Ормузький вузол: чи вдасться розблокувати стратегічно важливу морську артерію

Одним з ключових і прогнозованих наслідків американо-ізраїльських ударів по Ірану стало фактичне закриття Ормузької протоки (Madīq Hurmuz) — вузької, стратегічно важливої протоки Аравійського моря, що поєднує Перську затоку з Оманською і далі з відкритим океаном. Протока — єдиний і безальтернативний морський вихід в океан для всього величезного нафтового і газового регіону Перської затоки.

Північне узбережжя протоки належить Ірану, південне — ОАЕ й Оману. Довжина протоки — близько 167 км, а ширина — від 96 до 39 км. Рух суден протокою зазвичай здійснюється двома фарватерами: один на вхід до Перської затоки, другий на вихід із неї. Ширина кожного — 3 км.

Стратегічна важливість Ормузької протоки полягає в тому, що нею транспортується майже чверть видобутої у світі нафти (нафту експортують Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Ірак та Іран) і понад третина скрапленого газу (переважно катарського), а також значні обсяги мінеральних добрив. Вартість щоденного нафтового транзиту тут оцінюється щонайменше у $1,2 мільярда на добу. Отже, будь-які ускладнення на цьому маршруті впливають не лише на вартість нафтопродуктів, а й на стабільність економік багатьох країн світу.

Через це блокада Ормузької протоки чи навіть її загроза залишається для Тегерану стратегічним інструментом геополітичного тиску, що викликає зростання світових цін на нафту і газ. Варто згадати іранський шантаж світової спільноти та погрози блокувати протоку після Ісламської революції 1979 року, мінування фарватерів, обстріли та напади на танкери у 1980–1988 роках (ірано-іракська війна), а також періодичні погрози режиму аятол перекрити протоку у відповідь на міжнародні санкції проти Ірану вже у XXI столітті.

Військово-морська складова

Від самого початку бойових дій американці (операція «Епічна лють») й ізраїльтяни (операція «Левовий рик») завдають масованих ракетно-бомбових ударів по цілях на всій території Ірану, знищуючи системи ППО-ПРО, авіацію, бойові кораблі, штаби, склади боєприпасів, військово-морські бази Бендер-Аббас, Конарак та Бушер, а також приховані бази Корпусу вартових ісламської революції (КВІР).

Знищення військово-морського потенціалу Ірану — важлива складова операції. Йдеться як про регулярні ВМС, так і про відокремлену від них структуру — ВМС КВІР, оптимізовані саме для блокади Ормузької протоки.

Загалом у складі обох зазначених іранських структур до війни налічувалося понад 50 надводних бойових кораблів, понад 1500 швидкісних катерів та 40 підводних човнів різних типів, переважно малих. Більшість із них знищили біля причалів власних баз чи під час спроб вийти в море.

За межами зони бойових дій залишався загін у складі трьох кораблів, що брали участь у спільних індійсько-російсько-іранських навчаннях в Індії і повертались до власних баз. Один з них, фрегат Dena, 4 березня потопила торпеда американського атомного підводного човна USS Charlotte біля берегів Шрі Ланки. Решту інтернували до кінця війни: допоміжне судно Bushehr — у порт Трінкомали (Шрі-Ланка), а десантне Lavan — у порт Кочин (Індія).

Однак, станом на 16 березня, попри заяви Дональда Трампа про знищення 100 % іранського військово-промислового потенціалу, реальні успіхи США та Ізраїлю в Ірані виглядають набагато скромніше.

Так, оцінка знищення виробничого потенціалу за ракетами порівняно з довоєнним рівнем оцінюється в 45–50 %, за дронами — до 55 %. Знищено 60–65 установок балістичних ракет, до 50 % ракет різних типів, зокрема балістичних 50–55 %, 45–50 % арсеналів дронів різних типів тощо. Водночас союзники поки не змогли знищити чи критично пошкодити ключові об’єкти іранської ядерної програми, розташовані глибоко під землею.

Що залишилось «за кадром»

Від того, як довго Тегеран зберігатиме здатність обстрілювати ракетами й дронами сусідні країни, залежатимуть виживання режиму аятол, деблокада Ормузької протоки та завершення цієї війни загалом.

Попри успіхи американської та ізраїльської розвідки, що забезпечили знищення значної частини військового потенціалу й основних фігур військово-політичного керівництва Ірану, багато чого все ж залишилось «за кадром».

Перш за все, обидві розвідки суттєво недооцінили військово-технічний потенціал Ірану, зокрема розробку там нових важких балістичних ракет Fateh з гіперзвуковою бойовою частиною, балістичних ракет для стрільби по надводних кораблях, реактивних торпед, нових морських дронів-камікадзе тощо.

Натомість Іран вивчив уроки 12-денної війни 2025 року, зробив певні висновки і точно готувався до нападу. Там готували потенційні удари у відповідь, зокрема з використанням досвіду російсько-української війни і за безпосередньої участі російських військових інструкторів.

Іранська розвідка виявила слабкі місця і фактичну неготовність систем ППО-ПРО країн регіону до сучасної дронової війни. Тому на американо-ізраїльські атаки Тегеран відповів масованими ракетно-дроновими атаками по Ізраїлю і ще 12 країнах у регіоні, а також по військових базах США.

Чутливим для США стало пошкодження іранськими ракетами спеціального обладнання (вертикальних кранів) для завантаження ракет на кораблі на американській базі Манама в Бахрейні (основний центр базування 5-го флоту США на Близькому Сході). Тому до завершення ремонту обладнання поповнення боєкомплекту кораблями можливе тільки на острові Дієго-Гарсія в Індійському океані.

Іранські ракети пошкодили систему зв’язку ВМС США й одразу 5 літаків-заправників, обмеживши дії американської авіації. Також дрони пошкодили одразу чотири важливі американські РЛС AN/TPY-2 системи ППО-ПРО THAAD, дислоковані в ОАЕ та Йорданії. Це ускладнює можливості збиття іранської балістики і навіть ситуаційної обізнаності в регіоні.

2 березня два тактичні бомбардувальники Су-24МК зі складу ВПС КВІР намагались завдати ракетно-бомбового удару по найбільшій військовій базі США на Близькому Сході — Аль-Удейд (Катар). Літаки наблизились до цілі непоміченими та на малій висоті, й катарські винищувачі перехопили їх буквально в останній момент.

Також Іран атакував дронами і ракетами енергетичну інфраструктуру країн Перської затоки (платформи в ОАЕ, завод Saudi Aramco в Саудівській Аравії, LNG-термінали в Катарі). А в Ізраїлі зазнав атаки нафтовий термінал у порту Хайфа. Тегеран погрожує ракетними ударами навіть країнам Європи, які підтримають США і Ізраїль у війні проти Ірану. При цьому Іран уже атакував Європу: дроном — британську авіабазу Акротирі на Кіпрі й балістикою — Туреччину.

Після 5 березня американська розвідка регулярно повідомляє президентові США, що Москва забезпечує Тегеран розвідувальною інформацією щодо американських військових баз, а також у терміновому режимі постачає йому дрони різних типів. Один такий дрон типу «Герань» (російський клон «Шахеда») зразка 2024 року знайшли після влучання в одну з багатоповерхівок у Дубаї. Також виявлено місця перебування в Ірані російських військових інструкторів.

Читайте також: Марк Воллес: «Між Росією, Іраном і Китаєм існує нечестивий союз»

Водночас відзначено появу в Ірані деяких зразків озброєння китайського виробництва, зокрема переносних зенітних комплексів (ПЗРК), хоча той не постачає озброєння до Ірану напряму. Втім, Іран отримує від Китаю компоненти для виготовлення ракетного палива, а також ракетної техніки і дронів.

Блокада і деблокада

Невипадково одразу після перших ударів США і Ізраїлю 27–28 лютого 2026 року по цілях в Ірані командування КВІР повідомило про перекриття Ормузької протоки під загрозою знищення суден-порушників. Добовий трафік нафтових танкерів у протоці скоротився зі 140 суден першого дня до 0 — дев’ятого. Тож судноплавство протокою фактично припинилось, хоча формально Ормуз залишається відкритим. Однак перевізники не хочуть ризикувати, а страхування суден стрімко подорожчало.

У відповідь Вашингтон 4 березня запустив федеральну програму перестрахування обсягом 20 мільярдів доларів США, спрямовану на відновлення руху нафтових танкерів Ормузькою протокою. Йдеться про програму Міжнародної фінансової корпорації розвитку США (DFC) та міністерства фінансів США, яка покриватиме збитки від воєнних ризиків на безперервній основі для суден, що проходять через нестабільний район Перської затоки. Тоді ж президент США заявив, що за потреби «американський флот забезпечить супроводження танкерів Ормузькою протокою».

Сам Іран поки зберігає обсяги власного експорту нафти. Китайські та іранські танкери продовжують безперешкодно проходити протокою. Деякі судновласники намагаються використати цю обставину і видають свої судна за китайські чи такі, що мають китайську команду, або ж просто вимикають системи ідентифікації AIS на час подолання протоки. Однак такі поодинокі випадки загальної картини не міняють, особливо на тлі обстрілів танкерів не лише в протоці, а й біля портів Перської затоки.

10 березня КВІР розпочав мінування Ормузької протоки, щоб ускладнити американському флоту силову деблокаду і супровід танкерів бойовими кораблями. Тим самим Тегеран ігнорує вимогу припинити блокаду з боку США і навіть Китаю. Мінування здійснюється ночами з малих суден і катерів, здатних брати по 2–3 міни. Загальні запаси мін в Ірані оцінюються від 2 до 6 тисяч штук різних типів іранського, китайського та російського виробництва.

Виставлені в протоці міни прикривають крилаті ракети берегового базування Abu Mahdi. При цьому КВІР оголосив про впровадження для американського флоту 800-кілометрової закритої зони («алея смерті»). Так Тегеран намагається перетворити блокаду Ормузу на такий собі зашморг для західної економіки, щоб спровокувати зростання цін на нафту і забезпечити собі в майбутньому кращі переговорні позиції.

При цьому США продовжують силове розв’язання питання. Американська авіація вже знищила 16 суден і катерів, що ставили міни, і продовжує системно полювати на решту, як і на пускові установки іранських ракет і схованки морських дронів-камікадзе КВІР.

Отже, ключовою з погляду світової економіки вимогою залишається деблокада Ормузької протоки як стратегічно важливої морської артерії світу. З огляду на це, а також на наміри Тегерану затягнути війну, що суперечить інтересам США, Вашингтон розглядає варіанти силового розблокування протоки і супроводу танкерів бойовими кораблями.

Про це заявили, зокрема, 5 березня президент США Дональд Трамп і незалежно від нього 10 березня — президент Франції Емманюель Макрон (після перемовин з Сі Цзіньпіном). За словами Макрона, Франція бере на себе ініціативу з відтворення міжнародної коаліції для забезпечення свободи судноплавства в Ормузькій протоці. А ще раніше про готовність долучитись до такого сценарію заявляв Китай.

Напевно, це може бути привабливим сценарієм, де США і Китай виступатимуть ситуативними союзниками. Спочатку у Білому домі реагували на такі пропозиції хворобливо, розцінюючи участь в операції іноземних флотів як ознаку потенційної слабкості США. Але щось спонукало президента Трампа змінити свою думку, бо вже 14 березня на нараді у Білому домі він вимагав від держсекретаря Рубіо «якомога скоріше створити коаліцію задля забезпечення свободи судноплавства в Ормузькій протоці». Трамп також висловив сподівання, що для цього, крім США, свої кораблі нададуть Китай, Франція, Японія, Південна Корея та Велика Британія.

15 березня президент Трамп звернувся до прем’єр-міністра Великої Британії Кіра Стармера по допомогу в операції проти Ірану, зокрема щодо виділення британських кораблів, передусім тральників, яких критично не вистачає. Останній «несподівано» запропонував залучити для розмінування Ормузу українські тральники «Черкаси» і «Чернігів», що перебувають у Великій Британії з підготовленими екіпажами.

Трамп не заперечував, але, на його переконання, просити про це президента України Володимира Зеленського має Стармер, а не він. Отже, поряд з активною допомогою Києва в антидроновому захисті країн регіону на прохання останніх, кораблі ВМСУ можуть долучитись до безпосередньої участі в міжнародній операції в Ормузькій протоці, якщо вона відбудеться.

А для остаточного завершення війни в Ірані союзникам доведеться таки проводити наземну операцію з залученням до 200 тисяч солдатів і офіцерів. Вона може забрати 2–3 місяці без гарантованих шансів на успіх. З огляду на ризики значних втрат, американський президент донедавна всіляко намагався уникнути наземної операції з залученням американських сил.

Однак виключити її принаймні в обмеженому форматі точно неможливо. Тим паче що сподівання використати на суходолі озброєні формування іранських курдів не виправдались через відмову Білого дому надати їм чіткі гарантії на майбутнє.

Також невдалою виявилась спроба долучити до цього Пакистан, який мав ввести війська у південні іранські провінції. Через війну з Афганістаном це стало неможливим. Деякі експерти вважають, що напад афганських талібів на Пакистан міг бути спровокований російськими спецслужбами з прицілом на захист Ірану.

Як ключову ціль Пентагон всерйоз розглядає захоплення іранського острова Харк, де розташований основний експортний нафтовий термінал Ірану. Таку думку 7 березня в ефірі Fox News висловив генерал Кіт Келлог, і вона виглядає цілком логічною. Захоплення острова матиме критичне значення, оскільки позбавить Тегеран доходів від нафтоекспорту і змусить капітулювати на умовах повного ядерного роззброєння без необхідності проведення США масштабної наземної операції. А головне — це, напевно, сильно вдарить по Китаю.

Саме на користь такого ефектного для Трампа сценарію свідчить подальше нарощення американського військового угруповання на Близькому Сході. США вже зосередили там три атомних авіаносці: USS Gerald R. Ford, USS Abraham Lincoln та USS George Bush з кораблями ескорту — крейсерами, есмінцями і підводними човнами.

13 березня з бази Сасебо в Японії в регіон вирушив 31-й експедиційний підрозділ Корпусу морської піхоти США з універсальним десантним кораблем USS Tripoli та іншими кораблями з 5000 морськими піхотинцями на борту. Його прибуття очікується наприкінці березня. Також не виключається і перекидання на Близький Схід з території США 82-ї повітряно-десантної дивізії зі складу сил швидкого реагування, здатної розпочати виконання бойового завдання в будь-якій точці світу вже через 18 годин після отримання наказу.

14 березня американська авіація завдала першого удару по гарнізону, військовому аеродрому та складам з ракетами й морськими мінами на острові Харк. Об’єкти нафтової інфраструктури з екологічних міркувань не атакували.

Своєю чергою, американські військові ставляться до ідеї десанту на Харк критично. Зокрема, адмірал у відставці Джеймс Ставрідіс вважає цей сценарій надто ризикованим. Невеликий острів розміром 8 на 5 кілометрів може перетворитись на пастку, де сили десанту опиняться під вогнем противника.

А ще такий сценарій вимагатиме додаткових значних сил і засобів, коштів і часу. Тому поки не факт, що оптимістичні прогнози 47-го президента США стосовно термінів завершення гарячої фази операції (3–4 тижні) втіляться в реальність. Здається, у Білому домі досі не мають єдиної думки щодо термінів завершення СВО в Ірані.

Так, у розмові з прем’єр-міністром Великої Британії 15 березня Трамп говорив уже про щонайменше п’ять тижнів, тоді як держсекретар Марко Рубіо того самого дня в розмові з міністром закордонних справ Франції Жаном-Ноелем Барро згадував про п’ять-сім. За неофіційними даними, навіть військове керівництво США розраховує, що реально війна з Іраном триватиме кілька місяців — приблизно до вересня.

І хоча відомий своєю непередбачуваністю президент Трамп 11 березня вже жартома оголосив про перемогу над Іраном (як робив це у 2025 році після операції проти єменських хуситів або проти того ж Ірану), насправді говорити про це зарано. Відповідно, на розрубування ормузького вузла світові доведеться дещо почекати.