«Навіщо їздити на могилу Василя Порика?», – моя знайома, донька українського легіонера часів Другої світової війни, була засмучена. «Він був комуністом!», – пояснила жінка свою незгоду та несприйняття. Її бачення логічне та легітимне для цілого покоління українців, котрі народилися або потрапили до Франції в 30-50 роках минулого століття.
Недовіру до комуністів тих, хто не прийняв радянську владу, зайве обґрунтовувати не треба. У повоєнні часи аж до падіння СРСР їхні діти також не побачили вагомих причин, аби змінити оптику. Голодомор, репресії, знищені таланти, зламані долі, зруйновані церкви та культурний спадок… А також – нав’язані Москвою постаті, яких доводилось вшановувати за принципом «хіба хочеш – мусиш». Як, приміром, погруддя Тараса Шевченка від радянського скульптора Михайла Лисенка, що постало поряд із паризькою греко-католицькою церквою святого Володимира в 1978 році, замість барельєфу від геніального Олександра Архипенка.
Тоді радянські дипломати намовили паризьку мерію не ставити на бульварі Сен-Жермен роботу одного із засновників кубізму в скульптурі. Українська громада обурилася й навіть намагалась чинити спротив, але що ти вдієш проти бюрократичної машини Франції? Згодом «радянський» пам’ятник від Лисенка прижився, але образа на московитів ніде не ділася. Скільки таких образ? Не перелічити.
«Не бракує гідних імен, про яких майже не знають в Україні, аби знімати телесюжети, а тут – Порик!»? – кажуть французькі українці в другому та третьому поколінні. Щодо забутих імен – тут з ними важко не погодитися. Що знають пересічні українці про похованих у Парижі генерал-полковника УНР Михайла Омеляновича-Павленка, про художника світового рівня Олексу Грищенка, дисидента Леоніда Плюща, першого керівника бібліотеки Петлюри та багатьох інших? Новітня українська історія покраяна між діаспорою та «великою землею», і щоб її зшити в цілісний культурний пласт, треба докласти чимало зусиль та набратись великого терпіння.
Як визначати, кого варто пам’ятати, а кого не шкода, як з пересердя дехто каже в діаспорі, «віддати москвинам»? Хто вартий глорифікації, а хто заслужив на забуття? Який критерій провідний, щоб відокремити «своїх» від «запроданців»? Сказати, що питання складне – це не сказати нічого.
Взяти хоча б того ж Василя Порика, який загинув у віці 24 років біля французького містечка Аррас. Народився на Вінничині в 1920-му, герой Радянського Союзу, учасник французького Руху Опору. Селянська дитина, вчився на агронома. Під час Другої світової потрапив в оточення під Черкасами, опинився пораненим в полоні. Був в’язнем нацистського табору Бомон, зумів сформувати диверсійний загін, котрий вночі різав лінії електропередач та висаджував у повітря транспорт. Згодом Порику вдалося утекти з концтабору та заснувати власний партизанський загін. За його голову обіцяли високу ціну, тож зрадник знайшовся. Німці розстріляли хлопця 22 липня 1944 року, – у той же день, коли він потрапив у засідку.
Порик не здобув симпатій старої української громади, бо цим ім’ям надто активно послуговувались радянці. Називали на його честь вулиці, не забували згадувати про партквиток. Москва записала українця Василя в свої герої та не соромилась використовувати його історію для ілюстрації «спільної боротьби» проти нацистських загарбників. Зрозуміло, що діти тих, хто воював проти обидвох тоталітаризмів, – нацистського на червоного, – з гіркотою та недовірою ставились до українців, які стали під радянські прапори.
От тільки – чи був у сильних, молодих сільських українських хлопців, – таких, як Порик, – інший вибір? Теоретично – він міг утекти від радянської мобілізації та долучитися до лав УПА. Але в реальності – чи бодай знав він про існування повстанців? Чи мав доступ до правдивої інформації про те, що відбувалося на західних українських землях у 1939-1941 роках?
На ці питання ми навряд чи колись дістанемо відповідь, бо мемуарів Василь Порик залишити не встиг. Чи вірив він у перемогу комунізму, або – мусив вступити до КПРС, бо так всі робили в його військовій частині? Був ідейним комуністом чи плив за течією?
Різні досвіди, різне бачення, різні історії, котрі зовсім нелегко зміксувати в спільний історичний дискурс, у якому впізнаватиме себе більшість українців. Щоб такий дискурс з’явився, варто насамперед подивитися на історію дорослими очима. Без дитячого замилування перед героями минувшини, котрі мусять бути ідеальними, відповідно до сьогоднішніх наших вподобань та знань. Без забронзовілої глорифікації, такої популярної в Московії. З розумінням, що кожний історичний період мав свій непростий контекст і свої суперечності.
Як на мене, росіянам ніяких українців «віддавати» не треба: ні мертвих, ні живих, ні ненароджених. Навіть зрадників на кшталт Медведчука – їх варто було б судити вдома, за все скоєне лихо. Але сьогодні – не про них мова. Сьогодні йдеться про прийняття факту, що українська державність не була безперервною. У міждержавні ж часи історія українського народу творилася і на колонізованих етнічних землях, і за кордоном, – коли свідомо, а коли й ні. З кров’ю, помилками, подвигами та зрадами. Таким є наш шлях, унікальний і неповторний. Такі перед нами виклики.
Бачити спільні цілі та не зациклюватись на другорядному – тоді переможемо.
