Один із найкращих американських романів — «Грай, як випаде» (Play It as It Lays, 1970) Джоан Дідіон — нарешті перекладено українською. В центрі — два подружжя: Марія і Картер, Гелен і БЗ. Марія була моделлю, потім зіграла головну роль у двох фільмах чоловіка — фестивальному і комерційному. Картер — популярний і вмілий режисер, що випускає один успішний проєкт за іншим. БЗ — продюсер, який уміє дружити з гангстерами, готовими інвестувати в кіно. Гелен — голлівудська дружина, яка навчилася вдавати, буцімто не знає, чим займається її чоловік насправді. Марія розлучилася з Картером і вбила БЗ, а Гелен після цього все ще намагається з нею дружити: про це ми дізнаємося десь на п’ятій сторінці роману, ніяких сюрпризів у сюжеті… Ну, не зовсім так, звісно: далі «Грай, як випаде» здивує, ще й як.
[Раптова дилема: чи можливо заспойлерити один із найвідоміших романів ХХ століття? Якщо для вас так, то перемотайте закурсивлений фрагмент]
Марії тридцять один. Походить вона з родини професійного гравця. Мати Марії наклала на себе руки чи то загинула в автотрощі, коли її донька, заледве підлітка, працювала моделлю. Смерть матері Марія переживала важко, і то в клінічному сенсі, зокрема мала глибоку депресію, на яку, втім, мало хто звернув увагу. Марія — акторка, має дві великі головні ролі в минулому, але нині майже без роботи чи з якимись прохідними ролями другого плану на кшталт «мудра вчителька». Річ у тому, що одного разу вона просто пішла зі знімального майданчика — певно, через депресію, — але тепер довіри до неї, а відтак і роботи для неї, нема.
У Марії є донька Кейт, їй чотири. Дівчинку нещодавно госпіталізували, діагноз нам не повідомлять, але прихильники роману реконструювали його як тяжку форму розладу аутичного спектра. Марія відвідує Кейті так часто, що лікарі зрештою забороняють їй це робити. Марія заміжня: її чоловік Картер — успішний режисер, який саме почав натурні зйомки десь у Мексиці, а водночас там-таки — роман із провідною акторкою. Подружжя на межі розлучення, але Картер використовує Кейт, щоби тримати при собі Марію, погрожуючи відсудити опіку над дитиною. Для нього Марія поруч — запорука красивої картинки щасливого подружжя. Ну, а ще час від часу Картер «підкладає» дружину під потрібних йому для зйомок чоловіків.
За таких обставин Марія й познайомилася з продюсером БЗ, котрий згодом став чимось на зразок друга родини. З дружиною БЗ Гелен у Марії добрі стосунки, а у Маріїного чоловіка — ще кращі: триває інтрижка. БЗ гей, його шлюб — прикриття, і мати БЗ платить Гелен грубі гроші за мовчання. Втім, Гелен не раз і сама бере участь у садистичних розвагах БЗ — той каже, що добровільно (навряд). Марія вагітніє від відомого сценариста, про її зв’язок з яким Картер в курсі. Він змушує Марію зробити аборт. Втручання посилює депресію жінки, вона закидається барбітуратами й поволі зближується з БЗ, у якого, судячи з описів, теж функціональна депресія. Під час однієї з вечірок БЗ пропонує Марії закинутися смертельною дозою «Секонала».
«Грай, як випаде» — себто «не ускладнюй собі життя, намагаючись змінити вихідні умови». Повідомлення про «не ускладнюй» зашито в майстерно ускладнену форму, в якій домінує неповнота інформації — на рівні як репліки, так і речення. Синтаксичні структури у Дідіон непрості: треба дочитати речення до кінця, щоби зрозуміти, що в ньому відбувалося — або й не зрозуміти, бо часом реми в ньому нема. Її письмо може нагадати письмо Гемінґвея, але більш афектоване — і це не випадково, Дідіон ним надихалася. Читач що речення розгублений перед навалою людей, які примудряються нічого в ньому не робити — у книжці сотні імен, які не ведуть до жодних персонажів. Звісно ж, це зроблено навмисно.
У передмові до збірника есе, який передував «Грай, як випаде», у Дідіон є репліка, зронена буцімто випадково. Вона пише, що її часом знерухомлює/паралізує переконання, що письмо за своєю суттю є недоречною дією. Ця репліка з есе — дороговказ до спеціально «ускладненої» й водночас «неповної» форми роману. Письмо недоречне. Проговорювати щось, пояснювати щось іншому чи й собі самій — недоречно. Не тому, що тебе ніхто не слухає, а тому, що порожнечу не можна оформити в слова і сцени.
На місці пустоти має бути пустота. Саме це й робить Дідіон у романі: пише порожнечу й ізоляцію героїні пропусками — сюжетними й граматичними.
Уже ближче до початку роману знаходимо красивий образ, що ілюструє цю тезу: татусь-гравець купує місто Сільвер-Велс, штат Невада. Тоді його населення становило 28 осіб, зараз — 0. Тепер на місці Сільвер-Велса — ракетний полігон, де випробують новітню зброю США. «Сільвер-Велса нема», — спокійно констатує донька Марія. Але ні, я не про це ніщо на місці міста. Коли Сільвер-Велс іще існував, татусь Марії — а саме йому належить порада, винесена в заголовок роману, — одержимий азартом, скуповував на швидкі гроші не лише міста-привиди, а все підряд: лижні курорти, так і не споряджені, мотелі подалі від трас, ніколи не побудованих. Було серед цих покупок і феноменально прекрасне «скотарське ранчо без худоби» — образ, генеральний щодо роману-без-наративу.
Після смерті БЗ Марія відтворює в пам’яті сцени й події, вибудовує їх у такій послідовності, щоби вони стали причиною і наслідком одна одній. Одержима тим, «як воно було», зрештою вона полишає ці спроби — не тому, що не бачить причин, а тому, що не спроможна осягнути наслідків. Такій невротичній поведінці героїні Дідіон надає ідеально невротичної форми роману.
У системі флешбеків-флешфорвардів, на яких будується роман, воленс ноленс треба знайти точку, звідки до нас говорять, себто в якому моменті художнього часу фізично (!) перебуває оповідач, — ну бо інакше зрозуміти прочитане не виходить. А її направду складно визначити: точніше, її можна «поставити» в різних моментах, і тоді щоразу виходить геть інакший роман (у тому його розкіш, одна з).
Логічно припустити, що момент події — убивство Марією БЗ, от тільки це обманка: не було там злочину. Розлука з Кейт? Так, вона стала тригером депресії, але не причиною. Аборт? Безумно, пекельно важливо, але теж наслідок, не причина. Марія йде зі знімального майданчика. Марія розлучається з Картером. Марія бесідує з БЗ, і той каже, що вона наближається до порожнечі в собі. Марія, п’янюча як чіп, бере участь в оргії БЗ і Гелен. Марія зустрічає в Неваді людину, котра дружила з її батьками й може знати причину смерті матері. В життя Марії повертається її перший чоловік-ґвалтівник… Кожен із цих епізодів може стати точкою, звідки треба розмотувати цей клубок. Але всі ці припущення — надто очевидні, як для складної Дідіон. Мені здається, що точка, з якої до нас говорить оповідач у цій книжці, зовсім непримітна.
Картер зняв авторське кіно з Марією в головній ролі. Він ходив за нею з камерою Нью-Йорком, де вони тоді жили, знімав її в універмазі, в підземці, фільмував, як вона просіює через ситечко марихуану на кухні їхньої квартири, як плаче, як сперечається з банком телефоном. У фіналі фільму у глядача має скластися враження, що жінка на екрані от-от накладе на себе руки. Кажуть, то геніальне кіно. Марія бачила стрічку лише раз: тоді її почало люто нудити, вона ледь додивилася кіно й тепер уникає будь-яких спроб втягнути себе в повторний перегляд. Ось і цей момент: Марію нудить, коли вона бачить на екрані, як хтось за нею споглядає.
Ні, йдеться не так про насильство погляду Іншого, який визначає межі Марії, не про скопофілію чоловічого погляду, який стежить за тілом жінки, яка йому нібито належить. Марію нудить від власного погляду. Її тривога наростає не тому, що її об’єктивують і змушують саму себе об’єктивувати. Річ у тім, що Марія в кадрі виглядає мертвою. Від цього нудить Марію в залі: вона боїться і раптом усвідомлює, що є живим мерцем, що вона не існує, є нічим і ніщо. Вона в паніці від того, що може бути Нічим. І коли після аборту її починають мучити нічні кошмари, в яких вона бачить то абортований плід, то саму себе як шматки мертвої плоті — це не біль від того, що її змусили не-народити дитину.
У такий спосіб Марія тріумфально подолала своє народження (вкраду сказану з іншого приводу влучну фразу П’єра Непве). І ця точка ненародження і є місцем фізичної присутності того, хто розказує.
З цього темного залу, де Марія переглядає кіно, роман і слід читати. Звідси він розходиться лабіринтом.
Абсолютна більшість сцен у книжці відбувається в авто. Марія розкаже, що в депресивному епізоді за те літо, коли Картер пішов від неї, а Кейт забрали до психіатричної лікарні, вона подолала на жовтому корветі сім тисяч кілометрів. На такій відстані від Лос-Анджелеса (повітрям, звісно) розташовані Рек’явік, Ліма, Бора-Бора… Марія доїздить до Лас-Вегаса, Невада — це крайня точка її подорожі, але все ж не пункт призначення. Всі її поїздки закінчуються в глухих кутах, на дорогах, де вже нема асфальту і руху.
Дідіон — авторка взірцевих романів про Лос-Анджелес, а в такому романі має бути шосе, бо саме така специфіка цього міста. Його будували відносно пізно і відразу під авто, не під людей, у Каліфорнії добре розвинені багатосмугові автостради. Природне тло для роману про тамтешні палестини — і символічне, куди ж без цього. Широка дорога перед водієм, керування автівкою широкою дорогою на високій швидкості — це свобода, втеча до свободи й спосіб наздогнати, дуже буквально, свою мрію. І от, маючи на увазі таку символіку, Дідіон саджає Марію за кермо і відпускає кататися по трасах. І посилює цей елемент: в одній зі сцен Марія бере в авто попутника, і це посередник, який показує їй дорогу до лікаря, що зробить їй нелегальний аборт без знеболення. Дорогою попутник починає обговорювати з нею переваги спортивних авто над седанами, і Марія перестає нервувати й боятися, вона застигає в русі…
Це дуже тонко зроблено в романі — не хочу розкривати, як саме. Натомість розкажу, як це зробили в кіно. «Грай, як випаде» екранізували у 1972 році, сценарій до фільму писала сама Дідіон із допомогою чоловіка (вони часто і плідно працювали в тандемі). Перша сцена імітує суто голлівудський шик: молода вродлива жінка в темних окулярах і в дорогій хустці на голові кермує яскраво-жовтим спортивним авто. Далі бачимо дорогу з перспективи погляду головної героїні: широта і свобода руху. Але в середині фільму камера піде нагору і покаже нам мандри Марії зверху, «з дрона». Автотраси змотані в якийсь моторошний жмуток, вони скидаються на лабіринт, яким рухається маленьке жовте авто. І відритий простір широкої дороги раптом стає нестерпно клаустрофобним. А в романі все ще цікавіше.
Автотраса у Дідіон — що завгодно, тільки не втеча до свободи. Зрештою, то взагалі не втеча.
Відкритий шлях, численні можливості «грати і вигравати» рано чи пізно усвідомлюються як умови, які нас обмежують. Свобода обмежує. Ми самі себе обмежуємо, щоби підтримувати ілюзію свободи — обирати, досягати успіху, грати. Вітання Американській Мрії: ти можеш стати ким завгодно, якщо просто докладеш зусиль і довго працюватимеш. І слова татуся навздогін: карти тобі, мала, випали гівняні, але грай ними до кінця. «Грай, як випаде» — екзистенційний роман, йому притаманна «негативність», присутня в самому жанрі. Це книжка про Ніщо. Це роман про щасливого своєю продуктивною працею Сізіфа.
Дідіон закидають нігілізм і, певно, мають рацію. Її «Грай, як випаде» далекий від позитивної, вибачте, програми. Але партію Марія розігрує незлецьку. Вона нічого не робить. Її пасивність — це опір. Не конкурувати — ні за гроші, ні за життєвий простір, ні за професійний успіх, ні за чоловіка: вийти з процесу, що передбачає лише категоричний імператив «або досягни успіху, або помри». Є два способи вийти з порожнечі: один обирає БЗ, вкорочуючи собі віку, інший — Марія, яку самогубство не влаштовує. Суїцид — антипасивність, це свобода не жити, яка у парадоксальний спосіб доводить цінність життя. Такий варіант не для Марії. Вона не робить нічого і воліє бажати нічого (так, граматично помилково, проте правильно по суті).
У перекладі роману українською мені нарешті впало в око те, чого не помічала в оригіналі. Більшість інтеракцій Марії з іншими героями виглядають так: «Марія нічого не сказала». В політичній економії це називають імпотенцією — потенціалом нічогонероблення. В літературі можна просто зацитувати фінальні репліки роману «Грай, як випаде»:
«Я знаю, що означає “нічого”, і продовжую грати.
— Чому? — міг би спитати БЗ.
— А чому ні? — відповідаю я».
Роками цей роман читали як історію про потребу жінки стати жертвою, роздуми про мазохізм Марії (та й Гелен теж) як про базову опцію жіночності, котра її (їх) тепер руйнує, як роман-скарифікацію. На це у своїх інтерв’ю Дідіон відповідала, одразу після ремарки про те, що роман не є автобіографічним: «Та ні, Марія була сильною, надто сильною і надто жорсткою»… Такою книжка і є, до речі: надто сильною.
Книжки, схожі на «Грай, як випаде»:
Якщо якась книжка схожа на прозу Дідіон, то, скоріше за все, у такий спосіб її автори виказують пошану авторці, яка їх надихнула, як це робить, наприклад, Оушен Вуонґ у романі «На цій землі прекрасні ми лиш мить», Б. І. Елліс у «Менше ніж нуль» або Тейлор Дженкінс Рід у «Сім чоловіків Евелін Г’юґо». Спробую назвати книжки, де немає прямого впливу Дідіон, але є таке ж занурення у перехідні стани: передовсім це «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат, а також «Пробудження» Кейт Шопен, «Кімната 19» Доріс Лессінг, «Мій рік відпочинку та розслаблення» Оттесси Мошфег, «Кімната на Марсі» Рейчел Кушнер і нарешті «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Гілман.
