Спочатку обіцяли підтримувати, скільки знадобиться, а потім злякалися Путіна і втомилися
Шановні українці, нам дуже шкода. Велика Британія й інші західноєвропейські країни, як і раніше, люблять заявляти, що «підтримують Україну», як запевнили у минулий понеділок Володимира Зеленського Фрідріх Мерц, Емманюель Макрон і Кір Стармер. Але тепер, коли адміністрація Трампа вимагає від Києва погодитися «протягом декількох днів» на передачу територій загарбнику, правда виходить на поверхню. Насправді ми спочатку злякалися, а потім знудилися. Ми надихалися, спостерігаючи, як ви переймаєтесь свободою, демократією, законністю, суверенітетом і гідністю, що їх самі сприймаємо як належне. Ми заохочували вас боротися. А потім підвели.
Нашим першим найбільшим провалом було те, що ми дозволили ядерному шантажу запроторити нас до ментальної в’язниці. У вересні 2022 року адміністрація Байдена вважала, що ймовірність того, що Росія відповість на загрозу катастрофи на полі бою тактичною ядерною зброєю, становить 50 на 50. Замість того, щоб протистояти цій обурливій погрозі, ми злякалися. Так і не надіслали вам зброю, необхідну для здобуття переваги.
Наші союзники на сході Європи, чиї занепокоєння загострені з огляду на їхнє географічне положення й історію, чітко розуміли: єдиний спосіб вигнати імперіалістичних демонів Росії — це радикальні політичні зміни після повномасштабної військової поразки. Українці поділяли цю позицію. Звісно, перемога мала б свої небезпеки. Але поразка означала б пекло.
Утім, із погляду Західної Європи це було надто ризиковано. Поразка Росії могла б призвести до хаосу, можливо, громадянської війни, безконтрольної ядерної зброї, тероризму й економічного безладу. Стабільний постпутінський режим міг би спрямувати свій гнів проти нас. Тож ми відступили.
Наша єдність виявилася фікцією. Країни Балтії доклали всіх зусиль, щоб підтримати вас, водночас поспішно посилюючи власну оборону. Але решта з нас не змогла впоратися навіть із найпростішими речами: зупинити тіньовий флот, який експортує російську нафту чи конфіскувати заморожені центральні резерви Росії й інші активи вартістю 200 млрд. євро або більше, що б суттєво поповнило вашу скарбницю. Ваша нині потужна оборонна промисловість, із вражаючими інноваційними дронами, ракетами й іншою зброєю, працює на половину потужності через брак коштів.
Ми обіцяли підтримувати Україну «стільки, скільки це знадобиться», не визначивши, що саме означає «це». Ішлося про підтримку на шляху до перемоги, але не надто велику, що зрештою перетворилося на підтримку на шляху до поразки, але не надто великої: боротьба до останнього українця. Ми підштовхнули вас до катастрофічно дорогої наступальної операції влітку 2023 року, коли ви були недостатньо оснащені й неготові: для власної армії ми б ніколи не створили таких умов. Тепер сотні тисяч ваших найкращих людей загинули, стали інвалідами або травмованими людьми. Мільйони українців утратили своїх близьких. Жодні наші нинішні зусилля не зможуть це компенсувати.
Що більше ми виявляли слабкість, то більше заохочували Путіна продовжувати. Так, збитки російської економіки — колосальні, як і людські втрати. Але Путін не зупиниться, поки його не зупинять. Ми цього не зробимо. Можливо, ви ще можете. Ми були б вам вдячні, оскільки наша власна оборона і стримування, у нинішньому вигляді, не будуть готові принаймні протягом найближчого десятиліття.
Ускладнюючи вам перемогу, ми перенесли на вас наш дедалі песимістичніший підхід. Ви, безперечно, розумієте, що справедливість — репарації та суди за воєнні злочини — неможлива. Ви мусите прийняти, що деякі території (а ще гірше — місцеве населення) доведеться покинути в найближчому майбутньому. Членство в НАТО, попри наші обіцянки про «відчинені двері», теж не розглядається.
До ваших травм ми додали своїм ілюзорним мисленням кривди. Аякже, Росія ж буде розсудливою і прийме компроміс: «справедливий і тривалий мир». Насправді ми подбали, щоб будь-яке перемир’я не було ані справедливим, ані тривалим.
І що далі? Якщо ми не були готові вступити у війну з Росією, коли мали такого великого, згуртованого, стійкого і вдатного союзника, як ви, то навіщо боротися за ваш захист, коли ви стікаєте кров’ю, травмовані й принижені? Якщо ми змусимо вас укласти перемир’я і підтримаємо його хиткою «коаліцією охочих», пожертвуємо не тільки вашою боротьбою, але й нашим засобом стримування.
Ми не можемо просто виправдовуватися боягузтвом. Маємо й інші, кращі виправдання. Зокрема, егоїзм. Ми не хотіли йти на економічні жертви. Тож санкції, які б вивели з ладу військову машину Кремля, відпали. Дехто з нас — передусім, легковірні американці — вбачають у повоєнній Росії привабливі можливості для бізнесу. Непробивні люди розраховують нажитися на мирі. Очевидно, жадібність — це чеснота.
Але справжнє пояснення — ще ганебніше. Ми втомилися. Колись ви були такими модними, з вашими веселими блакитно-жовтими прапорами, фотогенічними людьми і дотепними мемами. Ми почувалися шляхетними і хоробрими, приймаючи ваших біженців і відправляючи конвої з допомогою по всій Європі (Україна, як виявилося, напрочуд близько).
Але зараз все це здається так само далеким, як 2023 рік. А як же Газа? Судан? Нам просто забракло концентрації уваги.
Як поганий хлопець, який ухиляється від стосунків, ми пояснюємо, що справа не у вас, а в нас. І пропонуємо залишитися друзями. Сподіваємося, що ви будете хорошими сусідами і хорошими переможеними: будь ласка, без мстивих убивств. Правда в тому, що ви рухаєтеся вперед. Ви вже не відчуваєте розчарування чи зради. Хоча зараз ви активно (і небезпідставно) виявляєте недовіру адміністрації Трампа, політичні лідери Західної Європи — для вас неважливі. Вашим пріоритетом є виживання і самодостатність; бо альтернатива — вимирання.
А що ми? У нас егоїзм до кінця. Пробачте за це.