Помежів’я років — це добра нагода підсумувати рік, що минає, і запрограмувати новий. Якщо підсумовувати легше, а принаймні нам так здається, то передбачувати завжди ризиковано, а в останні роки ще й дуже важко, якщо взагалі раціонально можливо.
Звичайно, нас оточує ціла каста людей, які заробляють прогнозуванням, прекрасно знаючи, що все одно нічого їм за нездійснені прогнози не буде. Найкумедніші ті, хто знаходить десь глибоко сховані прогнози п’ятирічної чи десятирічної давнини, а то й значно старші. Ці зодягаються в ледь не пророчі шати й наголошують: «А я казав, а я писав», ніби нині це має хоч якесь значення. Враховуючи те, якою важкою і невдячною справою є зазирати в майбутнє, я зосереджуся на підсумках, які також бувають кумедні.
От погляньмо на кілька коротких підсумків, запощених моїми знайомими в соціальних мережах. Одна з моїх милих подруг написала:
«Це дуже цікавий був рік, в якому я публічно нічого не досягла». Це оригінальне зізнання, бо зазвичай від публічних людей ми читаємо іншого роду зізнання, наприклад, такі: «18 грудня минулого року в Бельведері я отримав Срібну медаль за Довголітню службу». Що ж, можна тільки привітати, хоча за моїми відчуттями, такі досягнення належать радше до особистих, але як виявляється, про них можна писати публічно. Хтось іще написав, що в 2025 році він дав «300 коментарів міжнародним медіа». Хотілося б запитати: і що з цього, окрім вагомого числа 300, але не буду заглиблюватись у деталі цієї інформації.
Інший мій знайомий вирішив, що має поділитися urbi et orbi такою ось інформацією: «У минулому році я прочитав 42 книжки, переважно англійською». Це інформація з категорії WOW!!! Після короткого подивування я усвідомив, що я мабуть ніколи в житті не прочитав за рік стільки книжок, не кажучи про те, що мені б на думку не спало рахувати їх у категоріях мови чи літературних жанрів. Як бачимо, є серед нас рекордсмени, просто таки читачі-стаханівці. Чи такий формат читання має сенс? Можливо для людей, залучених у професійний світ книжки, але для нас, дилетантів, хоча й любителів книжок, це здається якоюсь формою узурпації. Ну, нехай, прочитав так прочитав, мусить з нами поділитися, значить, мусить поділитися.
А як я виглядаю в цій вервечці підбиття підсумків? Мені близьке зізнання моєї милої знайомої: «Це дуже цікавий був рік, в якому я публічно нічого не досягла». Скажу більше, мені ні на мить не було потреби в публічних досягненнях у будь-чому, і вже точно не треба оголошувати про це всім тут і тепер. Те, чого я прагну досягнути, пишучи свої щотижневі колонки, то це відмови займати позицію ex cathedra.
Зазвичай мені спадала на думку банальна констатація: «А хто я такий, щоб учити вас, як жити? Що робити? Що думати?». Крок за кроком я намагався відмовитися від позиції всезнаючого арбітра й писати виключно про те, що стосується особисто мене, навіть якщо це якісь дрібні справи, маленькі проблеми, але саме в контексті всього великого, що мене оточує. Навіть якщо йдеться про читання книжок, зокрема таких, які я мав давно прочитати, а досі не прочитав.
Моя донька Оля, повертаючись із Буенос-Айреса, привезла мені в подарунок книжку «Тунель» (ісп. El Túnel), перший роман аргентинського письменника Ернесто Сабато, виданий 1948 року, який зробив його відомим у світі разом із хвилею т.зв. латиноамериканського буму.
Дія роману починається у в’язниці й відкривається реченням: «Годі буде сказати, що я — Хуан Пабло Кастель, художник, який убив Марію Ірібарне».
Тунель, виведений у назву, символізує ув’язнення героя в його власній психіці, через що знайти порозуміння чи встановити тривалий зв’язок із іншою людиною він не спроможний: «Існував тільки один тунель, темний і самотній: мій, тунель, у якому промайнуло моє дитинство, моя молодість, усе моє життя».
«Існувала тільки одна людина, яка могла б мене зрозуміти. І саме її я убив», — зізнається оповідач роману.
«Тунель» — це дослідження самотності, роздуми про те, як людина сприймає значення власного існування. Вона сама несе відповідальність за перебіг свого життя, сама надає йому сенс. Цей тунель, у якому Кастель сам окопався, навіть гірший за в’язницю. Кожна спроба із нього вийти, кожен контакт із зовнішнім світом призводить до неминучого конфлікту й ескалації гніву. Відбувається парадокс, в якому вільна й наділена необмеженою уявою людина стає в’язнем власних обмежень.
Твір Ернесто Сабато — це невеличка книжка на сто сторінок, яка читається з болем. Щодня увечері я намагаюсь прочитати кілька коротеньких розділів, але мені це йде важко й дуже повільно. Відклавши книжку, я лежу в ліжку й довго думаю про автора, героя книжки і зрештою про себе самого, свої життєві досвіди, про свій власний «тунель», яким я рухаюсь, безперестанку щось передбачаючи і щось підсумовуючи.