«Позаду кожного воїна стоїть міф і шепоче йому на вухо казки про хрестоносців, Вальгаллу та вільне козацтво. За дівчиною немає нічого. Пустота. Є лише народний шепіт: шукає мужа, погана мати, нереалізована, спорчена, жадна до грошей», — писала якось Аліна Сарнацька, ветеранка. Фраза ця засіла мені в голові та стала проростати роздумами. Спершу я подумала: «Які дурниці. Ніхто не думає ні про який міф, коли вирішує йти «туди». Тільки про рідних, про обов’язок. Хтось, звісно, думає про гроші». А потім подумала: «міф» — це щось глибше, це те, що заспокоює тебе вже після вибору, у ті хвилини, коли важко. Щось, що замість тебе відповідає думкам: «А, може, не треба було?..» Робить це так, щоб ті думки не мучили бодай кілька місяців.
Міф може мати обличчя — обличчя людини, яка так схожа на тебе. Людини, якій вдалося — отже, вдасться і тобі. Для мене свого часу таким «міфом» стали жінки-героїні книги «Дівчата зрізають коси». Я щиро заздрила їхній хоробрості, силі йти всупереч усьому. Бо я була занадто боязкою і не одразу змогла відкинути те, що було в моїй голові замість «міфу» — слова «чого ти полізеш, хто ти така, щоб воювати». Тоді, в тяглості думок і страхів, я не структурувала й не аналізувала все це. Це зручно робити зараз, оглядаючись. І я бачу, як частка «міфу» лежала в мене під носом, але я її проігнорувала в той момент, коли мені це було найбільше потрібно.
В середніх і старших класах мене залучали до всіх можливих літературних конкурсів, і я, як слухняна дитина, старалася і писала. І якось це був конкурс поезії, присвячений ювілею Олени Степанів-Дашкевич. Тоді я не знала, хто це — на уроках про неї не говорили ні до, ні після; у медіа, наскільки я пам’ятаю — також; та й конкурс той був настільки локальним, що навіть зараз я в мережі не можу знайти згадок про нього. Отже, я почала шукати інформацію, й історія Олени Степані́вни звалилася як сливка в хаос мого ще дитячого світосприйняття. Вона випадала з усього, що я знала про патріотизм, про роль жінки, про ві́йни і бойові дії. Можна було би сказати, що героїчний чин Олени Степанів переламав мої уявлення і вплинув на моє подальше життя…але ні. Дитяча психіка просто «відклала» цю історію, як те, що було занадто складно до осмислення. З одного боку — мені шкода, що мої відповідальні дорослі не допомогли мені опрацювати отриману інформацію і зробити ті висновки, які я роблю зараз; з іншого — вони були дітьми свого часу, де існувала заборона на бойові посади в армії для жінок, де «бути захисником» було винятково чоловічою справою. І це сумно. Гаразд, ми не маємо достовірних задокументованих даних про участь жінок у княжих дружинах чи у Війську Запорозькому, але ж — є двадцяте століття! Крім Олени Степані́вни, у лавах Українських Січових Стрільців воювали Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Олена Кузь та інші; в лавах армії УНР — Харитина Пекарчук, Марія Бесарабенко-Трейко, Віра Бабенко та решта. Жінки виконували величезний пласт роботи в Українській Повстанській Армії. А щодо радянської армії в часи Другої світової війни, на яку взорувалося покоління моїх батьків і прабатьків, то частка жінок складала, за більшістю дослідницьких оцінок, 3% загального складу військ, ~800 тисяч жінок, значна частка яких воювали зі зброєю в руках. Але після війни жінки-воячки вже стали незручні як для «лінії партії», так і для суспільного статус-кво, тому вони зникли і з загального «міфу», і з бойових посад в армії.
Так, я би хотіла, бодай коротко, чути більше історій воїнок у свої шкільні роки. Та що я, це би всім нам пішло на користь: дівчатка би отримали рольову модель, «міф», хлопчики — приклад людської хоробрості і сили. Адже, щоб піти проти уявлення про прийнятне для тебе (на основі твоєї статі, наприклад), проти свого страху, стрибнути вище своїх фізичних можливостей — треба проявити небуденну силу духу. Степані́вна, її посестри та інші воячки були титанками, адже їм було оглядатися хіба що на дійсно напівміфічні постаті, як-от Жанна д’Арк. А що і сучасні воїнки стикаються з упередженнями, мізогінією, нерозумінням, необхідністю давати раду фізіологічним особливостям жіночого тіла — то воїнки ХХ століття мали всі ці «радощі» у двадцятикратному розмірі.
Читайте також: Право на насильство: українські жінки в Першій світовій
«Навчальні години не гумові», — скажете ви на мої слова про школярів, і навіть будете мати рацію; але сміхота в тому, що декілька років у мене та моїх однокласників навіть був предмет під назвою Захист Вітчизни. Що я з нього пам’ятаю — це те, що час цих уроків регулярно використовувався, щоб підтягнути «хвости» з інших предметів. А, ще якось ми готувалися до районного конкурсу до Дня створення УПА, вчилися ходити стройовим кроком — діло, мабуть, правильне (ну, мені це потім на БЗВП пригодилось, а так більше ніде), але ж цього було недостатньо. Бо це був час, призначений для початкової військової підготовки, вивчення основ тактичної медицини — і для патріотичного виховання, частиною якого прекрасно могли би бути історії про воячок давнини. Діти, які отримували та отримують загальну освіту вже після початку війни, знають про Олену Степані́вну; і це, звісно, тішить. А найбільше тішить, що дівочий «міф» продовжує формуватися прямо зараз, і доволі успішно. Ми можемо бачити це як по тому, що швидко зростає кількість воячок у наших Силах оборони (наприклад, в кінці цього року була опублікована інформація про стабільні 40% курсанток на курсі БЗВП проєкту Drone Force; а, за словами радниці з гендерних питань Генштабу ЗСУ Оксани Григор’євої, за останні два роки частка офіцерок зросла із 4% до 21%), так і по тому, що жінки-військовослужбовиці на бойових посадах вже стають звичним явищем, а говорити про них щось мізогінне — моветоном.
…Над віршем про Степані́вну я тоді довго-довго думала, аж поки вдалося хоч щось скомпонувати. Пам’ятаю з нього тільки два рядки:
Відважною була в кривавій вирві бою,
Незламною — в далях радянських таборів…
Боже, стільки років минуло, треба написати щось ліпше, бо ця неймовірна жінка варта найкращого вшанування. Тим паче, що тепер-то я дуже добре її розумію.
Читайте також: Жінка в мундирі. 100 років тому