7 травня в український прокат виходить психологічна драма «Втомлені» режисера Юрія Дуная. Це історія ветеранів Люби (Валерія Ходос) та Андрія (Дмитро Сова), які намагаються подолати травми війни, знаходячи підтримку у своїх почуттях, проте байдужість оточення й власні страхи стають серйозним випробуванням для стосунків. Та навіть після болю є шанс на новий початок і внутрішнє зцілення.
Торік фільм здобув «Золотого Скіфського оленя», Гран-прі 54-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», і тоді ж режисер переймався за долю свого проєкту: «Там були жінки, і вони розказували, що фільм викликав у них сльози. І це було дуже важливо для мене, тому що основне завдання, яке я ставив перед собою, — це створити якийсь місток для порозуміння між цивільними і військовими, які переживають ПТСР. Тому що військові, які страждають на посттравматичний розлад, стикаються з нерозумінням, і дуже часто виникають конфліктні ситуації. І я б хотів, щоб цей фільм допоміг людям краще розуміти військовим». Також у 2026 році «Втомлені» отримали спеціальну відзнаку Премії НСКУ імені Сергія Параджанова — «За експеримент та пошук особистої інтонації».
Це повнометражний дебют Юрія Дуная, який є одним із найбільш досвідчених українських операторів-постановників. Він співпрацював з відомими українськими режисерами, зокрема Валентином Васяновичем («Звичайна справа» та «Креденс»), Тарасом Томенком («Сентиментальна подорож до планети Параджанова»), Марисею Нікітюк («В деревах»), польським режисером Мачеком Хамелою («Звідки куди») тощо.
Дмитро Сова, виконавець однією з двох головних ролей у «Втомлених», так описує кіно: «Головний меседж цього фільму — що ми стоїмо перед великою проблемою, на яку зараз ніхто не звертає увагу. Війна так чи інакше закінчиться або перейде в якусь іншу фазу, і люди, які захищали, повернуться або будуть намагатися повертатися до соціального, нормального життя. І ми маємо бути готові допомагати їм». Валерія Ходос, яка зіграла роль Люби, переконана, що кінодраму варто подивитися насамперед тому, що «зараз у кожній родині є військові або люди, дотичні до війни, і з кожним роком відстань між цивільними та військовими тільки зростає». Також для неї цей фільма цей фільм став «зверненням до родин, які не завжди розуміють своїх близьких, багато військових не говорять про свій досвід, закриваються, і дуже важливо, щоб вони відчували підтримку».
Юрій Дунай так розповідає про свій проєкт: «Ця історія зачепила мене насамперед своєю емоційною правдою. У центрі сюжету — не сама війна, а її наслідки для людини: травма, сором за власне тіло та спроба навчитися жити після пережитого. Люба не пам’ятає моменту свого поранення, і ця втрата пам’яті стає символом психологічного захисту. Водночас це створює внутрішню напругу історії, адже зрозуміло, що справжня причина її болю прихована глибше і рано чи пізно має повернутися». В інтерв’ю Радіо Свобода режисер також зазначив, що починав знімати цей фільм цивільним, а закінчував, уже ставши військовим: «Тільки потрапивши в систему, починаєш усідомлювати цю величезну прірву, яка існує між військовими і цивільними І тільки потрапивши в систему, починаєш усідомлювати цю величезну прірву, яка існує між військовими і цивільними. Коли ми готувалися до зйомок, я багато спілкувався з травмованими військовими. З їхніх слів я чув про те, що є проблема нерозуміння цивільними. Але весь масштаб я усвідомив, тільки одягнувши форму. І мені хотілося б, щоб цей фільм привернув увагу цивільних до того, що поряд з ними знаходяться люди, які втратили здоров’я. Навіть якщо вони не отримали травм видимих зовні, війна все одно залишає дуже глибокі психічні травми. І з цими людьми потрібно бути дуже обережними, тактовними, не зважаючи на те, що вони можуть поводити себе дивно, для цивільних. Тому що без цього розуміння, без нашої підтримки вони не зможуть реабілітуватися».
Важливо, що до роботи над фільмом долучилися військовослужбовці та ветерани, які стали частиною команди й акторського складу.
