Напевно, з моєю улюбленою, й не тільки моєю, The Washington Post зарано прощатися, проте перший дзвіночок пролунав. Одна з найвпливовіших газет світу, флаґман не лише американської, а й світової журналістики звільнила понад 300 з 800 співробітників, економія торкнулася відділів місцевих новин і спорту й кореспондентських пунктів за кордоном. Зокрема закрили представництво в Києві, звідки до Америки надходила надійна інформація про найжорстокішу війну новітніх часів. Не цікаво.
Рішення про скорочення видатків у чомусь зрозуміле й навіть неминуче: паперова преса потроху стає продуктом класу «люкс», як квитки в оперу, вінилова платівка або вінтажна автівка, а перехід на сучасніші методи розповсюдження інформації й надто їхня монетизація не всім випадає. Тим більше якщо йдеться про специфічне безперервне виробництво, де неминуче доводиться залучати професіоналів екстра-класу, які претендують на гідну оплату своєї кваліфікації. Об’єктивний процес.
Водночас слід пам’ятати, що існують бізнеси, зокрема медіа-бізнеси, які є чимось більшим, ніж просто підприємствами із заробляння грошей. Не лише заклади культури та освіти — театри, філармонії, музеї, університети, бібліотеки, — а й періодичні видання, телебачення, навіть соціальні мережі переросли свої принципи функціонування й стали загальним надбанням, соціальними сервісами, що мали би керуватися іншою логікою, ніж просто забезпечення прибутків. Щось із цього від початку замислювалося як неприбуткове, щось було ідеалістичними проєктами ентузіастів, щось таки бізнесом, у кінцевому рахунку логіка суспільної користі для всіх інституцій, що обслуговують мізки, мала би бути в пріоритеті, але це в ідеалі, сьогодні менш досяжному, ніж будь-коли.
Дванадцять років тому The Washington Post разом із кількома менш заслуженими газетами придбав Джефф Безос, видатний підприємець, мультимільярдер, візіонер. Навіщо він це зробив, важко сказати: наклади WP, як і друкованої преси в цілому, на той момент уже падали кілька років поспіль, потрібні були нові моделі бізнесу, інакші засади спілкування з авдиторією, але «нові медіа» розвивалися самі по собі й незалежно від традиційних видань, легендарний бренд їм для цього зовсім не був потрібен. Ясна річ, що вже тоді Безосу йшлося не про інвестицію, й не про благодійність у розумних межах, і не про місійний проєкт, а про елемент престижу та інструмент впливу. Люди, які знають процеси зсередини, стверджують, що в даний момент для власника важливо догодити вередливому президенту, щоби отримати або втримати режим найбільшого сприяння, передусім держзамовлення. Інтереси споживача й зрештою держави як такої в сенсі її міцності, долі журналістів — це такі дрібниці для людей там, у верхніх шатах атмосфери, що навіть смішно про це згадувати.
Легенда є легенда, це WP розкрутила Вотерґейтський скандал і змусила президента Ніксона піти у відставку, це вона заробила безліч журналістських премій і, найголовніше, визначала разом з іншими маяками моральний клімат у своїй країні, й не лише своїй. Поза сумнівом, збитки в сотню мільйонів на рік вимагають менеджерських рішень, і тут не до ностальгійних сентиментів, але ж ми тут не кросівки продаємо, можна було якось елегантніше. Надто на тлі синхронного випуску в прокат епохального документального фільму про дружину чинного президента пані Меланію Трамп, який обійшовся бізнесменові в 75 мільйонів, і це включно з гонораром головній героїні мало не в третину бюджету. Що це, як не хабар і не корупція? І ці люди забороняють нам колупатися в носі?
Нові віяння серед американських еліт означають, що репутації більше нічого не варті, пристойність — антикварний товар, а суспільна користь — сюжет для жартів. Вони, еліти, зараз роблять саме те, що свого часу спровокувало активізацію лівих аж до заперечення права «корпорацій» на існування (пишу «корпорації» в лапках, бо саме слово в колах ліваків — жахалка, мало не лайка). Раніше треба було берегти обличчя, бодай удавати благопристойність, дбати про манери. Мільйонер, а згодом через інфляцію вже мільярдер був частиною національного міфу: хлопчик із бідної родини, чистильник взуття завдяки своїй наполегливісті, кмітливості, вірі в «американську мрію» будує завод або відкриває банк. Те, що Форд, Морґан, Рокфеллер при цьому експлуататори, не рахується, натомість вони забезпечують робочі місця й займаються благодійністю, засновуючи лікарні та університети, музеї та концертні зали. Нещодавно такими самими героями, тільки в новій ітерації й нових галузях, здавалися Джобс, Закерберґ (якого ми називаємо Цукербергом), Ґейтс — вони взуття не чистили, але так само «зробили себе самі» і теж стали частиною міфу. Але за останні десятиліття сталося декілька змін: постали «нові ліві», разом із «соцмережами», критика правлячого класу перетворилася на мейнстрім, що далі, то гучніше, а ще один міф про «соціальну відповідальність великого бізнесу» розлетівся в друзки.
Згадаймо рух «Occupy Wall Street» із гучними й безладними акціями в Нью-Йорку, цей рух багатьма за межами Штатів, та, власне, й у самих Штатах сприймався як лівацькі перегини. Нагадаю, 2011 року активісти зайняли невеличкий парк Zuccotti (50 на 35 м) на Мангеттені й трималися там пару місяців до розгону поліцією, потім неодноразово поверталися, перекриваючи підходи до Нью-Йоркської фондової біржі. Їх заарештовували, штрафували, відверто кажучи, вони й самі не завжди були зайчиками. Тим не менше, якщо відкинути деякі ексцентричні заклики, певний резон у їхніх гаслах був: вони вимагали впровадити регулювання банків та інвестиційних фондів після того, як 2008 року збанкрутував Lehman Brothers, за ним луснула бульбашка нерухомості, що в кінцевому рахунку призвело до світової фінансової кризи. На запитання до організаторів протестів, чому вони барилися цілих три роки, ті відповідали, що чекали, доки Обама після обрання впорядкує діяльність браконьєрів і введе жорсткіші обмеження на ризикові операції, але не дочекалися. Зрештою демонстранти артикулювали чимало розумних бажань і прихильників демократів, і деяких симпатиків республіканців: більш рівномірний розподіл доходів і скорочення впливу бізнесу на політику — що ж тут не так?
У підсумку «Occupy Wall Street» спровокував широкі дискусії в суспільстві: американці вважали і вважають несправедливим, що один відсоток населення контролює 50 відсотків багатства країни, а 40 відсотків фактично не можуть собі дозволити освіту та повноцінне медичне обслуговування. Ми знаємо чимало країн зі сталою демократією й цілком вільною економікою, де все влаштовано інакше, взяти хоча б уславлену «шведську модель» — і ВВП на душу населення в порядку, й на соціальний капітал можна не скаржитися. Зовсім не йдеться про перетворення найбільшої економічної потуги світу на соціал-демократію, є й інакші не менш продуктивні маршрути, важливо лише зазначити, що в Штатів є маневр для вдосконалення, не смертельний з точки зору перспективи. Звісно, вільна конкуренція для американців – одна зі священних корів, але податковий тиск на бізнес у США… вищий, ніж у Швеції, отакої!
Гірше те, що той самий американський один відсоток, замість усвідомити необхідність змін, відверто чи приховано сповідує донедавна незнайому, а нині відому кожному доктрину, що отримала назву «технофашизму». Тому дитяче питання, хто перший почав (чи то неситий бізнес знахабнів, чи то ліваки оскаженіли), несподіваним чином набуває нового виміру — на цю тему є чіткі однозначні висловлювання господарів життя. Виявляється, вони вірять у те, що емпатія — вада, демократія — пережиток, а суспільство має бути влаштовано якраз за принципом великої корпорації, якою великі боси разом зі штучним інтелектом керуватимуть ефективніше, ніж якийсь там парламент. А всі ваші ліві Вашинґтон Пости та Нью-Йорк Таймзи викинемо на смітник разом із правозахисниками. І відтягуватимемося на острові в товаристві молоденьких гурій.
Схоже на те, що захмарні гроші, надто якщо вони з’явилися нещодавно (на відміну від «старих грошей») звужують видноколо щасливчиків так само, як і безконтрольна влада, а якщо його не обмежують загальновизнані правила пристойності й уявлення, що таке добре й що таке погано, то все це лайно пре на поверхню, як це спостерігається в рудого фріка.
Можна сказати, що це не наша справа, самі розберуться — ні, наша. Бо в нас є свої олігархи або, краще сказати, магнати, корисно розуміти логіку їхньої мотивації. А, головне — pacta sunt servanda, навчали римляни, угод слід дотримуватися. Безліч міжнародних договорів і домовленостей американська влада викинула в кошик, включно з нещасним Будапештським меморандумом, і сталося за мовчазної або гучної згоди їхніх еліт. А та допомога, яку Америка нам надає, надзвичайно важлива, але їм нічого не коштує, а подається як благодіяння. Бо непристойного не існує, таке враження, ніби американці позичили в москалів їхнє засадниче прислів’я: «Гуляй, Ванька, Бога нет».
Моралі не буде. Моралі нема.
