Напевно, література про певну тему – це не все те, що написане, а те, що прочитане і знане.
Сьогодні чимало людей не хочуть читати про війну — ані про нинішню, ані про будь-яку іншу. Це природно, захисний механізм психіки. Чимало, навпаки, читають саме про війну — і нашу, і всі попередні, від мемуарів Карла Маннергейма до спогадів Кароліни Лянцкоронської — щоб зрозуміти, як їм вдалося жити далі зі своїм болем втрат.
Читати про Голодомор нині — мабуть, ще більший виклик, аніж про війну. Але парадокс у тому, що зазнавши втрат, люди здатні ставати більш, а не менш сприйнятливими до чужої скорботи. Тим паче, коли ця скорбота не чужа, а наша. Не лише спільнотна, а й родинна. Хтось із наших помер — у 1933-му чи згодом, але однаково завчасу. Хтось занедужав і не міг чи не наважувався більше мати дітей, тож хтось не народився. Хтось вкоротив собі віку в 33-му, хоча так любив життя. Хтось втратив рідну людину й решту життя жив із діркою в серці. Хтось закарбував собі життєві стратегії виживання в ситуації несвободи, які назавжди закривали перед ним усі інші двері.
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Ми не маємо багатьох свідчень про Голодомор — їх почали системно збирати вже за президентства Віктора Ющенка. Цьогоріч Музей Голодомору оголосив, що вирушає в експедицію для запису свідчень останніх вцілілих — їх одиниці. Більшості з нас прабабці і прапрадіди, які досвідчили Голодомор, про це вже ніколи не розкажуть. Не розкажуть і їхні нащадки, бо надто довго вуста свідків були скуті мовчанням.
Тим ціннішими є тексти про Голодомор, написані зсередини — не згодом, не з-за кордону, а з українського села чи міста страшного 1933-го. Тоді література теж була документальною, а метафори були не потрібні, бо дійсність вражала більше, — як і сьогодні.
Про що вони думали в цьому танку смерті, коли не могли думати ні про що, крім голоду? Ці поодинокі голоси 1933-го прочитуються як голос своїх рідних, який так і не прозвучав.
Як цей вірш-замовляння Володимира Свідзінського (датований 1933-м, виданий в останній прижиттєвій збірці «Поезії» 1940-го). Сповнений народної магії, тривожний, ескапійний, на межі з маренням. Кого він прагне вберегти, окреслити захисним колом від нечисті?
Аби заснув, приходиш крадькома
І починаєш надити словами:
«А йдім же, любий, в темне муравище,
Що серед бору, в виярку дрімучім,
Під соснами. Коли б ти тільки знав,
Якого в нім печерок та яскинь!
А вже вони давно стоять нежиті.
Я посвічу в них свічі незліченні —
І сяйво бризне… Ні огидних слів,
Ні погляду ворожого! Де глянеш,
Подушечки отласові лежать.
Обійме сон — і мирно ти заснеш.
Тобі спочинок, а мені турбота.
Тебе обі́йду, обчеркну. Кругом
Осиковий поставлю частокіл.
Пристрітища, урочища, уроки
Нас будуть сторожити од людей.
Я в головах у тебе заспіваю:
Не вийдеш більше, мій мурашку білий!»
Читайте також: Наші ментальні мапи. Поступ урбанізму на кривавих землях
Або новела Аркадія Любченка «Кострига» — датована січнем 1933-го, здана в набір у липні й надрукована наприкінці того-таки року в тонесенькій збірці «Власність» на 32 сторінки. Це в певному сенсі наш перший художній твір про Голодомор. Тут немає зловорожого куркуля, немає й демонічних продзагонівців. Тут взагалі майже немає ідеології — головний герой, скептичний і хазяйновитий селянин Матвій Кострига, її попросту не розумів: «Посилався на свою дурну голову, що не годна чого слід та як слід охопити, збагнути».Тож«поклав спочатку придивитись, як у колективі іншим поведеться, і лишився покищо на своїх гонах одноосібником».
Коли недовиконав норму з хлібозаготівель — «чіпнули його майно. Це глибоко чіпнуло самого Костригу… Щемітна злість дошкуленого власника, що з діда-прадіда вкорінювався в своє хазяйство… Головне, з якої речі віддавати? Свою працю, свою кривавицю віддавати?».
Селянин, який звик як дбати — так і мати, раптом втрачає цей причинно-наслідковий зв’язок, бо за нового ладу виявляється: що більше дбатимеш, то більше втратиш. Прийдуть ті, хто звик жати, де не сіяли, і привласнять його здобутий чесною працею врожай.
У новелі немає надриву, лише нерозуміння й образа: «Він — хазяїн, то кому ж визначати, скільки в нього вродило? Він — хазяїн, він тут працює, то чому ж сюди приходять чужі, заважають, свій рахунок складають, вимагають? Яким таким правом?»
Він навіть звертається до прокурора — як спадкоємець давніх, ще ранньомодерних практик сеймування й культури діалогу, законності і права, які можна відстояти в суді. Але цей голос здорового глузду не здатен заглушити новомови, яка каже на чорне — біле.
У цій лаконічній новелі вмістилося все — і втеча одного з героїв із села до міста задля виживання, і тиск односельців — «матрьошка терору», коли замість стіни підтримки сіється розбрат, і шкільна пропаганда через дітей, і інтервенція шукачів прихованого хліба на його виплекану землю, під його улюблене деревце.
А проте, ще більше тут лишається між словами. «Він помилився», — коротко звучить у новелі. Коли він помилився? Коли за царя недосипав ночей, недоїдав білого хліба й доношував старий одяг, щоб наскирдувати грошей і купити землі для синів, — помилився? Чи коли за революції повірив гаслам, що вся земля буде належати селянам, — помилився? Чи коли не пішов у повстанський загін, щоб вигнати зайд зі своєї землі, — помилився?
І от «їв Кострига з усією родиною лушпиння з картоплі, з буряків, позичені жолуді», — це ж не хтось із книжки, а мої і ваші прапрадіди, імен яких ми часто вже й не знаємо.
А потім «змарнів, аж пригнувся… стало страшно. Не за себе… А мучив жаль за дітей. Він не міг бачити їхніх виснажених посірілих облич. Він не міг чути їхніх благальних голосів. І серце його скорчилось із кричущого болю, коли той же Митрик [старший син-школяр. – Авт.] попросив:
— Тату, кажуть усі, що у вас зліб є. Одкопайте, тату, хліба. Дайте».
Зрештою господарю повідомляють, що забирають його дітей у піонерську базу, де є харчування, але й посилена ідеологічна обробка теж є, — і в нього «відлягає від серця», бо принаймні діти не голодуватимуть, а він із жінкою вже якось перебуде. А в читача на цьому місці навпаки обривається серце: спершу у батька забирають змогу прогодувати родину, а потім її розділяють, і ще змушують бути за це вдячним. Але це ще не фінал.
«Невідчіпна тривога вже зайшла в обійстя, переступила поріг, сповнила хату. Невблаганна тривога, як тінь, цілу ніч стояла в приголов’ї».
Дочитайте цю новелу, її легко знайти в мережі.
Дізнайтеся про своїх предків.
Запаліть свічку пам’яті.
Читайте також: Голодомор: не відвертати погляд