Після чергового обстрілу, бозна котрого, я вже давно збився з рахунку, на ранок приводиш до ладу свої враження й ловиш себе на висновках, які в більш щадному режимі на думку не спадають.
Емоційні враження змушують нас ухвалювати спонтанні рішення й робити передчасні умовиводи, що не базуються на логіці й не мають безпосереднього практичного сенсу. Емоційні враження, тим не менше, часто народжують єдино правильні реакції, позбавляють можливості комфортного компромісу й двозначності. Не «так, але», а тільки «так» або «ні». «Але» відкладемо до кращих часів — спокійних часів запізнілих рефлексій і ретроспективного аналізу.
Мій товариш, правдивий топ-менеджер, зізнається, що завжди спускається у сховище, незалежно, що йому віщує телеграм, — дрони чи балістику. Він усвідомлює свою відповідальність, він розуміє, що без нього компанія потрапить у турбулентність, і кілька тисяч працівників опиняться під загрозою. Мені втрачати нема чого, тому зазвичай я тривоги ігнорую навіть не в сенсі кудись бігти, а хоча би сховатися у ванній, такий фаталізм. Але одного разу я опинився в метро під час повітряної атаки й зрозумів, до якої міри в критичних ситуаціях ми як спільнота подорослішали порівняно з часами моєї молодості.
Я далекий від того, щоби ідеалізувати співвітчизників: вони досі вміють бикувати на дорозі й на зборах ОСББ, але в критичні моменти поводяться цілком собі, як пасажири першого класу на «Титаніку». Нагадаю: довгий час розповідали, що відсоток тих, хто врятувався в шлюпках після катастрофи судна, — саме привілейовані пасажири першого класу, знову класове розшарування. А нещодавно знаний американський політолог і журналіст Фарід Закарія трохи уточнив: серед пасажирів першого класу, що врятувалися, більшість — жінки та діти, а серед пасажирів третього — чоловіки, тобто умовні «пролетарі» билися за місце в шлюпках, і перемагав фізично сильніший. А буржуа, яких упродовж усього ХХ сторіччя таврували як утілення егоїзму та «міщанства» (ще один суто російсько-радянський штамп), виявляється, з точки зору середньозваженої моралі все-таки поводяться більш по-людськи. Я не кажу про тих 0,5 відсотка, які пробралися нагору, образно кажучи, по трупах і забезпечили собі красиве життя в дусі незабвенного Пшонки. Вони не лише в нас такі: от Джефф Безос, засновник «Амазон» (до речі, в нас виявилися спільні знайомі, які розповіли, що років тридцять тому він був цілком собі нормальним хлопцем) влаштував чергове весілля у Венеції, орендували готель і купу катерів, наречена привезла 27 суконь, які міняла впродовж трьох днів… Я не про тих буржуа, а про тих, кого звикли називати середнім класом. І який, що не кажіть, у нас уже практично сформувався.
Отже середньозважений буржуа (нагадаю: французьке bourgeois відпочатково означає всього лише містянина) в нормі демонструє вихованість та емпатію — ознаки душевного здоров’я. Це саме те, що я спостерігав у підземеллі. Люди розкладають каремати, хтось притягнув розкладне крісло, намагаються говорити тихо, усміхаються одне одному, пропонують допомогти, діти дивляться на ніч мультики, навіть коти й собаки поводяться пристойно. До слова, я знаю, що найскаженіші собаки, коли потрапляють у місце, де багато інших тварин, наприклад, на собачу виставку, відразу показують знижений рівень агресивності, це універсальний механізм. Але поза тим, ступінь нашої соціальної адаптованості заслуговує на повагу. Я людина зі стажем — це такий евфемізм, щоби не сказати образливе «стара» або «літня», тепер модно бути делікатним. Оскільки впродовж першої половини життя я добряче ковтнув радянських реалій, до кінця днів я приречений порівнювати, помічати позитивні зміни й… радіти, що воно закінчилося. Й вітати прояви нового життя, які люди трохи молодші не здатні оцінити як слід. Я добре пам’ятаю, як у цілком стандартних повсякденних ситуаціях радянського побуту спалахували конфлікти аж до бійки: в переповненому автобусі, в довжелезній черзі в гастрономі, в ЖЕКу тощо — скрізь, де неминуче стикалися між собою незнайомі нещасні совки. Скандал і сварка були нормою життя, принаймні так я це запам’ятав. А от прикладів солідарності, розумного поводження скільки-небудь великих мас людей пам’ять не зберегла. Навіть під час Чорнобиля, ідеального тесту на людяність, проявів згуртованості було не так багато, можливо тому, що масштаби катастрофи офіційно замовчувалися, й люди живилися всякими дикими чутками, але факт є факт. Поводилися приблизно так, як нещодавно в Нових Санжарах із евакуйованими ймовірно зараженими ковідом, тобто в локації, перепрошую тисячу разів, не багатій на середній клас.
Нинішнє метро під час повітряної атаки, що не кажіть, — зріз суспільства. Я зовсім не впевнений, що Київ потерпає найбільше в Україні, а статистику взяти немає де. Знаю, що в Харкові крім дронів та балістики є ще й КАБи, в Одесі влучань теж не бракує, а ще є Дніпро, Кривий Ріг, Суми й ще є безліч великих і маленьких міст впритул до лінії фронту, де прильоти — проза життя. Але я міркую про те, що бачу на власні очі. Перше, що я бачу, — втома.
Шалена втома, несамовите бажання, щоби все закінчилося, байдуже як і на яких умовах. Але водночас я спостерігаю й той спротив, який легко прийняти за легковажність. Кафе на районі вранці після атаки повні, люди невиспані, вочевидь змучені, але веселі, й мені в цьому ввижається якась неусвідомлена демонстративність. Мовляв, цим ви нас не залякаєте. Середній клас.
Я згадую описи бомбардувань Лондона в Другу світову. Англійці, для яких пряма загроза життю на їхньому непотоплюваному дредноуті була попервах сюрпризом, поставилися до зазіхань на їхню гідність з боку огидного агресора так само демонстративно. 57 ночей поспіль літаки Люфтваффе атакували британську столицю, станом на травень 1941 року від німецьких бомб загинуло близько 40 тисяч людей, з них половина саме в Лондоні. Зараз важко в це повірити, але місто було наполовину зруйноване, й те, що не постраждали символічні споруди на кшталт парламенту або королівського палацу — радше випадковість, аніж заслуги ППО. Тим не менше, британці зосередилися й не дозволили себе деморалізувати. Хіба що евакуювали дітей із великих міст до відносно безпечнішої провінції — разом десь два мільйона. Дорослі ж продовжували працювати, а дехто демонстративно не біг до бомбосховищ, бо вважав це поступкою агресорові. Й листоноші, як і раніше забирали листи з поштових скриньок поруч із руїнами, збереглося фото: ми не можемо допустити, щоби варвари зламали засади нашої цивілізації.
Гадаю, наш досвід поводження під час безпосередньої загрози життю ще чекає свого усвідомлення. Десь він межує з безвідповідальністю, а десь нагадує оту холодну британську лють. Українці в масі своїй безумовно подорослішали.
Маєш цінувати те, що маєш тут і тепер, у першу чергу життя своє й своїх рідних, маєш цінувати, що є дах над головою й «три стіни», навіть якщо вони тебе не захистять від «Іскандера», маєш цінувати, що живеш у країні, яка, звісно, недосконала й заслуговує на кращий менеджмент, проте все-таки багато в чому вже зараз не гірша за найрозвиненіші країни Заходу, на які ми молилися.
Й хоча в нічному метро майже половина народу досі спілкується російською, зрозуміло, що люди, які отримали цей екзистенційний досвід, ніколи не погодяться сприймати сусідів як потенційних партнерів, із якими колись «мирно жили й не сварилися в одній великій державі». Може, нещасний жлоб за поребриком досі так вважає, в нас таких людей залишиться обмаль. Усе, чого досягла імперія своїм нісенітним терором, — це відштовхнула навіть обивателя, який донедавна проблемами ідентичності не переймався й за звичкою бубонів «лішь би нє било войни». Ось вона, милуйтеся.
Усе, чого досягли росіяни (й ніхто не змусить мене висловлюватися політкоректніше: «путін», «імперія», «режим» — ні, росіяни, й якщо комусь не подобається, нагадаю, що я сам росіянин, мені можна) — це ненависть, яку до того сповідували хіба одиниці, й їх вважали екзальтованими диваками. Ніяких компромісів життя під «Іскандерами» не передбачає. Є ми й є вони, й давно ніде в світі не спостерігалося такого ясного й очевидного поділу на добро й зло, на правих і винних, на світло й темряву. Я люблю своїх співвітчизників і, хай це звучить до непристойності пафосно, щасливий, що можу спостерігати за ними тут, а не співчувати їм здалека. Так, я пам’ятаю про ідіотів, які вночі ганяють на тюнингованих тачках так, що їхній звук можна переплутати з роботою зенітної гармати, а також слабаків, які тікають від ТЦК, а також потвор, які заробляють на контрактах для армії, а також просто тупих хамів — як там казав Жаботинський: дозвольте нам мати своїх хамів. Але не вони для мене уособлюють сучасну Україну. А ті вояки, які вириваються додому в коротку відпустку — виснажені, обпалені, розгублені й добряче роздратовані веселим і комфортним життям великих міст у паузах між тривогами. І рятувальники, які лізуть у вогонь і розбирають завали, хоча знають, що по них зараз може знову прилетіти. Вони й ще ті, хто опинилися в нічному метро, на заздалегідь заготовлених карематах, із грудними дітьми на руках, із тривожними валізками й переносками для котів. Люблю.