Останнім часом почастішали заклики до розв’язання демографічної проблеми шляхом завезення в Україну робочої сили з-за кордону. Розбираємося, чому такий крок є небезпечним не тільки для національної культури, але й для економіки.
Загибель нації — неминуча?
Українці — унікальна нація з багатьох причин. Серед них особливо виділяється вміння виживати за найнесприятливіших умов, зберігаючи національну самобутність попри все. Понад тисячу років українці провадять безперервну боротьбу за існування в нерівних умовах, але дивом знаходять сили давати відсіч найлютішим ворогам.
Утім, віднедавна почали лунати тривожні попередження про неминуче зникнення української нації через проблемну демографію. Справді, ситуація є загрозливою, адже кількість населення України стрімко скорочується через низку причин. Серед іншого, це також загрожує незворотною втратою економічного потенціалу.
Проте деякі з пропонованих способів протидії демографічній проблемі можуть не просто не допомогти, а й породити низку інших негараздів. Передусім ідеться про заклик щодо завезення в Україну дешевої робочої сили з бідних країн світу. Нині ми розберемося, чому такий крок не стане рятівним для нашої економіки, ба навіть може пришвидшити загибель української нації.
Невтішна динаміка
Демографічна проблема в Україні стоїть на порядку денному від самого відновлення незалежності. Згідно з даними Держстату, чисельність населення досягла історичного максимуму на початку 1993 року (52 млн 244 тисячі) і звідтоді лише зменшувалася. В умовах широкомасштабної війни складно давати оцінку кількості населення, проте, наприклад, Міжнародний валютний фонд (МВФ) нещодавно назвав число 32,9 млн осіб на початок 2025 року. Відповідно, за 22 роки зменшення досягло понад 19 млн або 37 %.
Ця динаміка продиктована низкою причин, головна серед яких нині — це широкомасштабна війна й пов’язані з нею наслідки. Втім, чисельність українців скорочувалася і в довоєнні роки через фактори, загалом характерні для західної цивілізації. У статті для Тижня ми писали про особливості демографічної кризи в розвинених країнах та про те, чому держава не спроможна розв’язати проблему низької народжуваності економічними методами.
Так чи інакше, зменшення кількості населення боляче вдаряє по економічному, оборонному потенціалу тощо. З погляду економіки відбувається втрата одного з чотирьох основних економічних ресурсів — робочої сили, іншими є земля, капітал і підприємницькі здібності, — від обсягу яких залежать подальші перспективи розвитку національного господарства. Невипадково нині найдинамічнішою економікою світу є Індія, найбільша країна світу за чисельністю населення. А зменшення темпів зростання економіки Китаю пов’язують передусім із демографічними негараздами.
Проте, нехай чисельність населення є основою економічного добробуту, та аж ніяк не його гарантією. Наприклад, в Ізраїлі проживає менш як 10 млн осіб, які виробляють $540 млрд ВВП. А Бангладеш із населенням понад 173 млн осіб виробив $450 млрд (дані 2024 року).
Така різниця зумовлена рівнем продуктивності праці — мірою ефективності, що показує, скільки продукції (товарів чи послуг) виробляє працівник за одиницю часу. Вона залежить від безлічі чинників, серед яких основними є загальна організація національної економіки, ефективність інституцій, свобода підприємництва, рівень освіти тощо. Продуктивність праці неможливо підвищити швидко. Для цього потрібні довгі роки злагодженої роботи держави й суспільства задля створення сприятливого економічного середовища.
Таким чином, саме по собі скорочення чисельності населення не є вироком, що означає вічний економічний занепад. Правильна економічна політика вкупі зі сприятливою дією зовнішніх чинників здатні забезпечити нам стабільно високі темпи зростання.
Однак нині багато хто закликає до дій, що ставлять під загрозу дещо важливіше, ніж короткострокові економічні успіхи: панування української культурної самобутності на власній землі. Чим це відрізняється від добровільної здачі територій московитам? Складно сказати, але спробуймо розібратися.
Стратегія національного самогубства
Минулого року Міністерство соціальної політики оприлюднило проєкт Стратегії демографічного розвитку України до 2040 року. Серед ключових напрямків роботи автори визначили такий: «Залучення мігрантів і сприяння поверненню українців із-за кордону: розробка програм для повернення громадян, створення сприятливих умов для інтеграції та працевлаштування».
Якщо повернення українців із-за кордону очевидно має бути пріоритетом державної політики, то теза «залучення мігрантів» викликає багато запитань, передусім щодо кількості таких мігрантів, їхніх професійних якостей, національності тощо. Стратегія не дає таких відповідей, посилаючись лише на невизначені «потреби ринку праці». Хоча ще у 2023 році в Міністерстві економіки казали, що «протягом наступних десяти років Україні доведеться додатково залучити 4,5 мільйона співробітників на ринок праці».
Про потребу завезення в Україну 300–400 тисяч мігрантів у так званих «експертних колах» говорять уже багато років. Наприклад, у цьому матеріалі від Forbes стверджують, що нам потрібно щороку залучати близько 300 тисяч мігрантів, щоби втримати кількість населення на рівні 30 млн. Якщо так справді станеться, через 10 років в Україні буде близько 3 млн іммігрантів, а це кожен десятий мешканець країни.
Фундаментальність і катастрофічність таких структурних змін складно навіть уявити. Очевидно, до нас не їхатимуть цивілізаційно близькі нам європейці чи американці. Передовсім ітиметься про громадян, які навіть поодинці максимально складно піддаватимуться асиміляції. Дуже швидко спільноти мігрантів стануть вагомим чинником політичного життя, перетворивши Україну на багатонаціональний казан, де українська культура опиниться в середовищі агресивної конкуренції. По суті, окупація України може відбутися зсередини на наше гостинне запрошення.
Великі питання постають і щодо механізму «завезення мігрантів». Хай як цього хочеться вітчизняним глобалістам, работоргівля давно вийшла з моди. Більше не можна на державному рівні закупити партію робочої сили на ринках у Кафі чи Трапезунді. До того ж, Україна точно не є бажаним пунктом призначення для різного роду шукачів кращої долі. Згідно з даними Державної міграційної служби, у 2021 році в Україні було зареєстровано трохи більш як 300 тисяч іммігрантів.
Історія про завезення кудись сотень тисяч людей дуже нагадує історію Російської імперії чи Радянського Союзу, коли маси громадян переміщували по всій окупованій території залежно від економічних потреб регіонів. І якщо нині розвинені країни мають розкіш обирати обсяги імміграції, то ця можливість у них є лише завдяки попереднім досягненням корінних націй, що розбудували сильні національні економіки.
Навіть якби Україна й могла «на замовлення» завезти кілька тисяч працівників, їхня продуктивність була б надзвичайно низькою порівняно з українцями. Шкода від появи у нас таких індивідів значно переважила б можливі економічні вигоди.
Знищення культури = знищення економіки
Якщо у вас склалося враження, що ми виступаємо проти імміграції як явища взагалі, то це не так. Немає нічого поганого в тому, що в Україну приїздять вільні люди з-за кордону, вільно обирають тут роботу й приносять користь нашому суспільству. Проте нам варто вивчити досвід європейців і не повторювати їхніх помилок. Наприклад, не надавати іноземцям соціальних гарантій, не робити українське громадянство занадто доступним, налагодити механізм депортування за вчинення злочинів і загалом гарантувати безпеку кордонів з усіх боків.
Історія з мігрантами, створення відповідних урядових стратегій та інші дії такого штибу дуже нагадують старе добре намагання бюрократизувати ще один аспект суспільного життя. Якщо держава прагне забезпечити умови для повоєнної відбудови економіки, варто рухатися у протилежному напрямку: зменшувати роль держави, знижувати податки, скорочувати чиновницький апарат, спрощувати умови ведення бізнесу тощо.
Давши відсіч російському агресору, українці самі дадуть собі раду на своїй землі. Звісно, за умови якщо збережуть власну українську культурну самобутність, адже економіка, по суті, завжди є наслідком і результатом, а отже, складником і вторинним продуктом культури.
Колишній депутат канадського парламенту Степан Попроцький (Steve Paproski) у розмові з Левком Лук’яненком казав: «Європа і цілий світ нічогісінько не зробили, щоб зупинити масовий геноцид українців, тож і ви наплюйте на них! Закрийте Україну і не перетворюйте її на світовий прохідний двір. Організуйте як слід на добрій українській землі своє національне життя, створіть у вашій чудовій Україні земний свій рай і наплюйте на безсилі нарікання тих, хто не чув наших багатомільйонних сліз 1933 та 1947 років!».