На тлі дедалі більшого зацікавлення українською літературною класикою Національний музей літератури України міг би бути топовою локацією. Тут могли б відбуватися літературні фестивалі, видавці змагалися б за можливість презентувати тут свою серію класики. Цьому сприяло б і зручне розташування в центрі, біля метро Театральної, і Genius loci цього місця — колегія Павла Галагана, в якій викладали Мурашко і Пимоненко, вчилися Кримський, Филипович і Драй-Хмара та одружувався Іван Франко (ще б пак, царська охранка називала цей заклад «розсадником українства»). Ба навіть за радянських часів тут діяла знана 92-га школа, в якій навчалися діти українських діячів і діячок культури, зокрема з «дисидентських» родин, тож заклад і далі був «розсадником українства» й чинив опір русифікації аж до пожежі 1977-го (подейкують, навмисної).
Проте так не є: Національний музей літератури України неприсутній на літературних фестивалях, на відміну від, скажімо, Харківського ЛітМузею, що створив власний бренд. Про різноманітні заходи київського музею складно довідатися, сайт не працює, лишається покладатися на соцмережі або афіші при вході. Часто про те, що відбулося щось цікаве, стає відомо вже постфактум. Попри це, у музею безперечно є своя аудиторія — і спікерів, і відвідувачів заходів. До того ж регулярно відбуваються екскурсії — під час мого візиту вранці в будень залами водили дві групи молоді.
Перша зала музею присвячена середньовічному, ренесансному й бароковому письменству (часом із порушеною хронологією). Тут-таки розташована домова Павлівська церква колегії, де 1886 року й відбулося вінчання Франків. Цей факт, разом з оригінальним виглядом стелі та нещодавно відтвореним іконостасом, цілковито поглинають увагу відвідувачів, на цьому-таки наголошує і екскурсовод, підтримуючи стереотип про те, що давня література — складна, тож не варто й намагатися її зрозуміти. І це дуже прикро, адже наявна експозиція навіть без оригіналів, евакуйованих на час повномасштабного вторгнення, дає уявлення про цю прецікаву й досі малознану добу нашої культури, яку так охоче привласнюють росіяни.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Друга зала, в якій вихованці колегії відпочивали, нині поєднує барокову добу, зокрема вертепну традицію, шкільну драму і творчість Сковороди, з «новою» добою — Котляревським, Капністом, Квіткою-Основ’яненком, Білецьким-Носенком (і навіть Гоголем з окремим атмосферним куточком). Це чудовий експозиційний хід, що наочно демонструє тяглість і неперервність літературної традиції.
Наступні зали оповідають про творчість Шевченка, а також поетів, прозаїків і драматургів другої половини ХІХ століття. Власне, на цьому наратив уривається, наступні зали — про Коцюбинського і Лесю Українку — наразі зачинені. А де наші 1920-ті й усе, що після, — питання риторичне. Основну експозицію розробили 1985 року, й відтоді вона мало змінилася.
ХХ століття частково присутнє у величній бібліотеці колегії — у вигляді портретів вихованців та виставкових проєктів (наразі діє виставка про Василя Стуса). В окремій залі завершувалася виставка особистих речей Валерія Шевчука — гарна і дуже жива. Сучасна література, що ще не встигла музеєфікуватися, лунає в музеї під час літературних вечорів.
Ще один виграшний хід в експозиції — це відсутність києвоцентричності. Наголос почергово зміщується на різні осередки, де в той чи той період літературного процесу відбувалися помітні явища — від князівств Русі до міст і містечок ХІХ століття.
Найбільшим авторитетом, судячи з експозиційного наративу, є не Тарас Шевченко, як можна подумати, а Іван Франко. Йому присвячена меморіальна табличка на фасаді (там він досі «великий письменник-революціонер»), розповіддю про те, як він спізнився на власне вінчання, розважають у першій залі, його цитати-характеристики про різних письменників найчастіше трапляються у вітринах (є ще кілька цитат Дмитра Чижевського на новіших банерах, явно не 1985-го, а на третьому місці за цитованістю — Михайло Грушевський як літературний критик).
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Національний музей літератури сповнений цікавинок для тих, хто знає, якими скарбами повниться українська література. Навіть під час вторгнення тут за дуже помірну ціну можна побачити особисті речі українських митці. Проте сповнений він і парадоксів, ба навіть прикрощів.
Одні співробітниці плетуть маскувальні сітки (як у Вінницькому краєзнавчому музеї, про який Тиждень писав раніше). Інші говорять при відвідувачах російською в цьому храмі української писемності.
Одна співробітниця радить, які ще київські літературні локації варто неодмінно відвідати, і ділиться власними захопленими враженнями від музею-квартири Бажана. Інша байдуже відмовляється відповідати на питання про експонат у залі, за яким наглядає, направляючи до екскурсовода. Третя взагалі дивиться з підозрою, коли я занадто довго й уважно досліджую експозицію, роблю нотатки в телефоні й фотографую те, що привертає мою увагу (кого не здивують експонати-книжки, підписані як «муляж»).
Співробітниця поглядає з дедалі більшим роздратуванням і зрештою не витримує:
— А ви платили, що ви оце фотографуєте?
— Так, я заплатила за вхідний квиток. А що, фотографування муляжів книг у вас платне?
— Ну не знаю, завжди так було. Ну можна 8–10 фотографій, а не стільки, як оце ви.
І що їй відповісти? Що я фотографую для репортажу, бо хочу, щоб до музею приходило більше відвідувачів? Напевно, вона в цьому і не зацікавлена — навіщо їй зайвий клопіт?
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Зрештою, деякі з підібраних у середині 1980-х цитат та ілюстрацій вже самі є історією того, як на інституційному рівні сприймали українську культуру в рік загибелі Василя Стуса. Відтоді українська гуманітаристика здійснила чималий поступ – на жаль, ще не цілком відображений в музейній експозиції.
