Цьогоріч минає сота річниця від дня загибелі Симона Петлюри — лідера першої Української республіки. Він програв війну з більшовиками й емігрував, але отримав чимало шансів обʼєднати українських емігрантів та залучити більше союзників задля нового етапу боротьби. Терористичний акт, здійснений Самуїлом Шварцбартом, став великою несподіванкою для всіх українців і, крім безлічі негараздів, великою мірою відклав визвольні дії на багато років. Про те, як цю подію сприйняла Європа та українська діаспора, досить добре відомо, а що відбувалося в інформаційному просторі окупованої України, може розповісти тогочасна преса. Адже вбивство Симона Петлюри стало не лише політичним атентатом, а й моментом формування радянського міфу про «петлюрівщину».
Як убивство Петлюри застало совєцьку пропаганду зненацька
У 1920-х роках преса виступала основним засобом масової інформації, що формував суспільно-політичну думку підсовєцького населення України. Нашвидку оформлена преса за своїм характером була суто ідеологічною та пропагандистською і з самого початку окупації вільнодумства не пропускала. І це попри те що її часто творили люди, яких ми сьогодні знаємо як репресованих чи дисидентів. Ліквідація неписьменності в СССР, яка щедро використовувала такий український майданчик, як «Просвіти» та «хати-читальні», тільки під червоно-комуністичними знаменами, посприяла поширенню пропаганди, адже альтернативного джерела інформації просто не було. Тому можна уявити, як легко сприймалася монопольна більшовицька інформація українцями, а особливо молоддю.
У 1926 році більшовики в Україні почувалися досить сильними, але були скуті тривожним очікуванням нападу з боку демократичних країн, які не визнавали влади Лєніна у Кремлі. Про це можемо довідатися, зокрема, з газет, які часто містили міжнародну інформацію з натяками на можливі геополітичні зміни, невигідні СССР.
Самі газети в «Українській Соціалістичній Совєцькій Республіці» у той час за призначенням і аудиторією поділялися на дві основні групи: республіканську та регіональну пресу. До республіканських видань, що виходили у 1926 році, належали харківські (тобто столичні):
- «Вечернее радио»,
- «Вісти»,
- «Красная Армия: газета политуправления Украинского Военного округа»,
- «Культура і побут: Вісти ВУЦВК»,
- «На зміну: щотижнева газета піонерів»,
- «Народній учитель»,
- «Пролетарий»,
- «Радянське село»,
- «Юный Ленинец»,
- київська газета «Молодий більшовик: орган ЦК ЛКСМ України».
Регіональні газети мали значно ширше коло назв, однак їх суттєво обмежувала відсутність можливостей самостійного аналізу міжнародних подій. Тому вони здебільшого відтворювали повідомлення республіканської преси.
У перші дні після вбивства риторика совєцької преси ще не виглядала цілком уніфікованою. Це може свідчити, що пропагандистська модель реакції формувалася вже постфактум.
Початкова реакція республіканської преси
Найоперативніше про смерть Симона Петлюри у підсовєцькій Україні повідомила газета «Вісті ВУЦВК», яка вже 26 травня 1926 року надрукувала новину з Парижа. У повідомленні зазначалося: «В С. Петлюру стріляв українець, заявивши, що він мстить Петлюрі за вбивства на Україні руських і євреїв…».
У наступному номері газета вмістила нарис А. Приходька «Петлюра», де автор писав: «Постріл емігранта пірвав ланцюг авантур героя незчисленних єврейських погромів, кривавих насильств…», — а далі підкреслювалося: «Коли Петлюра… сплітав собі павутину нових авантур і мріяв з допомогою Пілсудського в’їхати до Київа на білому коні…» — та узагальнювалося: «Діяч заслужив повне право бути занесеним на чорну дошку історії», бо «він став отаманом, виразником концепції “петлюрівщини», що походила з класово-економічної структури української дрібнобуржуазної дійсности; структури села і національними особливостями України».
Так постать Симона Петлюри подавалася українському читачеві одночасно як індивідуальний «ворог» і як закономірний продукт соціально-історичних умов.
Остап Вишня: між сатирою і розчаруванням
У межах того самого дискурсу відзначився і колишній учасник демократичного руху і чиновник УНР — Остап Вишня. У фейлетоні «Симон Васильович Петлюра» він іронічно оцінював політичну діяльність Отамана: «Генієм міжнародної політики, “організатором” (бо вмістив у потяг владу, територію та народ), “стратегом” (бо провів колією між Рівним і Кременцем цілу відроджену націю…)».
Завершення тексту містило риторичне запитання: «Яка безглузда голова, яка нескромна рука мала право витрачати на нього кулю?». Незважаючи на відверто глузливий характер фейлетону, варто відзначити його стиль. Остап Вишня не звинувачує Симона Петлюру у зраді чи буржуазності, а натомість гостро нарікає на невдалу політику Головного Отамана, що призвела до цілковитої поразки державності. Вочевидь, автор фейлетона дійсно мав чимало претензій до провальної державницької місії УНР. Тому коли довелося виконувати пропагандистське завдання зі знеславлення його як ворога більшовиків, Остап Вишня висловлював до убитого власне обурення.
Паралельно газета «Вечернее радио» розвивала власну інтерпретацію події, формуючи образ «вождя “зоологічного націоналізму — петлюрівщини”» та «продажного українського білогвардійця». Крім того, в цій газеті було опубліковано розлогу статтю про стан речей в українській еміграції, що містила огляд українських видань. Автор матеріалу нарікав на співчутливому ставленні до прибічників Симона Петлюри поляків, естонців (міністр Каарел Пуста відвідав Шевченкові роковини в Парижі) та інших супротивників більшовиків. Також поширювалися псевдоцитати з іноземної преси, яка характеризувала подію 25 травня 1926 року: «Підійшов українець і заявив, що він бажає помститися Петлюрі за здійснені петлюрівцями на Україні вбивства багатьох росіян і євреїв…». Також редакція вмістила «ідеологічний портрет» убитого супротивника: «продажний український білогвардієць», бухгалтер, що «змінив жупан і шапку-керенку на українську папаху» і «…отаман міфічної української республіки… що загинув у квартирі студентської богеми і легких жінок…».
«Комсомолець України» 27 травня повідомив про смерть діяча від рук «французького громадянина, що брав участь у лавах французів у І світовій війні… і помстився за жах який чинили петлюрівські банди в Україні…». У цій газеті, як і в «Красной армии», зазначалося, що перед тим, як сім разів вистрілити впритул, Самуїл Шварцбард крикнув до Симона Петлюри: «Захищайся!». Це, ймовірно, додавалося з метою «відбілення» убивці.
Кристалізація пропагандистського міфу
Регіональні газети УСРР здебільшого відтворювали центральні повідомлення без суттєвих змін. У них повторювалася базова формула: «Підійшов українець і заявив, що він бажає помститися Петлюрі за здійснені петлюрівцями на Україні вбивства багатьох росіян і євреїв…». Особливий наголос на «українцеві» та «французькому громадянинові, що брав участь в імперіалістичній війні» також зберігається майже всюди. У низці видань додавалися біографічні довідки, однак вони залишалися в межах негативної інтерпретації: Петлюру подавали як організатора «куркульсько-націоналістичних сил», відповідального за «авантюри» визвольного руху, наголошувалося, що саме Петлюра посприяв восьмимісячній німецькій «окупації» території України.
Реальна зміна тональності простежується у 1927 році під час судового процесу над Самуїлом Шварцбардом. У цей період риторика стає більш системною: суд подається як «буржуазний» і упереджений, а сам процес використовується для подальшого ідеологічного закріплення образу Петлюри як «ворога України».
Отже, офіційна совєцька преса 1926–1927 років демонструє перехід від первинної, непідготовленої інформаційної реакції до цілісної пропагандистської конструкції. Певною мірою це є свідченням про неготовність пропаганди до такої події, а отже, робить сумнівним факт чіткої привʼязки убивці до совєцьких каральних органів. Водночас, за дивним збігом, саме у 1926 році вийшов фільм «Пілсудський купив Петлюру», де, зрозуміло, УНР показано у не найкращому світлі. Образ Симона Петлюри в СССР поступово кристалізувався у пропаганді як символ «петлюрівщини» та антирадянського націоналізму, тоді як його смерть інтерпретували як історично закономірний фінал політичного опонента більшовицької влади.
Читайте також: Останні дні Симона Петлюри та доля його родини
Парадокс полягав у тому, що фізична ліквідація Петлюри подарувала йому інформаційне безсмертя. Прагнучи створити з «петлюрівщини» довготривалий інструмент для дискредитації ідеї української державності, совєцька, а згодом і російська пропаганда власноруч запустила зворотний процес — сакралізацію його постаті, перетворивши образ «петлюрівця» на символ боротьби за українську державність.
Парадокс полягав у тому, що відображення вбивства Петлюри сприяло його інформаційному безсмертю. Прагнучи створити з «петлюрівщини» довготривалий інструмент для дискредитації ідеї української державності, совєцька, а згодом і російська пропаганда (як і до того з «мазепинством» і пізніше — з «бадерівцями») власноруч запустила зворотний процес — сакралізацію його постаті. Адже для багатьох образ «петлюрівця» став символом боротьби за українську державність.
