Вздовж дороги ще нема розгорненого снігу. Тьмяно іржаві бадилини чорнобилю темніють в снігу, мов обсипані новорічні ялинки. А вище над ними пагониться молоде кленове пагіння з минулорічних пеньків: його різали мотокосами, а воно росте і росте, як землі проміння: гінке, лискуче, але позбавлене показного лоску, воно тягнеться вгору, як все, позбавлене родової любові, тяжіє до духовного зросту і так в ньому знов починається розвиток. Нове життя. Все, в чому розвиток припиняється, яким величним, фізично сильним воно не було б, припиняє жити. Пагони над невидимими в снігу пеньками дружно проміняться вгору. Зайці на підмурівку хати нікуди не біжать. З розставленими вухами, виведені білим вони глипають навздогін машин і від сверблячки бігти їм зводить лапи. Малим завсідникам доріг – велосипедистам, мотоциклістам – так само скоро нікуди не поткнутись. Останній дрозд ковзаючим польотом перелітає від седища до седища – чи десь вціліла хоча б одна виноградина? – і далі летить: ніде нема. Глибокі сніги через переметені городи тягнуться навпрошки до хат, стежок іще нема. Ніде ні голосу, ні скрипу, морозів також ще нема. Гумові чоботи сохнуть на заборі, виглядаючи весни і літа, мов біжать по небу, щоб скоріш добігти. Рік, що добіг кінця, а новий все не розпочався, так само тупцяє побіля них.
В яру сніг уже взявся настом. На шерех перехожого, що йде з двома баклажками по воду і в них шурхотить намерзлий лід, м’яким, нечутним в заметілі, вибухом зривається зграйка куріпок: п’ять невеликих грудомах низько бриє над долиною і хорониться в пониклих очеретах. Половину вже виїв лис. Далекий гавкіт собак в м’якій снігопелені звучить, мов з-під землі, незагрозливо і глухо. Для дерев вздовж рівчака звучить лиш сніг, ніщо інше сюди не долітає: сніг торкає кожну натягнуту небом струну золотисто-лимонного пагона, сніг заторкує кожен пробіл між ними, сніг бринить в кожній очеретині, що не може продихнути від захвату, сніг мовчить в наслуханні дерев, як великі нашорошені вуха. Сніг звучить, як матеріалізований захват простору: від безміру краси його морозить наскрізь, він обіймає все, він обіймає всіх – і від захоплення усим він плаче снігом. Обіймаючи все, наповнюючи собою все, чиста просторова Енергія, чиста Любов плаче. Сніг звучить, мов її крила торкання. Майже в безвітрі повільний, легкий, тихий, світлоносний сніг. І крім німих очеретів, пониклих під навалою снігу, крім розпростертих полів з одною чорніючою, як диригентська тростина, бадилиною кукурудзи, крім заслуханих, як великі мікрофони, дерев, його ніхто не чує. Уся ледь чутна музика Бога, уся знебеснена краса іде нанівець. Тепло вихолодає в загубленій кимось рукавиці. В загублених в сутіні хатах ще не ввімкнули світло. Машини плинуть в снігу, як катери, розмітаючи на обидва боки сніг. В провулку, коли ти в’їзджаєш в нього з дороги, вже сиза темінь. Сніг тут глибший, колесо грузне і вихляє вбік. Перекидаєш ногу через раму і пхаєш велосипед поперед себе. Ногою відкриваєш хвіртку, вона тоне в снігу. На столику на подвір’ї сніг. Ніде нікого і нічого. Це було старе Різдво 2026. Німе затишшя перед лютим буревієм.
Око циклону в цей час дивилося на земну кулю з космосу і вгадувало, де буде краще. Воно не читало назв на карті, не бачило кордонів, самоназв на них, не бачило гір, полів, долин, ламаних ліній узбереж, воно дивилося поверх їх всіх, холодним зизим оком, на стільки ж безтрепетним, як і могутнім. Воно вдивлялося дуже пильно, дуже проникно, більш проникливо і детально, як самий точний апарат, воно бачило все зсередини речей, не стільки вміст, як якість, воно бачило те, що ніхто ніколи не бачив, і на всю картину побаченого реагувало одним: змести. Холодним вічним зором воно бачило те, що не хочеться бачити і визнати в собі нікому. Де більший холод в душах, там буде краще, думало воно. Наливаючись люттю, око циклону, важке циклопічне око розгорталося вихором, щоб все розметати. Та велич, яка розпирала ледь видимих внизу істот, та самовпевненість, що вони там щось значать, вирішують, при цьому думаючи, як хитріш обманути, як лукавіше збрехати, вкрасти і втекти, та надкосмічна підлість, помножена на тупість, яка ховалася під улесністю на лицях, його приводила в сказ. І найбільше гнівило те, що вони думали, що їм нічого не буде. Що нема над ними нічого, що б показало їх нікчемність і мерзотність. Око проникало в кожен намір, в кожну думку, в кожен нюанс мислі – і не знаходило там нічого, крім брехні, обману, підлості, нечестя, жадності і криводушшя. І все це – що особливо радувало око – вони називали цінностями і свободою. І не було такого, що б вони, як вірус, не перегадили й не перепсували ще. Вони говорили одне, робили інше, і, щоб показати їх безумство, вихор циклону, як обезумлення природи – насправді ж сила молитв, сила проклять страждальців Бога – кидався сторч на землю. Уже в польоті він бачить мільйони і мільярди, які йшли за світом і ніколи не думали про Бога всерйоз; він бачить мільйони і мільярди, в чиїх головах не виникало думки про користь Богу, для чого вони на Землі? він бачить мільйони і мільярди, в кому не було любові до брата свого, а тільки горе і збитки йому на землі; він бачить мільйони і мільярди, які по приколу чи з дурної голови возносили над собою трони, які перетворювалися в ріки крові, в міста замерзлих сліз; він бачить мільйони і мільярди, які ніколи не думали про майбутнє, які сміялися з пророцтв і не хотіли чути, в який час вони живуть; він бачить більших і менших владарів, які думали, що вони тут правлять, вони тут бог, а Бог читає і виконує їх пости й відсіки; він бачить мільйони і мільярди охоплених хаосом і розпачем за те, що вони вірили в таке. Він бачить, як від всього, що коїться, планеті забиває дух, вона хоче видихнути – і не може, хоче вдихнути – і її розпирає вогнем, її охоплює судома, мов розриває зсередини: між аномаліями не буде пауз, між геокатастроф не буде перерв, між горем не буде передиху. Як боліло їй, боліло дітям Бога, так болітиме всім вам. Як страждали вони, страждати належить всім. Де проллята Кров їх Енергії, там буде кров. Де були муки, горе їм, там горе всім. І найгірше горе тим, хто вірили в свою захищеність і що можна втекти від нього. В ту мить, коли найменше ждуть, від того, що найбільше заболить, їх жде найтяжче горе. Нічим, ніде не змити Кров посланців Бога. На всіх, на все паде врівноваження закон. Він бачить те, що ніхто не бачить, з його погляду кожна людина зло. Він бачить, що там, внизу, нема прав`их, нема невинних, у нього невинний тільки він сам. Він бачить мільйони і мільярди, які не тягнулися до Бога, їм непотрібен Бог, тепер вони не потрібні Йому. На всіх, на всьому лежить співвідносності закон: як ти до Бога, так і Бог. За мить до катастроф він бачить все – і кожну частину горя. І бачить він всю неміч світу, і бачить все каліцтво влад, всю пустобрехняву запевнень і ще разючіший контраст, як сатана живе в комфорті і замерзає вірний раб. Він бачить, як мороз вповзає в труби, як коротшають дзвінки, тихішають голоси, іній росте всередині осель, на великих волошках газу гріється вогнетривка цеглина, ця їжа бідних, і ніколи не переводиться тепло і світло в тих, хто вкрали все. Він бачить – і від всього побаченого його розпирає лють: знищити все, щоб такого не було. І ураган спіраллю Бога, бичем Гніву розкидається на континент.
Та поки що внизу цього нема. Задерте віниччя посадок графічно вимальовується на тлі свинцевосизого неба. Дерева, які ближче, різьбляться кожною галузкою. Вугільно чорне, зчорніле од виглядань птахів, тонковітисте гілля вже не тремтить, виглядаючи їх. Зоддалік кожне дерево посадок, кожне деревце насаджень побіля сіл нагадує розпушену пір’їну, вхромлену в сніги. Мов знак птахів, їх віха для прильоту, мов сновидіння всіх тих, хто покинули ці овиди. Вивітрена рілля чорними здутими венами нарізається в неглибокому снігу полів. Верхи заметів при межі вбрані чорним. Ряд вуликів світає ще невеликими шапками снігу. Новонароджені бджоли стиха, рівно гудуть у вуликах, ще не здогадуючись про сильні морози – смерть багатьом із них. В мороз вони щільніше зіб’ються в клуб і загудуть сильніше, виробляючи більше тепла і чергуючись місцями всередині й зовні клубу; ті, що відпали, гинуть. Вони ніколи не бачили сонця, ніколи не полетять за його золотим нектаром. Їм випало жити в смертоносну мить. Сніг повільно запинає далину, першими зникають віддалені посадки, а потім і ближчі дерева зливаються з сніговою імлою. І вся картина, так довго, багатьма віками, творена Богом, розчиняється в снігоночі. Тільки дзявкіт собак, що гріються так на холоді, нагадує про життя. А потім і вони, згорнувшись клубками, ховають носи під живіт – і все поглинає ніч.
А ураган в цей час летить.
15.1.2026