Як відомо, Охтирці майже 400 років, і вона поділяється на 10 козацьких сотень. Колись вони існували юридично, зараз – в уяві мешканців, серед яких немає того, хто б не знав кордонів своєї сотні.
Отже, броджу я тепер по цих сотнях, і у кожного поета, якого тільки зустріну, також і поетки, цікавлюсь, що вони знають про найгучнішу літературно-політичну сварку в післярадянській Україні.
Років скількись тому, ще до втрати Криму, один відомий український письменник сказав, що він вже віддав би Росії той вкінець зросійщений Донбас і так врятував би Вітчизну від тяжких майбутніх пригод. Дослівно у нього вийшло далеко не так обтічно. «Перетворити Україну на реально вільну європейську країну неможливо при збереженні Донбасу в її складі». Теж українська і не менш відома письменниця на це відгукнулась одним з її улюблених слів: «Дурень». Що ж він? «А я її люблю», – ось що сказав він про неї у відповідь, і більше нічого…
Серед їхніх літературних побратимів і… ось як сказати про сестер? Посестри? Мабуть, так: серед їхніх літературних посестер і побратимів в кожній з охтирських сотень я ще не зустрів нікого, хто хоча б щось чув/чула про цей двобій. Не кажучи вже за людей більш-менш далеких від літературної роботи, а такі в кожній сотні ще є. Їх навіть дещо більше, ніж поеток, поетів, прозаїків і публіцистів.
Читайте також: Містечко як альтернатива поділу на столичність і провінційність
Що до мене, то мені тоді дуже сподобалась відповідь того чоловіка пані, яка його так по-базарному образила. Людина зі здоровим гумором, він, подумалося, також мудро усвідомлює, що вплив літературного цеху на людство загалом і на Неньку зокрема не такий значний, як їм обом хотілося б. А коли так, то навряд чи варто ворогувати через розбіжності в поглядах навіть на такі жагучі речі, як майбутнє того ж Донбасу та самої України. Щодо суті справи, то його погляд у цьому випадку був, по-моєму, справді чудний. Отак буває: людина розумна, а верзе казна-що.
Втім, охтирчан оці мої мудрування не цікавили. Вони миттєво відгукувалися лише на почутий зміст тої сутички – і так коротко і різко, що було просто незручно наштовхувати когось на розлогі пояснення.
«Як це – віддати?!».
Всього три слова.
Усе може бути хоча б тому, що все вже десь було. Знаємо держави, які втрачали не тільки якийсь відсоток своєї землі, а всі сто. Знаємо і обставини. Їх багато, а відтінків ще більше. Мене зараз переймає не військово-політичне становище України, Росії і світу, а тільки настрій охтирських сотень, котрий диктує їм оці три слова.
Не люблять люди нахабства – ось що хочеться зразу сказати поверх всякої історії, політики і соціології з філософією.
«Ты меня уважаешь?» – з давніх пір допитують один одного російські співпляшники перед тим, як дати, буває, волю рукам. Що може означати ця вимога, повною мірою зазнав на собі не хто інший, як Тарас Шевченко.
Давайте зайвий раз згадаємо…
Це сталося під самісінький кінець його 10-річної солдатчини. Він відмовився помогоричити в компанії офіцерів-новаків. Вони тут же помстились йому рапортом, ніби він одному з них «наделал дерзости матерными словами». Ось-ось мав причалити пароплав, на якому він би назавжди покинув край заслання… «Делать нечего, спрятал гордость в карман и отправился просить прощения. Простоял я в передней у мерзавца битых два часа. Наконец он допустил меня к своей опохмелившейся особе. И после многих извинений, прошений, унижений даровано мне было прощение с условием сейчас же послать за четвертью водки».
Таке приниження не завадило йому того ж року не тільки «с наслаждением» прочитати, а й занести до свого щоденника вірш самого Федора Тютчева, та не який-небудь, а той, котрому судилося до сліз розчулювати всі наступні покоління особливо вразливих синів і дочок «матушки России». Це – про «край родной долготерпенья» з його «бедными селеньями» і «скудной природой», який, «благословляя», не раз обійшов сам Христос, «удручённый ношей крестной», а що стосується іноземців, то що з них взяти:
Не поймет и не заметит
Гордый взор иноплеменный,
Что сквозит и тайно светит
В наготе твоей смиренной.
Той же Тютчев написав теж знаменитого вірша з нагоди Кримської війни. Він побачив у ній не що інше, як «Божье попущенье», через що «не целый мир, но целый ад»,
«все богомерзкие народы со дна воздвиглись царства тьмы» і поперли на Росію, щоб взяти її в полон – її, котра являє собою не що інше, як «лучших, будущих времён глагол, и жизнь, и просвещенье».
Шевченко про те ж саме був іншої, прямо протилежної думки:
Мій Боже милий, знову лихо!…
Було так любо, було тихо:
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк! І знову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
гризуться знову…
Тютчев зважено сумував, що царь Микола не дуже квапився здійснювати його, Тютчева, мрію про панування Петербурга над Парижем, Берліном і самим, звичайно, Римом з його клятим папством. Шевченко, зі свого боку, ніяк не сумував, потерпаючи від Миколи, а ненавидів цього «неудобозабываемого фельдфебеля», і не за те, що той не зміг захопити ті ж таки Дарданелли, а навпаки, за те, що намагався.
А тютчевські «бедные селенья» в той же час йому більш ніж подобались!..
Знавці всього вже немало написали і ще напишуть, змагаючись між собою, як треба розуміти таке ставлення Шевченка до своїх сучасників – майбутніх класиків російської літератури і всіх мистецтв. Там був не тільки Тютчев. Там був і «наш великий Лермонтов», і «великий Брюллов», і «бессмертный М.И.Глинка» з його «геніальною» «Жизнью за царя» і далі, далі…
Мені зараз думається про дещо інше. Що ж там мерехтіло, та ще й таємно, в російській злиденній глибинці, окрім того, що Тютчеву, а, як виявилось, і Шевченку, принаймні 26 жовтня 1858 року, хотілось бачити?
У багатьох в Росії, звичайно, своє уявлення, за що їх не люблять. «За те, що ми найкращі на Землі, – кажуть вони хоча й не так прямо. – А тим, хто нас не любить, треба робити щось погане. Яку ще підставу знайти і навіщо її шукати?».
Серед тамтешніх «майстрів культури» немало ніби цілком притомних, обдарованих і освічених людей, яким скажи: «Нас не люблять» – і ти для них навіки свій. Пояснювати, про кого і про що мова, не треба. Але спробуй вимовити не «нас», а «вас» – і ти, теж навіки, чужий. Дещо складніше буде в тому випадку, якщо сказати: «Заспокойтесь, друзі. Вони вас не не люблять – ви їх просто не цікавите»! Відгук по змісту буде приблизно такий: «Ні-ні, хай не люблять, аби тільки не забували, що ми є, а для цього маємо їм нагадувати про себе. І не так: будь ласка, будь ласочка, продовжуйте не любити нас, бо інакше навіщо нам бути на цьому світі? А так, як тільки ми вміємо: бо інакше вас не стане на цьому світі!».
«Я що, не жива людина? Не маю права на поспішні враження час від часу? Також і на гострі суперечності в собі? – мабуть, сказав би сьогодні Шевченко деяким новим своїм читачам із молодих і тому особливо вимогливих. – До того ж я, з вашого дозволу, поет, – продовжив би він, трішки повагавшись. – Можу я інколи підпасти під настрій навіть російського “сочінітєля”, під чари його пісні?».
Ось українство врешті-решт і повеліло собі триматись подалі від тих пісень. Щоб зберегтись.
