Про що співали українські вояки: гумор, втрати та героїзм

Тарас Шевченко згадує в повісті «Близнята» про «салдатські приказки та їхні невтішно-сумні пісні, що тілько видаються хвацькими». Повість написана в Новопетрівському форті в 1855 році, за плечима автора — роки солдатчини.

Війна була перманентно присутня в українській історії та культурі — середньовічній, ранньомодерній, модерній. Тиждень уже писав про ветеранський досвід наших класиків та мотив очікування з війни, а тепер пропонуємо поглянути на архетипні сюжети й настрої, закладені у вояцьких піснях минулого, та спробуймо їх типологізувати.

Рекрутські жарти

Вояцький гумор — це, певно, особливий вид комічного, так само давній, як і вояцьке ремесло. Найбільш знаними є «Пригоди бравого вояка Швейка» учасника Першої світової Ярослава Гашека, що не потребує представлення. Менш відомий «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» Юрія Тиса-Крохмалюка, старшини Української дивізії «Галичина» в часи Другої світової. Ця гумористична повість оповідає про бойові та любовні пригоди «українського Швейка» в лавах дивізії.

Вояцький гумор нерідко має у своїй основі переробку оригіналу (традиція батька-Котляревського й тут жива, не забуваймо, що значна частина «Енеїди» — про війну).

Скажімо, українська жартівлива стрілецька пісня «При каноні стояв і фурт-фурт ладував» є варіантом відомої чеської пісні «Канонір Ябурек» (1884). За сюжетом, Ябурек продовжує вести бій навіть після того, як пруські ядра завдають йому дедалі серйозніших ушкоджень, несумісних із життям. Пісня поширилася в австро-угорській армії як реакція на газетні повідомлення з описом перебільшеного героїзму вояцтва. До слова, пісню про Ябурека виконував зі своїм співкамерником бравий вояк Швейк. А український варіант пісні, переживши популярність у середовищі усусів, на початку 1960-х став ще й неофіційним гімном Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві, про це згадують Сергій Білокінь і Борис Антоненко-Давидович. Гумор був гарним ліком проти страху як перед смертю, так і перед тоталітарною машиною.

Ще одна відома жартівлива пісня — «Комарик» («Ой що ж то за шум учинився…») — відома на українських теренах щонайменше з XVIII століття, найдавніший датований запис вміщений у рукописному збірнику 1719 року. Іван Франко припускав, що гумористичний пісенний сюжет про шлюб комара й мухи примандрував до нас із Західної Європи. А Володимир Перетц розглядав пісню як пародію на серйозні думи, в яких зображено загибель і похорон козака. Пісня не втрачала популярності й із часом набула політичного антимосковського контексту: її виконували як стройову розспівку під час Першої світової та Української революції, а згодом перейняли вояки Української повстанської армії, яким також зімпонували рядки:

Зголосився Комар до повстанців,
Щоб кусати москалів-голодранців.

Читайте також: Фотоархів Українських січових стрільців: нові знахідки та перспектива досліджень | Розмова з Василем Лопухом

Ще один підхожий образ для жартівливих переробок — Дон Кіхот. Його українським альтер-его став вояк УСС Іван Цяпка-Скоропад. Усус Роман Купчинський написав про нього гумористичну поему «Скоропад», Антін Лотоцький (теж усус) — ще одну, «Життя і пригоди Цяпки Скоропада». Купчинський згадував про Цяпку: «Його звичайно знають як фігуру смішну, одначе так дійсно не було. Він мав вправді свої смішні сторінки, наприклад, був цілком на лиці подряпаний і говорив, тільки афоризмами, одначе поза тим людина дуже ідейна і працьовита, та ще дуже гарний вояка». Лев Лепий, також член Пресової квартири УСС, присвятив Цяпці пісню «Бо війна війною», в якій «попереду Цяпка в мапу заглядає». Це суцільні жартики про те, які несподівані прикрощі можуть спіткати людину на війні:

Бо війна війною, гейта, вйо!
В тім є божа сила, вісьта, вйо!
Як не заб’є тебе гостра куля,
То копитом замість кулі вб’є кобила.

Або, не дай Боже, гейта, вйо!
Як заснеш на возі, вісьта, вйо!
Злетиш з воза, впадеш та й заб’єшся,
Впадеш з воза та й заб’єшся на дорозі.

Проте найбільшу скруту автор пісні віщує воякам саме від жіноцтва:

А що ще найгірше, гейта, вйо!
Прийдесь погибати, вісьта, вйо!
Бо не зможеш собі тої ради
І з жінками, і з дівками ради дати.

Читайте також: Право на насильство: українські жінки в Першій світовій

Тема любовних і родинних стосунків — частий привід для смішків у вояцькому мелосі. Серед жартівливих жовнірських пісень на цю тему згадаймо й «Шабелину» («Ой хмариться-туманиться…»):

Чужа жінка, як ягідка,
Як вишневий цвіт.
А ти ж мені, шабелино
Завязала світ.

Візьму ж я тебе шабелино
Та й за гострий край
Пущу ж я тебе, шабелино,
В глибокий Дунай.

Плавай, плавай, шабелино,
Вчися плавати
А я піду, молод жовняр
Жінку шукати.

А як я собі шабелино,
Жіночку знайду
Тоді я ж тебе, шабелино,
До боку припну.

Війна та шлюб як дві життєві альтернативи присутні ще в давніх, козацьких піснях, як «Ой, на горі та й женці жнуть», у якій Сагайдачний між жінкою й люлькою обирає останню, бо «козаку в дорозі знадобиться».

Натомість уже Тарас Шевченко у вірші «Нащо мені женитись» опрацьовує цю фольклорну тему в більш серйозній інтонації:

…Ні, не буду чужі воли
Пасти, заганяти;
Не буду я в чужій хаті
Тещу поважати.

А буду я красоватись
В голубім жупані
На конику вороному
Перед козаками.

Найду собі чорнобривку
В степу при долині —
Високую могилоньку
На тій Україні.

Тему побудови сім’ї, на заваді якій стає служба у війську та зрештою «шлюб» із сирою землею, часто розкрито в піснях у мінорному регістрі.

Коли козак співає, то душа його плаче

Ця фраза з фільму «Пропала грамота» спадає на гадку, коли слухаєш ті самі журливі солдатські пісні, про які писав Шевченко в «Близнятах».

Хоч скільки б вояки жартували, вони свідомі всіх загроз війни й не обирають її з доброї волі. Тут доречно згадати відомий антивоєнний вірш-маніфест «Притча про Старого і про Юнака» Вілфреда Овена — солдата-окопника з полів Першої світової, що писав про жорстокість і непотрібність війни.

Це може бути не артикульовано буквально у вояцьких піснях, проте такий висновок можна зробити, адже війна в цих творах — це тимчасова або й довічна втрата, розлука чи смерть. У таких піснях, як «Ой на горі сніжок тряс», «Чорна рілля ізорана», «Пливе кача», «Дубе, дубе зелений», «Кедь ми прийшла карта», «Там, під Львівським замком», — немає ані героїки, ані гумору, вони — про горе втрати. Власне, втрата, можливо, ще не відбулася, але дуже ймовірна, бо смертність — висока, розлука — неминуча.

Часто це історія про те, «хто ж тя буде, дівча, кохать, кедь я буду маршировать» з народної рекрутської пісні, чи сум за втратою кохання — з авторської, на вірш Василя Пачовського «Забудь мене»:

Тобі зозуля навесні
Кувала радість, а мені
Вороння крякало сумне —
Забудь мене, забудь мене…

Я йду в далеку сторону
Боротися за вітчизну,
А може смерть мене там жде,
Забудь мене, забудь мене…

(Молодомузівець і тонкий лірик Василь Пачовський теж долучився до війська в часи Першої світової, зокрема як старшина австрійської армії працював у таборах із військовополоненими українцями царської армії, налагоджував табірну просвіту та книговидання).

Читайте також: Культурні сили: гартування духу війська та формування нової ідентичності

Водночас у цьому жанрі «сумних» вояцьких пісень закономірним і зрозумілим є часте звертання до матері — можливо, аби бодай на мить відчути себе малою захищеною дитиною під опікою найріднішої людини. Це й своєрідне останнє розпорядження, аби подбати про згорьовану неньку, котра так і не дочекається невістки й онуків:

Ой на горі сніжок тряс,
ой там козак коня пас…
Іди коню дорогою
Вдар в ворота головою.
Ой там вийде стара мати —
знай же, коню, що сказати.
… — Де ти, коню, подів Йвана,
мого сина, свого пана?
— Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився.
Узяв собі в турка дочку —
Зеленую муравочку.

Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення

Загалом в умовах бездержавності — чи під російською, чи під австрійською владою — солдатчина сприймалася як безальтернативна недоля. Тарас Шевченко розмірковує про це у вірші «І золотої, й дорогої», що теж став піснею:

Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

Ще один привід вилити журбу в співі — згадка про полеглих побратимів. Страхом забуття наповнена пісня «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» на слова усуса Михайла Кураха та музику головного диригента військового оркестру Армії УНР Михайла Гайворонського.

Осип Маковей, котрий служив із перервами і до, і під час, і після Першої світової, написав пісню на мотив народної «Там за лісом, за лугом ходить козак за плугом»:

Там за селом, за лугом
Ходить жовнір за плугом.
Оре нивку не свою —
Добре, що в своїм краю.

Оре, оре та й тужить:
Хто родині послужить?
Хто посіє і пожне,
Як не стане вже мене?

Станьте, коні вороні,
Бо могили в загоні,
Ще й до того на межі,
І на лихо, не чужі.

Тут гармати орали,
Наші хлопці вмирали —
За це поле, за село
Їх немало полягло.

Тут пшениця поросте,
Синій блават зацвіте.
Жнець тут сяде і спічне.
Бідні душі пом’яне…

Сам Маковей ще 1887 року, будучи студентом Львівського університету, зарахований до цісарсько-королівського ландверу. Згодом він кілька разів був змушений переривати навчання через виклики на службу. Щоденна муштра стомлювала його фізично й морально, тож вояцьке життя Маковей урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого ним великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890–1891). Військовий вишкіл давав і матеріал для власної творчості: під час літньої відпустки 1903 року Маковей написав історичну повість «Ярошенко» про події Хотинської війни 1621 року.

З початком Першої світової Маковея, на той час директора вчительської семінарії, знову мобілізували, служив переважно при штабі — перекладачем, військовим кореспондентом, поштовим цензором. «Які чудові листи писали наші селянки до своїх братів і чоловіків — чиста поезія!… — згадував і додавав: — За пізно було вже для мене “воювати”, все ж таки не без цікавости побачити диво і не без надій я ішов. Адже ми, галицькі українці, гадали тоді до Київа дійти… І дійшли, справді дійшли… жив не в окопах, але недалеко, нераз таки близко, бо долітали й звичайні кулі і гарматні стрільна. Кілька разів трохи не пожив смерти, змарнів з невигоди і лихого харчу і знервував ся так, що під кінець 1915 року я почував себе хорим, хоч і ходив».

Свої враження від побаченої війни Маковей втілив у низці новел, про які літературні критики зауважували, що «лише його погідна вдача, перенизана гумором, помогла йому задержати ту духову рівновагу, що позволяє навіть хаотичні події бистро обсервувати і передати їх простим вояцьким словом».

Бачачи жахи війни, Маковей, однак, не став цілковитим пацифістом і вболівав за українську свободу, яку можна було здобути лише збройно. У 1915 році він написав «Марш українських стрільців» («В горах грім гуде…») і надіслав його до Команди Українських Січових Стрільців з листом:

«Посилаю нашим Стрільцям новий марш. Слова мої, мельодія народня, з лемківської пісні “Я до ліса не пуйду”. Рефрен дороблений мною, але я не композитор і тому поправки, або й зміни можливі. Ви, при піхоті, скорше найдете капельмайстра, котрий би розложив пісню на голоси, бо для оркестри, на мою думку, ся пісня дуже надається. Мені, при кавалерії, трудно знайти фахового музика, а у відні, куда я також сей марш вислав, можуть забавитися з тим, або й забути. Буду тішитися, коли марш сподобається».

Однак марш Маковея так і не ввійшов у вжиток серед усусів, причину розкриває Михайло Рудницький:

«Команда [Січових Стрільців] про нього забула, не звернула на нього уваги, лежав він між паперами, а може хтось забрав і держав його у себе. По війні лист той [з текстом маршу] припадково найшовся у моїх руках…

Команда Січових Стрільців діставала більше таких віршів-маршів з присвятою У.С.С., потрактувала цю справу легко, не уміла, а може і часу не мала такими літературними справами займатися. Зрештою серед Стрільців не впроваджувано “з гори” ніяких пісень, повставали вони таки самі між Стрільцями, укладані і компоновані самими Стрільцями. Вони краще віддавали духа і настрої стрілецької братії».

Проте марш таки став відомим — віденський примірник потрапив до рук Філарета Колесси й опублікований у його «Віденських квартетах».

А на похороні Маковея 1925 року співали рядки з іншого його твору — «Ми гайдамаки» (1901):

Не тішся, враже: сотня поляже,
Тисяча натомість стане до борби.

Читайте також: Війна як місце пам’яті

Героїка чину

Критерій доброї пісні у війську — передусім її здатність піднімати бойовий дух. Не розчулювати, не засмучувати, не висміювати. Саме такі життєствердні, героїчні й переможні пісні, як «Ой у лузі червона калина», найдужче закарбувалися в пам’яті, були багаторазово переспівані й задавали музичний ритм спершу Української революції, потім боротьби УПА, революцій часів незалежності та зрештою нинішньої війни. Наприклад, мажорна «Не сміє бути в нас страху, ні жодної тривоги» Романа Купчинського, життєрадісна «Ми йдем вперід, над нами вітер віє» Лева Лепкого чи більш спокійна, проте сповнена впевненості в перемозі «Йде січове військо» Михайла Гайворонського:

Йде січове військо
Пісня степом лине:
Як поборем вороженьків —
Слава не загине.

Пісня «Від синього Дону до сивих Карпат» на слова Олекси Кобця й музику Михайла Гайворонського містить святі ідеали народу, готового до боротьби за них. Олекса Кобець написав вірш 1917 року, перебуваючи у Фрайштадському таборі полонених (там, можливо, зустрівся й із Василем Пачовським, котрий саме працював із військовополоненими від австрійської військової адміністрації). А згодом «Від синього Дону до сивих Карпат» стала улюбленою піснею пластунів, бо відповідала їхнім аксіології та естетиці.

Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків

Поет не перестає бути поетом, коли долучається до війська. Воїн не перестає бути воїном, коли війна закінчується, — це з ним теж назавжди. Критерії виокремлення текстів, що написані вояками і втілюють їхні настрої, можуть різнитися. До того ж чимало рекрутських за змістом текстів є анонімними, тож неможливо з’ясувати, чи їх дійсно написали вояки (серед пісень невідомих авторів, наприклад, «Чуєш, мій друже» («Ми сміло в бій підем») — відома як пісня Київської юнацької школи 1918 року). Так чи інак, якщо їх таки виконували вояки — очевидно, автор потрафив у їхні цінності.

Водночас нерідко героїчні, духопідйомні тексти з’являлися з-під пера талановитих цивільних митців. Наприклад, «О, Україно! О люба ненько, тобі вірненько присягнем!» Миколи Вороного чи «Вставай-вставай, не час тепер на сон» і «Живи, Україно» Олександра Олеся. Сьогодні ми, вочевидь, більш чутливо ставимося до того, хто може висувати гасла. Кілька років тому українська поетка Катерина Калитко започаткувала дискусію, чи етично цивільним писати про воєнні досвіди, яких вони не переживали, від першої особи.

Зрештою пісню чи вірш, узятий за основу, цінують за естетичні критерії. Проте слова, потверджені життєвим чином, набувають зовсім іншої ваги, ніж просто слова. Наприклад, текст знаної повстанської пісні «Лента за лентою» написав після чергового бою з МДБ на Жидачівщині Микола Сороколіта, в’язень Берези Картузької й вояк УПА; музику підібрав інший упівець Василь Заставний, двічі Лицар Бронзового хреста заслуги УПА. Повстанську пісню «Буде нам з тобою що згадати» написав Юрій Буряківець — за станом здоров’я він був звільнений від військової служби, тож про «бойові дороги» знав радше теоретично, однак вступив до лав ОУН і був в’язнем гестапо.

Нове життя старих пісень

Талановиті вояцькі пісні сповнені архетипів, що не втрачають актуальності з часом, а тому такі пісні не забуваються, а трансформуються і знову лунають на новому витку історії.

Так «Ой у лузі червона калина» постала з рядка з давньої козацької пісні «Розлилися круті бережечки», і, як припускають, пісню написав Степан Чарнецький 1914 року для вже згаданої п’єси «Сонце Руїни» Пачовського про гетьмана Дорошенка. Від акторів театру пісню підхопили і творчо допрацювали січові стрільці, що взяли за основу козацьку спадщину. Згодом «Червону калину» співали й вояки УПА, потім заспівали 24 серпня 1991 року у Верховній Раді після проголошення Незалежності, а з 2022 року вона на вустах у всіх, включно з дошкільнятами.

До речі, Василь Пачовський написав для своєї п’єси і «Гімн безсмертної батави» («Ми лицарі без жаху і без смерти», музика Степана Людкевича). А за 30 років ця пісня стане офіційним маршем УПА-Захід. У 1950 році в німецькому місті Реґенсбурзі побачив світ «Співаник УПА», виданий Закордонними частинами Організації українських націоналістів і Братством бувших вояків УПА ім. св. Юрія Переможця, збірку відкриває саме «Гімн безсмертної батави».

Повстанська пісня «Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя» первісно була піснею куреня старших пластунів «Лісові Чорти», її написав Тарас Крушельницький під час походу пластунів від Жовкви до Луцька влітку 1930 року. Він не мав військового досвіду, однак мав досвід спротиву та репресій за українську ідею: спершу арешт у Бригідках від польської влади, згодом — розстріл і репресії всієї родини Крушельницьких від совєтів. А пісню згодом охоче співали й у лавах УПА:

Прапор червоно-чорний це наше знамено:
Червоне — це кохання, а чорне — пекла дно.
Усі дівчата знають пекельні барви ці —
Забути їх не можуть, чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га — чорти ми лісові!

2014 року на Майдані виринула з глибин народної пам’яті жалобна лемківська пісня «Пливе кача по Тисині», що стала реквіємом спершу за Небесною сотнею, а потім за загиблими на війні вояками.

2018 року маршем українського війська стала пісня «Зродились ми великої години» — у минулому офіційний гімн Організації українських націоналістів (слова 1929 року написав Олесь Бабій, ветеран УСС та УГА).

Така тяглість традиції зміцнює дух і надихає на боротьбу.