У війні на виснаження вкрай важливо віднаходити простір для вдосконалення. Заповнення такого простору ефективними рішеннями здатне відкрити і друге, і третє дихання, коли здається, що сили вичерпуються. Найгірше у час війни втратити осмисленість своїх дій. Тоді вони перетворюються на хаотичну активність. Це небезпечний стан.
Думка написати цю статтю виникла під час прочитання публікації командувача Третього армійського корпусу Андрія Білецького «Як має змінитися армія у 2026-му». Мій текст є не полемікою, а продовженням висловлених бригадним генералом міркувань. На його думку, постійний розрахунок на «магічні рішення» без стратегії – помилковий шлях. Мобілізація не покриє наших потреб без належної підготовки військових і без використання реального бойового досвіду в управлінні армією.
Читайте також: Або Українсько-російська, або Війна за Незалежність: як треба називати нашу війну
З 2022 року, коли пішов добровольцем в ЗСУ, я мимовільно аналізував процеси, накопичувалися спостереження, висновки та ідеї. Це природно для будь-якої небайдужої та мислячої людини у війську. Частиною своїх роздумів поділюся у цьому тексті. Вони будуть стосуватися базових установок кожного з нас окремо і усіх нас разом. Подолання будь-якого життєвого випробування, від спортивних змагань до війни, значною мірою залежить від правильного налаштування. Кожне випробування – це сукупність об’єктивних обставин і готовності суб’єкта. Ми не впливаємо на об’єктивні обставини, як от на силу суперника перед поєдинком чи ворога перед війною. Але нам абсолютно підвладна особиста готовність. Вона залежить від ефективного використання наявного у нас ресурсу та від правильної налаштованості.
Отже, про індивідуальні і колективні установки, які впливають на нашу налаштованість у війні проти Росії.
Перше. Служба в українському війську повинна сприйматися не як принесення себе в жертву боротьбі, а як нагода перемогти вічного ворога.
Не раз помічав, що натхненні самопожертвою попередніх поколінь борців високомотивовані побратими-добровольці приречено прийшли розділити участь попередників. Така готовність спонукається і високим сумлінням, і бажанням продемонструвати власний приклад. Це шляхетний порив, але боротьба з російським ворогом потребує не лише мужності, але й прагматизму.
Війна – не так вимушений обов’язок, як можливість відплатити ворогу і за цю агресію, і за все минуле, а тим більше – змога не дати йому повторити таке у майбутньому.
Безумовно, важливими є відчуття і обов’язку, і можливості, але необхідно робити акцент саме на другому. Тоді кожен з нас буде сприймати цю війну в об’ємнішому вимірі, а головне – має знайти своє найефективніше застосування у цій боротьбі. Кожен доброволець має бути тут, щоб досягти мету тисячолітньої ваги. Якщо таким буде особисте переконання бійця і підхід до застосування особового складу командирами різних рівнів, то наявним ресурсом ми досягнемо значно більшого.
Читайте також: Як російська політика пам’яті готувала росіян до війни з Україною: конспект лекції Джейд Макґлін
Друге. Цю війну маємо вести не так за території, як до поразки ворога. Необхідно перестати бачити війну лише (!) як захист чи захоплення позицій на полі бою.
Нашу боротьбу варто почати розглядати як набір усіх можливих інструментів для спричинення поразки ворогу. Саме поразка ворога є абсолютним виміром цієї перемоги. Необхідно істотно розширити горизонт спостереження за ворогом, виявляти його глибинні вразливі місця і пріоритетно відпрацьовувати по них. Мова не лише про підприємства ВПК, військові об’єкти, енергетику чи транспортну інфраструктуру, а й про нематеріальні чинники, наприклад, соціально-демографічні чи морально-психологічні. Ми дуже недопрацьовуємо в цьому напрямку на відміну від нашого ворога, для якого досягнення цілей шляхом так званої неконвенційної війни однозначно є пріоритетом з пріоритетів. Це спосіб досягти бажаного результату ціною менших людських втрат зі свого боку. До слова, пастка тотального домінування класичного погляду на війну поглинула не тільки нас, а й західних партнерів.
Перспективу війни з росіянами слід розглядати, виходячи не з розрахунків нашого мобілізаційного ресурсу чи наявності озброєнь, а з того, де ми ще не завдали, але можемо відносно невеликими зусиллями завдати болісних проблем і збитків ворогу.
Війна – це не лише динаміка людей і техніки на полі бою. Росіяни з китайцями добре і наполегливо демонструють нам усім, що війна – це багатовимірний простір з постійними цільовими операціями впливу, культурною дипломатією, пропагандою чи жорсткою протидією ворожій пропаганді, корумпуванням еліт, шантажем, експлуатацією соціальних розшарувань, використанням інтернету як безмежного простору для диверсій та багатьма іншими інструментами.
Третє. Сектор оборони має бути націлений не так на захист периметру держави, як на досягнення бажаного геополітичного становища України в регіоні та світі.
Цього неможливо буде досягти без чіткого ідеологічно-виховного пріоритету в секторі оборони та без значно більшого горизонту планування (не абстрактного, а виходячи з реальних обставин). Відсутність зазначеного у попередні періоди призвела до «несподіваного» для багатьох початку війни. На щастя, у 2022 році прогалини вдалося подолати за рахунок низової ініціативи, яка не може бути безлімітним ресурсом назавжди. Багато в чому й досі між структурними елементами сил оборони України де-факто залишаються розмитими межі повноважень, оскільки з початку повномасштабної війни кожен брався за те, що міг потягти. Спроможніші виправляли недопрацювання інших. Так виникло розбалансування реальних повноважень з супутніми наслідками. Для ефективної оборони і належної геополітичної гри ми потребуємо інституціалізації і чіткого розподілу повноважень та спеціалізації між структурними елементами сил оборони України. Конкуренція – це добре, але порядок б’є клас.
Читайте також: Війна і кіно: боротьба за український наратив
Упевнений, що існує ще великий перелік питань і напрямків, де у нас є вільний простір для вдосконалення. Україна веде надскладну війну у дедалі менш сприятливій міжнародній обстановці. Засадничі зміни складно впроваджувати в таких стресових умовах. Водночас, вільний простір для удосконалення – це також додатковий ресурс, такий необхідний для продовження боротьби за нашу свободу.