Україну штормить, і не лише від геноцидної війни та зовнішнього тиску. Держава фактично не встигає оговтуватись від скандалів — інституційних, корупційних і кримінальних. Чому політична криза в Україні була неминучою? За яких умов у Раді сформують нову коаліцію? Як «Міндічгейт» підриває позицію України на переговорах? Чи ризикує парламент провалити ухвалення Держбюджету–2026? Про актуальні й нові виклики, які постали перед Україною, Тиждень поговорив із народним депутатом Андрієм Осадчуком.
— «Виглядає, що репутаційно-управлінська криза, яка розгорілася в Україні, має всі шанси перерости в парламентсько-конституційну», — написали ви в соцмережі після оприлюднення «плівок Міндіча». Наскільки глибокою може стати ця криза?
— «Шансів уникнути глибокої політичної кризи в Україні цієї осені десь так само небагато, як і зими 2026-го», — написав я на своїй сторінці у фейсбуці 4 серпня. Після колапсу «заколоту 22 липня» (йдеться про ухвалення Верховною Радою законопроєкту № 12414 щодо обмеження автономності Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), унаслідок чого в різних містах України відбулися протести, — Ред.) стало зрозуміло: ті, хто затіяв атаку на антикорупційні органи, програли бій, але не війну, бо ніхто не зазнав жодного покарання. Незважаючи на катастрофічні репутаційні втрати України, не було навіть натяку, що хтось має за це відповісти. Відповідно, внутрішні критичні протиріччя тільки нагромаджувалися. Було очевидно, що все скоро вибухне.
Наприкінці липня люди протестували проти законопроєкту, але ж сам законопроєкт № 12414 був прекрасним — він стосувався зниклих безвісти. Тому варто говорити про поправки, які з’явилися десь після восьмої ранку і стали опублікованим законом десь після 23:00 того ж дня, та їхніх авторів. Напевно, то був рекорд України за швидкістю законотворчості. Але ж Зеленського хтось вмовив це зробити, переконав проігнорувати ризики. Вже тоді, в липні, стало зрозуміло, що все це закінчиться глибокою політичною кризою. І ми пам’ятаємо, що насправді багато «слуг» тоді обурювалися: мовляв, їх використали, ввели в оману, витерли об них ноги. Може, навіть десь із десяток виявили мужність визнати своє голосування помилкою, але ніхто так і не вибачився.
Після 22 липня ситуація в парламенті була дуже крихкою. Але в серпні засідань фактично не було, а десь до кінця вересня частина «слуг» угамувалася, очевидно, що знайшли управу й на колишню ОПЗЖ (Опозиційна платформа «За життя», політична сила, свого часу очолювана Віктором Медведчуком, — Ред.) — і дисципліна голосувань із середини жовтня підвищилась. Втім, ОПЗЖ — ніяка не колишня і не екс: вони зайшли в парламент як ОПЗЖ і стануть екс-ОПЗЖ, тільки коли втратять мандати. При цьому вони знають ціну своїм голосам, і, вочевидь, постійно вміло торгуються з Банковою чи з Арахамією (голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, — Ред.). Адже, як можна помітити, впродовж 2025-го вони натискають зелену кнопку далеко не в 100 % випадків повністю синхронно зі «слугами». Так, підкидають дозовану кількість голосів.
«Міндічгейт» сильно вдарив по нестійкій психіці дуже багатьох представників монокоаліції, і стало зрозуміло, що це переросте в масовий саботаж.
У поки тихому протесті проти Банкової зійшлися дуже різні інтереси, що в короткостроковій перспективі ставить під загрозу всі ключові голосування, наприклад, ухвалення Держбюджету–2026. Опозиція й не збиралася голосувати за цей документ, бо до нього є величезна кількість претензій по суті. Але, поза питанням специфічного розподілу державних коштів, я завжди наголошував, що не можу зараз голосувати за бюджет, адже не здатний впливати на людей, які ці кошти витрачатимуть. Більш того, я не маю до них ані найменшої довіри. Власне, історія з [Германом] Галущенком і [Світланою] Гринчук (колишні міністри юстиції й енергетики, які фігурують в опублікованих НАБУ записах щодо розкрадань у «Енергоатомі», — Ред.) це яскраво підтвердила.
Політичної кризи на рівні парламенту уникнути було неможливо. Ми вже в неї увійшли. А медійний скандал із організованою злочинною групою, що працювала на найвищому рівні держави, призвів до того, що попередній пленарний тиждень був присвячений тільки відставкам двох міністрів (Верховна Рада звільнила Галущенка та Гринчук 19 листопада, — Ред.). Хоча і «Голос», і «Європейська солідарність» цілком обґрунтовано звертали увагу на те, що проблему варто вирішувати глобально, а не шляхом звільнення лише цих двох цапів-відбувайл, яких їхні куратори просто злили (і таке Банкова робила вже далеко не вперше впродовж цих років!). Менше з тим, ніхто не захотів глибоко розбиратися в питаннях наявної моделі влади, тому після цього голосування роботу Ради фактично призупинили — розуміли, що голосів немає ні на що. Календарне планове засідання минулого четверга, 20 листопада, навіть не намагалися скликати. Маю великі сумніви, що ми зможемо побачити якусь ефективність і результативність наступного вівторка, коли парламент знову планово збереться на засідання.
— Очікується, що 2 грудня Верховна Рада ухвалить Держбюджет–2026. Принаймні це анонсує голова парламентського комітету з питань бюджету Роксолана Підласа. Зрештою, в цьому жодної новини, бо згідно з Регламентом ВР і Бюджетним кодексом, це мало би відбутися ще до 1 грудня…
— Так, голосування за Держбюджет–2026 мало відбутися попереднього тижня (впродовж 18–21 листопада, — Ред.), але цього не сталось. І це знову говорить про те, що ми вже в глибокій парламентській кризі. Бо безумовно, ухвалення державного бюджету є абсолютно фундаментальним для уряду, для функціонування держави, для наших стосунків з партнерами. Від цієї «бухгалтерії» залежать усі фінансові зобовʼязання країни… Тож коаліції конче необхідно провести результативне голосування, але в мене є величезні сумніви, що це відбудеться наступного тижня.
— Тобто «монобільшості» може забракнути голосів за ухвалення головного фінансового документа держави?
— Так.
— Чи готова фракція «Голос» підтримати голосування, щоб Україна не залишилася без бюджету?
— Не треба виводити нас на емоції… Знову ж таки, давати гроші в руки людям, до яких немає жодної довіри, — безвідповідально і навіть злочинно! Так, я свого часу голосував за перший воєнний бюджет 2023 року виходячи з державницьких позицій. Але звідтоді багато чого змінилося. Та й, бачачи всі ці жахливі управлінські практики, зараз я не готовий своїм голосом давати їм гроші і, фактично, нести відповідальність за уряд, яким Верховна Рада взагалі ніяк не керує.
Відповідати за всю фракцію «Голос» я не можу. Але наприклад, у нас є Таміла Ташева, яка заходила до парламенту, не приховуючи, що є людиною президента (Ташева впродовж 2022–2024 років була постійною представницею Президента України в Автономній Республіці Крим, — Ред.). Фактично вона в «Голосі», але водночас голосує за…
— …за обмеження незалежності НАБУ і САП.
— Так, вона голосує за все, що просуває Банкова. Тому чи будуть голоси фракції «Голос» за Держбюджет–2026? Так, принаймні один — точно! (сміється)
Але якщо йдеться про ширшу картину, то зрозуміло, що ані «Голос», ані «Європейська солідарність» не стануть рятівниками голосування за бюджет.
І, знову ж таки, ми повертаємося до суті дискусії. Певно, вже п’ятий рік монокоаліція не дає 226 голосів ні за які рішення. Де-факто коаліції немає. Де-юре ж їх зараз 229, тобто якщо п’ятеро виходять, то коаліція припиняє існування навіть юридично.
— Добре, а якщо бюджет таки не ухвалять, що робитимемо?
— Ні, думаю, Держбюджет точно ухвалять до кінця грудня. Але для цього Банковій доведеться ще більше торгуватися з політичними сателітами, політичними «заручниками» та партнерами — це дві бізнес-групи та дві частини ОПЗЖ (ідеться про депутатські групи «Довіра», «За майбутнє», «Платформа за життя та мир» та «Відновлення України», — Ред.). І я не виключаю, що зараз, у цей момент, коли ми з вами спілкуємося, відбуваються ці процеси торгів-переговорів.
— Ви — один із народних депутатів, які підписали заяву з вимогою про відставку уряду. Більше того, ваша фракція (як і «Європейська солідарність») закликає створити нову парламентську коаліцію та, відповідно, новий коаліційний уряд. Згодом цю ідею підтримала й частина «слуг народу». Наскільки реалістичним може стати такий розвиток подій?
— На жаль, «Міндічгейт» змусив нас уже зараз детально говорити про те, що варто було б обговорювати після завершення війни, на початку нового політичного циклу. Насправді й Банкова, і «слуги» — дуже невдячні люди, які завжди сповідували комсомольський принцип «хто не з нами — той проти нас». Тобто ті, хто їх не хвалять, — автоматично їхні супротивники та вороги.
Але, за великим рахунком, упродовж усіх 3,5 років великої війни вся більш-менш притомна опозиція (або ж ті, хто не зі «слугами», назвемо їх так) поводилася напрочуд коректно. В різні часи я називав систему державного управління Україною ерозією демократії й дуже обтічно коментував стиль Банкової. Не хотів заходити в дискусію по суті, бо це шкодило б Україні у війні, перш за все з репутаційної точки зору в стосунках із партнерами. А суть проблеми дуже проста: Конституція України є не просто юридичним документом найвищої сили, а публічним договором — це правила, які мають працювати. Інших правил немає. А якщо постійно грати не за правилами, настане хаос. І все, що ми бачимо в управлінні державою Україна протягом останніх років (і це почалося ще до повномасштабного вторгнення), — це антиконституційний хаос. Тож ідеться не просто про те, щоби створити коаліційний уряд, бо комусь так хочеться, а про те, що, з одного боку, в нас роками фактично відсутня коаліція в парламенті, а з іншого — урядом керує і контролює його хто завгодно, тільки не Верховна Рада. Роками на всі керівні посади в міністерствах і відомствах призначають людей за погодженням Банкової першочергово за ознакою лоялізму. Як наслідок, маємо повний управлінський хаос, що призводить до ідеальних умов для розкрадання державних ресурсів в умовах жахіть війни на тлі ганебного популізму.
Нам необхідно врятувати систему державного управління, хоча би просто привівши її у відповідність до Конституції. Не треба нічого вигадувати. Але схоже, що Зеленський не усвідомлює ризиків і знову сподівається перечекати, зміщуючи увагу на міжнародний трек. Те, що скандал навколо Міндіча збігся з загостренням на зовнішньополітичній арені, певним чином дає Зеленському шанс повторити ситуацію з подіями в Овальному кабінеті. Після того, як на Володимира Олександровича наїжджав Трамп (і він непогано відбивався насправді), його підтримка зросла. Всі об’єдналися навколо прапора. Зараз Зеленський, певно, хоче компенсувати всю цю драму довкола свого найближчого оточення і Кабміну тим, що ми відбиваємося на міжнародному фронті, і це головне, а все інше у вирі подій потроху забудеться. Та й за результатами зустрічі зі «слугами народу», стає зрозумілим, що він вирішив поки залишити все, як є. І це дуже погане рішення.
Найгірше, що політично може статися, — це коли остаточно юридично розсиплеться «Слуга народу» (а це точно відбудеться). Тоді керманичі з Банкової підуть класичним, скажімо, бізнесовим шляхом: можливо, домовляться з якоюсь із груп, і ті просто ввійдуть до оновленого складу коаліції «слуг». Або ж частину політичних «заручників» просто візьмуть на борт. І це буде жахливо. Бо Україна всі 35 років повторює одну й ту саму помилку: маючи можливість ідеологічно дотиснути, ми натомість не можемо позбутися в політиці людей, які завжди були відвертими малоросами і провідниками московських наративів, які їм ментально близькі.
Наприклад, перші вибори в незалежній Україні відбулися 1994 року. Фактично 2,5 роки ми жили з парламентом, обраним у Совєтському Союзі. А уявіть, якби ми провели вибори навесні 1992-го? Була би зовсім інша траєкторія розвитку країни. Але тоді не дотисли. Це повторилося й після Помаранчевої революції… Майдан 2014 року: уже війна почалася, сталася анексія Криму — і що? Шуфрич, Медведчук, Рабінович і компанія, навчені Помаранчевим майданом, просто пересиділи й 2019-го обралися до Ради. Навіть велика війна цієї проблеми не вирішила. Частина ОПЗЖ втекла, а решта не просто не понесла відповідальності, а й досі має безпосередній вплив на політику держави. Вони обіймають керівні посади в комітетах Верховної Ради, їздять у відрядження, офіційно представляючи парламент, — загалом дуже добре почуваються. І я не здивуюсь, якщо в умовній новій коаліції опиняться представники політичних сил, по суті, відповідальні за принесення війни в Україну.
Банкова до останнього триматиметься за модель влади, яка сформувалася впродовж останніх уже понад шести років (вона для них зручна і зрозуміла). Водночас я не маю жодних сумнівів, що фракція «Слуга народу» юридично припинить своє існування, бо цей тренд уже неможливо змінити. Так само Банкова реально буде готова ділитися владою, лише коли стане дуже погано. Головне, щоб не стало запізно.
А взагалі, вже ж був приклад, коли фактично існувала широка коаліція порятунку України, й ми всі дуже злагоджено працювали протягом перших трьох місяців повномасштабної війни (починаючи з історичного засідання 3 березня 2022 року). Бо якраз тоді і було дуже погано: ми взагалі не мали розуміння, чи протягнемо наступні тиждень-два. Тоді були відкинуті всі ідеологічні й політичні суперечки. А потім, коли трошки «розсмокталося», все знову повернулося до звичного для Банкової стану речей. Тобто залучити опозицію до переформатування коаліції в її теперішньому форматі Банкова може захотіти лише з однією метою: щоб розділити відповідальність у переддень катастрофи.
— От про відповідальність і пропоную поговорити далі. Чи готова фракція «Голос» узяти на себе відповідальність за створення коаліційного уряду та запропонувати своїх представників на посади міністрів? Яку посаду обійняв би у такому Кабміні зокрема Андрій Осадчук?
— Перш за все, в тих умовах, де ми є, в ідеалі депутати не мають претендувати на посади в уряді. Саме для того, щоби прибрати весь політичний флер, усю політичну ангажованість. Ми всі надто довго в парламенті, аби вдавати з себе відповідальних технократичних міністрів, що взялися рятувати країну. А от сама участь у коаліційних переговорах — це навіть не право, а обов’язок народних депутатів (відповідно до Конституції вони повинні її сформувати). Дуже важливо, яким буде результат цих переговорів — тобто треба ж укласти коаліційну угоду, домовитися про принципи, правила і пріоритети. Я особисто не хочу ділити посади — мені потрібен професійний уряд, незалежний від «телефонного права», з повністю розвʼязаними руками, без жодної потреби оглядатися на якихось окремих діячів чи кабінети. Бо з «плівок Міндіча» ми знаємо, що президент витрачає свій час на розмови з міністрами. А я хочу, щоби зараз він займався виключно своїми прямими обов’язками відповідно до Конституції: війною і зовнішньою політикою, — крапка. А не проводив наради з прем’єр-міністром щодо «Зимової підтримки» чи іншої популістичної маячні. Це ж жах: з одного боку, ми стоїмо на краю прірви, а з іншого — Банкова й далі займається передвиборчими проектами.
Уряд має бути підзвітним парламенту, а профільні комітети Верховної Ради — працювати зі своїми міністрами. Разом з тим, щоб сформувати дієздатний уряд, нам треба змінити систему відбору кандидатів. В Україні є багато гідних фахівців, але вони готові працювати лише за нормальними цивілізованими правилами.
І це, як на мене, єдиний варіант, коли політики в Україні думатимуть, як завершити війну, а не як виграти вибори, яких може й не відбутися. Але поки жодного бажання напрацьовувати таку модель управління державою немає в Офісі президента, який зубами тримається за абсолютну владу. Натомість депутатам знову пропонують розглядати кандидатури на дві вакансії з залишків більш-менш професійних «слуг». При цьому президент продовжує постійно публічно демонструвати, що саме він керує урядом, а це напряму суперечить Конституції. Все це — шлях у нікуди. Якщо ми хочемо вийти з кризи і врятувати країну, нам треба рятувати систему державного управління, а для цього варто працювати, дотримуючись Основного Закону держави.
— Із цим можуть виникнути труднощі, бо таке враження, що частина нардепів узагалі не читала Конституцію…
— Там є багато таких, хто взагалі мало що читав. Але цих людей у політику привів Володимир Зеленський, до якого я часто апелюю як до очільника держави, бо поважаю інститут президента. Він за них персонально відповідальний. І тому саме він і мав би знайти на них управу. Та останніми роками Банкова так віддалилася від своєї ж команди, що вже давненько впроваджує риторику «ми/вони», де «ми» — це Офіс президента, а «вони» — це депутати-«слуги» Тобто стратегія ОП вже давно була такою, що всі гарні рішення і результати — це про Зеленського і Офіс президента як про лицарів у білих плащах, а все погане й токсичне — то наголосували якісь навіжені депутати. Це добре ілюструє приклад інтерпретації подій «заколоту 22 липня», коли Єрмак на зустрічі зі студентами розповідав, що це, мовляв, якісь безумні депутати підставили країну. Хоча ми точно знаємо, хто і як керував тим процесом і організовував його. Думаю, частина «слуг народу» сприймає це болісно — бо, зрештою, об них постійно витирають ноги, — але вони все одно бояться активно протистояти цьому.
— І в цьому контексті дуже цікавим видається те, що Микита Потураєв під час нещодавнього інтерв’ю на LB.ua назвав Зеленського «наш політичний товариш». Тобто вже не лідер, а саме товариш…
— Звісно, краще запитувати Микиту, чому він сказав саме так. Але Микита, думаю, добре розуміє, наскільки все занедбано.
У Зеленського й справді було прекрасне вікно можливостей, коли розгорівся скандал довкола людей із його найближчого оточення. Він міг швидко й жорстко навести лад, продемонструвати відповідальність і лідерство. В нього був шанс перезавантажити систему, але він відмовився, бо на сьомий рік управління державою звик до всього й наївно думає, що й зараз усе минеться. Але так не станеться. Бо зокрема історія з Міднічем та корупцією в «Енергоатомі» дуже сильно впливає як на наших партнерів і союзників, так і на наших недругів. Уявляю, які аргументи зараз використовують московські емісари в розмовах з американцями в Арабських Еміратах, якою є тональність цих переговорів, коли вони говорять про Зеленського та українську владу! І значною мірою те, що там говорять, — скоріше правда. А американська сторона все це вбирає. А всі рішення в цьому світі так чи інакше ухвалюються крізь призму особистих емоцій. І емоція, яка формується у вузькій команді Трампа, м’яко кажучи, не на нашу користь і підриває стратегічні інтереси і позиції України на переговорах. І ніхто, крім українських керманичів, у цьому не винен.