Жодних перепон. Історія відновлення ветерана з ампутацією

В Україні понад 110 000 протезованих військових. Кожен протез — чиясь окрема історія війни, болю, реабілітації, любові до життя. Сергієва — одна з таких. Сергій Огінок — ветеран російсько-української війни, доєднався до війська в 2020 році. У бою — водій-механік, який рятує життя побратимів під прицілом ворога. У цивільному житті — дбайливий батько, підприємець і майстер, який живе за правилом «не створювати обмежень там, де їх немає». Згідно з цим правилом відбувається і його реабілітація у протезувальному центрі Superhumans, де народжуються мрії та повертається відчуття опори. Сергій каже, головне — не зупинятися, завжди вірити й не опускати рук. А ще — вміти підійматись після кожного падіння.

Ранок, що дає надію

10:00, 8 листопада, 2025 року. Напівпорожній хол протезувального центру Superhumans, у напівкруглому амфітеатрі починають збиратись пацієнти. Цей хол — про очікування. Про ранок, що дає нову надію на відновлення, на зустріч із близькими, на перевтілення.

Кожна деталь — від світлого простору, від картини, де фарбою нанесені назви бригад і позивних, від бійців у холі й до оберемку помаранчевих квітів при вході — нагадує про потребу всміхнутись. Нагадує про це і сам Сергій, під’їжджаючи на кріслі колісному в пошуках місця, де можна усамітнитись і поговорити.

Вітаємось, і він веде мене повз експозицію робіт з арттерапії, над якими працювали ветерани. Одна з них впадає в очі. Чорний вухатий котик з ясними бурштиновими очима. Він стоїть твердо, схрестивши лапи, в його погляді — сила, внутрішнє сяйво. Це сяйво і в очах Сергія. Розмовляючи про мистецтво як терапію, він згадує, що бар’єрів немає. Найбільше перепон, за його словами, створюємо ми самі.

«Вау, я ходжу!»

Сергієва історія з центром Superhumans розпочалась у вересні 2025 року. Доти він проходив реабілітацію у Кривому Розі, Києві та Львові — у Львівському військовому госпіталі та реабілітаційному центрі «Галичина».

— По життю так звик: все, що мені потрібно, завжди роблю сам. Коли прийшов у центр на консультацію, мені поставили діагноз «субхондральний склероз». Виявляється, склероз буває не тільки в голові, а ще й у ногах.

З 8 ранку до 10 вечора Сергій мусить стояти на протезі й працювати. Старий не витримує навантаження, тож у Superhumans Сергій підібрав комфортніший — ортезного типу. А нині ще хоче отримати третій — спортивний, з яким можна бігати. А ще має неабияке бажання повернутись до футболу, великого свого захоплення. І слова реабілітолога — «Буде».

— Зараз я в будь-який момент, маючи два протези, можу їх змінити. В першому можна ходити вдома, в магазин перейти — де не потрібне велике навантаження. Або взяти новий протез (виготовлений у Superhumans другий протез Сергія, — Авт.), якщо потрібно більше навантаження. Тут усе адаптується під тебе, а не під можливості протезувального центру.

У період адаптації до першого протезу були емоції «вау, я ходжу». Поки з милицями, але Сергій робить ці кроки, встає на протез удома. Та ніщо не передасть відчуття, коли ти вперше стаєш на щось стороннє, яке вже відчувається твоїм.

Удома Сергій знімає протез, не використовуючи милиць чи крісла колісного. Завжди хоче залишатись на ногах. Розповідаючи про переміщення вдома, усміхається — «маєш перестрибувати з одного кутка в інший». Крісло колісне — найменш комфортний спосіб пересування для Сергія. Він ділиться, що користувався ним лише в Києві, коли заборонили ходити на милицях. Для міста, роботи, машини, прогулянок і соціалізації, у дуже щільному графіку Сергій надає перевагу протезу.

Коли ми зустрічаємось у кав’ярні в центрі Львова, ветеран показує й дає потримати протез мені й фотографці. Він кріпиться до колінного суглоба, має акуратне косметичне покриття й контрастує з насиченими кольорами легкого спортивного костюму, під яким ховався.

Адаптація до протеза вимагає титанічних зусиль від людини, що піднімається після кожного болісного падіння. Падіння траплялись, коли Сергій не носив протеза — часом під час ходіння на милицях, які можуть розійтись, часом підсковзувався вдома, де знімав протез. Кожне падіння — ризик і стрес для кінцівки. Один із таких ризиків — можливість реампутації.

У Сергія ампутація нижче коліна, що надає більше опори, змогу зберігати баланс. З нижньою ампутацією ветерани легше адаптуються до пересування та нових рухів. Вищеколінні ампутації створюють більше труднощів: у кінцівки менше опори, стабільності, під час навчання часто трапляються падіння.

— Уперше я сильно розбив куксу (частина кінцівки, яка залишилась після ампутації, — Авт.), порвав усі шви на ній, хоч це й не було сильне падіння. За декілька днів я сів на куксу — і порвав три шви. Ці два рази, коли я розбив куксу, призвели до зайвих операцій. З’явилася гематома, шматочок відмерлої шкіри, який був перебитий. Коли в людини 7 см кукси від колінного суглобу, як у мене, ти розумієш, що вище [ампутувати] нікуди, бо це мінімум для кукси. Усвідомлюєш, що наступна травма може призвести до реампутації.

Після серії падінь Сергій навчився «групуватись» — падати так, щоб не ушкодити куксу. Саму ж куксу можна захистити й прикрити руками, відвернути вбік. Спрацьовує інстинкт самозбереження.

«Газ в підлогу — і пішов по мінному полю»

Сергій — механік-водій БМП-2, член екіпажу машини бойової піхоти. Вперше опинився в зоні бойових дій іще в січні 2020 року. Його завданням було вберегти життя екіпажу, забезпечити евакуацію поранених. У день поранення він вивіз близько 20–30 поранених різного ступеня тяжкості.

Жовтень, 2022-й рік. Штурм Херсону.

— Ця картинка дуже довго перед очима стояла. Коли ти бачиш, що в пацана спина — як стара подерта клейонка. Там немає нічого. І твоя задача — довезти його. Коли віддаєш поранених хлопців медикам, ти видихаєш з полегшенням, що довіз. А перед тим просто молишся, аби довезли.

У той день Сергій не мав іти в бій — була зламана гармата БМП. Довелось евакуйовувати два відділення взводу. Одне опинилось в машині, інше — на ній. Відчуття, мов у у консервній банці. У бій вступили цілий батальйон і танкова рота.

— З мого підрозділу туди (на поле бою, — Авт.) заїхало 60 людей. На жаль, своїми ногами звідти вийшло тільки четверо. 36 людей було «трьохсотих» і 20 «двохсотих».

Якщо механік-водій покидає екіпаж і машина зупиняється, йому не вдасться вберегти ні себе, ні інших. З одного боку, ти перетягуєш на себе увагу ворога, скеровуючи машину в різні напрямки, але з іншого — є розуміння, що не врятуєш усіх. Крім того, на борту залишаються люди, яких іще треба довезти до фронтових медиків.

— Коли ти сидиш у консервній банці, впритул до кацапів, — розумієш, що ти велика жива мішень. Коли бачиш, як прилітає в одну «беху», в іншу, в танк, коли поруч лежать люди, яких ти знаєш, із якими прожив три роки в бліндажі, їв з однієї тарілки… Ти бачиш, що він лежить, але живий. Але не можеш допомогти… була б моя воля, я забрав би всіх хлопців, які там були — неважливо, живі чи вже ні.

Коли екіпаж вирушив, машина починала гальмувати, й стало складно керувати нею. «Повзли як равлики». В машині — Сергій, навідник-оператор і троє поранених, яких треба евакуювати. Втрачається напрямок руху, все поле заміноване. Довкола — танки, міни, усередині — молитва, щоби всі доїхали цілими.

— Просто впоперек поля, по діагоналі, взагалі не дорогою, якою ми їхали, газ в підлогу — і пішов по мінному полю.

Сергій, на щастя, не наїхав на жодну міну.

Опинившись посередині поля, екіпаж помічає попереду ще одну БМП. Варто перевірити, чи вона їде, адже машина може стати орієнтиром. Стоїть нерухомо. 15 людей, які чи сидять, чи лежать на машині, — всі поранені. Як згадує Сергій, та БМП вже поверталась, але в неї влучила ПТКР (протитанкова керована ракета) чи щось подібне. Зверху сидять хлопці, які чекають на свій кінець.

— Навіть не роздумуючи кажу: «Макс, відкривай башту, ми забираєм всіх».

Поранені переміщуються всередину й на саму машину — важливо просто втриматись. Хай навіть за люк. Хай навіть зубами. Але вціліти. Лише двоє поранених бійців опинилися в машині, решта — тільки зверху. Більшість людей нагорі просто неможливо було перенести всередину. Хтось із ушкодженням руки, хтось ноги, хтось із пробитим животом…

Сергієві вдалось довезти екіпаж до місця призначення. Але бій тривав. Потрібно було повернутись і врятувати навідника, що залишився з осколком у голові.

— Я стояв на відстані орієнтовно 15 метрів від машини до машини (звідки потрібно було евакуювати пораненого, — Авт.). Ми з іншим механіком вирішили вдвох піти й витягнути його, щоб передати медикам. І саме в той момент у нас влучило.

За три метри від них пролетів 152-мм артилерійський снаряд. Спочатку Сергія викинуло вибуховою хвилею, й осколок наздогнав його в польоті.

— Снаряд пролетів між мною і побратимом. Мені в спину, йому — в лице.

Усі обмеження — в голові

Нашу розмову в протезувальному центрі уриває телефонний дзвінок. Сергій бере слухавку і переконується, що в дружини й донечки все добре після безсонної ночі з тривогою по всій Україні.

Каже, це ті люди, які додають сил попри все й надихають не опускати рук.

Доня — промінчик надії, яка завжди чекає вдома. Коли Сергій швидше звільняється після роботи, вони сідають удвох і граються — забирають одне в одного іграшки, які маленька потім розкидає по всій хаті. Сергій каже, що їй завжди хочеться нагодувати татка, навіть коли він цього не хоче. Простягає хліб, навіть якщо він відмовляється. Дівчинка вже вміє говорити «тато», «мама», «баба», а віднедавна ще «туць-туць», коли дзенькається горнятком зі Сергієм.

— Якщо щось їсть, то її не можна брати на руки чи сідати поруч, бо вона тебе нагодує. Ти її тримаєш, а вона простягає хліб до твого рота. Кажу: «Не хочу!». Неважливо! Бере другою рукою і запихає. Як є вода — також завжди пропонує. Або приходить і кусати починає — це такі припливи любові до тата.

Сергій показує відео, як доня робить кілька кроків назустріч йому в центрі. Нещодавно їй виповнився рочок, тож вона саме вчиться ходити й бігати.

Йдемо до курілки — місця соціалізації та усмішок. Збоку — мініоранжерея, де ветерани проходять терапію через садівництво. Тут дуже холодно, я починаю мерзнути без куртки. Але, дивлячись на Сергія, мимоволі забуваю про це. На ньому спортивні шорти і чорна фліска-мерч Superhumans. Super Сергій не мерзне (у протезувальному центрі всіх пацієнтів ніжно називають «суперами») — каже, що донецька земля, де провів частину боїв, загартувала.

— А ви не мерзніть, можете захворіти. Ходімо всередину.

У реабілітаційному центрі є чимало можливостей для фізичної і психологічної реабілітації військовослужбовців: арттерапія, музична терапія, терапія рукоділлям. Є й окремі виїзди на тренування зі стрільби з лука, з верхової їзди тощо.

— Тут нічого не потрібно, крім бажання людини, — стверджує Сергій. — До моменту, як потрапив у Superhumans, я прагнув зрозуміти, яким видом спорту зможу займатися на протезі. До поранення футбол — це було для мене святе. А тепер я вже не можу вибрати активний вид спорту — футбол, баскетбол тощо. Коли опинився у реабілітаційному центрі, спробував музичну терапію, настільний теніс, у який грають хлопці й на кріслах колісних, і на одній нозі, і з однією рукою. Обмежень немає взагалі. Всі обмеження стосовно спорту — у нас у голові.

Те саме зі стрільбою з лука. Разом із Сергієм стріляли ветерани з однією рукою, на кріслах колісних — без перепон. І робили це не гірше за людину, що стоїть на двох ногах.

Особливо Сергія гріє спогад про всеукраїнський ветеранський дводенний турнір з петанку, що відбувся у вересні цього року. У грі брало участь понад 120 гравців — це 20 команд ветеранів із різних міст України: Києва, Одеси, Ковеля, Полтави, Дніпра, Луцька та інших міст. Суть петанку в тому, щоб підкинути порожнисті металеві кульки якомога ближче до маленької дерев’яної кулі (кошонету).

— У центрі нам сказали, що можна спробувати себе у грі в петанк. Я прийшов у наш окремий відділ «рівний-рівному» (де колишні пацієнти центру стають фахівцями, менторами для інших, — Авт.) і запитую про петанк — що це таке. У нас було два тренування тут, на території, і тренування в Стрийському парку, де й відбулись змагання. У своїй дисципліні (три-на-три) ми зайняли 3-тє місце на всю Україну.

У команді Сергія були люди з абсолютно різними пораненнями.

— У мене немає однієї ноги, у Сєрьоги також, в Андрія немає однієї частини руки, в Саші немає однієї руки й однієї ноги, у Радіка немає двох ніг високо, у Максима однієї ноги немає, а на одній нозі розтрощена п’ята. Візуально ми всі дуже різні, але водночас об’єдналися, як одна команда. Немає жодних фізичних обмежень. Якщо не можеш зробити щось одне, заміни це чимось іншим.

Одна з деталей, які помічаю у суперів із Superhumans, — маленькі пухнасті капібари, прикріплені до протезів. Сергій розповідає, що один із пацієнтів почав носити капібар на протезі — започаткував такий «тренд», і частина підхопили. Хтось клеїть єнотів, стікери чи стилізує протез яскравими шкарпетками.

Сергій також носив дві капібари, але одну забрала доня. Тепер іграшка їздить із дівчинкою на візочку.

Віра у світло

Кожен маленький крок уперед — пошук нових фізичних активностей, побудова нових цілей, віра у свої сили попри травматичне минуле — описує посттравматичне зростання. У психології посттравматичне зростання (ПТЗ) — це вміння бачити нові шляхи, переосмислювати цілі, шукати сенс там, де його раніше не було, після пережитої травми. Ветерани, що проживають це зростання, частіше говорять про цінність життя, внутрішню силу, важливість стосунків. Про відчуття надії, яка штовхає до змін і допомагає вціліти.

У спілкуванні Сергій транслює ці зміни та внутрішнє світло, якого неможливо не відчути. Ділиться, що вихід завжди можна знайти, якщо не створювати бар’єрів.

Коли говоримо про безбар’єрність, також запитую в Сергія, чи були в нього люди, які підсилювали це відчуття.

— В інстаграмі я натрапив на хлопця з прізвищем Добряк. Він так само з протезом, також з травмою ноги. Хлопець активно займається боксом, кікбоксингом, стрибає з обривів у воду. Витворяє таке, що здоровому просто на голову не налізло б. І ти дійсно розумієш: чим він відрізняється від мене? Проблема не в нозі й не в руці. Тоді усвідомлюєш, що всі обмеження — в голові.

Коли бар’єри створюємо ми самі

Соціальна адаптація для ветеранів із видимими травмами — не лише про звикання до протезу чи повернення до рутини. Це також про щоденні зустрічі з людьми, які не завжди готові приймати нову буденність і пошрамованих, травмованих військових у ній.

Сергій ділиться епізодом, коли спостерігав дві протилежні реакції на протез. Одна — про відсторонення. Інша — про повагу.

Перший епізод. Повз Сергія проходить мати з хлопчиком років п’яти. Малий починає допитуватись, чому в чоловіка немає ноги. Мама розвертає дитину й каже: «Не дивись на нього».

Другий епізод. Назустріч крокує хлопчик і вказує батькові на протез Сергія. Тато пояснює: «По-перше, не можна тикати пальцем, по-друге, цей чоловік був на війні, обороняв нас і втратив ногу. Мине час, і він ходитиме на металевій нозі. Таких людей потрібно поважати і бути їм вдячним».

І хлопчик підійшов до Сергія з лаконічним «дякую».

— Нещодавно у соцмережах бачив ситуацію, коли дитина питала в мами про протезованих людей. Мама просто привела дитину сюди (в Superhumans, — Авт.). Вам не треба нічого пояснювати. Хочете щось спитати — підійдіть і запитайте. Нам, військовим, самим класно пояснювати це дитині.

Ще одна історія про «бар’єрність» для Сергія — цивільні, що займають паркомісця для людей з інвалідністю. Під час нашої другої зустрічі, коли він приїхав у центр Львова машиною, місце, призначене для людей з інвалідністю, зайняло цивільне авто.

— Зараз я не вважаю себе «інклюзивним». Я нормально ходжу, їжджу, піднімаюсь сходами. Але є така складність — паркомісця. Якщо звичайна машина припаркується біля моєї, я не зможу сісти в машину. Щоб увійти з протезом, мені треба більше місця, щоб відчинити двері. Ще критичніше це для осіб на кріслах колісних, яким потрібен значний простір для пересування.

Уперто шукати виходу

Після травми Сергій не чекав на «друге дихання» — сам його шукав. Воля до життя, впевненість у власних діях і вміння шукати світло — те, що не дало опустити рук.

Упродовж періоду відновлення після травми Сергій випробовував себе в різних ролях. Мав поклик багато практикуватись, набивати руку, ставити перед собою нові виклики — діяти. Діяти людяно — головний принцип у його роботі.

— Після поранення я вже змінив три роботи. Всі вони — зовсім різних напрямків. У мене був свій лаунж-бар, який я успішно вів рік. Після цього я був водієм вантажівки, їздив Україною на протезі. Зараз займаюсь ремонтами квартир. Це теж фізична робота, яка вимагає дуже багато зусиль. Я постійно намагаюсь знаходити якісь виходи в житті. Сісти й опустити руки — найлегше.

Зараз Сергій міркує про створення ветеранського бізнесу — автомобільного сервісу для ветеранів і з ветеранами.

— Хочу відкрити власний автомобільний сервіс. У мене завдання — набрати щонайменше 70 % працівників із числа ветеранів, саме ампутованих. Це свої люди. А ще це можливість реалізації для них.

---

Текст написано в рамках магістерського проєкту «Друге дихання: цикл матеріалів про посттравматичне зростання» Школи журналістики і комунікацій УКУ