переважила над якістю, і за таких підрахунків власноручне сприяння концентрації ядерного озброєння в руках свого донедавна головного супротивника вже нікого не бентежило. Буджерин цитує гірко-іронічне висловлювання американського чиновника про цю дивну форму співпраці, коли Штати «вболівали за безпечний транзит ядерної зброї з інших [пострадянських] країн до Росії, щоби затим її можна було поставити на бойове чергування і націлити на Сполучені Штати».
Історичні екскурси переконують, що вже 1945 року було видно ефемерність союзників у перемозі над нацизмом: дізнавшись про Хіросіму, Сталін розпорядився й собі розробляти ядерну зброю. А проте Захід і досі тримається за міф про спільну перемогу у Другій світовій, котра буцімто легітимує всі подальші дії Росії.
Цікавою є «ядерна» перспектива на останні роки існування СРСР: як показує авторка, ядерні провали накопичувались і зрештою стали причиною розпаду Союзу. Складається ситуація взаємної недовіри Горбачова і вищого військового керівництва, а громадяни після замовчування Чорнобиля й поготів не довіряли будь-якій владі — ані військовій, ані цивільній. Негативні прецеденти з безпекою ще більше стискали цю пружину.
Буджерин переконана, що за таких обставин ми не мали жодного шансу зберегти ядерну зброю. Опертя на історичний досвід є бажаним в ухваленні рішень, а проте ситуація з роззброєнням у 1990-х була безпрецедентною: доти в історії просто не було випадків відмови держав від ядерної зброї, до яких можна було б апелювати.
У другій половині ХХ століття ядерне озброєння сягнуло абсурдних масштабів, здатних багатократно знищити землю, і цей антиядерний посил помітно присутній у книжці, котра починається з персональних спогадів про Чорнобиль. Один із ключових меседжів «Бомби у спадок» — роззброєння можливе, і добре було б, аби від такої смертоносної потуги відмовились і інші держави. Звісно, за умови належних гарантій безпеки.
Зрештою, книжка не про те, «що було б, якби», а про «збіг американських і російських інтересів», кажучи мовою дипломатії. Закінчилася Холодна війна, і США насолоджувалися конструктивним, як їм здавалося, спілкуванням з СРСР. Замість того, щоб підтримати незалежні держави, вони намагалися запобігти розпаду Союзу. Вочевидь, нездатність уявити світ без Росії в її сучасному імперському вигляді — спадкова хвороба американського політикуму. Однак з’ясовувати, що породило таку епістемологічну сліпоту й нездатність Америки побачити свою вигоду в посиленні України та інших пострадянських держав задля послаблення Росії — це вже завдання для іншого дослідження, про те, як російська пропаганда досягала своєї мети й інфікувала центри ухвалення рішень настільки глибоко, що вони й досі не можуть одужати.