Давним-давно я дивилася з бабусею щось по телевізору. Сюжет того фільму дуже просідав, і я обурювалась: “Баб, ну так не буває!” “Та то кіно”, — поблажливо казала бабуся. І, сама того не розуміючи, закладала в мою дитячу голову усвідомлення того, що мистецтво — це умовність, а не буквальне відтворення реальності. Мені було цілком гаразд із прийняттям такої умовності — до того моменту, коли вона пройшлася по мені особисто.
Добігав кінця буремний 2022 рік. Ми з моїм побратимом А. перевелися в новий підрозділ. Підрозділ цей ще закінчував своє формування, тому ми поки не працювали, очікували — а завдяки моїй подрузі із часів волонтерства, яка люб’язно дозволила пожити у своїй краматорській квартирі, очікували ми у теплі і комфорті. Знайомились із новим колективом, пробували організовувати заняття і тренування. Я розслабилась настільки, що одного дня помітила: фільм “Снайпер. Білий ворон” вже доступний на стрімінгових сервісах.
— Треба подивитися! — кажу до А.
— Український фільм? Гм.
— Не будь упередженим. Ти ж любиш “Кіборгів”, а вони, — нагадую, — українські.
А. продовжив скептично гмикати, але “Білого ворона” переглянути згодився. Ми запросили колег по цеху з нового підрозділу — М. та Н., — наготували снеків, вмостилися зручно та сіли дивитися. Спочатку все йшло непогано — ми з мовчазним розумінням дивилися історію довоєнного життя “Ворона”, злочин росіян, який перекреслив його мирне життя і привів до армії. Відбір у снайпери — ключовий сюжетний поворот. У “Ворона” не вірять, сміються — і він має довести, що здатен навчатися. І що ж він робить, точніше, що нам показують? Збирання-розбирання АК на швидкість. Хлопці мої ще сидять мовчки, а я вже трохи розчарована. Прямо відчуваю подих радянщини на своєму обличчі, згадую мануал від своєї гвинтівки, де є пряма заборона таких вправ із нею. Хотілось би бачити інше “випробування”: вправу на уважність, вміння швидко рахувати, чи, на крайняк, якесь фізо.
“Так це ж на реальних подіях, — кажу собі. — Можливо, у Миколи Вороніна, головного героя, дійсно була така історія, і для нього було важливо бачити її у фільмі”.
Фільм йде далі. Показують початок навчання. “Заборонених методів війни для снайперів не існує”, — каже кіношний інструктор.
Ми перезираємося, бо кожен думає, що то причулося.
— Може, вони мали на увазі росіян, — збентежено пробурмотів Н.
Щиро сподіваємось, що то дійсно якесь непорозуміння, і дивимося далі. А чим далі в ліс, тим більше дров.
— Затуляти приціл курсанту під час пострілу? А як же принцип “не бачиш — не стріляй”? Є ж нормальні вправи, щоб тренувати укладку.
— Що, навіть формулу тисячної подають неправильно? А, це, мабуть, щоб цивільного глядача “мілами” не налякати…
— Та якби в реальній учєбці він вистрелив після того, як стрільбу було закінчено… Не розумію цей фільм: то показують тупі затяги, то чувак кладе на дисципліну — і всім ок.
— Чотириста метрів? І таке маскування? Чого б не відтягнутися до посадки, яка в них, бляха, прямо за спиною?
— На думку цих фільморобів, наші в принципі маскуватися не вміють, так? Навіщо це повзання по відкритому, як на долоні, просторі, по піску?
— Розумію тепер, чому лікарі не дивляться медичні серіали. Їм, мабуть, так же боляче, як мені зараз.
— Скільки-скільки дистанція? Сто двадцять? Боже, а я ще щось про “чотириста” казав…
— Стоп, у російського снайпера що, Барет 50-го калібру? І така влучність на дві! Тисячі! Вони взагалі в курсі, що це антиматеріальна гвинтівка, і кучність в неї відповідна?
— Звісно-звісно: все, на що накинуто сітку, автоматично стає невидимим.
— Господи помилуй, ну хто стріляє крізь таку траву? І так, звісно, зображення у прицілі повністю чисте, хоч секунду до того показували, як він стоїть у густих заростях.
— Суперпрофі снайпер обрав завод із хлором? А раптом щось таки прилетить? Я так розумію, жити йому не хочеться, інакше би вибрав якусь іншу позицію.
— Ну звісно, снайпер у нас і швець, і грець, і диверсант… Прямо людина-військовий оркестр!
— Боже-Боже, ну нащо було мазюкати лице і навіть не зняти галімий блискучий годинник?!
— О-о-о, це топ, це тепер моя улюблена сцена. Вони що, на полігоні десь біля польського кордону? Що це за снайпери в ряд?
— Тобто “профі”, побачивши, що група прикриття вбита, просто повертається за гвинтівку, як ідіот?
— А вони точно-точно впевнені, що тут вже чисто, щоб так вільно розгулювати? А, ну так, “це ж кіно”…
— Хто, ти кажеш, їх консультував, “Дике поле”? Цікаво, то вони так консультували чи то їх так слухали?
Ми, звичайно, посміялися і над фільмом, і трохи над собою; а хлопці заприсяглися більше ніколи не слухати мене, якщо я їм щось пораджу переглянути. Наша проблема була в тому, що ми занадто багато очікували. Бо Україна має, на жаль, настільки багатий воєнний досвід, що можна знімати фільм за фільмом про кожну із військових професій, і не мати браку ні інформації, ні яскравих і правдивих деталей.
Коли відгукуєшся на український фільм не дуже компліментарно, то може прилетіти закид у недостатньому патріотизмі. Тут є тонка межа. Одна справа — любити і підтримувати своє-рідне, інша — мовчки “їсти, що дали”, і ховати вглиб розчарування і нерозуміння. Вже на що-що, а на щирість почуттів ми точно маємо право — “Білого ворона” частково знято на кошти платників податків, і це все ще єдиний суто “снайперський” український фільм про сучасну нам війну.
Ви вже, мабуть, подумали, що ми надто прискіпливі, що вибирали ті недоліки навмисно замість насолоджуватись переглядом — і матимете рацію. Бо це теж спосіб навчатись — переглядати фільми, ролики з мережі, обговорювати, розбирати що є правильного і неправильного. І це направду цікаво — пам’ятаю, як палко ми дискутували, чи пробила би куля ту крихку цеглу у фільмі “Стіна” і чи був сенс снайперу самому пробувати підбивати вертоліт, чи все ж краще коригувати когось. У випадку з “Білим вороном” очікувану втіху у нас ніби вкрали — бо невідповідності тій реальності, яку ми знали, були настільки очевидні, клішовані, що розбирати їх було нецікаво.
А найпечальніші в історіях із не дуже якісними воєнними фільмами є два моменти. Перший: командири. Точніше, той тип військового командира, який черпає свої знання із чого завгодно, крім наукових досліджень та реального бойового досвіду. Уявіть собі, ви заїжджаєте в сектор. Звичайне собі село у степу. Комбат, натхненно:
— А снайперів розмістимо на водонапірній башті.
— Пане майоре, а нахіба?
— Я таке у фільмі бачив…
Це вже смішно потім, коли вдається м’яко і дипломатично переконати людину, що краще буде дати снайперу самому обрати собі позицію. Розкіш послати дурня вчитися, а не дивитися фільми — на жаль, недоступна, коли це твій командир. Тому доводиться пояснювати небезпеку і безглуздя високих будівель, широких вікон, близького підповзання (особливо по замінованому, м-м-м).
А момент другий — опримітивнення ворога. Це найбільше зачепило мене в “Білому вороні”. Московитські снайпери, на жаль, не тупі. І показати їх такими — знецінити працю снайперів українських, а також вселити небезпечну легковажність глядачеві.