Мені пощастило спілкуватися з багатьма літераторами і спостерегти одну їхню схильність: чим більше хто змолоду славословив один режим, боявся комарино пискнути над вухом мороку, тим дужче в дні сліповпевнень, беззаконій і хаосій збивався на зловтіху, на осуд усього — немилосердних правителів, немилих сучасників, немильної історії — і так розколочував стиль знущання, квецьню парканного мудрагельства, запримітивлював ледь осяжні речі: невипадковість такої орабленої історії, таких кам’яносердних владик, такої нажабленої пихатості, розгнузданого здичавіння, потьмарення й самознищення на безладному місці; мені пощастило бачити, як пропаще марніє старість на євразійському континенті — вся в безнадії-втраченості, вся в забитості й духовній ліні, вся в доклигуванні до останнього порогу; тут все просте одживає навіки, не мріє далі садінь городу, укосів сіна, надбавок до пенсії в кілька нещасних гривень; тут все занещаснене й знепотріблене, мов знецінені заощадження, на які, обкрадавши себе, працювали, горбатіли чорностоліттям; тут все всинає, все немічніє, все коматозніє в самоті й безнадії; і присутнє так малоцікаво слухати, і написане позавчора, як одіж мерця, не береться в руки; тут все трухлявіє, вечоріє до запустіння — і літортура також. І от мій приятель мені повідав історію справжнього перетворення: як чоловік, чия професійна діяльність пролягала осторонь поезії, восьмидесятилітнім почав писати вірші – і то писати з безоглядною активністю, з чистим запалом, з тим захопленням, що його пробуджує перше почуття юності; мене це вразило; мені в очу сотні й тисячі наших дідів, бачених скрізь: по станціях, електричках, смітниках, по розстелених на асфальті, мов киші свинячі, блошиних базарах; бачених у просмердлих гнилою капустою в банках, пронікотинених, головіконних пропойських квартьорах з обгорілорудими від перегару шпалерами; бачених по п’ятнадцятидібних бомжатниках і доздихарнях, чомусь іменованих райлікарнями; бачених скрізь по стопритулках незмивного, нерозкаяного, незживного совдепівського горя, куди, мов сиротам на безрадість, прислали понюхати паперовий кульок з незалежністю; бачених на весіллях, як похоронах скорботних і на похоронах, як весіллях, де тижнями п’ють, анекдотять і похмеляються до непритомності; цих не проб’єш на лірику і на високі теми; їх палять чуттєві пристрасті, їх спалює надвечір’я — й від приреченого чадогоріння всенька країна смеркла, мов у совиньому лісі пустка, мов забур’янілий у полі цвинтар, мов намертво спиті, зарослі хащами, села; тут рідко стрінеш неінваліда після п’ятдесяти років, які їм ще вірші? Коли всі фантазії вхромлені в глину, як штиковка в могилу; коли їм кажеш про оздоровлення, життєву активність, невичерпну літню життєдієвість, вдруге заквітчану служінням Любові, вітчизні й ближнім, коли щось приблизне скажеш їм, на тебе подивляться, як на святотатця, бо зазіхаєш на їхнє найдорожче, їхню втраченість, замкненість, образи й болячки, їхнє самознищення. Але ж звідси, з землі, надірваної, мов свинцевий суглинок на лопаті, звідси ж походять і на стільки невтомні, на стільки незламні, зміцнені повсякденним творенням люди! Серед них – Ілля Костянтинович Темертей, 1918 року народження, син розкуркуленого батька, що, висланий безвинно на Північ, там і загинув; синові ж вдалося вивчитись на гірничого інженера з електрообладнання; нині складно збагнути, яким це вдалося йому надзусиллям; один із братів мого діда по матері з великими бідами вивчився й професійно виріс до посади головного маркшейдера тресту Уралнеруд з підприємствами від Уралу до Владивостока, але десятиліттями жив за підробленим паспортом, приховуючи, що він син розкуркулених, «соціально чуждий», жив у страхові знищення, мов закапканений звір, що забився в хащі в очікуванні довбні; сьогодні, коли бачиш, як доживають нащадки тих, хто нас розкуркулював – раби колгоспного щастя – коли бачиш їх і їхніх правнуків отупілу, спиту безпросвітність, як треба вдячніти Богові за те, що серця інших випробував і вберіг відземленням: для багатьох це відземлення обійшлось відходом у вічність або довічним ярмом приниження, в злиднях, на примітивних роботах, бо скрізь, як вилами, їм виймали очі класовою ворожнечею; для багатьох обійшлося страхотою нових репресій, виселень, доносів, обмов, запідозрень, неприхильного погляду, необачно зроненого пів-слова; для багатьох – непід’ємною тугою за втраченим, найщемливіше рідним; для багатьох – знекоріненням себе, зреченням свого селянського пракореня, переродженням у касту пролєтаріїв, з одною думкою, як би встигнути до прохідної і об’єднатися після роботи; для багатьох – околгоспленим рабством, почорнілими від босої праці в полях ногами, мов заживо перетворюваними в болючий чорнозем, в невтихаючий біль по навіки обкраденню; для декого – гнаністю з праземель батьків, поза європи і океани; Іллю Костянтиновича підхопила й винесла в далеч друга світова; в 1941 році його взяли до радянської армії; коли відступаючі частини проходили неподалік донбаського міста Добропілля, де мешкала його дружина Раїса, він схотів забрати її з собою, боячись її знищення німцями, чим застрахувала радянська пропаганда; в армії безлад – і він покинув бездійне військо, щоб врятувати улюблену людину; переховувався в кукурудзяних ланах поблизу Добропілля; коли зайшли німці, взяли його направляти мости й дороги; за вихід з погромленої армії і працю під час окупації більшовицька влада його б розстріляла чи закатюжила по тюрмищах, вона б – та, найнародніша, найсправедливіша, найдобріша влада – не рахувала б, що по відновлених ним дорогах і мостах свій народ і вона сама їздить, куди заманеться; при відступі німців з Донбасу він, у вересні 1943 року, разом із дружиною і дворічним сином, залишає землі Вітчизни, щоб більш як через півстоліття вкорінитися в ній назавжди – поетичним словом. Є щось велике й невипадкове в багатьох вигнанчих долях письменників і цілих народів – так одна душа і душі мільйонів повчаються цінувати і все яскравіше любити втрачене, його неповторне буяння в загравах, в запахах, у нев’янучих переливах дитинства й тієї манливої, відкритої навстіж, пори, коли ввесь світ тебе кличе свіжістю досвітків і надій, стома несподіваними дорогами; так вчать любити малопримітне зблизька, малоцінне поряд, зпобутовіле в тимчасовості щодень – і тільки з віддалі й часу стає вловимою в одночасся велична музика громовержень і солов’їних битв, стає відчутним звучання вічного в щомиттєвому потріску свічки, в пролітанні бджоли, в неосяжному сонцеплескоті океанного прибою. Від осені сорок третього до кінця століття життя Іллі Темертея було підготовленням, мовби до яснослуху, до тієї пори, коли глибинне й всепам’ятне зазвучить йому в слові. Є невипадковість і в тому, що доти він жив осторонь літератури і поетичного натхнення – чим пізніше цвітіння, тим довгожданніша й тим дорожча першорадість плоду. А жити випало в безжальних, загрозливих і випробовуючих обставинах: в дощ і сніг їхали через всю Україну; їхали в страху оточень, розстрілів, більшовицьких розправ; подолавши понад півтори тисячі кілометрів, у серпні 1944 р. приїхали до Словаччини; біля міста Кошиці дружина Раїса народила доньку Людмилу; невзабарі німці забрали коней, підводи, а родину Темертея вагонами повезли на рабську працю до Німеччини, в Баварію, де вони працювали на фабриці до травня 45-го, коли американці їх визволили; два роки опісля війни жили в таборі для переміщених осіб біля Мюнхена; відтак Ілля Костянтинович поїхав працювати до Бельгії електриком копалень, обслуговував на поверхні електромотори та інше устаткування для чотирьох шахт; згодом туди переїхала і дружина з дітьми; у 1951 році вони океанять до Канади; Ілля Темертей закінчує електротехнічне відділення Університету Мак Гіл, отримує ступінь бакалавра і двадцять сім років працює в алюмінієвій промисловості (компанія ALCAN) головним інженером з проектування електричної частини проектів та електричного обладнання; здобуває багато престижних нагород, включаючи «Людина року» в компанії. Однак аніжодний біографічний перелік не здатний втиснути й мільйонної частки тієї внутрішньої, незримої праці, якою людину з тривоги в спокій, із літа в літо, із ночі в ніч готують, вигартовують для письменництва.
Яким письменником міг би стати І.Темертей, почнись його творчість пів століття тому? Скоріш за все, як і більшість із того згорьованого покоління, письменником вузько соціальним, співцем знедолених, оплакувальником долі власної і власного народу; чув би скреготняву тимчасових бід, за якою ледве чується свічкоцвіта мелодія вічного, і від скреготу його слово б зношувалось, як іржава шестерня. «Роль поета», якщо обмовитись недавніми словосполученнями, роль письменника і митця загалом набагато мужніша й вища: не доземлювати приземлене, а по силі розкрилених своїх чуттів, по силі відвертості, по силі жалю, по силі розуміння і співчуття живому, по силі піднесення в осовісненій душі піднімати його з простертості й вивищувати в площини вічнолюбові, і тим служити примиренню і дієвому милосердю; хто отримає дар співчуття, той співчутливо і дбатиме – для ближнього-вітчизни більше, ніж для себе. В молодості мені перещастило спілкуватися з соціальними письменниками. Так я пізнав головну їхню рису: під любов’ю до народу, під вболіваннями за його долю, під риданнями над його історією вони приховують наображену, впухлу від сліз найкращості любов до себе. Вони ні скільки не знають народу, не розуміють його стану, а ще менше – вимог до нього Бога і своєї відповідальності за це. І де не вчать вони, довчає Він. Народам уже узвичайнілось, щоб їм обіцяли, все дозволяли, робити що хочеться, щоб їх розважали, щоб їм брехали, щоб їх вколисували піснями про їх найкращість і всебудедобре, щоб їх розчулювали їхніми нещастями, щоб їх привчали до пожирання насолод і забаганок, щоб їх пожирали їхні бездонні прихоті – земна людина не має стриму від них. Така педагогіка ні скільки не вдовольняє Бога і довчати, уже Своїми методами, береться Він.
Як є два підходи, два сприйняття бід (дві відповіді на «хто винен»: ворог зовнішній – близькі сусіди, приходні, влада, чужинці, соціальний устрій? чи ворог внутрішній? зло родове, спадкове й нажите, невідповідність єства Законам Бога?) так є й два різновиди літератури: одна з любові віддавати, ділитись радістю, надихати любов’ю, діяти задля добра вітчизни й ближніх, а друга з потягу брати любов, красти вистраждане, привласнювати бідацтва народу й плекати свою та його винятковість, ображеність, гідну кращої долі, і, звісно, вже більш нічого не робити для неї. Це, як два підходи в оздоровленні: примітивно мислячий лікар бачить перед собою діагноз і якийсь уражений орган, і квапиться його хімізувати, пускаючи поза увагою системність тіла і його пошкодження на тонкому рівні; духовні причини недуги; такого мало цікавить зцілення й подальше добродійство видужалого – задля вітчизни, ближніх і того ж лікаря – а поцікавлює зиск, визнання й подальші заробітки; так себелюбство і властолюбство беруть гору над співчуттям і бажанням, щоб людина оживала, оклигувала і в натхненні й радості повсякденно творила; інший підхід: коли лікар знає, що не він, а Бог лікує хворого і тому найперш треба вділити духовної милостині, якщо він готовий прийняти її: навчити, як не треба шкодити собі смертоїдженням, смертопиттям, вживанням отруйної інформації; навчити, як не вбивати себе ввімкненням програми самознищення; навчити розуміти Заповіді і не вбивати тіло невідповідністю їм; навчити не піддаватись образам, що переростають в туберкульоз, не мати жадібності, що розносить тіло. Невідповідність Богозаконам – причина страждань і хвороб – на думку цілителя Божою силою. Більшість здоровіти не готова і не хоче себе зціляти. Бачить спасіння в таблетці, а не себезміні, тримається за звичний спосіб життя і його хвороби, як за єдине спасіння. Як є хворі, які тремтять від натяку на активне оздоровлення, так є народи, що не бажають себе змінювати. Їм мало того, що їх косить ворог, вони помагають йому тим, як живуть, що їдять і вливають в себе. І що ж рідна літортура наплакала їм? що ж так гірко й так пристрасно, так вовчетужно наголосила їм? яким способом намовляла лікувати? На жаль, за деякими непрочитаними винятками, вона підсовувала солодкі пігулки, пеленала й ніжила тим, що всі ми від роду безвинні, а вороги все винні; вороги – сусіди, чужинці, приходні, саме ті, ким повчають на ділі, як нам не треба жити, саме ті, ким обрізають від хибнорозвитку гілля й готують крону, загодя зміцнюють пагони для плодоносу. Поверхове тлумачення буттєвості виросло в умах до безглуздя й набиченої глупоти, до того, щоб вийняти комусь рогом очі, до того, що люд винуватить лиш влади й устрої, вищих і старших, ним же і застаршинених на посади, і страх як не хоче визнати свого винувацтва, свого догибання в розчуханій, мов суцільна короста, смертєгріхоті; та вчать і вчать, понижують і принижують, обтинають і обтинають ненаситну чуттєвість, приземленість, а розкаянства і просвітлінь не видно – і недовчених далі вчитимуть, засобами неуникнішими від революцій і воєн, вчитимуть якщо не озріти, то побачити в собі дещицю зла, сприкрити ним і усім волінням відкинути; вдосконалення людини, народу, людства їхня краща доля не відбудеться інакше як встановленням Дому буття на Камені Заповідей; із внутрішнім звільненням – з рабства зла – додарується й зовнішня, усвідомлена як щось вартісне, свобода; а доти воля природна обертатиметься душі рабством. Як гірко бачити цей страшний відчай країни, ці на горбах захирілі сади, ці некошені, в бур’янах, долини! Цю опущеність рук і поглядів, цю опустошеність площ і вокзалів, ці вицвілі, мов культі в гнійних бинтах, прапори на державних держалах, цю простягнену в ніч жеброту, ці розбиті, розікрані без війни дороги, цей стид і срам за державу; як нелегко бачити цей ранній вечір, цю врабленість і простягненість, ці болотюги убивчих звичок, це гибло вснуле, мазутисте море душевної ліні; бачити, як жар в очах, країну осліплених за скіфським звичаєм; бачити кругом окраїнність, надривну вичерпаність, сирітськи рідну, як спазм, країну, де мільйони людських зусиль, мільярди недоспаних ранків, каторжних трудових змін, неміряних колгоспних згорблень, мільйони потоків сліз, страхотрепетів і тривог щоденного виживання обернулися в помилку історичного розвитку, в опустельненість, в опустошення і здикунення – в страшний відчай сліпців, яких покинули дідоводи – і нема їм утіхи, нема їм відповіді, нема сподіванки і примирення з гіркожиттям немає; не диво, що й літератори, співці пропащого, стали виразниками заблукалості – без усвідомлення її суті – нібито просто так, блукати зачакловано і все виглядати обітованність, куди введе під руку земний, всесильний месія і все за нас поробить; стали марнописцями страшенної поверховості з готовими на все відповідями, з нехіттю до нового; начебто вільні потрапляють у найстрашніше з гноблень, смертєзвичками й смертєпродуктами; не відають і не хочуть знати жодної з небесних Істин.
