Першого ж ранку, після того, як поселився в квартирі на вулиці генерала Радієвського, прокинувся від дивних звуків – чи то стогони, чи що, думав спросоння, але потім второпав що це голубине воркотання. Але якесь дуже голосне. У квартирі певно давно вже ніхто не жив. Балкон не засклений і перетворився на голуб’ятню. Дивлюся, є навіть щось схоже на гніздо в кутку, де сидить така собі розпушена голубка. Певно висиджує. Щоранку близько сьомої голуби починають галасувати – такий собі у мене природній будильник.
Згодом вже було видно як з-під тієї голубки визирав світлих пушок. А за тиждень-два вона вже почала інколи лишати пташенят відкритими, вже досить величеньких. Зараз у них вже навіть почало темніти пір’я. І от я тепер думаю, як підростуть – затягнути балкон якоюсь сіткою й позбавити себе цього двіжу чи ні…
Сьогодні майже весь день пташенята сиділи незакритими. Лише близько п’ятої прилетіла мама – а може тато, хтозна – й почала годувати обох з дзьобика. Я хотів сфотографувати й лише відхилив занавіску – злякав. Голубка злетіла й всілася на бильце балкону, тупотіла на місці насторожено. Малі тягнули голівки вгору, певно в очікуванні їжі.
Чомусь це нагадало мені всі ці розмови в армії між чоловіками, які місяцями не бачать своїх дітей. І таких розмов дуже багато. Деякі сім’ї навіть руйнуються, не витримавши розлуки. Та й самому сумно спостерігати за цими пташенятами за півтисячі кілометрів від дому, від родини. А від старшої доньки – взагалі на відстані чотирьох років, адже бачив її не по відео в березні 2022-го. Й розумієш, що якогось рішення тут немає поки триває війна. Витримки й терпіння всім родинам.
Мабуть, не вішатиму жодних сіток. Хай собі товчуться ті голуби.
