Адепти глобального потепління явно недокомунікували з небесною канцелярією з приводу зими. Не знаю, чи намагались, але потепління, як і регулярно пророкований усілякими шарлатанами кінець світу, наразі переноситься на невизначений термін. І єдине, за що прикро у цій ситуації, — за мільйони, бездумно профітькані на полювання за парниковими газами. Ці гроші можна було б вкласти у реальні генератори чи системи опалення, які допомогли б українцям зігрітися в люті морози після кацапських обстрілів. А ще краще — в далекобійні ракети для перетворення Московії на чорну діру, щоб цих обстрілів навіть не було. Все-таки Путін — куди більше зло для планети, ніж CO2.
А втім, більшості мешканців планети наша історія виживання не така вже й цікава. Та й, будьмо чесні, для нас самих, поки не бахнуло і не прорвало, а у квартирах не згасло світло на багато годин або й діб, подібні перспективи виглядали малореальними. Ну просто тому, що війна все ще десь там і стосується не всіх. Та й думати про все це вже трохи набридло, бо кінця-краю не видно.
І все ж жодне відсторонення, навіть найкреативніше, проблеми не вирішує. Ніяк. Можна абстрагуватися від війни, від повітряних тривог, від гудіння генераторів, перестати читати новини та навіть знайти позитив у ходінні на надцятий поверх пішки, щоб не застрягнути в ліфті, коли пропаде електрика (у кожного свої приємні моменти), — все можна. Але рано чи пізно приходити до тями таки доведеться.
Нещодавно знайомі волонтери з-за кордону отримали від мешканців одного західноукраїнського містечка запит на допомогу в купівлі кількох генераторів для громадських потреб. Щойно після чергового масованого обстрілу заходу України, коли кацапам вдалося покласти на лопатки кілька наших ТЕС, ключові високовольтні підстанції та розвантажити таким чином АЕС. Тоді світло надовго зникло майже по всій країні, люди захвилювалися — тож нічого особливого. Вражає хіба те, що на календарі вже закінчується четвертий рік великої війни, а дехто лишень тепер прокинувся.
Люди, ви серйозно? Досі не подбали про те, як виживатимете в разі загострення ситуації в країні? Просите волонтерів витратити гроші, які й так важко зібрати і які мали б піти на допомогу солдатам, що тримають фронт, щоб купити вам якісь нещасні генератори? Ви, хто живе поруч з кордоном ЄС і має там купу родичів на заробітках, — ви серйозно? А скинутись по 100 гривень, з’їздити в Польщу і привезти — не варіант? Узяти за горло місцеву владу та змусити купити — теж ні?
Мені було достатньо кількох десятків прильотів по енергетичних об’єктах і надцяти годин відключень світла ще на початку великої війни, щоб зрозуміти: легким переляком усе не обійдеться. Попереду багато несподіванок від агресивних придуркуватих сусідів, блекаутів, холодних батарей та й узагалі відсутності нормальних умов існування. Слова «стабільність» і «передбачуваність» більше не актуальні. Війна буде довгою та жорстокою. І якщо є бажання її пережити — чи принаймні спробувати, — то краще самому подбати про все, що може для цього знадобитися: ліхтарики, генератор, зарядну станцію, теплі светри, ковдри, спальники, запаси їжі та води, трохи бензину в загашнику, дрова тощо.
Без фанатизму, звісно. Бо, по-перше, вся ця колекція не так уже й дешево коштує, а по-друге — все врахувати неможливо, та й непотрібно. Будувати на подвір’ї бомбосховище на випадок ядерного удару точно немає сенсу.
Ну і, врешті, зазвичай ситуація розвивається саме так, як не сподіваєшся. В якийсь момент усе йде шкереберть, і доводиться викручуватись. Але коли ти хоча б морально готовий до цього та прорахував якісь алгоритми дій на різні випадки, твої шанси вижити все-таки зростають, і ти щонайменше спатимеш спокійніше.
До чого це все? А до того, що шанси вижити у країни, на яку напав у рази сильніший агресор, теж зростають, коли її готовність жити й боротись підкріплена системними, практичними, а головне — розумними діями. Це не стосується перекладення бруківки чи висадки троянд на клумбах, особливо в прифронтових містах. На жаль, такі барвисті ініціативи жодним чином не сприяють підвищенню обороноздатності. Хоч як би хтось любив троянди, але витрачені на них гроші доцільніше вкладати раціональніше — у виробництво ракет, безпілотників і снарядів… Або хоча б у переформатування критичної інфраструктури, яка, як бачимо, в нас доволі беззахисна.
Я тут, звісно, не експерт і не збираюсь давати комусь фахові поради. Та як обиватель розумію, що за чотири роки в землю в прямому сенсі вже можна було закопати не одну підстанцію чи котельню, щоб їх важко було досягти ворожим дронам — аби бажання. Звісно, це коштує грошей. Проте відновлення теж недешеве. І, можливо, з погляду корупційного освоєння коштів це не надто гарна ідея, але тут уже потрібно визначатися — ми воюємо чи лише відтягуємо час свого кінця.
Наша біда — в тотальній неефективності на всіх рівнях. Як по вертикалях, так і по горизонталях. Безліч зайвих рухів, галасу, самовихваляння, імітації якоїсь діяльності, але мінімум реальних зусиль, спрямованих на результат. І пов’язано це не так із некомпетентністю численних персонажів, яких у різний спосіб винесло на керівні посади з правом ухвалення важливих рішень, як із безвідповідальністю нас, громадян, в принципі. Навіть стосовно себе. «Якось воно буде», «а мені це хіба треба», «та пофіг», «мене це не стосується», «та пішло воно все», «ну я ж не можу на це вплинути», «я втомився», «задовбало»… Ми безвідповідальні. Це треба нарешті визнати. І якось це лікувати, бо так ми ведмедя не завалимо.
Причин цього можна віднайти чимало, але суть не в них. Давайте нарешті прокидатися, панове, включати мізки й починати працювати. Наше майбутнє нам ніхто не намалює і не створить. І тим паче — не захистить. Якщо ти за щось відповідальний, то відповідай і роби свою роботу якісно. Перш ніж щось чудити, зваж, які це може мати наслідки. Перш ніж не зробити чогось, що конче потрібно, — теж думай. Перш ніж призначати якогось ідіота на посаду чи наділяти недоумка владою — думай. Ідеш голосувати — думай, викладаєш пост у соцмережі — думай. І перш ніж красти бюджетні гроші чи освоювати їх на непотрібні проєкти, подумай особливо ретельно. У час війни цього робити не варто хоча б тому, що таким чином ти допомагаєш ворогу себе вбити. Себе, своїх дітей, друзів…
Війна ще надовго, коли не назавжди. І якщо ви все ще не втекли з цієї країни й збираєтесь тут далі жити, то робіть щось для цього. Хай ким і де ви є. Кожен на своєму місці. Згадайте лютий 2022-го. Ми всі були неймовірні. Ми були як один міцний кулак, який пульсував у ритмі одного українського серця. Нині потрібно так само. Не кожен за себе, а всі разом. Спочатку — для фронту, далі — одне для одного і для України.
