Зазнавши невдачі у визвольних змаганнях і відчувши смертельну загрозу більшовицького терору, частина українських літераторів у міжвоєнне лихоліття була змушена емігрувати. Гостре переживання травми, спричиненої втратою можливості захистити незалежну державу, вилилося в їхній творчості у формування міфу про людину героїчного чину. Один із осередків письменницької та наукової діяльності тієї доби найменовано «Празькою школою». Показово, що дехто з «пражан» сповідував цілковито ніцшеанський світогляд — трагічний оптимізм — в основі якого лежав культ архаїчного воїнства — носія гартованої волі та духу змагальної культури.
Яскравим представником цього угрупування був Євген (Евген) Маланюк. Народився він у селищі Новоархангельськ (1897) на Херсонщині (нині Кропивниччина) у сім’ї народного вчителя козацько-чумацького роду. Навчався у Єлисаветградській земській реальній школі та відвідував рисувальний клас (1906/14). З 13 років складає перші вірші російською. Вступає на економічний відділ політехнічного інституту в Петрограді (1915), але підлягає мобілізації. Проходить навчання у Київській військовій школі прапорщиків і вирушає на фронти Першої світової війни (1916/17). Але з 1918 року він уже старшина Генерального штабу армії УНР. Утім у 1920 році, перейшовши Збруч разом із військом, опиняється в таборі для інтернованих у польському Каліші (1921/23). Там починає віршувати українською, друкується в таборових виданнях, бере участь у літературному житті: пише статті й есеї для журналів і виступає з доповідями. У Подєбрадах (Чехія) закінчує Українську господарську академію (інженер-гідротехнік), а у Варшаві знаходить роботу за фахом (1929/44). На запрошення Дмитра Донцова дописує до львівського «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), увійшовши до «квадриги» (четвірки) літераторів-націоналістів, які гуртувалися довкола цього часопису: Олена Теліга, Леонід Мосендз, Юрій Клен. У № 12 за 1926 рік надруковано його «Посланіє», в якому він картає себе за минуле захоплення російською літературою, а нині пофарбованих у червоне українських письменників за «жовтоблакитний онанізм», західне лівацтво за прислужництво совєтам, уживає слова «Übermensch» і «надлюдина», схвально згадує Муссоліні, за що Володимир Сосюра зневажливо називає його «фашистиком». У Другу світову, потрапивши до німецького табору для DP, вчителює. Після чого виїжджає до США (1949): перебивається заробітками прибиральника та ліфтера, заки не влаштовується у проєктне бюро, де працює до пенсії (1962). Помирає у Нью-Йорку в 1968 році.
Якщо спробувати з’ясувати, ким є для Маланюка Ніцше, то варто звернути увагу на поетову статтю «Ф. К. Шальда» (1937), що присвячена чеському літературному критику, щойно той уперше відкриває для себе значення німецького філософа:
Але [це момент, коли Шальда зустрівся] з Ніцше справжнім, тим, яким бачимо його щойно тепер, яким його — на власну згубу — породило XIX століття: великим ліквідатором духової маскаради кінця віку; Ніцше, що вказав на життя і інстинкт у противагу мертвим ідеям і мертвим формам та малості антигероїчної, недокровної, церебральної людини, нездібної до творчости, до переборення хаосу вируючої матерії.
Проте значно раніше, ще в статті «Ідеї й дії» (1923), вказуючи не тільки на можливості сили фізичної, а й теоретичної, Маланюк окреслює політичні й естетичні впливи Ніцше:
Велика війна, пекельні способи її провадження, наслідки її — большевизм і фашизм, — все це має свої початки в філософії Ніцше, що, пройшовши крізь імпресіонізм в мистецтві, дала свою кульмінаційну форму в футуризмі.
Звідси зрозуміло, чому ніцшеанська героїка визначала візію Маланюка. Вона пасувала і його персональному досвіду військової звитяги, і вкладалась у його історіософську концепцію України, що зачіпала проблему національної ідентичності. І це чітко засвідчила назва першої поетової збірки «Стилет і стилос» (1925), де рядки ніби карбували метал. Отже, стилет є символом боротьби та чину, а стилос — символом перетворення особистості засобами мистецтва. Обидва знаряддя навперемін стають атрибутами воїна-мудреця. Вже перші рядки рясніють мілітарними словосполуками: брязкіт зброї, залізні когорти, жорстко-яре залізо, криваві тумани тощо. Попри все, збірка містить і чимало символів, які перегукуються з іншими образами Ніцшевого «Заратустри». Скажімо: «І мудрість протина, як кобра, / Гадючим зоренням красу». Або: «Соловиний голос змії». Тимчасом слово героя, від якого ведеться розповідь, лунає «потойбіч добра і зла»: «То ж не-поет, хто лиш невпинно / Дзюркоче про добро і зло».
Ніцшеанську тематику подибуємо й у збірці «Земля і залізо» (1930), позаяк автор каже, що він, яко «залізних імператор строф», «насичає себе залізом», або стихією творення, і послуговується «громовим дитирамбом», а довкола «вібрують луни боротьби» та буяє «пружно-яре життя». Поет запитує виснажену Степову Елладу (Україну), коли ж вона нарешті наповнить своє споглядання дієвою державною силою:
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варяжську сталь і візантійську мідь?
…
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова ?!..
…
Елладо Скитськая, Елладо Степова,
Сарматських Афродит, кирпатих Аполонів!
…
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.
Але «пасерби землі», мешканці «візантійських україн», абсолютно нездатні «залізо із землі зачать» і в цьому схожі на ніцшеанських «останніх людей», адже «Такі дрібні — в своїх добрі і злі». Отож їм на зміну мають прийти люди міцні («варязька криця», «скандинавський крижаний дух», «м’язи вікінґа»), що здатні коритися долі (Ніцшева amor fati):
На березі синього моря —
Там живуть тверді й прості люде,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.
Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як судьба, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І — як обрію смуга — гострий.
На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморській воздух.
Неважко переконатися, що поетове мистецько-дослідницьке кредо поєднувало споглядальні та дієві чинники, які в ніцшеанстві репрезентуються двома богами — Діонісом і Аполоном. І саме до цієї пари Маланюк звертатиметься неодноразово. Для прикладу, в есеї «Буряне поліття» (1927), осмислюючи крах української революції (1917/20), він зводить разом двох вершителів культури — Шевченка та Куліша, бо, на його переконання, вони утілюють, відповідно, діонісійне (підсвідоме) й аполонійне (інтелектуальне). А принагідно нарікає, що ці первні ще ніколи в нашій культурі не синтезувалися в особистості, яка в умовах колоніалізму здатна подолати «національне каліцтво» та «деґенерацію»:
Джерело української літератури Відродження — цілком, так би мовити, тектонічного характеру. Це — Шевченко, яскрава детонація Гайдамаччини (дід Шевченка — сучасник Коліївщини) — вибух національного підсвідомого. Поруч Куліш — найтрагічніша постать в історії української інтелігенції — перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту. Мікель Анджельо й Леонардо да Вінчі українського Ренесансу, діонисійський й аполінський первні двоєдиного джерела, що в своїй двоєдиності несло відвічно-трагедійну колізію творчости.
Колись Ніцше зіставляв душевні риси давнього грека та німця. Так і Маланюк порівнює український психічний уклад із еллінським, а ще вужче — скіфським (скитство). У Руській державі, каже він, домінувала варязька натура, котра поволі скотилася до еллінсько-хуторянських, а отже, пасивно-жіночих рис, яким уже годі було досягнути могутнього рівня Римської державності. Згідно з Ніцше, подібний суворо-трагедійний світогляд народжується в аполонійно-діонісійній синтезі та має на меті посилення культури. Проте в Україні, наполягає Маланюк, цього не сталося:
Українській душі бракує почуття трагічного, не вважаючи на всю об’єктивну трагічність української історії. Найбільшу трагедію українець спростить, сплощить і зведе до степеня «кумедії»… Отся то насиченість української психіки статичним первнем своєрідного східнього «еллінізму», спостерігально-пасивна вдача епікуреїзованого природніми багатствами (землі й підсоння) — філософа хлібороба, нехіть
до мужеськости й меча, замкнуто-евклідівський егоїзм і провінціяльний егоцентризм хуторянського світовідчування — головна суть української проблеми.
На думку Маланюка, найбільш нерелевантною до вищої місії постаттю в українській культурі є Винниченко, бо йому вдавалося збаналізувати хоч-яку поважну тему, хоча б і моральну:
Мораль? — майже науково-академічна дефініція: «Моральність це рожева пудра на законах природи». Правда, геніяльно? Ну, що перед цим Русо, що Вольтер? Та тут Ніцше від заздрости заплакав би.
Втім, якою ж тоді мала би бути така фігура? Власне, у рецензії (ЛНВ, 1932) на книжку Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» Маланюк увиразнює функцію трагічно-екстатичного митця:
Існують два типи поетів. Твори одних — зроджені підсвідомою діонісійською музикою їх ліричної стихії, зроджені, передовсім, молодістю… Це поети — пар екселенс. Другий тип поета — це поет-майстер, свідомий свого аполонівського творчого чину.
А відтак у статті «До справжнього Шевченка» (1937) вказується, що лише цьому виразникові нашого діонісійства вдалося перетворитися на особистість, яка «зростає вверх» і виявляє волю до могутності («панівна поезія», «інстинкт панування»), а не служить юрбі:
Людину, що ціле життя шукала дороги до «прадідів козацьких», до побіди і потуги, поета, що в його творах образ «вміти панувати» звучить як ляйтмотив від юнацьких коломийкових поем почавши й на пізній ямбічній ліриці скінчивши, — таку людину й такого поета не треба безустанку називати «мужицьким бунтарем», чи там «співцем кріпацької недолі».
У нарисі «Франко незнаний» (1956), знову апелюючи до фігур Аполона та Діоніса, за якими стоять інтелект і емоція, думка і чуття, розум і серце, Маланюк стверджує, що в індивіді ці складові розподілені нерівномірно, тому врівноважуються нечасто. Та лише Франкові вдавалося переводити енергії діонісійні в аполонійні, сиріч емоцію скеровувати до інтелекту. А це означає, що сила відродження в українській культурі ще жива:
Коли Шевченко був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ.
Проте згаданими опозиціями мислення Маланюка ще не вичерпується. Позаяк ідеться також і про Ніцшеве протиставлення колективного й індивідуального, що його поет екстраполює на буття нації. Під впливом ідеології Донцова, який своєю чергою наснажується ніцшеанськими формулами, Маланюк схвалює ірраціонально-вольові прояви, вбачає в інтелекті стримування національних інстинктивних ознак, уважаючи, що саме їх забракло у визвольній епопеї.
Ці моменти підсумовано у «Нарисах з історії нашої культури» (1954). Описані ще Геродотом і названі Гіпербореєю (за Ніцше, це земля надлюдини), наші терени, які Гердер іменує «новою Елладою», Маланюк слушно зараховує до греко-античної, римської та західноєвропейської культури. Вона має типові індивідуалістичні ознаки та розвивається на противагу автократичному домінуванню над безструктурним колективом: Персія, Вавилон, Єгипет, імперія монголів, Московія, СССР тощо. Продовживши варязькі традиції, козацтво як осередок «ліпших людей», набуло у нас провідницько-аристократичного значення (своєрідна Спарта), поєднуючи доблесть і знання. Та після «ночі бездержавності» аристократично-індивідуальні риси занепали, натомість селянство породило інтелігентське народництво.
Щоправда, ще гірший вияв пасивно-нігілістичного ґатунку Маланюк оприявнює в нарисі «Малоросійство» (1959). Це не лишень український, а загалом імперський масовий феномен «скаліченого психічно і духовно» безвольного простолюдина, що плекає комплекс меншовартості, має геть ослаблену історичну пам’ять і національний інстинкт. Антидотом усякого малоросійства виступає забарвлене в ніцшеанські тони волі до могутності мазепинство:
Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на Малоросійство. Бо що ж є Мазепинство, як не чинна свідомість Нації і інстинктовно зв’язана з тією свідомістю політична і мілітарна воля Нацією бути?
Увінчуючи свою концепцію міркуваннями про роль активного митця, Маланюк наполягає на домінуванні в нім ознак підсвідомого, що наснажують волю. Усіляка творчість має не відтворювати достеменно реальність, а бути стихійною та хаотичною, як і саме буття. Втім, як указано в статті «Література і творчість» (1958), — авжеж і пророчою:
Мистецтво, передусім література, звичайно попереджають і як би пророкують. І пророцтв, і попереджень не бракувало (Ніцше!), допоки мистецтво й література залишалися творчими, отже, справжніми…
Отже, пов’язавши трагедію України зі своєю долею, Маланюк розважає про переродження нації, вбачаючи її вищі героїчні зразки у княжій добі та козацтві. Невпинну борню в нього нерідко символізують образи Степової Еллади чи Земної Мадонни, яким протистоять Анти-Марія та Чорна Еллада. Лише здолавши всі виклики, Україна колись усе таки виплекає силу Риму. Порівнюючи виснаження народу з демонічно-жіночою чуттєвістю (за що був критикований Оленою Телігою), — у ніцшеанстві це: пасивна жіночність versus активна мужність, — поет увиразнює перевагу чоловічого ідеалу сильної духом і тілом людини. Тлумачачи слабкість української волі, Маланюк увиразнив її стихією боротьби, носієм якої є войовничий аристократ, що перевершує себе. Зрештою, перекликаючись із Ніцшевою, його думка завбачає кардинальні зміни на засадах і військової, і культурної потуги. Власне, тому джерелом поетових ідей і залишається німецький філософ.