Я регулярно читаю польське видання «Kultura Liberalna». Кілька днів тому я знайшов у ньому цікавий текст авторства Наталії Парщик (№ 899 (13/2026) від 31 березня 2026 року), присвячений бієнале в Венеції, головним чином спробі повернення туди Росії, але й участі в попередньому бієнале 2024 року українських художників із «Open Group», чия робота була представлена в польському павільйоні. Перформативна інсталяція «Повторюйте за мною II» (Юрій Білей, Павло Ковас, Антон Варга), кураторка — Марта Чиж.
Яким же було моє здивування, коли у тексті я знайшов таку інформацію:
«Юрій Білей (член “Open Group”) наголошує, що історія співпраці між українським і польським мистецтвом почалась із першої великої виставки українського сучасного мистецтва під назвою “Степи Європи” у Центрі сучасного мистецтва “Уяздовський замок” у Варшаві в 1993 році[1]. Її куратором був Єжи Онух, який також був директором Польського Інституту в Києві до 2010 року».
У примітках до статті було лише одне посилання:
[1] Від «Степів Європи» до «Ukrainian News». Розмова з Єжи Онухом
Заінтригований я перейшов за лінком і відкрив інтерв’ю зі мною, опубліковане в часописі «OBIEG», який видавав Центр сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві, датоване березнем 2013 року і записане Зофією Блющ (окрема інтрига — хто ховається за псевдонімом Зофія Блющ?).
Коли вийшло інтерв’ю, я вже працював у Нью-Йорку і мій «український період» був майже завершений. З нинішньої перспективи мені здається, що варто це інтерв’ю опублікувати для українських читачів через 13 років після виходу. У ньому вони зможуть знайти теми, про які небагато знають, і які останнім часом, говорячи прямо, піддають перекручуванню.
Гадаю, іноді варто повертатись у минуле, хоча б для того, щоб не робити помилок, яких можна уникнути.
У цій колонці третя, заключна частина цього інтервʼю.
— Звідки така неймовірна популярність сучасного мистецтва як певного стилю буття впливових осіб? Не література, театр чи музика, а саме сучасне мистецтво стає доказом, що ти в тренді. Якщо дивитися на розвиток інституцій, то найбільше нових фондів, пов’язаних із багатими людьми, з’явилося саме в цій сфері.
— Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки.
— Що так сподобалося, що сад мистецтва аж так розрісся в Україні?
— Я створював Центр з наївною вірою романтичного революціонера, переконаного, що робить виключно добре. А потім на фундаменті, який ми створили, з’явився феномен Віктора Пінчука, який nota bene уперше побачив найновіше мистецтво України на виставці «Бренд «Українське» у ЦСМ в 2000 році. Пінчук, за допомогою західних експертів із PR, створював собі імідж справжнього європейця, який займається тим, чим має займатися заможний європеєць: засновує благодійні фонди, цікавиться мистецтвом. У випадку Пінчука вибір упав на сучасне мистецтво в Україні, яке називають contemporary art. Але мистецтво, яким зацікавився цей тогочасний олігарх, це кільканадцять найгучніших і найбільш упізнаваних прізвищ у стилі «top 10». З цією метою він запустив у рух величезну PR-машину. Це було махове коло нинішнього зацікавлення і все вдалося відносно легко. Свого часу я назвав це «Dubai Project», бо з відповідними коштами можна таку ситуацію створити і в пустелі, символом чого є власне Дубай. Це взялося не з глибокого осмислення й переконання, що мистецтво, культура — це елементи побудови громадянського суспільства, так, як у проєкті Сороса. Вони обидва представляли інструментальний підхід до культури й мистецтва. Мали утилітарну мету. Одному було важливо збудувати громадянське суспільство, іншому — збудувати свою позицію як члена європейської еліти. PR-агентство, яке розсилало запрошення за відповідно сформованими списками. Надмір і смак великого світу. «White Cube» i «Gagosian» як основні постачальники мистецтва. Сьогодні з галереї Ґаґосяна втікають головні герої колекції Пінчука. Його покинув Дем’єн Герст, Джефф Кунс та інші. Ґаґосяна сприймають як символ величезної корупції, що зсередини пожирає нинішній art world. І це ідеально вписується у всюдисущу корупцію в Україні, а отже, сприймається без болю й надмірних роздумів, виключно як елемент стилю життя нових еліт. Ціна не має значення. Ринок мистецтва цілком корумпований.
— У чому суть цієї корупції?
— Завищені ціни, яких жоден живий художник ніколи не мав. Величезні гроші, які тут з’явились, маси олігархів, що прагнуть купити більше і дорожче, ніж конкурент. Великого старого мистецтва на ринку не дуже багато. А грошей, які треба прилаштувати, чимало. Тож на ринку залишилось сучасне мистецтво. Учора зроблене, сьогодні продане. Зростання цін на біржах — маніпуляції, знищення стандартів, усі засоби дозволені. Не йдеться про те, що немає цікавого мистецтва. Воно весь час твориться, тільки от торгують ним жахливим чином і без жодних правил, без жодних цивілізованих правил.
— Ти жив в Україні 13 років (1997–2010), стежиш за нею вже 20 років. Як ти бачиш зміни початку 90-х років і близько 2010 року в середовищі самих художників? Що їх цікавить?
— Невід’ємним елементом української дійсності дотепер — і це стосується й мистецтва — є певний різновид шизофренії. Причин для цього багато. Наведу приклад: Саша Ройтбурд і його статус головного постачальника мейнстрімового мистецтва, переважно живопису.
Колись він збудував свою позицію як художник-шукач, дуже розумно використовуючи відео — як власний матеріал, так і запозичений. Так була створена його відома робота на одеських сходах «Психоделічне вторгнення панцирника “Потьомкін” у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна», нині вона у колекції «MoMa». Для мене це той Ройтбурд — оригінальний важливий художник. І тепер що відбувається з молодим поколінням: з одного боку соціальний і мистецький активізм, а за мить — рукостискання олігарха і створення робіт, які можуть знайти покупців на слабенькому українському ринку. Ми можемо, звісно, говорити що це приклад розмаїття позицій. Будь ласка: у нас є речі на експорт і на внутрішній ринок. Але це гра на коротку дистанцію. Я досить пізно зрозумів, що німці, свторивши «Мерседес», досягнули успіху не тому, що хотіли комусь сподобатись, а тому, що це втілення німецьких цінностей. «Ikea» стала успішною, бо спиралась на скандинавські звичаї, традиції, якими вдалося заразити мільйони людей у світі. Експортують фізичний продукт, а він — це квінтесенція групи, що його створила. Йдеться зовсім не про національний дух, а дух узагалі, про таємницю, що міститься в цьому дусі.
