Президент Фінляндії Александр Стубб написав для Foreign Affairs статтю про трансформацію світового порядку. Текст грамотний, концептуальний, дипломатично вивірений. І саме в цьому проблема – Стубб пише як президент країни, що щойно вступила до НАТО і хоче зберегти віру в систему. Українцям, які 11 років протидіють агресору, а після повномасштабного вторгнення, яке стало геноцидом, – вісі зла, ми маємо чесно описати реальність. Для мене після інтенсивних майже 4 років адвокації в світових столицях перемоги України хочеться написати як аналітик, що бачить цю систему такою, якою вона є насправді – мертвою. Як під час панельної дискусії в Галіфаксі абсолютно недипломатично, але правдиво сказав Гаррі Каспаров: «НАТО слабке. НАТО не існує. Це фейк. Причина, через яку ви все ще сидите тут і святкуєте (річницю НАТО) в тому, що Україна вмирає щохвилини. Це величезна самопожертва! Якби Україна не стояла, російські танки вже були б у Польщі!».
І дійсно – більшість українців не вірять у ст. 5. Лише деімперіалізація РФ стане справжніми безпековими гарантіями. Про це окремо у виступі на Галіфаксі.
Ще раніше після розчарування в спроможностях НАТО після саміту у Вільнюсі писала про 10 причин діяти нестандартно: чому Україна має запропонувати Європі гарантії безпеки. Почнемо з того, що Стубб пропонує трикутник сил: глобальний Захід, глобальний Схід, глобальний Південь. Красива схема, зрозуміла, придатна для публікації у Foreign Affairs. Тільки ось вона не працює. Бо автор свідомо ігнорує найважливіших гравців – так звані країни «in-between», геополітичні swing states. Україна, Молдова, Грузія, Сербія, країни Центральної Азії, – це не периферія великої гри, це сама дошка, на якій грають. Хто володіє цими територіями, той має стратегічну перевагу. Бжезинський це розумів ідеально, коли писав про Україну як «geopolitical pivot».
Ці країни не вибирають між трьома полюсами – їх перемикають великі гравці. Вони не мають агентності, вони мають географію. І саме на цих територіях вирішуватиметься доля світового порядку, а не в кабінетах Брюсселя чи на саміті G20. Президент Фінляндії пише про глобальний Південь як про арбітра між Заходом і Сходом, але насправді арбітрами стануть ті, хто контролює простір між ними. А цей простір зараз горить.
Їхня поведінка завжди визначатиметься тим, хто демонструє силу, а не тим, хто виголошує красиві промови про демократію, верховенство права чи реформу багатосторонніх інституцій.
Цю помилку Заходу роками бачать українські дипломати та політики. Найефективніша стратегія взаємодії з Глобальним Півднем полягає не у тому, щоб переконувати його у моральності Заходу чи читати лекції про деколонізацію. Найефективніша стратегія — продемонструвати перемогу над Росією. У світі, де повага базується на силі, саме поразка агресора стане тим сигналом, на який орієнтуватимуться країни Азії, Африки та Латинської Америки. Після відвідин столиці Індії перед самітом G20 в 2024-му зробила такий висновок.
Натомість Захід сьогодні часто виглядає слабким: купує російські енергоресурси у більших обсягах, ніж надає допомоги Україні; відкладає рішення про конфіскацію активів; боїться «ескалації», яку сам Путін використовує як інструмент тиску. Для Глобального Півдня це — маркер ненадійності. Сила притягує набагато сильніше, ніж ціннісні декларації.
Далі –«реалізм, заснований на цінностях». Стубб подає це як синтез ідеалізму й прагматизму, як відповідь на виклики сучасності. Звучить красиво. Тільки от є один нюанс, який він делікатно обходить стороною. Ціннісний реалізм у протистоянні з противником, що не обмежений жодними цінностями – це не сила, це слабкість. І вона веде до програшу.
Путін не переймається правами людини, міжнародним правом, громадською думкою. Він депортує, вбиває, шантажує ядерною зброєю, бреше 24/7 і сміється з тих, хто намагається грати за правилами. Асиметрія вже визначила результат – Захід боїться ескалації, Путін на неї розраховує. Захід шукає компроміси, Путін бачить у них слабкість. Стубб це розуміє – інакше не писав би про небезпеку фінляндизації України. Але він не наважується сказати прямо: при інших рівних ціннісний реалізм програє безпринциповому цинізму. Це треба усвідомлювати. Не відмовлятись від цінностей, а розуміти їхню ціну в реальній війні.
Росія й Китай не обмежені ані правами людини, ані міжнародним правом, ані стримуванням через репутаційні ризики.
Ця асиметрія особливо добре проявляється у ставленні до конфіскації російських активів. Західні дипломати продовжують говорить про «цінності» й «верховенство права», відмовляючись визнавати, що самі стануть наступною мішенню авторитарних режимів, якщо не продемонструють політичну волю. Це ще одна ілюзія: Захід намагається уникнути прямого зіткнення, але саме така стратегія найчастіше приводила до великих війн.
Найбільш неймовірні пропозиції президента Фінляндії стосуються реформування ООН. Постійне представництво Африки та Латинської Америки в Раді Безпеки, скасування вето, призупинення членства агресора. Стубб сам пише, що це «може здатися нереалістичним». Може здатися? Це не здається – це Є нереалістичним. Постійні члени Ради Безпеки не відмовляться від вето добровільно. Ніколи. Це вимагало б нової установчої конференції після катастрофічної війни. І от тут автор підходить до найстрашнішого питання, яке він старанно обходить.
Він описує три сценарії майбутнього: збереження безладу, повний колапс системи або перебалансований порядок через співпрацю. А де четвертий сценарій – відкрита війна ревізіоністів за світовий порядок? Третя світова? Адже історія кришталево чітко показує – зміна системи відбувається через велику війну. Версаль після Першої світової. Ялта після Другої. Тригерів для ескалації вистачає – Україна, Тайвань, Південнокитайське море, Балкани. Список можна продовжити. Особливо після нещодавніх розмов в Сеулі, Токіо та Тайпеї – де розуміють, що ніхто не застрахований від атак. Будь-який може вистрілити.
Стубб свідомо недомовляє. Зрозуміло чому – президент не може публічно говорити про неминучість великої війни. Але такою обережністю він надає ведмежу послугу. Захід не готовий до цього сценарію ні ментально, ні матеріально. А він найвірогідніший. Росія, Китай, Іран хочуть ревізії порядку. Амбіції Північної Кореї з набуттям цінного досвіду ведення сучасних воєн на боці РФ теж зростають. Мережа АНТС презентувала звіт Російська війна в Європі як глобальна лабораторія для новітніх війн звіт. Захід не готовий поступатися. Питання не «чи буде війна», а «коли» і «в якій формі». Обидві сторони можуть вважати, що час працює на них – це класичний рецепт катастрофи.
Чому геноцид проти України не став Рубіконом? Після серйозних розмов в столицях – Сеулі, Токіо, Тайпеі та під час безпекового форуму в Галіфаксі (Канада) з різного рівня урядовцями, міністрами оборони, генералами, експертами в мене збільшилося усвідомлення, що глобальної війни не уникнути і європейської континентальної як частини протистояння. І не гібридної як зараз, а гарячої.
У провідних демократіях зростає розуміння ризику одночасного загострення в кількох регіонах — від Європи до Індо-Тихоокеанського простору. Однак між цим усвідомленням і практичними діями залишається небезпечний розрив.
Помітним є тектонічний зсув в сприйнятті геополітичної трансформації України з реципієнта як донора безпеки. На всіх зустрічах визнавали залежність від нас як і демонстрували готовність переймати наш передовий досвід війни дронів.
Геноцид РФ проти України з щоденними втратами не штовхнув демократичний світ перейти Рубікон і серйозно готуватися до війни. Але нема рішучості змінювати стратегію, підходи в економіці, які б допомогли виграти гонку сучасних озброєнь. А це могло б стати стримуванням від великого зіткнення.
Демократичний світ все ще уникає стратегічного самовизначення.
Замість переходу до воєнної економіки — політична інерція.
Відсутність політичної уяви.
Більшість урядів не може уявити повномасштабну війну на території НАТО, хоча вона вже частково триває (дрони РФ над державами країн ЄС, атаки на інфраструктуру).
Залежність від коротких виборчих циклів.
Стратегії авторитарних режимів розраховані на десятиліття; стратегії демократій — на 1–4 роки.
Хибна віра у стримування через слабкі комфортні для західних економік санкції та «контроль криз».
Але авторитарні режими читають слабкість, а не стримування.
Порівняння з Гельсінкі-75 не витримує жодної критики. У 1975-му існував стабільний баланс сил – два полюси, чіткі сфери впливу, взаємне стримування. Обидві наддержави боялися ядерної війни екзистенційно. Зараз немає балансу.
США втрачають домінування, але не готові це визнати. Китай росте і хоче переділу. Росія деградує і тому діє агресивно – слабкість робить її небезпечнішою. Немає довіри. Немає спільних інтересів. Немає страху перед ядерною війною – Путін нормалізував ядерний шантаж.
Стубб розписує красиві картини Глобального Півдня як арбітра між Заходом і Сходом. Але він об’єднує в одну категорію Бразилію, Індію, Саудівську Аравію, Нігерію. У них немає нічого спільного – ні інтересів, ні цінностей, ні рівня розвитку. Індія веде власну гру, Саудівська Аравія дивиться на свій регіон, Бразилія занурена у внутрішні проблеми. Називати це єдиним блоком – аналітична помилка.
І головний парадокс: ці країни не хочуть захищати «ліберальний світовий порядок». Вони хочуть більше влади, більше грошей, більше поваги. Але чому вони мають боротися за систему, яку Захід побудував для себе? Вони торгуватимуться між Заходом і Сходом, вибираючи кращі умови. А Захід думає, що переконає їх красивими словами про демократію та верховенство права. Наївність.
Що стосується міжнародних інституцій – вони вже мертві. ООН не зупинила російську агресію, бо агресор сидить у Раді Безпеки. ОБСЄ перетворилася на клуб спостерігачів, що безсило фіксують порушення. НАТО й ЄС трансформуються, але не у бік, що сподівається автор. Вони стають транзакційними, а не інституційними. Багатосторонньої дипломатії більше немає. Це церемоніал, ширма, щось на кшталт конституційних монархій – красиво, історично, але безсило.
Для України текст Стубба – це добре й погано одночасно. Добре, що він розуміє неприйнятність фінляндизації. Погано, що він вірить у можливість реформ, діалогу, поступового покращення. Україна воює за виживання зараз. Нам не допоможе реформована ООН через двадцять років. Нам потрібна зброя, санкції проти агресора, чіткі гарантії безпеки. Але Захід все ще думає, що може «керувати ескалацією» і уникнути прямого зіткнення. Історія показує – така стратегія не працює.
Президент Фінляндії пише з позиції невеликої держави, що щойно дістала членство в НАТО і хоче спокою. Він проєктує фінський досвід на глобальний рівень, де логіка інша. США, Китай, Росія не граються в багатосторонню дипломатію. Вони грають у геополітичне домінування. Без правил. Без моралі. Лише баланс сил.
Стубб закликає до діалогу, співпраці, реформ. Він пише про «останній шанс Заходу». Але останній шанс – це не шанс переконати когось у перевагах багатосторонності. Це шанс підготуватися до неминучого зіткнення з тими, хто в жодні діалоги не вірить. Путін не йде на компроміси – він йде на Київ. Сі Цзіньпін не чекає реформи ООН – він будує військові бази на рифах. Іран не слухає заклики до стриманості – він постачає дрони росіянам.
А Захід все ще вірить, що можна обійтися без війни. Що можна домовитися. Що міжнародні інституції врятують ситуацію. Стубб – частина цієї ілюзії. Він чесніший за багатьох, він розуміє більше. Але він не наважується сказати головне: система мертва, війна неминуча, треба готуватися, а не писати меморандуми про реформи.
Україна зараз на передовій цієї майбутньої великої війни. Ми не периферія, ми епіцентр. Стубб це розуміє, але недомовляє. А нам недомовляти вже давно не можна.