Революція 1905 року, яка вперше принесла певні громадянські свободи на українські терени, що входили до Російської імперії, позначилася різними формами самоорганізації українців: від культурних і видавничих до радикальних та озброєних формувань. Першою у Наддніпрянщині постала Лубенська самооборона, метою якої було захистити порядок від свавілля чорної сотні — радикальних монархістів, фактично московських фашистів (хоча такий термін зʼявиться тільки за майже два десятиліття). Волею долі у маленькому полтавському містечку зібралися майбутні українські державники, які саме в Лубнах пройшли бойове гартування першою революцією.
Саме у Лубнах зібралися майбутні державники
Основним джерелом про події у Лубнах є спогади Марії Лівицької (в дівоцтві Ткаченко) — дружини майбутнього очільника Української Народної Республіки в екзилі Андрія Лівицького та матері відомої літераторки української діаспори Наталі Лівицької-Холодної. Саме Андрій Лівицький став одним з основних організаторів першої самооборони українців у ХХ столітті. Проте він потрапив до Лубен не з власної ініціативи. Працювати у місцевому суді його запросив добре відомий діяч Революційної Української Партії (РУП) Микола Порш, який активно формував політичні кола у своєму місті.
У Лубнах гуртувалися й інші відомі діячі українського руху. Особливо вирізнялася родина Шеметів — троє братів, відданих українській справі. Найактивнішим серед них у той час був Володимир Шемет (згодом член Української Центральної Ради й прибічник гетьмана Павла Скоропадського, — Ред.), який демонстративно послуговувався українською мовою навіть у владних структурах. Хоча до агітаційної партійної роботи доєднувався неохоче. З Шеметами активно співпрацював і Микола Міхновський, хоча його лубенська сторінка біографії розпочалася дещо пізніше.
Андрій Лівицький спочатку активно долучився до розвитку окремого осередку РУП у Лубнах. До нього, крім Лівицьких, увійшли Михайло Коринецький, Павло Крат (Розвій-Поле), Михайло Огородній. Згодом долучалися й інші постаті, що пізніше відіграли роль у визвольних змаганнях: Михайло Деркач, Михайло Гаврилко, Євгенія Лівицька, студент-гірник Микола Сахаров, Анастасія Грінченко, київський робітник Авксентій Лола. До Лубен приїздив і студент Борис Мартос — майбутній прем’єр-міністр і міністр фінансів УНР. Він активно включився у підготовку до таємного з’їзду РУП на початку 1905 року, допомагаючи Андрієві Лівицькому в опрацюванні програмних засад партії. Важливою складовою місцевого підпільного руху стала співпраця української громади з єврейською соціал-демократичною організацією «Бунд», яку представляли Михайло Борщевський і Михайло Рутенберґ.
Самооборона проти єврейських погромів монархістами
Революція 1905 року принесла хвилю страйків і політичних мітингів у більшість великих і малих міст. У Лубнах також було неспокійно, адже радикальні соціалісти не раз вступали у конфронтацію з владою, а монархісти-чорносотенці шукали способів помститися заколотникам. Водночас чорносотенці бачили ворогом імперії євреїв, тож хвиля погромів, яка прокотилася імперією, могла накрити і Лубни.
Наслідки погрому у Катеринославі
Марія Лівицька описує, що в певний момент у Лубнах запанувала напруженість. Вулиці спорожніли, лише інколи з’являлися патрулі поліції, а з віддалених кварталів долітав дзенькіт розбитого скла — перші несміливі спроби погромників випробувати ситуацію.
У відповідь терміново зібрався на засідання Коаліційний комітет із різних партій міста. Було сформовано Головний штаб оборони міста, який очолив Андрій Лівицький. Цю ініціативу підтримала і міська влада. Справа виглядала дуже серйозно, адже начальникам оборонних відділів роздали зброю і призначили їх по районах міста.
Андрій Лівицький у 1900 році
Почувши про такий рівень самоорганізації містян, погромники не наважувалися перейти до відвертого насильства, знаючи, що самооборона добре організована. Обмежувалися переважно тим, що вибивали шибки в єврейських оселях. Хоча траплялися і збройні сутички з чорносотенцями. Так, неофіційний зять Бориса Грінченка Микола Сахаров, який керував одним з оборонних загонів, під час однієї з перестрілок отримав кулю в живіт, але поранення виявилося неважким. Донька Грінченка Анастасія також активно долучилася до справи самооборони.
До оселі Лівицьких постійно приходили підпільники, селяни й робітники. Щоправда, серед них траплялися як щирі однодумці, так і приховані провокатори (дехто потім свідчив проти самооборонців у суді). Головний штаб оборони Лубен у той час розташовувався в «Гранд-готелі» на Монастирській вулиці — на тому місці, де сьогодні стоїть будівля міського відділку поліції.
Варто відзначити, що у Лубнах після оголошення політичних свобод маніфестом 17 жовтня зʼявилася і перша у Наддніпрянщині україномовна газета — «Хлібороб», яку видавали брати Шемети. Вони активно включилися у політичну роботу, Володимира Шемета навіть було обрано до Першої Державної думи.
На початку революційного піднесення полтавський губернатор схвалив створення Комітету оборони міста. А коли вже центральна влада відчула силу до згортання революції, змінив тон: наказав ліквідувати самооборону Лубен, заборонив будь-які мітинги й зібрання та ввів до міста сотню донських козаків «для наведення порядку». На зміну свободі прийшла реакція. Саме завдяки мобілізації громади та діяльності штабу самооборони єврейського погрому в Лубнах так і не допустили. Сотня «донців» розпочала арешти активістів, і в січні 1906 року поліція спробувала заарештувати Андрія Лівицького. Він зміг вислизнути та виїхати з міста, але його відсутність призвела до цілковитого згортання самооборонного руху.
Імперський уряд охрестив самооборону «республікою»
Після придушення революційного руху російська адміністрація намагалася за будь-яку ціну покарати активістів Лубенської самооборони. Поштовхом до процесу стало й те, що провокатор Кириєнко, помітивши занепад революційного запалу, запропонував «захопити владу» в Лубнах і проголосити там Лубенську Республіку. Пропозицію відкинули як абсурдну й запізнілу, проте царська влада використала її як привід для фабрикації гучної справи про «Лубенську Республіку». На лаві підсудних опинилися брати Шемети, члени «Бунду», робітники, гімназійна молодь та інші учасники громадського руху, а також десятки інших. Арешти відбувалися раптово й демонстративно, а Андрій Лівицький потрапив до рук жандармів під час вечірнього обшуку у своєму домі.
Процес швидко набув великого розголосу. На слухання сходилися натовпи, а свідків утримували окремо, щоб контролювати їхні свідчення.
Марія Лівицька так описувала перший день суду: «Зійшлося багато цікавих послухати голосну справу “Лубенської Республіки”. Повно також свідків, яких, правда, тримають ізольовано в окремій кімнаті. З непокоєм і якимсь нервовим тремтінням у всьому організмі чекаю на прихід підсудних з в’язниці. Нарешті зчинилась якась метушня. Хтось вигукнув: ведуть! Я вийшла назустріч. Ішли виснажені, зморені: від Лук’янівської візниці далеко пішки на Володимирську вулицю. Побачила Андрія в парі з Миколою Сахаровим, пізнала Коринецького, Данильченка, які сиділи у в’язниці більше року, бо не могли скласти за себе по три тисячі рублів. Пізнала Марію Бокайченко, яка належала до соціялістів-революціонерів і в якої при трусі знайшли друкарню…»
Атмосфера суду була нервовою й виснажливою. Тривалі допити і повторювані провокації з боку слідства доводили підсудних і присутніх до відчаю. Попри це, Андрій Лівицький, брати Шемети та інші обвинувачені мужньо витримували тиск, а громада Лубен і київські українські кола активно підтримували їх морально й фінансово.
У січні 1909 року Київський військовий суд виніс суворий вирок: більшість членів лубенської самооборони було засуджено до каторги, а Андрія Лівицького — до двох років ув’язнення у фортеці. Адвокати-захисники, серед них Микола Міхновський і Адольф Марголін, подали апеляцію, і вже у вересні того ж року суд визнав справу побудованою на провокаціях і виправдав майже всіх обвинувачених.
У перебігу повторного слухання, яке тягнулося два тижні, викрився справжній масштаб провокацій, організованих слідчим Манжевським — автором міфу про «Лубенську Республіку». Під час допитів стало очевидно, що саме він сфабрикував більшість «доказів», тиснув на свідків і навіть допускав побиття арештованих. Його поведінка на суді, невпевнена й загнана, лише підкреслювала крах його конструкції звинувачення. Внаслідок цього апеляційний суд значно пом’якшив вироки: більшість обвинувачених було звільнено або виправдано, а справа, що мала стати показовою перемогою царської влади, перетворилася на її гучну поразку.
Та репресії минулися легко не для всіх «самооборонців». Під час кількох хвиль арештів, сильно захворіла донька Бориса Грінченка Анастасія, яка була в цивільному шлюбі з Миколою Сахаровим. Хоча він мав важчі звинувачення, та коли був виправданий, щасливо подався за кордон. А от Анастасія Грінченко не змогла одужати, і її смерть вибила з просвітницької й політичної справи її батька та прискорила його відхід у вічність.
Проте Лубенська самооборона стала першим прикладом у новітній історії, коли українці зуміли організувати збройний опір проти безчинств чорної сотні. Причому її діяльність прямо заперечує московську пропаганду щодо «погромництва» українців, адже той самий Андрій Лівицький був і «петлюрівським» міністром, тож свої міжнаціональні гуманістичні принципи зміг впроваджувати й на державному рівні.
