А що, євреї якісь особливі? Я, який із жодного боку не є євреєм, стверджую: особливі. Я теж сиджу під ракетами, теж у перші дні вторгнення вивозив дружину з двома дітьми автівкою за кордон. Але євреї є ще й носіями колективного багатосотрічного досвіду вигнання, не кажучи про знищення. Так само, як українці несуть пам’ять Голодомору, а кримські татари – депортації. Кожен цей досвід унікальний і як ціле явище, й як сукупність щоразу особистих трагедій. Сьогоднішнє випробування відрізняється тим, що дві суміжні долі двох народів поєдналися в одну. Так, вони переплелися — дві такі різні колективні долі, які довгий час перетиналися за не найкращих обставин.
Як сказав 89-річний Роман Шварцман у січні 2025 року в німецькому Бундестазі: «Тоді мене намагався вбити Гітлер, оскільки я єврей. Тепер Путін намагається вбити мене, тому що я українець». Він, як ніхто інший, має підстави для узагальнень: в дитинстві він був в’язнем у таборі смерті, зараз він рятується від «визволителів».
Михайло Гольд, упорядник книги «Exodus-2022. Свідчення єврейських біженців російсько-української війни», звідки взято цитату, виокремлює саме єврейську складову, бо вона необхідна для громади: ще один досвід порятунку.
Читати свідчення жахів важко, жахливі події в різних розповідях повторюються, збігаються аж до дрібниць, як на ксероксі — географія різна, логіка одна. Адреси: Маріуполь, Ізюм, Буча, Ірпінь, Херсон, Мелітополь, але також і Харків, і Чернігів, і Дніпро, і Одеса, і Київ — там «визволителів» не було, хіба що ракети. Найбільше розповідей з Маріуполя. Усе прочитане злипається в один згусток, тим більше, що й сам ти теж дещо бачив і дещо відчув (у мене, як і в одного зі свідків із книжки, маріупольські родичі мали обирати: залишити старого батька на протилежному кінці міста, куди не дістатися, чи рятувати дітей — вони теж обрали дітей, а батько загинув). У процесі читання мимоволі спогади зовсім різних, не пов’язаних між собою людей римуються, складаються в окремі течки: в цій — різні схованки в підвалі, тут — у тебе стріляють (з автомата, з гармати, з танка), тут — трупи, тут — мародери, коли таких схожих обставин набирається кільканадцять, розумієш, що це не випадковості, не ізольовані казуси, це жахлива закономірність. Не просто обличчя якоїсь абстрактної війни, це цілеспрямована зла воля (як не скажеш, що масакра 7 жовтня — якась там чергова війна, схожа на інші, там теж оформлена диявольська воля). Окремий моторошний випадок: люди, які пережили минулу війну, ще ту, Другу світову з Голокостом, і знову змушені рятуватися.
Найпершими жертвами війни проти України стали саме російськомовні регіони, які звично в культурному сенсі орієнтувалися на Росію. Українські євреї переважно розмовляли російською, «у Маріуполі 40 % проросійські». Тепер майже всі навернулися (до слова, моя маріупольська невістка, цілком собі українка, теж: раніше казала «лишь бы не было войны», тепер із Польщі вивішує на аватарці жовто-голубий прапорець). «Сьогодні ненависть у душі така, що хочеться перейти на українську». Ну нарешті. Якісь зовсім несподівані подробиці: коли подружжя робітників заводу «Азовсталь», гарячого цеху, євреї обидва, вивозять під сидінням український прапор. У кожній другій сповіді усвідомлення: раніше в нас ненавиділи євреїв, тепер в нас ненавидять українців. Що не означає, що до євреїв як таких гуманоїди ставляться інакше: « — Ти куди їдеш? — В Ізраїль. — Провалюй звідси, і не повертайся». Або: «Траплялося спілкуватися з людьми з «Азова», із Правого сектору — ніколи не боялася при них носити магендавид і не приховувала, що я єврейка. А тут уперше в житті сховала під блузку». Інших не-росіян вони теж ненавидять, тих же ромів: «Поруч у нас селище циганське. Повиганяли їх на мороз, сказали, цигани — не люди, спалювали їхні будинки, на одному просто розвернулися. Антифашисти, загалом».
Зі сповідей постає обличчя ворога: як страчують, як влаштовують полювання на тих, хто вийшов із прихистку, щоби дійти до аптеки, як знущаються на блокпостах. Як мародерять: вигрібають усе — від пральної машини, яку ще треба знести по сходах, до виделок, трусів, останньої шкарпетки. Пояснюють роздратовано, що прийшли рятувати, тимчасом шукають патріотичні татуювання. Брешуть: «у фермера (!) знайшли інструкції НАТО». Темні, задурені, але злі, агресивні. Нелюди (а ті, що з сектора Ґаза 7 жовтня різали дітей, хіба вони люди?) Хто з наших має родичів у Росії, свідчать: ті не вірять, кажуть або «ви брешете», або «ви самі винні, бендери». Ось це воно — обличчя російської культури, культури Пушкіна-Достоєвского? Воно.
Втеча — окрема пригода, діставалися прихистку хтось дві доби, хтось п’ять, не всі витримували, хтось не дожив. Ми всі не були навчені: як поводитися з пораненими, як вивозити стареньких батьків або хворих дітей, як забирати тварин. Усе в нас схоже, крім дрібних деталей: євреї дбають про кошрут, читають молитви, дотримуються шабату. Їм складніше. Натомість взаємодопомога: українці тільки вчаться цього — горизонтальні зв’язки, все таке, а в євреїв сталі інституції: синагоги, «Сохнут», фонди, навчилися за століття. У кожної історії умовно щасливий кінець: герої осіли — хтось у Польщі, хтось у Німеччині, найбільше — в Ізраїлі. В Ізраїлі після всього пережитого відчувають полегшення навіть під постійною загрозою обстрілів і терактів: «немає абсолютно безпечних місць на планеті».
Читаючи, я пам’ятаю, що це саме єврейські свідчення. Повторюю, йдеться про пам’ять поколінь. Але також і про те, що єврейські висловлювання за межами України матимуть більшу вагу, вже не скажеш, що «нацисти» перебріхують — адже навіть у тверезих, неупереджених іноземців десь на денці ворушиться підозра, навіяна пропагандою: мовляв, не може бути, щоби оте все про кровожерливих українських націоналістів було брехнею, напевно, там є якась дещиця правди, немає диму без вогню. Ніякі аргументи на кшталт єврея-президента, обраного більшістю народу, не працюють («[ми] президента-єврея обрали, а їхні ракети в Бабин Яр падають»). Величезну кількість дезінформації можна нейтралізувати лише великою кількістю інформації. Тут теж розмір має значення.
У чому унікальність книги? Стівен Спілберг свого часу ініціював унікальний проєкт: він записав свідчення всіх, хто пережив Голокост і дожив до наших днів (до наших — станом на 2011 рік), усього набралося 53 тисячі. Тепер вони зафіксовані, але це ще півсправи. Головне, щоби хтось їх подивився або прочитав. Головне, щоби почули, тільки тоді інформація стає інформацією. Хочу сподіватися, що цю книгу про новітній геноцид прочитають, що голоси нових жертв почують. Нам усім це необхідно.