Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах

Митець і мислитель Василь Стус потребував глибокого якісного читання — для власної творчості, для стилістики перекладів, для «самособоюнаповнення». Раніше Тиждень писав про те, що Тарас Шевченко як читач протягом майже всього життя потерпав від книжкового голоду. Те саме стосувалось і Василя Стуса: у Радянському Союзі дістати варту уваги лектуру було непросто, а в ув’язненні — й поготів. За якими виданнями полював Василь Стус і які книжки просив надіслати під час перебування в таборі?

На виставці «Поки ми тут, усе буде гаразд», що нині триває в Мистецькому Арсеналі, є велика витинанка з назвами творів, які Стус згадує в листах та щоденнику

Читайте також: Як сміявся Василь Стус

Діалог із 1920-ми

Природний плин української літературної спадковості у ХХ столітті був ґвалтовно перерваний репресіями, а проте спілкування молодших зі старшими зацілілими таки відбувалося. Духовним лідером і моральним авторитетом для шістдесятників був Борис Антоненко-Давидович — ветеран Війни за незалежність 1917–1921 років, учасник літературного процесу в 1920-х і 12-літній в’язень ГУЛАГу. Його високо цінував Василь Стус, у листі до рідних із табору 1974 року писав: «Сушуся й здоров’ям Бориса Дмитровича. Будь ласка, уклоніться йому од мене і хай він знає, що я часто згадую його — з великою шаною і великою любов’ю і великою вдячністю». Серед причин для вдячності — знайомство з українською Атлантидою 20-х.

Чи не найбільше точок дотику могло виникнути з неокласиками. І Стус, і київське п’ятірне ґроно за пів століття до нього, прагнули поєднати національну культуру з надбаннями світового духовного досвіду. У вірші «Ти — мертвий. Мертвий ти…» Стус пише про Миколу Зерова, «що ніс Овідія на Соловецький острів». Культурницький чин і страдницьку долю репресованих митців важко розділити. У листі до Віри Вовк 1977 року Стус пише: «я в Магаданській області, де колись уже був Михайло Драй-Хмара (певно, він не один)».

Читайте також: Чому термін «Розстріляне відродження» зазнає критики

Виступаючи проти тиранії, Василь Стус апелював до своїх духовних попередників, котрі в умовах наростання тоталітаризму обстоювали гідність і незалежну позицію митця. Так у заяві до радянського уряду 1984 року Стус критикує ситуацію в державі, що нагадує «найчорніші роки сталінщини», в «душогубках якої гинули кращі сини українського народу — М. Зеров, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, М. Куліш». Водночас їхня загибель на Соловках не означала смерті духовної — а отже, віщувала життя вічне й іншим, що покладуть життя за Батьківщину. Як пише Кость Москалець, Стус «не тільки продовжує розмову, примусово обірвану на півслові; він шукає підтримки й опертя в спорідненому психологічному типі, закинутому до схожих життєвих обставин».

Ще до першого арешту 1972 року Василь Стус написав вірш «Колеса глухо стукотять» — присвяту репресованому поетові-неокласику Миколі Зерову. Вірш звучить пророчо, бо в ньому йдеться про дорогу в один кінець, з якої «уже додому не вернуть». Провіщенням звучить і інший вірш «У липні сніг упав…», що ввійшов до збірки «Веселий цвинтар», створеної 1970 року, до арештів і заслань. Стус звертається до лідера неокласиків:

Миколо Костевич! Мені
здалося — кості на вогні,
здалося — очі — дві сльози
на заполярну впали кригу.
То ти й мені тепер позич
сльози. Не слави. Смерті зич.
І грому зич. І бурі зич.
І на зимівлю зич хурдигу.
То я до тебе доберусь
хоч по-пластунському. Не так,
не так ми мріяли дожить.

Вони справді могли б бути сучасниками (Зеров лише на дев’ять років старший за Антоненка-Давидовича, якого Стус застав). А натомість лишалися тільки вечори пам’яті репресованих у Клубі творчої молоді, і ті незабаром були заборонені. 1966 року Стус пише до Опанаса Заливахи про свої відкриття 20-х: «З новин — іще такі: десь за місяць буде Плужник — я вже бачив третю верстку. Новиченко написав величезну передмову, де провадить довго і нудно. Там будуть дві поеми Євгена Павловича. Недавно був вечір пам’яті Зерова. Г. П. Кочур цікаво розповідав про поневіряння. Читав деякі тюремні листи. Це було цікаво. Гарно провадив і Євген [Сверстюк] — але завжди з дозою романтики, як він те полюбляє. Бачив у одного товариша автографи Плужника — чіткий впевнений неграйливий почерк. “Каменю один приділ — мовчати“. Знаєш ти Плужника?»

Василь Стус вів свій поетичний діалог із Миколою Зеровим — перекладачем і європеїстом, поціновувачем Києва й українського бароко. Згадати бодай один рядок «Шеделя білоколонне диво» (себто Лаврська дзвіниця) із сонета Зерова «Київ з лівого берега» (1923). Його відлуння чути в кількох Стусових творах.

Перший вірш, «І не те, щоб жити — більше…», сповнений любові й жаги до життя, до жінки, до своєї землі, — датований 18 серпня 1965 року, одним з останніх щасливих днів у житті закоханого Василя Стуса. Уже незабаром розпочнуться арешти дисидентів, за 16 днів відбудеться протест проти терору в кінотеатрі «Україна», що став переломним моментом, але це не завадило Василеві Стусу й Валентині Попелюх узяти шлюб 10 грудня 1965 року:

Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоханий.
Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів…

Друга поезія «Моє життя, мій Києве, прощай!» теж відлунює любов’ю й жагою, але приреченою на розлуку. Поезія датована 9 вересня 1972 року, коли Стусу вже самому пролягла дорога в «рад-соц-конц-таборів союз»:

Дай віри, Києве! Моє життя!
Білоколонний, ти наснився ніби,
як вітражів багатобарвні шиби,
і вже пішла дорога без пуття
кудись у прірву, в смертну чорноту,
де сонце ледь ворушиться на споді.

1966 року Микола Зеров повернувся із забуття в СРСР: у Києві вийшла друком збірка «Вибране» в упорядкуванні його приятеля Максима Рильського

«Мені потрібна широка мовна база»

Дивись, дивись — за муром цим одним,
за другим, п’ятим ачи сотим муром
дрімучий Київ — здибився буй-туром:
лукавим косить оком і незлим.

Це вірш Стуса 1975 року з алюзією на буй-тура Всеволода зі «Слова о полку Ігоревім». Можна припустити, що підставою стало видання «Слова» за рік до того, 1974-го, — оригіналу й перекладу Максима Рильського. Василь Стус стежив за всіма вартими уваги книжковими новинками, особливо з давньої української літератури, котра могла збагатити його стиль.

«Слово о полку Ігоревім», видане 1974 року

1977 року на засланні в селищі Матросова Магаданської області Стус звертався до приятеля, Олега Орача: «прошу про деякі книжки, а саме: Кобзар добрий, українськомовні словники (староукраїнської мови, що заповідається десь вийти; може, деякі з мною відісланих — Беринди, Зизанія ets, Літопис Самовидця). Мені потрібна широка мовна база. Може, й Грінченка (все є у Валі).

Втім, і те, і друге — лише дотичні, бо знаєш сам: кожен із нас — уже в своїй поетичній ніші, з якої не видертися, як не вилізти із своєї шкіри. А вже добре чи зле, модне чи ні, гарне чи ні, поживне чи ні — то що інше, чи не так?

А Святого Письма — не дістав би для мене? Де там — і сам не маєш!»

В іншому листі Стус знову просив приятеля передплатити йому книжки. Це була часозатратна операція: дістати бажані видання можна було в Києві на Кірова, 4 (нині Грушевського; адреса Інституту літератури і книгарні «Наукова думка») або на Леніна, 42 (нині Богдана Хмельницького, книгарня «Академкнига»).

«Не знаю, Валю, як Тобі з купівлею книжок. Коли не тяжко, то діставай сама. А ні — то попроси кого, хоч би й Михасю [Коцюбинську. — Авт.], забезпечивши її фондом — на купівлю. Тим більше, що Леніна, 42 — то поруч», — писав Стус до дружини.

Через пильну увагу спецслужб до Стусових посилок чекати доводилося довго. У черговому листі до Олега Орача поет нарікав: «Бандероль, післана Тобою, добивалася до мене два місяці. Певне, од Хабаровська до Матросова її волоком волочили…»

З огляду на непевність ситуації з листами Стус адресував свої особливо важливі прохання кільком людям. Так трапилося зі «Словником староукраїнської мови», перший том якого мав вийти 1977 року. Стус надіслав прохання Олегу Орачу: «Просив би Тебе дуже — передплатити й Словник староукраїнської мови — для мене (передплачуй на себе, а мені перший том надішлеш). Я одразу ж розрахуюся з Тобою. Бо Валя геть запорпалася в своїх бідах домашніх (батько дуже хворий, мій тесть). Такі операції (виїзд на Кірова, 4) для неї — ціла проблема».

Про всяк випадок — якби лист був вилучений або посилку відіслали назад, як регулярно траплялося, — до дружини Василь Стус теж написав про свою потребу збагатити мовну базу староукраїнською: «Прошу Тебе (коли не зробив уже Олег) передплатити і переслати мені 1-й том Словника староукраїнської мови. Він дорогий, але не зважай на те: мені дуже потрібний». 

Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. Т. 1 : А–М (1977)

Зрештою обоє кореспондентів зважили на прохання і придбали жаданий словник. Бандероль від Олега Орача дійшла швидше, тож у наступному листі Василь радив Валентині добрі руки для цього скарбу: «Перший том словника староукраїнської мови Ти могла б переслати для Василя Васильовича Овсієнка (Житомирська, с. Леніне, Радомишльського р-ну). Але краще запитати його — може, має».

Класичну літературу Стус читав насамперед для збагачення власного словника. У листі до сина 1981 року він зауважував: «Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літературну, і народну. Першої Ти вчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, “густі“ вирази, приказки, прислів’я читай, пісні народні — але вже “дорослим“ оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би Ти почув!). Отож, і тут: читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені або жартували на біді — як-от Котляревський). До речі, ще в Києві — тобто, рік тому, я перечитав Енеїду — зробив великі мовні виписки, але виписок уже не маю давно. Я злий на “Енеїду“, дуже злий, ніколи не любив її гумору, але читав — і тільки для мови».

Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

Потреби арештанта

В 1973-му, після року в таборі, Стус ще зберігав оптимізм і збирав домашню бібліотеку:

«Оце переглядаю план “Наукової думки” за 1973 р. Прошу придбати мені (без пересилання сюди) такі книги (подаю за нумерацією темплану: 5, 6, 16, 21-25, 26, 29, 31, 35, 49, 50, 51, 52, 54, 58, 101, 104, 105, 109, 110, 125, 126, 136, 138, 261, 350, 386 (цю останню — для Тебе з Дмитриком). Я тут уже одержав Современную буржуазную философию (досить незлий підручник), біографію і твори Сковороди, Величковського, Київську старовину, монографії наукпопівські — про Лейбніца, Гегеля і Сковороду».

За три роки, в 1976-му, поет писав до дружини з мордовського табору, куди його перевели після операції (під час якої він втратив ⅔ шлунка й короткий час перебував у стані клінічної смерті). І навіть у цих обставинах — вражаюче — він насамперед потребував поживи для розуму:

«Валю, люба!

Передплачуй мені добрі книги, бо я вже не замовляю (2 місяці вже до одного краю!). Цікавить Поль Валері, Словник Української мови, Словник староукраїнської мови, 50 томів Франка, Історія УРСР — багатотомова, фольклору збірки тощо. За “Книжным обозрением“ можна вгадати все, що мені до серця: філософія особи, новітня філософія, духовна історія — в її репрезентантах, духовність мого народу. Політика чиста — ні, соціологія, економіка — ні. Література цікава — художня, коли що виходить.

…Валю, Ти вже подумай, які книжки мені переслати в Сибір (мінімум — 100–200). Поки ж — на перший випадок — Німецький словник (2 томи), Рільке — 3 томи, всі російські Рільке видання, поезії — найгарніші: французів (Бодлер, антологічні, Елюар (український, бо його не знаю), Пастернак, Ахматова. З українських — Сковороду, Тичину, Бажана.

Бувай!  Василь».

Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті

У листі до рідних того-таки місяця й року він писав:

«Багато славних книжок бачу в “Книжном обозрении“, але вже не можу замовляти — будь ласка, Валю і друзі, майте все на увазі — допоможіть (книга П. Валері про мистецтво, книга про буржуазні теорії етносу, історія УРСР, багатотомовий Франко, Словник української мови (10–11 т.) і 2 томи Староукраїнської, фольклорні збірники грубі, академічні тощо).

Не сушіться мною — чуюся незле.

Додам, що в мене все є, що треба в моєму стані. Більше нічого не треба, та й Ви не зможете. Бандероль, певне, перешле Валя».

Останнє — про незле самопочуття й потреби — очевидно, вимушена неправда, але не про книжки.

Пізнавати «духовність мого народу»

Василеві Стусу було лише 34 роки на час першого арешту 1972-го (вирок — 5 років таборів + 3 роки заслання). Потім — менше року на волі, з осені 1979-го до весни 1980-го, і новий вирок (10 років таборів + 5 років заслання), який закінчився загибеллю у віці 47-ми. Майже все його доросле читання було проскрибованим, арештантським.

Радянська людина мала дуже мало свободи — особливо якщо наголошувати слово «радянська». Василь Стус наголошував слово «людина».

1962 року як молодий поет і вчитель горлівської школи він пише листа Андрієві Малишку. Зіткнувшись із дискримінацією за українську мову, Стус нагадує про сторіччя Валуєвського циркуляру і просить старшого та впливовішого колегу зарадити свідомій асиміляції й нищенню українства на Донеччині, віщуючи таку долю всій Україні.

1963 року Стус вступає до аспірантури Інституту літератури, отримує бодай обмежений доступ до давньої й нещодавньої літературної спадщини, недоступної широкому загалу (уже наступного року чимало унікальних пам’яток згорять під час умисної пожежі у відділі стародруків та україніки в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР у Києві).

Артефакти Стусового життя із цього періоду особливо трепетні: проєкт дисертації, яку йому так і не дали написати, нариси про Тичину, Свідзінського, каталожні картки, його світлина за столом у читальній залі… Проте наукова кар’єра літературознавця в умовах радянських інституцій лишилася недосяжною: 1965 року Стуса відрахували з аспірантури після протесту на прем’єрі «Тіней забутих предків». Його подальші літературознавчі роздуми лишалися в листах і в розмовах з освіченими співкамеринками-дисидентами.

Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд

Ще 1963-го, незабаром після інциденту в Горлівці, під враженням від новітньої Руїни Василь Стус написав вірша «За Літописом Самовидця» («Украдене сонце зизить схарапудженим оком…»):

…Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в гробу.
— Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

…А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

Цей вірш 25-літнього поета ще почасти містить шевченківські інтонації національної кривди (Тарас Григорович також надихався козацькими літописами). Проте першоджерело Стус також прочитав — і радив іншим. 1971 року в «Науковій думці» вдалося видати «Літопис Самовидця» в серії «Джерела з історії України» — непересічна подія! Стус купив одразу кілька примірників і розсилав друзям

«В Донецьку буду десь у першій декаді серпня. Приїду з-на тиждень і тоді привезу Самовидців — для тебе і Миколи Колісника.

Як одержав Самовидців, то дай же Колі один примірник! А кому ще, може, треба, то хай шле листи на Кірова, 4 і замовляє», — писав Стус влітку 1971 року до Віктора Дідківського, а пізніше дописав внизу листа, що таки не став чекати свого приїзду: «Щойно вислав обох Самовидців».

Літопис Самовидця, 1971

Оцінки давніх і нових

«А з книжок, певне, нічого путнього на Україні не виходить. Може, я вже занадто песиміст? Михася була прислала “Київське небо“ Драча, “Істину“ Олійника, “Бузок у січні“ С. Йовенко і Доріченка. Це мені радості не дало — хай уже вибачають лавреати. Де ж бо, як я розпанькався на Рільке!» — писав Стус до Олега Орача 1977 року із заслання.

Натомість незмінну втіху для поета становить давня українська література, ще не обарвлена соцреалізмом. У листі до рідних 1984 року він пише: «Передплачувати мені так само нічого не треба. Бо от видання “В мире науки“ мені не видають, бо, мовляв, зарубіжне. А тутешніх не треба. За цілий рік майже нічого путнього не було (хіба що Літопис Київський та ще Еріх Лясота буде в Жовтні)». Останній, до слова, — ще один місток із київським міфом Миколи Зерова з його сонета «Київ — традиція», в якому: «Про тебе теревені плів Ляссота / І Левассер Боплан байки складав».

Стус користає з кожної нагоди дізнатися про давню історію України до початку культурної експансії Московії й прагне першоджерел, проте мусить задовольнятися бодай переказами:

«Нарешті закінчив читати книгу Скринникова про Івана Грозного та славнозвісну Олександрівську слободу. Цікаво було уявляти опричників в одязі іноків (висвячувалися од своїх діянь), цікаві епізоди з “англійськими“ настроями царя. Цікаві експерименти з культурною традицією: цар зробив так, аби сліди літописання загубилися в слобідці! Цікаві моменти з синодиком: “помяни господи 1505 человек а имена их ты сам господи веси”, цікаво читати, де і в якому році скільки осіб було “отделано”. Цікаві й візити царя со товарищи до Пскова й Новгорода (“по малютине скаске в ноугороцкой посылке Малюта отделал 1490 человек (ручным усечением ис пищали отделано 15 человек)”. Хотів би прочитати всі першоджерела того періоду, аби все побачити рельєфніше. На жаль, такої нагоди ще довго не матиму»,

— ділиться думками Стус у листі до дружини в липні 1976 року.

Хрест, який Василь Стус склав у своїй квартирі із репродукцій, привезених із табору й заслання. Фото з виставки «Поки ми тут, усе буде гаразд»

У тому-таки листі він розповідає, що вимушено читає недолугу радянську критику заради цитат європейських мислителів: «Прочитав “Франкфуртську школу“ (М., Мысль, 1975 р.), але розчарований, бо від монографії сподівався на більше. Але окремі цитації прокривають двері — і заради цих окремішностей і була читана книжка. Це і думка Гайдеггера, що розум є запеклий розум мислення, і Адорно про історію — як шлях саморуйнації просвіщення, і про інструментальний розум, і некрофілія — як тенденція духа (за Фроммом) і вдалий вислів іншого філософа — про філософію придворного (надвірнього, мабуть) блазня. І думка Горкгаймера, яку я повторював кілька літ тому, обстоюючи себе: “Теология есть… надежда, что несправедливость… не может быть последним словом“, і Габермасове “техніка є кайданами звільнення“, і вивід Адорно, що філософія є прагнення сказати про те, про що неможливо сказати, що міраж філософії є виявом невисловленного в ній самій, тому вона — як музика і пасажі про облудне мислення, знаряддя масової маніпуляції — стільки ж примусової, як і добровільної (пристрасть індивідуальна — бути приневоленим до череди). Габермас і пише, що кожна суспільна свідомість є облудною — мовляв, уже через те, що протилежна саморефлексії».

Захопливо зазирнути в ці читацькі враження, що завершуються словами: «Це все — ескізно, нотатки на марґінесі <…> Але дещо помічено цікавого і спонукає до роздумів. Щоправда, роздумувати не так легко — на спорожнілій території пам’яті. І все ж таки…» Такі листи дають уявлення про розмови, які точилися на дисидентських кухнях.

Проте насправді це історія про велику, неосяжну силу духу і спротиву. Бо паралельно з духовним життям розгортається й інша історія:

• Лютий 1976 року. Надіслану Стусові посилку з ліками і продуктами повертають дружині. За різку критику адміністрації Стуса позбавлено необхідного йому після складної операції дієтичного харчування.
• 4 червня. За порушення розпорядку позбавлено права закупки продуктів харчування на один місяць і права отримати посилку.
• 14 червня. За систематичне написання скарг, в яких Василь Стус допускав «наклепи та образи на адресу адміністрації ВТК», поета переведено в штрафний ізолятор на 14 діб без виведення на роботу.
• 19 червня. За образу адміністрації під час етапу в штрафний ізолятор поета позбавлено права на чергове побачення.
• Початок липня. У Стуса вилучено рукопис збірки «Палімпсести» для «перевірки».
• 15 липня. Василь Стус відмовився від радянського громадянства. Ось уривок із його заяви до Президії Верховної ради СРСР: «из-за моего отказа лечь в больницу без книг, на меня надели наручники, ругая при этом площадной бранью и награждая пинками. Все болит вот уже два месяца, но нанесенное мне моральное оскорбление куда ощутимее. Я подал на обидчиков в суд, в отместку меня подвергли новым наказаниям, продемонстрировав тем самым мою полную беззащитность перед здешним законом».

І так далі, повну хроніку опублікував Стус-Центр.

Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу

Система знала, що цінного забрати в людини, щоб якнайдошкульніше покарати. Один із записів у «Таборовому зошиті» Стуса: «Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи». Інший запис: «Образливо, коли в камеру вриваються наглядачі і забирають усі записи, всі книжки, залишаючи тільки по 5 книжок (рахуючи і журнали) <…> Одне слово, уряд дозволив робити з нами все, що завгодно».

Ще більше пекла образа за глум над національною і світовою культурою. Попри перешкоди, Стус добував книжки і стежив за тогочасним літературним процесом і знав, хто замовк, хто прогнувся, хто видав щось вартісне. «Радий, що Нобеля дістав Гарсіа Маркес», — писав до дружини в листопаді 1982-го. Захоплювався романом Вірджинії Вулф «Місіс Деловей»: «такої розкоші, признатися, давно не читав» (1984-й).

Читайте також: Данте, Шекспір, Дефо: Тарас Шевченко — читач європейської класики

Про українську літературу — і класичну, і сучасну — Стус міркував «без сентиментальної сльози і патріотичної всеядності, без провінційної занижки на “своє“ і побожності до національних авторитетів» (вислів Михайлини Коцюбинської). Митець критикував у листах до дружини «кожушний дух», «популярщину», «творчість народних (буцім-то) письменників — без народу і читача», «вчорашність», «ніби годинник історії став відставати в кабінеті редактора років на 30».

Це амбівалентна емоція — з розумінням хронічно несприятливих для вільної творчості обставин, проте без виправдання «культу бездарних» і «мистецтва лизоблюдів». У час, коли не можна було по-іншому — він міг по-іншому. Його незаплямована репутація й пряма постава давали моральне право дорікати і системі, котра унеможливлювала нормальний розвиток української культури, але й тим, хто її розбудовував своїм угодовством: «Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних — таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків — один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без “енька” слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. “Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!” — казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака <…> Власне безсилля перед кривдою — образливе».

Стусові неологізми. Фото з виставки «Поки ми тут, усе буде гаразд»

Зрештою, замислившись, що читав Василь Стус, можемо трохи краще зрозуміти, з яких джерел він черпав самособоюнаповнення і творив свою власну густу модерну поетику, — значною мірою з Памва Беринди, Лаврентія Зизанія, «Літопису Самовидця», «Слова о полку Ігоревім» і Словника староукраїнської мови.