Давніше я не відчував особливої симпатії до короля Чарльза. Бачився з ним вживу лише один раз – тридцять п’ять років тому, у розпал «справи Рушді», на обіді в посольстві Великої Британії в Парижі.
Там були присутні кілька французьких і британських письменників, його ровесники. Розмова неминуче зайшла про того з нас, кого щойно в Ірані засудили до смертної кари.
Той, хто тоді був лише Його Королівською Високістю принцом Чарльзом, принцом Уельським і графом Честерським, герцогом Корнуольським і Ротсейським, зауважив із тим типовим англійським гумором, який так вправно вміє загортати жорстокість у тонкий шовк: «Знаєте, цей Салман Рушді все-таки дорого обходиться англійській короні».
За столом запанувала тиша.
Ми з письменником Мартіном Амісом уточнюємо: «Чи можна дізнатися, у скільки обходиться британському платнику податків утримання принца Уельського, який, наскільки нам відомо, не опублікував нічого особливо цікавого?»
Наступного дня нас підтримала англійська преса, яка ніколи не пропускає нагоди поглузувати з королівської родини. А майбутній король зовсім не покращив цим епізодом свій імідж.
Час минув.
Принц Уельський став королем Англії. І 28 квітня 2026 року він вирушає до Вашингтона, де має — надзвичайно рідкісна подія, яка трапилася лише двічі з часу незалежності Сполучених Штатів — виступити перед Конгресом.
Усі очікують, що він не скаже нічого надзвичайного і, як це часто трапляється, висловлюватиметься з тією типовою монархічною нейтральністю, що полягає в тому, щоб говорити, не кажучи нічого, транслюючи позицію британського уряду.
Однак, на загальний подив і всупереч усім правилам, він робить навпаки.
Він говорить про демократію та право.
Нагадує, що вільний режим тримається лише завдяки системі стримувань і противаг.
Він згадує про зміну клімату.
Каже про союзників, які, на тлі відродження колишніх імперій, змушують демократії до дій.
Нагадує, що це «кляте НАТО», про яке президент Трамп затято твердить, буцімто воно ніколи не приходило на допомогу Сполученим Штатам, навпаки, допомогло країні після 11 вересня, і що це навіть був єдиний випадок в історії, коли альянс застосував свою знамениту п’яту статтю.
Потім, звертаючись до депутатів, — як республіканців, так і демократів, які буквально затамували подих, — він говорить про Україну.
Не обмежується натяками.
Він виступає на захист.
Займає чітку позицію.
Він висловлює думку, яку давно вже не чути від інших, більш стриманих промовців.
Він закликає не лише до «справедливого й тривалого миру», а й до «непохитної рішучості» у «підтримці України» та її «мужнього народу».
Вся зала встає.
І під гнівним поглядом віце-президента Венса, який не знає, як себе поводити, чи залишатися сидіти, чи встати, зала, майже сама собі не вірячи, влаштовує довгу овацію королю Чарльзу, – таке рідко бачили в Капітолії. Подібні оплески чув Вінстон Черчилль, Нельсон Мандела, Лех Валенса, папа Франциск… і, власне, Володимир Зеленський.
Раптом у Вашингтоні все змінилося.
Харизма — це Чарльз.
Символічна влада — це він.
Людина, яку всі хочуть почути, побачити знову, почути ще раз — це він.
Перша леді, Меланія Трамп, дивиться лише на королеву та на нього і, здається, здивовано відкриває для себе, що існує інший спосіб заповнити простір, не підвищуючи голосу, не нагадуючи щосекунди про те, що ти тут, без вульгарних жартів, гротескних витівок та потоку нецензурних висловлювань.
Що стосується Дональда Трампа, то він робить, що може: метушиться, жартує, намагається повернути собі ініціативу, поплескуючи короля по плечу, штовхаючи королеву, щоб потиснути руку своїм міністрам, або, знову ж таки зневажаючи протокол, розголошує приватну розмову, яку щойно мав із Чарльзом III щодо Ірану… Але все марно. Занадто помітні зусилля, занадто виразні жести – сама лише присутність цього величного короля повертає Трампа до ролі того, ким він є: королем кітчу, в короні з позолоченого картону, який зациклився на своєму блискучому і гротескному бальному залі, мріях про тріумфальну арку, вищу за ту, що стоїть на Єлисейських полях, зі своїми помпезними архітектурними творіннями, де надмірність підміняє стиль, та своїми новими доларами, викарбуваними з його зображенням.
«No King», — скандують американські протестувальники, котрі відкидають трампіанський авторитаризм, його примхи, дивацтва, образи на адресу журналістів, геополітичні витівки, його саморекламу, його кумівство.
Ось і все.
Крапку поставлено. Бо перед нами – один, але справжній король, якому не потрібно нагадувати, ким він є, і який одним лише своїм виглядом вказує іншому на його нікчемну карнавальність.
Трамп, щоб його почули, може кричати, лаятися, ревіти: «Чорт забирай! Присягаюся! Я король!»
Але Король — це Чарльз.
А він завжди буде лише кітчевим персонажем, що править світом, котрий незабаром буде зруйнований.
