Мій побратим-офіцер у штабі 32-ї Сталевої бригади бере зі столу сліотар — м’яч для ірландської національної гри герлінг — і здивовано питає: «О, ти граєш?». Я давно колекціоную спортивні артефакти різних народів, але цього разу м’яч став приводом для знайомства з неординарною людиною. Офіцер виявився родом із Вінниччини та звів мене з латвійцем Андісом Прієднієксом, який живе там уже понад 15 років.
Він — колишній автогонщик, чемпіон із ралі та автокросу. Колись приїхав в Україну, щоб відкрити підприємство з виготовлення ключок для того самого герлінгу. Бізнес-історія завершилася не надто красиво через традиційні для нас бюрократичні реалії та війну. Але Андіс залишився. З початком повномасштабного вторгнення він перетворив своє подвір’я на Вінниччині на справжній авторемонтний хаб для ЗСУ. Ми зідзвонюємося з ним у короткій перерві між його черговими поїздками на фронт і до Латвії.
— Пане Андісе, по суті, в Україну багато років тому вас привела Ірландія та її національний спорт — герлінг.
— Якось колега розповів, що в Ірландії є гра герлінг — найшвидший спорт на траві, з історією від 1200 року. Ключки для неї (hurley) традиційно роблять із кореневої частини ясена. В Ірландії тоді був бум будівництва. Євросоюз закидав їх грошима, і під нові автобани вони вирубали дуже багато своїх лісів. Раптом зрозуміли, що їм не вистачає дерева для національного спорту: за рік там ламають майже пів мільйона ключок. Поки вони посадили нові дерева, утворився часовий проміжок, коли можна було зайти на ринок. Я відправив двох латвійських хлопців до Ірландії вчитися цього ремесла. Але в Латвії ясен росте понад 100 років, клімат холодніший, деревина інша. Фахівці порадили мені країну, де ідеальні умови й багато цього дерева — Україну.
— І ви вирішили налагодити виробництво тут, на Вінниччині?
— У 2005 році я приїхав сюди зі старшим сином і побачив, що ясен тут дійсно шикарний. Спочатку пробував працювати через українські лісгоспи у чотирьох областях. Хотів навчити їх робити правильні заготовки (там треба зрізати пень вище, ніж зазвичай, а потім викорчовувати корінь). Але з того нічого не вийшло: справа дуже тонка, потрібен був жорсткий контроль. Я втратив купу часу і грошей.
Тоді у 2009 році я переїхав сюди сам, оселився в Тульчинському районі. Ми домовилися з лісгоспом: ми їх навчаємо, працюємо разом. Справи йшли непогано. В Ірландії є понад 200 майстрів, у кожного графства свій стиль ключки, і ми працювали з ними напряму за їхніми лекалами. Ми виготовили понад 20 тисяч ключок і близько 50 тисяч дощечок-заготовок, які розходилися по всій Ірландії. Нашими ключками грали навіть на головному 80-тисячному стадіоні в Дубліні. Але прийшов Янукович, почалися проблеми з митницею. Після Майдану місцевий директор лісгоспу взагалі почав вставляти палиці в колеса. Потім пандемія, війна… Виробництво довелося поставити на паузу.
— Повномасштабне вторгнення змінило ваші пріоритети. Замість ключок ви тепер постачаєте на фронт автомобілі. З чого почалося ваше волонтерство?
— Коли росіяни поперли у 2022-му, я віддав свій джип знайомому лейтенанту з нашого містечка. Його група заходила в тил до ворога, виконувала складні завдання. На жаль, офіцер загинув.
Тоді я вирішив, що маю привезти для його підрозділу ще автівок із Латвії. Пригнав одну, потім іншу. Оскільки я все життя в автоспорті (був механіком, брав участь у ралі), то чудово розумію, які навантаження техніка отримує на фронті. Тому я варив рами, посилював ходову.
Хлопці побачили якість і почали дзвонити: «Андісе, зроби ще!». Людський поголос пішов. Так я зробив і відправив на фронт уже близько 300 машин. Вчора повернувся з Павлограда: одну завіз, іншу забрав на ремонт евакуатором.
У мене тут, у селі Маяки, тепер своя майстерня. Обладнання для шиномонтажу подарував один київський підприємець.
Зараз я щодва тижні їжджу до Латвії. Купую там машини, привожу сюди, ремонтую, приводжу до ідеалу і відправляю на фронт. Це важко. Мені 64 роки. Але коли бачу, що там, на передовій, пацанам іще важче, я відчуваю, що просто не маю права зупинятися.
— Ви купуєте машини у Латвії, самі женете за півтори тисячі кілометрів. Хто вам у цьому допомагає?
— Коли професійний автоспорт став задорогим, я перейшов у механіки. Сьогодні я безмежно пишаюся своїм учнем — чемпіоном Латвії з автокросу. Нещодавно він передав для ЗСУ свій надійний Hyundai Terracan. Раніше цей джип брав участь у жорстких зимових автоспринтах на засніжених трасах Латвії, а тепер у нього зовсім інша, значно важливіша місія. Сьогодні ця спортивна машина воює на Запорізькому напрямку — просто з-під обстрілів вивозить і рятує українців
Допомога ЗСУ — це колосальна робота моїх латвійських друзів. У Латвії рух розпочав Рейніс Позняк (керівник ГО «Агендум»). Він приїхав сюди в перші дні війни, побачив усе на власні очі, ризикував життям. Відтоді латвійці передали в Україну тисячі машин.
Також тут, в Україні, я маю величезну підтримку від народної депутатки Лариси Білозір та фонду «МХП-Громаді». Вони знаходять фінансування. Наприклад, виділяють 120 тисяч гривень, я їду в Латвію, знаходжу за ці гроші ідеальний варіант, привожу, ремонтую у своїй майстерні та передаю військовим.
Чому ми, латвійці, це робимо? Тому що знаємо, що таке русскій мір. Вони як у 1940-му році до нас прийшли, так і зупинили наш розвиток на 50 років. У Латвії немає жодної родини, чиїх родичів не вислали б до Сибіру.
Ми це чудово розуміємо. Моя маленька Латвія сьогодні віддає третину свого військового бюджету Україні. Ми безмежно вдячні українському народу за те, що ви стоїте і тримаєте цю наволоч.
Як казав понад 30 років тому Джохар Дудаєв: Росія — це країна, яка втратила духовність і все людське. Їм не вистачить Кавказу, їм знадобиться Крим, а потім і вся Україна. Але саме тут, у запеклій боротьбі, їм нарешті обламають зуби.
Я вже 15 років в Україні. У мене тут дружина, родина. Коли почалася велика війна, багато хто поїхав. А я зрозумів, що іншої країни, крім України, в мене вже немає. Це мій дім, і я буду допомагати йому перемагати, скільки вистачить моїх сил.
