Авжеж це був звичайний вкид, відомо чий. Ніяких ґастарбайтерів-банґладешців в Україні не передбачалося й не передбачається, принаймні в осяжному майбутньому. Тому поговоримо не про них, а про нас.
У щоденному спілкуванні… хоча ну яке в нас зараз спілкування — соцмережі… Так от у соцмережах спостерігалася й почасти досі спостерігається паніка. Понаїдуть, влаштують тут у нас такий банґладеш, що нам самим не стане місця. Або мечеті на кожному кроці. Або злочинність у кожному під’їзді. Щось таке апокаліптичне. Рівень страху перед нашестям гіпотетичних зайд, за моєю суб’єктивною оцінкою, сьогодні перевищує хвилювання п’ятирічної давнини через майбутню велику війну. Перевищує, хоча більшість із нас бачили індусів-пакистанців-сирійців хіба що в телевізорі, а приклади того, чого чекати від безпосередніх сусідів, були перед очима восьмий рік. Ті самі люди, які в двадцять другому вважали дотепним жарт «а то Путін нападе?», зараз демонструють повну відсутність почуття гумору. Ще б пак, лячно!
Спроби раціоналізувати фобію й хоча б з’ясувати, з якого доброго дива діти сонячного Індостану шукатимуть щастя в Україні, враховуючи низькій рівень платні порівняно з європейським, повну відсутність соціальних гарантій і жорстку міграційну політику, навіть не кажучи про шахеди над головами, розбиваються об ті самі аргументи, які свого часу супроводжували байки, що іноземці скуплять усі наші сільськогосподарські землі. Бо чужі, розумієте? Чужі! Роги й хвости.
Тимчасом істерику корисно розглядати як пробну кулю для усвідомлення подальших випробувань. Тому що рано чи пізно мігранти з’являться. Не знаю, звідки: може, зі Шрі-Ланки, може, з Індонезії, може, зі С’єрра-Леоне. З високою ймовірністю з Ерефії, оскільки після розпаду, а він рано чи пізно станеться, там усім буде непереливки, й тоді ми матимемо нагоду побачити знову, наприклад, бурятів — не таких, як у Бучі та Бородянці. Або псковських екскаваторників. Переміщення й перемішування народів неминучі, якби не вони, ми би досі сиділи в африканській савані й доїдали кістки за левами. Приємно, звісно, думати, що ми тут усі трипільці з діда-прадіда, а решта народів у Європі понаїхали, однак трипільці теж колись прийшли з півдня й зберегли свою анатолійську темну шкіру, зараз будь-кого з них на вулиці ми би прийняли за гарячого турка або італійця.
Однак облишмо вправи в етногенезі до кращих часів, порядок денний диктує нинішня сувора прагматика. Ще до війни в нас позначилася катастрофічна депопуляція: за перших 20 років незалежності ми втратили понад 6 мільйонів українців (12 %), що пояснюється як трудовою міграцією на захід, так і низькою народжуваністю, й це ще до початку російської агресії. Оскільки розраховувати на зміну репродуктивної поведінки тих, що залишилися, було надто сміливо, так чи так довелося би залучати іноземних робітників для подальшого сталого економічного розвитку за умови, що хтось у владі про нього дбав би. Вперше я почув про неуникненність такого сценарію від поважних науковців ще тоді, коли демографічний колапс щойно почав усвідомлюватися. Тоді це здавалося сумною фантастикою. Чому сумною? Бо зусилля з відновлення української ідентичності в різних верствах і регіонах тільки-но почали давати якісь результати, а русифікаторів майже позбулися, відправивши за порєбрік. Сьогодні після всіх випробувань демографи оцінюють кількість населення України на підконтрольній території по-різному: від 29-33 мільйонів до… 22-25 мільйонів. На цьому місці варто зупинитися й видихнути.
Ми не знаємо, які з подальших сценаріїв реалізуються. Зокрема, скільки наших, які знайшли порятунок на Заході на початку повновісної, приїдуть назад? Непогане питання: якщо вірити соціології, приблизно третина з них має твердий намір повертатися, ще третина облаштувалася й вирішила залишитися, третина не визначилася — цифри дуже приблизні, слід робити поправку на щирість респондентів, як і на подальшу політику ЄС або окремих його країн. Обсяги післявоєнного загоювання ран і відновлення економіки, житла, інфраструктури зараз уявити не просто важко — неможливо. Хто це відбудовуватиме? А хто працюватиме кур’єрами, водіями, сантехніками? Ми ж ніби звикли, що є кур’єри? А коли відкриються кордони, які шанси, що вони будуть кур’єрами в Києві, а не, скажімо, у Вроцлаві? А сантехніками — не в Парижі? Я не жартую, родичі розповідали, що наші сантехніки у Франції нарозхват: не пихаті, не набивають собі ціну, беруться за найскладніші випадки — золоті руки й висока трудова етика, хто б міг подумати! Доведеться лагодити бачок своїми руками й самим ходити по піцу. Ще питаннячко: які шанси, що діти, які фактично виросли в Німеччині, Британії, та хоча б у Польщі, отримали там освіту, подекуди вже університетську, після повернення підуть працювати на будівництво або на завод, хоча б і військовий? Питання спекулятивне.
До слова щодо Польщі, там вимивання населення відбувалося не так демонстративно, але невпинно: після 1989-го, а надто після 2004-го, коли країна стала частиною єдиного європейського простору, на захід перемістилося до півтора мільйона поляків, і це попри всім відомий польський економічний бум. Не всіх їх враховує статистика, формально вони вдома, тут вони голосують і платять податки, а фактично — в Німеччині. З Німеччиною теж цікаво: після возз’єднання відразу почався відтік з колишньої території НДР до західних земель просто через те, що там було менше соціалізму й так само більша платня. У провінції в Саксонії, Тюрингії, Бранденбурзі квартали багатоповерхівок радянського зразка стоять наполовину порожні, хоча вони за останні роки відновлені до досить пристойного стану. Саме в них частково розселили в 22-му сім’ї наших біженців.
Хочу сказати, що процеси переміщення великих мас людей відбуваються постійно й без жодних війн та інших катаклізмів. Чим ми кращі? Тобто це об’єктивна оцінка, а є й суб’єктивна. Українці наразі не готові приймати в себе іноземців, для такого висновку не потрібні ані срачі у фейсбуці, ані опитування, вистачить здорового глузду. Після стількох експериментів над нашим народом будь-які різкі зміни будуть травматичними, навіть якщо вони відбуватимуться за найбільш щадним сценарієм, а він зазвичай не є щадним.
Я був у Сен-Дені під Парижем, не сподобалося: розруха, сміття, графіті, стрьомні чорні хлопці, які чомусь не вписуються в образ галантного француза з багетом під пахвою (жодного расизму, фіксую те, що є). І ближче до центру, район навколо метро «Барбес-Рошешуар» — взірцевий Вавилон, тільки трохи безпечніший, ніж на околиці. У центрі Брюсселя я потрапив у квартал, де жінок не спостерігалося, а чоловіки всі були в джелабіях, я ловив на собі їхні погляди, й вони мені здалися якимись недружніми. Там, де є трудові іммігранти, відразу або трохи згодом з’являються, сказати б, нетрудові. Етнічна злочинність у різних країнах із різним ступенем економічного розвитку — незаперечний факт. Сьогодні в Штатах мексиканці об’єднуються в безжальні банди, але те саме століття-півтора тому відбувалося з ірландцями (дивіться «Банди Нью-Йорка»), євреями («Одного разу в Америці»), італійцями («Хрещений батько») й далі послідовно з кожною новою хвилею шукачів кращого життя. Особливо справляє враження статистика злочинності серед вихідців із Сомалі в Норвегії, але я її не буду наводити, інакше вже без варіантів звинуватять у расизмі.
Наші перспективи в цьому конкретному випадку трохи оптимістичніші, бо, якщо вірити дослідникам, кримінальні прояви частіше трапляються серед юнаків із неповних сімей, а тих, у свою чергу, народжують жінки, які за кожну нову дитину отримують соціальну допомогу, достатню для комфортного проживання (ось вам і репродуктивний потенціал!). У нас такі соціальні виплати мало ймовірні з десятків причин, тому принаймні цією небезпекою можна знехтувати. А от розмивання ідентичності, культурні та мовні (!) зіткнення неминучі. Підкреслюю: неминучі. Звісно, якщо хтось таки зголоситься до нас завітати.
А тепер повертаючись до початку: якщо ми прагнемо не назад в Африку, де представники різних племен готові винищити одне одного в прямому сенсі фізично, а таки в Європу, ми маємо звикнути до думки, що наша вулиця, так само, як наш дитсадок, так само як і наш парламент рано чи пізно стануть «різнокольоровими», хай мені вибачать це неполіткоректне слово. Буде як у Британії, де міністра юстиції звати Шабана Махмуд, голову опозиції Кемі Баденок, а колишнього прем’єра Ріші Сунак. Бо в кінцевому рахунку має значення не колір шкіри й не ім’я дідуся, а те, яку культуру сповідує «новий» українець і якою мовою розмовляє. А за цим предметом у нас жирна двійка. Ми досі систему мовних курсів для своїх не можемо налагодити, не кажучи про якісь там майбутні програми інтеграції. Хіба що «Тисячовесна» вистрелить, там видно буде.
