Читачі Тижня вже знають, а дехто й заздрить, що у мене перед вікном на кленовій гілці висить будинок без стін, але з дахом і підлогою, яку я щодня з властивою щедрістю засипаю соняшниковим насінням. Усю зиму ним харчувалися незліченні синиці, а з початком весни всі вони повернулися до свого лісу. Я розраховував побачити замість них зовсім уже ненаситних горобців, аж раптом звідкілясь узявся білий, пухнастий голуб із поважними манерами.
Першою його побачила моя сусідка Тетяна. Вона впізнала в ньому того самого голуба, що сидів на гілці дерева біля недалекого кладовища, де ховали її сина. Голуб тихо й непорушно дивився на все, що діялось внизу, а звідтіля на нього піднімали голови побратими покійного і плакали. Вони того ж дня розказали про це Тетяні. Її на похованні не було – лежала тоді вдома майже непритомна. Отже, того голуба вона не бачила, але впізнала його, щойно він з’явився в моєму висячому будинку без стін з підлогою, обтяженою купою насіння. Щось їй це підказало ще до того, як вона виглянула у вікно.
Так ми з нею збалакалися про те, яку владу над людьми й людством досі мають різні вірування в ті самі прикмети, і що чим вони чудніші, тим більше до них поваги. Сюди ж — заклинання, ворожба, чаклування, обереги, непорушні звичаї й казки, якими живуть і з якими не всі збираються помирати — усе те, чому немає й не може бути наукового або просто тверезого пояснення.
У Тетяни загинув син, а в її подруги Клавдії, Клавки – я її теж тепер знаю – чоловік. Про це я довідався від Тетяни якраз під час нашого чергового обговорення все ще багато в чому зачаклованого світу. Я, звичайно, не став обтяжувати її походженням виразу «розчаклований світ» – це потім зробила її онука, яка закінчує водійські курси перед вступом на факультет мистецтвознавства в Києві. Вона впевнена, що справжня мистецтвознавиця повинна, вже починаючи з першого курсу, їздити на лекції за кермом власного автомобіля, а не пасажиркою – ніби вдячною, якщо не закоханою – якогось п’ятикурсника-ухилянта. Тому й заробляє, скільки дозволяє мережа, на перше помітне придбання.
А розказала мені Тетяна, і не за один, як то буває, раз, додаючи подробиць і своїх оцінок, як її подруга сприйняла звістку про загибель чоловіка: що вона взялась робити прямо з першої хвилини. Вона зразу замовила собі відповідну сукню. Для цього довелось поблукати по інтернету, порадитись з обізнаними людьми, отримати рекомендації щодо кравця і щоб він був не тільки надійний, а й зі смаком. Не кравчині, а кравця – їй подумалось, що він має бути більш підхожим для такого випадку. Одночасно вирішувалось все щодо хустки, шарфа, черевиків – їх мало бути дві пари на випадок різних погод. Не виключаю, до речі, що Тетяна в своїх згадках переставила її пріоритети: відвела перше місце сукні, а не легкому вишуканому кожушку для перебування на кладовищі під кінець зими.
Не було забуто про носовички для сліз – вони не повинні були бути зовсім непомітними, але й не занадто яскравими, і про все макіяжне. Довелось шукати і перукарню, тут теж було обрано майстра, а не майстриню. Щодо місця на кладовищі, то відповідне рішення було за владою, так пішло з початку війни, а церкву могла назвати і вдова. У даному випадку Клавдія радилась з людьми більше не про церкву, а про батюшку – хотілося, щоб він не мимрив, як вони всі, щось собі під ніс, а промовляв розбірливо, але й не занадто гучно.
Отже, не дивлячись на зовсім незвичну ситуацію, Клавдія прагнула все робити відповідним чином, або, за її словом, соотвєтствовать. В програму закладались і ридання, і звичайний плач, і щось середнє. Не ридати, коли треба просто схлипнути, і не схлипувати, коли вимагається ридання. Щодо заламування рук – тут теж довелось де з ким порадитись: залишити на одній руці годинник, а на другій браслєт, чи хай не буде нічого – тільки білі, помірно пухкі руки.
Це все – щоб Павлик відійшов цілком задоволений її виглядом і поводженням в такий відповідальний день, а головне – щоб стер зі своєї пам’яті все те в спільному минулому, що, взагалі-то, і не повинно підлягати згадкам. Вона ж зі свого боку без будь-якого зусилля раптом забула, як кого звали з усіх, хто був у неї до одруження, та й після — яке в кого було ім’я від народження і яке кому давала вона. «Віриш, Танько: жодного не згадала!».
Такі подробиці про неї Танька передавала охоче, винахідливо і безжально, як то і буває у подруг або добрих сусідок. До того ж, вони не одного віку: Тетяні під сімдесят, Клавдії під п’ятдесят. Старшій кортить побільше розказати про молодшу, а тій – про старшу.
Ретельна підготовка не була даремною. Із початку до кінця церемонії Клавдія все помічала, але так, щоб людям здавалось, що вона не баче і не чує нікого і нічого. Усім сумно, а їй боляче, для неї існує тільки труна. Жилось їй з ним погано, а йому з нею ще гірше, про що вона інколи здогадувалась, і це її якось втішало. Проте протягом всього похоронного заходу вона перебувала в повній впевненості, що була з ним щасливішою із жінок, нікого так не любила ні до нього, ні при ньому, хоча порівнювати було з ким, це вона наполегливо підкреслювала подрузі, а та потім і мені. «Клавдія є Клавдія. Молодець жінка – що там казати». Сльози то лились нестримно, то знали міру; вони ніби жили своїм життям і тому краще за неї знали, що буде необхідно, що просто доречно, хоча і не обов’язково. Присутні мали бачити, що всі її душевні сили спрямовані на те, щоб не дозволити собі чогось зайвого. В таких виставах у кожного своє місце і роль. Дотримуються навіть діти. Це вимагає певного, хай і не зовсім усвідомлюваного, напруження, яке потихеньку спадає, коли дія добігає кінця. Люди вже вільно розходяться хто куди, частина – за поминальні столи, де за чаркою можуть майже зникнути рештки примусу.
Слухаючи Тетяну, я все більше співчував її подрузі, а вірніше – обом. Хотілось якось пояснити їм мій настрій… Мені здавалось, що ота поглинутість Клавдії собою була рятівною – щоб не думати до нестями, чим вона завинила покійному, а заодно і Господу. Не занурюючись у минуле, віддаватись передчуттю нового життя, в якому не буде місця старим звичкам і спокусам. Чи не в цьому й полягає сучасне призначення таких ритуалів як поховання? Колись люди більше, ніж серйозно, вірили в життя поза світами – ось і готували покійника до нього, щоб він, значить, опинившись там, не завдав їм звідти лиха. Вони вважали, що там у кожного нового поселенця з цього світу буде і бажання, і можливість віддячити всім і за все. По повній програмі. Спроба вплинути, поки не пізно, на його рішення не здавалась їм марною. Хай хоча б останні його враження від перебування на сьому світі будуть приємними. Таке було призначення і особливої музики, і промов, сповнених лестощів, і гучних, розпачливих вигуків: «Прости нас!».
З плином часу первісне пряме призначення всіх таких заходів зникає, і на запитання, в чому зміст того чи іншого з них, з’являється відповідь: так треба, так робили наші діди, так роблять усі, так це робиться скрізь. Коли зникає глузд, залишається безглуздя, за яке люди тримаються, правду кажучи, вже зовсім автоматично. Розчаклований світ не дуже квапиться усвідомлювати, що з ним сталось. Це, можливо, тому, що не змінюється головне: до райського буття й побуту їм сьогодні так само далеко, як і Єві з її Адамом. Горе — чи то особисте, чи сімейне, чи громадське — залишається горем, а до того ж додаються ще й повороти та витівки історії, які потребують надлюдських зусиль і кмітливості, щоб із ними якось справлятися.
