Перша світова («Велика війна») незмінно цікавить Захід. Цій темі досі присвячують найбільше історичної прози, держави-учасниці видали багатотомні збірники документів, Першу світову вважають призвідцею й моделлю подальших жахіть ХХ століття. В Україні власна ґрунтовна історія Першої світової досі не написана, її перебіг затьмарений подальшими подіями Української революції. Тож помічним для розуміння контексту може стати переклад книжки сера Крістофера Кларка «Сновиди: як Європа ввійшла у війну 1914 року». Кларк, професор Кембриджського університету австралійського походження, простежує, як в епоху позитивізму й раціональності дипломатія не змогла запобігти великій бійні за участі 65 мільйонів вояків, ба більше — обґрунтувала війну як єдино можливий сценарій.
Про причини та передумови Першої світової вийшло друком так багато літератури, що, здавалося б, сказати щось ще непросто. Проте нова доба пропонує нову перспективу. Як зазначає Кларк, складна й непередбачувана геополітична ситуація після «холодної війни», що прийшла на зміну біполярній «стабільності», робить для нас події 1914-го ближчими і зрозумілішими, ніж у 1980-х. Вже не маючи наївної переконаності, що всі війни в минулому, ми по-іншому дивимося на історію про те, як Європа дійшла до війни й не помітила цього.
«Головна теза цієї книжки така: події липня 1914 року стануть зрозумілими, лише якщо простежити шляхи, якими пройшли до них основні політичні гравці. Для цього нам треба буде не лише розглянути історію міжнародних “криз”, що передували війні, а й зрозуміти, як їх сприймали та вплітали в наративи, що в певний спосіб структурували сприйняття і мотивували поведінку», — пояснює автор.
Кларк аналізує витоки поляризації Європи, глибинні й ситуативні союзи та конфлікти інтересів, не шукаючи простих відповідей, а демонструючи багатоголосся й заплутаність європейської міжнародної політики початку ХХ століття. Багато уваги приділено Балканам, звідки, власне, все почалося — парадоксально, але в численних дослідженнях Першої світової війни, що постали за минуле століття, маргіналізувалася роль Сербії і її боротьби за свободу. Імперії, навіть колишні, часто схильні не помічати й не розуміти самостійницьких прагнень колоній.
У своєму аналізі Кларк оперує різними оптиками, то вслухаючись в окремі голоси, то узагальнюючи. Він почергово дає слово ключовим дієвцям із тогочасних центрів ухвалення рішень — Відня, Берліна, Санкт-Петербурга, Парижа, Лондона, Белграда, а також Рима, Константинополя й Софії. А водночас має на увазі колективний Захід, коли пише «наш моральний компас теж збився», «з перспективи сучасного Європейського Союзу ми схильні виявляти більше симпатії (чи бодай менше зневаги) до зниклої імперської та строкатої габсбурзької Австро-Угорщини». Це узгоджується з нинішніми британськими спробами саморефлексії імперського досвіду — ще не завершеної, але принаймні розпочатої. Кларк порушує моральні питання провини й відповідальності за незапобігання війні на континенті, і те, що це питання у кембриджського професора постає, обнадіює в проєкції на сьогодення й нинішню війну.
Привертає увагу припущення про роль домінантної маскулінності у розв’язанні війни: «Чому чоловіки, рішення яких занурило Європу у вир війни, поводилися і сприймали світ саме так, а не інакше?» — розмірковує Кларк, аналізуючи маскулінні моделі поведінки та вислови головних учасників про потребу «тримати спину рівно», страх «самокастрації» та показову гру м’язами. «Бути мужнім […] якомога більше мужнім […] ось справжній скарб у [чоловічих] очах. Вони байдужі до жорстокости поразки чи відвертої несправедливости чину, якщо і те, і те вписується у традиційний канон маскулінности», — Кларк цитує есей віденської емансипантки Рози Майредер 1905 року.
Увага до домінантного й маргіналізованого трансформує оптику, ба навіть змінює періодизацію. «Перша світова була Третьою Балканською війною ще до того, як стала Першою світовою. Як так трапилося? До конфліктів і криз на південно-східній периферії, де Османська імперія впиралася у християнську Європу, давно всі звикли. Європейська система завжди підлаштовувалася під них, не наражаючи на небезпеку весь континент», — пише Кларк, а український читач подумки проводить паралелі з нашою війною, яку світ помітив лише 2022-го і вже встиг до неї звикнути.
В усій цій історії український читач, імовірно, звертатиме увагу на те, як низка рішень умиротворити агресора, а не протистояти йому, вела до подальших завоювань і кругової поруки великих гравців світової шахівниці. Звичка до безкарних загарбань чужих територій породжує дедалі ненаситніші амбіції у «великих» держав, а нереалізовані державницькі прагнення «малих» народів неминуче ведуть до радикалізації і можуть одного дня спричинити тектонічні зсуви на цілому континенті.
Цікаво було б почитати таку книжку — про те, як цивілізований Захід «зливав» слабших сильнішим задля власної вигоди і збереження статусу-кво, як сталося під час поділів Речі Посполитої (про це частково — в «Світлі і пломені» Річарда Баттервіка), чи 1920-го під час більшовицько-польської війни (Анджей Новак називає це «Першою зрадою Заходу» в однойменній книжці), чи 2014-го, коли зазнав дефолту Будапештський меморандум про гарантії безпеки (передумови цього — в «Бомбі у спадок» Мар’яни Буджерин).
Тим часом Крістофер Кларк нагадує, що на початку ХХ століття в складній міжнародній політиці кожна країна сліпо, як сновида, відстоювала виключно власні інтереси й не керувалася жодними ідеалами справедливості, і такий підхід призвів до світової війни. «Почасти ця складність зав’язана на поведінкових схемах, які досі трапляються на нашій політичній сцені», — вважає автор.