Чи варто витрачати час – мій та читача – на цей «28-пунктний мирний план», що просочився минулого тижня в пресу і який Вашингтон хотів, щоб Київ підписав до Дня подяки? У ньому все тхнуло Росією. Мова. Синтаксис. Псевдодипломатичні звороти, неможливі в англійській, але природні для апаратників з Кремля.
Слухняне копіювання словесних оборотів, характерних для путінського переговорника Кирила Дмітрієва. Днєпр транслітерується на російський манер (українці кажуть «Дніпро»), ніби його вже викреслили з карт України. Це не був план. Це був список бажань. Список закупів, продиктований Кремлем.
Марко Рубіо, державний секретар США, до речі, так і сказав, перш ніж відмовитися від своїх слів, а потім повторити їх натяком. А ми, європейці, радо собі вдавали, буцімто цей шматок паперу може слугувати відправним документом для дискусії.
Читайте також: Щоб Україна змогла перемогти
Єдина можлива основа, єдині параметри миру, єдині очевидні факти, які ніхто не зможе обійти, ось вони.
Володимир Зеленський. Я мав честь бути поруч з ним у кілька критичних моментів цієї війни. І я готовий свідчити. Людина, яка 24 лютого 2022 року, в день повномасштабного вторгнення в її країну, в той час, коли коментатори ще вважали, нібито Владімір Путін легко її захопить, з’явилася на відеоконференції перед своїми європейськими колегами, які зібралися в Брюсселі, і сказала: «Можливо, ви бачите мене живим востаннє»; чоловік, якому через два дні, коли на нього полювали російські коммандос, Джо Байден запропонував евакуацію, а той мав сміливість відповісти: «Я прошу у вас не таксі, а зброю»; молодий президент, який напередодні, коли Київ здригався під ракетними ударами, з’явився на вулиці Банкова, неначе Черчилль, але без сигари, але з мобільним телефоном, знімаючи свій виклик смерті, в оточенні своїх міністрів; воєначальник, який упродовж чотирьох років, поки Путін ховався по своїх дачах, не переставав навідуватися на лінію фронту, серед руїн, найближче до своїх солдатів, – цей чоловік хоче миру, але не підпише капітуляцію.
Український народ. Цей народ, якого методично обманювали протягом тридцяти років, якому у 1992 році продали Лісабонський протокол («підпишіть, великі держави гарантуватимуть ваші кордони»), а потім обдурили у 1994 році підписами під Будапештським меморандумом («віддайте ядерну зброю, і ви будете під захистом»), і згодом, у 2014 і 2015 роках, приспали Мінськими угодами (юридичними пастками, які під прикриттям перемир’я лише закріпили російську окупацію першої половини Донбасу), цей народ, який зрозумів, що гарантії безпеки, які йому дають, не варті навіть паперу, на якому вони написані, цей народ тим паче сьогодні не готовий вірити тим самим порожнім обіцянкам, про які він дізнався з додаткової інформації: Сполучені Штати вимагають зараз, в обмін на примарний захист, перевести половину заморожених російських активів до їхніх банків, – це вже навіть не дипломатія! це рекет! це мова мафії! це поведінка держави-злочинця, яка користується скрутним становищем союзника, щоб обчистити йому кишені! і ми хочемо, щоб Україна сказала «дякую»?
І, нарешті, армія. Ці солдати, яких я знімаю вже чотири роки, і які трималися в багнюці Бахмута, в окопах Кліщіївки та в підвалах Соледара… Я бачив, як вони латали свої бронежилети дротом. Виготовляли свої перші дрони в хатинах у лісі. Стріляти по ворогах з рушниць із пікапів, що мчали на повній швидкості по полях уночі. Я бачив, як тремтіли їхні руки, коли вони ховали своїх побратимів. Я знімав у Липцях, під вогнем, з крихітним штурмовим підрозділом, поета Сергія Жадана, котрий нейтралізував позицію, з якої бомбардували Харків. І ми хочемо сказати їм: «Все це даремно»?
Ми хотіли б повідомити їм, що Покровськ, ця фортеця, яку Росія бомбардує вже кілька місяців, але так і не змогла захопити, буде подарована росіянам декретом? Що Часів Яр, це диво опору, це місто, яке російська армія так і не змогла взяти, незважаючи на хвилі самогубних атак, відтепер буде позначено на картах російською територією? Що вулиці Куп’янська та Ізюма, де кожен метр коштував життя, будуть подаровані на блюдечку тій армії, яка не здатна їх завоювати? Вони ніколи цього не приймуть. Вони ніколи не визнають, що двома підписами буде віддано те, чого Росія не змогла відібрати за три роки кровопролиття.
Читайте також: Війну оголошено
І вони ніколи не зрадять своїх загиблих, щоб задовольнити виборчі розрахунки американського президента, який поспішає написати слово «перемога» у твіттері .
Ось і вся правда. Ось єдині умови миру, якого прагне вся Європа, від Лондона через Париж і до Києва. Все інше — лише брехня, маневри з метою затягнути час або змова слабких духом, які досі не зрозуміли, що Україна не продається.