«Коли закінчився постмодернізм? Він мав закінчитися, коли календар
перейшов з 31 грудня 1999 року на 1 січня 2000 року. Хоча технічно це не було
початком нового тисячоліття (яке насправді настало 2 січня
2001 року), саме цю дату постмодерна культура та популярна уява
визначили як апокаліптичний поріг, коли все зміниться»
(Браян Макгейл, «Після постмодернізму. Кембриджський вступ до постмодернізму»)
Наприкінці XX століття концепція постмодерну була однією з домінантних мов опису соціального світу. Але ближче до початку нового, XXI століття провідні дослідники почали відчувати вичерпання її пояснювального потенціалу. Після цього низка теоретиків запропонувала свої підходи до осмислення сьогодення. Есе «Смерть постмодернізму і те, що далі» («The Death of Postmodernism and Beyond») британського культурного критика Алана Кірбі, яке він уперше опублікував в британському журналі Philosophy Now (№ 58) у 2006 році, було однією з таких спроб. Надалі цей текст Кірбі ляже в основу його книги «Діджимодернізм. Як нові технології руйнують постмодерн і переформатовують нашу культуру» (Digimodernism: How New Technologies Dismantle the Postmodern and Reconfigure our Culture, 2009), опублікованої видавництвом Continuum у 2009 році.
Говорячи про смерть постмодернізму, Кірбі стверджує, що постмодерн як культурний період закінчився і поступився місцем новій парадигмі, заснованій на цифрових технологіях, яку в статті називає «псевдомодернізмом» (у книзі Кірбі змінює цю назву на «діджимодернізм»/digimodernism). Кірбі — не єдиний автор, який у своїх роздумах зробив акцент на технічній революції кінця 1990-х. Есе Кірбі дало поштовх ідеям, що виникли наприкінці 2000-х років і прагнули відобразити культурні зміни після постмодернізму. Серед таких — «альтермодерн» Ніколя Бурріо та «перформатизм» Рауля Ешельмана.
«На відміну від неврозу модернізму та нарцисизму постмодернізму, псевдомодернізм відкидає світ, створюючи нове невагоме “ніде” мовчазного аутизму. Ви клацаєте, натискаєте клавіші, ви “залучені”, поглинуті, щось вирішуєте. Ви є текстом, більше нікого немає, немає “автора”; немає іншого місця, іншого часу чи простору. Ви вільні: ви є текстом: текст витіснений»
(Алан Кірбі, «Смерть постмодернізму»)
Пройдемося основними тезами статті Кірбі.
- Смерть постмодернізму. На думку Кірбі, постмодернізм більше не є домінантною культурною силою, особливо поза академічними колами. Він стверджує, що його основні характеристики, такі як метафікція, іронічна самосвідомість і невловимість значення, стають дедалі більш нерелевантними або стикаються з байдужістю у сучасному культурному просторі. Більшою мірою сучасний електронний контент створюється спільним зусиллям (Вікіпедія, форуми, чати, колективні блоги) і розмиває звичне поняття Автора.
- Перехід від Автора до Суб’єкта. Найбільш значущою зміною цієї нової парадигми є перехід від фокусування на Авторі (або творця) до фокусування на Суб’єкті (або користувачеві/глядачеві). Постмодернізм (як і раніший модернізм) зрештою все ще фетишизував Автора — навіть коли той вдавав, що скасовує себе. Діджимодернізм (або псевдомодернізм) фетишизує реципієнта до такої міри, що той стає автором тексту — повністю чи частково.
- Необхідність індивідуальних дій. В умовах дедалі більшої цифровізації ринку культурний продукт уже не може існувати чи функціонувати без фізичного втручання індивіда. Його дії стають необхідною умовою існування культурного продукту. Прикладами можуть бути реалітішоу де відбувається голосування глядачів, інтерактивні відеоігри, текстові повідомлення, електронні листи чи загалом створення контенту в соцмережах. Іншими словами, постмодерністський споглядач, який спостерігає за «спектаклем» (який може існувати сам по собі), більше не відповідає дійсності. Сучасність вимагає фізичного втручання (клікання, набору тексту, голосування тощо) як необхідної умови свого існування. Так, «текст» більше не є фіксованим об’єктом (як готова книга), а є гіперефемерною та нерепродуктивною дією. Як приклад можна навести електронний лист чи допис у X, які самі по собі вже є культурним текстом лише в моменті власного створення та подальшого споживання користувачем.
- Характеристики нової епохи (діджимодернізм). Кірбі характеризує постпостмодерний культурний ландшафт за такими ознаками, як: а) активність, де основним режимом є активне втручання, а не пасивне споглядання; б) гіперефемерність та амнезія: цифрові тексти (електронні листи, текстові повідомлення, швидкоплинний онлайн-контент) важко зберегти в оригінальному вигляді, їм бракує відчуття минулого чи майбутнього, вони домінують у культурі, зосереджуючись на теперішньому моменті; текст є надзвичайно швидкоплинним і недовговічним: повідомлення в чатах, коментарі, тимчасові історії майже не зберігаються в оригінальному, фіксованому вигляді; в) банальність і поверхневість: сучасна епоха характеризується певною «культурною пусткою», в якій домінує транзакціоналізм (вікторини, канали покупок, онлайн-взаємодії).
«Одне питання, зокрема, залишається без відповіді чи не було поставлене належним чином.
Що ми маємо думати про діджимодернізм? Його слід вітати, засуджувати,
приймати чи протистояти йому? Ба більше, хто ці “ми” — чий це діджимодернізм?»
(Алан Кірбі, «Діджимодернізм»)
У сфері телебачення постмодерністська (пасивна) модель пропонує художні фільми та традиційні серіали/ситкоми (такі собі сучасні spectacle). З іншого боку, діджимодерністська (активна) модель пропонує реалітішоу (де глядач має можливість голосувати), вікторини, інтерактивні канали (миттєвість дії). В сфері кіно постмодернізм пропонує фільми з постмодерністькою нелінійністю та цитатами, а діджимодернізм робить наголос на видовищності CGI (зображення згенероване комп’ютером) та блокбастерах, що імітують динаміку відеоігор, де дія та візуальне занурення важливіші, ніж глибокий зміст. Основою діджимодернізму, який і «вбив» постмодернізм, за Кірбі, є інтернет, який створив нові форми тексту, де акт клікання є основним культурним жестом.
Користувач епохи діджимодернізму вже не просто інтерпретує текст — він формує, редагує та доповнює його. Кожна дія, а саме вподобайка, коментар чи пошук чогось на сайті, стає частиною тексту. Шлях, яким користувач блукає лабіринтами інтернету, — завжди унікальний і неповторний акт (код), який сьогодні є і новим «Текстом». Інформаційна епоха (digital age) впливає на емоційний та інтелектуальний стан нової людини. Замість рефлексії ми стикаємося зі станом, який Кірбі називає «трансом» і в якому поглиненість постійною механічною активністю (клікання, набір тексту, СМС-спілкування — а сьогодні це скролінг стрічки новин, залипання в TikTok тощо) спричиняє втрату відчуття часу та відчуження від зовнішнього світу. Така активність, своєю чергою, призводить до культурної амнезії, де ефемерність цифрового тексту руйнує відчуття пам’яті й історії.
У новій ситуації (вже не постмодерну, а діджимодерну) все, якщо так можна сказати, зосереджується на миттєвості моменту. Як висновок, спостерігається ситуація банальності й поверховості. Культура, оскільки її творцем тепер є маса (користувачі), характеризується тривіальністю й відсутністю глибини. Швидке споживання та миттєві транзакції беруть гору над розв’язанням складної інтелектуальної задачі. Інтернет для Кірбі — не просто новий засіб комунікації, а механізм, який у насильницький спосіб переструктурував основи культури, замінивши іронічну рефлексію постмодерну з його наголосом на пасти́ші на виснажливу, але поверхневу активність користувача.
Отже, за останні роки цифрові технології радикально перебудували відносини між автором, текстом і читачем (і це ще Кірбі тоді не знав про появу чату GPT і розвиток штучного інтелекту). Вони створили нову культуру, в якій іронічне авторське видовище й створення сенсу («meaning-making») постмодерної епохи були замінені миттєвістю дій користувача. Десь на межі тисячоліть цифрові технології, а саме інтернет, мобільний зв’язок та нові медіа, здійснили радикальний поворот у культурі. Саме так, на думку Алана Кірбі, постмодернізм поступився місцем діджимодернізму.