Трампова Америка починає нагадувати Брежнєвський Радянський Союз
Героїчний наратив надає моральної легітимності, підкріпленої протидією зовнішнім загрозам. Далі підтягуються власні інтереси, а потім — провали, обурення і крах. Це історія Радянського Союзу — від перемоги над нацистською Німеччиною 1945 року до ганьби 1991 року. Історія НАТО — на три десятиліття довша. Але починає виглядати тривожно схожою, оскільки спогади про її розквіт згасають, а несприйняття тиранічного й непередбачуваного лідерства Сполучених Штатів зростає.
Не в усьому можна провести паралелі. До Варшавського договору ніхто не приєднувався добровільно. А до вступу в НАТО нікого не примушували. Поведінка США у Західній Європі під час Холодної війни була агресивною й безпринципною (і гіршою, ніж в Африці, Латинській Америці й Азії); але її не порівняти з тим, як Кремль поводився з поневоленими державами. Попри всі свої вади, Сполучені Штати й очолюваний ними альянс відстоювали свободу; радянська імперія тонула в брехні й масових розправах.
Але за адміністрації Трампа союзники США в НАТО віддаляються від американців — світоглядно й геополітично — що нагадує розпад Організації Варшавського договору. Однією з причин є лідерство. Гегемон може бути жорстоким, але не невдатним. Навіть у похилому віці Леонід Брежнєв не дозволяв собі таких публічних висловлювань, як Дональд Трамп.
Катастрофічне вторгнення радянського лідера в Афганістані 1979 року видається геніальним стратегічним кроком, порівнюючи з війною США проти Ірану. Вражаючі досягнення американських військових у цій країні різко контрастують із безладною стратегічною непослідовністю їхньої місії. Коли афганські племена поставили збройні сили Радянського Союзу на місце, крах імперії раптом став виглядати більш імовірним. Бунт уже не видавався марним, а лояльність перетворилася на невдалу ставку. Переможена сторона не вартує ризиків.
На тлі корупції віддані прибічники стають циніками: це стосується як гротескної продажності брежнєвської доби, так і безсоромного шахрайства клану Трампа сьогодні. Ментальні компаси закрутилися. На початку 1989 року було зовсім незрозуміло, на який тип комунізму (Горбачовська гласність? Чехословацька стагнація? Повільний польський прагматизм?) спирався Варшавський договір. Зараз теж незрозуміло, що відстоює НАТО. Чи обережний лібералізм більшості європейських країн, чи помпезний націоналізм за принципом: «Зробимо Америку знову великою», із прихильниками в Угорщині Віктора Орбана, у Словаччині Роберта Фіцо і на політичних периферіях деінде?
Геополітика теж збиває з пантелику. Чи існує цей альянс, щоб підтримувати Україну, чи щоб залишатися осторонь? Чи це оборонний альянс проти Росії (тоді США зараз відсутні), чи це, як, схоже, вважає адміністрація Трампа, глобальне експедиційне крило американської зовнішньої політики (тоді відсутні — союзники). Спогади про славні дні (пам’ятаєте: «Європа, цілісна, вільна і мирна»?) вицвіли, як весільні світлини невдалого шлюбу.
Поки минає колишня слава, слабне довіра. Запізніла спроба адміністрації США відродити контрпропагандистські зусилля, які вона безтурботно скасувала після приходу до влади, викликає підозри, а не похвалу. Дипломатам було наказано співпрацювати з підрозділом психологічних операцій Пентагону й протидіяти не інформаційним операціям ворожих держав, а внутрішнім політичним силам у союзницьких країнах, які пропагують антиамериканізм або шкодять економічним інтересам США (читай: великі IT-компанії і їхнє зневажливе ставлення до наших законів про конфіденційність, авторське право і захист дітей). Радянський Союз забезпечував ідеологічну дисципліну за рахунок Комінтерну. Тепер на горизонті з’являється «Магітерн». Віцепрезидент Джей Ді Венс та інші намагаються допомогти Орбану виграти вибори в Угорщині цього тижня. Американські чиновники в Європі зараз піддаються такому ж недовірливому контролю, як Олден Пайл — наївний, але підступний офіцер ЦРУ у романі Ґрема Ґріна «Тихий американець» про В’єтнам початку 1950-х років. Ця історія теж закінчилася погано.
