На початку 2010-х всіх шокувала «Кімната» Емми Донаг’ю — роман, написаний від імені хлопчика, матір якого викрав психопат, зачинив у кімнаті, ґвалтував, вона народжувала від нього дітей, і так тривало роками. Книжка була тим страшнішою, що базувалася на реальній історії: австрійку Елізабет Фріцль понад 20 років тримав у полоні власний батько, від якого вона народила сімох дітей. Ні, Наталка Доляк написала роман не про психопатів-викрадачів, хоча… Її героїні не сидять на ланцюгу, а ходять вулицями, мають освіту і роботу, а проте вони — жертви викрадення, схожого на описане Донаг’ю, тільки триває воно три генерації. Дорослий чоловік бажає, щоби дівчина-підлітка була з ним усе його життя. Вона треба йому поруч, щоби він почувався «нормальною людиною». Він викрадає її з родини, і так починається ця історія — про викрадених матерів і народжених у неволі дітей.
Здається, Наталка Доляк свідома, що її «Вільшані коники» відлунюватимуть історіями про маніяків, які викрадають і тримають у полоні підліток, а в їхніх головах уся ця історія складатиметься в картинку гармонійного шлюбу і відданого кохання. Ґвалтівник у романі у певний момент вибухне щодо своєї жертви: «Ви думаєте, я її викрав і тримаю у підвалі у рабстві?». Ні, не в підвалі тримає, а в обкомівському будинку у Вінниці. А про онуку цієї викраденої дівчинки однолітки говоритимуть: «Тебе у підвалі тримали?» — так часто, що не може не виникнути асоціації: в заручниках у викрадача-ґвалтівника опинилася не лише одна дівчинка, а й інші, народжені нею та її дітьми.
І от прошу: на тлі «Вільшаних коників» «Кімната» вже не здається шок-контентом.
Правду кажучи, роман Наталки Доляк — знахідка для книжкових клубів: глибоко, де треба, захопливе, де мусить бути цікавим, морально неоднозначні ситуації і харизматичні герої, які пробують ті моральні конфлікти зняти, панорама від 1930-х до 2020-х і, нарешті — це родинна сага, княгиня нашої белетристики.
То про що ж книжка?
Ніч проти 24 лютого 2022 року. Катя Петрова застрягла в аеропорту Борисполя разом з іншими людьми: всі рейси скасовані через повномасштабне вторгнення. Поруч із нею родина — Богдан, його дружина і маленький син. Хлопчик грається дерев’яним коником, Катя приймає його за свою іграшку, котру автоматично кинула в наплічник, і забирає собі, — але ні, той коник належить родині Богдана. Тоді, в пекельному стресі, ні Катя, ні Богдан не надали значення цій події. Але її зауважив читач: іграшка з двох однаковісіньких вільшаних коників, які колись з’єднувалися хвостами, певним чином поєднує родини Вернидубів і Вільшанських. Питання якраз — у який спосіб вони поєднані?
Вернидуби — патріархальна родина, якою керує (бо іншого слова не підбереш) Степан Вернидуб. Є чоловік-центр і жінки, які його обслуговують. Степан одружений з Іланою, дівоче прізвище якої давно загубилося в пам’яті найближчих родичів, бо всі живуть під прізвищем діда. Донька Віра вийшла заміж за молодшого чоловіка, який узяв її прізвище. Онука Катя — нині Петрова, але після розлучення воліє повернутися до дідового прізвища. Живуть вони в Вінниці, баба родом нібито зі Львова, німкеня чи то єврейка, й вони познайомилися зі Степаном, коли той служив у смерші на Галичині. Поза тим Степан — висока партійна номенклатура, в політику пішов і онук Костя. Вільшаний коник Вернидубів належить Ілані, чиє справжнє ім’я — Марічка. Іграшку з вільхи, де вона малою ховала секретики, вирізав її батько, він звався Костем.
Попри те що роди пов’язані акурат через батьківську постать, Вільховичі — матріархальні. Батьків забирали з родин на війну і на заслання, дітей-хлопчаків виховують матері, одинокі жінки, оточені синами-онуками. Кость мав дві дружини — Оксану і Віру Кобзу. Оксана народила Івана, який успадкував прізвище батька. Іванові Костя заповів знайти молодшу сестру Марічку, коли Костя й Оксану заарештували за участь в українському опорі. На жаль, заповіт батька Іван не виконав і нібито передав цю незавершену справу наступним генераціям. Богдан із Борисполя — онук Івана.
Вінниця — рідне місто самої Наталки Доляк, і вона часто та з великою ніжністю пише про нього. Втім, не у «Вільшаних кониках», де більшість подій припадають таки на Вінницю, і це надто впадає в око, щоби бути випадковістю. В романі є чотири локації — Київ (тут живуть Катя і Богдан), Вінниця (це простір Вернидубів), Золочів (звідки походить Кость) і Львів (де мешкають Вільшанські). Львів тут вилюблений і виплеканий. Золочів пишуть ніби для туристів, котрі в містечко потрапили вперше. Київ вихоплюють на бігу, десь поміж вокзалів і пішохідних переходів. Натомість Вінниця виписана детально і точно, тут багато локацій — від райкому й обкомівського елітного житла до психіатричного диспансеру і халуп у єврейському кварталі. Проте все змазане, як простір, який хочеш забути, бо там тобі завдали шкоди, і ти зненавидів місто разом із кривдником. Житло в Вінниці — комунальне в тому сенсі, що його передають одне одному, виселяють і вбивають справжніх власників, житлом нагороджують, його вибивають. Вінниця в романі міняється рік від року, читачам розказують про нові райони й нові будинки. Але жоден дім, із яким тут пов’язані герої, не будують — його «вибивають», «отримують», «уплотнюють» тощо. Це насправді дуже вдалий прийом: не лише надати кожній родині свої локації, а й зробити міста співзвучними прихованим історіям родин.
В обох родинах зберігають пам’ять, але вона якісно різна. Вернидуби ховають таємницю, Вільховичі — передають із покоління в покоління неповний спогад. І тут таки важить, що таїну зрештою розгадає Катя — жінка з чоловічого роду: жінки відтворюють колективну пам’ять на символічному рівні, це робота Каті. Героїня не раз скаже: вона не має стати тією, на кому урветься рід. Для неї це означає скласти цілісну історію роду, котру можна буде потім комусь переповісти (нам, читачам роману, передовсім). Різниця між пам’яттю Вернидубів і Вільховичів полягає якраз у збереженні символічного пласта історії. Щось сталося в давньому минулому, закріпилося на символічному рівні, а ключі до розшифрування символів хтось втратив, а хтось зберіг. Катя відновлює історію, ключ до неї — у Богдана.
Коником, який належав Вернидубам, ніхто ніколи не грався, він лежав за склом як артефакт, що презентує подію, про яку ніхто вже не пам’ятає. Але Ілана часто-часто розказує донці й онуці казки про юну принцесу, яку сміливий принц урятував і забрав у своє королівство. Тими казками Ілана оповідає про своє викрадення, але слухачі не можуть її зрозуміти (уже ж ясно, що Ілана-Марія — жертва викрадення?). У родині Вільховичів казок і легенд про батька та його другу дружину, замордованих у радянських таборах, не розказують. Ясно, що мати Івана ніколи йому не розкаже, що після тортур «здала» чоловіка. Про це не говорять, але це знають і пам’ятають. Коником Вільховичів граються, фігурка в цій родині зберігає свій функціонал — її зробили іграшкою, іграшкою вона і є.
З огляду на такий розклад і з позиції Каті як головної героїні (а не на той факт, що саме вона — головна героїня) рід постає як переємність жінок, котру намагаються урвати чоловіки. Жінки розповідають одна одній страшні казки про свої витіснені травми. Тому в фіналі Катю винагороджують правдивим знанням про походження роду — так може здатися, але в романі все глибше і цікавіше.
Відновлена пам’ять тут — повернення речам заданої творцем функції, зворотний рух від артефакту до факту.
У сцені в Борисполі, коли іграшка малого підкотилася до сонної Каті, та автоматично хапає її й ховає собі в рюкзак. Ще й думає: яка я молодець, що прихопила меморабельну річ у далеку подорож. Малий натомість іграшкою просто грався. Катя в намаганні забрати собі своє перериває гру і позбавляє іграшку реального значення. Родинні історії в романі Доляк прагнуть повернути собі реальне значення, переставши бути символом, де попередні генерації жили нібито щоби наступні мали моральний урок перед очима. І дуже круто, що в такому романі право голосу отримає кожен герой, у кожного буде свій розділ, де ми побачимо його/її версію подій. Так і пишуть добротну белетристику.
І моменти, коли риторика висловлювань суперечить подіям і діям героїв, у «Вільшаних кониках» є такими сильними повідомленнями, що на них слід звернути увагу (інакше роман може раптом стати пласким чорно-білим практикумом з морально-етичного виховання, а це — боронь боже — не так).
Наприклад, звучить репліка «З молоком матері, вірніше з кров’ю батька, ярого противника усього совєцького, Віра увібрала в себе відразу до тих, хто мордував її предків, українців від діда-прадіда». Тепер дивимося, на тлі яких подій виринула ця лозунгова патетика (не лякайтеся, такого у романі набереться речень десять, не більше).
Тло таке. Віра з донькою і чоловіком живуть у квартирі, успадкованій від тітки, їх скоро «уплотнять», позбавивши останнього прихистку і бодай ілюзії приватності. І Віра, і Марічка обожнюють свій дім, там багато світла і простору, а з вулиці чутно львівський трамвай (будинок свого часу звели для середньої ланки керівників залізниці). На другий поверх їхнього будинку заселяється номенклатура з Тагілу, ті потвори ходять у речах колишніх власників, користуються іграшками їхніх дітей і постільною білизною подружжя. Колишні власники — родина лікаря-єврея, що проходив у «справі лікарів»: він арештований, вона з дітьми просто зникли. Віру природно верне, коли вона бачить мешти лікаря на радянському чиновникові. Саме з ініціативи нових сусідів у Віри з Костем заберуть «зайву» житлоплощу, а в житті Марічки з’явиться Степан. Ці зайди стають першою печаттю апокаліпсиса, що його переживуть Вільховичі.
Крок назад — і ми все що говоримо про дім і квартиру. Віра — не львів’янка, вона народилася і виросла в Ізюмі, потім навчалася в Запоріжжі, де рятувалася від голоду. Вона переїхала до Львова разом із родиною тітки вже з Запоріжжя в статусі «східнячки». Її дядько — номенклатура високого рівня, обкомівський, загинув у війні під час допиту в гестапо. Тітка нам там шепне, що його й червоні могли стратити, бо виступав за помірковану політику щодо адаптації галичан до совєтів, — але це лише тітчині слова, підтверджень їм не бачимо. Наразі родина з Запоріжжя прибула на службовому авто і заселяється в квартиру, де є умеблювання і посуд, а дядько попіклувався про необхідні для життя речі (так це бачить Віра: що саме дядько вмеблював квартиру і накупив баняків). Залишилося хіба кота завести й святкову вечерю зготувати. Вірі нічого не муляє в цій історії — як і голосу наратора-всезнавця, що її нам розказує, — бо акурат після цього і лунає та патетична репліка про всотане з молоком матері неприйняття всього совєтського.
Віра з родиною на третьому поверсі замість власників, що зникли без сліду — раз. Якась Фрося з якогось Тагілу за тих самих умов, але за кілька років — два. Одна — борчиня за незалежність. Друга — окупантка. Так, нам розкажуть, що вони дуже-дуже різні. А от покажуть дещо зовсім інше: обидві сплять на чужих простирадлах. І обох потім викраде Степан, щоби застелити ними ліжко в халупі єврейського кварталу у Вінниці (ясно ж, чому там уже нема колишніх власників?) і зґвалтувати на них Марічку — точніше, звісно, вже Ілану…
Бачите, про що я кажу, коли раджу звертати увагу на патетичні шаблонні репліки в романі? Вони є авторським прийомом, за ними стоїть глибокий і дражливий морально-етичний конфлікт.
Катя любить грецькі міфи, ба навіть обожнює. Історії про богів і героїв її навчив любити дід Степан (якого, своєю чергою, привчив до античної культури Кость, у довіру до якого втирався молодий слідчий, — це поєднує Катю з прадідом у дещо химерний спосіб). Катя любить слухати історії про сиву давнину. Це її хобі резонує з найпершим реченням роману.
Люди дісталися аеропорту ввечері й уже десяток годин чекають, чи оголосять їхні рейси. Знервовані, вони знову і знову розказують одне одному, як діставалися того клятого аеропорту, як поспішали. Їм треба розказати свою історію в ту мить, яка здається їм кульмінацією подій, але розв’язку чомусь відтермінували. За кілька годин Україну почнуть бомбити, і в кожного з’явиться пікова історія «де мене застав початок повномасштабної війни». Цю історію теж тепер треба буде — саме треба — переказувати всім зустрічним. Власне, це буде та сама історія: перші вибухи над тиловими містами як кульмінація, за якою не видно розв’язки.
У Каті таких історій нема, тому вона обожнює міфи. Катя сама живе в розв’язці подій, кульмінація яких припала на попередні генерації. Катя — результат рішень, ухвалених її предками за часів богів і героїв. Настав час людей, що їм ту божественно-героїчну кашу нині розбовтувати.
Про таку невдячну роботу людей, що живуть із гріхами-помилками свого роду, Наталка Доляк пише вже не вперше. «Вільшані коники» — її магнум опус наразі, раджу не пропустити цю її книжку.
Книжки, схожі на «Вільшаних коників»:
Родинних романів, у яких індивідуальні болі героїв стають своєрідною синекдохою колективних травм, є чимало. Зверну вашу увагу на «Родину у вогні» Джаніки Ози, естонську трилогію Софі Оксанен («Сталінські корови», «Очищення» і «Коли зникли голуби»), «Бузкових дівчат» Марти Голл Келлі. Книжки, в яких виходять назовні пригнічені трагедіями родинні спогади: «Третя кабінка — Лос-Анджелес» Олени Захарченко, «Незаземлені» Ірени Коваль, «Ожинова зима» Сари Джіо, «Толлак Інґеборґи» Туре Ренберґ, «Забудь-річка» братів Капранових. Про дружин у полоні ґвалтівників варто почитати роман Халеда Госсейні, «Тисяча осяйних сонць».