Наближається сторіччя загибелі Симона Петлюри, і ми вкотре осмислюємо його постать як одного з лідерів українського руху. Те, що він став символом боротьби із «московськими вошами» та мучеником української ідеї в часи Першої державності у ХХ столітті — факт очевидний. Але якими були його погляди, окрім соціалістичних, та ідеї щодо української ідентичності у дореволюційний період? Відповіді можемо отримати з його досить багатої журналістської спадщини.
Українізація освіти — мапа і соціалістичні аргументи
Як журналіст Симон Петлюра дотримувався україноцентричних позицій, попри чималі соціалістичні та навіть марксистські акценти на початку ХХ століття. Розглядаючи освіту як основу формування української національної ідентичності та головний засіб духовного відродження народу, він стверджував, що це явище має бути глибоко національним за змістом: «Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах…».
У статтях Петлюра наголошував, що українське громадянство і в бездержавний період розуміє необхідність власних культурних інституцій: «Починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні», — і творить їх не з якихось політичних, а із суто прагматичних ідей. У період першої російської революції Симон Петлюра наголошував на значенні «Просвіт», які, попри, адміністративні утиски, ставали осередками національного життя: «Діяльність ця виявилась у виданні популярних книжок, в улаштуванні вечорів, присвячених пам’яті або творам українських письменників, нарешті, в тому, що товариство уряджувало популярні відчити для народу». Водночас ці дії він вважав попереднім етапом для більш організованого національного освітнього процесу.
Важливе місце у його публіцистиці займає питання права українців навчатися рідною мовою. Симон Петлюра говорив про необхідність свободи української науки та національного інтелектуального простору. Він позитивно оцінював появу публічних лекцій з українознавства у 1907 році:
«У цілому влаштування публічних лекцій з українознавства треба признати дуже корисною справою… Українські лекції — то перший крок до того, щоб на Україні наука викладалась по-українському».
Петлюра підкреслював, що без національної освіти неможливий повноцінний розвиток ні особистості, ні народу, ні певного класу — зокрема пролетаріату: «Робітник не може успішно розвиватись, не може успішно боротись, коли не володітиме знанням… А знання наукові скоріше доходять до робітника тоді, як він буде користуватись своєю рідною мовою». Відмова імперської влади дозволити українцям власну школу, на його думку, призводить тільки до духовного каліцтва нації: «Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація швидко йде до денаціоналізації». Петлюра критикував тодішній стан шкільної системи, яка залишалася чужою для українського народу: «Народня школа стояла далеко од народніх мас не тільки по формі, по мові, але й по загальній бюрократичній постановці початкової науки».
Саме тому Симон Петлюра вважав першорядними вимоги щодо українізації освіти — від початкової школи до університетів. Українізація освіти, за його словами, була не лише культурним, а й соціальним завданням. Адже тільки в національній школі український робітник і селянин могли «розвинути до найвищого ступеня духові сили» та стати свідомими учасниками національного життя.
Читайте також: «Просвіта»: від громадського руху до громадянського суспільства | Ігор Стамбол
Національна праця — курс на посилення культури та самоідентифікації
Симон Петлюра разом із Прокопом Понятенком та іншим семінарським товаришем, можливо, на Кубані
Симон Петлюра послідовно наголошував: успіх українського національного руху залежить від самоорганізації суспільства та об’єднання українських сил навколо спільної культурної й просвітньої праці. У час першої революції він відзначав пробудження громадської активності: «Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя».
Особливого значення Петлюра надавав створенню українських інституцій, «біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні». В його очах це свідчило, що українці «прокидаються од сну, од байдужости», а організація національних сил було необхідною передумовою культурного та політичного відродження.
Діяч сприймав національну працю не лише як створення окремих українських організацій, а і як боротьбу за українізацію вже наявних суспільних інституцій: «Сучасний момент вимагає від українців організації українських сил для просвітньої роботи», — але вважав помилкою замикатися тільки у власних товариствах. Адже всі бібліотеки, професійні союзи, театри та культурні установи, що діяли в Україні, мали служити потребам українського народу: «Ті товариства, які удержуються на гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитись на українські». При цьому Симон Петлюра не заперечував прав інших народів на культурний розвиток, але наголошував, що реалізувати національні інтереси можуть «тільки самі українці».
Окрему увагу Симон Петлюра приділяв ідеї тривалого й послідовного національного будівництва. Він застерігав від ілюзій швидких змін, наголошуючи: «Відродження — справа складна й довготривала, “вчорашній раб” сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома боротьба з обміркованою метою й розумною організацією; “край рабів” лише поступово можуть заселити вільні володарі його».
Симон Петлюра послідовно критикував пасивність і повільний поступ інтелектуального життя у 1910-х роках, де замість розвитку спостерігав самомилування й поверхову похвалу. Оголошення кожного нового тексту у рецензіях «цінним» і «цікавим» призводило до розмивання вимог до якості та формувало хибну модель розвитку, коли критика підміняється «дитирамбами», а це «ще більшу шкоду робить громадянству українському». Петлюра закликав українство працювати «над реальними, а не фантастичними цілями», оцінюючи поступ національного руху через «зростання сили культурно-національного руху» та поступове пробудження нових верств суспільства. Він стверджував, що ті групи населення, які лише щойно усвідомили свою належність до української нації, з часом «можуть поповнити ряди свідомих і національно-активних угруповань українського суспільства», а тому завдання організації й націоналізації цих сил є одним із найважливіших для майбутнього України.
Проти «шакалів» русифікації
Симон Петлюра окреслював русифікаційну політику як форму духовного й культурного поневолення. Він з особливим сарказмом докладно коментував праці чорносотенців Анатолія Савенка чи Сергєя Щеголева: «Якщо вірити панові Щоголеву, то українське суспільство — це якесь вмістище злих намірів, зіпсованости, нечесности, а його діячі — якась банда підозрілих людей, яку треба обходити здалека, як заразу — чуму або проказу. Якщо такі діячі творять культуру, то яка ж тоді ця культура? Звичайно, усі і здобутки нікчемні, мізерні, позбавлені вагомости. Бездарність панує серед українців, — думає п. Щоголев, — усі вони, без вийнятку, сірі, як коти серед ночі і як коти мають вади, властиві зіпсутим вдачам. Відомо, що коти пестливі, котів люблять і пестять. Але довіряти їм не слід: вони хижі і зіпсовані. Те саме треба мати на увазі і в стосунках з українцями. Їм співчувають, їх підтримують, поділяють їх скорботи й скарги, але тільки тому, що достеменно не знають, що це за звір. А не знають тому, що в пізнанні українства ішли хибними шляхами, що їх самі українці умисне заплутали».
Звісно, Симон Петлюра часто, згідно з правом імперії та тодішньою політичною традицією, доводив, що звинувачення в сепаратизмі є безпідставними. А на закиди відновити утиски відзначав, що: «Шакали з “Киевлянина” піднімають “поход” проти наших перших культурно-національних здобутків». Діяч вказував на злочинність московської політики, ще до винайдення поняття геноциду: «Коли держава одбирає у пригнобленої нації право на вільний національний розвиток, то вона свідомо веде її до духової загибелі та занепаду».
Також Петлюра критикував самих українців за пасивність. Він зазначав, що російські культурно-просвітні товариства безперешкодно здійснюють «русифікаторську діяльність», тоді як українці часто не виявляють належної ініціативи, що стає «доказом нашої байдужости, нашого невміння використати те, що у нас під руками». З українцями, за його словами, почнуть реально рахуватися, лише коли вони самі зрозуміють пріоритети власного розвитку: «Уся сукупність обставин, що оточують російсько-українські стосунки, приводить українців до одного висновку: “Нас зрозуміють”, нам приділятимуть увагу, “з нами почнуть рахуватися” щойно тоді, коли ми самі зрозуміємо, що головне завдання українства не у виправданні своїх цілей перед російським суспільством чи в збиранні достатніх доказів та аргументів, щоб воно переконалось у нашому праві на самовизначення». Українцям, вважає Петлюра, потрібно розвивати всі напрямки національного будівництва, і все буде зрозуміло і так.
Видатні українці — фундатори ідентичності
Вагомі українські діячі культури в багатьох статтях Симона Петлюри постають як ключові постаті національного відродження, без яких неможливо уявити формування української ідентичності. Особливо виразно підкреслюється роль Тараса Шевченка як «поетичного виразника нашого національного страждання», який «зміцнив, виправдав і вивів на широкі, відкриті та правильні шляхи» розвиток українства. Не менш важливою є роль Івана Франка, якого діяч називав спадкоємцем Кобзаревої місії поета-проводиря. Франкова творчість трактується Симоном Петлюрою як перехід «віри в певність, у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління». Так діяч доводить, що в українській ідеї відбувся поступ від задуму до практичного втілення. Поезія й публіцистика Івана Франка, на думку Петлюри, не лише відображають психологію українця, а й «організують психіку українця й оздоровлюють волю його», а знання цієї творчості означає «наблизитись до пізнання самих себе», тобто до глибшого усвідомлення національної ідентичності.
Окреме місце у творчості Симона Петлюри займають постаті діячів театру та сцени, насамперед Марії Заньковецької, яка постає як «геніяльний виразник національного горя» в драматичному мистецтві. Її творчість порівнюється з Тарасом Шевченком як аналогічним носієм національного страждання, але вже в сценічній формі: «І скарги на мачуху-долю, її мольба і прокляття, її сльози і часами розпач страшенний і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні — вільно гармонійного життя нашої нації, — то все нагадує наші національні муки і наші надії. Треба мати віру “золотим надіям” на кращу долю української наймички, на кращу долю української соціально покривдженої кляси, щоб так стильно, правдиво і переконуюче передати цей момент».
Важливу роль у формуванні ідентичності Симон Петлюра відводив також прозаїкам і мислителям, зокрема Михайлові Коцюбинському та Михайлові Драгоманову. Творчість Коцюбинського Петлюра називав «книгою життя», у якій «національне злилося з загальнолюдським». А Михайло Драгоманов поставав для нього прикладом інтелектуальної сили, чиї ідеї, попри полемічність, «відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю», а отже, стали важливим складником формування модерної української інтелектуальної традиції.
Тож можна стверджувати, що напередодні першої української державності у ХХ столітті Симон Петлюра, попри показний соціалізм, висловлював дуже конструктивний погляд щодо розвитку й захисту української ідентичності. Багато зі сформульованих ідей досі залишаються актуальними. З огляду на це, порівняння Симона Петлюри з деякими українськими лідерами сучасності не відповідає дійсності, адже Головний Отаман був послідовним у своїх словах та діях від юності й до останніх днів. З початком Війни за незалежність 1917–1923 років у його поглядах змінився цілковито хіба москвоцентризм — адже, як виявилося, стати націоналістом можна лише в боротьбі з колишньою метрополією.
Читайте також: Український Пантеон: що, де, коли?
