Спостерігаючи за зростанням тоталітарних потуг у міжвоєнні часи, найзапекліші українські літератори-емігранти намагалися відшукати в минулому своєї культури, сягаючи доби Київської чи Галицько-Волинської держави, знані взірці войовничого героїзму заради піднесення власної нації. Культивуючи, у філософсько-поетичному стилі Ніцше, сповнене діонісійного запалу насильницьке месіанство, вони воліли бодай і кинути виклик історії. Щоправда, не кожному з них подобалися ніцшеанські варіації націоналізму Дмитра Донцова. Втім їм, як і йому, не припали до серця модерні здобутки: просвітницький ідеал раціо, позитивістська наука, ліберально-демократичні цінності й авангардні мистецькі течії тощо, в яких усі вони добачали причини загальної слабкості. Водночас їхні переконання зазнавали трансформації відповідно до зміни політичних реалій, адже захоплення волею до влади коригувалося відмовою від відвертої ксенофобії.
До цієї плеяди належав і поет, історіософ, політик і лікар Юрій Липа. Народився він у 1900 році у родині лікаря, письменника й учасника «Братства Тарасівців», комісара від українського уряду в Одесі, Івана Липи. Тут Юрій і зростає, навчається в гімназії, видає перші брошури й одразу після вступу до університету вливається в армію УНР, беручи участь у боях за своє місто проти більшовиків (1917/18). По тому родина перебирається до Кам’янця-Подільського (1919), а далі — в Галичину, де батька з сином інтернували як військовополонених. А щойно вони звільнились, уся сім’я осідає біля Львова — у Винниках. Як батька не стало, Юрій вступає на медичний факультет університету в Познані (1922), а після закінчення — засновує з Євгеном Маланюком літературно-мистецьку групу «Танк» (1929). Відвідує військово-лікарські курси (1931) й отримує стипендію на стажування в університеті Лондона. Тимчасом видаються його поетичні, прозові й історіософські твори, в яких уславлено героїзм і шляхетність. У 1930-ті Липа друкується у «Віснику» Донцова. Відтоді живе і працює у Варшаві, де створює Український Чорноморський інститут (1940). У 1943 році відмовляється виїхати на Захід і залишається в Яворові — лікує воїнів УПА. Певно, саме завдяки даній ним у вірші «Св. Юрій» (збірка «Суворість», 1931) характеристиці Юрія Змієборця, побратими прозвали Липу — «Яснозбройним». У 1944 році його до смерті катують органи НКВД.
За версією Мирослава Шкандрія, що викладена в «Українському націоналізмі» (2015), спершу Липа сповідував ірраціональні та волюнтаристські погляди, тому покликався на лідера італійських фашистів, а при тім відкидав нацизм і комунізм. Одначе з розумінням поставився до українських комуністів за вміння протистояти Москві, натомість дорікав євреям за лояльність до неї. Обстоював експансивний індивідуалізм, а заразом критикував його пасивні та богемні прояви. Та зазнавши впливу західної літератури, врешті виробляє раціональний і систематичний стиль. На його думку, традиція українства, попри збереження ідентичності навіть за відсутності еліт у найвіддаленіших ареалах, постійно зазнає зазіхання з боку російського імперіалізму. Тому Липа наполягає на новому визначенні її місії на підставі національного міфу, в якому враховується не лишень етнографічний, а й геополітичний чинник, як-от варязька чи середземноморська цивілізації. Визнає роль євреїв у Княжу та Козацьку добу й у новій Україні. А відтак українська раса (зауважмо, що це поняття він інтерпретує передовсім як історико-культурне та психологічне, а не винятково біологічне явище), екстатична вдача котрої здатна проявлятися бодай і через покоління, має посісти належне місце поряд із англосаксонською, римською та ґерманською. Попри індивідуалістичні вподобання, Липа схвалив і масові згуртування (братства, чумацькі обози, товариства, кооперації тощо), де цінували іншого, а не зверхника, хоча симпатизував анархізму Нестора Махна. Крім оспівування мужності, Липа підносив і стихійну жіночність.
Вже цими заувагами намічаються подібності та розбіжності світоглядів Липи та Ніцше. Щоб їх іще більше увиразнити, почнімо з поетичної спадщини нашого теоретика, де проглядаються теми волі до життя, самоствердження, випробування й аристократизму. Деякі рядки з уже згаданої збірки «Суворість» пройняті зневагою до рабської психології, як-от у «Винограднику»:
… Чи ж тут не буде
Господаря ніколи, тільки — пиха слуг?..
В іншому вірші без назви чуються заклики «бути собою», що нагадує ніцшеанське «як стають самими собою» з «Ecce homo. Wie man wird, was man ist»:
Будь тим, чим єси — це є заповідь вища від неба,
А потім, як зможеш, будь тим, чим ти є, —
будь ще ліпшим.
Остання відозва «бути ліпшим» перегукується з початковими рядками вірша «Призначення», нагадуючи самоперевершення, себто боротьбу з собою:
Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, —
В одній хвилині з’явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.
А вже у збірці літературних есеїв «Бій за українську літературу» (1935) Липа починає з тези, що була властива Ніцше, коли той вирішує зректися колишньої залежності від романтичних ідеалів. Отже, романтизм, у візії Липи, — це квієтизм слабкодухого життя, тобто те, що зветься нігілізмом: «втеча зламаного життя у варварство і примітивізм»; «меланхолія та відкидання сильних одиниць»; «зрив, що не вміє собою кермувати»; «безформний бунт на сліпо» тощо. Іншими словами, в літературі спостерігається брак образу воїтеля-провідника. Колишні його зразки дрібнішають і набувають карикатурних форм. Отже, знесилені та «затруєні ситістю» романтики, не перестаючи жалітися та скиглити, більше не «кличуть життя до чину», спричиняючи «завмирання великої традиції бойового індивідуалізму» та породжуючи «Всеєвропейське Бюро Інтелектуалістів» або «Бюро Духовної Посади». Чутно, хіба що, голоси окремих одиниць — Сореля, Тройчке, Момзена, Шлеґеля, Ваґнера, Карлайла, Кіплінґа, Шевченка — втім їхні слова наркотизуються недолугими послідовниками. І тоді, для прикладу,
палкий велетень поезії, Ніцше, падає задавлений апатією оточення.
Годі чекати порятунку і від позитивізму. Донедавна науки обіцяли неабиякого піднесення. Їхню силу визнано «надлюдською». Проте з часом стає зрозуміло, що ці здобутки суто позірні, бо так і не посилили самої людини, хоч і постійно зараджують її життєвому комфорту:
Надлюдські закони природи, котрі приходили десь від натуралістичних наук, стратили свій абсолютний авторитет. Можемо шукати організації людської істоти тільки в самій людській істоті.
Ось чому лише рідна література, в якій утворились образи сильної людини, дає визволення й утвердження свого «я». Липа наводить психологічну ідею Ніцше про те, що в пам’яті лишаються переважно яскраві пережиті враження. Тому література має подбати саме про подібні постаті:
Ті образи мають найбільше шансів зістатися в душі одиниці, бо зв’язані з відчуванням радости. А ще Ніцше звертав увагу на дивну цензуру людської пам’яти, що найохочіш затримує тільки ті образи, що були в житті людини зв’язані з почуттям радости чи задоволення.
Проте Липа, замість обмежити, чомусь узагалі відкидає таку важливу людську здатність, якою є мріяння, вважаючи її втечею від життєвої боротьби, що нібито конче призведе до хаосу почуттів, а не до виваженого світогляду. Мабуть, ідеться про небезпеку розчинитись у мріянні (фантазуванні). Тож у його думці превалює потреба перейти від споглядання до чину, тобто ніцшеанської волі до могутності (влади) й утвердження себе та життя:
Досі письменник є лише глядачем-обсерватором, божком, що творить свій світ і шукає виразу для нього, — тепер у хвилинах безсилости найглибше кличе в ньому до боротьби: почування гніву, бажання перемоги, розширення своєї влади. Найглибша власна афірмація будиться в ньому. Він уже не обсерватор створеного собою мертвого світу, він стає áктором у тому світі.
Покликаючись на низку теоретиків, Липа невпинно повторює, що для зростання нації вагому роль відіграє велика людина, котра є творцем раси. Приміром, у його дослідницьке око потрапив автор расової теорії Жозеф Артюр де Ґобінó. До речі, Липа знається на тому, що цей аристократ свого часу надихав і Ніцше:
Ще за життя Ґобіно вилинув на свого друга, Ваґнера, що написав вступ до творів фільозофа. Його твори подивляли не лише численні анґлійці-аристократи, але й вогненний соціяліст, А. Сорель. Тепер серед його учнів і наслідувачів маємо: автора «Так мовив Заратустра»…
Справді, Ніцше у листі (1888) до свого друга-секретаря Гайнриха Кьозеліца згадує графа Ґобіно, про якого міг дізнатися від Рихарда Ваґнера, та загалом уживав слово «раса» у своїх творах. Але його не вважають антисемітом або расистом, адже він усякчас критикує німецький націоналізм, а цей факт і намагалася приховати його сестра Елізабет Фьорстер-Ніцше, котра приймала фюрера в Архіві свого померлого брата.
Читайте також: Геній українського Півдня: чим вражають праці Юрія Липи
Вже йшлося про те, що Липа, раз у раз удається до нині непевного слова «раса», проте вкладає в нього, перш за все, характеристики духу, бо зазначає, що українську расу потрібно розуміти яко потужну психічну силу, котра штовхає до відродження, життя і розвою в собі всього великого та творчого. Спільним у них із Ніцше було те, що обидва вони — прихильники ієрархії, цінностей аристократичного духу самовдосконалення та піднесення:
Без гієрархії, синтез, без самоусвідомлення своїх духових кордонів — неможливий ані зріст і збагачення власних, ані користування з чужих багатств.
Липа — есенціаліст, оскільки вважає, що творчість інстинктивна та дарована Найвищою Волею. Втім, якщо не плекати своєї літератури, її заміщатиме пропаганда. Без óпору самобутня культура вистояти неспроможна, позаяк їй уже несила «утвердити будучність» (одразу на думку спадає Ніцшева філософія майбутнього). Їй постійно загрожує поглинання ворожою культурою («кольонізація душ») або втрата своїх «надлюдських амбіцій» (ніцшеанський ідеал «надлюдського» у Липи повторюється неодноразово), як у випадку з Гоголем:
І коли на заході Рим, Наполеон і Британія перед обличчям своєї місії кличуть одиницю до надлюдського напруження, то для сповнення місії своєї Росії, Гоголь кличе до аскетизму, до відречення від усіх людських імпульсів і пристрастей.
Говорячи про дух, Липа все ж не забуває і про біологічні чинники, зокрема, про сексуальність як інстинктивну складову творчих індивідуальних об’яв, і знову покликається при цьому на Ніцше:
Бо відкидати сексуальности не можемо, можемо тільки пробувати утримувати її в границях, можемо її ріжничкувати, і спроваджувати з русла фізіольоґічного в русло творчого чину. Тоді з неї можуть повстати і сильні, і великі вияви людського духа. «Ступінь і рід сексуальности людини сягає аж до найвищих верхівель людського духа» (Ф. Ніцше).
Тимчасом есей «Українська доба» (1936), продовжує попередню тезу про те, що традиційне слово треба наповнити змістами нової життєздатності. Деякі емігранти-публіцисти в цьому питанні приєднувалися до позиції Гітлера чи Муссоліні. Та Липа заперечує: ніколи не вийде наслідувати «чужої раси», котра вийшла з власного джерела. Проте, що пропонували інші українські теоретики? Класократія і трудова монархія В’ячеслава Липинського, каже Липа, не узгоджує процесу боротьби з людським характером, утворюючи лиш утопію. Тоді ж як усі заклики Донцова боротися з ворогами не давали відповіді, у чому полягає наша сила, крім уміння виконувати накази. Тут бракує історичного підходу, бо розвиток української еліти ідеолог націоналізму поділяє на два періоди — провансальство (квієтизм) і фавстівство (динамізм). Органічна індивідуальність України, наполягає Липа, має покладатися на власну історію та західні ідеї. Звідси можна виснувати, що програма нації має складатися з двох частин, умовно, негативної, тобто критичної, та позитивної, стверджувальної. Остання живиться не позичками, а повинна вийти з «живла українських людей», які докладатимуть щоденні зусилля. Отже, мета полягає у тім, аби створити Великого Збірного Українця.
У «Призначенні України» (1938) Липа наголошує на неприпустимості схиляння до німецького расизму («тоталізму»), де не толерується інший, адже цей «світогляд»
підкреслює нижчість українців, литовців, поляків, вважаючи їх за «вроджених слуг із нахилом до нігілізму, замкненістю, недовірливістю, дріб’язковістю і швидкою зміною супротилежних настроїв».
Лібералізм і «особиста свобода одиниці» теж малого варті. Одиниця має виражати дух своєї спільноти, чого, для прикладу, Липа не бачить у Сковороди, називаючи його протест «українським пораженством». Але, на нашу думку, це хибно, бо Сковорода говорить про Горню республіку, котра і є спільнотою. У кожному разі, без спільнодії неможливо зламати «активні сили» (читай «волю до могутності») та «підсвідому традицію життя», що завжди робив і продовжує робити російський імперіалізм. А розвій усякої культури Ніцше свого часу пов’язав із двома первнями — аполонійним і діонісійним. Отому, спираючись на дослідження з археології, Липа показує, що на українських теренах культи цих богів теж справлялися:
Аж у верхівях Дніпра знаходимо храми…, де молились Артеміді, Діонізу й Апольонові (Лубенщина).
А далі цитує Вадима Щербаківського:
Містерії Діоніза справлялися на нашій території, і храми Діоніза були навіть в г. Гельоні, що лежав досить далеко від берега моря, мабуть на місці нинішнього Більського городища в Зіньківськім повіті на Полтавщині.
Отже, сила культури відіграє чи не найважливішу роль у становленні раси, виявом якої є нація, поєднуючи чоловічі (діонісійні) та жіночі (аполонійні) первні:
В українській расі є й мужеські склáдні, як жадоба до влади й експанзії, виразність уяви і зручна наскочність. Проте ці склáдні є обмежені і зв’язані з жіночими. Українське підложжя має характеристичні прикмети двопервенности.
Від еллінської культури «праукраїнські» землі успадкували образ провідника, чия головна риса — воля до влади. Ця характеристика постійно відтворюється пізніше, навіть у лицарські часи («козаки мають “сuріdіtas dоmіnаndі” — гін до панування»):
Геллєнський тип вождя — це людина, що дає гарну будову свойому думанню, — це передусім мистець. Цей мистець керми має надати уже своєю особою цілком нове життя свойому суспільству. Йому вільно покинути усі попередні традиції. Для його проваджених повинна була вистарчати його творча фантазія і воля до влади. Вищість вождя була передусім, як мистця.
Однак усякий індивідуаліст, як уже згадувалося вище, — виразник своєї спільноти:
Великий вожд був для своїх підвладних тільки великим символом обов’язку щодо духа збірноти. Одиниця могла бути тільки більшим чи меншим висловом збірноти, єдиної надлюдини, створеної зусиллями тисяч предків і мовчазною відданістю сучасників. Найбільшим обов’язком одиниці була солідарність з іншими близькими по крови одиницями.
А вищим обов’язком одиниці було, Липа це каже цілковито по-ніцшеанськи, полюбити судьбу (amor fati):
Вміти прийняти свою власну долю і власний характер, не заломитися в найгірших хвилях і попровадити себе самого певною рукою — яке це дуже тяжке!
Цікаво, що Липа помічає спільну для всього осередку Донцова («вісниківської квадриґи») традицію порівнювати давньогрецьку культуру з українською. Судячи з усього, поширилися вона завдяки тому, що Ніцше шукає витоки своєї й іншої культури в еллінській. А відтак і Липа найменував її «ніцшеанською бомбастикою» (пишномовністю), хоча часто-густо, як бачимо, вдавався до цього прийому і сам:
Останніми часами сентименталізм державницького геллєнізму прибрав ліричне обличчя типу ніцшеанської бомбастики. Зрештою, літературність його не зменшилася від того і, читаючи Е. Маланюка, Телігу т. д., побачимо, що це наслідники Кулішівського геллєністичного примітивізму і відруховости. Але вже еклектизм, закінчення.
Наприкінці Липа знову підкреслює небезпеку запозичати якусь доктрину в справі визначення нації, байдуже яку — вчення Русо (лібералізм), Маркса (комунізм) або Ніцше (літературне державництво). Тому закликає черпати «енергію до творення нових українських цінностей»» у «своєму» та бачити в ньому «надлюдську радість»:
Порядкувати внутрі раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажім, з часів Русо (ліберали), чи людини-автомату з теорій Маркса (комуністи), чи навіть людини-ліричного ніцшеанця (літературне державництво), — не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є.
У підсумку ніцшеанську волю до могутності як метафізичний принцип Липа перетворює на волю нації до панування. В образі сильної людини бачить еліту, котра виражає ідеали своєї спільноти. Рабську мораль трактує як пораженство та невміння прийняти свою долю. Таким чином, «українізуючи» Ніцше, Липа переінакшує вже звичні формули філософа. Тому ми читаємо про «гін», «активність», але й далі натрапляємо на звичні ніцшеанські слова: «надлюдське», «інстинкт», «воля до влади», «сила», «дух» і подібне. Ось тільки не знати, чи пристав би Ніцше до цих усіх інтерпретацій…
