Коли у вересні 2025 року молодь із картонками вийшла на захист військовослужбовців від тодішньої ініціативи наших законотворців під номером 13452 — я була дуже здивована. Ви скажете: чо́му дивуватися, законопроєкт той був вельми паскудний, він робив майже автоматичною кримінальну відповідальність за невиконання наказу; звужував можливість суду враховувати реальні бойові обставини і фактично не давав військовим механізмів захисту.
Я скажу, що закон №8271, який прийняли 13.12.2022, був ненабагато кращим (обмежив можливість судів враховувати обставини порушень й призначати м’якші вироки; переніс дисциплінарні проблеми у площину кримінального покарання; посилив відповідальність солдатів без симетричного посилення відповідальності командування, тощо) — але не був удостоєний такої реакції суспільства. Навіть репутація Залужного серед цивільного люду не дуже постраждала — а він же закон №8271 підтримав, і втратив останні крихти свого авторитету серед вояцтва. Тоді, у кінці 2022 року, у мене склалося враження, що між українськими військовими та рештою суспільства ніби формується негласний договір: другі готові приймати перших з усіма їхніми особливостями — за умови того, що перші стерплять той факт, що їхні права стрімко наближаються до рівня прав ув’язнених. Звісно, ніхто не питав вояцтво, чи згодні вони на такий «договір», але складно себе відстоювати ще й із тилу, коли голова і руки зайняті виконанням обов’язку. Ви скажете: та на тих протестах у 2025 році були ті, кого війна зачепила безпосередньо: ветерани та їхні рідні. І матимете рацію на якийсь основний відсоток, але, будьмо відверті: і на момент кінця 2022 року вже всіх війна торкнулася. Тому дозвольте мені леліяти надію, що суспільство провело лінію і вказало законотворцям: далі зась, вояки не в’язні.
Ви можете сказати: але ж ці закони виникли не на рівному місці! Є гостра потреба в тому, щоб тримати дисципліну, підвищувати боєздатність, боротися із СЗЧ. Бо з усім цим у нас явні проблеми.
— О-о-кей, — відповім я. — А знаєте, що працює краще, ніж посилення покарання? Його невідворотність. Я розповім вам про два злочини.
Боєць Т. — закрита, стримана людина. Коли його перевели в новий підрозділ, з командиром роти у Т. одразу склалася взаємна неприязнь. Конфлікт за конфліктом, і в один момент Т. бере автомат і прошиває ротного чергою.
А друга історія буде про У., замкомандира БТГру. Він віддав команду «розібрати» з танка московитський спостережник, попри те, що група піхоти вже захопила його (про що йому доповіли) і саме піднімала український прапор. Танкіст команду виконав, адже обстановкою не володів, і від дружнього вогню загинули люди.
Вгадаєте, кого негайно притягнуто до відповідальності, і він уже відбуває ув’язнення — а кого вище командування переховувало, щоб не сталося самосуду, і про жодне покарання навіть мови не йде? Як думаєте, вибіркова справедливість і перекос відповідальності — це те, що дуже піднімає бойовий дух, мотивує залишатися в рамках закону?
Закони про посилення відповідальності борються із наслідками, із «симптомами» — «хвороби» ж надто складні, багатошарові, щоби вирішити їх парацетамолом простих рішень. От візьмемо відсутність чітких термінів служби — питання настільки наболіле, що вже хронічне. Є деяка ілюзія скінченності служби для контрактників, але — ох вже ці диявольські деталі законів! Маю побратима і посестру, які підписали контракт у березні 2023 року. Питаю: «То що, будете звільнятись? По закону маєте право. Відпочинете трохи від війноньки». «А сенс звільнятись? — кажуть. — Ми ж одразу під мобілізацію підпадаємо». Більшість військових розуміють, що тільки смерть чи каліцтво (або якась чудом виникла законна підстава) дасть їм змогу законно піти з армії. І це теж не додає ні мотивації, ні відчуття справедливості.
Ще одне гостре питання — неможливість змінити підрозділ без семи кіл бюрократичного пекла. І несподіваним майже-вирішенням стали зміни до Кримінального кодексу — ті, що про пом’якшення покарання за перше СЗЧ без зброї. Для багатьох це стало промінцем світла, як-от для ще одного мого побратима, назвімо його Р. Він довго зважувався «перевестись» через СЗЧ. Для розуміння, Р. — людина, яка при повністю пустій дорозі чекатиме зеленого світла. Тому вчинити навіть формальне СЗЧ для нього — це переступити через себе. Але, коли ситуація в попередній в/ч стала зовсім нестерпна, Р. таки зібрав речі і поїхав. У новому підрозділі його радісно зустріли і швидко все залагодили; і йому залишилося лише чудуватися сюрреалізму всієї цієї ситуації і сумлінно служити далі. Пом’якшення для СЗЧ вже згортають: видно, вирішили, що задобрювати не вийде, треба знову братися за батіг. Ох вже ці прості рішення… Але до складних у законотворців не доходять руки в безкінечній популістичній гонитві за симпатіями цивільних виборців. А вони точно її втратять, якщо візьмуться вирішувати проблеми з мобілізацією, з індексацією грошового забезпечення військових і так далі. А якби взялись — може, і не знадобилось би нових законів про посилення відповідальності.
Ще ви можете сказати: так ти ж усе говориш про добровольців! Вони самі прийшли, то хіба не розуміли, куди йдуть? Чого тепер нити!
І, якщо ви таке скажете, я похитаю головою і скажу, що бути цинічною сволотою вже не є так модно і безпечно, як було раніше, тож краще не починайте. Ви прекрасно знаєте, яку безмежну ношу відповідальності покладено на кожного вояка і кожну воячку. І як підтримує надія на те, що військо не «розхідний матеріал», не бездушні інструменти; що в тилу чекають, що бачать у військовослужбовцеві людину. Крім того, що прописано у законодавстві, є ще — назву це так — моральний тягар відповідальності за статус військового. Це внутрішня (рідше зовнішня) потреба відповідати почесному статусу воїна/воїнки Сил оборони України. Так, це все ще почесний статус, який зрідка дає певні переваги; і він може стати мірилом порядності. Непорядні намагаються збирати тільки «бонуси», а от порядним залишається майже винятково відповідальність. І безмежність відповідальності створює відчуття, ніби країна, суспільство намагається викачати військового досуха, аж поки не залишиться сама лише оболонка.
Ви скажете, що альтернатива в окупації, в лавах армії окупантів значно жахливіша. Поки ми маємо власну державу, власну армію — ми маємо суб’єктність, можливість щось вирішувати, щось змінювати і покращувати. Так, ви матимете рацію безумовно, я не можу і не буду вам заперечувати. І це ще один привід ненавидіти московитів: вони ставлять настільки низьку планку в питанні поваги до громадян, до військовослужбовців зокрема, що вселяють нам ілюзію умовного благополуччя у цій сфері. Що необов’язково працювати над вирішенням проблем. І це дуже небезпечна ілюзія.
