Не минає і року без гучних байопіків. Гучних — у різних сенсах.
У 2022 році світ активно обговорював повернення режисера База Лурмана, відомого унікальною візуальної мовою, відображеною у «Великому Ґетсбі» (2013), «Ромео + Джульєтта» (1996) й «Мулен Руж!» (2001) — і повернувся він із байопіком «Елвіс» про Елвіса Преслі. Як і будь-яка стрічка Лурмана, ця теж стала подією, але не лише завдяки фірмовому стилю режисера. Важив і підхід Остіна Батлера, який зіграв співака: ледь не в кожному престурі наголошувалося на методі повного занурення, згідно з яким Батлер працював із численним тренерами. Хтось допомагав максимально доточити рухи «під Елвіса», хтось — акцент тощо. Дійшло до того (або ж це просто стало додатковим приводом для органічної віральності), що акцент проступав навіть поза майданчиком. З одного боку, над цим жартували, з іншого — цим захоплювалися. Схожий медійний шлях у 2024-му повторив фільм про Боба Ділана з Тімоті Шаламе в головній ролі («Цілковитий незнайомець», реж. Джеймс Менґолд).
Паралельно розгорталася не менш гучна, але значно менш успішна історія з байопіком «Блондинка» (2022, реж. Ендрю Домінік). Його жорстко розкритикували за споживацьке, нечутливе й абсолютно сексистське ставлення до образу Мерилін Монро, якій кіно, власне, присвячене. Ця стрічка стала таким собі «зіпсованим телефоном», бо ігрове кіно знімали за принципово художньою книжкою Джойс Керол Оутс (так, саме тієї, яка вважає, що в Україні проксі-війна). Тому проєкт укотре спровокував дискусії про етичність такої роботи, навіть якщо її підпирає прекрасний візуал чи довершена стилістика.
Цікаво, що успіх і скандал у темі байопіків майже завжди йдуть пліч-о-пліч. З одного боку, тему Елвіса підхоплює така непересічна режисерка, як Софія Коппола. У своїй роботі про дружину й багаторічну супутницю Елвіс «Прісцилла» (2023) вона наче й прагне проблематизувати стосунки з неповнолітньою, агресивність, алкоголізм. А проте стрічка мимохідь інструменталізує образ жінки, аби вкотре створити малокритичне кіно про Елвіса, з переваг якого — хіба фантастична картинка.
Щось схоже бачили і з «Оппенгеймером» (2023, реж. Крістофер Нолан), стрічкою про «батька атомної бомби» Роберта Оппенгеймера. Вона стала найкасовішим біографічним фільмом в історії та принесла Кілліану Мерфі «Оскар» за найкращу чоловічу роль. А схоже тому, що, попри статус абсолютно феноменального байопіка, який заслужено отримав «Оппенгеймер», стрічці все ж бракує нюансованості й критичності, які мають супроводжувати розмову про злочин такого масштабу.
Список гучних байопіків останніх років можна продовжувати до нескінченності, але здебільшого ставити той самий діагноз: брак нюансованості в роботі зі справді складними темами. Але чому? Дослідник попкультури Дермот МакНамара в розвідці для Bazaar стверджує, що «біографічні фільми задовольняють наше бажання зазирнути за лаштунки, підносячи плітки до рівня мистецтва. Вони пропонують емоційну, часто вибілену версію хаотичного життя, яке ми бачимо на шпальтах таблоїдів, дозволяючи глядачам сприймати історії знаменитостей у більш значущий спосіб. Хоча не обходиться й без підводних каменів. Надто вибілені версії можуть малювати упереджену картину, вибираючи лише окремі фрагменти розповіді, що може виглядати штучно».
Відповідно, якщо пристаємо на цю думку, виходить таке: суто емотивна, «пліткова» природа будь-якого байопіка, який водночас є жанром, що діє за своїми, цілком зрозумілими правилами, вивершується або граничною любовʼю (варіації: співчуття, натхненність, повага), або ж відвертою ненавистю (варіації: презирство, засудження, розчарування) до обʼєкту дослідження. І емоція ця, зрештою, диктується суто сценарієм, наративними моделями, які розумно або не дуже обирає режисер. З одного боку — що тут такого, нехай. А з іншого, станом на 2026 рік є нова оглушливо гучна підстава для розмови про те, що тут не так, — і це серіал «Історія кохання», в якому йдеться про стосунки Джона Кеннеді-молодшого й Керолін Бессетт.
Сюжетно це вкрай просто. Випадкова зустріч зіркового сина вбитого президента, такого собі американського прекрасного принца, й звичайної (але й по-своєму особливої) працівниці Calvin Klein на ньюйоркській вечірці переростає у захопливу історію кохання. Джон і Керолін мусять зрозуміти, як не загубити себе під тиском суспільних очікувань, сімейної спадщини Джона й повсякчасної медійної уваги. Завершується історія всім відомим трагічним кінцем.
«Історія кохання» фактично є римейком на «Попелюшку» — сюжет, що, здається, збиратиме каси вічно. Що справді цікаво, то це візуальна складова серіалу — і візуальна вона в сенсі моди. Здається, лише лінивий не зробив колаж із образами реальної й кіно-Бессетт, вражено зрозумівши, наскільки точно вона відтворена. Здається, тільки зовсім не просунутий бренд не спробував продати «стиль 90-х, як у Бессетт» — цим скористалися як більш нішеві бренди, так і власне Calvin Klein. Відповідно, «Історія кохання» — не просто красива картинка про любов. Це комплексний споживацький досвід, що виходить далеко за межі екрану й стає аналоговим: впливає на вішлісти, визначає чергові мікротренди, повертає ностальгію за певною естетикою та способом життя — у цьому випадку за Нью-Йорком 90-х, показаним, скажімо, у Sex and the City.
А проте є й альтернативний погляд, обличчям якого став Джек Шлоссберґ, юрист зі значними політичними амбіціями й син Керолін, яку глядачі серіалу знають як мудру, розважливу старшу сестру Джона Кеннеді-молодшого.
«Якщо ви хочете познайомитися з кимось, хто ніколи не зустрічався з жодним членом моєї родини й нічого про нас не знає, поговоріть з Раяном Мерфі [виконавчий продюсер серіалу, — Ред.], — сказав Шлоссберґ в ефірі CBS Sunday Morning і додав: — Цей хлопець зовсім не розуміється на тому, про що говорить, і заробляє купу грошей на гротескному висвітленні чужого життя».
Окрім того, Шлоссберґ зазначив, що «протягом останніх двох-трьох років, частково через Роберта Ф. Кеннеді-молодшого [племінник Кеннеді, відомий як конспіратор, антиваксер і трампіст, наразі обіймає посаду міністра охорони здоровʼя і соціальних служб США, — Ред.], а також тому, що Дональд Трамп використовував Джона Ф. Кеннеді як своєрідний мішок для биття, перейменувавши “Кеннеді-центр” на свою честь, провівши фальшиве розслідування вбивства та скасувавши всі програми, за які [Джон Кеннеді] боровся, — зараз поширюється багато дезінформації та іконографії про сім’ю Кеннеді, мою сім’ю, у час, коли ми справді не можемо дозволити собі збивати людей із пантелику».
Окремо варто підкреслити тезу про іконографію. Річ у тім, що на родину Кеннеді й справді посилився медійний попит. Доказом є іще один серіал, який готує вже Netflix, анонсувавши вихід нового продукту так: «Ви знаєте це ім’я. Ви знаєте про тріумфи й трагедії. А тепер настав час вийти за межі газетних заголовків і підручників завдяки “Кеннеді” — новому драматичному серіалу, який розкриває найпотаємніші секрети однієї з найвідоміших династій Америки». І це фантастично ілюстративний опис: родина, що вже давно стала міфом, суспільною власністю через вибухову й неймовірно придатну до комерціалізації суміш трагедій та гламуру, а також уособленням ностальгії за американською «золотою епохою», лицем якої був сам Кеннеді — харизматичний, освічений, стильний та оптимістичний. Словом, мав усе, чого наразі не має Трамп.
Та повернімося до «Історії кохання». Від серіалу відмежувався і єдиний онук президента Кеннеді, поділившись у власних соцмережах тим, що ані з ним, ані його родиною ніхто не консультувався, тож вплинути на висвітлення історії Кеннеді не могли. Різко розкритикувала правдивість серіалу і Дерріл Ганна, акторка, з якою зустрічався Джон Кеннеді-молодший, перш ніж зустріти Керолін Бессетт. Акторка зазначила, що була зображена в ньому в абсолютно викривленому світлі, внаслідок чого навіть отримувала в соцмережах погрози й прокльони від шанувальників серіалу, а сам серіал є прикладом мізогінного ставлення до жінок.
І не варто думати, що такі випадки поодинокі. На думку передовсім спадає Памела Андерсон, яка, зокрема й у власній документальній стрічці («Памела: історія кохання», 2023), розповіла, яке травматичне враження справив на неї біографічний серіал «Пем і Томмі» (2022), у центрі якого — її стосунки з Томмі Лі. Про роботу над продуктом акторка гадки не мала аж до його виходу.
Хай там як, розмова про байопіки незмінно завертає до етичних дилем. Як працювати в жанрі й уникнути цензури, що її можуть накладати герої? Чи варто працювати з певними постатями, якщо стрічку ще можуть переглянути люди, котрих побачене здатне шокувати, засмутити чи травмувати? Як обійти сентименталістську пастку, коли працюєш зі справді складними темами — та й чи бувають байопіки без складних тем? Як переконатися, що парасоціальні звʼязки аудиторії з популярними акторами, які беруться за певні ролі, не вплинуть на зображення життя певної людини? Питань дуже багато. І відповісти на ці питання критично необхідно, адже й українська культура разом зі, скажімо, «Будинком “Слово”» (2024) потроху заходить у площину сучасного біографічного ігрового кіно.
