«Інші країни мусять перейматися війною в Україні не тому, що необхідно співчувати Україні. Вони мусять перейматися, тому що вони самі в небезпеці. Я не можу передати, наскільки сильно відрізняється те, що Росія експортує, від того, що вона каже своєму народу», — говорить Мстислав Чернов в інтервʼю для подкасту The Fourcast британського Channel 4. І так, йому тут ідеться про новинні сюжети на російському ТБ, де відверто погрожують іншим країнам, а не про елітарний образ російської культури, яку що рік, то активніше продають у найрізноманітніших форматах як щось недотичне до того, як поводиться «сучасний путінський пропагандистський апарат».
Але спробуймо здійснити невелику розвідку на прикладі одного тексту, аби довести, що теза Чернова щонайкраще надається і до культурного поля, а самоцензура може бути стратегічно продуманою практикою.
Один письменник — різне читання
Поганці, яких ніхто не любить, — це страшно, проте й нецікаво. Таких не бракує у жодній із національних літератур, зокрема й у російській. Поганці, «грішність» яких визнають і люблять, — оце вже цікавіше: чому люблять? Яким є механізм досягнення культурної індульгенції? Проте найцікавіше — це поганці, «грішність» яких залишається поза увагою поціновувачів (або більшості їх), добре замаскована грішність, яку не так легко помітити неозброєним кількома мовами й доступом до більшої кількості джерел оком. До останньої категорії, на мою думку, належить й Іосіф Бродскій.
Так, про його важкий характер і певну відлюдькуватість ходять легенди. Так, у 2022 році на поверхню виплив вірш «На незалежність України», який справедливо всіх розлютив. Однак мусимо розуміти: глобально нічого не змінилося. Важкий характер — поширена «хвороба», а один вірш від 1991 року поза межами України не виглядає достатньо переконливо, щоб вибудувати цілий каркас аргументів і довести: Іосіф Бродскій — російський нобелівський лауреат, жертва радянських репресій, але й поганець, грішності якого просто не помітили.
Один вірш, де Іосіф Бродскій підважив правомірність існування України й української культури, — не тільки недостатньо промовистий поза межами України аргумент (зокрема й через купу локальних культурних підтекстів), але й, імовірно, цілком собі сформована думка тих, хто вже перебуває під впливом російської пропаганди. Ба більше, саме через те, що тези, висловлені у вірші, ідеально збігаються із сучасною російською пропагандою, Бродскій просто зараз повертається у поле уваги проросійських медійників. Є статті, де Бродскому «пробачають» «єврейство» (досі чомусь страшний гріх), «зраду Росії» через переїзд до США — це якщо заглядати до радикально налаштованого крила. З іншого ж, так званого ліберального, боку пишеться перша наукова біографія Бродского про його роки в СРСР (маркетується, до слова, як така, що має на меті деконструювати колишній підхід до біографій Бродского, тобто передовсім моду на «житія», що складали друзі поета, проте досить вправно оминає найгостріші кути) тощо.
Повернення ж не тільки в канон, але й у тренди (а в тренди — що ті, що ті — Бродскій парадоксально добре лягає), означає, що окрема постать потроху виходить за межі російськомовного простору й рушає в англомовний, а відтак і далі поширює критично не переглянуту російську адженду.
У цьому ж випадку це можливо якщо не безпосередньо через постать самого Бродского, то через яскравіші фігури жінок — наприклад, Ахматової, Цвєтаєвої. Я згадала про них, бо, здається, фемдискурс — наразі одні з найширше відкритих дверей. Із нещодавнього: Славой Жижек ходить на інтервʼю до Pussy Riot, американка російського походження пише книгу про «матріархинь, які збудували матінку-Росію» (це про Юлію Іоффе та її книгу «Motherland, A Feminist History of Modern Russia, From Revolution to Autocracy», яку не так давно хвалили на The Guardian — і навіть якщо авторка зі вкрай перемінним успіхом намагається стати на правильний бік історії, це все ще дуже корисна книжка для популяризації екзотичної Росії-революціонерки-борчині). У тіктоці ж узагалі радять цілі підбірки жінок-авторок, які допоможуть ближче познайомитися з російською культурою. Але ці двері, звісно, не єдині.
Та й зрештою, що може бути простіше, ніж популяризація такого собі дивакуватого, але вкрай чуттєвого (сексизму теж можна «не побачити», якщо захотіти) російського інтелектуала, який оспівував Пєтєрбург, марив Венецією, обожнював котів, писав англійською довгі розвідки про Ахматову, Цвєтаєву й Мандельштама, несучи таким чином за океан знання про цілий заборонений літературний процес, і (така вже прикрість) happened to write один дуже українофобський вірш? І річ тут навіть не в текстах — поезія сама по собі важче сприяє чиїйсь популяризації, ніж проза, тим паче така вигадлива, як у Бродского. Річ радше в радше в яскравих образах, у привабливих амплуа, що легко доєднуються до сонмища інших нечитаних представників російської літератури й зручно примощуються обіч знайомого всім Достоєвского чи Толстого.
Бродський у Венеції на площі Сан Марко, 1974
Першим натяком на те, що Бродскій «повертається», є цьогорічна стаття The New York Times про нього як найбільшого поціновувача Венеції, яку він описав у невеликому есеї «Watermark». Автор матеріалу пропонує нам прогулятися містом стопами Нобелівського лауреата, принагідно підкидаючи дров у вогонь особистого міфу поета. Виходить навіть трохи смішно. Ну бо справді:
«Протягом 1960-х років вільний дух Бродского та його вірші призвели до його конфлікту з радянською владою, яка піддавала його все більш жорстоким переслідуванням. Відносно невідомий поет став міжнародною знаменитістю, аж поки у 1972 році радянська влада зрештою не вигнала його з країни, залишивши йому тільки невеликий шкіряний чемодан, у який Бродскій спакував дві пляшки водки».
До The New York Times тексти про «Watermark» помічала на значно менших майданчиках щорічно звідтоді, як почала міркувати про Бродского в 2022 році. Але цього разу не про «Watermark», бо, попри всю цікавість цього конкретного й теж багато в чому патологічного випадку, є й інші, не менш цікаві. І вони, власне, прямо повертають до тези Мстислава Чернова про різницю в комунікації на експорт і всередині країни.
І цього разу мені йдеться про текст під назвою «After a Journey, or Homage to a Vertebrae» — нарис про перебування Бродского в Ріо-де-Жанейро у ролі делегата американського ПЕНу.
Один есей — різні ЦА
Оригінал цього тексту Бродскій написав російською ще 1978 року, тобто до отримання Нобелівської премії в 1986 році. До англомовної збірки «On Grief and Reason», видрукуваної у 1995 році, увійшов переклад англійською, виконаний самим Бродскім і Алєксандром Сумєркіним. Сам есей нічим аж надто цікавим не вирізняється. «After a Journey» — характерне для Бродского музикування про все на світі: культуру, пейзажі, цивілізацію, побутові негаразди, — помежоване з певною уїдливістю, але й флегматичністю — такий стиль. Важать тут окремі пасажі. Особливо якщо читати есей і англійською, і російською, бо помічаємо певні відмінності.
Іосіф Бродський на врученні Нобелівської премії
Один із найцікавіших епізодів — той, де Бродскій описує інших делегатів, зокрема представників Болгарії та НДР. Письменник неприємно вражений тоном, поведінкою та загальним рівнем естетичних смаків делегатів, судження яких, на його думку, надто полемічні. Однак на ще більшу критику з його боку наражається так званий «Афростан», який не відчуває тої самої зневаги до делегатів (тут і далі — мій переклад з оригіналу):
«Афростан ведеться на все це ще дужче, ніж європейці. Їх було тут повно — із Сенеґалу, Кот-д’Івуару і ще звідкись — не згадаю. Виполірувані чорні макітри, огрядні постаті в дорогих тканинах, у мокасинах від Баленсіаґи і т.д., із паризьким досвідом, бо ж яка ти лівачка, якщо ніколи не мала ніґера-революціонера із Третього світу — ось куди були спрямовані їхні дії, оскільки місцеві фелахи і бедуїни не бажали мати з ними нічого спільного, не кажучи вже про аннамітів. […] З іншого боку, якби цей конгрес проводився не в Ріо, а серед сосен та білок — хто зна — можливо, вони б закудкудакали інакше. Тут, звісно, все надто знайоме: пальми та ліани, горласті папуги. Певно, блідолиці широти — більш підходяще місце для публічних актів вираження провини й співчуття — запізнілих, як то зазвичай буває. А може, вуличний пес-невдаха, одного разу погодований, гавкає не інакше, аніж вищий за рангом собака. Або ж у будь-якому випадку прагне прив’язі».
Попри висловлену Бродскім упевненість, що раз «в Індокитаї [тема зустрічі в Ріо — захист прав вʼєтнамських письменників в екзилі] людей в n-нну кількість разів більше, ніж в Демократіше- та Недемократіше разом узятих, то, відповідно, є всі шанси, що й там може існувати еквівалент Анни Заґерс і Стефана Цвайґа», звісно, впадають в очі й натяки на сосни (вже за мить — ялинки), білочок і «блідолиці широти». Відтак, маємо таку собі езопову мову, яка хоч і створює певний простір для інтерпретацій, а втім, лишається досить прозорою.
У російській оригінальній редакції тексту Бродскій ще не вдається до такої мови:
«Чучмекистан від цього також мліє, ще більше, ніж європеєць. Там було хоч греблю гати цього матеріалу — із Сенеґалу, Кот-д’Івуару і вже й не згадаю, звідки ще. Лощені такі шоколадні тварюки, в чудових тканинах, взуття від Баленсіаґи і т.д., із досвідом життя в Парижі, бо яке це життя для лівобережної гошистки, якщо не було неґра з Третього світу, — і тільки це вони й пам’ятають, тому що власні їхні дехкани, феллахи та бедуїни їм — ну взагалі ні до чого. […] Однак, якби конгрес був не в Ріо, а десь серед ялинок та білочок, хто зна, можливо, й поводилися б вони по-іншому. А то все аж надто знайоме, пальми, ліани, кричать папуги. У білої людини поводитися зухвало в інших широтах є приводи ніби як історичні, хрестоносні, місіонерські, купецькі, імперські — динамічні, словом. Ці ж ніколи експансії ніякій не піддавались; так що дійсно і правда, можливо, краще їх кудись по сніжку, зухвальства менше стане, співчуття, можливо, прокинеться в Джамбулах цих необрізаних».
Такий от яскравий приклад расистських образ через політичні розбіжності. І це тоді, коли про тези щодо різних «широт», характерів і культур саме починають думати масштабніше, зокрема й Едвард Саїд, якого любимо сьогодні згадувати. Так, у тезах про дозволеність білим поводитися зухвало на територіях, які будь-коли в той чи інший спосіб були від метрополій залежними, як і в тому самому рівні злості, який бачимо в «На незалежність України», криється багато непроговореного й неусвідомленого, а також ретравматизаційного. Проте це ще одні двері, заходячи в які, можна говорити про російську культуру переконливіше.
Ось, наприклад, іще один епізод, щоправда, в обох версіях відображений ідентично:
«Цікаво було спостерігати всю цю шваль, готову змінити хазяїна щосекундно, стати під будь-який прапор у своїх піджаках, краватках і білих сорочках, що контрастували з напруженими шоколадними мордочками. Не люди, а якась суміш мавпи та папуги».
Проте самоцензура Бродского заходить на ще один віраж — більш локальний і важкодоступний. Описуючи тих самих делегатів із Болгарії та НДР, в англомовній версії тексту Бродскій згадує роботу одного з критиків під назвою «Стиль раннього Йоганнеса-Роберта Бехера», того самого, що, як саркастично зауважує Бродскій, «нашкрябав сонет на честь 70-ліття Сталіна, що починався словами “Я прокинувся сьогодні від одноголосого щебету тисяч солов’їв”» [1, c. 74]. У російськомовній версії Сталін фігурує вже як Гуталін. З одного боку, Бродскій міг просто піклуватися про англомовного читача й берегти його від зайвих локалізмів, адже «Гуталін» — одна з поширених жаргонних кличок Сталіна — так. А втім, гуталін — це ще й засіб для чищення черевиків (батько Сталіна займався шиттям і ремонтом взуття). Засіб чорного кольору. Жаліти Сталіна через расизм не пропоную в жодному разі — це просто штрих до портрету суспільства, де до кавказців, грузинів і представників багатьох інших національностей досі звертаються як до «чорномазих», «чорножопих» тощо.
Обкладинка першого видання збірки есеїв «Less Than One» Іосіфа Бродського
Про «правки» Бродского в цьому есеї згадує і його товариш Янґфельдт Бенґт, літературознавець, перекладач і видавець. Щоправда. не тому, що його вразили пасажі про «суміш мавп та папуг» (він і сам у цьому сенсі наплів сім мішків гречаної вовни про арабів і тероризм), а тому, що Бродскій тут образив навіть шведів (Бенґт — швед), називаючи свою подругу-шведку «шведською річчю», «психопаткою», «бездарною в ділі», натякаючи на сексуальну неповноцінність.
«Ім’я замінив фразою “Назвемо її Полярною зіркою”, ініціали перетворилися на “N. N.”, прикметник “шведська” змінювався по черзі на “нордичну” та “скандинавську”, а обговорення сексу взагалі випущені. Мене здивувало, що не довелося докладати жодних зусиль, щоби переконати Іосіфа в бажаній ретуші. Легкість, із якою Іосіф прийняв зміни у тексті, імовірно, можна пояснити тим, що він зрозумів: не варто зайвий раз дратувати читачів країни, до якої він мав такі теплі почуття. Але російський текст увійшов у його збірку без змін», — пише Беґт у цілій книжці про Бродского.
Отже, маємо вкрай цікавий підхід до саморедагування. Текст, написаний російською, — відвертіший, грубіший, тоді як англійська версія ретушується та змінюється відповідно до «правил» англомовного світу. Малоймовірною, звісно ж, видається версія Бенґта про любов до країни й повагу до читачів, враховуючи, що російський текст поширюється без жодних змін.
Логічнішим видається те, що Бродскій як ніхто інший зважає на систему, в якій перебуває, на цінності цієї системи, правила, писані й неписані, та випади, які можуть коштувати надто дорого. Показовим, однак, є те, що Бродскій редагує, тільки коли відчуває граничну необхідність це зробити, якщо ж ні — поширює текст у початковій версії. Такі рішення ніби промовляють, чітко потверджуючи тезу Мстислава Чернова: росіян не обурять «необрізані Джамбули», «шоколадні мордочки» та «фригідні» «шведські речі». Адже те, що експортує Росія, таки сильно відрізняється від мови, якою послуговуються всередині країни.