Аллен Ґіндлер — незалежний науковець-економіст. Його академічні статті публікуються в Journal of Libertarian Studies та The Independent Review. Він також писав авторські колонки для Mises Wire, American Thinker, Foundation for Economic Education та Biblical Archaeology Review.
Аллен поспілкувався з Тижнем про те, як досягти повоєнного економічного процвітання України, про виклики, пов’язані зі вступом до Євросоюзу, а також про те, як забезпечити потік західних інвестицій в Україну.
— Аллене, родом ви з України, а зараз мешкаєте у США. Розкажіть про себе детальніше.
— Так, я народився, виріс та здобув освіту в Україні, а 32 роки тому емігрував до США.
Як незалежний науковець я публікую свої дослідження в наукових журналах, а також пишу авторські статті для різних видань. Зараз я обіймаю посаду офіційного автора аналітичного центру The Independent Review і регулярно друкую там статті. Як економіст я дотримуюся поглядів Австрійської школи економіки та просуваю бачення, розроблене цією школою.
— Українська економіка з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році пройшла тернистий шлях. Вона ніколи не була справді ринкового типу, в ній завжди була велика частка бюрократії. Зараз Україна несе тягар пенсій та інших соціальних зобов’язань, значна частка нашого ВВП перерозподіляється через державний бюджет, не кажучи вже про вплив війни.
Уявімо, що війна закінчиться завтра. Які реформи ви рекомендували б провести Україні, щоб вона якнайшвидше стала багатою вільною ринковою економікою?
— Дозвольте для початку детальніше зупинитися на засадах лібертаріанства. Нехай Австрійська школа спирається на лібертаріанську філософію, саме воно складається з трьох відтінків: класичний лібералізм, мінархізм та анархо-капіталізм. Вони відрізняються рівнем залучення уряду в економічні справи. Анархо-капіталіст вважає, що державі немає місця в суспільстві, тоді як класичні ліберали твердять, що певні ролі держави мають існувати. Натомість мінархіст думає, що ця роль має бути мінімальною, як-от закон і порядок, оборона і таке інше. Я — представник класичного ліберального відтинку. Ця позиція була притаманна Людвігу фон Мізесу, Фрідріху фон Гаєку та іншим видатним австрійським економістам.
Австрійська школа вірить, що процвітання приходить через вільний ринок, приватну власність, індивідуальний вибір і, звичайно, обмежений уряд. Запевняю вас, що це не порожні гасла. За ними стоять реальні принципи та економічна логіка.
Варто розуміти, що Австрійська школа дуже філософська і не завжди практична. Багато років минуло, і тільки зараз, уявіть, є лише один хлопець, одна країна, яка намагається впроваджувати австрійські принципи у свою повсякденну роботу. Це Аргентина. На наших очах триває великий експеримент. Президент Хав’єр Мілей узяв на озброєння принципи Австрійської школи та намагається впровадити їх через кілька програм.
І, знаєте, результати вражають. У 2023 році інфляція в Аргентині становила понад 300 %. У 2025-му — опустилася до 31,5 %. Це десятикратне зменшення. І вони прогнозують інфляцію на рівні 10 % у 2026 році. Бідність знизилася з 57 % до 27 %, на 30 пунктів. Дефіциту бюджету немає. Раніше був дефіцит 15 %. Зростання ВВП становить 5 %.
Те, що вони зробили в Аргентині, вам потрібно зробити в Україні. Але ви маєте рацію: Австрійська школа економіки чи будь-яка ринкова школа, як-от неокласична Чиказька, не працюватимуть під час війни.
Наприклад, під час Другої світової Америка жила в умовах воєнного соціалізму. Я хочу нагадати нашим читачам історію джипа. Він був винайдений невеликою компанією. Потім уряд наказав їм віддати всі технології та креслення Willys і Ford, тому що була війна, й потрібно було багато машин. Те саме сталося з Мангеттенським проєктом. Ось ви професор у Колумбійському університеті, живете гарне елітне життя, викладаєте і вечеряєте в хороших ресторанах. А потім тобі кажуть: «Ти маєш їхати в пустелю».
Тож під час війни ми, на жаль, маємо справу з економікою командного типу, а відтак не можемо впроваджувати нічого, що бодай нагадує Австрійську школу.
Тепер повернімося до України. Я був здивований, коли пару років тому дізнався, що в Конституції України написано, буцімто Україна є «соціальною державою». Це правда?
— Так, стаття 1 говорить, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
— Звучить гарно, але європейською юридичною мовою це зазвичай означає державу загального добробуту. Або з австрійської та лібертаріанської перспективи можна навіть сказати — соціалістичною. Звісно, не в сенсі марксистського типу.
— Як скандинавські країни?
— Скандинавія для мене — це інший тип економіки, але ми все одно говоримо про еволюційний соціалізм, який запровадив Едуард Бернштейн. Він належав до Німецької соціалістичної партії, між ним і Каутським точилася запекла дискусія. Його ледь не виключили з партії, бо Роза Люксембург не вважала його достатньо марксистом. Хай там як, саме він придумав еволюційний соціалізм, і ця гілка вижила. Зараз ви можете бачити це в Америці та в усій Європі.
«Соціальна» насправді означає соціалістична у практичному плані. Скажімо, війна закінчилася. Та навіть тоді країна все ще перебуває у способі мислення «воєнного соціалізму», тому що багато солдатів повертаються з армії, і держава відчуває, що повинна про них піклуватися. Скажімо, через п’ять років, коли все вляжеться і ми вирішимо, що потрібно розвивати економіку — ми повинні різко скоротити регулювання і дати підприємцям вільно дихати. Це те, що зробив Хав’єр Мілей.
Будь-яка дозвільна система — це бюрократичний спосіб заробити гроші на підприємцях та ускладнити запуск і ведення бізнесу. Навіть Трамп розуміє це в США. У нас так багато регуляцій, що аби щось побудувати, потрібно дуже багато часу. Тож він має рацію, що регуляції треба скорочувати.
Далі потрібно спрощувати податки. Вони мають бути низькими, від 10 до 15 %, і пропорційними. Це розширило б базу оподаткування. І, звичайно, будь-які лазівки мають бути усунені, тому що зазвичай вони захищають зацікавлених людей.
У США дуже складна податкова система, і коли говоримо про «оптимізацію» оподаткування, ми насправді просто намагаємося використовувати лазівки, щоб уникнути його. Знову ж таки, моральний дух країни через це падає. Набагато простіше заплатити 10 % і забути. Це краще для країни загалом, ніхто не намагатиметься боротися проти системи.
Тож я вважаю, що ми повинні скоротити бюрократію під час процесу запуску бізнесу. Магазин або фабрика повинні відкриватися за дні, а не за тижні чи місяці. До речі, я бачив додаток «Дія», він є у моїх друзів. Я сказав би, що це ідеальне використання державної юрисдикції, у США такого немає. Це чудове рішення для спрощення речей.
— Хочу запитати про ваш погляд на європейську бюрократію та стандартизацію. Дехто каже, що стандарти ЄС є перевагою, бо гарантують високу якість товарів і послуг. Є думки, що вони — тягар для бізнесу, гальмують інновації та усувають стимули. Чи повинна Україна прагнути приєднатися до цього «товариства стандартів», чи нам краще триматися осторонь і мати власні вільноринкові правила?
— Я завжди вважав, що Україна хоче вступити до Європейського Союзу, щоб довести свою приналежність до родини європейських націй. Щоб показати відмінність від тих, хто на вас нападає. Тобто радше йдеться про світоглядові й геополітичні, аніж про економічні міркування.
Стосовно економіки ви маєте рацію: бюрократія та регуляції ЄС шкодять бізнесу. Якщо Україна вступить до ЄС, це означатиме, що ви матимете ще один рівень бюрократії поверх вашого власного і ще один рівень оподаткування. Так, ви повинні підкорятися їхнім правилам, але ці правила дуже часто вам шкодитимуть.
Я наведу приклад: виробництво енергії. Я знаю, що зараз відбувається в Україні, і вам потрібно якнайшвидше відновити виробництво енергії. Ви не можете зробити це, використовуючи лише відновлювану зелену енергію. Навпаки, найефективніший спосіб — використовувати вугілля та газ, щоб змусити електростанції працювати. Так, вони не «зелені», але у вас немає ні часу, ні грошей, щоб витрачати їх на такі речі, як сонячні панелі. Звичайно, ви можете будувати атомні чи гідростанції, але це потребує часу. Найшвидший шлях — вугілля та газ. Китай запускає новий завод щотижня. Це брудно, так, але існує також технологія «чистого вугілля».
У ЄС із цим буде складно. Ви не настільки багаті, щоб жити за їхніми стандартами. А енергія — це основа всього. Те саме стосується вимог до «чистих вантажівок» і так далі. Я не впевнений, що ви можете собі це дозволити, тому що після війни починатимете навіть не з нуля, а з «мінуса». Щоб усе відбудувати, ви повинні позбутися тягаря вказівок європейської бюрократії щодо того, що і як робити. Мусите діяти швидко. Грайтеся в зелену енергетику, тільки коли розбагатієте.
Ви не можете дозволити собі ще один податковий та регуляторний тягар від країн, які давно не воювали, перебували під безпековою парасолькою США і хаотично витрачали гроші на соціальні програми. У вас немає на це грошей, і вам не потрібно віддавати свої ресурси європейській бюрократії.
Подивіться на Brexit. Велика Британія вирішила сказати «па-па». Це не означає, що вони розірвали всі відносини. Вони й далі ведуть вільну торгівлю з ЄС, але отримали більше свободи для себе. Тепер бюрократи в Брюсселі не вказують їм, скільки людей із Близького Сходу вони повинні прийняти за квотою. До речі, це буде проблемою і для вас. Щойно ви станете частиною ЄС, вам скажуть, що ви повинні переселити на свою землю частину іммігрантів — людей, які зазвичай не вливаються в суспільство, а створюють свої гетто. Тож це також ризик.
— У нас такі самі побоювання. Одна справа — в умовах війни, але після неї варто тверезо оцінювати доцільність приєднання до ЄС.
— Я в жодному разі не кажу, що ви маєте шукати альтернативних союзів. Але потрібно все ретельно оцінювати та вимагати всіляких винятків. Ймовірно, ви зможете про них домовитися. Але мусите зберігати внутрішні правила максимально простими та сприятливими для ринку.
— Дозвольте мені згадати два побоювання, які ми історично мали щодо приватизації державної власності. Перше: великі підприємства й цілі галузі могли потрапити у руки росіян через фіктивні компанії чи офшори, а потім саботувати українську економіку з Москви. Друге: олігархи. Україна мала великі проблеми з олігархами, які використовують великий бізнес для реалізації політичних інтересів, а не просто для отримання прибутку. Як би ви це вирішили?
— Я пам’ятаю ті часи 1990-х, коли колишні члени компартії та бандити все приватизували. Люди не знали, що відбувається, зміни були дуже швидкими. На жаль, Україна зробила те саме, що й Росія. Вони не придумали інших ідей, хоча можна було зробити, як у Німеччині після Другої світової чи Японії. Вони не створили там олігархію. Але Україна припустилася величезної помилки.
Тепер у вас є олігархія і цілі галузі в руках людей «зі зв’язками». Що робити? Є кілька підходів. Найрадикальніший каже: «Поверніть це багатство уряду». Знову націоналізуйте його на короткий час, а потім проведіть нові відкриті аукціони. Ви повинні переконатися, що приватизація не перетвориться на кумівство.
Верховна Рада має прийняти розумні закони, які скажуть: «Ніяких офшорів, ніяких сторонніх тіньових компаній». Ви можете заборонити країні-агресору бути власником. Потрібно все перевірити ще до того, як когось узагалі допустять до аукціону.
Інший спосіб — сказати олігархам: «Хлопці, вам щастило 30 років. Настав час платити». Ви вимагаєте одноразовий платіж у мільярди доларів з кожного підприємства, перерозподіляєте акції серед працівників і починаєте спочатку.
Третій шлях — дуже повільний: нові підприємства, які наразі перебувають у руках держави, йдуть на нові аукціони, але олігархам, які вже отримали свій «шматок пирога», заборонено брати участь.
Читайте також: Енергетичний імунітет Києва: як перебудувати систему, щоб не замерзнути наступної зими
Більшість людей не брали участі в приватизації. Цього разу вона має бути масовою. Ви повинні перерозподілити власність серед багатьох-багатьох людей. Аргентина легко провела приватизацію, тому що у них не було проблеми з російськими олігархами всередині країни. Вони були дуже бідними людьми з гіперінфляцією, тому Мілей просто виставив цілі галузі на продаж. Для вас це складніше. Ваше занепокоєння щодо потрапляння власності в російські руки цілком справедливе. Вони все ще ваші сусіди й нікуди не подінуться.
— Надія на швидку відбудову України ґрунтується на обіцянках ЄС і США щодо інвестицій після війни, незалежно від того, чи виплатить нам Росія репарації. Чи вірите ви, що вони дотримаються обіцянок? І чи отримають вони вигоду від такого інвестування?
— Якщо у вас буде лише нестійке припинення вогню, єдині інвестиції, які ви отримаєте, — це кредити та допомога від урядів. Приватні компанії не ризикуватимуть своїм капіталом у країні, де немає постійного миру. Деякі американські компанії вже втратили капітал через російську агресію.
Вам потрібен мир з гарантіями. Це те, що намагається отримати Зеленський. Мир без гарантії нічого не означає, це просто папірець. Звичайно, будь-яка гарантія — це теж папірець, але це більше, ніж нічого. Згадайте Другу світову війну, коли Німеччина напала на Польщу, Велика Британія мала оголосити війну. Вони не хотіли, але були джентльменами й зробили це.
Я не думаю, що інвестиції від приватних компаній заллють Україну вже зараз. Можуть бути компанії, підтримані урядом, але це не одне й те саме. Як та горезвісна угода про рідкісноземельні мінерали з Трампом. Припустімо, вони пришлють п’ять тракторів. Цього недостатньо.
Зеленський прагне мирного договору з гарантією. Це ключовий момент. Без нього люди за кордоном скажуть: «Путін досі там. Я не збираюся ризикувати». Можливо, вони інвестуватимуть у Львів чи Тернопіль, але не в інші регіони.
— Що ви думаєте про таке твердження «найкраща гарантія безпеки для України — це наявність заводів Rheinmetall та інших військових компаній, що відкриваються в Україні та виробляють боєприпаси, танки й літаки всередині країни»?
— Частково згоден. Як я вже казав, будь-яка компанія, що приходить в Україну, може втратити свій капітал, якщо почнеться нова війна. Неважливо, виробляють вони танки чи олію. Визначальною є впевненість, що вони отримають вигоду. Зараз їх приваблює дешева й напрочуд освічена робоча сила. Вони думають про прибуток, що, до речі, нормально. Прибуток — це сигнал.
Україна має великий потенціал у сільському господарстві та ІТ. Зараз — фаза штучного інтелекту (ШІ). Щоб заскочити на потяг ШІ, вам потрібна енергія. Датацентри ШІ споживають величезну кількість енергії. У США вартість електроенергії через це зростає. У вас є талановиті люди та навички, але вам потрібна енергія й охолоджувальні установки.
Мій аргумент знову щодо ЄС: вони не дозволять вам побудувати це достатньо швидко, бо скажуть, що вугільна станція брудна й іде врозріз із «пасткою глобального потепління».
Ніхто у світі не хоче, щоб ви захищали «незахищуване». Вони хочуть, щоб ви попрощалися з Кримом і Донбасом і все зупинили. Це те ставлення, яке я чую від політиків в Америці та Європі, і це те, чого хоче Трамп. Де-факто ця територія може бути втрачена. Але ви повинні наполягати на тому, щоб ніхто не визнавав її російською. Наприклад, США ніколи не визнавали Балтійські республіки належними Радянському Союзу. Те саме з Курильськими островами та Японією.
На жаль, великі держави не на 100 відсотків на боці України.
— Наша думка така, що нас підтримують, лише доки ми здатні захищатися. Якщо ми проявимо слабкість, нас покинуть. Вони підтримують лише сильну Україну.
— Абсолютно. І я думаю, що їхня думка поволі змінюється. Чотири роки війни проти країни, що нібито мала армію «номер два»? На початку були прориви Росії на Херсонщині та Запоріжжі, але коли українці почали відбиватися, все зупинилося. Росію вигнали з-під Києва та Харкова.
Україна має великий потенціал. Я не знаю, про що думають європейці. Вони повинні постачати все необхідне для війни, поки ви маєте солдатів. Якщо Трамп вважає, що Росія загрожує американській чи європейській безпеці, то вже є країна, готова боротися з цією загрозою і щодня зменшувати її потенціал. Не підтримувати цих зусиль — це надлицемірство.
Сподіваюся, Україна залишиться сильною та ні в чому не поступиться Трампу чи будь-кому іншому.
