Дослідження Дені де Ружмона вийшло ще в 1939 році і відтоді стало класикою літературознавчої науки. Втім, ця книга не лише про літературу, адже автор виходить на ширші узагальнення і говорить про християнство та навіть катарську єресь. Тож у якомусь сенсі Ружмон створює цілий трактат про розуміння антисоціальної любові-пристрасті і її поступовий занепад аж до ствердження того, що тепер «ідеалізують не почуття, а інстинкт».
Головна теза дослідника — у ХІІ столітті на півдні Франції остаточно сформовується унікальна теорія кохання під впливом катарів і куртуазної культури, адже «лицарські закони [тоді] відігравали роль абсолютної норми і проникають у роман під виглядом доконечних для міту перешкод та ритуальних фігур риторики». І фіксується ця теорія в легенді про нещасливих коханців Трістана й Ізольду. Роман про них, який більшості відомий у записі Жозефа Бедьє (є український переклад Максима Рильського), на думку Ружмона, — це не так літературний твір, як свідчення конкретного типу «стосунків між чоловіком та жінкою у конкретній історичній групі: соціальна еліта, куртуазна спільнота, і проникнути у лицарство XII та XIII століття». Напозір це просто найвідоміший міт про подружню зраду, однак її треба розуміти насамперед в контексті кодексу лицарства: «Міт діє там, де пристрасть є вимріяним ідеалом, а не небезпечним станом злісної лихоманки; він діє всюди, де прагнуть його фатальності, яка здається гарною й бажаною катастрофою. Він живиться тими, хто вірить, що кохання — це доля (у середньовічному романі вона втілилася в образі любовного напою); це чистий вогонь, що поглинає безсилу та зачаровану людину; це щось сильніше та справжніше ніж щастя, суспільство, мораль». І пристрасть — це страждання, а «дивовижний успіх Роману про Трістана виявляє, що, свідомо чи несвідомо, ми таємно обираємо нещастя». Саме тому вся велика література — про нещасливе кохання, тоді як масова — про найчуттєвішу любов. Справжня пристрасть — це аскеза, адже «успішно протистоїть земному життю, бо набирає форми бажання, а це бажання перетворюється на фатальність» (цікаво, що першою парою «пристрасних» закоханих, історія яких дійшла до нас, були Елоїза та Абеляр). Пізніше це утвердилося в поезії трубадурів, яка вся — про «екзальтацію нещасливого кохання», та з часом цей міт, що втрачає свою езотеричну природу та свої сакральні функції, стає літературою. Коли куртуазний міт про ірраціональну пристрасть («як одне з протиставлень християнству — а особливо його доктрині шлюбу») втрачає містичний сенс, у ньому лишається тільки риторика. І згодом шлюб, який зневажали на Заході у XII столітті, утвердився як нова цінність, а подружня вірність стала законом нового життя, але, уточнює Ружмон, «не природнього життя (його законом є полігамія) та не життя для смерті (його законом є пристрасть Трістана)». Тож так у всіх світових літературах, починаючи з XIII століття до нашого часу, історія любовної пристрасти стала «історією занепаду куртуазного міту у межах світського життя»: «Це розповідь про все безнадійніші спроби Еросу замінити містичну трансцендентність емоційною інтенсивністю».
Крім того, історія про Трістана та Ізольду дала змогу зрозуміти істинну основу основу пристрастного кохання, якою є «нарцисизм, самоекзальтація закоханого, а не стосунки із коханою»: «Трістан прагне любовної рани, а не володіння Ізольдою. Бо всепоглинаюча та глибока рана пристрасті ошляхетнює його… […] Пристрасть прагне, щоб “Я” стало більше, ніж усе решта, таким єдиним та могутнім, як Бог. Вона прагне (сама того не усвідомлюючи), щоби смерть стала справжнім кінцем не тільки його самого, а й усього що існує». Тож насправді Трістан не кохав Ізольду задля неї самої, а «лише задля любові до Любові, образом якої стала Ізольдина краса», а поза цим — він любив смерть як єдине визволення грішного та спантеличеного «Я».
Парадоксально, але, на переконання Дені де Ружмона, саме «кохання-пристрасть відроджує міт у нашому житті» і безпосередньо пов’язане з нашою схильністю до війни: «Війна у Європі та всі військові форми аж до 1914 року зберігали свою лицарську за походженням природу і, можливо, з іншої причини, постійний зв’язок з еволюцією міту». Та відтоді війна кардинально змінюється, як і наше уявлення про кохання, і людство повернулося до «стадії брутальності, вторгнення, але без ритуалів». Після 1914-го кохання стало «дивовижною сумішшю розпачливого інтелектуалізму (література неспокою та міщанської анархії) та матеріалістичного цинізму»: «Атмосфера головних романів цього періоду складалася з хворобливого страху перед “наївними” захопленнями та “оманами серця” у поєднанні з гарячковитим прагненням пригоди. Це не двозначно означає, що індивідуальні сексуальні стосунки перестали бути ідеальним місцем для реалізації пристрасті». Так у Європі відбулася «еволюція війни та методів її ведення» і — паралельно — поступова профанація міту, його перетворення у риторику, а потім розкладання цієї риторики і тотальна вульгаризацію його змісту. Та й сама мова кохання — войовнича (причина Троянської війни — володіння жінкою), і загалом «інстинкт війни та еротичність засадничо пов’язані: найуживаніші стилістичні фігури з усією очевидністю доводять це».
Ружмон переконливо доводить, що великі європейські літератури значною мірою засвідчують секуляризацію міту, спотворення його змісту та форми. Як на мене, в художній творчості це відбилось навіть в поступовому, від XVІІІ століття, занепаді жанру любовного роману і новочасній популярності так званого їбліту. І якщо античність вважала любов, що виходила за межі насолоди, хворобою чи божевіллям, то саме в Середньовіччі настало розуміння того, що «ліків від кохання» (Овідій) не існує і, навпаки, треба плекати своє любовне страждання і не задовольняти свої любовні бажання, бо в такому задоволенні знищується саме кохання. Недарма повною протилежністю міту про Трістана та Ізольду є Дон Жуан, який ніколи не чув про аскетизм і, зрештою, не знає, що таке любов. Знаково, що й легенда про Трістана та Ізольду, увічнюючи любов-пристрасть, водночас спрощувала куртуазну містику та її витоки (неоплатонізм, манихейство та софістику). І відтоді пристрасть дедалі більше вульгаризується літературою та кінематографом, стаючи «лише хвилею анархічного втручання у наше життя духовної єресі, ключ до якої ми згубили». І якраз праця Дені де Ружмона «Любов і Західна культура» дає можливість знайти цей ключ і відчинити двері до розуміння справжньої суті кохання.
