Наприкінці 2025 року стараннями Товариства «Відважних» побачила світ збірка «Просто неба», в якій уперше надрукували 23 раніше не опубліковані вірші українського поета-шістдесятника Василя Симоненка (1935–1963). Про ці поезії стало відомо ще в 2005 році, коли їх на горищі Літературного музею Григорія Кочура в Ірпені знайшла його директорка Марія Кочур. Дах музею протікав, тому довелося перебрати завали, і в одному кутку виявили два великі паперові мішки: у них виявилося листування Кочура з колегами та друзями після його повернення із заслання до Інтинського табору, і, поміж іншого, — машинопис 26 віршів Симоненка, один із яких раніше був надрукований, але в інший редакції, а ще два подала в 2005-му Марія Кочур в публікації в «Дзеркалі тижня», де якраз і повідомляла про свою сенсаційну знахідку.
Справді оприлюднення такої великої кількості невідомих раніше віршів знаного поета, «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) — це непересічна подія, яка дасть змогу по-новому оцінити творчість Василя Симоненка, зокрема, його інтимну лірику, що її раніше в його каноні бракувало. Упорядник збірки «Просто неба» Анатолій Ткаченко обережно зазначає, що серед знайдених віршів є і проби пера, але з чудовими мистецькими здобутками (зокрема, новаторська рима «флірт – хлів», а ще метафоричні звороти й оказіоналізми). Водночас він нагадує думку літературознавців (зокрема, Михайлини Коцюбинської), що повне зібрання творів Симоненка зробить йому ведмежу послугу, адже в такому форматі він сильно втрачає. Однак, на його думку, поет такого рівня давно заслужив на прокоментоване видання своєї спадщини, щоб читачі могли побачити його розвиток і те, як цей розвиток було нагло перервано у віці 28 років.
Крім того, у збірці «Просто неба» подано кілька його переклади з чеської та словацької і — найцінніше — наведено приклад того, як знаний перекладач Григорій Кочур правив ці тексти. І все це проілюстрована фотокопіями віршів, а також різними світлинами Симоненка та його колег (втім, на с. 122 є помилка в підписі до фото: написано «Олена Синюк», а треба «Ольга Сенюк»).
Окрема цінність «Просто неба» — частина зі спогадами про поета, з яких, зокрема, можна дізнатися, що хрещена мати звала Василя Симоненка «наврічливим», а сам він полюбляв давати друзям-добродіями алегоричні назвиська-приколи (Іван Дзюба — естет-рецидивіст, Ліна Костенко — КостаЛіна, Борис Олійник — Наш Ілліч, Іван Драч — Кострубатий Дон Іван Соняшник тощо). Також надруковано його цікаві спогади про студентські роки, доповнені мемуарами його одногрупника, славетного перекладача Анатоля Перепаді. Також важливим є наведений уривок із щоденника Леся Танюка, де описано, як він разом із Аллою Горською та Симоненком відвідав Биківню, місце поховання жертв сталінських репресій, розстріляних НКВС.
Загалом же збірка створює незабутній, хоч і мозаїчний портрет Василя Симоненка, додаючи багато нового до його образу, який відомий кожному зі школи, адже в «Просто неба» немає його хрестоматійних «Лебедів материнства» чи «Ти знаєш, що ти – людина?..». І в цьому її головний плюс, адже вона спроможна зацікавити тим, про кого, на наше переконання, ми вже все знаємо зі своїх шкільних років.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.