Трамп вміє дивувати. Другий тиждень Європа відходить від усвідомлення, що вона лишилась де-факто наодинці зі своїми проблемами. Офіційно – читайте нову Стратегію національної безпеки США (колонку Венса – хто не хотів його почути на МБК 2025, почули тепер). При цьому Стратегія визначає Китай як найсерйозніший стратегічний виклик для американського глобального лідерства. Й це нормально. Ненормально те, що Росія згадується переважно в контексті «відновлення стратегічної стабільності» (саме у класичній логіці холодної війни) та необхідності швидкого припинення війни в Україні. Знаєте, а є думка, що Кремль десять років працював саме над таким формулюванням.
Паралельно в оточенні Трампа все частіше точаться дискусії про мир в Україні. Риторика про «реалістичні компроміси» та територіальні поступки України «заради миру» супроводжується кулуарним шантажем припинення будь-якої американської допомоги. А позиція Європи, як і її лідерство класифікується однозначно – як слабке та недолуге. Президент США готовий обійняти увесь світ у гарному гуморі, й послати всіх своїх союзників під три чорти у поганому. Ось тільки це стосується тільки союзників, не Путіна. Абстрагуючись від загальновідомої любові Трампа до автократів та deals, давайте розберемось звідки така готовність до діалогу з російським режимом.
Відповідь криється в тій самій ілюзії, яка коштувала американському бізнесу $50 мільярдів за 30 років: нескінченні ресурси, нові можливості, стратегічне партнерство.
Кіріл Дмітрієв, голова Російського фонду прямих інвестицій та довірена особа Путіна, частий гість у Вашингтоні. Пропозиції про спільні підприємства у рідкісноземельних металах, освоєння арктичних родовищ, взаємовигідну співпрацю звучать переконливо для тих, хто не вивчав історію.
А вона, історія, повторюється з дивовижною точністю кожні 10-15 років. У 1996 році ExxonMobil вірила, що економічна інтеграція перетворить Росію на відповідального партнера. У 2003 році американські інвестори ЮКОСу розраховували на захист через міжнародне право. У 2013-му Halliburton будувала довгострокові плани співпраці з Роснефтю. Усі втратили мільярди.
У 2025 році цикл запускається знову, тільки ставки вищі: на кону не лише корпоративні активи, а територіальна цілісність України та довіра до системи безпеки, яку Захід будував 70 років.
ExxonMobil робила все правильно, коли в 1996 році інвестувала $12 мільярдів у Сахалін-1, застосувала найпередовіші технології буріння, встановила дев’ять світових рекордів для горизонтальних свердловин. До 2022 року проєкт виробляв 250 тисяч барелів на добу, мав підтверджені резерви 2,3 мільярди барелів нафти та 484 мільярди кубічних метрів газу. Компанія дотримувалася всіх російських законів, мала державні контракти, найкращих юристів, особисті стосунки з керівництвом Роснефті. У жовтні 2022 року Путін підписав указ — і все зникло. Списання: $4,6 мільярда. Арбітраж? Ні. Компенсація? Ні. Важелі впливу? Теж ні.
Це не теорія про непередбачуваність авторитарних режимів. Це емпірика тридцятирічного треку, але кожне нове покоління американських бізнесменів впевнене, що їхній випадок унікальний, що вони встановлять особливі стосунки з Кремлем. А тим часом ці ілюзорні «можливості» використовуються Москвою як важіль для зовсім іншої мети — примусити Київ до капітуляції під виглядом прагматичного компромісу.
30 років одного патерну
Найбільша енергетична корпорація Америки зробила все правильно, але розмір, досвід та зв’язки нічого не вартували, коли настав час політичної доцільності. Halliburton і Baker Hughes пройшли ту ж дорогу швидше: перша продала російський бізнес локальному менеджменту у вересні 2022-го зі списанням $300-340 мільйонів, друга — завод у Тюмені у листопаді того ж року. Якщо думаєте, що у вас буде інакше — поясніть чому.
Історія ЮКОСу — не аномалія, це шаблон, за яким працює система. У 2003 році ЮКОС був найбільшою приватною нафтовою компанією Росії з часткою 20 % національного видобутку та внеском 4 % до федерального бюджету. Компанія забезпечувала 100 тисяч робочих місць, мала капіталізацію $45 мільярдів на піку. Акції торгувалися на NYSE як американські депозитарні розписки. Американські інституційні та індивідуальні інвестори контролювали близько 15 % капіталу — приблизно $6,7 мільярда. Сам Путін вітав компанію з успіхом.
Михайло Ходорковський зробив фатальну помилку: публічно покритикував Путіна щодо корупції та профінансував опозиційні партії.
- Жовтень 2003-го: арешт на злітній смузі в Сибіру. Податкові органи «виявляють» заборгованість на $30 мільярдів, застосовуючи юридичні теорії, винайдені спеціально для ЮКОСу.
- Грудень 2004-го: основний актив Юганськнафтогаз продають на аукціоні за $9,4 мільярда компанії «Байкалфінансгруп», яка виявляється номінальною структурою для державної Роснефті. Активи вартістю десятки мільярдів переходять за копійки.
За оцінками Peterson Institute for International Economics, американські інвестори втратили $6-7 мільярдів. У 2014 році Постійна палата третейського суду в Гаазі одноголосно визнає дії Росії політично мотивованими експропріацією та присуджує $50 мільярдів компенсації — найбільше арбітражне рішення в історії. Росія відмовляється визнавати юрисдикцію суду. Станом на 2025 рік жодної копійки не виплачено. Найбільші американські фонди тримали рота на замку — не хотіли пояснювати інвесторам, як втратили мільярди на такій «очевидній можливості».
Білл Браудер, американець за народженням, керував Hermitage Capital — найбільшим іноземним портфельним фондом на російському ринку. Як і Ходорковський, викривав корупцію в державних компаніях.
- Листопад 2005: депортація без суду з формулюванням «загроза національній безпеці».
- Червень 2007: 50 співробітників МВС проводять обшуки, вилучають корпоративну документацію, яку потім використовують для несанкціонованої перереєстрації компаній та крадіжки $230 мільйонів податкових відшкодувань.
Сергій Магнітський, юрист Firestone Duncan, у листопаді 2008 року дає офіційні свідчення проти посадовців, називаючи прізвища. Через місяць його заарештовують. 11 місяців у СІЗО «Матросская Тишина» без медичної допомоги попри панкреатит та жовчнокам’яну хворобу.
- 16 листопада 2009, 20:00: замість медичної евакуації його поміщають в ізолятор, застосовують фізичне насильство. Через 1 годину 18 хвилин він мертвий. Медична бригада стояла за дверима — їй не дозволили увійти. Йому було 37 років, залишив дружину та двох дітей. Посадовців не притягли до відповідальності.
- Березень 2013: російський суд посмертно засуджує Магнітського за ухилення від податків.
- Грудень 2012: кампанія Браудера призвела до прийняття Конгресом «Акту Магнітського». Російська відповідь надійшла того ж місяця у формі заборони американського усиновлення російських дітей. Справедлива ціна за викриття корупції, очевидно.
Якщо комусь здається, що це давня історія, варто подивитися на справу Glavprodukt у 2024-2025 роках. Американський громадянин Леонід Смирнов втратив найбільшого виробника консервів у Росії через ідентичний механізм: «тимчасове управління», звинувачення у виведенні капіталу, повна конфіскація. Смирнов назвав це «рейдерством по-російськи». Система не змінилася — вона стала ефективнішою.
Справа ЮКОСу встановила базовий алгоритм: податкові претензії на основі ретроактивного тлумачення законодавства, арешт активів через рішення підконтрольних судів, організоване банкрутство, передача державним структурам за ціною істотно нижчою за ринкову. Закон про стратегічні галузі у квітні 2008 року формалізував обмеження для 46 секторів економіки, включаючи енергетику, телекомунікації, оборону. Події 2022 року запустили якісно новий етап. Указ №302 від 25 квітня 2023 року надав «Росимуществу» повноваження встановлювати зовнішнє управління активами «недружніх держав» за широкими критеріями. Указ №520 від 16 липня 2023 року застосував механізм до Danone та «Балтики» данської Carlsberg. Дуже символічно, що генеральним директором Danone Russia призначено Якуба Закрієва — племінника Рамзана Кадирова. Указ №442 від 23 травня 2024 року створив правову основу для конфіскації американських активів як «компенсації» за російське майно за кордоном.
Компанії, що намагалися організовано вийти у 2023-2024 роках, зіткнулися зі стандартом: знижка 50 % від ринкової вартості, «добровільний внесок» 10-35 % до бюджету, схвалення президентської комісії, додаткові податки. Росія отримала щонайменше $385 мільйонів через ці «податки на вихід» лише за перші три місяці 2024-го.
Критична деталь про юридичний захист. На відміну від європейських компаній, американські інвестори не мають захисту двостороннього інвестиційного договору між США та Росією. Такого договору не існує, що означає жодного доступу до міжнародного інвестиційного арбітражу — лише російські суди, які виконують політичні інструкції.
Для порівняння: фінська Fortum у лютому 2024-го ініціювала арбітраж за нідерландсько-російським та шведсько-російським договорами, вимагаючи мільярди євро компенсації. Американці навіть теоретично такої можливості не мають.
Західні юристи продовжують говорити про «верховенство права» та «міжнародні стандарти», відмовляючись визнати, що правила працюють лише для тих, хто їх дотримується. Росія не дотримується, ніколи не дотримувалася. Чому цього разу має бути інакше — ніхто не пояснює, хоча історичний трек бездоганно чіткий.
Поки Америка обговорює, Китай їсть пиріг
Найкращий спосіб зрозуміти, що відбувається насправді — подивитися на цифри торгівлі Китаю з РФ. У 2020 році вона становила $108 мільярдів, у 2024-го — $245 мільярдів. Частка Китаю в російській зовнішній торгівлі зросла з 11,3 % у 2014 році до 33,8 % у 2024-го. Структура експорту критично залежить від сировини: 75 % становлять нафта, газ та корисні копалини.
У 2024 році Китай імпортував 108 мільйонів тон російської нафти — на 30 % більше, ніж у 2022-му, що становить 60,7 % усього російського експорту до КНР.
Західні санкції створили структурні дисконти: Росія продає енергоносії на 20-30 % нижче ринкових цін. Китай купує зі знижкою та платить юанями. У червні 2024 року 38 % російського експорту розраховувалося в китайській валюті — для порівняння, до лютого 2022-го цей показник становив 0,4 %. «Норильський никель» переносить мідеплавильне виробництво до Китаю до 2027 року, щоб готова продукція продавалася як «китайська», обходячи західні санкції. Після того, як США та Велика Британія у квітні 2024-го заборонили імпорт російського алюмінію, міді та нікелю, цей шлях став єдиним для виживання компанії.
Під економічним тиском Росія продає частки в уранових родовищах китайським компаніям, зміцнюючи вплив Пекіна на глобальний ядерний паливний цикл. Патерн зрозумілий: Росія трансформується в ресурсний придаток Китаю, хоча московські чиновники з 2001 року скаржаться, що не хочуть бути «складом природних ресурсів для Пекіна». Але вибору немає — заблоковані на Заході, продають все Китаю на китайських умовах за китайські гроші. Тим часом американські бізнесмени обговорюють з Дмітрієвим гіпотетичні партнерства…
Три фундаментальні питання для тих, хто вірить у можливості
Перше питання стосується економічної доцільності. Російська економіка функціонує в режимі військової мобілізації з оборонними витратами 40 % бюджету 2025 року — це більше, ніж видатки на освіту, охорону здоров’я, соціальну політику та національну економіку сукупно. Облікова ставка Центрального банку досягла 21 %, найвищого рівня з початку 2000-х років. Інфляція прискорюється до двозначних показників. Трудові ресурси виснажуються мобілізацією та еміграцією — сотні тисяч кваліфікованих спеціалістів залишили країну з лютого 2022-го. Економічна модель підтримується винятково високими цінами на енергоносії без структурних основ для диверсифікації. Це не «можливість» — це економіка, яка функціонує лише в стані війни.
Друге питання стосується контрактної надійності. Путін був при владі під час усіх описаних експропріацій. «Силовики», які контролюють систему — ті самі люди, які організовували ці операції. Інституційна пам’ять системи — це пам’ять про те, як красти іноземні активи безкарно. Чому цього разу буде інакше? Бо «цей проєкт стратегічний»? Бо «ми підпишемо надійні контракти»?
Третє питання стосується стратегічного позиціонування. Навіть у гіпотетичному сценарії доступу до російських ресурсів американці змагатимуться з Китаєм, який має спільний кордон протяжністю 4 200 кілометрів, вже побудував трубопроводи на сотні мільярдів, не обмежений міркуваннями громадської думки чи західних санкцій. Росія стала економічним сателітом Пекіна. Якщо хтось «з’їсть пиріг» російських ресурсів, це буде Китай. Питання закрите, дискусія завершена, поїзд пішов.
Чому ніхто не вчиться на історії
Найзагадковіше питання полягає не в тому, що відбувається, а чому кожне покоління американських бізнесменів повторює ту саму помилку попри очевидний історичний трек.
- Перша теорія пояснює це короткостроковим мисленням: топ-менеджери корпорацій мислять кварталами та опціонами, якщо можна показати зростання виручки цього року, ризики через п’ять років стають проблемою наступників.
- Друга теорія звертається до синдрому винятковості: кожен вважає свій випадок унікальним, «ми не ExxonMobil 1996 року, ми розуміємо Росію краще, у нас свої зв’язки».
- Третя теорія вказує на незнання історії: нове покоління бізнес-лідерів не читало про ЮКОС, Hermitage для них — якась давня історія, ExxonMobil — «то було інше керівництво».
- Четверта теорія, найпростіша, зводиться до жадібності: потенційний прибуток затьмарює очевидні ризики, «так, там проблеми, але ресурси величезні!».
Усі чотири теорії правильні одночасно, що пояснює циклічність помилок попри накопичення емпіричних доказів неефективності та небезпечності російських інвестицій для американського капіталу.
Адже завжди могла бути альтернатива. Ті мільярди могли піти в американський сланцевий сектор, нафтовидобуток у Гаяні або стабільні юрисдикції з передбачуваним правовим середовищем. Вони могли створити десятки тисяч робочих місць в американській економіці, підтримати розширення в безпечних ринках із зрозумілими правилами гри. Натомість ці гроші опосередковано профінансували російську військову модернізацію та збагатили осіб, афілійованих з правлячою групою навколо Путіна.
Існує також аргумент, що економічна взаємодія може модерувати поведінку авторитарних режимів через створення взаємозалежності та підвищення вартості конфлікту. Емпіричні дані не підтверджують цю гіпотезу в російському контексті. У 2014 році, на момент анексії Криму, американські сервісні компанії нафтогазового сектору, німецькі машинобудівні гіганти та інші великі західні компанії були глибоко інтегровані в російську економіку через довгострокові проєкти та масштабні інвестиції. У 2022 році рівень економічної інтеграції був ще вищим завдяки розширенню торгівельних зв’язків та енергетичної залежності Європи. В обох випадках це не запобігло військовій агресії. Радше економічні зв’язки надали Росії ресурси для фінансування воєнних дій, створивши ілюзію, що санкційний тиск буде обмеженим через взаємну залежність.
Реальність, яку ніхто не хоче визнавати
Понад 500 американських компаній здійснили повний вихід з Росії після лютого 2022 року. Сукупні втрати американського бізнесу оцінюються в понад $50 мільярдів. Загальні втрати західних компаній становлять $107-170 мільярдів за різними оцінками. Близько $32 мільярдів американських активів залишаються заблокованими або перебувають під загрозою конфіскації через нові укази про «тимчасове управління» та компенсаційні механізми.
Пропозиція, яку сьогодні Кирило Дмітрієв представляє американським діловим колам, структурно ідентична пропозиціям 1996, 2003 та 2013 років: ексклюзивний доступ до величезних природних ресурсів, можливості спільних підприємств, перспективи стратегічного партнерства, яке принесе взаємну вигоду. Результати, з високою ймовірністю заснованою на описаному треку, будуть аналогічними: експропріація за наявності політичної доцільності, використання судової системи як інструменту примусу, конфіскація активів за наявності можливості та відсутності міжнародних засобів захисту.
Це не є ставкою на ринок, що розвивається, де ризики прораховані та збалансовані потенційним прибутком. Це є передачею американського капіталу клептократичному режиму, при одночасному посиленні ресурсної бази головного геополітичного конкурента Сполучених Штатів через створення структурної залежності Росії від Китаю.
Читайте також: Що недомовляє президент Фінляндії і про що Україні треба кричати
Американські бізнес-лідери традиційно керуються принципом навчання на попередньому досвіді, розуміють, що минула поведінка контрагента є найкращим предиктором майбутньої, усвідомлюють, що партнер з незмінним історичним патерном експропріації продовжить цю практику за наявності можливості та відсутності ефективних стримувальних механізмів.
Якщо представники ділових кіл в оточенні обраного президента Трампа вважають, що їхній досвід перевищує компетенції всіх попередніх учасників російського ринку, їм варто вивчити деталі справи акціонерів ЮКОСу та обставини загибелі Сергія Магнітського, юриста, який виконував свої професійні обов’язки і був катований до смерті в російській в’язниці.
Тим часом Китай не обговорює гіпотетичні можливості та не вибудовує «особливі стосунки». Китай методично будує трубопроводи, підписує контракти на десятиліття вперед, купує енергоносії зі значними санкційними дисконтами, здійснює розрахунки у власній валюті та систематично перетворює Росію на свій ресурсний придаток через створення інфраструктурної залежності, яку неможливо швидко переорієнтувати.
Американці можуть продовжувати вірити в «стратегічні партнерства» та можливість встановлення взаємовигідних відносин із режимом, який за багато років не продемонстрував жодного випадку дотримання довгострокових зобов’язань перед іноземними інвесторами. Історія показує: це не працює, ніколи не працювало, не працюватиме за збереження чинної інституційної структури російської держави та політичного керівництва. Але кожен раз бізнес-лідери думають: цього разу буде інакше, адже ми розумніші, досвідченіші, маємо кращі зв’язки. Це не оптимізм — це короткострокова пам’ять у поєднанні з синдромом винятковості. Трамп вміє дивувати. Але історія не дивує — вона повторюється. З кожним разом все більш трагічно.