Уже кілька тижнів у різних районах Києва з парканів і дошок оголошень на перехожих дивиться Василь Стус. Такий усміхнений, ніби махає привіт близьким знайомим, яким може довіряти. Чи, може, тягнеться дати п’ять однодумцеві? Фото дуже живе, трохи розмите, в русі. Він сам був — рух, вирування думки й життя.
Без контексту може здатися, що це якийсь актор затуляється долонею від спалахів камер папараці — не злостиво, жартома, мовляв, та годі вже. Чи, може, махає шанувальникам?
Проте контекст усе пояснює. «Поки ми тут, усе буде гаразд» — назва виставки про Василя Стуса, що триває в Мистецькому Арсеналі. «Поки ми тут, усе буде гаразд», — писав Василь Стус своєму приятелю Анатолію Лазоренку в 1962 році. «Ці слова відгукнуться кожному, хто в епіцентрі турбулентної реальності шукає сили та стійкості», — зазначають організатори. Виставка побудована не хронологічно, а метафорично й алюзійно, з використанням Стусових слів-новотворів.
27 листопада в Мистецькому Арсеналі був день вільного відвідування, і на зустріч зі Стусом прийшли сотні людей. По щільності було майже як на Книжковому Арсеналі. Викладачка з гуртиком старшокласників чи першокурсників обговорювала коляду 1972-го дуже живими, не підручниковими словами. Молоде подружжя переходило від стенду до стенду, переглядали автографи віршів, слухали інтерв’ю дисидентів і вірші Стуса, які читали наші сучасники — творці культури. Мама з дівчинкою за руку дивилися живописні роботи Стусових приятелів — Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук. Когось вражають таборові вишивки, когось — списаний віршами носовичок, вивезений із табору, когось — лялька-контейнер, в якій перевозили самвидав на захід. Усе це прочитується сьогодні як історії сили і спротиву.
Моє найбільше враження — це кількість усміхнених людей на архівних фотографіях, масштабованих на стінах. Василь Стус, його рідні і друзі так любили життя й раділи йому, так щиро сміялися над власними витівками, часто у вічі ворогові. Погляньте на фото Ірини Калинець чи Стефанії Шабатури – на їхній іронічний усміх на фото з анкет заарештованих. Усі вони могли бути такими щасливими, якби їм просто дали жити. (Якби не було Росії.)
Тут є і кшталтування, самособоюнаповнення, читання, писання й перекладання літературних перлин навіть за мізерних можливостей великої і малої зони. І постійний протест — навіть у вдягнутій вишитій сорочці на фото для випускного альбому Сталінського (Донецького) педінституту. І зціплені від гніву, болю, відчаю вуста, і кадри з похорону Алли Горської з «Ярій, душе, ярій, а не ридай», і тюремна камера, і кадри з перепоховання — все це теж є на виставці, але не лише це. Фотографії дисидентських, погромлених обшуками квартир, методично підшиті у слідчі справи, так нагадують фото сучасних осель, постраждалих від обстрілів, що стає моторошно. А проте це не знищує тебе психологічно, а вражаючим чином дає силу триматися, бо ж вони — тоді — витримали, зберігши гідність.
Тінь тоталітарного монструозного режиму досі тут, фізично — затіняє бачення, так що неможливо підійти до напису чи фото на стіні, не лишаючи тіні. Але наперекір цьому лунає молодечий голос, який читає Стусове «Як добре те, що смерті не боюсь я» — і це пробуджує якісь архетипні відчуття, як у дитячому віршику: «Іде іде дід, дід, несе-несе міх, міх… Отакий дідище, отакий страшище… А я не боюсь!»
Мене спитали, чи не завеликий простір Арсеналу для такої виставки, чи не загубилися, не потонули світлини й вірші Стуса під монументальними склепіннями. Не завеликий, бо виставковий простір організовано так добре, що десь достатньо тіні від тюремних ґрат, голосу, що наповнює простір читанням вірша, і порожньої вітрини з написом «Птах душі» — останньої Стусової збірки, яку знищили кадебісти. Не завеликий, бо Стус — величний, і про нього — усміхненого, живого — ще має бути розказано не раз на всіх можливих майданчиках.