– Воно так вже мені надоїло! – зітхнувши, каже мені
чепурненька жіночка про свого чоловіка, коли почула від
мене, який він у неї красень.
Він щойно посадив її в маршрутку. До зупинки вони йшли не так, що він спереду, а вона за ним, а навпаки: вона — попереду, з порожніми руками, він — позаду, з досить помітною торбиною. Він поставив її біля її ніг і з полегшенням, як мені здалося, відчалив у своїх справах — високий, огрядний вусач.
— А в нас в Україні кажуть: не «надоїло», а «набридло», — зауважую я ніби мимохіть, без найменшого натяку на докір чи повчання.
– А набридло воно мені ще більше, ніж надоїло, – вже
сміється вона.
Це в мене таке дослідження, а не виховна робота: інколи, почувши російське слово в українській мові, зауважити: «А в нас в Україні кажуть ось так». Ще не було випадку, щоб хтось відгукнувся недоброзичливо. Жодного такого випадку! Навпаки, хтось засміється, хтось скаже: ну, ось такі ми є — зіпсовані.
А як бути з тими, що не зіпсовані до суржикового рівня, а більш-менш російськомовні? Запитання дивне, але на нього є не одна, а дві відповіді. Перша: якщо вони дотримуються мовного закону, цього цілком достатньо. Друга: варто прагнути до того, щоб вони навіть між собою — у маршрутці чи на пляжі — спілкувалися лише українською. Усяко їм про це нагадувати – так, усяко! Хто як зможе, у кого який буде настрій. Навіть цькувати їх, бо велика справа українізації України цього, мовляв, варта.
Ще не зустрів і, мабуть, уже й не зустріну свідомого й кипучого українця, який би мене зрозумів, коли я кажу, що це нікуди не годиться. Цькувати будь-кого й за що завгодно — це ганьба і гріх. Навіть коли ви ввічливо (як вам здається, ввічливо) дорікаєте людині за її мову на базарі чи на пляжі, ви не приваблюєте її до українства, а відштовхуєте від нього.
— Яка ганьба? Який гріх? Це його гріх, це йому ганьба, що воно не знає, де живе, хто його діди! — чуєш у відповідь.
Або:
— Щось ти, хлопче, вумствуєш…
А ти тільки те й хотів — нагадати скоріше собі, ніж йому, що дорікання, вимагання, покарання та й узагалі надто гучні заклики — це не те, що найкраще діє на людину. Її вигідніше підхвалювати. А тим, що вважаєш за потрібне, захоплювати непомітно для неї — бути, коротше, педагогом і політиком, а не ментом і суддею.
Не віриш буваєш собі, коли перед тобою не простий українізатор, а той, хто називається інтелігентом, якому треба нагадувати таку просту річ. Він може навіть почути тебе, але вже наступної миті скаже щось таке, з чого стане видно: як дійде до діла, його войовниче нутро візьме своє.
Тоді йдеш, похиливши голову, з гостей, де цілий вечір минув у розмовах про все таке, і раптом, ніби спіткнувшись, подумаєш: а може, й за ними щось є? Може, вони знають щось таке про свій — чи твій, як вони, роздратовані, кажуть, — нарід, про що ти не здогадуєшся? Ну справді ж… Хіба населення не має такого прошарку, на який можна вплинути тільки грубим докором, лайкою, погрозою? Хіба так уже безслідно минули для всіх століття життя під батогом? Під гидкими звичаями, забобонами, та й заповідями… Хіба, зрештою, для тебе секрет, що вони є — ці люди, на яких добре слово не діє так, як ти сподіваєшся, бо його не впускає їхня природа?