«Уривки ці відмежував я від руїн» (Томас Стернз Еліот, «Спустошена земля»)
Британський публіцист, культурний теоретик, лівий інтелектуал Марк Фішер (1968–2017) став відомим завдяки своєму блогу «K-Punk», де обговорював проблеми культури та політики пізнього капіталізму і на основі якого написав книгу «Капіталістичний реалізм: чи існує альтернатива?» («Capitalist Realism: Is There No Alternative?», 2009). Назва книги відображає тезу британської прем’єрки Марґарет Тетчер «Альтернативи немає» / «Іншого не дано» («There is no alternative»), яка просувала безальтернативність ринкового капіталізму.
Фішера, який насправді не є академічним філософом, цікавлять різноманітні аспекти культури, а саме музика, література, кіно і практика викладання. Він атакує капіталізм із позиції культури (читаючи його в культурних термінах), а не економіки. Недаремно перший розділ його книги має назву «Легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму». Цю фразу, яка показує, як укорінилася думка про вічність капіталізму, приписують то Фредрікові Джеймісону, то Славою Жижеку. Нею Фішер спохоплює думку, яку розвивав у своїй книзі, а саме — що капіталістичний реалізм це така собі пародія на «соціалістичний реалізм» і що сьогодні існує відчуття, ніби капіталізм є єдиною життєздатною політичною й економічною системою, і неможливо уявити будь-яку альтернативу йому. Капіталізм сьогодні проник навіть у підсвідоме.
«Капіталізм — це те, що залишається після краху вірувань на рівні ритуалів або символічних уявлень, і все, що залишається, — це споживач-глядач, який блукає серед руїн і реліквій»
(Марк Фішер, «Капіталістичний реалізм»)
Головне питання Фішера полягає в тому, що нам робити з капіталізмом, який розповсюдився скрізь, поглинає все й позбавляє нас майбутнього. Розпад соціалістичного (східного) блоку в 1989 році зробив капіталізм єдиною можливою системою, а світова фінансова криза 2008-го лише зміцнила уявлення про його безальтернативність. І постмодернізм, за Фішером, недостатній для опису цієї неоліберальної ситуації. Фішер припускає, що «капіталістичний реалізм» може бути більш підхожим терміном. У контексті постмодернізму Джеймісон (який переконливо продемонстрував зв’язок між постмодерністською культурою та деякими тенденціями споживацького/постфордистського капіталізму) говорив про децентралізованого суб’єкта, описуючи цей стан як «шизофренію» (в культурному, а не медичному сенсі), Фішер, зі свого боку, зазначає, що в культурній ситуації капіталістичного реалізму найпоширенішим психічним захворюванням є депресія. «Депресивна гедонія» — це стан, який характеризується небажанням виконувати будь-які дії, крім пошуків насолоди. Замість конструктивної діяльності сучасне (Фішеру) покоління просто дивиться телевізор, грає в комп’ютерні ігри та їсть фастфуд, занурюючись у «нудьгу й фрустрацію».
Сучасна культура перебуває у своєрідній стагнації. Нові ідеї й форми швидко поглинаються ринком, будь-який прояв антикапіталістичної критики легко перетворюється на товар і не становить загрози для системи. Фішер зазначає, що за панування капіталістичного реалізму навіть найсміливіші уявлення про майбутнє зазвичай містять капіталізм як даність. Якщо в «Маніфесті» Маркса й Енгельса ми читаємо «Все станове й застійне зникає», а в Маршалла Бермана, який присвятив свою книгу модерності, це звучить як «Усе тверде розчиняється в повітрі», то Фішер пише, що «все тверде розчиняється в піарі» («All that is solid melts into PR»). Фішер нагадує, що капіталізм десакралізує культуру і більше не керується ніяким трансцендентним законом. Межі капіталізму не задані жодним усталеним правилом, а лише перевизначаються в імпровізації. Як результат капіталізм стає чимось схожим на «Щось» із фільму жахів Джона Карпентера — на монструозну, надзвичайно пластичну істоту, здатну підтримувати свій метаболізм де завгодно і поглинати все, до чого дотична. Це схоже на імпульси «детериторіалізації» капіталу, про які пишуть у «Капіталізмі та шизофренії» Дельоз і Ґваттарі.
Фішер завдячує Джеймісонові тим, що той прояснив поняття постмодернізму, але непокоїться тим, що тепер його власну теорію «капіталістичного реалізму» сприйматимуть як таку собі версію постмодернізму, яку запропонував Джеймісон. Фішер зазначає, що, попри потуги Джеймісона, постмодернізм так і лишається вкрай спірним терміном, а його значення — заплутаним і невизначеним. Фішер намагається показати, що деякі з процесів, які описав і проаналізував Джеймісон, набули такого важкого й хронічного характеру, що відбулися зміни в їхній природі. Фішер використовує термін «капіталістичний реалізм» для характеристики «поширеного уявлення, що капіталізм не просто є єдиною життєздатною політичною й економічною системою, але й що зараз неможливо навіть уявити її послідовну альтернативу». Потенціал капіталістичного реалізму як концепції полягає в його здатності як усувати обмеження постмодернізму, так і міцніше пов’язувати постмодернізм (або постпостмодернізм, як це може бути) з особливостями сучасної політичної економіки.
«Коли окремі форми модернізму були засвоєні та комерціалізовані, кредо модернізму — його нібито віра в елітарність і монологічна, вертикальна модель культури — були піддані сумніву та відкинуті в ім’я “відмінності”, “різноманітності” та “багатогранності”. Капіталістичний реалізм більше не інсценує такого роду протистояння з модернізмом. Навпаки, він вважає перемогу над модернізмом самозрозумілою: модернізм тепер є чимось, що може періодично повертатися, але лише як заморожений естетичний стиль і ніколи як ідеал життя»
(Марк Фішер, «Капіталістичний реалізм»)
Фішер стоїть на тому, що капіталізм має тотальний і безальтернативний характер. Капіталістичний реалізм — це тотальна атмосфера, яка пронизує всю культуру й життя, показуючи, що існування без капіталізму неможливе. На відміну від капіталістичного реалізму, постмодернізм розглядався як один із культурних стилів (з його іронією та деконструкцією). Але постмодернізм так і не зміг подолати ідеологічний горизонт капіталізму, а іноді навіть слугував його відтворенням. Капіталістичний реалізм фокусується на ідеологічному функціонуванні системи, яка асимілює і нейтралізує будь-яку критику, перетворюючи її на товар, позбавлений підривної сили. Постмодернізм, на відміну від капіталістичного реалізму, більше зосереджувався на змінах в естетиці та мистецтві. Капіталістичний реалізм виявляється через децентралізовану, безлику і всюдисущу бюрократію та ринкові механізми, які відчуваються як природні й неминучі. Реалізм не підтримується жодною центральною інстанцією («Великим Іншим»), що робить його дуже складним для критики й подолання.
Отже, термін «капіталістичний реалізм» використовується Фішером для опису сучасної ситуації, у якій усі соціальні й політичні можливості, здається, пов’язані з економічним статусом-кво. Сьогодні неоліберали є головними капіталістичними реалістами. Умовна майбутня (економічна, політична, екологічна тощо) катастрофа, до якої ніби як має прийти людство, не є чимось віддаленим від нас у часі. За Фішером, який починає свою книгу з аналізу антиутопійного фільму «Дитя людське» (2006), режисер Альфонсо Куарон у своїй картині нормалізує стан кризи. Цей апокаліптичний сценарій не передбачає створення альтернативного (кращого) світу чи продукування нового способу мислення. Світ, представлений у фільмі, здається екстраполяцією чи загостренням нашого власного світу, а не його альтернативою. У світі, який ми бачимо на екрані, як і в нашому реальному світі, пише Фішер, ультраавторитаризм і капітал цілковито поєднані одне з одним: «Табори й мережа кав’ярень прекрасно співіснують разом». Неоліберали, ці головні капіталістичні реалісти наших днів, освятили руйнування публічного простору. Однак, попри сподівання, у фільмі «Дитя людське» ми не бачимо усунення держави. В реальності неолібералізм потай спирається на державу, навіть коли на рівні ідеології спрямовує свою критику на неї. Ми спостерігаємо оголення системи аж до ядра, де ми бачимо, що держава тримається/складається з/на військових та поліційних функцій. Певного моменту катастрофи (який чекав би на нас десь за поворотом), про який так багато говорять футуристи з усіх галузей науки, не буде. Ми вже живемо посеред катастрофи. Світ не закінчується вибухом, він просто затухає, оголюється, поступово розпадається. Питання, яке залишає Фішер із нами, таке: «Як довго зможе існувати культура (в тому числі й постмодерністська), якщо не передбачається нічого нового?».