Блогерка та «культпросвітниця» Емма Антонюк, яка намагалася нести «світло літератури» до бібліотек прифронтових сіл, роблячи в цілому добру справу, збурила тисячі українців. Тих, хто живе на Сході або зберігає зв’язок із тамтешніми територіями – буквально чи хоча б у спогадах. І від пасажів Емми багатьом із них стало боляче. Комусь від «те що називається абревіатурою ВПО», іншим – через «рускоговорящу чєлюсть». Та насправді – через все одразу.
Власне, ніхто не заперечує проблему зросійщених регіонів Сходу. І фраза про російськомовну щелепу лунала саме від представників цих регіонів. І по факту Емма Антонюк не сказала нічого нового. Але все це сприймається дещо інакше, якщо заглибитись в історію розвитку східних регіонів України.
Свого часу для матеріалу сайту «Новин Маріуполя» – 0629.com.ua, цю історію, на мою думку, дуже точно описав засновник Інституту інтеграції Донбасу Сергій Стуканов. Він говорив саме про Маріуполь, але це релевантно для Сходу України загалом.
Образ Маріуполя за радянських часів можна було б охарактеризувати цитатою «Леніна» «радянська кочегарка». Тут на повну рухалася індустріалізація, форсувався промисловий розвиток, зводилися промислові гіганти для усього Радянського Союзу. На велике будівництво люди приїжджали з різних республік. І плекання старих чи то формування нових культурних цінностей заробітчан у 20-30 роки в задачі радянської влади не входило. Вже після Другої Світової, коли наукоємним виробництвам знадобилася технічна інтелігенція – у регіоні з’явилися потужні університети, почали запрошувати фахівців з інших регіонів. Заклавши базу для освіти в регіоні.
Та попри потенціал і нові можливості, Схід України став заручником низки обставин, які суттєво вплинули на його розвиток та імідж. Це й «червоні директори» із приватизацією у 90-ті; кримінал і серія вбивств. І колишні комсомольці, з яких виросла, як виявиться пізніше, найбільш руйнівна політична сила періоду нової історії України – «Партія регіонів».
Відтоді, законсервована в регіоні радянщина, дала поштовх умисному створенню ідеологічного провалля. Де з одного боку з’явилися «націоналісти», «бандерівці», «ледарі, які скачуть», а з іншого – «бандити» і «неосвічене бидло».
До того ж, десятки років політики різних епох, різних політичних циклів працювали на створення міфу про Донбас. Цих міфів декілька. Наприклад, що це регіони завдячують своїм розвитком виключно Російській імперії, а потім – СРСР. Що Схід годує всю Україну. Що там мешкають виключно російськомовні, і цей регіон завжди був російськомовним.
І кожне з цих тверджень є неправдивим.
Ще на початку XX сторіччя, на сході України приблизно половина населення говорила українською. Це дані російського перепису населення. Потім українців з цих міст висилали, вбивали і організовано переміщували на Колиму, а спорожніли хати віддавали сибирякам, яких також завозили силою.
Десятки років тривала примусова русифікація і заміна корінного населення. Щоб через десятки років «велика інтелектуалка і просвітянка» могла дорікнути людям, що вони – зросійщені.
Неприємно, але правда: легко бути українкою, народженою десь в Тернополі чи Чернівцях. Складніше – українцями на Сході, де свою власну ідентичність доводиться відстоювати потом і кров’ю. Не помічати цього – це значить, працювати на розкол країни – поглиблювати оту прірву, сформовану колишніми комсомольцями – друзями й поплічниками сумнозвісного президента-утікача.
Дуже дивно, що у цьому випадку імперська зверхність, абсолютно незаслужене зверхнє ставлення до українців, так сильно притаманне ще Російській Імперії та й сучасній Росії, у цьому випадку походить від українки, яка ніколи не була частиною імперської величі.
Справжній прояв імперського мислення – не лише у символах чи прапорах. А в тому, коли хтось з позиції уявної інтелектуальної переваги починає оцінювати людей, які втратили дім, наскільки «правильними українцями» вони є.
Люди зі Сходу не потребують поблажливого «включення» чи пояснень, як бути українцями. Чимало з них є частиною спротиву. Вони відстоювали свою ідентичність у Донецьку та Маріуполі тоді, коли для багатьох це було лише новиною у стрічці.
Зводити складну й болючу реальність мільйонів до мовних критеріїв — це не патріотизм. Це радше бажання провести межі й самоствердитися за рахунок чужого досвіду.
Українськість — не формальний стандарт і не знак якості, який хтось може видати. Це щоденний вибір, який часто робиться в надзвичайно складних умовах. І варто пам’ятати про це, перш ніж оцінювати інших.
P.S. А книжки, Еммо, завозьте, не вагайтесь. Справа це хороша. Але не забувайте їх читати – особливо про історію України.
