Цьогоріч Верховна Рада України вперше офіційно визнала депортацією виселення українців із етнічних територій Польщі у 1944–1951 роках. Йдеться про такі регіони: Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Любачівщина та Західна Бойківщина. Сотні тисяч українців не дочекалися цього закону, здебільшого залишилися нащадки. І саме на них покладено завдання збереження своєї ідентичності та культури як підтримки історичної справедливості.
У радянській історіографії лемків часто називали «переселенцями». Тоталітарна влада переконувала, що вони добровільно погодилися переїхати з своїх етнічних територій, які нині належать Польщі, у західні регіони України: на Галичину, Волинь, Рівненщину, але також і в південні та східні — там, де нині Херсонська, Донецька та Луганська області. Однак це не так. Українців (а це були не тільки лемки, але й бойки, надсянці, холмщаки, підляшуки) примусово вивозили з Польщі у кілька хвиль, що розтяглися в часі протягом майже десяти років. Слід, щоправда, зауважити, що були й ті, хто піддавався на маніпуляційні тактики і погоджувався на виїзд до СРСР добровільно. Зокрема, за свідченнями деяких істориків, це мало місце у 1940 році. Щоправда, пізніше ці люди змогли повернутися назад до своїх етнічних територій.
Найбільшу кількість українців із території Польщі було переселено у 1944–1946 роках. Майже 488 тисяч людей змушені були покинути власні домівки. Це стало наслідком Люблінської угоди, підписаної 9 вересня 1944 року, яка передбачала територіальне розмежування між СРСР і Польщею та «обмін населенням». Людей вивозили ешелонами; на збирання необхідних речей давали від кількох годин до двох днів. Вага вантажу на одну родину не мала перевищувати 2 тонни, розповідали свідки депортації, більшість із яких нині вже померли Загалом людей депортували у 17 областей України. Найбільш чисельно на Заході України лемки оселилися на Тернопільщині (Чортківський і Монастириський райони), та на Сході — на Донеччині та Луганщині.
Читайте також: Подорож Підкарпаттям: «Паростки яблунь з колишніх лемківських садиб прищепили, щоб зберегти їхній генетичний код…»
За свідченням професора кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського національного медичного університету, історика Ігоря Любчика, у 1946 році спеціальна комісія виїхала у Донецьку область і виявила, що тут поселилося близько 44 % усіх депортованих. Це велика цифра з огляду на те, що більша частина залишилася у західних регіонах. Як зазначає дослідник, на Сході лемки були у найскладніших обставинах і часто тікали звідти на Захід — туди, де більшість земляків. Та не в кожного були ресурси для такої «втечі».
Наступною хвилею депортації стала операція «Вісла», проведена польським комуністичним режимом. У ході операції близько 150 тисяч українців депортували на північні та північно-західні території Польщі. За даними Українського інституту національної пам’яті, всього, внаслідок «обміну населенням» між СРСР та Польщею в рамках Люблінської угоди було переселено близько 750 тисяч українців.
«До часів проголошення України, до кінця 1980-х років, було заборонено говорити про депортацію. Особливо в 1947 році, коли лемків депортували на північний захід Польщі. Тоді навіть було правило: селити одну-дві родини на ціле село, щоби вони асимілювалися та не підтримували контактів між собою. Лише коли вони почали роз’їжджатися по Америці та Канаді, і стало трохи вільніше, лемки почали виявляти свою ідентичність», — розповідає Тижню членкиня Президії Світової федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО), українська співачка, народна депутатка 9-го скликання від «Європейської солідарності» Софія Федина.
Софія Федина — членкиня Президії Світової Федерації Українських
Лемківських Об’єднань (СФУЛО), українська співачка, та народна
депутатка 9-го скликання
Зараз лемки розсіяні по цілому світу. В Україні їх тепер найбільше на Тернопільщині, Львівщині й Івано-Франківщині, а закордоном — у Канаді, США та, звісно, в Польщі. В останній стоять пам’ятні знаки, такі розкидані й по Україні. У Польщі також відбуваються щорічні фестивалі лемківської культури. Однак на етнічних територіях, де вони проживали віддавна, тепер живуть поляки. Лемки у Польщі асимілюються і стають поляками. «Лемки є дисперсною групою, тобто фактично вирвані з коренем із своєї етнічної території, тобто звідти, де відбувалася популяція їхньої культури. Території, куди їх депортували, ніколи не замінять того етнічного простору, етнокультурного анклаву, де вони проживали до виселення. Все, що нам залишається, — створювати масову політику підтримки, залучати молодь і популяризувати лемківську тематику через фестивальну діяльність», — зауважує у коментарі Тижню Ігор Любчик.
Новий голос «Молодої Лемківщини»
В Україні діє чимало ініціатив, які допомагають підтримувати лемківську культуру. Так, десятки тисяч лемків об’єднало Всеукраїнське товариство «Лемківщина», створене у 2001 році. До складу товариства входять 18 обласних організацій. Однією із найбільш прогресивних є молодіжна громадська організація «Молода Лемківщина», створена у 2008 році у Львові. Вона ідейно близька до «Лемківщини», а її головна статутна мета — збереження, дослідження та популяризація історії і культури Лемківщини.
Так, на сьогодні учасники створили канали на ютубі («MolodLem»), в інстаграмі, телеграмі, фейсбуці й Х. Тут вони розповідають про історії сіл, новини, кухню, поїздки до Команчів у Польщі, де живуть лише лемки, вчаться народних танців, презентують книги та багато співають, називаючи цей процес «лемко-співами».
Зараз у товаристві головує нащадок лемків Максим Равлюк-Турчиняк, який був головним редактором «Лемківського календаря» від Фундації дослідження Лемківщини. Він — автор кількох статей на лемківську тематику у виданні «Наше слово» і член команди «Оповім ти дашто. Лемківські казки». Останній проєкт, започаткований музикантом і добровольцем Мишком Адамчаком, теж нащадком лемків, є найновішим. Учасники проєкту розповідають казки та історії, яким близько 100 років. Для кращого сприймання оповіді команда створила до них навіть короткі мультфільми, доступні до перегляду на ютубі.
Війна несе з собою втрати, зокрема і у культурі, тому українці намагаються активніше берегти й розвивати її. Так сталося і з культурою лемків. Так, на Львівщині два села, Зимна Вода (біля Львова) та Воля Якубова (біля Дрогобича), вже кілька років проводять фестивалі «Лемківська ватра», але найбільш чисельним він є в урочищі Бичове біля Монастириська на Тернопільщині. Традицію проведення «Лемківської ватри» має і село Нагірне біля Самбора, яке колись збирало багато тисяч людей на цьому святі.
«Вельо ідей є приватними ініціативами. Наприклад, у Зимній Воді голова сільської ради, которий є лемко, виділяє свої кошти на проведення фестивалю, жеби лемки жили і лучили докупи, — розповідає Тижню Максим Равлюк-Турчиняк, використовуючи лемківську говірку. Збереження лемківської говірки для нього теж важливий елемент збереження власної ідентичності. — Вся ця справа барз не дофінансована, тому ми глядаєм тих, кому небайдужа культура. Може, ктось і не бесідує по-лемківськи, але добрі, же хцут робити щось на благо Лемківщини».
І щоби така діяльність не занепадала, «Молода Лемківщина» продовжує працювати. Наприклад, у межах табору «Сарепта» учасники їздили до села Команча у Польщі, щоб реставрувати лемківську хижу. До них приєднався лемко, віцепрезидент Українського католицького університету Богдан Прах. Крім того, організація створює мерчі (футболки, значки, посуд) із Енді Ворголом, Богданом-Ігорем Антоничем, гаслами «Лемка лемко видить здалека», які тепер можна придбати на вході до Шевченківського гаю. А ще надрукували тисячу примірників лемківських співанок, які миттю розійшлися накладом.
У майбутньому діячі планують надрукувати пісенник із лемківськими колядками, що символічно поєднається з історією товариства, яке було започатковане через організацію лемківського вертепу.
«Ми прагнемо робити, у правильному розумінні, модерніші проєкти. Бо тепер уже бракує тієї автентики у цілому глобалізованому світі. Особливо тим, хто народився в місті. Тоді до нас є і буде інтерес», — впевнений голова організації Максим Равлюк-Турчиняк.
Лемки у світовому контексті
Нерідко лемків вважають окремим народом або етнічною спільнотою, що належить до різних країн. Ця теза існує з огляду на те, що до 1939 року і початку війни більшість жителів Закерзоння (території на Захід від нинішнього українсько-польського кордону) становили поляки — 70 %, українці — близько 20 %, решта, близько 10 % — словаки. Зараз 95 % територій перебувають у складі Польщі. А найбільш поділеною з усіх території Закерзоння залишається Лемківщина, чия територія на 45 % перебуває у складі Польщі, 45 % — Словаччини (т. зв. Пряшівщина), а 10 % — в України.
Це одна із причин, чому у Словаччині виселенців називають «русинами-українцями» (як і в Сербії та Хорватії), а в Польщі тих лемків, які не визнають себе належними до українського етносу, — поляками.
Лемки намагаються триматися єдино, бо «лемко лемка бачить здалека». Тому СФУЛО загалом входять і ще шість країн-суб’єктів, де активно проживали лемки на етнічних, депортованих територіях чи місцях, куди вони масово емігрували, а саме: Всеукраїнське товариство «Лемківщина» (ВУТЛ), Організація оборони Лемківщини в США (OOL), Об’єднання лемків Канади (OLK), Союз русинів-українців Словацької Республіки, Союз русинів-українців Сербії і Союз русинів і українців Республіки Хорватія.
По всьому світу лемки підтримують свою культуру, влаштовують святкування як-от Кермаш (храмове свято) чи фестивалі «Лемківська ватра», найдавніші з яких проводять у Свиднику (Словаччина) на оселі «Ellengel» та в Бентінг Тауншіп (за 175 км на північ від Торонто), що тепер перетворився на рекреаційний осередок під назвою «Лемківщина». Та підтримки культури завжди потрібно більше, адже молодь «приростає» до міст, а нащадки забувають історію роду на чужій землі.
Читайте також: Сестри Гаєві: «У перші дні війни уже знали, що із ще більшою наполегливістю просуватимемо українську культуру»
«Через депортацію залишилося дуже мало матеріяльної спадщини. Зараз знайти автентичний давній лемківський стрій майже нереально, бо їх було багато втрачено під час депортації. Люди ж не могли забрати все — брали лише найнеобхідніше для виживання. Та нещодавно у нас було засідання світової федерації українських лемківських об’єднань, де ми з нашими керівниками поставили завдання максимально зберегти знання про минувшину: наші церкви, села, культуру, традиції та мистецькі проєкти, спрямовані на пам’ятання про свою ідентичність», — розповідає Софія Федина.
«Кедь ми прийшла карта нароковац…»
Від початку російсько-української війни багато членів різних лемківських організацій воюють на фронті, є й ті, хто віддав життя. Максим Равлюк-Турчиняк стверджує, що кожен член спільноти «Молодої Лемківщини» допомагає від себе особисто, проте на фестинах (фестивалях) часто відкривають скриньку збору для тої чи іншої бригади. Так, військові розуміють: лемки не забувають одне про одного.
Володимир Симанишин — ветеран ЗСУ і лемко, що малює картини
Підтримка також надходить від ВУТЛ, СФУЛО, інших організацій. Однак через війну чимало лемківських святкувань було скасовано. Хоча в урочищі Бичове, що біля Монастириська на Тернопільщині, вже вдруге за час повномасштабного вторгнення відбулася лемківська ватра — цього разу під назвою «Ватра звитяги» — кошти з якої спрямовують на допомогу військовим. Більше того, цьогоріч там була представлені роботи військових: виставка картин Володимира Симанишина «Незламний. Нескорений. Натхненний» та лемківського різьбяра, який нині вважається зниклим безвісти, Івана Сівки «Лемко. Воїн. Митець». Також сюди привезли збережену лемківську спадщину Луганщини — виставку «Автентична колекція костюмів Новоайдарщини кін. XIX — поч. XX ст.» в рамках проєкту «Врятована спадщина» Новоайдарівського краєзнавчого музею. А щоби не забути про полеглих військових, поставили Дошку пам’яті.
Часовий зріз війни дозволив запам’ятати себе лемкам. Село Переможне на Луганщині було одним із перших сіл, куди депортували лемків із Закерзоння. І під час окупації воно стало першим, чиї мешканці підтримували українських військових, зокрема із 80-ї окремої штурмової бригади, коли ті почали обороняти Луганський аеропорт. Місцеві мешканці доставляли їжу, воду, боєприпаси. На жаль, за це частину родин у 2014 році кадирівці розстріляли на центральній площі села. Крізь роки свою ідентичність пронесли і мешканці села Званівка на Донеччині. Туди депортували українців із Західної Бойківщини. Званівчани поставили лемківську дерев’яну церкву, створили лемківську світлицю. Активісти СФУЛО привозили їм вісники про писанки, церкви, культуру, строї. Також створили лемківський вертеп, видавали «Лемківський вісник», але, на жаль, зараз у наслідок російської окупації це все знищено і нічого не залишилося. «Зараз варто сказати, що ми як ніхто розуміємо наслідки московської окупації. Наша спільнота могла б навчити, як виживати незважаючи ні на що, як ставати успішними, незважаючи ні на що, як розвиватися і жити незважаючи ні на що», — підкреслює Софія Федина.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті «Українського тижня» та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.