Мальопис «Пожирач гріхів» Олександра Михеда і Андрія Дяківа — це історія у двох часових лініях. У ХІХ столітті підприємець Джон Г’юз вирушає з рідного Вельсу у ті краї, де пізніше постане Донецьк. А у 1978 році в Сіверськодонецьку, якраз після концерту Висоцького, народжується хлопчик Льоня і теж рухається туди ж, куди і Г’юз. Зрозуміло, вони ніколи не зустрінуться. Втім, таки перетнуться. Метафізично. Завдяки «спільному» знайомому. В краю, де «змішалася кров з вугіллям».
Важливо, що разом із Джоном Г’юзом пливе один із вельських богів, і щось подібне показував Ніл Ґейман в «Американських богах», коли іммігранти і просто утікачі їхали в США, непомітно для себе приносячи на цей континент своїх національних, невидимих і спочатку дуже сильних і шанованих, надприрордних істот. Втім, якщо у Ґеймана цей пантеон різноманітних богів і богинь скаржиться на поступове зменшення пастви, то верховний коваль Гофаннон знає куди їде: туди, звідки «чує голоси металу і вогню», які його кличуть. Адже Г’юз, як відомо заснував великий металургійний завод. Втім, оскільки Михед доводить історію до 2014 року, то вочевидь таки у Гофаннона в наступні 10 років таки суттєво зменшиться паства, але це вже домислювати самим читачам — «десь поміж розламами вогню, вугілля й минулого».
Гофаннон — сталевий бог, який віддалено схожий на Доктора Мангеттена з «Вартових» Алана Мура. Він спочатку пожирає гріх Джона Г’юза, а потім виступає нібито його головним спокусником і підбурювачем, змушуючи «виліпити себе з вугілля і пекельної праці». І оцей подвійний мотив пожирання (історія ніби Кронос поглинає своїх дітей) і гріху (аж до того, що призвів до появи ДНР і ЛНР) вивершується тим, що замість професійниго пожирача гріхів, якій теж показаний в мальописі, діти їдять на кладовищі цукерки, ніби несвідомо продовжуючи старовинний британський (і передусім — вельський) ритуал, коли спеціальна людина з’їдала шматочок хліба з грудей померлого, так забираючи його гріхи. Тоді як Льоню «забирає Лисичанськ» під час буремних подій 2014-го, коли буквально навіть в межах однієї родини брат постав на брата, і знаково, що Льоня зрештою у фіналі стає такого ж кольору, як і Гофаннон, так і не ставши богом, максимум божком, якому назавжди лишиться тридцять шість.
Власне, на якому міфілогічному рівні — це історія про землю, яка породжує і забирає, дає чорне вугілля і спалює його. По суті, це край, який методично знищує сам себе, буквально риє сам собі яму, видобуваючи те вугілля. Гофаннон ще й відчуває, що «вростає» в цю нову для себе землю, бо це край, в якому «про вічні страждання ви склали більше пісень, аніж про любов». І виховання Льоні — це якраз про крізь тернії до зірок, де основним мотивом звучить: не будь слабаком, слабких тут зжирають, покажи їм, хто сильний. По тому шляху сили, який обирає Льоня, нам із 2025-го легко зрозуміти, де він опиниться під час російсько-української війни, хоча його мотивують, що треба любити маму (регіональний патріотизм), бо «немає ніякої України», а вони (Київ) «зрадили справу наших дідів».
Якщо це і про любов, то це точно не пісня. Втім, одна пісня в мальописі такі «лунає» і пов’язана вона з Лисичанськом. Спочатку є кілька досить ідилічних сторінок, де проілюстровано уривок з поеми Володимира Сосюри «Червона зима» (перша частина — «Лисиче над Дінцем»), а згодом ті ж рядки пригадано під час менш радісних обставин.
Одна з мантр, яку повторюють різні персонажі: «Це просто бізнес». Власне, цим виправданням прикривається Джон Г’юз, тікаючи з рідного Вельса після вбивства родича. І це ж торочить собі Льоня, у якого протилежний шлях, не від, а до вбивства родича. Криве дзеркало, в якому відбиваються різні долі і краї, накладаючись одне на одного. І пошуки кращої долі в такому світі — це просто втеча від власної смерті, яка все одно чатує в тобі слушного часу. І Донбас в мальописі видається таким собі епіцентром гріховного світу, в якому гріхів більше, аніж їхніх пожирачів. Та що ж уже, нічого особистого, просто бізнес… на крові та вугіллі.