Останніми місяцями ми дедалі частіше вибираємося не в кіно, а в театр. Квитки на постановки стають справжнім скарбом і перепродаються з рук удвічі дорожче. Імена Уривського, Петросяна, Богомазова звучать не лише в крихітній культурній бульбашці, а й далеко за її межами. Чим є для нас театр? Чому ми повернулися до української драматичної класики, яку так ненавиділи перед ЗНО, НМТ, ну, або перед іспитами — залежить від того, до якого покоління себе зараховуємо? І що дає нам театр у буремні часи?
У фільмі «Гамнет», екранізації однойменного роману ірландської прозаїкині Меґґі О’Фаррелл, є сцена постановки найвідомішої трагедії європейської літератури. Згорьована дружина Шекспіра Аґнес, чий єдиний син рік тому помер від чуми, стоїть у залі просто серед селян. Те, що відбувається на сцені, її невимовно дратує: який це має стосунок до її дитини та її болю? «Не називайте його імені», — кричить вона акторам. Цієї миті мистецтво для неї — фальшивка, не просто імітація реальності, а глузування з неї. Та потім Аґнес бачить юного Гамлета — натхненного і погано нафарбованого. До Гамлета виходить привид його батька у виконанні самого автора, і між ними відбувається розмова та остаточне прощання. Аґнес із залу шепоче: вони помінялися місцями. Вілл бере на себе долю сина, стає привидом, аби той і далі жив — принаймні до п’ятого акту. Його самопожертва символічна, але біль цілком реальний. Найвідоміший драматург в історії апелює до улюбленого прийому: перелицювання у спробі обманути когось, у цьому випадку смерть — змусити її взяти не того, на кого вона розраховувала.
Одна із наймогутніших функцій театру — як і літератури, до речі, — спробувати різні варіанти життя, навіть ті, яких не зазнаєш наживо. Біолог Роберт Сапольські вважає, що ми від початку не мали можливостей їх прожити. Науковець стверджує, що людина позбавлена вільної волі: наші вчинки — це сукупність безлічі факторів впливу. Ми — поле битви купи різних історій. Втім, я не можу прийняти такої гіпотези бодай тому, що це фактично знімає відповідальність з наших ворогів. Я вірю у свободу волі й у відповідальність, яка настає через прояви цієї свободи. Театр показує нам не лише життя, яких ми вже не можемо прожити, а й ті, які ще маємо шанс обрати. На відміну від кіно, вистава дарує відчуття перебування у моменті просто зараз: ти всередині подій, а не сторонній щодо них, ти можеш ступити на цей путівець.
Не так давно ми з подругою сходили на постановку про родину Косачів «Більше краси, ніж туги». Це історія про вечір перед Великоднем: молодше покоління збирається в домі Олени Пчілки, аби обговорити все, що їх бентежить — лікування Лесі у Єгипті, проблеми із забезпеченням Оксани, що мешкає у дорогій Лозанні, кар’єру Михайла Кривинюка, зятя Пчілки, а ще, звісно, питання мови, церкви й цензури. Час від часу вся когорта дещо неочікувано починає співати (і щоразу я згадувала монтіпайтонівський скетч «Ніхто не чекає на іспанську інквізицію»). П’єса загалом викликала в мене більше туги, ніж відчуття краси, але наштовхнула на кілька спостережень. Леся Українка в цій постановці вже почувається дуже хворою і навіть планує придивитися собі місце на кладовищі — й водночас просто у цей момент працює над «Лісовою піснею», живе історією волинських лісів. Вона втомлена, але ще не «наша хвора Леся». Ми ніби завмираємо перед можливістю того, що Леся не помре й станеться диво — адже зранку все промовляє про воскресіння і життя. Нас підводять до ідеї, що головна драматургиня нашого канону житиме ще багато десятиліть. Про що вона написала б? Яким було б повне зібрання її творів? Відомо про останню п’єсу, конспект якої авторка надиктовувала сім’ї. Це була драма «На передмісті Александрії…», обіцяна альманаху «Арґо». Згодом Ольга — до речі, у виставі вона постійно наголошує на важливості опікуватися Лесею — зазначить, що невдовзі перед смертю її сестра змінила останні слова твору: замість прокляття, закінчила молитвою до бога сонця Геліоса: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх». Сонце — це образ вічного повернення, циклу, нескінченного помирання і відродження. Все це корелює із думкою «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає». У «Лісовій пісні» Леся Українка випробовує думку про творче безсмертя. У театрі нам пропонують цей варіант як один із можливих: а що як воскресіння таки станеться? А раптом не все ще втрачено? Ми знаємо, коли померла Леся, але це не заважає нам сподіватися.
У сцені смерті Гамлета у вже згаданому фільмі до головного героя трагедії простягають руки глядачі. Підтримують не актора, а саме Гамлета, бо його життя та смерть реальні, вони відбулися просто на очах натовпу. Театр дає змогу опинитися всередині події, на відміну від кіно, де завжди присутній візуальний кордон — екран. А ще театр породжує відчуття солідарності й співчуття до інших — це, до речі, аж ніяк не риторичне твердження. Так, у виданні «Journal of Experimental Social Psychology» було опубліковано дослідження, яке засвідчувало, що після вистави глядачі з більшим розумінням і співчуттям ставилися до груп людей, зображених у п’єсі, і навіть донатили більші кошти благодійним організаціям, зокрема й не пов’язаним із самою виставою. Понад те, позитивне ставлення зберігалося і за кілька тижнів після постановки. Театр підвищує нашу людяність, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо. Ми ніби бачимо життя інших наживо — кіно такого ефекту не дає.
В античні часи вважалося, що театр конче потрібний, аби сформувати справжнього громадянина. Тож тим, хто не міг собі дозволити квитки, влада Афін виплачувала допомогу із фонду Теорика, або ж Фонду свят. Збереглися дані, скільки отримували найбідніші у періоди постановок: ішлося про два оболи на день — цього вистачало не недорогі місця. Понад те, держава та багаті громадяни проплачували й самі постановки. Це добрий приклад того, як культура стає частиною суспільного договору, щоденного життя. Театр без перебільшення формує громадянське суспільство — і це одна з причин його популярності в Україні сьогодні.
У 2023-му вийшов звіт Європейської комісії про те, що культурні заходи впливають на становлення демократії і соціальної згуртованості спільноти, і ці показники не залежать від рівня освіти чи статків. Культурна діяльність об’єднує людей і сприяє поширенню толерантності, формуванню громади. Участь у постановках і навіть їх споглядання стає засобом комунікації між тими, кого розділяють політичні та релігійні погляди чи просто стереотипи. Коли бачимо інших наживо, проживаємо їхні історії, ми відкидаємо саму практику іншування, екзотизації незвичного. Починається діалог — а це основа для побудови суспільства, яке на нашій території ніколи не було геть однорідним.
Цікавий ефект вистави справляють на акторів. Професорка Університетського коледжу Лондона Антонія Гамільтон розповіла про дослідження, проведене на репетиціях за допомогою портативних пристроїв для візуалізації роботи мозку (йдеться про інфрачервону спектроскопію — functional near-infrared spectroscopy). Науковці вимірювали активність мозку професійних акторів просто під час репетиції драми Шекспіра. Виявилося, що митці буквально використовують власне тіло як інструмент: їхня префронтальна кора, що відповідає за відчуття самості, була пригнічена, тобто вони фактично перевтілювалися в іншого героя. Тож це справді історія про те, що «кожному приписаний свій вихід, не одну з них кожне грає роль».
У часи, коли Тімоті Шаламе іронічно заявляє про занепад опери й балету (і справедливо отримує за це по голові), спеціалізоване видання Лондонської театральної спільноти каже про приріст відвідувань театру на 11 %, якщо порівняти з доковідним рівнем. Пандемія привчила європейців до роботи з дому й активностей поза домом, адже невідомо, що буде далі. Доклався до цього, імовірно, і проєкт «Британський театр у кіно» — покази найкращих постановок на екрані, де можна побачити у головних ролях, зокрема, і зірок кіноекрана: Бенедикта Камбербетча, Джонні Лі Міллера, Девіда Теннанта. Окремі вистави, як-от «Дванадцята ніч» режисера Тіма Керролла відтворюють естетику XVII століття, наближаючись до того, як це могло виглядати на сцені шекспірівського «Глобуса».
Традиція — це діалог із минулим, який ніколи не зупиняється. Невідомо, чи триватиме у нас театральний бум, яким буде театр майбутнього, чи й далі постановки класики так цікавитимуть глядачів. Але щось важливе у нашому суспільстві театр уже зрушив і змінив — а це немало для наших непростих часів.
