На полігоні 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади триває базова загальновійськова підготовка (БЗВП). Новобранці, розбиті на три групи, обережно просуваються лісосмугою. Сьогоднішня дисципліна — радіозв’язок під час тактичного переміщення.
— Я, може, когось зараз розчарую, але бійця на позивний «Я» в мене немає. Не розумію, хто мені доповідає, — лунає з рації хрипкий, суворий голос.
Це говорить інструктор на псевдо «Пух». Він сидить у бліндажі з радіостанцією, контролюючи кожен крок рекрутів. Його завдання — навчити вчорашніх цивільних не просто натискати на кнопку (тангенту), а чітко, коротко і без паніки передавати життєво важливу інформацію.
— Пух, Пух. Викликає Лєший. Бачу окоп на 1 годину, — невпевнено шипить рація.
— Лєший, плюс. Акуратно перевіряйте і рух далі. Як прийняв? — миттєво реагує інструктор.
— Акула, я тебе чую і розбираю. Що ти хотів?
— Бачу «путанку» на 10…
— Акула, плюс. Обережно проходь — можуть бути розтяжки.
Неприємні «сюрпризи» справді можуть трапитися. Розтяжки з учбових гранат ПІРО-5М на занятті з інженерної підготовки навмисно залишила інша група рекрутів.
Щокілька секунд ефір оживає. Спочатку повідомлення плутані, слова губляться, рації «фонять» і перебивають одна одну. «Пух» зітхає.
— Я вчу їх робити доповідь на кожному кроці, щоб не боялися ефіру. В реальному бою вони, звісно, не будуть кожну гілку описувати. Але зараз треба зламати цей страх перед тангентою. Особливо запаяні приходять з «учебок», бояться слово сказати, бо там на них кричать. А я не кричу, я вчу. Але час минає, а він дорогоцінний. Раджу спочатку в голові проговорити, що ти будеш казати: зажав тангенту, пройшов звук, потім доповідь.
Новобранці повертаються до місця початку маршруту.
— Я на місці, рух закінчений, — доповідають із кущів.
— Мінус, Ювелір, мінус! — різко обриває інструктор. — Ти не зайшов на СП, не зайняв оборону. Оце ваша найбільша помилка. Ви ще не дійшли до місця, а вже доповідаєте, що на точці. Командир думає, що ти вже в укритті. А що як позиція зайнята противником? По тобі починається стрільба, ти кричиш: «Контакт!». Командир відправляє туди FPV-дрони. А кого вони атакуватимуть? Того, хто штурмує СП, тобто тебе. Ти ж сказав, що ти всередині. Доповідь «на місці» — це коли зайшов у приміщення, подивився і зайняв оборону. Лише тоді.
Усі групи повертаються до бліндажа. Мокрі, зосереджені. Починається «розбір польотів».
— Запитання є? Мені сьогодні взагалі медаль треба дати — я за все заняття жодного разу не матюкнувся! — хлопці усміхаються, напруга спадає. — Ну все, ідіть обідайте. Після обіду у вас важкий день. Інструктори змусять стріляти. У мене ж наймирніша професія — я з вами тільки балакаю, — жартує «Пух».
Сержанту Ігореві Короткевичу («Пуху») — 49 років. До великої війни він тримав господарство на Чернігівщині. А потім прийшли росіяни. Переживши окупацію, він добровольцем пішов до війська. Воював на Куп’янському напрямку та під Торецьком, частково втратив здоров’я, але залишився у строю, щоб передавати досвід іншим.
— Я щойно хлопця сварив, що в нього рація гучно працює. А сам згадав, як одного разу це врятувало життя, — усміхається Пух. — Був у нас командир, який навпаки казав: «Увімкни радійку на всю!». І спеціально гучно кричить в ефір: «Крий їх термобаром, випалюй усіх!». П…дари це почули і… самі повилазили здаватися в полон. Але це виняток. Загалом звук має бути на мінімумі.
Ми тут не читаємо їм старі конспекти невідомо яких років. Усі ми з бойовим досвідом і розказуємо те, що пройшли самі, та те, що чуємо від командирів підрозділів. Війна ж прогресує, не стоїть на місці. Наприклад, наш 1-й мехбат першим у бригаді запровадив заряджання рацій від батарей FPV-дронів. Купили перехідники, і я вже зараз показую рекрутам, як це робити. Бо коли ти сидиш у бліндажі тижнями, генератора немає, а зв’язок потрібен цілодобово — це рятує.
Ми постійно спілкуємося з хлопцями, які виходять із «нуля», і весь цей свіжий досвід одразу впроваджуємо в навчання. Вчимо на совість. Бо у кожного з нас у цій бригаді є побратими, які зараз на позиціях. Ти розумієш, що готуєш поповнення для них. Мені б самому було дуже неприємно, якби прислали якогось ненавченого бовдура, з яким доведеться не лише воювати, а ще й вчити його під вогнем.
Іноді сержанту, крім бойового досвіду, доводиться розповідати новоприбулим і про те, що мотивувало його свого часу добровільно прийти до військкомату.
— До повномасштабного я жив на Чернігівщині, у Новгород-Сіверському районі, — продовжує Пух. — Тримав корів. Молоко, масло, сир продавав. У перші дні війни ми потрапили в окупацію. У наше село росіяни не заходили, бо далеко від траси, але по району звірствували. Ми опинилися в повній ізоляції. Залишилися без продуктів.
Моїй наймолодшій доньці тоді було 6 років. І от вона підходить і просить: «Тату, хочу цукру». Дитина ж не розуміє, що війна. Вона звикла: що попросить у тата, те є (хоча мажорку я з неї ніколи не робив). А я, дорослий мужик, хазяїн, два тижні не можу дістати нещасних два кілограми цукру. Оце відчуття безсилля у власному домі ніколи не забуду.
Як тільки окупантів відігнали, я сам пішов у військкомат. Мені повістки ніхто не давав.
Я взагалі строкову службу служив ще в 1993–1995 роках, у будбаті. На зв’язківця ніде не вчився, до війська не мав до цього стосунку. Вже на бойових дали рацію в зуби — і вперед.
Спочатку я потрапив у 405-й стрілецький батальйон. Пройшов учебку в Старичах — і на Куп’янськ. Був у протитанковому взводі, але нас здебільшого використовували як піхоту.
Вийшов з позицій — і мене сильно схопила спина. У мене з нею і раніше проблеми були, а тут ще бронежилет «допоміг». Поклали в лікарню в Сумах, дали рекомендацію: не піднімати більше 7 кілограмів. Мене збиралися перевести в запасну роту, так як я обмежено придатний. Але в роті треба був досвідчений зв’язківець на КСП (командно-спостережний пункт). Засунули мене туди і сказали: «За два тижні заберемо». Це у Торецьку було. Почалися серйозні бойові дії. ВЛК у мене прострочене стало… Так і залишився в підрозділі. Понаводив порядок по раціях. КАБами тоді гупало добряче. Поїхав на реабілітацію, в «психушку» потрапив. Звідти вже повернувся сюди, у групу інструкторів.
З мене піхотинця ліпити вже немає сенсу: спина хвора, ноги відмовляють, на праве вухо майже не чую, лівим оком навіть не намагаюся цілитися, бо мушку з ціликом звести не можу. Це все після контузій, хоча ніде й не зафіксовано, бо коли тебе контузило, ти часто виходиш з позиції лише через тиждень. А шрам на щоці? Це ще до війни, «відлуння 90-х».
Але як інструктор я можу бути корисним. Багато хто з хлопців приходить із позицій і каже «спасибі». Відчуваю, що хоч чимось допомагаю.
Новоприбулим я про свій досвід окупації розповідаю не завжди. Лише коли починають вимахуватися. Буває, скиглять: «А чого я? Кожен має займатися своїм ділом. Я не створений для війни».
Я їм відповідаю: «А я що, кадровий військовий? Але пішов ще у 2022-му». Вони питають: «Ти що, сам прийшов?». Відповідаю: «Прикинь. І такі, як я, вже закінчуються».
Мене злять ці розмови «а чому я повинен?». Кажу їм: «А чому ті, хто вже полягли, повинні були? Чому ті, хто каліками залишився, повинні?».
У нас тут інструктори є, яким і тридцяти ще немає. Вони молоді хлопці, пішли на контракт із перших днів, штурмовиками були. А зараз уже постріляні, глухі, покалічені. Подивіться на «Пікассо» — статний, красивий хлопець, а одне око не бачить, одне вухо не чує. Або «Француз» — сержант, молодець, 26 років, а з ногою величезні проблеми.
А ти чотири роки ховався від війни. Сидів удома, їв, пив, спав солодко. А тепер, коли тебе привезли сюди, різко став хворим?
З грудня 2024 року 32-га окрема механізована Сталева бригада міцно тримає оборону на Покровському напрямку.
