Сказати, що психологічний стан українців погіршується внаслідок війни — це щось із того розряду, що казати: «Після дощу на вулиці висока вологість». Згідно з даними опитування державної програми «Ти як?» (грудень 2024 – січень 2025), лише 21 % українців повідомили, що задоволені станом своєї психіки. Міністерство охорони здоров’я прогнозує, що наступного року понад 15 мільйонів українців потребуватимуть психологічної підтримки через війну. Думаю, це ще досить оптимістичні цифри.
Щодо військових зокрема, то станом на 2024 рік МОЗ ви́снувало, що 1,8 мільйона українських військовослужбовців та ветеранів можуть потребувати психологічної допомоги. Це не обов’язково ПТСР, який суспільна свідомість приписує усім військовим — існує також гостра травма, тривога, депресія (тим паче, обстановка в тилу дуже сприяє її розвитку: слабшає відчуття, що військових цінують і радо чекають), вигорання, проблеми зі сном. Більшість намагається долати проблеми самостійно: на жаль, дуже часто за допомогою алкоголю, але, на щастя, не всі обирають шкідливі чи заборонені речовини. Комусь допомагає спілкування із друзями і родиною; комусь — творчість, хобі; комусь — релігія. Та навіть у бою можна знайти полегкість — ви знаєте, який розкішний терапевтичний ефект має успішне відпрацювання по ворогу?
А, якщо серйозно, то в ідеальному світі люди з психологічними проблемами в першу чергу звертаються до спеціалістів та отримують кваліфіковану допомогу. Але ми живемо в реальності, де лише 17 % опитаних відвідують регулярно психолога/психотерапевта (дані тієї ж програми «Ти як?»). Це ще досить багато — станом на 2024 рік було 8 %. Даних про те, яка частка військовослужбовців, що потребують допомоги, звертаються по неї — не знайшла, але, підозрюю, цифра значно менша.
Думаю, така ситуація має кілька пояснень (крім об’єктивних причин, як-от фізичну неможливість потрапити на прийом): по-перше, психологічні проблеми, як і психічні розлади, донедавна ще дуже стигматизувались у суспільстві, і звернутись по допомогу до спеціаліста = визнати, що ти не в порядку. По-друге, брак спеціалістів — судячи з того, що Міноборони планує протягом 2026 року заповнити посади структур психологічної підтримки кваліфікованими спеціалістами – щонайменше на 50 % — то зараз їх менше.
По-третє, вкорінена недовіра до психологів і психотерапевтів, невіра у те, що допоможуть, а не зроблять гірше. Я не мала такої недовіри раніше, але тепер мимоволі її поділяю. Ні, я не заперечую, що є психологи хороші, професійні, які дійсно люблять свою справу — але мені «щастило» тільки на тих, хто обмежувався тестами і розмовами «для галочки». Я маю необґрунтовану, але вперту підозру, що ці люди мали дуже поверхову освіту і заслужили посади психолога точно не своєю професійністю. Один, пам’ятаю, був упевненим, що у своєму підрозділі я бойовий медик. А дізнавшись, що це не так, почав переконувати зайняти цю посаду. Мовляв, так більше пасує дівчині. В мене був тоді гарний настрій — наша група повернулася з виїзду, де непогано попрацювала, — тому просто відповіла, що такі речі вирішуватиме мій командир, мої побратими і я сама (а не людина, яка мене вперше і востаннє бачить). Але відчуття «якого біса?» не покидало мене до кінця дня.
Ще «краща» історія відбулась десь через рік, але, на жаль, не тільки зі мною, а із цілою нашою ротою снайперів. Був кінець листопада, і похмура сльотава погода максимально сприяла депресії та різним самовбивчим бажанням. Обстановка була більш позитивною, але це було умовно, хоч бригада і була в процесі виходу на відновлення. На цій ділянці фронту велося нам погано: людей вистачало тільки на папері, а в реальності, навіть залучивши снайперів, зв’язківців та інших як піхоту — все одно не вдалося втримати всі позиції. Через кілька місяців нас усіх із ганьбою вивели, попереду нас, цілком ймовірно, чекали переведення невідомо куди, щоб зміцнити інші бойові частини. Наша рота очікувала подальших розпоряджень, розосередившись по самостійно знайдених хатах. Одного дня від ротного надійшла команда зібратись усім. Що ж, треба місити багно до «командирської» хати, де ми дізналися, що мають приїхати психологи. «Та добре», — подумали ми і почали зносити всі доступні стільці і лавки в найбільшу кімнату, щоб мати змогу присісти.
Запізнившись всього на годину, психолог приїхав і в супроводі заступника командира роти зайшов до кімнати. Це був кругленький добродушний молодик в окулярах. Він привітався і почав:
— Ну, розповідайте, як у вас справи, як почуваєтесь…
Ми перезираємося і мовчимо, бо єдиний, хто вважав обстановку підхожою для душевиливань, був сам психолог. Він цілком щиро очікував на відповідь, і, зрештою, хтось із хлопців буркнув: «Хріново».
— Ой, а чого так? Тут у вас було більше роботи, ніж на Харківщині. Я чув від вашого ротного, що ви там нічого не робили…
«Ну, Ч. міг би трохи стриматися і не леліяти свій синдром вцілілого перед цим типом», — подумала я після того, як повернула собі здатність думати.
П., молодий і гарячий, не був настільки стриманим і висловився:
— Та якого…? Нічого не робили? А двоє загиблих наших — то фігня?
— Ми якраз там нормально працювали, по спеціальності, — каже інший боєць, О.
— А тут?
— А тут ми вже забули, що ми — снайпери.
— А що в цьому поганого? Ви ж бійці, маєте виконувати накази.
Для П. цього вже було досить, він випалив прямо в лоб психологу:
— Ти сам хоч раз в окопі був? Серйозно, сидить такий лощений і вчить накази виконувати!
Він швидко вийшов з кімнати, і вже з коридору було добре чути, в якому місці він мав, а на якому — вертів усіх психологів на світі. Ситуація була незручна і трохи трагікомічна. Можливо, деінде до психолога би застосували фізичні методи впливу, але ми були дуже адекватним невеличким підрозділом. Пам’ятаю, я навіть спробувала пояснити психологу, що людина, яка здобула омріяну військову професію, але не працює за нею — відчуває фрустрацію (не кажучи вже про те, що на навчання снайперів йдуть значні ресурси, тому використовувати їх таки треба за призначенням). Не думаю, що він мене зрозумів. Зрештою заговорив А., досвідчений боєць, якого ніщо не вибивало з рівноваги.
— Скажіть, а яка мета вашого приїзду? Давайте не тратити і ваш, і наш час.
Мета була відзвітувати командуванню про наш морально-психологічний стан; а, оскільки розмови не були сильною стороною цього психолога, він роздав нам тести. Ми їх заповнили та й розійшлися; і швидко закинули вглиб пам’яті те непорозуміння, бо було багато інших клопотів. Тільки що раніше я часто говорила: «Тому-то чи тій-то потрібен психолог, щоб налагодити самопочуття» — але після цього випадку мені язик прилипав до піднебіння, бо я уявляла, як людина приходить, розповідає, а їй: «А що ви хотіли, це ж війна, це ж армія». Бр-р-р.
Намагаюсь вирішити для себе, що гірше для людини, якій потрібна допомога — її відсутність чи така «допомога»? Є шанс як і в першому випадку: багато моїх знайомих витягують самотужки чи за допомогою рідних, побратимів; так і в другому — знаю випадок, коли людину настільки вибісив напівграмотний психотерапевт, що аж з’явився стимул бороти суїцидальні думки. Але скількох «допомога» доб’є? Такої статистики ніхто не веде. І я дуже сподіваюсь, що не доведеться. Що буде відповідальність для надавачів «допомоги». Як мінімум — таких не допускатимуть до людей у вразливому становищі.