1908 рік. Полтавщина. На найвищих пагорбах, аби видно було звідусіль, починають зводити незвичайні будинки, які, як виявилося згодом, були лише в Полтавській губернії. Будинки мали багато шестикутних вікон, «вишиванку» з цегли на фасаді (кожен свою унікальну) та вежу, яка вказувала на те, що це не просто будівля, а храм науки з високими стелями — аби діти, які навчалися там, не відчували тиску та почувалися вільно.
Принаймні так задумував Опанас Сластьон. Зараз цих унікальних споруд стає все менше — знищені часом чи поруйновані людьми, вони доживають віку. Та все ж є й такі, що відроджуються за допомогою небайдужої громади. То чим унікальні школи Опанаса Сластьона для Полтавщини та України?
Як на Полтавщині з’явилися земські школи
У 1908 році у Російській імперії запроваджують обов’язкову початкову освіту й починають будувати школи. За планом, на спорудження виділяють 20 років, а одними з перших, через наявні кошти в бюджеті, зводити школи починають у Полтавській губернії. І йдеться не про звичайні будинки, а про щось небанальне й цікаве. І представники національної інтеліґенції наголошують: школи мають бути у стилі національної архітектури.
Авжеж, знаходилися й ті, хто противився такій пропозиції і навіть фабрикував звернення селян, які нібито виступали проти всього національного. Та це не допомогло. Голова Лохвицької управи Микола Терешкевич (полковник у відставці) заперечив докази опонентів і довів важливість того, чому школи потрібно будувати саме в національних обрисах. Тоді у своїй промові він зауважив, що до голосу селянства завжди треба уважно прислухатися, але лише тоді, коли він справді належить селянству, а не тим, хто складає заяви, використовуючи чужоземні слова.
І вже восени 1910 року в двох селах Лохвицького повіту, Млинках і Голінці, почали зводити перші освітні заклади, до створення яких залучили Опанаса Сластьона — єдиного на Полтавщині знавця народної архітектури.
Опанас Сластьон (1855–1933) народився в Бердянську. Його дід і батько займалися малярством. Він отримав фахову мистецьку освіту в Академії мистецтв у Петербурзі. Сластьон вважав, що треба перестати жити вічним наслідуванням і запозиченням, а самостійно розвивати українське мистецтво, бо ж «нема на світі жодної культури, яка базується на запереченні творчого духу свого народу».
Тож із 1911 року на Полтавщині починають зводити 24 школи. До речі, в залежності від потреб, в одному селі могло бути і два заклади за одним проєктом. Уже за рік будівлі з’явилися у містечках, селах і хуторах:
- Варва (сучасна Чернігівщина),
- Городище,
- Курінька,
- Безсали,
- Білоцерківка,
- Бондарі,
- Гільці,
- Кізлівка,
- Ломаки,
- Мокіївка,
- Світличне,
- Токарі,
- Шмиглі,
- Ярошівка,
- Герасимівка,
- Залатиха,
- Синяківщина,
- Яхонтове (Полтавщина).
Протягом 1912–1917 років у губернії звели понад 90 шкіл. Та будівництво було недешевим, тож із часом до наявного плану вносили зміни: вилучали кімнати для сільських бібліотек та сторожа, зменшували розмір учительських кімнат, класів і роздягалень. Але при цьому норми повітря на кожного учня залишалися незмінними.
Вартість однокомплектної школи складала 6400 крб. (у перерахунку на сучасні гроші це близько 13 мільйонів гривень. У 1910 році це був еквівалент зарплати робітника за 30 років), двокомплектної — 9100 крб. (нині це приблизно 16–19 мільйонів гривень), трикомплектної — 14700 крб. (27–31 млн грн сьогодні), чотирикомплектної — 16550 крб. (31–35 млн грн у сучасних цінах).
З чого складалася школа
Кожен шкільний комплект включав будинок (на 1, 2, 3 чи 4 класи, звідси і назви: одно-, дво-, три- чи чотирикомплектні школи), дерев’яний сарай, дубовий погріб, відхідник (туалет), колодязь і паркан навколо території.
Щоб звести необхідні споруди, будівельники користувалися поширеними на той час матеріалами: деревом, цеглою, щебенем, цементом і глиною. Зовні стіни оббивалися планками, обкладалися хмизом, обмазувалися глиною, а поверх цього обличковувалися червоною цеглою. З неї ж викладали димарі, з рожевої цегли – печі, лежаки й димарі на горищах. Застосовували також вогнетривку цеглу білого кольору київського або опішнянського виробництва для зведення склепіння в печах.
Нововведенням було й те, що між класами замість стін були пересувні перегородки для об’єднання та збільшення простору. Така трансформація досі вважається одним із досягнень світової архітектури.
У наріжних частинах шкіл були викладені з цегли вибагливі арабески, які нагадували полтавські вишивки «білим по білому», а під карнизами простягнулися мережані фризи. Немає жодного орнаменту на школах, який би повторювався. На кожній будівлі він унікальний.
Однокомлектні та двокомлектні школи будували з однією вежею, а трикомлектні — з двома. Вежі на два-три яруси мали службове призначення: парадний вхід, за яким простір «перетікав» з коридору в класні кімнати чи вчительську. Також вежі мали й декоративне призначення: карниз першого поверху переривався, і в шестикутну форму вміщували герб Лохвицького повіту.
Якщо однокомплектна школа ще нагадувала хату на дві половини, то двокомплектна в плані мала Г- і Т-подібні форми, трикомплектна — Т- і П-подібні, чотирикомплектна — П-подібну.
Усе це надавало будівлям особливої виразності, виділяло їх у забудові села. Школа ставала центром освіти та духовності, замінюючи в цій ролі церкву. Самі ж шкільні будівлі на Лохвиччині стали новим словом в архітектурній практиці в Україні. До прикладу, перед Першою світовою війною схожі будівлі почали зводити в Канівському повіті на Київщині, на Херсонщині та на Кубані. Вони набули значення еталона.
Досі залишається невідомою кількість шкіл, побудованих за проєктом Опанаса Сластьона. Науковці говорять, що їх має бути 93 або 98, а деякі з них можуть досі залишатися незнайденими.
Забуття
У радянський час про школи Сластьона майже не згадували. З 1930-х років чиновники скрізь шукали прояви «буржуазного націоналізму», і школи в традиційному стилі ставали мішенню — як прояв української ідентичності. Почалося масове нищення — з будинків знімали вежі, що мали, на думку деяких керівників, «готичний характер» і не були властиві «слов’янській архітектурі». Багато було знищено під час Другої світової війни.
У повоєнні роки продовжили знімати вежі, покрівлі з терофазериту, бляхи та полив’яної черепиці й замінювали на одноманітний шифер. Залежно від використання, існувала практика закладення вікон цеглою, внутрішньої перебудови, знищення старої системи опалення — камінів, зведення прибудов.
Лише у 1970-х роках у пресі з’являються поодинокі згадки про народну архітектуру, але часто без зазначення автора. Одним із перших, хто дослідив архітектурну спадщину Сластьона був київський історик архітектури Віктор Чепелик. Саме він вперше виокремив шість ознак народної архітектури:
- шестикутні дверні та віконні пройми трапеційної форми;
- заломи на дахах;
- дахи у вигляді наметів, призм та пірамід;
- галереї та піддашки на будинках;
- колони, що мають кручену форму, схожу на спіраль.
Ці ознаки стали початком створення теорії місцевої архітектури народного стилю.
Наразі головним дослідником творчої спадщини Опанаса Сластьона є мистецтвознавець Віталій Миколайович Ханко.
Школи Сластьона. Наш час
Будинки Лохвицького земства (сучасні Лубенський, Миргородський райони Полтавської області, Варвинський район Чернігівської області, Роменський район Сумської області) і нині служать людям. Проте більшість не збереглася до наших днів. Деякі зникли разом із селами, в яких розташовувалися. Зараз вдалося виявити 57 шкіл. 46 розташовані у Лубенській, Лохвицькій, Пирятинській та Чорнухинській громадах.
За часів незалежності багато споруд перебували, а деякі досі перебувають у незадовільному стані. Кілька з них і нині використовуються за призначенням або для інших потреб — як фельдшерсько-акушерський пункт, крамниця, церква, ветаптека, житло. Це береже їх від повного руйнування. На жаль, є й такі, що зазнали перебудов, які спотворили їх первісний вигляд.
Будинки, що вціліли, потребують термінового ремонту та реставрації. Зараз їх визнано пам’ятками архітектури місцевого значення і включено до Державного реєстру. Під охороною держави опинилися будинки земських шкіл у селищі Чорнухи, селах Бербениці (2 будинки), Безсали (2), Білогорілка, Бодаква, Гаївщина, Жабки, Лука, Млини, Нове, Піски, Пісочки, Риги, Рудка, Старий Хутір, Христанівка, Шевченкове, Яблунівка, Окіп, Хитці, Білоцерківці (2), Богодарівка, Бондарі, Гільці, Кізлівка, Курінька, Мокіївка, Нетратівка, Пізники, Піски-Удайські, Синяківщина, Харсіки.
Друге життя чи занепад
Попри те, що будівлі мають охоронний статус, не дати їм занепасти допомагає саме небайдужа громада. Приміром, у селі Бодаква стару школу, яка розміщувалася в цій будівлі, закрили ще у 2007 році. А відтак місцеві вчителі перетворили її на музей села.
Власне, музей був у Бодакві ще з 1990-х років, але експозиції розміщувалися у різних приміщеннях; тим часом стара школа перестала приймати дітей, а комунікації там працювали — от і вирішили перенести туди музей. Про це нам розповіла мешканка громади Наталя Моторна — одна з активісток, які опікуються історичною будівлею.
«Ми з учителями реорганізували школу і створили громадську організацію “Бодаква: відродження”. Чесно кажучи, вона на ентузіазмі тримається. А коли у 2017 році Ольга Герасимʼюк (телеведуча, журналістка — Ред.) почала говорити про збереження цих шкіл, ми їй написали. І саме тоді ми повісили на будівлю памʼятну дошку».
Зауважимо, що завдяки Ользі Герасимʼюк школи Сластьона отримують офіційний статус памʼяток архітектури місцевого значення, що рятує їх від знищення.
Пані Наталя Моторна пишається тим, що будівля у Бодакві збережена в первозданному вигляді. Вона розповіла про те, що із зовнішнім ремонтом допомогла Лохвицька міська рада, а всередині музею активісти роблять косметичні роботи самі. Говорили й про охорону, яка дуже потрібна, адже музей двічі грабували, та про те, що школи зазвичай розташовані у віддалених селах, і варто було б приваблювати туристів не лише архітектурними пам’ятками, а й відпочинком біля річки.
Я дякую їй за розмову та небайдужість, на що вона відповідає: «А як же інакше? Ми ж там працювали; я, наприклад, там працювала 30 років, навчалася в тій школі. І мої діти там навчалися».
Думку про те, що зберегти школи може передовсім небайдужість людей, підтвердила нам у розмові й співавторка та координаторка проєкту Ukraine open Олена Романенко. У 2025 році у рамках проєкту Ukraine Open вона їздила в експедиції Полтавщиною, щоб зазнимкувати й оцифрувати школи Опанаса Сластьона.
«Наша задача була – зафіксувати стан шкіл, нанести їх на мапу, візуально зберегти, аби від них залишилася хоч якась згадка, якщо, не дай Боже, якісь будівлі будуть вщент зруйновані».
Пані Олена розповіла, що багато шкіл були в поганому стані — зарослі хащами, відчинені двері, проломи в стінах, та й самі будівлі стояли пусткою.
«Як правило, наша поїздка виглядала так: ми заїжджали в село, щоб знайти якусь людину, запитати, де та школа, бо її ще потрібно було віднайти. Деякі мешканці не розуміли, про що ми запитували, поки не чули від нас слів “стара школа”. Потім ми навчилися самі віднаходити будівлі. Знаємо тепер, що вони мали стояти на високому пагорбі або у найвищій точці села».
Олена розповіла, що в деяких будівлях замість шкіл зараз фельдшерські пункти, магазини, бібліотеки, клуби, де працюють гуртки для дітей. Є й будівлі, які наразі не використовуються, але ними опікується громада.
«Є чудова історія про те, як місцева меценатка дала кошти на відновлення школи. Ця будівля в дуже маленькому селі, там мешкає до ста людей. І вони своїми силами відновили її. Спочатку з одного боку там був фельдшерський пункт, а з другого — все руйнувалося. Після ремонту у другій частині зробили клуб, де проводять різноманітні гуртки, збираються з місцевими музиками, плетуть маскувальні сітки».
Є школа, де зараз міститься ресторан. Будівля перебуває у розпорядженні місцевого аграрія, який зробив там заміну вікон, зберігши при цьому первісний вигляд. Утім, за розповідями пані Олени, є й будівлі у вкрай моторошному стані — довкола яких розкинулося кладовище або ж поля сої.
Пані Олена зауважує, що у збереженні шкіл мають бути зацікавлені насамперед місцеві громади, які можуть контролювати все, що відбувається довкола будівлі, та стежити за її станом.
Будівлі, відзняті Оленою Романенко та її колегами, можна переглянути на платформі Ukraine Open у розділі «Скарби Полтавщини».
Екскурсії
Попри те, що до шкіл треба якось доїхати, й розташовані вони у віддалених селах, де, крім цих будівель, турист навряд чи зможе побачити щось цікаве, полтавка Наталія Скорик із 2019 року возить екскурсійні групи людей, які бажають познайомитися з унікальними пам’ятками архітектури.
«Є кілька туристичних маршрутів, на яких ми з туристами дивимося школи Лохвицького земства. На різних маршрутах — школи у селах Яблунівка, Безсали, Жабки, Токарі, Бодаква, Піски, Заводське/Брисі, Чорнухи, Гільці, Харсіки, Курінька, Мокіївка, Харківці, Піски-Удайські, Кізлівка, Млини, Пісочки».
Пані Наталя розповіла, що перша подорож, де на маршруті були школи Лохвицького земства, відбулася у травні 2019 року.
«Є школи, які довелося бачити “в розвитку”. Поруч зі школою в Пісках з унікальним орнаментом розташований сільський цвинтар. Якщо у 2019 році він був на певній відстані, то у 2025-му цвинтар наблизився впритул до школи. Символічно, що є поховання захисника, який загинув за Україну, й школа в українському стилі, яка помирає від недбальства — бо будівля в критичному стані.
Одна з найкрасивіших — школа у Яблунівці. Коли приїхали вперше, то бачили навіть учнівські стінгазети та зошити; то був перший рік запустіння, у 2025-му стан погіршився.
Порадувала школа у Брисях. У 2019-му вона була в бур’янах, вивіска свідчила про те, що останньою тут містилася бібліотека. У 2025-му всі хащі розчищені, посаджені квіти.
Приклад організації шкільного простору — школа у Бодакві. Для її порятунку місцеві вчителі створили ГО і об’єднали місцевих жителів для важливих та цікавих справ».
Запитую пані Наталю, чому школи Сластьона — це та спадщина, яку важливо зберігати, та в чому її важливість зараз.
«Важливість шкіл Лохвицького земства в унікальності проєкту. По-перше, це про боротьбу між імперським та традиційним, знищеним чи забутим. По-друге — архітектурне рішення. Традиційні форми в будівництві, перенесення “рідних” візерунків — це візуальна мова, яка провокувала думати. Третє — естетика: вибір місця, організація простору. Архітектор подбав про всіх учасників навчального процесу, й про громаду села в тому числі».
Наостанок запитую, що може зробити звичайна людина для збереження шкіл?
«Лише знання про унікальність цих шкіл їх не врятує. Щось може зробити, на мій погляд, не одна людина, а громада. Потрібно рятувати те, що можна врятувати, й дати нове життя. Але громада рятуватиме лише за умови розуміння цінності — це має бути шлях просвітництва й подальшої корисності. А це забіг на довгу дистанцію — на жаль, не всі його добіжать».
Цим текстом «Терени» розпочинають новий медіапроєкт «Зблизька», в межах якого ми знайомитимемо з визначними культурними явищами і постатями України. Першим регіоном у фокусі проєкту, як і для інших наших ініціатив, стане Полтавщина. Читайте і поширюйте тексти українською та англійською, щоби більше читачів знали про корені й обшири української культури.
