У лютому 2026 року вийшло розслідування CNN, присвячене вербуванню найманців в Африці російськими агентами. На нього відреагували уряди низки африканських країн, зокрема Ботсвани, Уганди, ПАР та Кенії. Місцеві ЗМІ писали, як їхні громадяни були обманом втягнуті в найманську діяльність в Україні в ролі солдатів російської армії, але потік новобранців з Африки не вичерпується.
Раніше, наприкінці 2025 року, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга повідомив, що щонайменше 1436 громадян із 36 африканських країн зараз воюють на боці Росії проти України. І це тільки ті, кого вдалося ідентифікувати, насправді ж цифра вища. Коментуючи слова Сибіги, експерти зазначали: така ситуація — наслідок понад 30-літнього дипломатичного «мовчання» України в Африці.
Наша держава й справді «мовчала», не намагаючись розвивати стосунки на цьому континенті. А от Росія будувала їх, причому дуже активно. І здобула там палких прихильників, досить часто просто купуючи їхню лояльність. Нічого нового в таких методах нема — так діяв і СРСР, підтримуючи прорадянські маріонеткові режими Африки.
У цьому добре обізнаний письменник Сергій Сингаївський, автор роману «Дорога на Асмару». Твір описує Еритрею — нині незалежну державу, яка в ООН завзято голосує за Росію. Але у 1984-му, коли Сингаївський потрапив туди як військовий перекладач, Еритрея була частиною Ефіопії. Вона — як і ще одна ефіопська провінція Тиґрай — боролася за свою незалежність. А режим Менґісту Хайле Маріама приборкував цей порив до самостійності радянською зброєю та штучним голодом.
Роман «Дорога на Асмару» набув популярності та витримав два перевидання. А його автор залишається єдиним українським письменником, який описав радянську присутність в Африці. А оскільки ця присутність змінилася нині на російську, читачеві важливо зрозуміти «тяглість традиції» та її витоки. Про це Тиждень і розмовляє з Сергієм Сингаївським.
— Пане Сергію, нині Росія воює в тому числі й «африканськими» руками в Україні. А у 1980-ті ефіопський уряд Менґісту Хайле Маріама розправлявся з повстанцями радянською зброєю. Чи назвали б ви це гібридною війною?
— Ні, гібридність ефіопсько-еритрейської війни того періоду, на мою думку, полягала у використанні міжнародної допомоги народу Ефіопії для боротьби проти частини того ж народу. І в усій брехні, створеній навколо цього в найкращих більшовицьких традиціях. Західні доброчинні організації мусили вдавати, що вірять режиму Менґісту, аби тільки мати змогу залишатися в країні і допомагати голодним. Миритися зі злом, щоб творити добро — це вічна дилема.
Що ж до СРСР, то однією рукою він постачав режимові — у шалених обсягах — зброю для війни, а іншою нібито допомагав боротися з голодом. Хоча чудово знав, що війна і є головною причиною ефіопського голоду
— У чому полягала допомога СРСР?
— СРСР надавав транспорт для перевезень продовольства до так званих «нових сіл», і цим сприяв кампанії примусового переселення селян з бунтівної півночі в інші регіони країни. Ця кампанія теж була частиною гібридної війни, бо здійснювалася начебто в інтересах голодуючих. А переселення уряд «соціалістичної» Ефіопії подавав кремлівським старцям як колективізацію села.
Зрештою, до певної міри так і було — встановлення повного контролю держави над селянством, особливо тих провінцій, де був партизанський рух, під приводом боротьби з голодом. А ще — перетасовування етнічного складу країни для полегшення того ж контролю. Бо соціалістична імперія Менґісту тріщала по швах не лише на півночі, у провінціях Еритрея і Тиґрай, а й по всьому периметру. Цей процес триває і сьогодні, що засвідчила нещодавня кривава війна центрального уряду з Тиґраєм.
До речі, еритрейські війська, незважаючи на колишнє союзництво та майже повну мовну і кровну ідентичність з тиґрайцями, взяли в ній участь на боці центрального уряду. Їхні звірства теж моторошно нагадують поведінку росіян в Україні — масові зґвалтування як метод терору, мародерство й відверто садистський характер розправ з населенням.
— Які ще методи, які нині застосовує Росія у сучасних війнах, відпрацьовувалися тоді?
— Головне, мабуть, те, що ці методи базуються на зневазі до людського життя, зокрема солдатського. «М’ясні штурми», свідками яких були мої знайомі перекладачі, які служили на фронті при радникові дивізії чи бригади, були основою тактики урядових військ у наступах на підготовлені позиції еритрейських та тиґрайських партизанів.
У випадку Ефіопії, щоправда, причину такого ставлення можна хоч якось зрозуміти виходячи з суто арифметичної логіки: населення цієї країни зростає астрономічними темпами, від 40 мільйонів 1985 року до 135 мільйонів сьогодні…
Читайте також: Росія збільшує медійну присутність та вплив у Африці
— Ваш герой Андрій розривається між вірністю присязі та нездатністю миритися зі злом, яке чинить його країна. Це типові настрої того часу?
— Типові, але для дуже незначної частини радянських громадян. Мій герой усе ще відчуває себе громадянином СРСР, і присяга для нього — не порожній звук. У нього в голові ще живі невиразні надії на уряд інтелектуалів-технократів із мрій академіка Сахарова і, зрештою, на «перебудову та демократизацію», які вже присутні в романі, хоча саме тоді ще не назвалися.
Завдяки знанню англійської він ще в університеті читав «1984» Орвелла, але прочитане і реальність досі існували для нього відокремлено. Складатися в одне ціле вони починають саме під впливом побаченого й пережитого в Ефіопії.
Власне, «українська» лінія у героя з’являється і стає чимраз чіткішою після розмови з канадською лікаркою українського походження, яка підтверджує його власні, ще несміливі здогади. «Андрію, — каже вона, — нам про ці речі розповідають у школі…». І це теж історична правда: ми не завжди пам’ятаємо величезну роль, яку відіграла наша діаспора в роки перед Незалежністю і відразу після неї.
— А як загалом українці у складі радянського контингенту реагували на події в Ефіопії і на штучний голод зокрема?
— Серед моїх товаришів усвідомлення штучності цього голоду не було. Я й сам тільки наблизився до розуміння цього. Була радше часткова чи повна недовіра до слів і дій влади — що радянської, що ефіопської. Але згадаймо, що ті часи не сприяли відвертості навіть між товаришами, особливо якщо ви в «закордонці» (закордонному відряджені — Ред.) під невсипущим оком особіста (працівника органів держбезпеки — Ред.).
До речі, нещодавно я проглядав число The Ukrainian Weekly за 3 червня 1984 року. На першій сторінці: «Повідомляють, що Олесь Бердник — третій із членів Української Гельсінської спілки — покаявся». Ще заголовок: «США реагують на смерть Олекси Тихого», — а він помер у пермському таборі й на момент смерті важив 41 кілограм. Або таке: «У Конгресі ширшає підтримка створенню Комісії з розслідування причин і наслідків Голодомору в Україні 1932–33 рр.». Тобто правда все ж потрапляла бодай на сторінки закордонної преси і тим допомагала руйнувати «імперію зла»…
Багато в чому то був надир — є таке поняття в астрономії, яке означає точку, протилежну зеніту. І то була найнижча точка комунізму в СРСР і в світі. Пророчий символізм роману «1984» проявився і в тому, що наступний рік — з приходом Горбачова — став початком кінця СРСР як імперії зла. Але тільки СРСР.
…І все ж я можу стверджувати, що мої товариші з України — а це була половина складу нашої перекладацької групи в автобатальйоні — не могли не сприймати побачене крізь призму того, що знали про Голодомор.
Бо навіть у ті часи Голодомор був загальноукраїнським архетипом, ти міг тамувати його в собі, але він все одно десь глибоко сидів і діяв. Це було зрозуміло з деяких реплік у розмові, натяків навіть з боку деяких кадрових офіцерів з РФ.
— Навіть з Росії?
— Батальйон формувався в Північнокавказькому військовому окрузі, а це ж, зокрема, Ставропольський край, Кубань — там була купа українських прізвищ… У романі є персонаж, начальник їдальні Сиротченко, який уособлює цю глибоко приховану ворожість до більшовицького насильства та комуністичної пропаганди, успадковану від старших поколінь.
«Даруй мені, — каже він героєві про солдата, який побив переселенця, — але воно не добере, чому цих дистрофанів не можна закопати чи, там, висадити в повітря, щоб не муляли очей. Як було в нас на Кубані: конаєш — конай. Помер Клим — то й хрін з ним». Або він каже: «Не треба нас дурити. Щоб при живих людях хліб залишався в полі, буває тільки одна причина: невигідно».
Але далі цього він не йде, а в решти його товаришів перемагає звична імперська думка: «Ясна річ, підхоплювали офіцери, їм [ефіопам] вигідніше доїти Радянський Союз». Горбачов з’явився не на порожньому місці, на той час люди втомилися від ідіотизму і брехні, але де все зупинилося і що було далі, ми теж добре знаємо.
— Ваш роман — в тому числі й про становлення української нації. А для вас він більше «африканський» чи «український»?
— Український. Тому в ньому так багато речей, зрозумілих лише нам. Хоча з усіма цими подібностями і паралелями мені хотілося б, щоб у нього виявився універсальний характер.
— На африканському континенті знову неспокійно. Руанда воює з Конго, а між Ефіопією та Еритреєю, як і у «ваші» часи, ось-ось спалахне війна. Яку роль у конфліктогенності цього регіону відіграє Росія?
— Гадаю, що ключову. Крім потреби провокувати й підтримувати нестабільність та демонструвати опозицію Сполученим Штатам, вона в такий спосіб здобуває політичний вплив. А він необхідний для продажу зброї, яка, крім грошей, теж є інструментом завоювання впливу.
Останні кілька років Африка активно переходить на інших постачальників, тому Москва чіпляється за режими, що перебувають у «довгограючому» конфлікті з сусідами. Вона всіляко підтримує автократичних лідерів, бо це теж дає більші шанси, що її зброю купуватимуть і надалі.
Ефіопія та Еритрея, яким Москва продає зброю за принципом «і вашим, і нашим» з перших років еритрейської незалежності, — можливо, найяскравіший приклад цієї політики не тільки в Африці, а й в усьому світі. Про це я теж не міг не згадати у своїй книжці.
— Гаразд, Москва знову готова накачувати африканські країни зброєю, але чи змінилися тамтешні настрої і ставлення до неї? Русофілія, як і за СРСР, у моді?
— Продавати зброю — так, але «накачувати» є перебільшенням, бо нічим. За західними оцінками, зокрема, Італійського інституту міжнародних політичних студій ISPI, наслідки війни в Україні для російського експорту зброї в Африку є співставними з розвалом СРСР. Але я вважаю, що вони ще гірші, бо тоді, після розвалу, не було видно справжньої якості радянсько-російської зброї. Утім, африканських покупців більше хвилює не якість, а ціна.
Що ж до русофілії, то вона, по-перше, купується. По-друге, прищеплюється у вишах типу «університету імені Патріса Лумумби» і далі послідовно підживлюється в рамках державної стратегії впливу на політичну верхівку африканських країн. По-третє, русофілія є прямим наслідком давніх антиколоніальних настроїв — та й нинішньої політики Заходу, насамперед США, в Африці і решті світу.
— Україна йде в Європу і мало цікавиться Африкою зокрема та Глобальним Півднем у цілому. Це наша помилка чи очікувана побудова пріоритетів?
— Це очікувано тому, що в Україні досі не було справді державницького уряду — в широкому сенсі слова «уряд», тобто вкупі з парламентом. Говорити про помилку тут не випадає, адже всі — за кількома винятками — українські високопосадовці, відповідальні за зовнішню політику держави, відомі тим, що не забувають дбати хіба що про власні інтереси. Ними згаяно дуже багато часу і можливостей. А ті кроки, що їх зробив уряд Зеленського за останній рік… Подивимось, якими подальшими діями вони будуть підкріплені.
Читайте також: Як Україні не втратити шанс на українсько-африканський ренесанс?
— А в Африці є розуміння, що таке Україна? Що таке російсько-українська війна?
— Ні, немає. Думаю, що переважна більшість африканців сприймає Україну як годованку Заходу, а Росію — як лідера колишніх поневолених народів незахідного світу, зокрема борця з расизмом. Адже, на відміну від нацистів, СРСР, а потім Росії вдалося поєднати в очах сотень мільйонів дуже різних людей боротьбу проти расизму з боротьбою за соціальну справедливість. І це досі проблема.
— Назва вашого роману «Дорога на Асмару» є символічною. «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу», — каже один ваш герой. При цьому географічно все навпаки. Сенс тут такий, що Ефіопія не дасть Еритреї спокою, навіть коли та виборе незалежність. А ми, українці, проклали шлях у свою Асмару? Чи невивчені уроки історії досі тяжіють над нами?
— Я сказав би, що важливіша інша паралель, цілком історична. Еритрейці 30 років виборювали свою незалежність і здолали незмірно численнішого й сильнішого супротивника, на якийсь короткий час заживши захоплення й повагу всього світу. Але далі вони не змогли побудувати з воєнної демократії демократію мирного часу і, пересварившись з усіма сусідами, деградували в тоталітарну в’язницю. Вона має незмінного лідера, живе в режимі безкінечного воєнного стану і дуже нагадує роман Орвелла «1984»… Хіба що все це — на тлі казкової італійської архітектури в стилі ар-деко і з ароматом найкращої в світі кави.
Тобто, як із сумом міркує молодший герой роману, «народ-герой став народом-ізгоєм». І, в принципі, тривалий час після 1991 року, коли впав режим Менґісту, між Еритреєю та Ефіопією не було значних відмінностей. Останньою до 2012 року теж майже неподільно керував колишній партизанський ватаг. І хоча після його смерті намітилися якісь кроки до справжньої демократизації, перспективи цього процесу залишаються під великим питанням — через чергову внутрішню війну, цього разу з провінцією Тиґрай.
Я не проводжу паралелей, але деякі речі в нашому, українському політичному бутті після 2019 року наводять на таку думку. В часи таких випробувань, як ця вже 11-річна війна, надзавдання України не в тому, щоб відстояти свою незалежність, і навіть не в тому, щоб перемогти в цій страшній війні, а в тому, щоб вистояти і перемогти після неї. Як казала Леся Українка, «життям своїм до себе дорівнятись».
