Їхати туди, скажу щиро, дуже боялася. Тим паче, відразу після деокупації, 2022-го. Боялася вигляду понівеченого, розтерзаного міста, бо в пам’яті здавна ясніла зовсім інша картина.
Ірпінь асоціювався у мене із молодістю, радістю, соснами, що гудуть під ясним небом. У молодості – творчі семінари для молоді в корпусах Будинку творчості Спілки письменників тоді ще УРСР. Читання віршів, залицяння-зітхання під місяцем. І перший рік сімейного життя – саме в Ірпені, поки шукали квартирку для найму десь у столиці. Потім – поїздка в це місто до Григорія Кочура, поета і перекладача. Його ще 1943 року разом з дружиною заарештували: звинувачені в «українському буржуазному націоналізмі», вони були засуджені на десять років. Ув’язнення відбували в Інтинському таборі (Комі АРСР): каторжні роботи на шахтах концтаборів ГУЛАГ. Тут через спілкування з ув’язненими Григорій Кочур вивчав мови, зокрема естонську, латиську, вірменську, грузинську.
Після звільнення і реабілітації (1962) подружжя Кочурів повернулося в Україну й оселилося в Ірпені. Мені пощастило побувати в домі Кочурів ще до постання там літературного музею. Зустрічалася з Григорієм Порфировичем, записала й опублікувала з ним інтерв’ю. Життя й творчість цієї людини – дивовижний приклад не лише гідної життєстійкості, а й творчого оптимізму.
Ірпінь – прикиївська курортна місцина. Тому таким разючим армагедоновим контрастом стали страшні новини про окупацію і розстріли цивільних там, а також у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Мощуні тощо у перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 2022-го.
***
…Мене зустрічає Жанна Куява, письменниця, яка тривалий час мешкає в Ірпені. Пережила там окупацію і дивом врятувалася від розстрілу росіянами разом із чоловіком.
Її синя автівка «Маруся» – просто героїня. В ній Жанна виривалися з Ірпеня. Та машину довелося покинути на виїзді з міста, поряд зі зруйнованим Романівським мостом: далі рухалися пішки, під реальної страхом смерті. Ніхто й не намагався розшуковувати після деокупації «Марусю»: боялися побачити її серед гори іржавих згорілих на кладовищі автівок. Та сталося диво: мама Жанни випадково побачила її на хронікальному відео через два місяці!
Жанна показує «рану» (так і каже) в обшивці: слід від кулі залишила «на пам’ять».
Зупиняємося біля зірваного Романівського мосту над річкою Ірпінь. На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, українські військові були змушені підірвати його – щоб зупинити окупантів, які рухалися на Київ. Але це ускладнювало евакуацію жителів не лише Ірпеня, а й Бучі та Ворзеля.
Я дивлюся пам’ятні кадри: по збитих нашвидкуруч дошках під лютневим вітром зі сніговою завією люди переходять річку поруч із зірваним мостом. Нині й досі там стримить іржава арматура, досі покинутий білий мікроавтобус сторчма уткнувся в прибережну рінь. Та поряд – новий міст, який з’єднує Ірпінь і Київ.
Читаю в доступних джерелах: «Усередині міста зав’язався танковий бій, 3 березня 2022 року Київська обласна державна адміністрація повідомила, що гуманітарна допомога прямує в напрямку Бучі та Ірпеня, а також починається евакуація в обох містах. Бійці 72-гої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців знищили окупантів, які прагнули прорватися до Києва. За заявою місцевої влади 28 березня Ірпінь звільнено від російських військ».
Попросила Жанну показати місця, пов’язані з усім, пережитим нею в час окупації й втечі з неї. Жанна мовчить якийсь час. Розумію: спогади травматичні. Вона поклала чимало душевних сил, щоб призабути жах, жити і працювати далі. Тим паче, що росте син Тарас, якого жінка так боялася осиротити 2022-го… Після пережитого Жанна уявляла: «От ми йдемо до автівки, і я чую постріли в наші з чоловіком спини… ніби збоку бачила, як ми лежимо серед дороги в болоті (як це сталося з багатьма безневинно убитими цивільними ірпінцями, котрих згодом виявили), і в руках тримаю наше сімейне фото з усміхненим п’ятирічним сином. Ми були щасливі на тій фотографії, особливо іменинник Тарасик, який народився просто під Новий рік. Боюся, так безтурботно усміхатися ніхто з нас уже не зможе, у тому числі й син».
Читайте також: Як підірвали Гостомельський міст і не впустили російських окупантів до столиці, або «Мамо, ми їдемо на оборону Києва…»
Жанна показала: і церкву, в підвалі якої довелося ночувати в останню ніч перед евакуацією з іншими ірпінцями, і краєвид міста з високого пагорба над річкою Ірпінь. У ті страшні дні панорама – вогненна, палаюча. Показала Жанна і зруйновані будинки, які ще не встигли відновити. Та охочіше показує місто відроджене, відбудоване: оновлену набережну, пляж, будівлі, де вже не видно чорної кіптяви від атаки російських «мирних людей». Ось сквер, точніше, алея плодових дерев письменника Сергія Мартинюка, захисника Ірпеня, Жанна розповідає, з якої яблуні найсмачніші плоди.
У парку письменників, закладеного до війни, побувала вперше. Дерева, спокій, затишок, трохи смішні скульптури – про життя, яке триває. Попри війну, яка триває теж…
За даними міської влади Ірпеня внаслідок російської агресії загинув 321 мирний мешканець. Серед загиблих – відомий американський журналіст Брент Рено, а також актор і телеведучий Павло Лі.
Нині важко уявити, що «кожна дорога була засмічена, і навіть проїхати містом було неможливо: у кращому випадку – пошкоджене колесо, в гіршому – міна».
Сюди, в Ірпінь, часто привозять міжнародні делегації: показати, як було і що відновлено. Загарбники знищили або зруйнували половину житлового фонду, понад сім тисяч будівель. А люди вже повертаються додому, а ще ж Ірпінь прийняв понад 23 тисячі ВПО.
Україна – перша країна, яка відбудовується в час, коли ще триває війна. Ірпінь прагне показати себе не як «місто болю», а як «місто-боєць».
Звісно, приємно, що тут побувала канадська акторка і режисерка з українським корінням, зірка серіалу «Вікінги» Кетрін Винник, яка підтримує Україну і виступає проти російської агресії. Відомий англійський художник і політичний активіст під псевдонімом Бенксі став почесним громадянином Ірпеня. Головне, щоб самі ірпінці поверталися сюди звідусюд. Ясно: без іноземних інвестицій тут не обійтися. Чи не найактивніше допомагають нам литовські приятелі. Та найважливіше – наскільки самі мешканці як активні громадяни можуть діяти і впливати на розбудову міста.
Мої враження від Ірпеня трохи, сказати б, туристичні. Хотілося бодай побіжним поглядом окинути місто-супутник Києва, яке захистило себе і попри війну живе й розвивається.
…На зворотному шляху, по дорозі до Києва Гостомельською трасою, яка досі вражає руїнами обабіч, Жанна за кермом своєї «Марусі» сумно посміхається: «Отак я їхала в Київ на роботу і 24 лютого, вже на початку повномасштабного нападу, бо ж робота є робота. А назустріч – три смуги автівок із людьми, що покидали Київ. Поспішали в наші “спокійніші” місця…»
P. S. В останні дні цьогорічного листопада прочитала новини з Ірпеня:
«Артур Баранець (07.03.2000),
Руслан Філіпенко (12.01.2000),
Олексій Ященко (13.06.2001).
Троє друзів – троє зовсім юних, високих, сильних і мужніх хлопців, які у лютому — березні 2022 року добровільно вступили до Тероборони Ірпеня та захищали місто: евакуйовували людей, привозили продукти, працювали на блокпостах — робили все, що могли.
2 березня 2022 року їхня автівка потрапила під обстріл російського танка між Ворзелем і Михайлівкою-Рубежівкою.
Згодом з’явилися відео допитів Артура і Руслана, на яких вони були ще живі.
Саме ці кадри підтримували надію рідних, що хлопці перебувають у полоні.
«Ми майже чотири роки вірили, що вони в полоні… що вони десь живі. А виявилося, що орки їх закатували, вбили і спалили…»
– пише мама Артура Баранця.
Рідні шукали своїх дітей майже чотири роки: писали в усі структури, збирали свідчення, трималися за кожну ниточку.
Але ДНК-експертиза підтвердила, що тіла трьох людей, яких росіяни закатували, вбили й спалили в Гостомельському аеропорту ще на початку березня 2022 року, — це були Руслан, Артур і Олексій…
Сьогодні громада провела своїх Героїв в останню путь».