Як українська медієвістика пережила ХХ століття: колоніальна травма й інтелектуальна відвага

Для західноєвропейської культури Йохан Гейзінґа, Марк Блок, Ернст Роберт Курціус, Еріх Ауербах, Джон Толкін, Клайв Стейплз Льюїс, Жак Ле Ґофф, Умберто Еко, Каролайн Вокер Байнум та інші медієвісти стали провідниками у світ Середньовіччя, змінивши уявлення про «темні віки» на захопливий інтелектуальний серіал.

Тим часом українська медієвістика ХХ століття потерпала від низки викликів. З одного боку — це колоніальна травма, коли метропольні наукові школи десятиліттями заперечували окремішність українського культурного процесу ХІ–XVIII століть, блокуючи дослідження та виводячи ключові тексти за межі національного канону. З другого боку — це інституційні бар’єри: брак академічної свободи, обмежений доступ до архівів та тривала ізоляція від світового контексту, що заважали кабінетній праці вийти в публічну площину.

Про дослідницьку відвагу, тяглість наукових шкіл та неочевидні точки входу в українське Середньовіччя й Бароко розповідають літературознавиці Наталія Пелешенко та Дарія Сироїд.

Читайте також: Чим заповнена літературознавча полиця

— Ми часто захоплюємося західними інтелектуалами на кшталт Умберто Еко чи Жака Ле Ґофа, але мало знаємо про своїх медієвістів. Які інституційні, історичні причини у ХХ столітті завадили українським вченим захопливо розказати про Середньовіччя, Ренесанс і Бароко в різних форматах і для різних аудиторій?

— Тривале колоніальне перебування в імперіях накладає відбиток на розвиток гуманітаристики, зокрема й медієвістики. Метропольні «світила» в усі часи ставили під сумнів будь-які згадки про українськість давніх пам’яток, про окремішність українського письменства Середньовіччя і Бароко. Мене колись вразив факт про те, як Володимир Перетц, тоді професор Київського університету, вперше запропонував студентам окремий курс лекцій з історії українського письменства, але як же це не сподобалося колегам в столиці імперії.  Учитель Перетца Олександр Соболевський у березні 1904 року написав йому листа, де з подивом і незадоволенням висловився щодо його лекцій із «малоросійської літератури давнього періоду». Він заявив, що ніякої малоросійської літератури в ХІ столітті знайти нереально, що можна говорити про належність «Слова» Іларіона та інших текстів до малоросійської літератури лише як про гіпотезу.

Читайте також: Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років

І це не був одиничний випадок. Це була система. Коли мій чоловік [доктор філологічних наук Юрій Пелешенко. – Авт.], дослідник літератури Середньовіччя, наприкінці 1980-х років мав захищати кандидатську дисертацію «Українська література XIV–XV ст. і другий південнослов’янський вплив», його опонентом мав бути Геліан Прохоров, якого страшенно дратували згадки про окремішність українського письменства епохи Середньовіччя, і він нічого іншого не вигадав із позиції своєї зверхності, як зірвати захист неявкою та ненаписанням опонентського відгуку. Ситуацію врятувала Людмила Сафронова, яка дійсно тоді гарно ставилася до українських дослідників, включно з Григорієм Грабовичем.

Отож я би не порівнювала наших дослідників зі знаними у світі науковцями, бо Умберто Еко чи Жак Ле Ґоф — це постаті світового масштабу. Але їхні методології впроваджували українські вчені, зокрема якраз покоління, які прийшли в медієвістику в 1970-х — 1980-х роках. Можна згадати Миколу Сулиму, Богдану Крису, Леоніда Ушкалова, архиєпископа Ігоря Ісіченка, Олександра Александрова, Юрія Пелешенка, Петра Білоуса, Ганну Павленко та ще дуже багатьох науковців, які розпочинали свій шлях під керівництвом Володимира Крекотня, Леоніда Махновця, Олекси Мишанича. Уже в наступні десятиліття ввійшли ще молодші дослідники різних наукових шкіл: львівської (Назар Федорак, Дарія Сироїд), одеської (Євген Джиджора), харківської владики Ігоря Ісіченка: Олександр Борзенко, Олена Матушек, Тетяна Гец, Тетяна Трофименко та харківської Леоніда Ушкалова: Наталія Левченко, Катерина Борисенко, Ольга Новик тощо. Названі школи та прізвища не вичерпують всю історію питання. Маємо вже й найновіші дисертації, захищені протягом останніх трьох років. Це і Ольга Петренко-Цеунова та Олена Пелешенко з Могилянки, Лілія Бомко з ЛНУ імені Франка тощо. Звісно, якби в Україні були більш сприятливі умови для наукової роботи!..

І я тут не про війну, а про матеріальні та організаційні чинники, коли «реформи» в освіті буквально вбивають бажання бути в науці.

Читайте також: Імітація як норма

— Як формувалися сучасні уявлення про літературу українського бароко й чому ця епоха стає ключем до розуміння не лише минулого, а й новітнього літературного процесу?

— Найперше я би хотіла сказати про те, що спадщина Середньовіччя і Бароко в уяві пересічного українця, а часом і фахівця, є таким «мертвим вантажем», до якого ніби зовсім і не потрібно звертатися. Радянська ідеологічна машина працювала на те, щоб позбавити колонізовані народи їхньої культурної пам’яті. А мистецтво епох, названих колись не дуже коректно «давньою літературою», є тим «місцем пам’яті», куди періодично повертається творча уява митців наступних епох, зокрема вже і ХХІ століття. Колись на межі 1980-х — 90-х я була дипломницею і слухачкою наукового семінару владики Ігоря Ісіченка, тоді вже знаного й амбітного дослідника ранньомодерної літератури. До речі практика наукових семінарів «дожила» у ХНУ імені В. Каразіна до останнього часу, але, на жаль, здається, зникла. Отож щороку кілька мовознавців і кілька літературознавців факультету пропонували теми для наукового семінару, робота якого мала тривати протягом трьох років і завершуватися захистом дипломної роботи. Все майже за Умберто Еко, який у своїй праці «Як написати дипломну роботу» говорить про те, що праця над такого штибу дослідженнями має тривати не менше ніж пів року, але й не понад три роки. Запис у науковий семінар із вивчення досліджень літератури українського Бароко владики Ігоря (тоді доцента Юрія Андрійовича Ісіченка) і подальшу роботу в ньому вважаю Божим провидінням, бо саме це і сформувало мої подальші наукові зацікавлення.

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»

Владика Ігор запропонував нам тоді тему з вивчення барокового письменства в різних наукових осередках від ХІХ століття до кінця 1980-х років в Україні та в діаспорі. Це вже тоді, понад 35 років тому, навіть у середовищі студентів він намагався окреслити основні центри, постаті, концепції дослідників літератури XVII – XVIII століть. Кожна з нас сімох, записаних на цей семінар, обирала для себе осередок, із науковим доробком якого мала працювати три роки. Я інтуїтивно вхопила тему про закордонні дослідження бароко (все, що знайдеться), яка вивела мене на важливі спостереження й роздуми про розвиток української літератури, основні тенденції та закономірності.

Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу

Найперше й найголовніше тоді було знайомство з доробком Дмитра Чижевського, з його теорією «хвиль», що й вивело мене на циклічні концепції культурно-історичних змін, які існували в європейській гуманітаристиці від кінця ХІХ століття, від «Народження трагедії з духу музики» Фрідріха Ніцше і праць мистецтвознавця Генріха Вельфліна, який започаткував формальну парадигму вивчення творів живопису і скульптури під оптикою чергування двох опозиційних типів художнього мислення: ренесансного й барокового. Хоча стильова дихотомія не вичерпувалася цими означеннями, арсенал їхніх назв був достатньо великий: реалістичний / нереалістичний, класицистичний / романтичний, аполлонівський / діонісійський, раціоналістичний / ірраціоналістичний, первинний / вторинний, класицистичний / маньєристичний тощо. Я ще на початку 1990-х захопилася цією концепцією, побачила її дієвість попри певні нюанси та недохопи, які виникають при будь-якій спробі структурувати й систематизувати матеріал, а тим паче такий осяжний, як історія літератури та мистецтва. Тоді ж, у студентські роки, мені страшенно відгукнулося ще одне твердження Дмитра Чижевського про значення бароко як епохи, що наклала помітний відбиток на всю подальшу історію народу, формуючи його національний тип та духовність.

Читайте також: Доба Бароко: коріння нашої самобутності

Отож із переконанням у релевантності типологічних концепцій для інтерпретації літературних творів пізніших періодів, зокрема модернізму та постмодернізму, де «відживлюється» текст барокової доби, знакової для української ментальності, я вийшла на свої теми в літературознавстві, теми, по’вязані з рецепцією духовного спадку доби Бароко в українській літературі ХХ–ХХІ століть. До речі, чесько-українська дослідниця Зіна Геник-Березовська зазначала, що в жодній із національних культур дух і характер барокової епохи не мають такого вирішального значення, як для української літератури. Недарма ж у нашому мистецтві та літературі за частиною художніх образів епохи Бароко закріпився статус національних архетипів (вертеп, бароковий театр, триярусна сцена, козак Мамай, мандрівний філософ, школяр-пиворіз, смерть з косою тощо), навіть сама доба ХVII–XVIII століть стала певним архетипом національної свідомості.

Читайте також: Друге цвітіння бароко в Гетьманаті Павла Скоропадського

Фото. Євген Сверстюк, Андрій Куримський, Зіна Ґеник-Березовська, Іван та Надія Світличні

Розмірковуючи над рецепцією культури бароко, я зрозуміла, що український бароковий театр і драматургія як найяскравіші репрезентанти культури XVII–XVIII століть приваблювали чи не найбільше митців наступних епох, приваблювали формою, символікою, образами-алегоріями тощо. Тут захований великий потенціал як для наукових досліджень, так і для популяризації барокових текстів. Може, наприклад, для того, щоб краще зрозуміти деякі положення філософії Григорія Сковороди, варто прочитати драми Валерія Шевчука «Сад» і «Вертеп»? Або щоб осягнути низове бароко, варто прочитати фрагмент із роману Олеся Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і чужа молодиця», де йдеться про виставу мандрівних студентів Києво-Могилянської академії на вакаціях, представлену на міському майдані містечка Мирослава. А образний світ барокових п’єс, зокрема алегорій, можна краще зрозуміти, ідучи від пародії на них у «Перверзії» Юрія Андруховича. І таких прикладів безліч. А драматургія і проза доби модернізму, з їхньою експлуатацією барокової форми, зокрема триярусного поділу сцени та використання інтермедій, мистецького синтезу тощо. Звичайно, найперше згадується драматургія Миколи Куліша та сценічні експерименти Леся Курбаса, але цим не вичерпується перелік авторів і явищ.

Читайте також: Театр як виховання еліт і простір для дискусії: розмова з Ганною Веселовською

Цьогоріч мені пощастило викладати курс «Української химерної прози» (дяка нашим студентам, які записалися на нього, бо то була моя мрія). Прочитавши колись велику частину цього масиву, була подивована тим, скільки ще цікаво-барокового заховано в текстах, віднесених до цієї течії в українській літературі. Інколи вже здавалося, що студенти закидають мене помідорами за чергову згадку про поетику й естетику Бароко, а вони під час презентацій своїх проєктів додавали ще цікавих спостережень стосовно цього. Впевнена, що популяризувати культуру епох, про які ми сьогодні говорили, і потрібно, і можливо.

Читайте також: Українська література до Котляревського: як повернути її в культурний обіг

— Чого бракувало українському інтелектуальному середовищу у ХХ столітті, щоб виплекати «зірок» медієвістики світового рівня, на кшталт Жака Ле Ґоффа й Умберто Еко, і чи змінилася ситуація сьогодні?

— На питання, чому в українські гуманітаристиці ХХ століття не сформувалося постаті на кшталт Жака Ле Ґоффа, відповісти доволі просто, глянувши на обставини, в яких власне з’явився історик Ле Ґофф. Потрібне наукове середовище, його системна робота, академічна свобода — і тоді може з’явитися така постать, чи як найкращий плід витвореної наукової традиції, чи навпаки як спротив до неї (бо спротив — це теж плід), з новими ідеями, підходами та інтерпретаціями. Якщо говорити власне про Середньовіччя, то туди в радянські часи краще було взагалі не пхатися, та й після 1991 року страхи й упередження, разом із більш прагматичними перепонами, не сприяли творенню наукових шкіл чи хоча б спільнот. До цього треба ще додати брак належної освіти, яка дозволяла б вивчати спадщину в її можливих контекстах, доступ до рукописів, брак співпраці між різними фахівцями-істориками, тобто справжньої інтердисциплінарності. На моє глибоке переконання, без добре розвиненої академічної, «закритої» для широкого загалу, науки така захоплива, але правдива, розповідь неможлива. Тут маю на увазі не лише наукові осмислення, але системну роботу з джерелами, починаючи від створення каталогів, підготовки критичних видань чи інших джерельних публікацій. Це трудомісткий процес, який потребує доброї освіти, часу і розуміння суспільства; його результати не будуть зрозумілі широкому загалу, але без них неможливе цікаве й атрактивне потрактування історичних тем.

Читайте також: Запит на складність

Щодо ранньомодерного періоду — ситуація набагато краща, загалом в історичних науках і в історії літератури зокрема. З одного боку, чимало проблем — ті самі, але є добрі дослідники, як і приклади вдалих співпраць між ними. Власне Леонід Ушкалов — приклад того відповідального науковця, який лише після багатьох років наполегливої «кабінетної праці» дозволив собі говорити про теми своїх досліджень легко й на широкий загал.

Якщо ж згадувати про Умберто Еко, то, мабуть, у нас є подібна постать — Валерій Шевчук, насамперед великий письменник, який і в дослідженнях ним залишався. За це не раз зазнавав і критики від колег, водночас саме через його книжки багато хто відкривав для себе світ українського бароко.

Читайте також: Валерій Шевчук: 85-ліття книжника

— Які ключові імена, праці, школи, інтелектуальні традиції української медієвістики різних періодів є особливо знаковими?

— Можна назвати багато імен тих, хто зробив щось важливе для дослідження середньовічної і ранньомодерної літератури. Але насамперед — це Іван Франко, той, хто зробив дуже багато і може бути найкращим прикладом природної синхронізації з європейською наукою.

Читайте також: «Гаєм, гаєм зелененьким ходить Довбуш молоденький…»: 150 років дебютному роману Івана Франка

— Які теми в українській медієвістиці найбільш пропрацьовані, а які залишаються недостатньо дослідженими або майже не артикульованими?

— За роки незалежності вдалося згрубша опрацювати тексти так званого оригінального письменства. Це заслуга не лише дослідників, які бралися за ту чи іншу тему, а й тих, хто організовував таку працю. Маю на увазі насамперед Олексу Мишанича. Він всіляко сприяв, щоб витворилася ціла мережа дослідників у різних куточках України, робота яких «покривала» фактично всі жанри. Микола Сулима, Богдана Криса, арх. Ігор Ісіченко, Леонід Ушкалов, Юрій Пелешенко, Микола Корпанюк, Петро Білоус. Список може бути набагато довший.

Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд

Разом із тим не думаю, що можна вважати щось цілком дослідженим. Це мав би бути постійний процес переосмислення, пошуку нових контекстів і питань, верифікації попередніх результатів. І добре, коли навколо теми формуються групи дослідників, які здатні дискутувати, допомагати одні одним.

Невивченою залишається перекладена література. Ті тексти, які були перекладені з грецької чи латинської мов у різний час і які мали не менш важливе значення, ніж ті тексти, що були написані на українських землях. Зрештою, вони впливали на оригінальне письменство й навіть на фольклор. Вони є нашою часткою у спільнохристиянській спадщині; відкривають дуже цікаві аспекти комунікацій, впливів і української локальної адаптації.

Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати

— Що варто почитати людині без фахової філологічної освіти, яка хоче познайомитись і спробувати зрозуміти українську середньовічну й ранньомодерну літературу та інтелектуальну традицію: які тексти, автори є найкращими точками входу?

— З досвіду викладання, великий успіх завжди мають «Мандри» Василя Григоровича-Барського. Не завжди, але часто студентів захоплюють вірші Івана Величковського. «Житіє Теодосія Печерського», особливо його перша частина, — теж може бути цікавим сучасному читачеві. З перекладених текстів, великий інтерес студентів завжди викликає Житіє Марії Єгипетської (Димитрій Туптало ввів цей текст у свої «Житія святих» без змін, в його первісній формі, пояснивши, хто його автор). Але часом до літератури середньовічної добре прийти через літературу пізнішу. Я її полюбила, читаючи вірші Празької школи і драми Лесі Українки.

Читайте також: Нереалізовані плани Лесі Українки: язичники, літописи й бібліотечна кар’єра