Картина Юліана Панькевича. Фото з сайту “Франко:Наживо/Franko:Live”
На першому поверсі Франкового дому у Львові розташовані бібліотека й вітальня. За спогадами Анни Франко-Ключко, доньки письменника, батьки не змогли як слід умеблювати залу, проте її неабиякою окрасою були картини: «Жнива» Івана Труша, його ж «Вид на Дніпро» і портрет Івана Франка пензля Юліана Панькевича. На ньому літератор пише: голова схилена над папером, на столі книжки, багато книжок. Пізніше в мемуарах «Іван Франко і його родина» Анна дасть високу оцінку вмілості художника, який зобразив тата за роботою: «Маєш враження, що стоїш перед ним живим і чекаєш, що ось підніме голову, погляне, ласкаво заговорить».
Десь так, вслід за Юліаном Панькевичем, ми й уявляємо письменника — інтелектуал-універсал із пером у руці, людина, що пише вдень і вночі, відриваючись лишень вряди-годи, та й то для того, аби за збирання грибів, риболовлею, кавуванням чи доглядом за дітьми обдумати ідеї нових наукових та художніх творів.
Шанувальники Івана Франка — щасливі люди, адже мають читання до кольо́ру, до вибо́ру. Візьмімо прозу: у дитинстві українці захоплюються збіркою «Коли ще звірі говорили», а в дорослому віці — «Маніпулянткою», «Перехресними стежками» і «Сойчиним крилом». Та всі ці шедеври з’явилися завдяки тому, що автор довгі роки відточував письменницьку майстерність. Натомість перші проби пера часто залишаються поза читацькою увагою: якщо творчість Івана Франка — це розкішний палац, їх заметено під килимок при вхідних дверях.
Цьогоріч Франку-прозаїку виповнюється 150 років: із жовтня 1875 по жовтень 1876-го у львівському журналі «Друг» публікувався його дебютний роман (або ж за авторським визначенням — «повість Джеджалика в трех частях») «Петрії й Довбущуки». У цій фантастичній історії з елементами готики читацтво стає свідком конфлікту двох родів: Довбущуків, нащадків Олекси Довбуша, та Петріїв — дітей отамана Івана Петрія, якому легендарний опришок довірив таємницю своїх скарбів. Тридцять років потому Іван Франко назве «Петріїв й Довбущуків» «документом молодечого романтизму», в якому проглядається гімназійна лектура: тексти Ернста Теодора Амадея Гофмана, польських романтиків Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Зигмунта Красінського, італійська повість у польському перекладі «Rinaldo Rinaldini, welki bandyta włoski». А також народні легенди про Олексу Довбуша.
Читайте також: «Довбуш» і боротьба тривають
З останніми Іван Франко був знайомий ще змалку. Як зазначає літературознавець Олексій Дей, у нагуєвицькому дитинстві письменник чув чимало переказів, що згодом лягли в основу його художніх текстів: оповідки про солеварний промисел у довколишніх селах (поема «Історія товпки солі» (1879)), легенди про замок панів Туркулів, які володіли Нагуєвичами в 1770-х (шкільна поема «Пани Туркули»), історії про печери зі скарбами, завіщаними нужденним… Як бачимо, інтерпретаційне «сім-сім, відчинися!», що підійшло б до яскині дебютного роману Івана Франка, варто шукати куди раніше за 1876 рік.
Книжки для письменника були захопленням тривалістю в ціле життя. Товариш дитинства Карло Бандрівський згадував, що малий Іван буквально полював за новим читанням: «Франко був рухливий. Щоденно після школи вдома бігав пів години, а тоді вертав до книжки або, як лис за курми, — так він за книжками ходив поміж люди».
Не дивно, що й свій перший псевдонім — Джеджалик — молодий автор також вишукав у літературі. На думку франкознавця Богдана Тихолоза, такий вибір є взоруванням на постать лицаря, героя-патріота. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії та читаючи всі доступні книжки, зокрема історичні праці Миколи Костомарова, Олександра Барвінського, Ізидора Шараневича, Іван Франко прибирає собі ім’я козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія). Це був видатний дипломат XVII століття, один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, вірний і чесний — сучасники називали його «правдомовним Джалалієм». За припущенням Богдана Тихолоза, найімовірніше знання про Ф. Джеджалика гімназист здобув із монографії «Богдан Хмельницький» Миколи Костомарова. Так і підписав свої вірші, які наважився відправити в журнал «Друг», орган львівського студентського товариства «Академический кружок». Вже за рік, у тому ж виданні, Джеджалик презентує «Петріїв й Довбущуків».
Та не літературою єдиною — були також вилазки на природу. Дорослий Іван Франко з вдячністю згадував гімназійного вчителя й затятого натураліста Івана Верхратського, який проводив для учнів природознавчі екскурсії. Одна з них була організована на Зелені свята: діти вирушили до села Урича, де роздивлялися руїни мурів і печери, видовбані у скелях за сивої давнини. Враження від побаченого юний прозаїк закарбував у ландшафтах «Петріїв й Довбущуків». Віддзеркалилися там і пейзажі з мандрівки 1874 року: того літа, закінчивши сьомий клас, гімназист не поїхав до вітчима допомагати пасти худобу, збирати сіно та збіжжя, а вирушив у гори. Оглядав скелі в селах Бубнище та Синевидськ, спрагло нотував тутешні легенди про Олексу Довбуша.
Бубнище. Фото Фрідріха Альбена, 1890-ті роки (з сайту “Локальна історія”)
Вступав до Львівського університету Іван Франко вже як справжній літератор: у його доробку було кілька опублікованих віршів та перші чернетки авантюрно-пригодницького роману. Тогочасний портрет письменника зберігся у спогадах редактора «Друга» Антіна Дольницького:
«Його особу знав я до того лише з присланих його поезій та з поголосок, що приходили з Дрогобича про його визначний, подиву гідний талант як відмінного учня. Представляв я собі його як особу статну, показну на зріст, — а тут при першій зустрічі уздрів я худощаву мізероту, без заросту молодця, з рудавим волоссям, зачервонених повіках (віях), незграбних рухах, але зате з ясним, рішучим виразом очей та дуже симпатичною, захоплюючою мовою…».
Антін Дольницький береться за редактуру «Петріїв й Довбущуків», вчитуючись у «стоячі» букви Франкового рукопису (їх старший колега називав «Keilschrift», тобто клиновим письмом) та викидаючи цілі уступи, які здавалися «зафантастичними, неймовірними». Тим часом Іван Франко і сам стає членом редакційного комітету журналу, бібліотекарем «Академического кружка», що діяв на москвофільських засадах. Та чи значить це, що письменник почувався москвофілом? Як згадує колишній студент Василь Лукич, членів гуртка приваблював не стільки ідеологічний ґрунт, як практичний зиск:
«…“Академический кружок” також уділював своїм членам позички, мав білети по знижених цінах до польського театру, лазні, його члени діставали стипендії чи підмоги з Народного дому, “Ставропігійського інституту” тощо. Крім того, товариство видавало двотижневик “Друг”, в котрім також члени “Академического кружка” пробували свої сили…»
Публікація «Петріїв й Довбущуків» збігається в часі з листами Михайла Драгоманова, які той надсилає до редакції журналу. Вимоги знаменитого публіциста приголомшують галицьку молодь: він радить обирати живу мову замість москвофільського покруча-«нарєчія», порушувати теми з народного життя, водночас не ігноруючи передових європейських ідей. Середовище вирує; як наслідок — два великі перетворення. По-перше, студенти скеровують «Академический кружок» у бік народництва і той об’єднується з українофільським товариством «Дружній лихвар». По-друге, за спостереженням франкознавця Миколи Легкого, під впливом драгоманівської ради Іван Франко, продовжуючи працювати над «Петріями й Довбущуками», звертається до соціальної проблематики: скарб Олекси Довбуша стає народним капіталом — за ці гроші нащадки Петрія мають побудувати школи, піднести ремесла, відновити промисли, підтримати інтелігенцію.
Підписники «Друга», звісно ж, читають і обговорюють роман, та поза бульбашкою він не знаходить відгуку. Лише 1893 року в «Історії літератури руської» про нього напише Омелян Огоновський — очільник кафедри української словесності Львівського університету, де здобув освіту Іван Франко (зокрема слухав курси Огоновського). Професор хоч і перераховує чимало недоліків дебюту, усе ж симпатизує Франкові як пізньому романтикові. Дослідник Володимир Микитюк у монографії «Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог» спеціально акцентує на «Історії літератури руської» як праці «виразно проромантичній». Отож «Петрії й Довбущуки» цілком вдало відповідали естетичним запитам Франкового вчителя. Прикметно, що вчений Іван Денисюк виводить із цього нарису початок усього франкознавства — окремої гуманітарної галузі. Для дебютного роману «Історія літератури руської» виявилася успішним стартом рецепції, пізніше щастило менше. Приміром, літературознавець Сергій Єфремов у праці «Співець боротьби і контрастів» (1913) називає «Петріїв й Довбущуків» «невдатним дитячим твором», що не вартує будь-якої критики.
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Василь Сімович
Іван Франко не був згодний з такою безоглядною оцінкою, але й перевидання роману не ініціював. Аж тут, 1908 року, письменнику надходить пропозиція від Василя Сімовича, професора учительської семінарії з Чернівців: через посередництво етнографа й фольклориста Володимира Гнатюка він попросив дозволу на передрук «Петріїв й Довбущуків» в «Бібліотеці для молодіжі». Іван Франко на пропозицію пристає, та за умови посутньої авторської редактури. Складність завдання полягала в тому, що 1908 рік був позначений печаткою хвороб і страждань. Із праці «…І остатня часть дороги: Іван Франко в 1908—1916 роках» Ярослави Мельник дізнаємося, що на той момент письменник лежав у лікарні для нервових хворих, гоючись ртуттю та йодом, мав трахому, проблеми з нирками й параліч рук — його навіть годував служка, тож про письмо годі й казати.
Ілюстрація з книжки “…І остатня часть дороги: Іван Франко в 1908-1916 роках” Ярослави Мельник
Влітку нервова недуга відступає — Іван Франко рветься працювати, бодай наговорюючи текст помічникові-писареві: за його власним висловом, він був «з письменника авансований на диктора». Донька Анна Франко-Ключко згадує, що батько не полишав спроб покращити стан рук: вимочував їх у гарячій воді і просив дітей розгинати йому хворі пальці, часом з цією метою руки прив’язували до спеціальної дощечки. «Деяка полекша в руках» прийшла в Ловрані 1909 року, де Іван Франко лікувався в д-ра медицини Віденського університету п. Едера: лагідний клімат, морський бриз, цілющі джерела й аромати «гірської фльори» позитивно вплинули на його здоров’я, хоч і не зарадили капітально. Із 1909 по 1912 рік він редагує «Петріїв й Добущуків»: багато скорочує, викидає цілу третю частину, а також окремі відступи й моралізації. Усе це — з голосу. Водночас Івану Франку важило залишити незмінним осердя тексту, його відповідність часу, коли той був написаний:
«…переглянув увесь рукопис і поробив деякі скорочення та численні язикові поправки, лишаючи цілість, як свойого роду літературний документ, без основної переробки».
Видання “Петріїв й Довбущуків” 1913 року
Результат — вихід окремої книжки: «Петрії й Довбущуки. Повість у двох частях. Друге перероблене видання із 6 образками і портретом автора» (Чернівці, 1913). Тридцятисемилітній роман не застарів хоча б завдяки невмирущій популярності Олекси Довбуша. Майже в той самий час, як Іван Франко взявся за вивершування «Петріїв й Довбущуків», Володимир Гнатюк розіслав питальник по ближніх і віддалених районах, аби місцеві священники та вчителі записали з вуст горян перекази на тему карпатських месників. У передмові до незабаром виданих «Народних оповідань про опришків» (1910) дослідник, оглядаючи зроблене перед тим, зазначає, що фольклористичних записів про Олексу Довбуша, на диво, не так вже й багато — кілька публікацій Івана Франка (1895, 1898) та дослідника Гуцульщини Володимира Шухевича (1908). Тому роман, написаний на основі легенд про, словами одного з Франкових персонажів, «князя і владику тих гір, орла того повітря, оленя тих борів, пана тих ланів аж ген по Дністрові води», залишався актуальним для молоді 1910-х. Чи вартий він перечитування зараз — рішення за книголюбами. Франко ж не перестає гукати: «За мнов, хлопці, за мнов свистом!…»
Сучасне перевидання гуцульської прози Івана Франка, зокрема “Петріїв й Довбущуків”
Читайте також: Десять (арте)фактів про Ольгу Франко: жмуток музейних історій
