«Меланхолія опору» — другий роман угорського прозаїка Ласло Краснагоркаї, який цьогоріч здобув Нобелівську премію з літератури. В оригіналі він вийшов 1989 року, тоді як українською — буквально тиждень тому в чудовому перекладі Олександра Вешелені.
Це історія про локальний апокаліпсис («наближення катастрофи» і «проявлення ослабленого закону»), на межі якого опиняється одне містечко, і, зважаючи на це, Краснагоркаї постійно заграє з біблійними алюзіями. Тож на одному рівні — це такий собі репортаж із Содома і Гоморри, яким вдалося врятуватися, а на іншому — побутова історія про боротьбу за владу. І така двоплановість визначає весь роман, зокрема в такій цитаті: «Це і є, отже, запитав він [Естер] про себе, той самий судний день? Що так от, без сурм, без вершників, без усієї цієї веремії нас тихенько поглине сміття?» І якраз рух «ЧИСТИЙ ДВІР, ВПОРЯДКОВАНИЙ ДІМ», задуманий Естеровою, — це та, умовно кажучи, низова ініціатива, яка протистоїть таким собі «верховним» планам на долю містечка.
Цікаво, що однією з причини кінця світу у версії Краснагоркаї є музика, а точніше — рішення німецького органіста і композитора Андреаса Веркмейстера (1645–1706) спростити чисту музику (багатозначне протиставлення бруду і чистоти — важливе в «Меланхолії опору»), розробивши вчення про рівномірну темперацію. Тобто він вирівняв октаву («усесвіт 12 півтонів» хроматичного звукоряду) і «вирішив цю складність одним махом, і, зберігши всього лиш точний інтервал між октавами, поділив усесвіт дванадцяти півтонів — що йому та музика сфер! — на дванадцять рівних частин». Ідея полягала в тому, щоб «вільно грати в усіх тональностях європейської семиступеневої системи, навіть на інструментах фіксованого строю», тобто таке вирівнювання мало спростити транспонування, перенесення мелодії з однієї тональності в іншу. Водночас усі давні мелодії («прекрасне співзвуччя і велич передзвону»), коли їх вирівняти, стали звучати «в корені своєму фальшиво». Й оскільки, на думку давніх теоретиків музики, мелодія пов’язана з небесною, божественною гармонією, то Веркмейстер її порушив і тим самим, на думку колишнього директора музичної школи Естера, наблизив апокаліпсис, остаточно розірвавши гармонію верха і низа.
І в романі Естер якраз ставить собі за мету повернутися до чистого (натурального) музичного строю, налаштовуючи свій рояль «на аристоксенівський лад», адже Аристоксен (давньогрецький філософ і теоретик музики ІV ст. до н.е.) «своїм практичним досвідом античного музиканта й інтуїтивною винахідливістю цілком довірявся слуху». Відтак Естер, чуючи «універсум чистих тонів, вважав, що найправильніше буде, з огляду на натуральний звукоряд, настроїти свій музичний інструмент на основі відомого Олімпового тетрахорда». Важливо, що після цього рояль звучить не надто милозвучно, та, зрештою, ніхто ж і не знає, як насправді має звучати музика небесних сфер (знаково, що насамкінець Естер знову відновлює «всі гармонії Веркмейстера»). Десь так «звихнутий на зірках» вар’ят і поштар Валушка, «несучи в душі — як то проказував його друг небезпідставно — “невиліковну красу персонального космосу”», в наливайці за водонапірною вежею інсценізує рух планет, пропонуючи місцевим п’яничкам відтворювати рух небесних тіл, щоб «кожен без винятку мав змогу безперешкодно любуватися божественною злагодженістю успішно зорганізованого в такий спосіб механізму Землі, Місяця й Сонця».
Тобто так в «Меланхолії опору» Естер і Естерова, не маючи між собою подружньої гармонії, намагаються протистояти дедалі більшому довколишньому хаосу, кожен по-своєму повертаючи у цей світ порядок, гармонізуючи його, хоч і маючи цілком особисті і навіть побутові мотивації. І всю цю боротьбу ладу і безладу чудово унаочнює стиль Краснагоркаї — практично безабзацний текст з довжелезними реченнями, де крапка така ж непередбачувана і водночас неминуча, як і кінець світу. Ось частина такого речення, яка виразно передає настрій усього твору: «…звичний порядок піддавався сумніву, буденні звички розтріпав нестримно наповзаючий безлад, майбутнє стало підступним, минуле — непригадним, а функціонування повсякденного життя — невираховним, аж до покірливості, коли цілком можливим видається навіть те, що жодні двері вже не відчиняться, а пшениця проросте углиб землі, бо зчитувалися лише симптоми руйнівної згуби, причина ж залишалася незмірною та неосяжною, тож нічого іншого не випадало вчинити, крім як завзято накинутися на все те, що ще можна було схопити…»
Фальш — ще одна тема роману, і фальшивий кит, якого привозить загадковий цирк з не менш загадковим Князем — це, звісно, ще одна біблійна складова «Меланхолії опору», коли релігійні символи стають профанно-прозаїчними, не розгублюючи при тому своєї страхітливості. І загальна атмосфера роману — це передчуття «колапсу», «нестримно наповзаючого безладу», «наближуваної катастрофи» і «невираховності повсякденного життя», хоча, на думку Валушки, «цю пошесть страхів викликала не якась там наростаюча з дня у день певність невідворотного настання дедалі правдивішого нещастя, а та пожираюча хвороба самозбудливої уяви, яка зрештою справді може призвести до нещастя, себто якесь фальшиве передчуття, яке через ослаблення внутрішніх стиків захоплює збочену зі шляху людину, коли та — неуважно відбившись від правічних законів своєї душі — раптом втрачає свою владу над власним світом, влаштованим без смирення».
Хай там як, але, врешті-решт, біблійна есхатологія таки перемагає, однак це лише індивідуальний кінець світу, коли тіло «змолов безкінечний плин хаосу, що приховує кристали порядку, цей безсторонній і невпинний рух поміж речей… скришив на вугілля, водень, азот і сірку…» У цьому і полягає сумний оптимізм Ласло Краснагоркаї: одна людина завжди програє хаосу, а людство ні. Поки що ні.