Спілкуватися зі священником без відчуття тиску, зверхності та повчань? І навіть без потреби цілувати хрести чи руки? Тепер і я знаю, що це можливо! Навесні цього року весь мій скепсис розбив дощенту Архімандрит Михаїл (Карнаух), благочинний Києво-Печерської Лаври Православної Церкви України (ПЦУ).
Ми були підписані один на одного в інстаграмі вже тривалий час, але якось у березні в мене виникла потреба в розмові з духовною особою. Вона відбулася. Потім ми ще принагідно обговорювали книги та мою роботу. А на додачу я позбувся свого давнього страху перед «попами». Можливо, тому що ми майже ровесники: мені 36, а отцеві Михаїлу — 34. А можливо… Зрештою, навіщо губитись у здогадках, коли ви все можете з’ясувати й самі? Далі — текстова версія інтерв’ю з отцем Михаїлом для Тижня.
Говоримо про Українську Церкву, яка позбувається надмірного консерватизму завдяки соцмережам, про вибір молодої людини присвятити життя Богові, про побут священника ПЦУ та співіснування з «батюшками» Московського патріархату, про війну «за гріхи» та бронювання від мобілізації… А ще — спростовуємо найпоширеніші міфи про життя, смерть і Різдво.
— Українські священнослужителі зараз стають дедалі активнішими користувачами соцмереж. Хоча ще років 20 тому було би важко уявити, що я зможу ось так запросто написати повідомлення представнику духовенства, скажімо, в інстаграмі й отримати відповідь. Чи не гріх для священника користуватися соцмережами?
— Ні, це не гріх. Сьогодні багато священників, які цікавляться життям світу, не бояться виходити в соцмережі та використовують ці платформи для проповіді, посилення власного авторитету й авторитету церкви.
Звісно, є різні думки щодо цього. Одна частина суспільства вважає, що присутність священників у соцмережах необхідна, тоді як інша переконана, що церква має бути закритою. Хоча насправді церква ніколи такою не була. І це насправді певний міф, адже апостоли йшли до язичників проповідувати. Тобто, на відміну від сектантського руху, церква завжди готова йти на діалог.
Коли я навчався в семінарії (це були 2009–2011 роки), соцмережі ще не були поширеними серед священників. Згодом дехто з нас зрозумів, що в такий спосіб з’являється додатковий шанс провадити свою місійну діяльність. Наприклад, інколи людина боїться чи соромиться запитати священника наживо. А от зробити це в соцмережі психологічно легше.
Звісно, священник і там пам’ятає, хто він. Ми стежимо за етикою спілкування онлайн. За роки навчання в семінарії, перебування при церкві, в нашому внутрішньому колективі сформувалися певні навички висловлювання. Тож якщо я вийду в соціум — скажімо, до перукарні, — мене все одно впізнають як священника за певними особливостями поведінки та мовлення. Одна людина мені якось сказала: «Ви такий повітряний», — маючи на увазі «духовний і вихований».
— Певно, я досі борюся з упередженням. У дитинстві та юності мав страх перед священниками, бо мені було некомфортно відкриватися у розмові з ними. Тому можливо, й справді завдяки соцмережам з’являється спокій, що ніхто не примушуватиме до молитви, а натомість відбудеться розмова «по-людськи». Чи можна говорити, що в такий спосіб церква позбувається певних консервативних шор?
— Я також боявся священників, особливо представників старшого духовенства. Бо ті, які служили в добу Радянського Союзу, були вкрай заляканими, адже пройшли всю державну систему випробування, щоб отримати дозвіл на служіння. Тож у них сформувався певний стержень недовіри, оця зовнішня суворість, яка дозволяла їм втриматись у суспільстві.
Потім, у 1990-х роках, коли церква вже ставала вільною, незалежною від державного тиску, прийшло нове духовенство — молода плеяда. Ось із ними мені було легше спілкуватися. Наприклад, коли мені було 15 років, а священнику 25 — так, це десять років різниці, але він уже більш-менш розуміє, про що ти говориш і яку відповідь хочеш почути. І якраз Православна Церква України (а колись Київський патріархат) на 90 % складалася з молодих священників, на відміну від конфесії Московського патріархату, де більшість служили в Радянському Союзі та залишилися при російській церкві. Мало хто з них вирішив приєднатися до Української Церкви.
Оскільки я народився в Почаєві, мій вибір Української Церкви пов’язаний із вибором моєї родини загалом. І в нашій Почаївській Лаврі було дуже багато монахів, які дотримувалися вкрай консервативних, монархічних поглядів. Всі вони були з Росії, Молдови чи інших країн і нібито приїхали молитися на святому місці, але все ж мали внутрішнє переконання, що перебувають не на своїй землі, і це проявлялося. Наприклад, коли ти звертався до когось із них українською мовою, то на тебе реагували щонайменше непривітним поглядом. Тобто вони вже розуміли, що це не їхнє мовне середовище, культура та ментальність.
Тому, ставши священником в Українській Церкві, я намагався не бути подібним до таких людей.
Сьогодні суспільство вимагає від нас певної відкритості, а найважливіше — щирості. Бо тоді до священника горнутимуться парафіяни і його ніколи не виженуть із парафії — а це найбільша ганьба для священника!
— Ви вже частково згадали про свій шлях до священнослужіння. Тому поговорімо детальніше про цей вибір — стати священником і присвятити життя служінню Богові. Як до цього приходить молода людина в наш час? Як це було у вашому випадку?
— Найперше скажу: в мене не було внутрішньої боротьби, вірити чи ні. Стати священником було моєю мрією. Із раннього дитинства церква була для мене чимось дуже цікавим, сакральним. Я настільки полюбив богослужіння, що від неділі до неділі чекав, коли воно розпочнеться в храмі. Певно, це зачарування і вплинуло на мій життєвий шлях.
А ствердитися в цьому виборі мені допоміг мій колишній духівник — уже нині спочилий отець Миколай Шевчук. Він 21-річним прийшов служити до села, де наша родина проживала після переїзду з Почаєва. Я почав паламарювати у нього, коли навчався в четвертому класі. Отець Миколай був дуже щирою людиною. Я бачив у ньому доброго святого Миколая. Він і справді був священником від Бога. Так, у нашому селі парафіяни переважно належали до Московського патріархату, але за 20 років діяльності отця Миколая більшість села перейшла до Української Церкви. Завдяки, власне, його харизмі та способу життя. На жаль, так сталося, що на 43-му році життя він упокоївся.
Ось так і розпочався мій життєвий шлях, пов’язаний із Українською Церквою. Потім ще було навчання в Київській духовній семінарії, в академії.
— Варто також розуміти, що, обираючи такий шлях, людина мусить відмовитися від чогось у мирському житті. Які з обмежень були найтяжчими для вас?
— Отець Миколай ніколи не робив мені зауважень щодо мого, скажімо так, особистого життя. А от бабуся й мама завжди наголошували: «Пам’ятай, що паламарюєш у церкві! Не можна говорити погані слова, ходити на вечірки!». Коли ж я сказав родині, що готуватимусь до священства, то відчув доброзичливий контроль з боку бабусь. Вони переймалися, щоб я відповідав певним моральним аспектам. І я насправді вдячний цьому: в мене не сформувалося поганих звичок, притаманних моєму середовищу. До того ж це певним чином загартувало мене.
Чи депресував я, що проведу молодість в аскезі? Я б не сказав. Бо в 15–17-річному віці мені приносила велике задоволення молитва, читання духовної літератури, а весь мій вільний час займало навчання. На інші справи фактично не лишалося часу.
— Коли ми вже зачепили тему життя та побуту священника, конкретизуймо її. Чи дозволяється священнику ПЦУ вбирати світський одяг і виходити за межі храму? Скільки разів на тиждень? Чи мусите фіксувати в певному журналі обліку, о котрій годині вийшли й коли повернулися?
— Спершу варто уточнити, що священство буває білим і чорним. Так, біле — це ті, хто служить на парафіях у містах і селах. У них узагалі немає обмежень у пересуванні. Звичайно, з канонічного погляду священник завжди має бути в рясі та в підряснику. В Греції, до прикладу, за порушення цього правила існує навіть штраф. В Україні значно більше свободи: священник має право вбирати світський одяг, здебільшого класичного вигляду та нейтральних кольорів.
Що ж до внутрішнього розпорядку чорного священства, тобто монастирів: є ранкові молитви, ранкові служби тощо. Але є й благословення за потреби відвідати парафіян чи щось десь купити. Звісно, можна виходити за межі храму: умовно, повідомляєш настоятелю, що тебе не буде впродовж двох годин, і повертаєшся відповідно до розпорядку. Втім, подібне дозволено, лише коли ти вмієш правильно користуватися свободою.
— У контексті цього вміння запитаю таке: чи може священник сходити на рок-концерт або в кіно?
— Звичайно, священник може ходити в кіно, відвідувати театр або будь-які культурні події, на які його запросили. Головне — враховувати, чи припадає на цей період піст. Бо під час посту священникові краще утриматися навіть від відвідування культурних заходів. Не тому, що вони якось зашкодять священнику, а тому, що люди поруч можуть поставитися до цього з недовірою або й засудити.
Наприклад, для багатьох людей під час посту є табу на вживання шоколаду. Буває, пригощаєш людину шоколадкою, а вона насторожується — мовляв, піст же. А я вважаю, що шоколад можна їсти. Щобільше, сам вживаю його, люблю солодке. Шоколад же — продукт переважно рослинного походження. Так само можемо випити й кави на рослинному молоці.
Щодо рок-концерту. Навіть не знаю, хто зі священників любить таку музику. Мені, наприклад, подобається фольклор. Люблю послухати хор імені Верьовки, інші народні співи. Вони дійсно заспокоюють душу.
Коли я навчався в семінарії, там була традиція раз на квартал відвідувати театр. Хоча до театру імені Лесі Українки ми ходили мало, бо тоді він був театром російської драми. А ми як семінаристи Української Церкви вже тоді надавали перевагу україномовному контенту.
За благословенням, я навіть мав зйомку в серіалі. Досить цікаво те, що вона відбувалася на лісовому цвинтарі. Тож о четвертій ранку (це було ще до повномасштабного вторгнення та комендантської години) я викликав таксі за відповідною адресою. Таксист зиркав на мене з подивом, але таки підвіз до центрального входу.
— А чи маєте хобі?
— Люблю музеї. Відвідав фактично всі музеї Києва. Коли перебуваю в іншому місті чи області, неодмінно намагаюсь відвідати краєзнавчі музеї того регіону. Мені дуже боляче, що зараз вони в такому стані й що самі експонати дуже занедбані, бо немає фінансування.
У мене також є власна книгозбірня. Деякі видання вже давно оцифровані, а я маю їх у паперовому варіанті. До речі, чому книги й підручники мають бути яскраві? Коли в п’ятому класі школи з’явився предмет «історія», ми отримали підручник з історії України. Це було велике гарне видання. Щойно я на нього подивився, то й історію відразу полюбив: мені було цікаво, що ж у такому гарному виданні написано!
— Отче, а як багато читаєте?
— Намагаюсь щодня читати будь-яку літературу — хай то богословську, історичну чи навіть філософську. Хоч розділ якоїсь монографії. Передусім, це збільшує словниковий запас і розвиває свідомість. Оскільки цікавлюсь історією, я намагаюся знайти книги в найновіших виданнях. Важливо розуміти, про що говорять сучасна історія та сучасне богослов’я. Бо зазвичай у багатьох бібліотеках є книги давніших років випуску. Не кажу, що вони погані, але варто стежити за новими напрацюваннями, адже відкриваються нові обставини, змінюється погляд на певні події.
Також я захоплююся патристикою — це книги святих отців, які вплинули на богословську думку всієї церкви. Їхні праці набули фактично сакрального значення. Коли ми, священники, проповідуємо, то посилаємося на цих авторитетів, а вже апісля можемо висловлювати навіть свої припущення.
— А як щодо сучасної української літератури? Чи маєте в цьому сегменті улюблених авторів і твори?
— Звичайно! Наприклад, Ліна Костенко — улюблена письменниця, мабуть, кожного українця. Люблю «Червоного» й інші книги Андрія Кокотюхи. У нових авторів читаю більше історичні романи.
Зараз з’являються твори, пов’язані з сучасною війною. Це жива для нас тема. Хочеться перечитати всі ці спогади, щоденники про нашу національну оборону. Також намагаюсь встигати ознайомлюватися з роботами українських істориків, які сьогодні видаються.
— В українській поезії, яка з’явилася вже в період новітньої російсько-української війни, доволі часто трапляється конструкт «Бога немає» в різних інтерпретаціях. Як ставитеся до того, що автори так висловлюються?
— Я не засуджую. Тим паче що фраза «Бога немає» не нова, бо існувала ще в старозавітний час. Чому сучасні автори її використовують? Частково тому, що в людей виникла певна зневіра. А ми зараз переживаємо, мабуть, найжахливіші події, яких іще не бачило людство в XXI столітті. Та й загалом, мабуть, ніхто не думав, що війна Російської Федерації проти України буде такою жорстокою, людиноненависницькою і що будуть застосовані всі можливі методи, які колись були лише теорією військової справи, а зараз стали реальністю на нашій землі.
Цю зневіру можна побачити в тих, кого безпосередньо торкнулася війна. Але є й інший бік, коли велика кількість людей приходить до Бога через скорботи та пережиті випробування.
Наприклад, коли маю час, я передивляюсь відео з нашими звільненими полоненими. Не кажу, що всі, але певна частина з них говорить про те, що саме завдяки вірі, надії на те, що існує Бог, Божа справедливість у цьому світі, вони змогли протриматися в полоні.
— От на темі зневіри я пропоную зосередитись. Якось важко приймати те, що шляхи господні несповідимі, коли знаєш, що за ці роки війни в Україні загинули десятки тисяч людей. Серед них — майже дві тисячі дітей. Чому ці дитячі життя мусили так обірватися?
— Щодо цього неможливо знайти відповіді як такої. Богослов’я вчить, що так могло статися через певну гріховність. Але, на мою думку, не можна все списувати лише на це, бо насправді діти невинні. Вони ще абсолютно не мали вибору — просто починали свій життєвий шлях, а агресор узяв і позбавив їх цього. Чи є в цьому справедливість? Звичайно, що ні.
Але скажу так: з точки зору богослов’я та віри, якщо дитина відійшла у вічність, то Господь її забрав у Царство Боже. А нам, суспільству й духовенству, треба навчитися підтримувати батьків загиблих дітейж , бо вони переживають цю внутрішню травму особисто і для них, мабуть, жодне слово не буде втіхою. Можлива лише людська підтримка: просто прийти, взяти за руку і мовчки побути поряд.
Унаслідок цих подій нашому суспільству повинна стати притаманною — та навіть необхідною — взаємодопомога. Таке відчуття єдності та підтримки ми мали в лютому-квітні 2022 року, коли ділились одне з одним усім.
Ця війна залежить лише від однієї людини — від президента Російської Федерації. Тому я би не казав, що вона нам за певні гріхи чи ментальність.
Єдиний гріх, про який я говорив би, — це наша байдужість до 2014 і до 2022 років. Бог дав нам незалежну державу, але наше суспільство впродовж понад 30 років так і не навчилося обирати собі господарників, розбиратися в людях і приводити до влади справді гідних і чесних.
Тобто саме байдужість і певний ментальний страх бідності й породили те, що ми ніяк не зміцнювали українську державу. Бо якби ми працювали над її розвитком і безпекою, то ніхто не захотів би до нас лізти, бо розумів би, що буде відповідь.
— У контексті уроків, із яких ми, можливо, не зробили висновків, мені хочеться поговорити про ваш досвід співіснування з монахами Московського патріархату в Києво-Печерській Лаврі. Як вам вдається вживатися з ними? Чи доводиться спілкуватися?
— Загалом у Києво-Печерській Лаврі братія УПЦ в єдності з Московським патріархатом ділиться на три табори. Є люди, налаштовані агресивно, — таких меншість, але вони є. Вони не спілкуються з нами й намагаються нас уникати.
Є категорія людей, які хочуть діалогу на людські теми. Оскільки ми живемо за різними календарями (ПЦУ перейшла на новоюліанський календар, а УПЦ (МП) залишилася на староюліанському), то й богослужіння в нас із ними за різними стилями, а це 13 днів різниці. Наприклад, коли ми йдемо на службу, вони можуть поцікавитись, яке в нас нині свято.
А є й третя категорія людей, які не стають на жоден бік, але й не виявляють жодної агресії. Звичайно, важко оцінити їхній внутрішній стан, бо невідомо, що вони насправді думають.
При цьому, коли виникають певні пожвавлення на зовнішньополітичній арені, то й агресивна частина братії УПЦ (МП) активізується. Вони відразу розуміють, що десь із півночі матимуть голос підтримки, тож починають вступати в певну полеміку. А щойно припиняються обговорення на міжнародному рівні — вони, знову ж таки, стихають.
Зараз їх значно менше, ніж було, тому що семінарія й академія їхньої конфесії виїхали за межі Лаври, а на території нижньої Лаври залишилися тільки монахи і деякі співробітники.
Чи приєднаються вони в майбутньому до Православної Церкви України — питання відкрите. Більшість із них відверто заявляють, що не зроблять цього, навіть якщо їм доведеться покинути сам монастир. Деякі просто мовчать. А таких, що хотіли би приєднатися до нашої церкви, серед тих, хто залишився, я й не знаю. Чернечі спільноти дуже консервативні, а зміна ритму життя — то величезний стрес для кожного монаха.
— Наступне запитання, можливо, буде дещо провокативним, але чи не доходило до бійок у ваших конфліктах?
— Ні, бійок не було, бо на території і нижньої, і верховної Лаври постійно перебуває поліція. Очевидно, вона тримає людей у певному тонусі. Бо всі розуміють: якщо спровокувати силовий конфлікт, то втрутиться вже держава.
Словесні перепалки відбувалися ще в 2023 році, коли УПЦ (МП) законодавчо попросили звільнити два храми на верхній території. Сьогодні все, скажімо так, уляглося. Ми перебуваємо в такій юридичній площині, коли тривають судові засідання за різними позовами — з боку держави, з боку їхньої конфесії, — й апеляційного рішення досі не ухвалено. Це тягнеться вже другий рік. Тож багато з них просто в стані певного очікування, що скаже апеляційний суд — тоді вже й діятимуть відповідно до ситуації.
— Так чи інакше, ми вже неодноразово торкалися теми війни. Тож слушно поцікавитися, чи мають священники Української Православної Церкви бронювання чи відстрочку від мобілізації?
— Державна служба України з етнополітики та свободи совісті надає бронювання парафіям, які визнані об’єктами критичної інфраструктури. Щоб отримати цей статус, громада має подати відповідні документи, зокрема звіти з податкової, про те, що священник офіційно працевлаштований. Із вересня почалося офіційне бронювання священнослужителів (лише 50 % від загалу). На цій парафії як окремій структурі були заброньовані лише настоятелі храмів, а тепер, уже з грудня, почалася друга хвиля бронювання духовенства, яке вважається другим-третім у штаті. У мене таке бронювання є. Але його отримують не всі, тому що частина парафії не визнана як об’єкт критичної інфраструктури з огляду на певні юридичні аспекти.
Зараз кожна парафія починає доопрацьовувати документи, які раніше могли вважатися не надто важливими. Особливо це стосується сільської місцевості. Бо священник у селі один, і от коли його мобілізують, можуть починатися навіть певні соціальні негаразди. І щоб цього не відбулося, парафія має юридично убезпечити свого єдиного пастиря.
Але за законом ми всі є військовозобов’язаними, в тому числі й ченці. Тому коли приходять повістки, треба з’являтися за викликом до відділу ТЦК. Ігнорування цього потягне за собою інші наслідки. Мені довелося вже декілька разів відвідувати відділ ТЦК, проходити ВЛК і мати певні бесіди.
— Перейдімо до умовного блоку про людські страхи, засновані на забобонах. Чи може людина померти від прокльонів і приробів?
— Здебільшого, коли люди стикаються з такими негативними речами, як прироби, але не лякаються, то на них нічого не подіє. Тобто дуже важливо завжди зберігати холодний розум. Бо, посіявши в собі страх, людина знайде зв’язок між подіями, які й не були першопричиною негараздів. Для церкви важливо навчити людей бути самостійними перед такими викликами.
З одного боку, кожен вірянин має розуміти, що нашими життями опікується Бог, а з іншого — кожен повинен знати, що є певні вікові хвороби, у зв’язку з якими відбуваються певні збої в нашому організмі, а тому ми хворіємо. Бо дуже часто люди думають, що хтось міг наслати на них хворобу.
Водночас є ще й такий медичний момент: хвороби почали «молодшати». Тобто є багато взаємопов’язаних логічних обставин, а тому жодна людина не може вплинути психологічно так, щоби спричинити смерть іншій людині.
— А з якими страхами до вас найчастіше звертаються люди?
— У багатьох буває відчуття, ніби їх переслідує смерть. Тобто людина абсолютно щиро каже про відчуття, що скоро має померти. У таких випадках важливо заспокоїти її.
Друга частина страхів, притаманних вірянам, — це страх захворіти. Також є нюанс, коли люди заперечують наявні в них психічні захворювання. Вони вважають, що Бог нібито відкриває їм видіння, але ти як священник бачиш, що це вже нездорове мислення.
Ще є категорія людей, які потрапили в залежність від певних шкідливих звичок. І тут треба не просто словесно підтримати, а навіть наполягати на тому, що людині необхідне певне лікування, бо без відповідної терапії вона не зможе прожити далі. Але важливо не засудити — мовляв, як низько людина впала, — бо інакше вона більше не прийде до храму і стане ще вразливішою.
А ще часто стається так, що родина хоче таку людину «списати», бо вже не сприймає її як повноцінного члена сім’ї. І буває, що людина змінює своє життя завдяки тому, що починає ходити до храму. Медичною мовою це називається станом ремісії, а церковною —покаянням.
— Такі смертельні забобони часто нерозривно пов’язані з похоронною тематикою. Тож: а що буде, якщо не зняти з рук і ніг померлого пута?
— Для покійного це не становить жодних загроз, бо його тіло вже відходить у землю — і скоро почнуться фізичні процеси розпаду. Та й для живих теж. Але знаючи цю нашу обрядовість, коли служу похорон, перед закриттям домовини я найперше сам слідкую, щоб ці пута залишилися в ній. Бо дуже часто родичі померлого чомусь намагаються забрати їх собі. Був навіть випадок, коли на цвинтарі за ці пута бились дві сестри.
— Із путами пов’язане й таке «вірування»: буцімто завдяки їм можна вилікувати людину від важкої хвороби. Наприклад, від онкології.
— Це «вірування» нічим не допоможе людині. Коли хвора людина звертається до священника, закликаючи її молитися, ми завжди повинні говорити про те, що передовсім вона має відповідально дотримуватися визначеного лікарем курсу лікування. Бо це теж є запорукою зцілення від хвороби. Адже дуже часто людина хоче, щоби Бог зцілив її сам, не маючи для цього навіть достатньо віри. Але в духовному житті такі правила не діють. Оскільки Бог благословив існування лікарів, то церква закликає звертатися до медиків.
— Міф №2: небіжчик може «забрати з собою» живу людину…
— Ні, насправді покійник не має такої духовної сили. Нас може погубити психосоматичний стан. Є випадки, коли хтось дуже любив людину, яка відійшла у вічність, і не уявляє себе без неї. Така людина починає западати в депресивний стан і просто душевно згасати. Це велика проблема. І ось тоді ми кажемо: «пішов за нею» чи «пішла за ним».
— Міф №3: якщо не завішати дзеркал в оселі, де є покійник, то його душа застрягне в одному з них, а тому не зможе відійти у вічність…
— Цей міф, певно, тягнеться ще з часів античності. Багато хто звик сприймати душу як щось матеріальне, що вийшло з тіла і блукає, а натомість це духовна субстанція. І незалежно від того, де людина померла, відбувається розділення на окремі дві частинки — душу й тіло. Тому душа вийде з дому і з будь-якого середовища, незважаючи на всі наші обставини.
— І, завершуючи цей блок забобонів та перш ніж ми перейдемо до тих, які пов’язані з Різдвом: прошу вас підтвердити чи спростувати таке — атеїсти горітимуть у пеклі.
— Я не знаю, куди й кого Господь скерує. Мені дуже страшно опинитися в пеклі й самому. Є внутрішній страх — усе життя прослужити Богові, але опинитися там. Чи будуть атеїсти горіти [в пеклі] — це питання риторичне. Бо, крім кількох осіб, я не зустрічав більше справжніх атеїстів. Зате більше знаю людей-агностиків, які визнають, що щось існує, але не те, що сповідують християни чи загалом релігії. Дехто казав, що не відчуває Бога, бо не зустрівся з ним, а молитва не приносить їм користі.
Я справді вірю в те, що існує Царство Боже і пекло. А кому і де бути, визначатиме вже Суд Божий. Це, так би мовити, вже в його компетенції. Звісно, Біблія каже, що той, хто не повірить і не охреститься, спастися не зможе. Я розумію, чому так написано в Священному Писанні, — бо воно завжди просякнуте великою дисципліною, відповідальністю та єдиною істиною.
До речі, є такий випадок із житія Святого Паїсія: до нього прийшла жінка, чий син вистрибнув із вікна. З точки зору церковних правил він був позбавлений людського поховання, бо вчинив найбільший гріх проти Бога — позбавив себе земного життя. Але для матері це стало великим ударом. І за декілька днів після молитви преподобний Паїсій сказав тій жінці, що коли її син вирішив зробити цей відчайдушний крок, то в момент уже самого падіння просив Бога про допомогу, бо звичайно, мав величезний страх. Тобто відбулося певне спілкування людини та Бога, не відоме ні матері, ні суспільству.
— Давайте ми поки зупинимося на темі смерті і перейдемо до теми народження. Оскільки ми вже ввійшли в цикл різдвяно-новорічних свят, варто обговорити міфи та забобони, пов’язані з Різдвом. Передусім маємо такий: Ісус Христос насправді не народився 25 грудня. То що ж ми тоді святкуємо цього дня?
— Перш за все ми святкуємо не дату народження Христа, а подію. Тобто подія може бути рухомою. При цьому низка богословів стверджує, що саме 25 грудня відбулося народження Ісуса Христа. Вони посилаються зокрема на старозавітне пророцтво Даниїла.
Читайте також: Різдвяні традиції Волині: дідух, солом’яні павуки, Святвечір та Голодна кутя, що об’єднує покоління
Якщо ж говорити мовою церковно-історичною, то перше Різдво християни не святкували взагалі, окрім свята Богоявлення 6 січня. А Різдво Христове як свято з’явилося вже на початку аж IV століття. І не в Єрусалимі, а в Римі. Західна Церква, Римо-Католицька, почала його відзначати. Натомість Єрусалим опирався й аж до VI століття цього не робив, що також є історичним церковним фактом. Тому важливо пам’ятати: коли святкуємо народження Ісуса Христа — це не привід для надмірних веселощів, а нагода висловити вдячність Богові за те, що Він прийшов у цей світ і ми отримали спасіння.
— Наступне твердження: частина символів і традицій християнського свята Різдва є язичницькими. Наприклад, Дідух і колядки.
— Дідуха намагалися викорінити. У багатьох регіонах ця традиція, певно, вже зникла. А от колядки вдалося, даруйте, християнізувати. Це момент, коли відбулася певна зміна богословська контексту самої пісні. Ба більше, фактично всі різдвяні пісні, які існували до XIV століття, вимерли. А нинішні колядки вже датуються XVI–XVIII століттями.
Зараз узагалі є тенденція до написання нових колядок. Вони мають цілком християнське забарвлення й називаються вже не колядками, а церковними різдвяними піснями. Основна мета такої пісні полягає в прославленні Різдва, а деякі ще й прославляють обставини, в яких ми перебуваємо. Наприклад, є цілий пласт повстанських колядок, які виникли в криївках у 1940-х роках. А також маємо сучасні колядки, наприклад, про Маріуполь і Бахмут.
— І насамкінець — такий забобон: під час великих християнських свят не можна працювати, прибирати, митися…
— Із етичної точки зору все це можна зробити в інший день. Бо якщо я не підстригся до свята — значить, воно не має для мене жодного значення.
Що ж до миття, то це обов’язкова й необхідна річ: ми повинні дотримуватись особистої гігієни. Особливо коли збираємося сповідатись і причащатись у храмі, маємо розуміти, що контактуватимемо з людьми. Тож маємо встановити за правило: напередодні чи вранці перед богослужінням обов’язково привести себе до ладу.
Щодо фізичної роботи в неділю діє заповідь іще Старого Заповіту: в святкові дні не можна працювати. На жаль, в Україні це не закріплено законодавчо, наприклад, як у Греції чи в Грузії.
— Тобто копати город у неділю не варто?
— Так, не варто. Бо інакше це зневага самого торжества.