Лубенська старовина: розмова з праправнучкою фольклориста й етнографа Василя Милорадовича

Завітавши до Лубенського краєзнавчого музею, відвідувач майже напевне спинить погляд на двох пожовклих від часу книжках, представлених у самому серці експозиції:

— «Украинскія тайныя знанія и чары (Этнографическій очеркъ)»

— «Казки і оповідання (Записані в Лубенщині)».

Автор обох — фольклорист, етнограф, краєзнавець над краєзнавцями Василь Милорадович. Причина такого пошанівку в тому, що Милорадович першим дослідив побут, фольклор і мікротопонімію не окремих сіл на Лубенщині, а цілого повіту. Наступні дослідники рівнялися на його зосередженість і методичність. Скажімо, Олена Пчілка в праці «Украинския колядки (текст волынский)» пише про важливість систематизації пісенного матеріалу з одного «тісного краю» і сподівається, що її волинська збірка викличе такий самий інтерес, «як колядки й обряди полтавські, з одного Лубенського повіту, надіслані високоповажним колегою, паном Милорадовичем». Науковий авторитет Василя Милорадовича був і лишається настільки великим, що годі здогадатися: етнографія з’явилася в його житті вже на пенсії, як гобі.

Народився майбутній краєзнавець 13 січня 1846 року в селі Токарі, що на Лохвиччині, в родині нащадків козацької старшини. По закінченню юридичного факультету Харківського університету працював помічником присяжного повіреного в Полтавського окружному суді, пізніше, аж до 1890 року, — мировим суддею в Лубенському повіті.

Як наголошує етнограф Володимир Горленко, «на службі В. П. Милорадович постійно стикався із злиднями та кривдами селянського життя», тож робота в суді допомогла йому «глибоко вивчити народну культуру та побут». Коли ж вийшов на пенсію, взявся за народознавство професійно: у журналі «Кіевская старина» 1890 року було опубліковано першу фольклористичну працю Василя Милорадовича — «Свадебныя пѣсни въ Лубенскомъ уѣздѣ, Полтавской губерніи». В цьому тексті він не просто паспортизував зібраний матеріал, але й показав його в межах ритуалу, послідовно представивши обряди весільного дійства: від завивання гільця до розділення короваю та покривання молодої. Із кожним новим записом і студією дослідник зростав, виборюючи визнання спільноти. Так, у 1899 році Російське географічне товариство нагородило Василя Милорадовича срібною медаллю за збірку казок Полтавської губернії. А 1903 року його було обрано почесним членом Полтавської вченої архівної комісії.

Та найбільшим змагом для вченого стали перегони з поступом епохи. Хоч Лубенщину досліджували й перед тим (це робили Матвій Номис, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Анастасій Зайкевич), Василь Милорадович бачив у фольклористичних і народознавчих напрацюваннях чимало лакун, які потрібно було заповнити, і то якомога швидше. У передмові до збірника «Народные обряды и пѣсни Лубенскаго уѣзда, Полтавской губерніи» (1897) він писав: «Не можна надалі зволікати зі збором творів народної творчості, особливо з огляду на загальну обов’язкову грамотність, до якої прагне повіт і яка неминуче знищить останні залишки старовини».

Отож Милорадович невтомно спілкувався зі своїми респондентами, фіксуючи їхню пряму мову з точністю досвідченого діалектолога, і не цурався жодного матеріалу — відповідно до настанови колеги Миколи Сумцова: «Наука не знає дрібниць у народному житті, для неї все однаково важливо». Найпаче це помітно в праці «Житье-бытье лубенскаго крестьянина». Доки багато етнографів були зацікавлені лиш у видовищних і поетичних митях із життя українського селянства, Василь Милорадович зосереджувався на його щоденному побуті: замість милування пишною вишивкою, запис процедури прання, а стравопис святкового столу поступається нотаткам із народного городництва та садівництва.

Зібрані матеріали науковець ретельно досліджував, зокрема застосовуючи метод порівняльного аналізу. Так, у статті «Народная медицина…» Василь Милорадович зазначає, що одержану інформацію про народне лікування в Лубенському повіті зіставляв із даними іноземних збірників фольклору. Так само й у «Замѣткахъ о малорусской демонологіи» проведено паралелі між українськими демонологічними віруваннями й повір’ями інших далеких народів. Приміром, українська практика притрушувати долівку попелом, аби на ранок побачити сліди заблуканого мерця, нагадує Василю Милорадовичу ідентичні звичаї перуанців та племені го з Філіппінських островів. Будучи людиною широкого кругозору, науковець вважав українське народознавство частиною світової науки — і невтомно сприяв цій інтеграції.

Чимало в українській фольклористиці Василь Милорадович зробив уперше:

• першим описав обряд прощання рекрута з родиною та сусідами,
• одним із перших увів термін «народна онейромантика» в дослідженнях народного снотлумачення…

Його працездатності можна тільки позаздрити. Та хай яким насиченим був робочий графік Василя Милорадовича, він завжди знаходив час для своїх рідних.

До дня народження дослідника Тижню вдалося поспілкуватися з Валентиною Іванівною Пицяк — його праправнучкою.

---

— Валентино Іванівно, розкажіть, будь ласка, про свій родинний зв’язок із етнографом Василем Милорадовичем.

— У Василя Петровича було четверо дітей. Старша дочка — Марія Василівна. У Марії Василівни було троє, й одна з її дочок, Анастасія Данилівна — моя бабуся.

— Чи збереглося серед нащадків прізвище Милорадович?

— У нашому роду ні, адже це жіноча лінія. У Василя Петровича був син Іван Васильович, і в нього теж дві дочки. Одна з них носила прізвище Милорадович до останнього, не переходила на чоловікове. Але вона вже померла. Жила в Мурманську.

— Що члени родини пам’ятають про Василя Петровича?

— Моя бабуся, звичайно, згадувала його: це її дєдушка, як вона казала. «Дєдушка Василь Петрович». Із розмов було зрозуміло, що вона ставилася до нього з великою пошаною — цю шану та любов прищепила їй її мама, дочка Василя Петровича Марія Василівна. Бабуся розказувала, що він багато працював. Чимало рукописів було в кабінеті. Марія Василівна потім читала з рукописів дітям казки, які він записав. Казала: «Подивіться, це дєдушкіни труди». Саме слово «труди» вона вживала. Марія Василівна перейняла батькове почуття гумору: він часто жартував, сміявся заразливо. А ще був завжди підтягнутим, багато ходив пішки.

Там, де жив Василь Петрович [у с. Литвяки — прим. ред.], був великий сад, і чимало дерев він посадив сам, щепив яблуні — любив це робити. Бабуся, згадуючи, казала, що він був добрий, великодушний.

От, наприклад, коли після збору врожаю треба було розподіляти зерно, то ділили коробами так: селянинові менше, панові більше. А Василь Петрович ділив по справедливості, він говорив селянину: «З мене цього стане, а тобі все одно не вистачить — чи до святок, чи до весни, щоб садити, — ти ж усе одно прийдеш». Тож Василь Петрович давав більше за інших панів. І казав: «Можливо, ви думаєте, що пан нічого розуміє, але ж я бачу, що в тебе семеро чи там восьмеро дітей, і тобі цього не вистачить».

Раніше це все розповідала працівникам музею [Лубенського краєзнавчого музею ім. Гната Стеллецького — прим. ред.] моя мама, надавала інформацію. Зовні вона дуже схожа на бабусю Марію Василівну. Але зараз хворіє, тож відмовляється від таких розмов: це її тривожитиме.

— Ви кажете, що казки дітям читали з рукописів. Можливо, якіcь особисті речі Василя Петровича лишились у родині, хоча б ті ж фотографії?

— Ви знаєте, нічого не збереглося. Родину виселили з будинку, який Василь Петрович збудував для себе в селі Литвяки… І розмістили там лікарню.

— Про які роки йдеться?

— Це вже було за більшовиків, 1921–1922 роки. У лікарні лежали хворі на тиф. Мабуть, не можна було залишати цей будинок, або не знаю чому — ну, розібрали. Це сталося в 1958 році. Побудували з цих матеріалів медпункт невеликий і велику водокачку — не як башту, трохи меншу, але все ж. А рукописи погоріли. Ні меблів не лишилося, нічого, — певно, ними в лікарні топили грубку. Колись давно приїжджали з Києва і питали (ще Марія Василівна була жива): може, залишилася тросточка його (він із тросточкою ходив), може, капелюх?… Ні, говорять, нічого не залишилось, не можна було нічого врятувати.

Василь Петрович був поміщиком, дворянином. У роки, коли встановлювалась радянська влада, належати до сім’ї Милорадовичів було небезпечно. І Марія Василівна боялася щось зберегти через страх за своє життя й життя дітей. А зробити це непомітно не встигла: спочатку-бо думають про живих, а вже потім про померлих.

— Чи збереглося в селі Литвяки його поховання?

— Так, він там помер і був похований у склепі, але ж після 1917 року ходили різні люди, попросту банди, що розкопували могили багатих і грабували. Поховання Василя Петровича було зруйновано — його поховали не на основному кладовищі, а через дорогу, на так званому «панському». Тоді Марія Василівна попросила людей, щоб вибрали його останки, і перепоховала на тому самому кладовищі, але не в склепі, а у звичайній могилі. Це маленький шматочок поля навпроти литвяківського кладовища, на відстані 300–500 метрів.

Я планувала встановити там звичайний пам’ятник, але це, мабуть, буде вже після війни.

— Як мешканка Лубенщини ви ще відчуваєте дух лубенської старовини, про яку писав Василь Милорадович?

— Пройшло дуже багато часу, все змінилося, Лубни зараз — це сучасне місто, але Василь Петрович, наскільки я знаю, самі Лубни не описував — його цікавили села Лубенського повіту. Колись по дорозі на Ждани я побачила з вікна автобуса рядочок тополь — і мені пригадалося, як Василь Петрович писав, що неподалік села Шеки видно італійські тополі. Можливо, це були ті самі?

Коли приходить весна, я згадую його опис весняного сонячного дня в селі, де стояла стара церква — зараз точно не пам’ятаю, чи це було село Піски, чи Березоточа. Або от Сула — яка вона мальовнича, як верби похилися… У дитинстві бабуся мені завжди казала: «Дивися, ось це дєдушка описував отак, отак…». Завжди він наголошував на красі рідної природи. Тож і для мене це тепер пов’язано з ним.

У Лубнах був будинок, який належав його жінці Марії Акимівні. Збудував цей дім її дід — Петро Федорович Андрєєв. Де він стояв, було знайдено за записами, щоправда, не Василя Петровича, а іншого краєзнавця. І згадалося: бабуся мені розповідала, як зі своєю мамою приїжджала на базар у Лубни, щось вони там скуплялися, а потім ішли до цього дому. Тоді я вже зрозуміла, де воно було, бо ж і базар був не там, де зараз. Там трохи далі стояв будинок Милорадовичів, це був Посульський спуск.

Бабуся раніше казала, що будинок стояв на Хорольському спуску. Вона була дитиною, і їй слово «спуск» врізалося в пам’ять. Проте в радянські часи вулиці Посульський спуск не було, був тільки Хорольський. І ми ніяк не могли второпати, де був той будинок. А тепер ця вулиця є.

— Чи щось відомо про рід Марії Акимівни — дружини Василя Петровича?

— Її батько Аким Петрович Андрєєв був завідувачем хлібних складів, жінку його звали Анастасія Нога. Таке прізвище мали поміщики в Снітині. Прізвисько Ножиха перейшло й на Марію Акимівну, тому хоч дружина Василя Петровича й була Милорадович офіційно, але інколи позаочі її кликали Ножихою. За переказами, стара Ножиха, мама Марії Акимівни, відкрила в Снітині школу для селянських дітей.

Батько Акима Петровича — Петро Федорович Андрєєв, чиновник, відставний колезький асесор. І наскільки я зрозуміла з тих записів, що мені вдалося знайти, він був толковою людиною: знався на земляних породах і копалинах. На початку ХІХ століття в його розпорядження були надані всі міські вали для виготовлення селітри. Він був авторитетним спеціалістом, його навіть запрошували на розкопки лубенського Верхнього Валу — укріплення ще з тих часів, коли Володимир Великий збудував наше місто. Стільки часу відтоді спливло! Там же відбувалися битви — нашаровувалися останки воїнів, коней… От Петро Федорович і брав участь у розкопках, розповідав, оцінював.

Дружина Петра Федоровича походила з роду снітинських Новицьких, була дочкою Акима Андрійовича Новицького. Оце так. Я кому казала, то вони не вірять! Ну, я кажу вам чесно, це правда. Новицьких же багато. У цього Акима була дочка Марія. І він за неї давав такий посаг: село Висачки, частину Снітина, Висачківську гору. Вона вважалася багатою нареченою. І, дивіться, її звали Марія Акимівна, а жінка Василя Петровича — теж Марія Акимівна: через покоління вони так називали.

— Серед предків Василя Петровича були вихідці з Сербії. Чи цікавився він своїм сербським походженням?

— Він загалом цікавився своїм родом. Василь Петрович був найстаршим сином у сім’ї, тож у нього зберігалася родословна книга Милорадовичів. І теж її втратили. Говорила бабуся, що вона була прошита і з червоним шнурком, плетеним. Може, Марія Василівна десь її закопала — я не знаю. Хай там як, не стало її, немає. Але там було записано, що Милорадовичі походять від сербських графів Охмукевичів, що також називалися Храбреновичами. Вони з’явилися в Україні в 1711 році. Звичайно, Василь Петрович усе це знав.

Батько Василя Петровича — Петро Іванович, мама — Софія Іванівна Карпінська-Кравцова. Дідусь його, по роду Милорадовичів, Іван Антонович одружився з Шостак Олександрою Григорівною, яка, до речі, була дочкою бунчукового товариша. Вони теж із козацької старшини. А Антон Гаврилович — це вже їхній прадід.

Із Сербії приїхали Михайло Ілліч і Гаврило Ілліч — два брати. Михайло Ілліч був гадяцьким полковником, а потім його зняли. Різні джерела це по-різному пояснюють. Наш рід походить від Михайлового брата — Гаврила Ілліча, що посідав уряд гадяцького полковника після смерті брата Михайла. Він прибув до Росії з сином Антоном, а дружина лишилась у Сербії. Гаврилові були жалувані маєтки Нехаївка та Калюжинці в Чернігівській губернії. Пізніше Антон Гаврилович заснував неподалік хутір Пручаї — на цьому хуторі і провів дитинство Василь Петрович Милорадович.

— Нещодавно одну з лубенських вулиць було перейменовано на честь Василя Петровича. Як вважаєте, ім’я Милорадовича зараз достатньо відоме чи попереду ще багато роботи?

— Як вам сказати… Це ім’я відоме серед краєзнавців, вчителів історії та літератури — представників інтелігенції. Але багато хто, звичайно, не розуміє, чому змінили назву вулиці, хто такий Милорадович. Здається, останнім часом побільшало публікацій у газетах і розповідей на радіо. Напевно, люди почали дізнаватися. Хоч зараз такий страшний час — війна: всі зайняті своїм, тож із популяризацією складно. Напевно, по закінченню війни треба зайнятися цим активніше.