25 травня цього року минає 100-та річниця з дня трагічної смерті Головного Отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри. Нині ця посада дорівнює Верховному Головнокомандувачеві — Президентові України.
Як відомо, Петлюру застрелив на одній із вулиць Парижа радянський агент Шварцбард. Про постать Петлюри, а також про обставини його смерті написано чимало. Тому в цій публікації я хотів би зупинитись на останніх днях життя Симона Петлюри, а також на долях членів його родини. Це свідчення, факти та обставини, які залишаються невідомими.
Убивство Симона Петлюри було ретельно сплановане, і навіть день 25 травня обрали не випадково. Річ у тім, що 23–25 травня 1926 року у Парижі відбувся 2-й з’їзд союзу українських емігрантських організацій у Франції, на який з’їхалися ветерани Армії УНР та інші земляки Симона Петлюри з усіх куточків країни. Багато хто з них хотів особисто побачити Петлюру, поспілкуватись із ним, а також передати подарунки.
З жовтня 1924 року Симон Петлюра мешкав у Парижі, куди невдовзі з Праги приїхали і його дружина та донька. Його квартира розташувалась у багатоквартирному будинку на вулиці Тенар (Rue Thénard), а у помешканні поруч мешкав його асистент Микола Ковальський. Вочевидь, останній доглядав за родиною Петлюри та, зокрема, вжив заходів, аби консьєрж не пускав до будинку нікого стороннього. Ті, хто планували вбивство, достеменно розрахували всі обставини життя Симона Петлюри та зважили на те, що саме в дні, коли у Парижі повно делегатів з’їзду, він не буде здивований, якщо до нього на вулиці звернуться українською. Тим паче що напередодні убивства до Симона Петлюри завітала у гості велика делегація учасників з’їзду. Один із делегатів, Іван Вонарха-Варнак, залишив докладні спогади про цей візит, де описано як самого Симона Петлюру, так і його дружину, а також помешкання в якому вони жили. Отже, багатьма роками згодом Іван Вонарха-Варнак згадував:
«В лютому 1926 року, припровадивши групу українців із Софії (Болгарія) на роботу до Франції, зупиняючись у Парижі, я поїхав таксівкою на вулицю Тенар, щоб завезти Головному Отаманові подарунок. Консьєрж на моє запитання, під яким числом мешкає Симон Петлюра, або М. Ковальський, відповів, що таких у цьому будинкові немає.
Відвідини Головного Отамана довелося відкласти до найближчої нагоди. Така нагода трапилася 23 травня того ж 1926 року, коли ми із сотником О. Лютим поїхали, як делегати від Гуртка Українців на цукровні на 2-ий З’їзд Союзу Українських Емігрантських Організацій у Франції, що відбувся в суботу 23 і в неділю 24 травня того року в Парижі.
У часі пообідньої перерви до мене підійшов сотник М. Гончарів і запитав, чи я бажаю відвідати Головного Отамана. Очевидно, що крім радісного “з великою охотою” — іншої відповіді не могло бути.
На жаль, час із екрану пам’яті стер прізвища тих осіб, що з ними довелося там бути. Пригадую, що коли ми приїхали на вулицю Тенар, М. Ковальський пішов до консьєржа, щоб “заговорити” його, а ми тим часом, поодинці, ніби крадучись, увіходили і по сходах підіймалися на п’ятий поверх. Тут чекав нас уже сотник М. Гончарів. Коли зібралися ми всі, тоді сотник Гончарів і М. Ковальський пішли доповісти Головному Отаманові, що делегація 2-го З’їзду СУЕО у Франції хоче скласти йому візиту.
Пригадую, що в той день у цій делегації були: генерал Сварика, інженер М. Шумицький, князь Токаржевський, І. Косенко, сотник Василів, сотник О. Лютий, поручник Й. Шаповал, Ю. Бацуця і я. Здається був і С. Качура; можливо, що кого й забув. По черзі стали підходити до Головного Отамана, висловлювали свої і від організацій та колег привіти та побажання. Я стояв останній, а тому мав деякий час оглянути як посивілого вже Головного Отамана, так і його кімнату та її урядження. Навпроти дверей було вікно, недалеко від нього вліво — стіл, а який метр від столу — убоге готелеве ліжко. На столі лежали різні папери та книжки, а також велика попільниця. Це все разом, як і та зовнішня зміна у Головного Отамана, так уразило мене (і щось немов би клубок підкотилося до горла), що коли прийшла моя черга привітати Отамана, я ледви вимовив, як у півсні, привіт від українців з Болгарії та колег, що приїхали зі мною на працю.
За цей час М. Ковальський і сотник М. Гончарів дістали десь декілька стільців. Порозсідалися. Головний Отаман сів на ліжку, проти нього генерал Сварика. Сотник Гончарів приніс 3 чи 4 пляшки білого вина. Випили за здоров’я Головного Отамана, почалися розмови. Пам’ятаю, що Головний Отаман говорив з генералом Сварикою, питав як працюється, як у нас із французькою мовою. Генерал Сварика сказав, що його на роботу будить півень. Головний Отаман на те: “ми вже з вами, пане генерале, без півнів, як старші, вміємо вставати”. Говорилося про ситуацію в Україні. Ген. Сварика висловився, що напевно доведеться чекати, доки в Україні не з’явиться новий Наполеон.
Зайшла пані Отаманова і сказала: “Панове, я не чую, а тому вибачте, щоб не ставити вас у прикре становище, я піду до себе”. Головний Отаман пояснив, що його дружина при переході Збруча захворіла на тиф і від того часу втратила слух. Доньку Лесю розуміє по губах, як вона щось каже, а він мусить писати їй, коли хоче щось сказати. Звертаючись по черзі до кожного з нас, Головний Отаман запитав і мене, як живуть українці в Болгарії, як нам, молодим, дається французька мова і т. ін. Пригадую майже дослівно, що Головний Отаман казав: “Українська молодь, що є у Франції, мусить вчитись у французів, що мають майже 2000-літню культуру, державний досвід, науковий дорібок. Правда, ми маємо пару тисяч української молоді на високих школах у Чехо-Словаччині, але ми мусимо пам’ятати, що латинська культура є старою, і тут ми мусимо вивчати все позитивне і корисне…”
Зайшла розмова про охорону Головного Отамана. Я запитав, чи охороняють його. Головний Отаман жартуючи відповів: “чи поможе мені охорона, коли я, сходячи по цих крутих сходах, спіткнусь і впаду, бож щоранку провожу Лесю до ліцею?”. Глянувши йому у вічі, я чомусь побачив емблему смерти і, пам’ятаю, аж здригнувся.
Голова З’їзду генерал Сварика почав прощатися, треба було поспішати на З’їзд. І в цьому власне моменті я із жахом спостеріг, що в себе в готелю я забув подарунок, який мав передати Головному Отаманові.
Другого дня, в неділю 24 травня, ранком я взяв таксівку і знову поїхав на Тенар. Проскочив повз консьєржа, зійшов наверх до кімнати Головного Отамана, постукав у двері, а в самого і сором, і якийсь немов би страх. Донька Головного Отамана Леся питає, що мені треба. Виймаю 1000 цигарок, що їх привіз із Болгарії, і передаю для Отамана. “Зачекайте!”… За кілька хвилин вийшов Головний Отаман і запросив до кімнати. Він був здивований моєю ранньою візитою, вислухав мої вияснення і повідомив, що вже учора просив, щоб і я прибув на його іменини, що саме припадали на сьогоднішній день. Після 10 – 15 хвилин розмови я попрощався з Головним Отаманом і таксівкою поїхав до свого готелю.
Не пригадую, що перешкодило, але на іменинах у Головного Отамана мені не довелося бути. У понеділок, 25 травня, уже на роботі, підходить до мене сотник О. Лютий і ледви вимовив, тримаючи в руках “Petite Parisienne”: “Дивись, Головного Отамана вбито!.”. Вістка, як грім з ясного неба. Сльози одразу линули з очей. А в думках: “може не вбито, може лише поранено!..” Тремтячою рукою беру газету: “помер від ран, не прийшовши до себе…” Увечері того ж дня з поручником Манцівим поїхали до Парижа. В редакції “Тризуба” проф. В. Прокопович, блідий і тремтячим голосом, оповів нам, як це все сталося. Поїхали побачити тіло Головного Отамана. Лежав, як живий, лише білий-білий. Уклякаємо перед тілом нашого любого Отамана, цілуємо руку, зимне чоло, з риданням виходимо…
В неділю відбувся похорон. Ні промов, ні гарматних стрілів. Під спів “Як умру, то поховайте” проходила кількатисячна маса українців перед тимчасовим склепінням, де поклали тіло Отамана. Бачу тут і тих, що гуртувалися навколо “Українських Вістей” Борщака — совєтофілів. Один із них, Сайко, з риданням підходить до мене — “Сину, кого ми, Україна, втратили?..” Настрій в усіх був такий, що коли б хтось гукнув — “Ходімо — розіб’ємо Совпредство!” — то вся ця кількатисячна маса ринула б, не спиняючись ні перед чим…»
До речі, здавна історики, які прискіпливо вивчали фотографії з похорону Симона Петлюри, ставили питання: звідки там так багато людей? Спогади Івана Вонарха-Варнака дають відповідь: на похорони залишилися майже всі учасники з’їзду.
Симон Петлюра з донькою Лесею (Ларисою) у паризькому помешканні, 1925 рік, фото Миколи Ковальського
У Симона Петлюри була єдина донька, за документами Лариса, але вдома її називали Лесею. Зі слів Миколи Ковальського, який у 1924–1926 роках виконував обв’язки секретаря Симона Петлюри, вона народилася у Києві 25 жовтня 1911 року. Водночас в інших документах її місце народження зазначено як Москва. Можливо, дівчинка народилась у Києві, а була охрещена у Москві, де в той час працював Симон Петлюра.
Леся та Ольга Петлюри виходять з православної церкви після відспівування Симона Петлюри
До Києва родина Петлюри, дружина Ольга та донька Лариса, приїхали у 1917 році, і в подальшому мандрували за ним по всій Україні, Польщі, Чехословаччині та, нарешті — у Франції. Леся Петлюра мала важку хворобу легень (раніше цю хворобу українці називали «сухоти», а зараз — як і у всьому світі, латинською «туберкульоз»), а відтак разом із мамою переїхала спочатку до Гренобля, а потім — до містечка Камбо ле-Бен на Півдні Франції, неподалік від моря та кордону з Іспанією. Тут Леся Петлюра померла 6 листопада 1942 року. Як згадував Микола Ковальський, «через кілька тижнів, переборовши всілякі труднощі (адже це були часи німецької окупації Франції), українці, що залишилися в Парижі, перевезли труну Лесі до Парижу і поховали її у склепі Батька, на кладовищі Монпарнас».
40-ві роковини вшанування Головного Отамана Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі. На передньому плані — т. в. о. голови Проводу Українських Націоналістів Олег Штуль-Жданович, в. о. Президента УНР Микола Лівицький, голова проводу закордонної частини ОУНР Степан Ленкавський та ін.
Дружина Петлюри Ольга Опанасівна на багато років пережила і чоловіка, і доньку. Вона померла у Парижі у 73 роки 23 листопада 1959 року. Один зі знайомих родини згадував: «Живучи в Греноблі, де Леся вчащала до школи, я часто здибався з нею. Про матір вона казала: “Мама прийняла все з вірою в Бога і спокійно несе свій хрест. Звичайно, турбується, що я нездорова, але молить Бога про волю-долю для України і нас усіх”»… І трохи в іншому місці своїх спогадів цей же мемуарист додав: «Один лише раз, у 1958 році, Покійна Пані Отаманова поскаржилась мені: “Боже Навіщо я живу на світі? Людей рідко коли бачу, стратила всю родину, Батьківщину, немічна. Я лише турбую людей своїм життям. Чому Бог не посилає мені смерти? Так хочу бувати в церкві, помолитись, але… не завжди можу…” Згадуючи ці слова, я дивився на Покійну під час панахиди на могилі Головного Отамана у травні того ж 1958 року. Вона, не зважаючи на те, що вже не могла ходити, стояла з якоюсь неземною привітною усмішкою. От де втілилась невимовна Голгота України!…».
Читайте також: Симон Петлюра — на захисті української ідентичності у дореволюційний період
У Симона Петлюри були й інші брати та сестри, але всі вони, крім одного — Олександра, — померли або загинули. Зокрема, всі члени родини, які залишились у Полтаві, були знищені радянською владою. Олександр Петлюра був на 9 років молодший за Симона, теж закінчив Полтавську духовну семінарію, а у 1917–1924 роках служив в Армії Української Народної Республіки. У 1928 році Олександра Петлюру прийняли за контрактом до польського війська, де він прослужив до вересня 1939 року: брав участь у боях з німцями, потрапив до полону та перебував у таборі під Таненбергом. Пізніше як українець був звільнений з полону. У 1950 році емігрував до Канади й оселився у Торонто, де раптово помер 4 березня 1951 року. По ньому залишився син Володимир — фактично єдиний на той час носій прізвища Петлюра, але подальшу долю цієї людини поки встановити не вдалося.
Похоронна процесія йде за катафалком з труною Симона Петлюри. Посередині — наступник Головного Отамана Андрій Лівицький, на першому плані ліворуч — вірогідно Микола Ковальський
