Про що перше ви думаєте, коли чуєте «Полтава»?
Якщо ваші відповіді: галушки, козаки, відьми, біленькі хатки, Гоголь, Котляревський та Полтавська битва, то вітаю — ви озвучуєте типові стереотипи з нашого колоніального спадку. Це не є погано. Ріжте мене, але галушки на Полтавщині найсмачніші! А проте історія і культура цього регіону значно глибша за міфи, які століттями зрощувала й згодовувала нам імперія. А ще значно багатша — хоча це багатство ще потребує введення у загальноукраїнський культурний контекст.
Це усвідомлення для мене досягло абсолюту під час перебування на Полтавській літературній резиденції на запрошення культурної аґенції «Терени».
Полтава та її імперський спадок
До цих двох тижнів я, звісно, бувала у Полтаві у справах або як туристка, поверхово досліджуючи місто, — проте, як показала резиденція, цього замало. Лише глибоке занурення, переживання досвіду «тимчасово місцевого» допоможе відчути душу міста, яка проявляється через людей та їхні історії. В межах резиденції я мала чимало дивовижних зустрічей. Одна з них була з архітектором, краєзнавцем, мистецтвознавцем і співавтором книжки «Глина в українській культурі» Артуром Арояном, який провів для нас із сином екскурсію містом.
Спробую поділитися думками, які мене наповнили після цієї прогулянки — і, сподіваюся, ви зрозумієте, чому вектором свого есе я обрала саме колоніальну спадщину Полтави і скарби, які ще потребують перевідкриття.
Екскурсійний маршрут ми завершили у Кадетському саду — на мою думку, найбільш імперському місці в усій Україні. І саме там мені подумалося, що Полтава — типова жертва імперського міфотворення. Її активна розбудова і перетворення на місто почалися після 1709-го. У той злощасний рік Московське царство перемогло Швецію, Іван Мазепа, захищаючи землі від випалення перед наступом шведів, пішов проти Петра І — і, як наслідок, Україна потрапила під повну московську військову окупацію й щораз більші обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави.
Саме у Кадетському саду архітектурний імперський спадок Полтави немов кричить: це місто побудоване імперією, таким було і буде.
Але правда в тому, що це лише один із шарів. Досі дискусійним залишається питання, що з цим шаром робити: безжально здерти чи спробувати осмислити?
Чи можна просто «стерти» минуле
Найлегше — відкинути колоніальні наративи, особливо зараз, у період великої війни і лютої ненависті до ворога — спадкоємця імперії. Важче, як золотошукач, просіяти їх крізь сито і спробувати з піску видобути золото: те, що імперія у нас вкрала, те, що привласнила, — щоб повернути це собі.
Колоніальні наративи — тема моїх постійних роздумів, актуалізованих перевиданням мого дебютного роману «Лазарус». Це фентезійна історія в декораціях Києва 1913 року. Нові читачі, які взялися за текст уже в розпал повномасштабного вторгнення, подекуди гостро зреагували на зображення імперської реальності (Київ, як і Полтава, на початку ХХ століття входив до складу Російської імперії). Іронія в тому, що історію легко переписати, але важко відкинути, стерти начисто. Відкинуте, але не переосмислене, все одно проростатиме. Цього ніколи не могла зрозуміти імперія. І нам точно не слід повторювати її помилки.
Імперія прагнула ігнорувати українську культуру. Але саме в Полтаві, як ніде, відчувається, яку життєдайну силу вона мала. Попри заборони та ігнорування, національна свідомість повсякчас проростала. Я аж ніяк не стверджую, що заперечення колоніального досвіду призведе до активізації російських наративів (хоча такий ризик завжди існує). Волію лиш наголосити на тому, що справжнє завжди перемагає штучне. Імперські міфи були насаджені, але… в придатний для того ґрунт.
Ми не були звичною (у сучасному розумінні постколоніального дискурсу) колонією. Ми брали участь у створенні імперії (згадаймо бодай вплив ректора Київської академії Феофана Прокоповича на Петра І). І це дозволило імперії не тільки видавати наше за своє, а й переконати, що її — це наше, в такий спосіб стираючи нашу ідентичність, перетворюючи українців на росіян. І тому так важко зараз говорити про діячів минулого.
Нам природно хочеться ясності: розділити на чорне і біле. А насправді потрібно осмислити і прийняти багатошаровість. Для мене прийняття й осмислення складної ідентичності Полтави — це усвідомлення, що полтавець Іван Петрович Котляревський не тільки був засновником нової української літератури, а й зробив військову кар’єру в імперській армії. Панас Мирний увечері писав романи, а вдень — як Панас Рудченко — сумлінно (аж до чину дійсного статського радника) працював чиновником у полтавській казенній палаті.
Такі факти біографії не роблять цих героїв менш цінними для нашої культури, але дозволяють зрозуміти, який шлях ця культура пройшла до самоусвідомлення. Який шлях пройшла мічена імперськими пам’ятниками Полтава, а головне — як ми маємо сприймати її зараз.
Читайте також: Від первоцвітів до первоцвітів. Полтавщина — це по любові
Адже, скажімо, саме в Полтаві народився Симон Петлюра; і саме тут у 1900 році у будинку Софії й Олександра Русових він уперше почув виступ ідеолога українського самостійництва Миколи Міхновського. Промова справила на Петлюру таке сильне враження, що під її впливом він почав політичну кар’єру.
Але пам’ятника Петлюрі у Полтаві досі немає. Мені сказали, що полтавці важко пережили встановлення монументу Мазепі (його навіть підривали у 2016-му), тож до Петлюри ще «не доросли». Це жарт, у якому багато про душу міста.
Центр відродження національної ідеї
Мене не перестає дивувати, як — попри столітню русифікацію і перетворення на символ імперії — Полтава змогла стати одним із центрів відродження національної ідеї.
Саме у Полтаві у 1903 році сталася непересічна подія: зібрався весь цвіт української літератури, включно з делегатами від Галичини й Буковини, — Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Микола Міхновський, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Леся Українка, Гнат Хоткевич та інші, — щоб відкрити пам’ятник Котляревському і заявити імперії, а перш за все собі, що така література існує.
І саме тут у 1908 році спорудили Будинок Полтавського губернського земства, безцінний перший приклад нового архітектурного стилю — українського модерну.
Від керамічної плитки на фасаді до рослинних розписів усередині — все в ньому дихає українською традицією. Архітектор Василь Кричевський осмислив народні мотиви, але це вже не ті опереткові малоросійські розваги, якими так захоплювалися у пітерських кафешантанах. Це висока українська культура, яку завжди заперечувала Російська імперія, — а вона розквітла, попри заборони.
Є легенда, що місцева влада дуже боялася, як на український архітектурний виклик відреагує цар під час відвідин Полтави. Та, попри страх, будинок було споруджено. А дозволи дала та сама зрусифікована, до зубів вірна імперії місцева влада. Місцева влада зі складною, як в самого краю, історією та ідентичністю.
Совєцькі маркери у полтавському просторі
Здавалося б, розпад Російської імперії мав дозволити українській культурі вповні розправити плечі. Але колесо історії знову крутонуло не на нашу користь (як і під Полтавою у 1709-му). Імперію Романових замінила інша, на позір антагоніст, а насправді — спадкоємець. В імперські будівлі навколо Кадетського саду заселилися нові радянські установи. У величне приміщення Кадетського корпусу — радянські військові школи (в одній із них, зокрема, вчився Микола Ватутін, пам’ятник якому ми нещодавно заледве прибрали з Маріїнського парку в Києві). Останнім «квартирантом» Кадетського корпусу стало Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. Символічно, що його розформували у буремні 90-ті. Зараз ці імперські споруди або порожні, або готуються спорожніти. Якщо до повномасштабного вторгнення ще були плани щодо реконструкцій та реновацій, то тепер їх немає. І невідомо, чи будуть. Імперія може скільки завгодно стверджувати, що це місто її — було таким і буде, — але будинки, що розсипаються, є німими символами мертвонародженості, насильно насаджених міфів. І ці будинки або будуть переосмислені й інтегровані в новий український контекст, або зникнуть.
Іншим символом уже радянської імперії у Полтаві є Музей авіації. У 1924 році тут був побудований військовий аеродром, який став стратегічно важливим під час Другої світової війни. У 1944–1945 роках у місті базувалися американські бомбардувальники, що здійснювали вильоти за трикутником Англія–Італія–Полтава. Місцеві ентузіасти досі збирають по всьому світу фотографії, які розповідають про те, що робили американці в Полтаві.
Пізніше полтавський аеродром став місцем дислокації 3-ї гвардійської важкої бомбардувальної авіаційної дивізії. З 1985 по 1987 рік її очолював майбутній перший президент Ічкерії Джохар Дудаєв. На жаль, у 2007 році, згідно з Лісабонським протоколом і Масандрівською угодою про принципи утилізації ядерної зброї, на полтавському аеродромі розрізали останній Ту-22М3, а аеродром перетворили на музей. (Слухати про це в умовах повномасштабки було особливо болісно.) І це знову про непереосмислений імперський спадок, який змусив нас повірити у придуманий міф про «братів, які ніколи на нас не нападуть», і відмовитися від сильної авіації.
Читайте також: Як пам’ятають своє минуле міста і містечка Полтавщини
Деколонізаційні процеси складні й травматичні. Пам’ятник Петру І прибрали, але монумент слави на честь 100-ліття Полтавської битви (той самий «Орел») з центру Кадетського саду — ні. В експозиції музею історії Полтавської битви зараз немає звеличення перемоги Петра І, але є багато про шведів. Мені навіть здалося, що більше, ніж про українців. Вторгнення росіян зупинило ремонт у Краєзнавчому музеї, і поки що ви не зможете насолодитися інтер’єрами колишнього Будинку губернського земства. Але цей будинок стоїть, як і Лубенська земська лікарня, побудована за проєктом Дмитра Дяченка у стилі українського модерну, як і десятки шкіл у цьому ж стилі за проєктом Опанаса Сластіона.
Так, переосмислювати потрібно. А тим паче — і це найважливіший висновок із моєї резиденції — варто зосередитися на спадку, до якого раніше не доходили руки (бо ж його затуляли галушки, козаки, відьми, біленькі хатки та інші стереотипи).
Віднайти своє полтавське коріння
З літературної резиденції я привезла шість кілограмів книжок про творчість майже не відомого мені доти Опанаса Сластіона, про Кричевського та його родину. А ще — зв’язки зі своїми київськими дослідженнями (наприклад, онука Василя Кричевського Катерина Кричевська-Росандіч дружила з важливим для Києва художником-хронографом Григорієм Малковим) та художню ідею, яка вже дозріває у моїй голові.
Окрім книжок у валізах, моїм надбанням на резиденції стали нематеріальні артефакти: від зустрічей із читачами до фотопрогулянки осіннім містом. Але особливе місце серед калейдоскопу вражень посіла експедиція Полтавщиною з «Подорожніми».
І вона якраз про перевідкриття, про традиції та їх сучасне осмислення.
Неймовірно вдячна культурній аґенції «Терени» — зокрема й за те, що я змогла розділити досвід мандрівки не тільки з чудовою компанією, а й зі своїм сином.
На щастя, він у свої десять не відчуває тягаря імперської спадщини. І тим цінніше було наповнювати його «білі сторінки» сучасними скарбами цього краю.
Мій син уперше приміряв етнічний костюм у етнографічному музеї «Древо» (село Козубівка) для атмосферної фотосесії, яку нам зробив Володимир Попов, скуштував сир, який виготовляє переселенка з Луганщини Олександра Герасимова, та вино з місцевої винарні Владислава Олійника.
Із Опішнянської гончарної артілі ми привезли до Києва свічники-рибки, а з Опішні — сотні світлин із Державного музею-заповідника українського гончарства та Музею мистецької родини Кричевських. Мене вразила концентрація музеїв у цьому невеликому селищі, а сина — пластичність глини та її роль у культурі України.
Із дивовижної краси Чернечого Яру ми мали б привезти терен, який мій син натхненно збирав у хащах, — але ягоди з’їли дорогою. Вся надія на тернівку, якою дорога Тетяна Терен (вибач, якщо здаю секрет) обіцяла пригостити цього року.
У селі Решетилівка — у Всеукраїнському центрі вишивки та килимарства — ми вчилися ткати килими, а я собі постановила колись придбати традиційну, білим по білому, решетилівську вишиванку.
Паросток дуба з гаю Кочубеїв, що неподалік Диканьки, тепер ростиме на Київщині. За легендою, під одним із кочубеївських дубів чекала на гетьмана Мазепу його кохана Мотря Кочубеївна. А те, що вивезений нами жолудь проріс у новій землі, — знову про зв’язки культурні й родинні, очевидні та забуті.
У колі «Подорожніх» ми ділилися своїми полтавськими історіями — тим, чим ця земля особлива для кожного з нас. А виявилося, що таки особлива для кожного. Я пригадала, що моя бабуся ще підліткою прожила літо 1944-го на залізничній станції біля Кобиляк. І їй цей край після голодної «середньої полоси Росії» здався наповненим життям і добробутом.
Після цього я переконана, що якщо потерти будь-якого українця, можна знайти полтавське коріння (як і коріння з будь-якого іншого регіону). І так з’являється неймовірне відчуття приналежності до землі, навіть якщо ти на ній і не народився, а ще — базове розуміння великої української родини, значно глибше за всі насаджені міфи. І це знову про зв’язки й терени.
Полтава, Полтавщина та й багато українських земель, особливо лівобережних, назавжди зранені колоніальним досвідом. Ми лише вчимося з ним жити. Повномасштабна війна вповні дала зрозуміти, з яким ворогом ми маємо справу, з ким мали справу століттями до цього моменту. Тепер час прийняти свою складну ідентичність, свій спадок: переосмислити, відкрити наново, закохатись, як уперше, і продовжувати любити, передаючи цю любов іншим. Кожен регіон нашої прекрасної країни заслуговує на свого закоханого, який розказуватиме про його скарби іншим. У моєму серці — поряд із Києвом та Кримом, яким присвячена більшість моїх текстів, — тепер і Полтавщина. Тож чекайте на історії, які вже пишуть і ще напишуть наступні учасники Полтавської літературної резиденції. І не тримайтеся за стереотипи: переосмислюйте, відкривайте, досліджуйте, щоб бути винагородженими найріднішими у світі скарбами — українськими культурними скарбами.
