3 січня 2026 року о 2:00 ночі за каракаським часом Європа перейшла від «союзника» в статус «здобичі». Причина зміни статусу – не російські танки, не китайська економічна експансія, а американський спецназ Delta Force, який за одну ніч довів те, що Владімір Путін намагався довести десятиліттями: міжнародне право – це фікція, якого дотримуються лише слабкі. Венесуельська операція Дональда Трампа стала не порушенням правил гри, а офіційним оголошенням, що гри більше немає. Залишилася тільки арена. Хижаки. Здобич. І найстрашніше для Європи – вона раптом виявилася в категорії здобичі.
Сцени прощання з старими уявленнями про світ були передбачувані до болю. Генеральний секретар ООН висловив «глибоке занепокоєння» і назвав американську операцію «небезпечним прецедентом». Кая Каллас, представник ЄС із зовнішньої політики, закликала поважати принципи міжнародного права та Статуту ООН, одночасно нагадавши, що ЄС завжди вважав венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро нелегітимним. Франція засудила метод, але одночасно назвала відхід Мадуро «хорошою новиною для венесуельців», описавши його як «безсовісного диктатора». Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер заявив, що «не пролиє жодної сльози» про кінець режиму Мадуро. Всі ці слова прозвучали як молитви над труною – красиві там, де треба, але абсолютно марні. Померлого не воскресити дипломатичними нотами. Особливо, коли світ бачить фото трофея в соціальних мережах під рок-музику і отримує не засудження, а аплодисменти – навіть від частини власної опозиції, яка радіє усуненню диктатора та наркоторговця, не помічаючи, що принцип виявився важливішим за персону.
Іронія ситуації в тому, що Європа сама копала собі могилу останні 15 років. Коли Путін анексував Крим у 2014-му, Європа відповіла обережними санкціями з винятками для власного бізнесу. Коли Росія бомбила сирійські лікарні, Європа висловлювала стурбованість. Коли Китай будував концтабори для уйгурів, європейський бізнес продовжував інвестувати в Сіньцзян. Коли Китай захоплював острови в Південно-Китайському морі, будуючи там військові бази всупереч міжнародним рішенням, Брюссель обмежився заявами. Коли Путін почав повномасштабну війну проти України, Європа два роки не могла вирішити, чи можна дати нам далекобійні ракети, бо «ескалація».
Навіть коли Росія масово вбивала українців, частина Європи продовжувала вірити в «хороших русских» та «діалог». У кожному з цих випадків Європа вибирала «верховенство права» замість сили – і кожного разу програвала тим, хто обрав силу замість права.
Тепер правила змінив не авторитарний диктатор з ядерною зброєю, а президент найпотужнішої демократії світу. І це не баг, а фіча. Бо коли диктатор порушує правила, демократії можуть консолідуватися навколо їхнього захисту. Але коли сам лідер демократичного світу оголошує, що правила – для лохів, консолідуватися більше немає навколо чого. Залишається тільки визнати очевидне: епоха після Другої світової, епоха міжнародних інституцій та верховенства права, епоха, в якій Європа почувалася комфортно та безпечно – закінчилася. Почалася епоха, в якій Європа з її консенсусами, правами людини та складними процедурами узгодження виглядає як гравець у покер, який вперто намагається грати за правилами, коли всі інші вже дістали ножі та стріляють під столом.
Фрідріх Мерц очолює Німеччину, намагаючись повернути їй статус серйозного гравця. Але проблема не в постаті канцлера – проблема в тому, що Німеччина може збільшити оборонний бюджет до 3-4 % ВВП, може відновити обов’язкову військову службу, може навіть переглянути пацифістську доктрину та почати постачати зброю більш активно. Але навіть за найоптимістичніших сценаріїв на створення боєздатної армії, яка може стримати Росію без американської допомоги, потрібно мінімум 10 років. А часу, судячи з того, що відбувається, у Європи 2, максимум 3 роки. І то це була оцінка до венесуельської операції. Після неї різьбу зірвано остаточно. Путін цього не чекатиме. Трамп теж. Сі – тим паче. Вікно можливостей для Європи закрилося.
Венесуельська операція Трампа – це не просто зміна режиму в одній латиноамериканській країні. Це постріл стартового пістолету, який оголосив початок нової гонки. Гонки, в якій переможці забирають все, а переможені втрачають суверенітет. І на цю гонку вийшли всі хижаки світу, які останні роки точили зуби та чекали свого часу.
Сполучені Штати Трампа – це вже не захисник «вільного світу» та гарант післявоєнного порядку. Це Америка як корпоративний проєкт, де президент діє як CEO глобальної компанії, максимізуючи прибуток через контроль над ресурсами, ринками та технологіями. Венесуела стала демонстраційним проєктом: захопили главу держави за ніч, встановили тимчасове управління, нафтові корпорації Chevron та ExxonMobil отримують доступ до найбільших запасів нафти у світі.
Рентабельність операції – 100 %. Наступні цілі вже озвучені:
- Куба для контролю над Карибським басейном,
- Панамський канал як стратегічна артерія,
- Гренландія заради рідкісноземельних металів та арктичних маршрутів,
- можливо навіть Іран.
Трамп як CEO діє не як президент країни з ідеологією та цінностями. Це робить його передбачуваним у тактиці – він завжди шукає вигоду. Він абсолютно непередбачуваний у стратегії, адже вигода може бути де завгодно.
Росія Путіна отримала від венесуельської операції найбільший подарунок за всі роки після початку війни в Україні — легітимацію власних дій. Тепер Кремль може діяти ще безцеремонніше, аргументуючи кожну свою дію прецедентом Венесуели. Захоплення решти України, тиск на Молдову, провокації в державах Балтії, втручання на Балканах – все це перетворюється на «просто те, що роблять великі держави для захисту своїх інтересів». І найстрашніше – цей аргумент працює не тільки всередині Росії, але й у Глобальному Півдні, де до США і так ставляться з підозрою. Путін останні місяці чекав на помилку Заходу – і Трамп йому її подарував.
Китай Сі Цзіньпіна спостерігав за венесуельською операцією як за найважливішим case study останніх років. Для Пекіна це була перевірка гіпотез: як США реагують на односторонні дії, як довго триває міжнародне обурення, чи є реальні наслідки. Відповіді отримані швидко: реакція – словесна, обурення – 3 дні, наслідки – жодних. Висновок очевидний: операція по «возз’єднанню» Тайваню з материком стала на крок ближчою до реальності. Навчання китайських збройних сил навколо острова 30-31 грудня не були простим збігом – це була чергова репетиція блокади. Сі чекає на два фактори: економічну кризу в США, яка відволіче Трампа, та чіткий сигнал, що Європа не втрутиться. Обидва фактори стають все реальнішими.
Венесуела показала головне: якщо діяти швидко та рішуче, міжнародна спільнота встигне тільки висловити «глибоке занепокоєння». А через тиждень про це вже ніхто не згадуватиме.
Туреччина Ердогана – це регіональний хижак, який останні роки обережно тестував межі дозволеного. Військова операція в Сирії, де турки контролюють величезну територію всупереч міжнародному праву, конфлікт з Грецією над морськими кордонами та енергоресурсами, проксі-війна на Кавказі Азербайджану проти Вірменії – всі ці тести Анкара пройшла успішно, не зіткнувшись із серйозним опором. Після венесуельського прецеденту Туреччина отримала фактичний карт-бланш на ще агресивнішу політику. Маючи другу за розміром армію в НАТО, контролюючи Босфор та балансуючи між Заходом і Росією, за умов ослаблення або розпаду НАТО Туреччина може стати найнебезпечнішим непередбачуваним регіональним гравцем між Європою, Росією та Близьким Сходом.
Іран – це країна-парія, що живе під санкціями десятиліттями, навчилася виживати у ворожому середовищі та чекає свого шансу. Тегеран уважно спостерігає, чи стане наступним ударом Трампа операція проти іранської ядерної програми або нафтової інфраструктури – це прямо прописано в «Проєкті 2025» як пріоритет. Але одночасно Іран бачить, що США більше не той гегемон, який може вести війни на кількох фронтах одночасно. Венесуела, потенційні операції на Кубі, конфронтація з Китаєм, підтримка Ізраїлю проти всіх – американські ресурси розпорошені. Це створює вікно можливостей для Ірану прискорити ядерну програму або регіональну експансію через своїх проксі в Іраку, Ємені, Лівані. Іран не стане глобальним гравцем, але може стати джерелом регіонального хаосу, що дестабілізує весь Близький Схід.
Індія Моді – найзагадковіший гравець на цій дошці. Найбільша за населенням країна світу, що швидко наближається до статусу третьої економіки планети. Нью-Делі традиційно грає на кількох дошках одночасно: член QUAD (антикитайський альянс з США, Японією та Австралією), але водночас партнер Росії у військово-технічній сфері та член БРІКС. Венесуельський прецедент дає Індії аргументи для власної більш агресивної політики щодо Пакистану, особливо в Кашмірі, та Китаю в спірних гімалайських територіях. Якщо США можуть односторонньо змінювати режими, чому Індія не може «вирішити» питання з Ісламабадом? Поки що Моді стримується, але у світі без правил навіть найбільша демократія планети може стати черговим хижаком.
Але найцікавіше – коли до державних хижаків додадуться корпорації, які вже мають бюджети більші за ВВП середніх країн. У світі без міжнародного права ці корпорації перетворяться на паралельні центри сили – квазідержави з власними інтересами, які не завжди збігаються з інтересами їхніх країн базування.
Військово-промисловий комплекс та приватні військові компанії – це перша категорія корпоративних хижаків. Lockheed Martin, Raytheon, Northrop Grumman, BAE Systems, європейські Rheinmetall та Airbus Defence – ці корпорації мають пряму зацікавленість у створенні та підтриманні конфліктів. Вони давно користуються системою «обертових дверей»: міністри оборони йдуть у ради директорів компаній, керівники корпорацій стають радниками з національної безпеки. У світі без правил це перетвориться на пряме управління: корпорації не просто лобіюватимуть війни, вони їх замовлятимуть у політиків, які фактично працюють на них. Приватні військові компанії на кшталт Academi, Група Вагнера та безліч менших ПВК стають інструментом ведення війн. Вони воюватимуть не за ідеологію чи національні інтереси, а за контракт – на того, хто більше заплатить.
Виробники дронів та ШІ-системи ведення війн – друга категорія.
Російсько-українська війна назавжди змінила природу збройних конфліктів, довівши, що дрони стали основною зброєю майбутнього.
Китайська DJI, турецька Baykar, американські Shield AI, Kratos Defense, General Atomics, німецька Quantum Systems, британські виробники – всі вони тестують свої системи на українському полі бою. Palantir не виробляє дрони, але його програмне забезпечення інтегрує розвіддані та координує таргетування, перетворюючи окремі удари в єдиний ланцюг ураження.
Корпорації, які контролюють виробництво дронів та їхніх компонентів – електроніку, батареї, програмне забезпечення – матимуть величезну владу в новому світі. Особливо критично те, що китайські компоненти зараз присутні в більшості західних дронів.
Технологічні гіганти контролюють інформаційний простір та розробляють ШІ майбутнього. Meta, Google, X, китайські ByteDance, Tencent, Alibaba, Baidu – ці корпорації визначають, що мільярди людей бачать, читають, у що вірять. Вони володіють інструментами маніпуляції громадською думкою, про які будь-яка пропагандистська машина XX століття не могла навіть мріяти: алгоритми, які показують різний контент різним аудиторіям, штучний інтелект, який генерує fake news швидше за будь-яких факт-чекерів, deepfake відео, які неможливо відрізнити від реальності. OpenAI, Google DeepMind, Anthropic працюють над AI, який через 3 роки керуватиме дронами-камікадзе, що самостійно вибирають цілі, а через 7 – аналізуватиме терабайти розвідданих за секунди та пропонуватиме оптимальні стратегії ведення війн. Квантові технології додають ще один вимір. Квантові комп’ютери зламають будь-яке сучасне шифрування за години – це означає доступ до банківських систем, державних секретів, військових комунікацій противника.
Енергетичні корпорації та агрогіганти контролюють базові ресурси виживання. Венесуельська операція Трампа – це класичний приклад того, як військова операція створює умови для доступу нафтових корпорацій до ресурсів. ExxonMobil, Chevron, Shell, BP, TotalEnergies, Газпром, Saudi Aramco, китайські CNPC та Sinopec не просто постачатимуть паливо для економіки – вони визначатимуть, хто отримує енергію, а хто ні. Відключення газу може бути ефективнішою зброєю, ніж танкові армії.
У майбутньому, коли клімат погіршуватиметься, а ризик ядерної зими зростатиме через множення конфліктів, питання енергоносіїв стане екзистенційним – адже чимось треба буде гріти воду для чаю на плиті, коли всі інші системи відмовлять.
Контроль над продовольством – це влада не менш абсолютна. Cargill з оборотом понад $160 млрд, Archer Daniels Midland, Bunge, Louis Dreyfus контролюють глобальні ланцюги постачання зерна та олії. Bayer CropScience після поглинання Monsanto, Corteva Agriscience, Syngenta контролюють насіння та пестициди – без них сучасне сільське господарство просто неможливе. BASF, Nutrien, Yara International виробляють добрива, без яких врожайність впаде в рази.
У світі, де клімат змінюється, конфлікти множаться, а населення зростає, контроль над зерном, добривами, насінням стане потужним інструментом геополітичного тиску.
Фармацевтичні гіганти, фінансові корпорації та космічні компанії замикають цю картину нового світопорядку. Pfizer, Johnson & Johnson, Moderna, Novo Nordisk, китайські BGI та WuXi, європейські AstraZeneca та Sanofi контролюють здоров’я та життя. COVID-19 показав: хто мав доступ до вакцин першим – відновив економіку швидше, решта втратила роки розвитку. BlackRock, Vanguard, JPMorgan Chase, китайські банки-гіганти, Visa, Mastercard, Swift контролюють потоки капіталу. Санкції проти Росії показали: відключення від Swift – це економічна зброя масового ураження. SpaceX Ілона Маска, Blue Origin Джеффа Безоса, китайські компанії контролюють космічні комунікації та спостереження. Starlink вже надав критичну підтримку Україні у війні, але таке вже було: коли Маск вирішив, що підтримка України суперечить його бізнес-інтересам, він обмежував використання Starlink для певних операцій.
Держави залишаються важливими гравцями, але вони більше не є монополістами на владу та насильство. Корпорації стають паралельними центрами сили – і часто виявляються потужнішими за середні держави.
Критична різниця в підзвітності: демократичні держави принаймні теоретично відповідальні перед громадянами через виборчі механізми. Автократичні режими взагалі не відповідальні перед народом. А корпорації відповідальні тільки перед акціонерами. Їхня мета – максимізація прибутку, а не загальне благо.
Якщо міжнародного права більше немає, що натомість? Відповідь проста та жорстока: баланс сил. Той самий принцип, який діяв протягом тисячоліть до створення Ліги Націй та ООН. Сильніший робить що хоче, слабший терпить що мусить.
Це світ Макіавеллі та Гоббса, де договори тримаються не на довірі, а на взаємному страху. «Я не нападу на тебе, бо ти можеш завдати мені неприйнятної шкоди» – єдина гарантія, яка працюватиме.
Замість міжнародного права будуть двосторонні та багатосторонні угоди, засновані на взаємному стримуванні та ситуативних інтересах. Договори підписуватимуться не на основі універсальних принципів, а на основі тимчасової вигоди. Сьогодні ми союзники проти спільного ворога, завтра – противники за ресурси чи території. Жодних постійних альянсів, жодної довіри, жодних ілюзій про «спільні цінності». Замість ООН та міжнародних трибуналів – приватні арбітражі та корпоративні суди. Конфлікти між країнами вирішуватимуться не в Гаазі, а на полі бою або через посередництво сильніших гравців, які диктуватимуть умови.
Маленькі озброєні до зубів країни – останні little paradise на землі – зберігатимуть демократичні свободи всередині, але не намагатимуться нав’язати їх іншим.
Китайський блок впроваджуватиме модель цифрового авторитаризму: тотальний контроль через технології при забезпеченні економічного зростання.
Російський блок насправді стане проксі Китаю – формально незалежний, фактично підпорядкований економічно та технологічно.
Ісламський світ шукатиме власну модель між традицією та модерністю. І кожен блок вважатиме свою модель єдино правильною. Але як тільки в чужому блоці з’являтимуться тріщини та слабкості – їх негайно заповнюватимуть конкуренти, використовуючи будь-які доступні засоби.
Замість глобалізації настане епоха регіоналізації та фрагментації. Світ розпадеться на кілька великих зон впливу з мінімальною взаємодією між ними. Американська півкуля під контролем США, Євразія поділена між Росією та Китаєм, Європа стане пирогом, який ділитимуть між собою хижаки, Арктика та Африка перетворяться на поля битви за ресурси та маршрути.
Це і є відповідь на питання «що замість міжнародного права?». Анархія, обмежена тільки силою. Новий середньовічний світ, тільки з ядерною зброєю, штучним інтелектом та корпораціями-лицарями, які служать не королям та ідеалам, а акціонерам та прибутку.
Для Європи в цьому світі немає хорошого сценарію. Навіть найоптимістичніший варіант передбачає болісний розпад континенту на кілька частин з кардинально різним вибором майбутнього. Східний фланг – Польща, Балтійські країни (якщо виживуть) та Скандинавія – створять «Вільну Європу», мілітаризований блок з обов’язковою військовою службою, великими оборонними бюджетами та, можливо, спільною ядерною програмою. Скандинавські країни стануть природним ядром та рушійною силою цього блоку – вони розуміють російську загрозу не абстрактно, а екзистенційно, на рівні історичної пам’яті та сучасних загроз. До них приєднається Британія, яка після Brexit шукає нову роль на континенті і може стати військовим гарантом цього блоку. Можлива тісна координація з США, але без жодних ілюзій – американська підтримка триватиме тільки доки це буде вигідно Вашингтону, і ні днем довше.
Центральна Європа – Німеччина, Франція, країни Бенілюксу та Австрія – спробують зберегти залишки Європейського Союзу як економічний союз, але без серйозної військової складової. У підсумку майже всюди до влади прийдуть популісти – ультраліві або ультраправі, не має значення. Всюди гостро стоятиме питання мігрантів, соціальної згуртованості, національної ідентичності. Найстрашніша доля чекає на Францію – мільйони мігрантів, соціальна напруга, повний крах республіканської моделі інтеграції, економічна стагнація. Ці країни намагатимуться балансувати між США, Росією та Китаєм, зберігаючи економічні зв’язки з усіма великими гравцями. Німеччина під Мерцем може спробувати ремілітаризуватися, але десятиліття пацифізму не компенсуються за 5 років – це факт, який треба визнати. Південна Європа – Італія, Іспанія, Греція, Балкани – стануть периферією нового світу: економічно слабкі, політично нестабільні, відкриті для впливу різних хижаків. Угорщина, Словаччина та Сербія вже зараз відверто проросійські (читай прокитайські). Туреччина тиснутиме на Балкани з півдня.
Найгірший сценарій для Європи – це повний розпад Європейського Союзу та НАТО через внутрішні суперечності, посилені систематичним зовнішнім тиском.
Росія використає енергетичну зброю та гібридні операції. Китай застосує важіль економічної залежності через критичні ланцюги постачання. США за Трампа (та його наступника з табору MAGA) остаточно вийдуть з європейської безпеки, зосередившись на власних інтересах. Популісти в європейських країнах прийдуть до влади на хвилі анти-брюссельських настроїв та обіцянок повернути «національний суверенітет». Кожна країна піде своїм шляхом. Деякі шукатимуть захисту у Росії в обмін на політичну лояльність та економічні преференції. Інші намагатимуться балансувати самостійно та стануть жертвами тих, хто сильніший. Балтійські країни опиняться під тиском російського «захисту російськомовних» – знайомий сценарій, що вже спрацював у Криму та на Донбасі. Польща буде змушена воювати за своє виживання, можливо навіть наодинці. А Німеччина? Німеччина – це родзинка пирога, найсмачніший шматок, який хижаки ділитимуть між собою: найбільша економіка Європи попри нинішню стагнацію, промислова потужність, унікальні технології, кваліфікована робоча сила.
Для України у всіх цих сценаріях є один жорсткий, але чесний висновок: покладатися на традиційну Європу більше не можна. Не тому, що європейці злі чи байдужі до нашої долі – а тому, що вони самі не впораються зі своїми власними проблемами виживання.
Нордичні країни – це останні, на кого ще можна покладатися в Європі, але навіть вони не всемогутні перед лицем глобальних викликів. Мерц може виявитися найкращим німецьким канцлером для України за останні 20 років, справжнім союзником та партнером, але навіть він не зможе врятувати Європу від розпаду та маргіналізації. Фон дер Ляєн, Каллас – це сильні та компетентні лідери, але вони командують структурами, які гниють зсередини, підточені популізмом, міграційною кризою та втратою стратегічної волі.
Україна має будувати власну модель виживання у світі хижаків та корпорацій. І якщо ми опинилися у світі хижаків, то самі маємо стати хижаком – можливо, не найбільшим на планеті, але таким, на якого ніхто не ризикуватиме нападати. Таким, чиї зуби занадто гострі, чия шкіра занадто товста, чий опір занадто дорого коштуватиме.
Це означає чотири стратегічні пріоритети, які треба реалізувати вже зараз:
Перший – максимізація військових спроможностей та серйозний розгляд ядерної опції. Не чекати на дозволи використовувати зброю – використовувати все, що маємо. Не чекати на постачання від союзників – будувати власне виробництво на власній території. Україна вже показала неймовірний прогрес у виробництві дронів, створивши справжню індустрію з нуля, але цього категорично недостатньо. Потрібні власні ракети далекого радіусу дії, власні літаки через закупівлю та спільне виробництво нових поколінь, власна протиповітряна оборона із локалізацією виробництва протиракет, власна професійна кіберармія світового рівня. У світі без міжнародного права єдина реальна гарантія проти агресії великого сусіда – це власна ядерна зброя. Якщо НАТО розпадеться або остаточно відмовиться приймати нових членів зі Східної Європи, є реалістичний вихід – колаборація з неядерними державами Східного флангу: нордичні, балтійські країни та Польща. Спільний ядерний арсенал, створений та контрольований альянсом країн, які розуміють російську загрозу на власному досвіді. Це політично складно, технологічно амбітно, але набагато реалістичніше за поодинокі національні ядерні програми. Альтернатива – шлях Ізраїлю чи Пакистану, створення власного ядерного арсеналу всупереч усім тискам та загрозам. У світі хижаків відсутність найпотужнішої зброї означає приреченість на поглинання.
Другий пріоритет – зміцнення союзів та глибока інтеграція з оборонними корпораціями. Україна має активно зміцнювати зв’язки всередині майбутньої «Вільної Європи» – саме Велика Британія, Польща, балтійські та скандинавські країни розуміють російську загрозу на рівні виживання нації. Розвивати стратегічні відносини з Японією, Південною Кореєю, Тайванем – це країни, які теж протистоять авторитарним режимам і можуть стати довгостроковими партнерами в технологіях та оборонній промисловості. Не розпорошувати обмежені ресурси на Глобальний Південь, де більшість дипломатичних ініціатив матиме нульовий практичний ефект – зосередитися на тих, хто реально здатний допомогти. Спільне виробництво зброї, спільні дослідницькі проєкти, активне залучення українських інженерів та розробників до створення нових систем озброєння.
Третій пріоритет – агресивний розвиток власних технологічних спроможностей у всіх критичних сферах: штучний інтелект, безпілотні системи всіх типів, кібербезпека на найвищому рівні, виробництво напівпровідників. Україна має потужну IT-індустрію світового рівня, але вона зараз працює переважно на західний аутсорс, створюючи продукти для чужих компаній. Треба системно перенаправити ці унікальні таланти на розробку власних технологій подвійного призначення – таких, що працюють і в цивільному, і у військовому секторі. Створити українські технологічні корпорації, які зможуть конкурувати принаймні на регіональному рівні з європейськими та азійськими гравцями. Активно залучати діаспору до цього процесу – українці, що працюють у Кремнієвій долині, європейських tech-хабах, ізраїльських стартапах можуть стати живим мостом для трансферу передових технологій та практик. Водночас треба відійти від позиціювання економічної спроможності України, що базується на аграрній сировинній продукції. Треба чесно визнати – ми не нагодуємо Глобальний Південь. Ми закриті у Чорному морі логістично, як не через російські дрони у морі, так Туреччиною у протоках. Натомість ми можемо розвивати високотехнологічний експорт, продукцію оборонної промисловості, IT-послуги та продукти – все те, що набагато менш залежне від фізичної логістики та створює значно більшу додану вартість на одиницю зусиль.
Четвертий пріоритет – підготовка суспільства до довгої війни та постійного мілітаризованого існування. І тут у нас є серйозна перевага перед багатьма іншими країнами – зараз в Україні під зброєю перебуває близько 800 тисяч військовослужбовців, війна на виснаження вже йде повним ходом четвертий рік. Резервістів з реальним бойовим досвідом десь приблизно стільки ж. Криза – це вже наше друге ім’я, ми живемо в умовах, до яких іншим європейським країнам ще тільки доведеться болісно звикати в найближчі роки. Обов’язкова військова служба, система мобілізаційного резерву, територіальна оборона, цивільна оборона, підготовка населення – все це треба не створювати з нуля, а системно інституалізувати та постійно вдосконалювати.
І найголовніше – нам треба сформулювати власну стратегічну мету як хижака в новому світі. Ця мета цілком прийнятна морально, зрозуміла політично і показова для нашого типу країни-хижака: остаточно добити Росію як імперію, зумовити її розпад на частини, з яких кожна окремо не становитиме загрози. Активно підживлювати всі відцентрові процеси всередині Російської Федерації, системно стимулювати розпад останньої тюрми народів.
У цьому сенсі операція Трампа у Венесуелі парадоксальним чином розв’язує нам руки – якщо найбільша демократія світу може односторонньо скидати режими на іншому кінці планети заради нафти, то чому Україна не може працювати над розпадом сусідньої агресивної імперії заради власного виживання та безпеки регіону?
Це справедлива, досяжна та стратегічно важлива мета. Росія у нинішній формі – це анахронізм, який не має права на існування в XXI столітті. Імперія, побудована на крові підкорених народів, тримається виключно на страху та насильстві. Наша мета як хижака – прискорити природний процес її розпаду, допомогти всім поневоленим народам звільнитися. Татари, башкири, чеченці, інгуші, буряти, якути, тувинці та десятки інших – всі вони мають право на власні держави, вільні від московського колоніального ярма. І Україна має стати каталізатором цього процесу, використовуючи всі доступні засоби: інформаційні, економічні, дипломатичні, військові.
Ліберальна Європа померла, і ми не зможемо її воскресити жодними зусиллями. Але ми можемо та повинні взяти уроки з її помилок та побудувати щось принципово своє, адаптоване до нових реалій. Україна має реальний шанс стати одним з тих маленьких озброєних до зубів світів – останнім раєм на землі, де свобода, демократія та людська гідність ще щось означають, країною, яка категорично відмовляється підкорятися хижакам будь-якого розміру. Не тому що ми якісь ідеалісти чи романтики, відірвані від реальності – а тому що альтернатива набагато гірша за будь-які жертви. Компроміси з агресором та примус до миру на його умовах – це шлях для слабких, які не розуміють природу хижаків. Тому вибір насправді дуже простий, хоча й жорстокий: безкомпромісна боротьба до переможного кінця або повне зникнення як нації.
Новий світ, який народжується на наших очах, буде брутальним, несправедливим і надзвичайно небезпечним для всіх. Міжнародного права більше не існує – це треба нарешті визнати без ілюзій. Натомість є тільки холодний баланс сил, де кожен відповідає сам за себе та своє виживання. Корпорації стають такими ж повноцінними гравцями геополітики, як і держави, а іноді навіть потужнішими. Технології остаточно визначатимуть, хто переможе у будь-якому конфлікті. Цінності та принципи відходять на другий план перед голими інтересами та силою. Але вся довга історія людства показує одну просту істину: навіть у найтемніші епохи, навіть у найстрашніші часи виживають ті народи та держави, хто адаптується до нових реалій швидше за інших.
Венесуельська операція Трампа – це справді не кінець світу як такого. Це кінець світу, який ми знали, в якому виросли, до якого звикли. Це початок нового світу з новими правилами, новими гравцями, новими загрозами та можливостями. І в цьому новому жорстокому світі Україна має всі об’єктивні шанси не просто вижити фізично, а стати важливим впливовим гравцем регіонального, а можливо й глобального рівня.
Реквієм закінчено. Жалоба відбулась. Тепер – час діяти.