У радянських газетах початку 1920-х років міститься чимало інформації про боротьбу з прихильниками УНР. Як зазначалось в одній зі статей, підготовлених у ДПУ: «За своїми організаційними принципами петлюрівщина розбивалася на підпільну та партизанську. З цього поділу випливали тактичні тенденції кожного петлюрівського угрупування. Петлюрівське підпілля мало за мету створення держави у державі. Воно прагнуло в усіх куточках Радянської України організувати бойові підрозділи, готові до боротьби у будь-яку мить».
Владімір Ленін та Фелікс Дзержинський приділяли особливу увагу знищенню українського підпілля та повстанського руху. Саме тому керівником з його ліквідації було призначеного Юхима Євдокимова, колишнього каторжаніна, якого обидва зазначених радянських діячі добре знали та безмежно довіряли. Саме Євдокимов фактично створив та очолив Московську надзвичайну комісію, потім – керував знищенням колишніх білогвардійців у Криму, а потому був одразу призначений до Києва, для керівництва ЧК-ГПУ на Правобережній Україні (при цьому формальним керівником Всеукраїнської ЧК був Всеволод Балицький, але він знаходився у Харкові). Службові кабінети Юхима Євдокимова та його підлеглих знаходились разом з Київською губЧКи в особняку на вулиці Рози Люксембург, 16.
Ліквідацію холодноярських отаманів Євдокимов вважав «вінцем» своєї кар’єри в Україні. Навесні 1923 року його було представлено до чергового ордену Червоного прапора, в якому зазначалось:
Юхим Євдокимов, 1923 рік
«Будучи Начальником Секретно-Оперативного Управления и Нач. Особ. Отд. ВУЧК в связи с выступлением и переходом государственной границы банд Тютюнника в Октябре-Ноябре 1921 н. для активных действий против Соввласти, тов. ЕВДОКИМОВУ было поручено сформировать Полевой Штаб, вступить в исполнение обязанностей его Н-ка и выехать на Правобережную Украину для руководства, концентрации и координирования действий органов ВУЧК Одесской, Подольской, Киевской, Волынской и Черниговской губ. в борьбе и ликвидации согласованного наступления этих банд.
Выехав в начале Ноября на Правобережную Украину тов. ЕВДОКИМОВ в кротчайший срок сумел, при посредстве органов ВУЧК, выявить подпольные Петлюровские организации всего Правобережья на которые рассчитывал опереться Тютюнник и согласовав свои действия с командованием Красной Армии, приступил к быстрой ликвидации таковых. Этими действиями была ликвидирована база Тютюнника на нашей территории и предотвращена возможность обрастания банд после из перехода. Одновременно частями Красной Армии были быстро ликвидированы перешедшие банды.
Стаття з київської газети «Пролетарская правда» від 17 листопада 1921 року, в якій міститься інформація про офіційні назви місць ув’язнення
Будучи назначенным Полномочным Представителем Г.П.У. на Правобережной Украине и приступив 1 Июня с/г к исполнению своих обязанностей тов. ЕВДОКИМОВ умелым и энергичным ведением разработок в короткий срок ликвидировал ряд крупных организаций и бандитских главарей, во главе.
В сентябре с/г были изъяты и доставлены в распоряжение П.П. тов. ЕВДОКИМОВА известный Петлюровский подпольный деятель – полковник Здобудь-Воля, активный член Холодно-Ярского Повстанкома, скрывшийся при ликвидации последнего, штабс-капитан Яковенко, известные, подпольные Петлюровские деятели Дроботковский и Ляшенко, которые подтвердили агентурный материал. По неосторожности одного из сотрудников Елисаветградского Отд-ния ГПУ, действующие в этом районе банды узнали об аресте Яковенко, что грозило провалу всей разработке, по поимке ряда атаманов и самого Завгороднего. В связи с этим был инсценирован побег Яковенко.
Одновременно тов. ЕВДОКИМОВ инсценировал съезд атаманов и представителей всех гражданских петлюровских организаций и через секретных сотрудников было получено согласие «членов» съезда.
20 Сентября должен был состояться этот съезд и одновременно должна была состояться ликвидация самих организаций, явок и связей по заранее выработанному и согласованному с военным командованием плану. Этот план сводился к нижеследующему: 1. Все атаманы и Представители гражданских организаций прибывшие на съезд должны быть бесшумно изъяты. 2. Ликвидацию организаций в периферии производят соответствующие Губотделы совместно с Представителями П.П. Правобережной Украины. Этот план был блестяще осуществлен. Один за другим были изъяты съезжавшиеся на съезд в заранее приготовленные квартиры: 1. Председатель Знаменской Петлюровской организации ГОЛУБЬ, его помощник ЧЕРКАСС и резидент атамана ГУПАЛО. На другой квартире были одновременно изъяты терроризировавший в течении трех лет Николаевскую губ., известный атаман Завгородний и прибывшие с ним помощники Зализняк, атаман Гупало, Компаниец, Добровольский и Заболотный».
Михайло Фріновський, 1930-і роки
Євдокимов та його підлеглі поспішали з вирішенням справ українського підпілля, оскільки планували відзвітуватись про його повне знищення до 11 лютого 1923 року – 5-ї річниці заснування Надзвичайної комісії (ЧК). Ця дата широко відзначалась як у Радянській Росії, так і в Радянській Україні: з парадами, урочистостями, концертами. Отже, саме тому вирок більшості українських повстанців, які утримувались під вартою, було винесено на початку лютого, а страчені вони мали бути неодмінно до 11 лютого. Їхнє повстання у «тюрподі» ранком 9 лютого трохи «зіпсувало настрій» чекістам, а деяких навіть позбавило нагород, на які вони розраховували. Зокрема – заступника Юхима Євдокимова Михайла Фріновського. За роботу в Україні йому орден так і не дали. Лише у 1924-му, на Північному Кавказі Михайло Фріновський був відзначений першим Червоним Прапором.
У 1922 – на початку 1923 років Михайло Фріновський обіймав посаду начальника «Обще-административной части» (скорочено – ОАЧ) Київської губЧК. Йому підпорядковувались: господарче відділення, підрозділ зв’язку, загальна канцелярія, облік особового складу, а також – «тюремный подвал», або скорочено – «тюрпод». Саме з доповіді Фріновського, збереженої в архіві СБУ, ми дізнаємось про обставини повстання холодноярських отаманів.
У цій, багато разів цитованій у різних джерелах доповіді, Фріновський писав: «Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ расстреливать арестованных при первой попытке к побегу»… Ця фраза є ще одним доказом того, що події відбувались на вулиці Рози Люксембург, 16. Саме там знаходилось місце служби Михайла Фріновського.
Стаття М. Фріновського з нагоди 5-ї річниці ЧК-ГПУ
Прибути «екстрено» з цієї адреси до Лук’янівської в’язниці він фізично був не у змозі – у той час така дорога, навіть на автомобілі, зайняла б не менше 40 хвилин. Насправді ж, Михайло Фріновський потрапив до місця події за лічені хвилини або з місця, де він мешкав (чекісти для цього реквізували будинки поруч), або зі свого службового кабінету, який, швидше за все, знаходився на 2-му поверсі будинку на вулиці Рози Люксембург, 16. Найвірогідніше, у його кабінеті зараз – один з підрозділів Українського інституту національної пам’яті.
11 лютого 1923 року, у день 5-ї річниці існування надзвичайних комісій (ЧК), в одній з київських газет вийшла стаття Михайла Фріновського «Чека на Киевщине», у більшості присвячена боротьбі з українським повстанським рухом.
Більш детально дослідивши історію місць ув’язнення радянської доби, можна знайти й інші докази того, що Лук’янівська в’язниця не мала ніякого відношення до повстання холодноярських отаманів.
Річ у тім, що з 1921 року Лук’янівська в’язниця мала офіційну назву – ДОПР №1 (російською: «дом общественных принудительных работ»). У Києві також був ДОПР №2 (на теперішньому бульварі Тараса Шевченка) та концтабори у Пущі-Водиці та Лук’янівці. Станом на 1 липня 1921 року у ДОПРі №1 утримувалось 1697 ув’язнених, у ДОПРі №2 – 284 та у концтаборах – 939. У цих закладах утримувались особи, які здійснили кримінальні або побутові правопорушення. Причому, оскільки радянська влада вважала кримінальних злочинців «соціально близькими», до них (за винятком таких, що здійснили особливо тяжкі злочини) було максимально поблажливе ставлення. Щодо побутових правопорушників, то у київських газетах раз-по-разу траплялись повідомлення, що ця категорія взагалі могла почуватися досить вільно і навіть ходити по обіди додому (якщо прихоплювала їх і для своїх охоронців).
Політичні арештанти, особливо такі небезпечні як повстанці та підпільники, у той час з кримінальними та побутовими не змішувались. Саме тому їх утримували у спеціальних в’язницях, які існували безпосередньо на території НК-ДПУ-НКВС – так званих тюрподах (російською: «тюремный подвал»), і після винесення вироку їх або страчували, або висилали на Соловки. У Києві до 1935 року основний тюрпод знаходився на вулиці Рози Люксембург, 16 – там саме, де й НК-ДПУ-НКВС. А з 1935 року, коли керівництво НКВС УСРР перемістилося з Харкова до Києва, основний тюрпод був збудований на його подвір’ї – на вулиці Короленка (нині – Володимирська).
Отже, якби події, пов’язані з отаманами, відбувалися на Лук’янівці, у документах було б зазначено: «ДОПР №1». Але термін «тюрпод» міститься не лише у доповіді Михайла Фріновського, а й у інших документах. Так, в обвинувачувальному висновку по справі холодноярських отаманів, датованому 24 січня 1923 року, наприкінці зазначено: «Обвиняемые содержатся при тюрподе К.О.Г.П.У.»
Прискіпливе дослідження подій 1921-1924 років, пов’язаних з історією боротьби українського народу за свою Незалежність проти радянської влади, призвело ще до багатьох цікавих відкритів та знахідок, зокрема в історії з холодноярськими отаманами. Але про них розкажемо у подальших статтях.
Наприкінці статті хотілось би відзначити, що зараз чимало приміщень в особняку на вулиці Липській, 16 (за радянських часів – Рози Люксембург), який належить Київській обласній державній адміністрації – порожні. І є реальний шанс створити у цих приміщеннях, де радянські каральні органи НК-ДПУ-НКВС-КДБ знаходились упродовж 1919-1985 років, унікальний музей.
Одна з «передовиць» у радянських газетах від 11-го лютого 1923 року, де серед іншого згадується про справу холодноярських отаманів
