«Потрібно жити так, щоби картини нами любувалися», — говорить художник-самоук, представник українського наїву Іван Приходько у документальній стрічці «Земля Івана». Фільм Андрія Лисецького, який Docudays UA–2021 відзначили головною нагородою, а «Український дім» наново підсвітив наприкінці 2025 – початку 2026, створивши виставку-присвяту художнику (і за це спасибі, бо ж тим, хто свого часу пропустили режисерський дебют Лисецького, фільм було знайти важко), фіксує безліч зворушливих і направду мальовничих деталей неповторного у своїй простоті й глибині трибу життя та світогляду Івана Приходька, а проте саме ці слова — «Потрібно жити так, щоби картини нами любувалися» — вражають чи не найдужче. Адже, підіймаючись на четвертий поверх «Українського дому» й розглядаючи Приходькових червонястих риб із очима тарілками, що плавають поміж великими розмашистими соковитими квітами, або сонячних биків, якими танцюють жовтоликі трипільські фігурки, таки відчуваєш: за тобою не просто добродушно спостерігають, але можуть самим фактом того відчутного спостереження зробити твоє життя світлішим.
Однак «Земля Івана», де Приходько постає такою собі природною людиною на схилі літ, яка свідомо обирає лишитися на лоні природи, у хатині, зведеній ще 1903 року, й таким чином уповні реалізовує свій природний хист, що проростає не з формальної мистецької освіти, а із спостережень за природою, вкоріненості в народній культурі й чергуванні творчої роботи з важкою фізичною працею, — не єдина документальна стрічка про художника. У межах виставки нагадали про ще одну малодоступну роботу, присвячену Приходькові, — фільм «Вернісаж Івана Приходька» мистецтвознавця Григорія Мєстєчкіна від 1985 року. Тут багато сімейних сцен: художник розвішує картини разом із дітьми, малює з сином, міркуючи вголос про колір, про спостережливість, про красу, лагідно напучує дітей, свідомий власної ролі не лише художника, але і батька. Відтак, усі ці пазли: фантастично красивий фільм Лисецького, делікатний, але й дуже світоглядний «Вернісаж…», монографія Олесі Авраменко, де дослідниця прослідковує шлях пошуку візуальної мови, який Приходько долав переважно наодинці, спостерігаючи, надихаючись, навчаючись, дослухаючись, але й невтомно щоденно працюючи й експериментуючи, а також власне роботи Приходька — усе це свідчить: якщо дивитися достатньо уважно, то саме ці полотна й навчать, як воно — жити так, щоби любувалися картини. Бо ж у цьому Приходько — у щедрості. На колір, на життєву пораду, на їжу, якою зустрічає гостей у себе вдома.
А дивитися уважно — одна з головних його настанов. У «Вернісажі…» вражає сцена, де Приходько пояснює малому синові, чому лелеки на його полотні — червоні. Птахи — білі, говорить художник, а тому світло призахідного сонця забарвлює їх у червоний. Так, птахи й собі стають як сонця. Побачити це наче нескладно. Але для уважних. Сучасному ж глядачеві, який часто не встигає навіть підняти голову догори, аби наявність того неба зауважити, лишається лише ошелешено рушити далі — стрічкою, виставковим простором, життям. І ошелешує тут не так рівень викшталтуваної уважності — хоча й він, звісно, теж, — як доступність такого висновку для того, хто справді цю уважність плекає.
Плекання ж уважності потребує неспішності. І у «Вернісажі…», і в «Землі Івана» Приходько мимохідь скупо й досить критично коментує сучасну культуру швидкого успіху, грошей й гонитви. Але гучніше ніж власне критика промовляє зустріч Приходька з Анатолієм Криволапом — одним із найбільш знаних українських художників. Завдяки роботі Лисецького стаємо свідками досить різкого контрасту в осмисленні творчості, що оприявнює їхня розмова. Спроби теоретизування, до яких вдається Криволап, легко сприйняти як певну звичку, навіть норму, виконання якої очікують від глядача. Проте на подвірʼї Приходька, де поміж деревʼяних табуретів, столу, грядок і присадкуватих дерев вигулькують соковиті барви Приходькових робіт, де на глядача щирооко глипають розумні витрішкуваті тварини, де довкола сонця танцюють незворушні трипільські фігурки й фантастичні квіти, де ті квіти вміють веселитися та вірити, а козаки — вигравати на скрипках і бубнах, осідлавши барвистих коней, — теоретизування звучать недоречно, як спроба заштовхати щось самобутнє та самодостатнє в клітку. Сцена зустрічі художників, здається, натякає на світ, за яким «не встигає» Приходько. Чи, може, на світ, який назавжди втрачає щось засадниче, як-от суміш дитинності того, кому доводиться жити життя вперше й радіти кожному доторку сонця, й глибинної мудрості пращурів. Я схиляюся до другого.
«У вас бездоганне відчуття композиції та кольору», — говорить у стрічці Криволап. А проте наскільки глибшим є Приходькове ставлення до краси пізнаємо через «Вернісаж…»: краса у світогляді художника є стрижневою не лише як суто естетична категорія. «У народі кажуть: якщо не знаєш, гарне щось чи погане, обери хоча б велике. Так от я не хотів би, щоби мої діти обирали велике. Який я тоді батько, якщо вони не відчуватимуть, де гарне, і обиратимуть велике. Поганий батько», — говорить Приходько режисеру. Відтак «бездоганне відчуття композиції та кольору» — це й про моральні орієнтири, про культивацію власного смаку, як ґрунту, з якого потім проростає непохитна довіра до самого себе, до свого бачення, а також право навчати інших — зокрема й навчати мислити й відчувати по-своєму.
Мислити ж по-своєму — це вже політика, до якої, звісно, активно долучався Приходько. Однак найцікавішим імпліцитно-політичним моментом є для мене ще один епізод у «Вернісажі…»: у ньому Приходько зізнається, що в дитинстві думав, мовляв, справжні художники — у Москві (щоправда, у монографії Авраменко ця сама цитата постає дещо зміненою: згідно з нею, справжні художники водилися «у великих містах»), й хотів піти далеко-далеко за своє село, аби побачити, що то за люди такі — художники. Зростаючи з притлумленим відчуттям значущості своїх традицій і культури, з мінімальними можливостями власного художнього вивершення, з обмеженим доступом до однодумців і з обовʼязком працювати художником-агітатором, побачити справжнього митця в собі — майже бунт. Побачити художників у своїх — і поготів. А Приходько таки бачив: вивчав і захоплювався Марією Примаченко, Ганною Собачко-Шостак…
Отож, як воно — жити, за Приходьком, так, щоби любувалися картини? Передовсім, здається, документувати власні маленькі радісні спостереження, опановуючи мистецтво такого спостереження навіть за найбільш гнітючих обставин, таким чином бунтуючи проти них. А ще — залишатися в тому документуванні чесним із собою та зі своїми мріями.