Я до них туди давно намагаюся не зазирати — ну ви зрозуміли розуміли, куди саме, — а дарма, бо все одно наздожене. Ну, по-перше, «Калібрами» та «Геранями». А, по-друге, такими посланнями, красномовними самими по собі й красномовними в квадраті, враховуючи одночасність.
Ось таке я зустрів у моєї френдеси за соцмережею: до неї звернулася, хай як смішно, з Росії одна лібертаріанка, яку та згадала в своєму пості, не назвавши по імені. Лібертаріанка, колись давно умовно наша, себе впізнала й почала роздавати нам моральні оцінки, підкреслюю, безпосередньо звідти. Вона представляється як дружина відомого українського художника Леоніда Войцехова. Справді, був такий: одесит, учасник гуртка «Южно-русская волна» (sic!), живописець, перформансист. Непоганий в принципі був художник, до речі. 1987 року переїхав до Москви, це ще було в тренді. Виставлявся. Помер.
Отже дружина, як і її чоловік, — колишня одеситка. Сьогодні, прямо зараз у якості реакції на наш холодомор вона повідомляє, що Одесу «приносять у сакральну жертву». Тільки Одесу? І хто це, цікаво знати, приносить? Скажи, хто?! Вона, замість розтлумачити, наводить цитату зі свого покійного чоловіка (цитую мовою оригіналу, бо тут важлива інтонація): «Тут, на этой земле [на цій землі — себто в нас в Україні], ничего не изменишь, не разрушив всё… [курсив мій — Ю. М.]. Нам повезло — мы сами это всё увидим… Я предвижу, как оранжистов [написано через два роки після Помаранчевої революції] будут по лесам, как диких зверей ловить. Пока что по всему городу надписи: “Будьте вы прокляты, приведшие нас на Майдан!” Пока так пишут, а поздней осенью начнут писать кровью на снегу. Забыта главная формула христианства, та, что превратила его из секты иудаизма в мировую религию — “нет ни эллина, ни иудея… [ну це ми й без нього знаємо, Господь казав про сповідання релігії, але мігрантові йдеться про своє]… нет ни русского, ни украинца”. […] Бараны же упираются рогами. Скоро им рога поотбивают, вместе с головами». Нагадую, 2006 рік, ще нема Закону про мову, Янукович прем’єр, українських книжок ледве-ледве, українського дубляжу нема, радіо й телебачення переважно російською й взагалі Великий договір про дружбу й співпрацю, а в нього, бідолахи, в Москві пече. Дружина вже зараз додає: «И небольшая ремарка от меня лично: до тех пор, пока вы, українськi дiячи культури (тм), будете продолжать разжигать ненависть, да, к сожалению, будут гибнуть ни в чем не повинные люди, которые вообще не имеют никакого отношения ни к этой “битве цивилизаций”, ни к переделу бабла и территорий в интересах империй».
Підсумовую про всяк випадок: руйнує невідомо хто в інтересах невідомо кого, але першопричина в тому, що українські діячі культури розпалюють ненависть, а решта українців чомусь упираються рогами. Ідеальна московська формула, робоча. Почули. Невелике досягнення ловити на слові самодостатню вдову, але йдеться не про особистий нехитрий світогляд недавньої московки, а про світовідчуття творчих, з дозволу сказати, еліт у Третьому Римі. Між креативним класом і Путіним повне єднання, можна сказати, соборність. Ми весь час губимося в здогадах: ну гаразд, є ті, хто поїхав дахом на відновленні імперії, є ті, кому вигідно, є ті, хто в човні й не може з нього збігти, є ті, кому промили мізки… А митці, богема, інтелектуали — вони чому, їм навіщо? Так ось чому.
У нас після Незалежності в процесі самовизначення деякі громадяни категорично відмовилися від національної прив’язки й вирішили пригорнутися до імперії шляхом релокації, Бог їм суддя. Там на хвилі безмежного… навіть не цинізму, безмежної порожнечі народилася, прости Господи, ідеологія. Їхня метрополія ж по суті вся понаїхала, от вона й сформувала дослідним шляхом свій «моральний кодекс», до якого в якості важливої компоненти входить зневага до попередніх місць проживання. А також взагалі зневага, відчуття власної досконалості й вищості. Імперська матриця на рівні індивідуальної долі довела кожному з них хибність моралі як гальма для успіху. Зрештою розбиратися в мотивації й механізмах прийняття рішень грьобаних московських еліт нудно, воно нам зайве, ми й без того все зрозуміли й перевірили на собі.
Значно продуктивніше дослідити еволюцію тих, хто залишився на батьківщині, але досі, уявімо собі, не визначився з ідентифікацією. Частина — свідомі «ждуни», потенційна п’ята колона, що зачаїлася, з ними більш-менш ясно. Частина ніби усвідомила себе як політичних українців, проте екстатично хапається за Булгакова, часто в підтексті ховається: «я, звісно, за все хороше, однак ваша Україна як така… мені до дупи». Претензії щодо байдужості стосовно мови й культури нібито своєї країни аж до повного ігнору вони називають націоналізмом. А ще є такі, хто в процесі духовних пошуків визначили себе як громадян світу — знаємо, бачили. Щоправда у великому світі їх не чекають, тому вони й далі тут, космополіти на мінімалках.
Це не унікальне явище: англійці в Ірландії від 1920-х років, французи в Алжирі після 1962-го, не кажучи про британців у Індії. Але ті, хто обрали залишитися, все одно рано чи пізно мусили вирішити, хто вони. І не треба про глобалізацію, про досвід єдиної Європи. Маю двоюрідного племінника, за походженням наполовину болгарина, наполовину росіянина, він навчався в Швейцарії, отримав роботу в Іспанії, одружився з німкенею, вони народили трьох синів. Я питаю: «ким вони будуть?» Мені відповідають: «іспанцями». А другий племінник у Австралії, одружився з китайкою, ким буде малий Алекс, коли виросте? Австралійцем. На цю тему бібліотеки мемуарів і шафи досліджень. Серед прецедентів можна згадати знаменитих митців. Рахманінов у кінцевому рахунку — американець (так-так, американець, можете собі далі слухати 3-й концерт без докорів сумління), Сікорський — американець. А Ромен Ґарі та Анрі Труая — французи. Міхаіл Шишкін (це той, за участь у дискусії з яким покусали Андруховича) — швейцарець, дарма що половину текстів досі пише російською й сам перекладає на німецьку. Ким себе назву сам для себе, тим я й є. Анамнез ніхто не скасовував, але його можна або зберегти, або подолати, теж моральний вибір.
Нескінченна дискусія й так само безсенсовна. Тим не менше, належність до «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) — базова потреба кожного, навіть попри множинну ідентичність. Не хочеш робити вибір — постійно відчуватимеш симптоми морської хвороби. Можеш не приймати кінцеве рішення, життя розпорядиться за тебе. Один із маркерів: ким будуть твої діти? Якою мовою буде напис на твоїй могилі? Ось чому навіть якщо три покоління твоєї родини прожили на цій землі, точніше, надто якщо три покоління, а ти в неї ще не вріс… Що ж, вростай, ніколи не пізно. Хто там у тебе в навушниках або на планшеті, нікого не стосується, але визначайся, за яку країну в тебе більше болить серце. Коли ж ні за яку й взагалі в тебе така функція не передбачена заводськими налаштуваннями, твоя особиста справа, тільки не читай проповіді. Проповіді лунають переважно від «космополітів», які залишили країну, дехто зовсім недавно: «націоналізм… множинність… свобода думки…» — знаєте, про кого я. Вони би, звісно, окопалися в своїй ментальній колисці, проте там стрьомно, можуть призначити іноагентом або екстремістом, тому краще так. А дехто залишився вдома (вдома?) й теж проповідує, в нас це безпечно, либонь «кривавий режим» не саджає.
Велика війна істотно спростила вибір. Міста, які до того вирізнялися особливою москвоцентричністю, як-от Одеса, швиденько гомогенізуються й гуманізуються. Люди природним чином ставлять собі питання (принаймні ті, хто на таке здатен): якщо мене вбивають тільки за факт належності до цього народу, може, я таки до нього належу? Елементарна в своїй засадничості формула стає дороговказом на довгому маршруті «хто я? де я? з ким я?» Процес коренізації поступовий, і прискорити його можна було би тільки за умови свідомої культурної політики держави. Відразу чую обурені голоси: вони вперто відмовлялися тридцять п’ять років, хай тепер самі роблять зусилля. Так кажуть передусім ті, хто з усіх культурних механізмів визнають тільки заборони й вказівки на підвищених тонах. Я би таких переслідував за саботаж і шкідництво, але хто мене послухає. В кожному разі в сенсі поштовху для запізнілої адаптації добре слово й «шахед» діють краще, ніж добре слово.
Якщо ж будеш упиратися й чіплятися за звичні з дитинства примари, Яхве, Заратуштра, Христос і Мугаммад тебе покарають: душа твоя висохне й стане здатною породжувати тухлу ненависть у стилі вихлюпу, який я зацитував на початку.
