— Так-то воно так, Марино Степанівно, тільки в моїй дещо хворобливій уяві чомусь намалювалась така картина. Задвірок у в’язниці десь… ну, наприклад, у глибині Карпат. Досвітня пора, в ближньому селі співають півні. На задвірку стоять чоловік у військовому з рушницею і поруч жінка в усьому цивільному, майже святковому. Своїй сім’ї, сусідам, базару, колегам вона відома тим, що дуже голосно вимагає негайної смерті для всіх державних злодіїв, або, як із деяких пір кажуть — корупціонерів. «Корупція» в перекладі українською — «гниття». Отже, «корупціонер» — це дослівно «гнилий». Одного з них охоронці й виводять, щоб він востаннє вхопив раннього гірського повітря. Він у темному відпрасованому костюмі, в білій сорочці з краваткою… Лунає постріл — гнилий падає. Моя уява ще не вирішила: та жінка зробить кілька кроків подивитись на те, що мить тому було хай і гнилим, але живим тілом, чи відвернеться від нього і попрямує у своїх справах. Як вам уявляється, Марино Степанівно? Тіло-то було гнилим, але тхнуло, до речі, найдорожчим в Україні парфумом. Про це, як і про все його екіпірування, подбала остання подруга й за сумісництвом адвокатка покійного.
— Ви глузуєте. Ви наді мною знущаєтесь! Що я вам такого зробила? Так, я обома руками за те, щоб карати їх смертю. Так, я про це скрізь кажу і буду казати і писати. Але… але… за що ви мене так… Мої нерви, моя нервова система і без вас…
Плаче.
Її чоловік:
— Чому обов’язково розстрілювати? Я би всюди поставив шибениці.
— І пішли б принаймні одну з них обслуговувати?
— Чому й ні, якщо б не мав другої роботи? Хтось же має бути задіяним і в такій сфері. З гнилими треба кінчати в будь-який спосіб. Я не знав, що по-нашому корупція — це гниття. Від вас, спасибі вам, узнав. Розкажу завтра на роботі. Мої хлопці будуть згодні. Всі!
Тепер у мене питання із питань — до себе, як завжди. Якщо «всі хлопці» згодні, то чому те, з чим вони згодні, не запроваджується? Чи не тому, що вони все ж не квапляться на майдани з такого приводу? Але чому не квапляться? Може, тому, що знають чи відчувають, що по-їхньому все одно не буде? Певно, так. Бо не на часі. Який чудовий, змістовний і точний вираз! Час у цьому випадку — це доба, епоха, принаймні європейська, а значить, що не кажіть — і українська. Вона їм і підказує, про що можна говорити, ба навіть волати, але й що для втілення того, про що волаєш, можна нічого не робити.
Такого в повсякденності дуже багато. Більш чи менш вимогливі балачки і про те, і про се залишаються балачками, а втілюється тільки те, чому судилось втілитися. Це і маємо на увазі, коли кажемо, що все визначає вона — епоха, доба, сучасність, яка, хай і не без помітних витрат, перемагає минуле. Принаймні багато чого з минулого. Чому? Та тому ж, що вона саме епоха, доба, сучасність!
Левко Лук’яненко (1928–2018) вимагав позбавляти українського громадянства жінок, які наважаються виходити за темношкірих. Писав чорним по білому — і воно друкувалось, — що «Україна уникне расової проблеми, якщо не пустить у наш національний дім кольорових людей». Був депутатом Верховної Ради і, між іншим, почесним доктором права одного із канадських університетів. Що відповіла йому українська епоха? Майже нічого. «Всі» зробили вигляд, що цього не почули. Як-не-як за плечима у чоловіка були чверть століття радянської в’язниці й заслання за войовниче українство, за те, що наближав, як міг, незалежність своєї Батьківщини. Так мені пояснювали своє мовчання деякі відомі люди. Але вони зразу ж називали й іншу, головну причину того мовчання — політичну. На повен голос відповісти такому діячеві означало б збурити завідомо безглуздий галас у суспільстві. Їх, мовляв, і так багато — тих, кому подобається відволікати людей різними гидкими дрібницями від дійсно злободенних речей.
Це й була резолюція, яку сучасна українська доба наклала на одного з героїв і висуванців минулої, на останню в його житті мрію.
Схожою буде і резолюція на побажання того подружжя.
Дуже, занадто чутливі чи вразливі люди, якщо це не одне й те саме — ось перше та, мабуть, і останнє, що кажеш собі про таких. Гарячкові, запеклі. Правдолюбці. Правдошукачі. Дивуєшся, як багато слів накопичила про них мова, а це ж не може бути випадковістю. Людство споконвіку змушене мати справу з цією породою. У нього вистачало і вистачає часу, не кажучи вже про приводи, для спостереження за її носіями.
На те, як вони обурюються, вирують, галасують і ридають, мимоволі дивишся як на справжнє страждання. Гнів і справді їх, що називається, катує, та так, що і не хочеш, а згадаєш заповідь, яка чи то вимагає, чи тихо радить кожному хоча б час від часу подивитись на себе перед тим, як витріщитись на інших. Водночас одна, а може, й кілька заповідей народжують у тобі бажання допомогти їм — заспокоїти, знайти якесь зілля, здатне хоч трохи сповільнити перебіг хвороби.
Інколи напівжартома звертаєш їхню увагу на душевний, та й не тільки, стан гнилих після того, як їхня гнилість викрита, з’ясована і оголошена. Для багатьох із них це справді як перебування на шибениці на очах у мільйонів. І так — завжди і скрізь, хоч сто років тому, хоч тисячу. Втрата влади, статусу, того, що називається репутацією, буває для деяких страшнішим за петлю. Трапляються і справжні самогубства, і це, знову ж таки, споконвіку і скрізь. А раптове погіршення здоров’я для таких — звична річ, лікарі це знають. Що-що, а фізичний стан викритого гнилого після цього не поліпшується. Довго, як правило, не живуть…
«Про це я не думала… А так їм і треба!» — відповідає мені та жінка, і я не без вдоволення помічаю, що вона повеселішала.