Наприкінці грудня Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) оприлюднив дані найсвіжіших соціологічних опитувань. Тоді ж Тиждень почав домовлятися про інтерв’ю з генеральним директором КМІС Володимиром Паніотто. При цьому не залишало відчуття того, що запитання, написані сьогодні, застаріють уже завтра. Звісно, це стосувалося не усіх проблем, а, приміром, тих, що пов’язані із так званим мирним планом. За однією з його версій, Україна погоджувалася на проведення референдуму щодо зміни кордонів. Невдячну місію відмовитися від Донбасу влада буцімто мала намір делегувати населенню України, за що була жорстко критикована.
Але минала доба чи дві, і ми дізнавалися, що Росія, судячи з усього, взагалі відмовляється від участі у будь-якому мирному процесі. А відтак і відпадає потреба у плебісциті. Або не відпадає – бо Україна все таки не полишає надію добитися припинення вогню дипломатичним шляхом. Абсурдність цих калейдоскопічних змін, цинічність заяв з боку ворога, непослідовність з боку союзників тощо – все це суттєво заважає побачити справжню картину настроїв українців. Тож соціологам можна тільки поспівчувати. Але їх також необхідно розпитати про те, що показали останні дослідження суспільної думки – що ми й зробили у цьому інтерв’ю.
— Ваше опитування показало, що «останню версію російського мирного плану (із, серед іншого, відведенням українських військ з Донбасу) категорично відкидають 75 % українців. Чи можна вважати, що приблизно така ж кількість респондентів – близько 75 % – проголосує проти того, аби віддати Росії весь Донбас, якщо подібне питання буде винесене на референдум?
— Зазначу, що наші респонденти відкинули не тільки виведення військ, а весь пакет, який ми їм запропонували. А в цьому пакеті було і скорочення армії, і офіційний статус для російської мови, і зняття санкцій з Росії. Якщо додати до першого пункту – виведення військ – якійсь плюси, то я не виключаю, що частина з цих 75 % може змінити думку. Тим паче, що референдуму передуватиме агітація. І якщо влада буде переконливо доводити, що це – єдиний шлях до мирної угоди, то такі навіювання також матимуть вплив. Але поки що це досить умовні міркування, бо ми не знаємо, яким буде так званий мирний план і чи буде він взагалі.
— А як от до самої ідеї референдуму ставляться українці? Чи розуміють вони, що проведення референдуму з ініціативи президента є неконституційним? І винесення на нього питання територій – теж?
— Мені здається, що українці ставляться позитивно до ідеї референдуму. Щоправда, за нашими опитуваннями, 57 % громадян вважають можливим проведення виборів лише «після повного завершення війни». Вочевидь, те саме стосується і референдумів. Але, думаю, влада зможе надати гарантії безпеки для тих, хто прийде на дільниці, і переконає соціум проголосувати. У кожному разі, у попередніх випадках, коли мова йшла про те, чи потрібно виносити те чи інше питання на референдум, люди були за проведення референдуму і за те, щоб взяти у ньому участь. А це не завжди правильно.
Читайте також: Народна депутатка Ірина Геращенко: «Україні потрібні реальні безпекові гарантії»
— Чому?
— Тому що багато речей не слід виносити на референдум. Згадайте референдум, який проводили за Кучми. І питання – серед інших – про те, чи потрібен Україні двопалатний парламент. Я, наприклад, не взявся би на нього відповідати, бо не є фахівцем. Сумніваюсь, що такими фахівцями були учасники референдуму і що вони взагалі розуміли відмінності однопалатного парламенту від двопалатного. У Кучми були свої мотиви для проведення цього референдуму, а ті, хто прийшов голосувати, не хотіли визнавати, що не розуміють суті питання. Тому й відповіли «так». Бо на додачу до всього, людям подобається, коли їх залучають до ухвалення рішень.
— Цікаве спостереження. Але до інших питань: останнім часом обстріли Росією українських територій значно посилилися, проте частка респондентів, які «готові терпіти війну стільки, скільки буде необхідно» (а їх 63 %) не зменшилася, а навіть збільшилася на 1 % порівняно з вереснем 2025 року. Чим ви поясните такі цифри?
— Ні, 1 % – не привід говорити, що кількість таких людей збільшилася – у нас статистична похибка становить 3 %. Тому і 63 % зараз, і 62 % у вересні, і 60 % у травні – це буквально те саме. Але загалом це високий показник, і пояснюється він тим, що люди сприймають цю війну як екзистенційну. Бо коли ми запитували, якою є мета ворога, то респонденти вибирали пункти про фізичне знищення українців і про знищення України як незалежної держави. Крім того, люди не вірять, що Росія не нападе знову. І навіть якщо поставити питання так: а чи нападе Росія, якщо буде підписана мирна угода з усіма гарантіями? – то половина все одно вважатиме, що напад повториться. Але кількість тих, хто готовий терпіти війну безкінечно довго, все ж дещо зменшилася.
— Суттєво?
— З приблизно 70 %, які ми фіксували наприкінці 2023 року, до нинішніх 60-63 %. Але найменшим цей відсоток був тоді, коли тривали стамбульські перемовини – він впав до 54 %. Також цей показник знизився, коли Трамп був обраний президентом США. Але згодом ставлення до Трампа погіршилося, і люди перестали вірити у його здатність швидко закінчити війну.
— Пане Володимире, а як респонденти ставляться до внутрішньо переміщених осіб? Це ми вже від сприйняття Трампа переходимо до внутрішніх проблем.
— Я почну з того, що у нас через війну виникла нова основа для соціальної диференціації. Виникли нові соціальні групи:
- люди, що воюють, тобто комбатанти;
- люди, які не змінювали місце проживання;
- вимушені мігранти за кордон;
- люди, які змінили проживання в межах України, тобто внутрішньо переміщені особи;
- ті, хто знаходиться на окупованих територіях.
Між цими людьми потенційно можливе деяке напруження, і ми намагаємося моніторити цю ситуацію. Можу сказати, що з усіх груп до ВПО ставляться найкраще. За нашими опитуваннями, позитивно до них ставляться 90 % опитаних, а негативно – тільки 3 %. Що цікаво: самі ВПО ставлення до себе визначають як ще краще (на декілька відсотків), ніж це є насправді.
— А найгірше, мабуть, ставляться до громадян на окупованих територіях?
— Абсолютно вірно. А якщо говорити про «старі» соціальні та етнічні групи, до різко змінилося ставлення до росіян, що природно. Колись вони займали другу позицію по симпатії до них – на першому місці були самі українці, на другому – росіяни і на третьому – білоруси. Тепер же з другої позиції вони перемістилися на останню.
На жаль, такі зміни в настроях зачепили й етнічних росіян, які є громадянами України. До них ставлення погіршилося. А це несправедливо, бо етнічні росіяни також воюють в лавах ЗСУ і захищають країну. Але от що цікаво: за останнім переписом, який був понад 20 років тому, в Україні було 17 % росіян, а зараз їх залишилося 3 %.
— Вони виїхали чи стали себе інакше ідентифікувати?
— Частково це пов’язане з тим, що в регіонах, захоплених Росією, проживає багато етнічних росіян. Але головним чином – так, зі зміною самоідентифікації, особливо якщо батьки людини належали до різних етнічних груп (батько – росіянин, мама – українка, чи навпаки). У цьому випадку громадяни обирають українську етнічність.
— За багатьма спостереженнями, ВПО зі сходу, опинившись у західних регіонах, не проникнулися місцевою культурою, а привезли свою і «заразили» нею громаду. Тож тепер у Львові, приміром, звучить російська, а письменниця Лариса Ніцой відзначає, що Львів втратив свою україномовність. На вашу думку – думку соціолога – чому так відбувається?
— Те, що каже Лариса Ніцой, не є даними соціологічних досліджень. Більше того: дослідження цього не підтверджують. Те, що поширюють соцмережі або активісти, часто сильно відрізняється від реальної ситуації. Так, 3 % респондентів негативно ставляться до ВПО – це правда. При цьому одна половина (тобто 1,5 %) не люблять ВПО через те, що внутрішньо переміщені особи буцімто забирають у них роботу. А друга половина (інші 1,5 %) вказує причиною негативного ставлення якраз російську мову. Тобто це не надто поширене явище.
— Ми говоримо трохи про різні речі. Ставлення до ВПО може бути добрим навіть попри російську мову. Але від цього її не стає менше. Приміром, підлітки у Києві вживають її тотально. Як це можна сумістити із загалом поганим ставленням до Росії та росіян?
— Знову не погоджуся. Практика вживання мови не може швидко мінятися. Є люди, яким важко перебудуватися, якщо вони звикли говорити російською. Але при цьому ставлення до російської мови суттєво змінилося. Тому навіть російськомовні громадяни обирають позицію зменшення впливу цієї мови.
Читайте також:
Ми, наприклад, ставили питання, яка кількість годин повинна відводитися у школах на вивчення російської? Чи така сама, як на вивчення української та іноземних мов? Відповідь була: менше, ніж на вивчення іноземної. Або навіть так: російську не треба вивчати взагалі. У 1998 році половина респондентів вважала, що вчити російську треба в тому ж обсязі, що й українську. У 2019-му таких відповідей було 30 %, а вже у 2023-му – лише 3 %.
За нашими останніми даними, зараз 63 % респондентів спілкуються переважно українською мовою, і вдома зокрема. І це важливо – те, що люди говорять українською саме вдома, у колі родини. Російською вдома спілкується третина опитаних (з них 14 % переважно російською, а 19 % – і російською, і українською)…
До речі, в СРСР колись вважали, що треба вивчати мову ворога: перед Другою світовою вчили німецьку, в часи Холодної війни – англійську. До речі, Могилянка у співробітництві з ГУР Міноборони запроваджує російські студії для вивчення ворога.
— До інших тем. За даними КМІС, переважна більшість українців – 71 % – вважають, що за час повномасштабного вторгнення рівень корупції в країні зріс. А чи вважають респонденти корупцію однією з головних проблем, яка гальмує розвиток країни?
— З корупцією ситуація складна. Ми вже упродовж 15 років проводимо одне унікальне дослідження, до якого залучаємо 10 тисяч респондентів. І вивчаємо два окремі явища – сприйняття корупції та досвід корупції. Між ними є суттєва різниця. Наші респонденти тривалий час вважали побутову корупцію зручним способом вирішити свої проблеми. А досвіду корупції на вищих щаблях влади вони, як правило, не мають. Тобто те, що люди кажуть з цього приводу, залежить не від їхнього власного досвіду, а від подачі такої проблематики у ЗМІ.
Наприклад, коли після Януковича влада змінилася і був обраний Порошенко, наші респонденти зазначали, що корупція сильно зросла. Хоча саме в часи Януковича був небачений протекціонізм і різноманітні методи присвоєння чужого бізнесу, а преференції мали хіба що члени Партії регіонів. Чому ж тоді громадська думка приписала більші прояви корупції президентству Порошенка? Тому що при Януковичі про це просто не говорили. Опозиційних телеканалів був приблизно один відсоток. Потім настала ера свободи слова, коли на телеканалах, якими володіли різні олігархи, опоненти поливали один одного брудом і висували корупційні звинувачення.
Крім того, людям досить важко розрізнити зростання корупції від зростання боротьби з корупцією. Якщо з корупцією не борються, а її випадки не фіксуються, то все ок.
У нас було запитання до респондентів, чи проводиться, на їхню думку, в Україні боротьба з корупцією, чи Україна є безнадійно корумпованою. Майже 60 % вважають, що боротьба з корупцією йде, і лише 33 % – що Україна безнадійно корумпована.
— На кого респонденти покладають відповідальність за такий стан речей?
— Якщо говорити про справу Міндіча, то тут 50 % тих, хто чув про цю справу, вважають, що президент несе особисту відповідальність за корупційні дії співвласника студії «Квартал 95». Хоча водночас 23 % про цю справу взагалі не чули – таким чином, на президента покладають відповідальність не половина громадян, а менше 40 %. Треба сказати, що варіант відповіді «несе особисту відповідальність» не означає, що президент був особисто залучений у корупційні дії. Дехто з опитаних вважає, що провина президента – у поганому підборі кадрів, інші – у поганому контролі тощо. Бо хоча у нас й парламентсько-президентська республіка, люди традиційно переконані, що глава держави відповідає за все.
— А як ви оцінюєте готовність українців вийти на Майдан, тобто взяти участь у повномасштабних протестах, якщо дії влади викликатимуть у них несхвалення? Влітку цього року, коли була здійснена спроба урізати повноваження антикорупційних органів, люди організували «картонковий» Майдан.
— «Картонковий» Майдан не є Майданом з соціологічної точки зору. Бо для нас Майдан вже має певні критерії:
- масовість;
- постійна присутність людей у наметах або приміщеннях, які захопили;
- певна структура у вигляді керівництва, охорони тощо.
Читайте також: Про мобілізацію та піхоту у війні | Борис Черкас
Тобто тут «картонковий» Майдан не йде у порівняння з протестами 2004-го або 2013 років.
Тепер до того, чи готові люди брати участь у масштабних протестах, якщо дії влади викликатимуть їхнє несхвалення. 50 % відповідають на це питання позитивно: так, готові. Але з якого приводу? Чи може бути таким приводом корупція?
Хочу доповнити свою попередню відповідь, зазначивши, що корупція нині – це головна ідеологічна зброя Росії, яка з усіх сил роздмухує такий привід для невдоволення. Це її основна інформаційна стратегія, в яку вкладено мільйони. Корупція як засіб боротьби з військовою допомогою і боротьба з ТЦК як засіб підірвати мобілізацію – ось те, про що зараз пишуть фейкові засоби масової інформації, телеграм-канали, боти в соціальних мережах підтримувані Росією.
— За даними КМІС, 61 % українців довіряють президенту Володимиру Зеленському, не довіряють – 32 %. Чи буде цей 61 % довіри конвертований у підтримку Зеленського на виборах, якщо він вирішить взяти у них участь?
— Загалом, довіра конвертується в підтримку на виборах, хоча тут є певні особливості. Наприклад, у Буданова достатньо високий рівень довіри – менший, ніж у Залужного, але приблизно такий, як у Зеленського (в одних дослідженнях вищий, ніж у Зеленського, а в інших – нижчий) але при цьому менший відсоток тих, хто готовий за нього голосувати. Можливо, тому, що він не проявляє зараз достатньої готовності брати у виборах участь. Але є принципова різниця між довірою і виборчим рейтингом.
Річ у тім, що довіра – це такий абсолютний показник, який стосується конкретної людини. А от на виборчий рейтинг впливає не тільки ставлення до кандидату, але й те, хто іде з них в одному списку. Бо буває, що обирають не лідера довіри, а найкращого з найгірших.
Якщо у Зеленського не буде рейтингових конкурентів, не буде Залужного і Буданова, то Зеленський виграє в першому турі і отримає, можливо, навіть більше 60 % голосів. І навпаки: якщо буде багато кандидатів, які користуються підтримкою, Зеленський – навіть попри довіру до нього – збере менше голосів.
— Кому іще, крім Залужного чи Буданова, Зеленський може програти?
— Власне, соціологи домовилися не оприлюднювати виміряні рейтинги в ситуації, коли немає рішення щодо проведення виборів. Немає сенсу в такій ситуації збуджувати людей і штовхати їх на боротьбу, бо це розхитає нашу єдність. Але деякі компанії таки стали публікувати свої рейтинги, тобто домовленість вже була порушена.
Тож оскільки соціологічні дані стали відомими, немає сенсу приховувати, що Залужний якраз і є тим єдиним кандидатом, який міг би виграти у Зеленського. Щодо Буданова, то тут більше сумнівів. Теоретично, якщо Залужний не буде брати участь у президентських виборах, то Буданов має шанси потрапити в другий тур з Зеленським і має шанс виграти у другому турі. Якщо і Залужний, і Зеленський будуть брати участь, то Буданов не зможе потрапити у другий тур.
— Після призначення Буданова головою ОП це питання набуває особливого значення. То його шанси наразі незначні?
— За даними агенції Info Sapiens (листопад 2025-го), перші три позиції у електоральному рейтингу мають такий вигляд: Зеленський –20 %, Залужний –19 % і Буданов – 5 %. Відрив від лідерів у Буданова дуже великий. А зараз, після призначення Буданова главою Офісу президента, його шанси на успіх в президентських виборах суттєво зменшаться, бо довіра до нього базується на авторитеті керівника однієї з найкращих розвідок світу (українську розвідку порівнюють з Моссадом і Мі-6).
Читайте також: Перші (після)воєнні вибори в Україні: дискусія почалася
Кандидатом у президенти має бути людина популярна і з високим рівнем довіри. А до такої категорії входять передусім військовослужбовці. Але також і волонтери – Притула, приміром, хоча його рейтинг останнім часом став падати – можливо, через те, що він менше з’являється на телеекранах. Мають непогані шанси і представники місцевої влади – скажімо, той таки Кличко або Ким, які є достатньо відомими.
— Абсолютним лідером довіри українців останнім часом виступали Сили оборони. Водночас вкрай негативне ставлення частини населення до ТЦК могло підірвати таку довіру. Чи ви, проводячи опитування, не спостерігали подібну тенденцію?
— Ставлення до ТЦК ніяк не впливає на довіру до Сил оборони. Рівень довіри до ЗСУ залишається високим, і його визначають, власне, успіхи нашої армії на фронті. Так, раніше рівень довіри був на рівні 96 %, зараз він становить 92 %, але ця різниця незначна. Річ у тім, що і громадська думка, і думка окремих людей є амбівалентною. Наведу приклад. На початку Незалежності України люди у більшості своїй підтримували і ринкові економічні відносини, і збільшення соціальної підтримки з боку держави. Хоча це ті речі, які протирічать одна одній.
А ставлення до ТЦК – це, як я вже казав, один з головних сюжетів інформаційної війни. Роздмухування теми корупції перекриває нам канали зброї, а боротьба з ТЦК впливає на якість наших військових кадрів. І все це підтримується корисними ідіотами і деякими безвідповідальними політичними противниками влади, які тиражують окремі прикрі випадки, пов’язані з ТЦК, де, на жаль, працюють далеко не бездоганно.
— Яким ви загалом бачите портрет середньостатистичного українця після війни? Чи почуватимуться наші громадяни щасливими, задоволеними після завершення війни? Чи це впиратиметься у те, якими будуть її підсумки?
— Так, багато що залежатиме від підсумків війни. Тобто від того, коли і якими компромісами закінчиться війна, що будуть передбачати пункти мирної угоди. Наприклад, чи буде застосований аналог плану Маршалла, чи почнеться масштабна відбудова країни, чи прийдуть до нас інвестиції тощо. Одним словом – чи станемо ми прикладом країни, котра попри все активно розвивається…
Слід розуміти, що після війни у нас виникне багато нових проблем. Бо передусім Україна зменшиться мало чи не вдвічі і нараховуватиме 25 мільйонів населення – проти тих 40 мільйонів, про які говорили до повномасштабного вторгнення.
Натомість буде високий рівень міграції в нашу країну – приїдуть люди іншої культури, і ми стикнемося з тим, що вже проходили на Заході. Але там вже напрацювали певний досвід в цьому питанні, а ми ще ні. Та й то – через те, що країни Заходу запізно встановили квоти на мігрантів, вони нині переживають значні проблеми через вихідців з Сирії тощо.
— А звідки дані про 25 мільйонів, які залишаться в Україні?
— Загалом, так вважають демографи, але ми також проводили деякі дослідження. Зараз нас 29-30 мільйонів. Звісно, це дуже умовна цифра, бо підрахунки ускладнені тим, що у нас давно не проводили перепис населення. При цьому з тих 6 мільйонів українських громадян, які зараз перебувають за кордоном, ще рік тому дві третини сказали, що збираються отримати громадянство країни-реципієнта. Тобто повертатися вони точно наміру не мають. Таким чином, відмінусовуємо від 6 мільйонів громадян 4 мільйони. За час, що пройде до завершення війни, ще якась кількість мігрантів захоче залишитися за кордоном. Повернуться, таким чином, в кращому разі півтора мільйони.
І це наші головні втрати, бо ми втрачаємо населення навіть не на війні, а через те, що за кордоном все більше людей адаптується, знаходить роботу і вивчає мову в тих країнах, де вони перебувають.
Плюс після війни можна очікувати на нову хвилю еміграції – до своїх родин за кордон поїдуть чоловіки. Нарешті, не забуваймо і про те, що нам достеменно невідомо, скількох людей – добровільно чи ні – вивезли із захоплених територій до Росії. У підсумку ми можемо розраховувати десь на 25 мільйонів.
Але я продовжу відповідь на ваше запитання і скажу, напевно, парадоксальну річ. Вона стосується щастя. Ви здивуєтеся, але нині 60 % українців вважають себе щасливими, попри все – навіть попри війну. Бо формула щастя – це такий дріб, де у чисельнику – те, що ми маємо, а у знаменнику – те, що хотіли б мати.
Наведу приклад. Хоча після початку повномасштабної війни рівень забезпеченості сильно погіршився, впав і рівень бажань. До війни на питання «скільки грошей вам треба, щоб нормально жити?», респонденти відповідали: 345 доларів. Нині ж для нормального життя достатньо і 240. Люди дуже сильно знизили свої потреби і переглянули цінності. Тобто якщо ти живий, якщо твої близькі поруч з тобою – ти вже щасливий.
— Тобто після війни люди почуватиметься менш щасливими? Бо рівень їхніх потреб може знову зрости, і простим виживанням вже не обмежуватиметься.
— Так, після війни, скоріше за все, рівень претензій дійсно буде зростати. Але тут важко прогнозувати, бо, як я вже казав, багато що залежатиме від того, як саме війна закінчиться. Якщо для нас відкриються нові перспективи, ми вступимо до ЄС, якщо буде позитивна динаміка зростання, то, думаю, люди почуватимуться щасливими.
До речі, зараз деякі фахівці, зокрема, й соціологи, пропонують замість вимірювання ВВП ввести заміри щастя. Поки що на це пристала одна країна – Бутан. Вона зробила це своєї політикою і головною метою, бо там люди почуваються дуже нещасливими. Є також пропозиція додати до показника щастя й показник сенсу життя. І ось це якраз може бути актуальним для нас – країни, яка переживе страшну війну, але вийде на нові багатообіцяючі перспективи. У цьому й буде сенс щастя і сенс життя для нас, українців.