Є в історії Визвольних змагань 1917–1921 років перший бій за незалежність — Крути, — але є й останній. Його згадуємо не так часто, адже гіркотою тієї поразки важко підіймати бойовий дух. Водночас Другий Зимовий похід продемонстрував небажання українців, які відчули дух своєї вільної держави, віддавати її окупантові без бою. А розстріл полонених борців за волю України під Базаром — це прояв типового злочину проти людяності з боку московитів і найбільший приклад самопожертви українців початку XX століття.
Другий Зимовий похід — рейд армії українських донкіхотів
Армія Української Народної Республіки (УНР) після поразки у протистоянні з більшовиками у 1920 році опинилася на території Польщі, здала зброю і розміщувалася в таборах інтернованих. Вони чимось скидалися на табори для полонених, які, щоправда, досить легко було покинути. Фактично армія й уряд в екзилі чекали на нову спільну військову акцію проти більшовиків, разом із поляками. Проте «союзники» уклали мирну угоду з червоною Москвою, і час працював уже проти українців. Брак фінансування, політичні чвари в уряді, велика кількість поранених і загальна зневіра досить сильно вплинули на кількісний склад армії, але вона не розпалася цілком. Загартовані в боях українці прагнули повернутися на рідну землю і помститися окупантам.
Серед інтернованих у польських таборах українських вояків наростав неспокій. Новини про боротьбу повстанців в Україні пробуджували в них прагнення знову повернутися до бою. Багато хто тікав із таборів, шукаючи можливостей долучитися до партизанських акцій руху опору. Українська Головна команда інтернованого війська в Калищі, зрозумівши силу цього прагнення, дозволила організувати новий рейд — Другий Зимовий похід, що мав продовжити традицію Першого Зимового походу 1919–1920 років. Утім, реальний стан добровольчих загонів був катастрофічним. Майже три чверті бійців не мали взуття чи плащів, зброя була в дефіциті, а провізія та амуніція — мінімальними.
Один із вояків тієї армії описував її матеріальне забезпечення так:
«Один з рушницею, другий з шаблею, третій із списом. Хто в драних черевиках, хто в личаках, а хто й зовсім босий». «Але що було робити, — розповідає другий вояк, — відкладати виступ було неможливо, а здержати козаків було годі. Бо одержавши цю поганеньку зброю в руки, заясніли, спалахнули завзяттям їх очі, і вони стали непоборними, борцями. Не треба було нікого підбадьорювати, навпаки, довелось вгамовувати цей порив».
Невдача походу
Другий Зимовий похід здійснювали три групи повстанської Армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрка Тютюнника: Волинська, Подільська та Бессарабська. Їхнім завданням було прорватися на центральні й східні українські землі, порушити більшовицькі комунікації й підняти загальноукраїнське повстання проти московсько-більшовицького режиму. Першою розпочала дії Бессарабська група генерала Андрія Гулого-Гуленка, яка мала на меті відволікти на себе увагу. Основний тягар рейду припав на Подільську групу полковника Михайла Палія — чотири сотні вояків із Київської дивізії. Вони прорвали польський кордон 25 жовтня 1921 року і, захопивши коней і зброю у більшовиків, перетворилися на кінноту та здійснили блискавичний рейд територією Правобережжя: Проскурівського, Летичівського, Житомирського та Коростенського повітів. Їхні дії спричинили паніку в більшовицькому тилу, розірвали адміністративні та комунікаційні зв’язки ворога. Успішно виконавши завдання, з’єднання Палія 29 листопада повернулося до Польщі.
Найважчий шлях випав Волинській групі — головній силі походу, якою безпосередньо командував Юрій Тютюнник. Сформована з інтернованих вояків таборів Каліша, Видовища та Олександрова-Куявського, вона налічувала близько тисячі добровольців. 4 листопада 1921 року група перейшла кордон і почала серію швидких наступів. Було взято низку сіл, проведено бої за Коростень, здійснено марш крізь хуртовини та багатоденну негоду. Проте під час переправи через Тетерів і пізніше — через річку Звіздаль — повстанці потрапили в оточення значних сил більшовицької кінноти. Причому очолював вороже військо — Григорій Котовський — той самий совєцький головоріз, якого так довго в Україні славили вулицями та памʼятниками. Невдалий для українців бій біля села Малі Миньки став справжнім пеклом: повстанці боролися до останнього, навіть важкопоранені кидали гранати, а дехто, не бажаючи здатися, підривав себе. Частина штабу змогла відійти в ліси, але значну кількість війська було захоплено в полон, яку червоні окупанти розстріляли під містечком Базар на Житомирщині 21 листопада 1921 року.
Українські «спартанці» Базару
Червоні окупанти скористалися своїм уже досить міцним положенням в Україні у 1921 році. На руку їм зіграли і слабкість українського війська, і певна невчасність походу. Як стверджують історики, якби він відбувся на кілька місяців раніше, коли саме проходила совєцька хлібозаготівля, то повстанці одержали б значно більше підтримки від селян. Московські червоні окупанти вкотре вдалися до своєї політики злочинів проти людяності і «засудили» полонених українців до масового розстрілу.
Офіційний документ ворога, а саме «Збірник наказів Військам Воєнного Округу № 2578, 26 листопада 1921 року, м. Київ», так описує тодішній злочин московитів (подаємо у перекладі з московської):
«”Зарубано в бою понад 400 осіб і захоплено 537 осіб, у тому числі й поранених. Дехто з вищого командування, бачачи безвихідність становища, самі себе розстрілювали й підривали бомбами. Усього перед Надзвичайною Комісією постало 443 особи, решта померли. Надзвичайна п’ятірка постановляє: осіб, перелічених у додатку до цього списку, у числі 359 чоловік, як злісних, активних бандитів — розстріляти”. Протокол підписали: голова Надзвичайної Комісії Гарьказий, члени: Лівшиць, Іванов, Котовський, Хріновський, секретар Литвинов».
Під містечком Базар червоні кати наказали викопати велику могилу, потім зігнали з багатьох повітів селян, щоб продемонструвати розправу над українськими вояками. Селяни, очевидці розстрілу, розповідали, що «змучені, скривавлені, майже голі українських вояки йшли на страту не сумуючи, а відважно й твердо стали над могилою». Вже під кулеметами перед полоненими українцями виступив червоний комісар і сказав, що той, хто «покається та присягне вступити що лав червоних», буде помилуваний.
Газети міжвоєнного переду так ретранслювали відповідь українців: козак 6-ї дивізії Щербак виступив і сказав:
«Від себе й козаків, яких я знаю, кажу вам: ми бачимо, що нас чекає, ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Ви нас уб’єте, та знайте, що за нас помститься весь український народ. А коли до українських вояків дійде чутка про ваші ганебні справи, то за кров нашу вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв’язок з вами, каторжні!».
Його слова перебили більшовицькі кулемети. Але могутнє «Слава» залунало по полю, а останнє «Ще не вмерла» заглушив гуркіт ворожих кулеметів. Так умирали 359 героїв за Волю, за честь України.
«Свято Жертви»
У міжвоєнний період українські громади Волині й Галичини організовували панахиди, вечірні академії, мистецькі програми та лекції, присвячені Другому Зимовому походові. Часто ці заходи мали не лише меморіальний, але й освітній характер — збирали пожертви на українські школи й гімназії, підтримували студентів і культурні ініціативи. У Кременці, Здолбунові та багатьох селах Волині такі вшанування перетворювалися на події, що гуртували громаду й формували історичну свідомість поколінь.
Під час Другої світової у розквітлій україномовній пресі день памʼяті про загиблих — 21 листопада називали «Святом Жертви» (себто «пожертви»). Було проведено низку заходів: було створено «Комітет Базару», записувалися спогади учасників Другого Зимового походу, складалися списки полеглих, а також ухвалено рішення впорядкувати місце розстрілу українських героїв. Базар перетворився на символ боротьби за свободу, який об’єднував різні покоління.
Восени 1941 року, після вигнання більшовиків з Правобережжя та встановлення німецької окупації, українці вперше за 20 років змогли відкрито провести загальнонаціональне вшанування героїв Базару. З ініціативи Проводу ОУН та під проводом Олега Ольжича було організовано масштабну маніфестацію просто на місці поховання розстріляних. 21 листопада 1941 року на Житомирщину з’їхалися тисячі людей — старшини Армії УНР, ветерани, священники, селяни й молодь, яка вперше чула правду про Другий Зимовий похід.
Очевидець писав про ту подію так:
«Їхали возами, цілими валками, ішли одинцем та групами. Ішли чоловіки, ішли жінки, ішли діти. Зокрема багато було молоді, а серед неї й сивоусі діди, що брали активну участь у Визвольних Змаганнях 1917–21 років — старі повстанці, загартовані в боях, тверді, як їхня доля. Ішли ті всі, яких двадцять років неволі не зігнули, не скривили їхньої душі. Ішли горді з піднесеним чолом, рішені в разі потреби, силою відстояти свою волю. І, не зважаючи на німецькі стежі, на загрози воєнного часу, прийшло кільканадцять тисяч людей».
Біля могили героїв відслужили панахиду, виголосили промови, встановили великий дерев’яний хрест і відновили поховання, знищене колись більшовиками. У Києві, Житомирі, Коростені та Рівному відбулися паралельні академії й спеціальні богослужіння. Крім того було взято землю з могили повстанців під Базаром і принесено на територію Софії Київської.
Традицію вшанування загиблих вояків під Базаром продовжено і в останнє десятиліття. Але сьогодні, в умовах нового етапу війни проти московитів, уже чітко видно природу ворога і його військ. Лише виникає риторичне запитання: а що було б, якби українське суспільство ще в 90-х цілковито усвідомило всю трагедію та героїзм своїх попередників під Базаром?
с. Базар. Братська могила воїнів ІІ Зимового походу армії УНР. Фото: Visem, CC BY-SA 3.0, via Wikimedia Commons