В Україні існує низка проєктів, пов’язаних із ветеранами. Зокрема, це гранти для підтримки ветеранського бізнесу, різноманітні психологічні й загалом оздоровчі ініціативи. Крім того, український воїн — це поширений персонаж фільмів і книг, а також нерідко — консультант кіно і текстів. Так різні культурні явищ формують наш образ ветеранів, який часто більше символічний, аніж реалістичний, попри документальну основу, що найвиразніше помітно в кіно- і театральних проєктах.
В українську театральну діяльність останні роки два-три відбувається активне залучення ветеранів і ветеранок російсько-української війни. І якщо раніше це було лише використання їхніх історій, то тепер — це вже часто ситуація, коли люди з реальним військовим досвідом самі виходять на сцену. Наприклад, у 2024 році «Дикий театр» та українська режисерка і сценаристка Наталка Ворожбит за ідеєю мережі підтримки для воїнів та їхніх близьких Veteran Hub зробили документальний перформанс про досвід партнерів і партнерок українських воїнів і ветеранів. І хоча це не так проєкт про самих ветеранів, як про тих, хто їх чекає вдома, але опосередковано це, зрозуміло, теж історії про війну і повернення з неї.
Існує такоє цікавий культурно-освітній проєкт «Театр ветеранів», в якому беруть участь ветерани і ветеранки нашої війни з Росією. Його було засновано в 2024 році за участі команди Театру драматургів і медіагрупи ТРО Медіа. Серед їхних заявлених завдань — це бути інструментом реабілітації для тих, хто пережив травматичний досвід, має поранення, контузії, втрати кінцівок; це можливість для ветеранів навчитись професійно писати тексти для театру та втілювати свій задум на сцені; дати можливість створення цікавого та конкурентоспроможного продукту: п’єс, сценаріїв, оповідань; мати терапевтичний ефект; забезпечити супровід досвідченими психологами. Тобто мета доволі обширна: не лише дати можливість ветеранам творчо реалізувати себе як автори й актори, а й адаптувати до цивільного життя. Своєрідна арттерапія із залученням ширшої аудиторії й навіть певною візіонерською місією, яка на їхній сторінці в соцмережі сформульована так: «Світ має бачити боротьбу України очима її захисників». Художним керівником проєкту є знаний актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв. Натепер у репертуарі Театру ветеранів є три п’єси: «Енеїда», «Військова мама» і «Лимони».
Фото з вистави “Енеїда” від “Театру Ветеранів” | facebook @teatr.veteraniv
Звісно, це не єдиний театральний проєкт в Україні, в якому задіяно ветеранів і ветеранок. Наталка Горішня в Zaxid.net називає також такі:
- у театрі імені Марії Заньковецької йде п’єса Аліна Сарнацької «Баланс», де гладячі перетворюються на слухачів з навушниками, у яких звучить голос військовослужбовиці Олени Апчел;
- вистава «Львів 3000», написана ветераном Андрієм Григор’євим під час реабілітації у центрі Unbroken;
- вистава «Сам на сам», зроблена на основі реальної історії ветерана Михайла Фатєєва, про людину, яка повертається з фронту;
- театр «Видиво» (Стрий) перероблює класичні п’єси, надаючи їм автобіографічного звучання;
- Театр Незламних як частина напряму «Терапія Мистецтвом» в екосистемі Unbroken у квітні 2026 року у Львові показав трагікомедію «Директор ліфту», засновану на справжніх мюжетах із життя ветеранів, що проходять реабілітацію в центрі Unbroken.
У всіх цих виставах як актори задіяні переважно ветерани російсько-української війни, а тому вони створюють надзвичайно реалістичний образ наших ветеранів, хоча й з певними театральними умовностями. Крім того, Український тиждень також брав інтерв’ю у Олекси Кравчука, що має воєнний бойовий досвід і нині демобілізований і керує Львівським муніципальним театром «І люди. І ляльки». Тож тепер ветерани задіяні в театральному мистецтві в різних ролях. Хоча, звісно, деякі глядачі принагідно надто суворо і критично реагують на акторську гру ветеранів, але варто розуміти, що подібні проєкти — це не винятково мистецьке явище, зважаючи на відсутність професійної театральної підготовки учасників, а феномен на перетині естетики, соціалізації та психології, тож і критерії його оцінювання мають бути дещо інші, складніші.
Інша справа те, як українські ветерани й ветеранки показані в кіно, де діють суворіші жанрові обмеження й сценаристами виступають здебільшого цивільні автори. Натепер уже є понад две десятка таких ігрових фільмів, тоді як неігрові, тобто документальні, порахувати вже не так просто, та й вони не пропонують художній образ військових, а більше дають часто охудожнений фрагмент мілітарної та довколомілітарної реальної ситуації. Тому в контексті цієї статті важливіше саме ігрові фільми, бо вони пропонують більш символічний портрет теперішніх ветеранів.
Так Тиждень писав про військову драму Максима Наконечного «Бачення метелика», в якій ідеться про повернення вагітної аеророзвідниці Лілії Василенко з полону, в якому її згвалтували. Режисер показує те, як героїня з багатьох причин не може знайти собі місця у звичайному житті, тому вона зрештою повертається на службу: «Це історія про травму і посттравматичний розлад, який дуже непросто адекватно подолати. І видається, що вихід героїні — не найкращий, бо війна рано чи пізно завершиться і не лишається жодної певності, що Ліля зможе потім облаштуватися в мирному житті. Але це буде потім, а поки метелик летить і героїня теж, натхненна тим, що має місію, покликання і мету. І тому це в якомусь сенсі ще одна історія про те, що роботою намагаються заглушити всі свої травми і проблеми, забуваючи, що метелик, зрештою, колись приземлиться і буде змушений болісно стикнутися з невійськовою дійсністю, як Ліля, яку водій маршрутки не хоче везти по її посвідченню учасника бойових дій».
У 2024–2025 роках вийшла велика кількість фільмів про російсько-українську війну, де, серед іншого, осмислено і те, як ветеранам непросто адаптуватися до невійськового життя. Так Леся Дяк виступила режисеркою драми «Татова колискова» про ветерана Сергія, який намагається відновити стосунки з дружиною та їхніми трьома синами, але травматичне минуле постійно заважає йому дивитися на світ спокійним і зваженим поглядом.
Нещодавнім знаковим фільмом став «Кіллхаус» про рятувальну операцію українських військовослужбовців з метою витягнути поранену подружню з окупованої території. Важливим моментом цього тактичного екшн-трилера Любомира Левицького є те, що до його виробництва залучили реальних військовослужбовців та ветеранів Сил оборони України, зокрема, 3 ОШБр, СБУ (ЦСО «А»), ГУР та військової спільноти, загалом понад 80% акторів фільму — це реальні військові. У травні також вийшла у прокат психологічна драма «Втомлені» режисера Юрія Дуная про ветеранів Любу (Валерія Ходос) та Андрія (Дмитро Сова), які намагаються подолати травми війни, знаходячи підтримку у своїх почуттях, проте у їхній ситуації байдужість оточення й власні страхи стають серйозним випробуванням для стосунків. І в цьому випадку теж до роботи над фільмом долучилися військовослужбовці та ветерани, які стали частиною команди й акторського складу. Безперечно, цим не вичерпується перелік подібних фільмів, але вже у них простежується вже певна тенденція, коли кіно про війну знімають із широким залученням людей з реальним військовим досвідом, що, безперечно, робить такі проєкти більше правдоподібними і створює об’єктивний образ ветерана на екрані.
Мистецтво, звісно, — це криве дзеркало, однак у випадку російсько-української війни, коли у нас є багато реальних відеоматеріалів з фронту, роль театральних і кінопроєктів дещо змінюється. І йдеться не про те, що розмивається межа між документальним фільмами й записами самих військових, а про те, що мистецтво починає активніше ставати арттерапією, залучаючи не тільки ветеранський досвід, а і самих ветеранів і ветеранок як консультантів і акторів.
