Кілька днів як завершилася перша частина амбітного проєкту мисткині, художниці костюмів, живопису та інсталяції Тетяни Овсійчук і платформи сучасного мистецтва Spilne Art. Чотири частини, а значить, і чотири експозиції почергово триватимуть аж до початку січня 2026 року. І поки глядачі можуть поступово розкривати задум митців, ми пропонуємо поглянути, як минуло «Весілля» — перший акт «Премʼєри, яка не відбудеться».
Розгубленість
Біла стерильна кімната. Груди чорного ґрунту просто на підлозі. Начисто випалений ліс — із землі стирчать обвуглені дерева. Так виглядає вторгнення живих матеріалів у галерейний простір.
Інсталяція. Джерело: Spilne Art
Поміж стовбурами — довгастий стіл. На столі — білосніжна скатертина всіяна хлібними крихтами, а десь і цілими пухкими кім’яхами. Зрештою, бачимо й сам хліб, а точніше — коровай, весь у розкішних квітах із тіста, але теж чорний, як чорнозем і як дерева. Понад столом — колективний портрет: ошатне вбрання, чорно-білий колір, похмурі погляди, застиглі, ніби в очікуванні, силуети. Моторошно-красиво, але… Що тут сталося? Коровай на столі підказує: тут відбулося свято. Та чи справді відбулося? Чи лишень мало відбутися? Та й чи свято, зрештою? А що як то був похорон? Де молоді чи принаймні якісь гості дійства? Досі десь тут чи вже пішли? Здається, в числі гостей — лише ми, глядачі.
Простір повниться співом. Співають жінки. Це розмашиста, вільна автентика. Проте спів цей лише посилює розгубленість. Нагадує то гуляння, то голосіння, іноді зривається майже на крик — чи то радісний, чи то невтішний. Місцями насилу чуємо або й узагалі не чуємо слів. Лишається хіба зосередитися на модуляціях голосів, повторюваних, наче гіпнотичне замовляння, мотивах, дозволити співу остаточно опанувати простір — а з ним і нас. І полишити питання без відповідей. Принаймні поки що.
Уважність
Бо ж поволі рухаємося далі — від центральної експозиції до меншого, окремішнього приміщення. Тут бачимо те саме вбрання зі вже знайомого зображення — тільки цього разу охайно розвішане: біла, таки весільна сукня зі спущеними плечима, ніжною квітковою облямівкою і рукавами-ліхтариками, чорні прості сукні свашок із драпіруванням, різкі, майже гострі силуети жакетів і пальт нареченого й дружби, а ще — білі лапаті брошки-квітки, що спускаються донизу стрічками. Окрім того, тут взуття — гостроносе, на підборах, зі складною шнурівкою. У кутку — дзеркало, прикраси, ще трохи чорного короваю, чиясь недопита кава, ескізи цього самого вбрання… На центральній стіні — чорно-білі портрети людей із фото, виконані темперою. Обабіч — багато їхніх монохромних світлин у русі, десь доповнені кольором вручну.
Блукаючи, зрештою розумієш: ти — відвідувач простору, де тривала ретельна підготовка до вистави, проте простір цей чомусь полишили і власник чи власниця кави, і артистка, що от-от мусила одягти коралі, і художниця, що лишила ескізник розгорнутим, ніби лише нещодавно щось там шукала. Простір полишили всі, і глядач тепер приречений хіба на прогулянку гримеркою, а ще на визбирування натяків, які допоможуть (справді? і якщо так, то якою мірою?) реконструювати те, що, здається, точно мало тут статися.
Прицільність
«Премʼєра, яка не відбудеться» — так називається експозиція, створена в колаборації мистецької платформи Spilne Art і Тетяни Овсійчук, мисткині, художниці костюмів, живопису та інсталяції, найбільш, певно, відомої широкому загалу своїми рішеннями в «Конотопській відьмі», «Калігулі» та багатьох інших виставах Івана Уривського, а також Дмитра Богомазова.
Чому ж премʼєра не відбудеться? «Бо пʼєса не написана, бо українські письменники були знищені. Вигорілі, вирвані покоління крізь часи і дотепер. Діалог поколінь, який не відбувся. Послідовно перервана спадковість, яка несе за собою розгубленість», — пише Тетяна в кураторському тексті. Відтак розуміємо: експозиція — про переживання втрати на багатьох рівнях.
Вона про фізичну, буквальну втрату: актори були тут, але кудись пішли, зникли й уже, мабуть, не повернуться, аби дорозповісти те, що хотіли.
Про втрату на рівні сюжету, адже премʼєра-що-не-відбудеться, вочевидь, мала постати перед глядачем сучасною варіацією родинної історії, імовірно, кінця ХІХ — початку ХХ століття. Весіллям сироти. Оповіддю про заміжжя дівчини, в якої нікого немає (чому немає? смерть на війні, арешт, загибель від голоду…? знову втрати), а це — особливий вид самотності, зокрема й через неможливу всеохопну радість свята, не затьмарену горем покинутості й відчуттям обірваності власного роду.
Вистава, яку вже не побачать глядачі простору. Джерело: Spilne Art
Зрештою, робота Тетяни Овсійчук — і про втрату на концептуальному рівні. Втрачена сама можливість діалогу з попередніми поколіннями, а відповідно, й повноцінного діалогу з майбутніми, адже ланцюжок розмови — не суцільний. Тетяна обирає вкрай цікавий спосіб комунікувати цю ідею: актори/митці як ті, хто мали б розповісти нам історію сироти, зникли, лишивши глядача в стані ще більших когнітивних зусиль. Тепер йому доводиться реконструювати вже два сюжети, осмислювати дві втрати, і то швидко — адже найгірше в необхідності покладатися на памʼять те, як легко вона втрачається, як легко змінюється до невпізнаваності й обманює нас, коли ні з ким звірити компаси.
Музична ж режисура — робота дослідниці народної музики, співкерівниці «Божичів» і головної хормейстерки театру Франка Сусанни Карпенко. Втрата окремих слів і неможливість повною мірою розчути доріжку — не випадковість, бо саме таким чином Сусанна Карпенко розбудовує метафору дослухання до голосів минулого, намагання розчути й відтворити пісню, аби відновити звʼязок. Наштовхує таке рішення і на досить гірке усвідомлення: повна реконструкція недоступна, а єдине можливе відтворення — радше інтуїтивне, аніж планомірне й точне, але від того не менш нагально необхідне. Живі носії знань про минуле йдуть, неоцифровані бобіни з записами експедицій псуються, памʼять повсякчас зраджує. Зрештою, ані памʼять, ані час — не на нашу користь.
Окрім того, саме спів і відчуття непевності, що ним породжується, — стрижневий елемент усієї «вистави». Актори не мали ані тексту, ані сценарію — натяк на нові й нові втрати, адже серед українських «втрачених поколінь» не лише режисери чи актори, а й письменники. Відтак розуміємо: втрата — це не тільки розстріл чи арешт окремої особистості, а й зникнення унікально продуктивної синергії — такої, що народжується між людьми рідко і здебільшого напіввипадково, проте часто триває десятиліттями. Принаймні так це могло би бути в Курбаса й Куліша.
Та тексту чи бодай якогось сценарію таки нема, тож лишається хіба рухатися в ритм пісні, що хоч і частково, але перетривала всі історичні злами. Дослухатися до цієї єдиної підказки і сподіватися на відгук — колективний, трансгенераційний, той, що, можливо, й допоможе знайти орієнтири та опертя. Саме це, власне, й роблять актори у відеозаписі перформансу, який глядачеві ніколи не вдасться побачити наживо.
«Опиратися на своїх предків затишно, як і берегти традиції та обряди, це дає опору», — читаємо в кураторському тексті. Та цей омріяний затишок — усе частіше радше привілей і розкіш, аніж закономірність.
І формотворчий досвід кожного мистецького покоління, на жаль, полягає у пошуку власних пращурів, перевідкриванні їхньої роботи, щораз новому вростанні в культуру, яка мала б передаватися органічно, осяганні щораз ширших пластів напрацювань, — і завжди з розумінням напівпрограшу, адже осмислення й інтерпретація потребує міжпоколіннєвого діалогу. Бо інакше такий інтелектуальний банкет — всього лиш свято сироти.
Епілог
Оглядаючи «Премʼєру, яка не відбудеться», здається, неможливо не міркувати про те, як химерно складаються стосунки митців з історією через війну. А звідси — і про «смерть Автора», одну з наріжних ідей ХХ століття, що належить французькому філософові Ролану Барту.
Фото в русі. Костюм — Тетяна Овсійчук, фото — Соня Плакидюк. Джерело: Spilne Art
За Бартом, звертаючись до поняття смерті Автора, ми не маємо на увазі буквальну фізичну смерть, а радше нівелювання диктату сильної письменницької персони, що визначала як цікавість до тексту (і тут маю на увазі будь-який вид мистецького висловлювання), так і напрямок інтерпретації. Смерть Автора — перш за все про вивільнення Читача й відкриття безмежного поля для інтерпретації, бо святість самопозиціонування автора порушено. Смерть Автора виводить у світло софітів (хоч і лише на мить) іще одного діяча — Скриптора, тобто людину, що має на меті записати текст і відпустити у вільні води читацьких оптик, а не пояснити його через аспекти власної біографії чи обставини життя, адже друге неуникно насаджує лише один спосіб прочитання, а також створює певну ієрархію між Автором і Читачем. Текст, записаний Скриптором, — вільний існувати у будь-який спосіб залежно від кожного окремого Читача, свідомість якого визначається набором унікальних складників (досвід, походження, смак тощо тощо). За такого розставляння наголосів особа людини, яка творить, втрачає центральне значення. Як і постаті Авторів минулого — тепер їх можна читати як завгодно. Усе в руках Читача.
Проте водночас усе це — теорія. Бо ж такі міркування про взаємини між Автором і Читачем справедливі, якщо шлях їхнього розвитку — лінійний, незатьмарений катастрофою численних розривів і раптових зникнень Авторів, фізичних смертей або й розправ над ними. За таких обставин метафорична смерть Автора, здається, неможлива — навпаки, бажання віднайти опору, реконструювати тяглість власної культури й необхідність знову вростати в неї повертають до гегемонії Автора, до обсесії історією, а точніше — приватними історіями й біографіями, обставинами життя і смерті, які зумовлюють інтерпретацію. Звідси, зрештою, свідомо чи несвідомо обрана темпера як матеріал для портретів акторів: це матеріал, що з прадавніх часів використовувався для іконопису. Та й випадки справжнього іконопису справді вбитих, розстріляних й арештованих вже існують.
У «Премʼєрі, яка не відбудеться» Тетяна Овсійчук постає перед нами як уважна реконструкторка-скрипторка. Тут і спроба увиразнити для себе світовідчуття своєї прабаби через творення портретів/фотопортретів («В дитинстві я дуже боялася фото моєї прабаби, воно висіло у нас в хаті, її погляд пронизував мене наскрізь, і, проходячи повз, я старалася пройти швидше. Моя прабаба з Волині, розповідали, що її родина зазнала розкуркулення […] [Цей погляд] про біль, який вшитий у нашу генетичну памʼять […] Аналізуючи [цю] спадковість, я часто думала про те, як добре, що зараз немає репресій, але незабаром почалася велика війна […] Останнім часом я порівнюю власні фотографії, […] погляд […] дуже змінився, можливо він стане таким же пронизуючим, як у моєї прабаби, і тоді хтось також боятиметься моєї фотографії»). І намагання унаочнити пусту гримерку та порожню сцену, які по собі могли лишити ті, хто просто зникли, не сказавши останнє слово і навіть уповні не розвинувшись. І відтворення практик пращурів як спосіб наближення до них (розмальовування чорно-білих фотографій відсилає глядача до бабусі Тетяни Овсійчук, яка, перебуваючи в епіцентрі карколомних історичних змін, розмальовує фотографії, бо так красивіше).
Креативна команда проєкту. Джерело: Spilne Art
Роль реконструктора-скриптора в ситуації відродженого культу Автора, ще й пізнаного посмертно, а отже — мученика й святого, — невдячна, оскільки жоден текст (так, знову будь-яке мистецьке висловлювання) не здатен позбавити Читача відчуття втрати, подарувати йому відчуття катарсису. Відтак Скриптор поки лишається в тіні загальнонаціонального горювання. А це не завжди комфортна позиція, особливо якщо твій власний голос достатньо яскравий, аби прагнути позмагатися за увагу з великими Авторами минулого. Водночас саме від Скрипторів сьогодні залежить, якими запамʼятаються ті самі великі Автори, адже набираються силою імена столітньої давнини лише нині.
Сила ж роботи Тетяни Овсійчук — у невідхильності від задуму говорити про загальнонаціональне обережно, у філігранному трибʼюті постатям власного приватного минулого, Авторам, що сприяли її становленню. А також і тим митцям, із якими художниця працює в театрі наразі, творячи вже сучасне українське мистецтво, — трибʼюті, інспірованому бажанням знайти відповіді на власні питання.
Попри позірний мінімалізм, експозиція пропонує численні теми й візуальні рішення, численні голоси (а залучених таки справді багато: продюсування та організація проєкту — Spilne Art, інсталяція та костюми — Тетяна Овсійчук, музична режисура — Сусанна Карпенко, фото — Соня Плакидюк, режисер-постановник перформансу — Нікон Романченко, оператор-постановник — Михайло Любарський), синхронізуватися яким вдалося не до кінця: не всі частини інсталяції виглядали невідʼємним від загальної рамки висловлюванням.
А проте — історія триває. І попереду ще три дії «Премʼєри, яка не відбудеться», де Тетяна Овсійчук розкриє наступні сторінки цієї водночас приватної й глобальної історії.