Листопад добігає кінця, і ось-ось запанує дух Різдва. Правду кажучи, у комерційному вимірі він уже запанував, але цьогоріч я не буваю у торгівельних центрах, тож комерційного виміру свят не відчуваю. Те, що я відчуваю, це пізньоосінню погоду, ніби ще досить тепло і сиро, а опади снігу переважно лише в прогнозах, але зрозуміло, що раніше, ніж пізніше зима знову навідається. Відколи моїй собаці Ярі зробили операцію на нозі, я виводжу її лише на 5-10 хвилин кілька разів у день. Гуляти довше я змушую себе сам і мандрую добре знаними мені околицями, але все ж без особливого настрою, який супроводжував мене, коли я ходив на довгі прогулянки з Ярою. Вимушена перерва у регулярних прогулянках із псом показує мені, які переваги мають такі мандрівки і яке значення має пес у нашому житті.
Учора — після довгої перерви — ми з Міркою вирушили у «Art Gallery of Ontario» (AGO). У нас уже багато років є membership і ми регулярно, зазвичай щомісяця, там буваємо. Дивимося, що нового з’явилося, і переглядаємо одну чи дві зали з постійної експозиції. Це дає нам незмінне почуття приналежності до світу цінностей, які дарує мистецтво. Просто почуваємося добре, оточені витворами людського таланту, а іноді навіть генія. Цього разу ми хотіли побачити роботи художників українського походження, які зберігаються в колекції AGO: Олександра Архипенка, Наталки Гусар, Едварда Буртинського, але були представлені лише роботи Василя Курилика (Wiliam Kurelek), із яким канадійці, беззаперечно, сильно ідентифікують себе. Зрештою ми побачили ретроспективну виставку канадійської художниці Джойс Віланд (1930–1998). Джойс — одна з найвідоміших і найплідніших канадійських художниць минулого століття. Дружина легенди кіноавангарду Майкла Сноу і подруга Жуана Міро.
Віланд незмінно показувала в своїх роботах жіночу силу, делікатність, красу і емоції без необхідності порівнянь із чоловіками. Ретроспектива, яку варто побачити.
Наприкінці нашого візиту в музей ми традиційно з’їли ланч у їхньому ресторанчику, цього разу це був «AGO-гамбурґер», як завжди, дуже креативний і смачний. Я ділюся цими повсякденними пізньолистопадовими спостереженнями, щоб звільнитися від надміру дискусій у провідних ЗМІ і соціальних мережах навколо так званого мирного плану з 28 пунктів для України. Чим далі я заглиблювався в цей безперервний потік інформації, тим більше почувався позбавленим власної суб’єктної рефлексії. Від публічних осіб до людей, відомих тільки мені, кожен вважав за необхідне поділитися інформацією і висловити свою беззаперечно оригінальну думку. Чергові коментатори ґрунтували свої висловлювання на інформації, прочитаній чи почутій від попередніх коментаторів, а інформаційна концентрація ставала дедалі густішою, тільки не обов’язково більш зрозумілою. Адже ми знаємо тільки те, що «маємо» знати і ні на йоту більше. Тим часом історія розгортається далі, а ми не перестаємо бути її заручниками. Дискомфорт, який супроводжує ці листопадові гарячі новини не минає, тож час повернутися до мистецтва, яке не все пояснює, але дозволяє глибше зануритися в роздуми про минулі події. Цього разу це був фільм «Франц» відомої польської режисерки Аґнєшки Голланд.
«Франц» отримав змішані рецензії від критиків. Дехто хвалив амбітний нелінійний наратив і нестандартне зображення життя Кафки, тоді як інші критикували Голланд за відсутність чіткої точки зору й цілісності. Загалом фільм розглядають як жартівливе, а водночас багаторівневе дослідження спадщини Кафки, а не як традиційну біографію.
Навіть для такої досвідченої режисерки як Аґнєшка Голланд біографічний фільм виявився складним жанром. «Франц» — це величезний виклик, багатовекторність ідеї, які режисерка намагалась помістити в одну нелінійну наративну структуру. Голланд, чиє захоплення письменником перетворилось на життєву пристрасть, показує автора «Процесу» практично від колиски до могили, зображаючи Кафку з моменту його дитинства до передчасної смерті, рухаючись його життям, немов у калейдоскопі.
Фільм триває трохи більше двох годин, але здається значно довшим, ймовірно через те, що він не має форми традиційної лінійної оповіді.
Це точно креативний підхід, але не такий, який у цьому випадку здається переконливим.
Голланд також намагається зробити заломи в часі, неодноразово переносячи дію в біг сучасного празького музею Кафки, брендових гаджетів, туристичної прогулянки слідами Кафки і навіть їжі (сцена з гамбургерами а-ля Кафка). Усі ці прийоми мають на меті показати, як цей іконоборчий автор став лише продуктом, багатовимірним персонажем, зведеним до однієї площини тими, хто сприймає його як трагічного генія, не більше.
Вплетення сучасних сцен в історію життя Кафки викликає занепокоєння, тому що вони з’являються в непередбачувані моменти і ніби натякають, що фільм здатний розповісти значно більше, ніж вийшло, а коротку презентацію епізодів життя Кафки краще передавати через погляд з перспективи його посмертної спадщини.
Як підсумувала новий фільм Аґнеєшки Голланд критикиня Леслі Фелпрін із The Hollywood Reporter: «Завдяки цій інтенсивній, сповненій гумору і зворушливості інтерпретації Кафки у виконанні дебютанта Ідана Вайса ми запам’ятаємо цей фільм-портрет складної людини, який жив переважно у своїй голові, але умів проявляти ніжність до друзів і коханих».
Те, що зробила Голланд, це не лише оповідь про життя Кафки, це радше спроба описати сповнене безпорадності існування кафкіанських людей, якими ми всі так чи інакше є.