Коли на тебе щомиті чигають смертоносні «онікси», «іскандери», «калібри», «кинджали», «шахеди», касетні снаряди, авіабомби, дрони, балістичні та надзвукові ракети… раптом на очі трапляється книжка «Світовий бестселер. ХЮҐЕ. Як жити добре по-данськи». Всі літери, всі слова — дуже знайомі, ти давно вмієш читати. Аж тут, нагло — якийсь ступор: наче перед тобою послання з іншої планети. З іншої реальності. З паралельного виміру. Нічого не розумієш. Когнітивний дисонанс. Але — читаєш.
Світло
Це миттєве хюге для данців. Обов’язковий складник щастя. Тому вони так люблять запалювати свічки: вдома, в кафе. Свічки світять м’яко і ласкаво, огортаючи ніжним сфумато, творять затишок і спокій тут-і-тепер.
Наша свічка у погребі (називний відмінок — погріб, місцевий — у погребі, дуже перегукується з іншим українським словом — погрЕб, тобто ритуал поховання небіжчика). Наша свічка у погребі чадить немилосердно. Пломінь нервово коливається: йому бракує повітря. Нам усім у цьому вогкому непристосованому укритті теж бракує повітря. Над головами виє сирена-гієна. Чути вибухи. Васильків? Біла Церква? І там, і там — військові об’єкти. Шугають винищувачі. На мокрих земляних стінах погреба збирається конденсат. Ми, дорослі, жартуємо чорно, але так, щоб не злякати дітей. Вони, як пташенята, сидять на ящиках із картоплею і яблуками, закутані в старі пальта покійних прадіда й прабабусі: добре, що ми їх не викинули — от і знадобилися. Жіноче зимове пальто з облізлою чорнобуркою на комірі й чоловіче, побите міллю. Така от спадкоємність поколінь.
У зляканих дитячих очах блимають вогники дешевої парафінової свічки, яка опливає-плаче, вкриваючи патьоками пляшку з-під вина. Атаки російської зброї по нашій енергетичній інфраструктурі дужчають щозими ось уже впродовж четвертого року повномасштабного. Щоб нам було темно, як під землею, десь у ямі, темно на серці й душі, щоб не працювали підприємства, які ще вціліли, щоб ми замерзали у ще не розбомблених житлах, коли не буде опалення. Щоб ми волали: «Мир і дружба навіки з великою росією! Здаємося! Капітулюємо!». Цей задум такий очевидний, що ніхто з нині сущих в Україні не сумнівається в ньому.
Ми, українці, запаслися павербанками, генераторами — промисловими й невеликих потужностей. Придбали все, що пропонує відповідне виробництво. Генератори диркочуть-кашляють на погано освітлених вулицях під виття сирен тривоги. Отакий музичний супровід війни. На вологому асфальті повсюди розлізлися масні плями від бензину. Тож наше світло нині — переважно внутрішнє. Це і метафора, і правда життя.
А що там далі про хюге?
Лампи
Данці поведені на лампах. На них, любителів ламп, працює ціла індустрія: дизайнери, науковці, виробники. Данці прискіпливо й ретельно продумують розташування джерел освітлення: дбають про острівці м’якого заспокійливого світла, які зігрівали б душу. Над дизайнами торшерів, бра тощо працюють найдосвідченіші художники. У книжці — низка їхніх імен, яких я ніколи не чула…
Ми з братом уже десять років поспіль доводимо до ладу батьківський дім. Маємо його добряче, сказати б, апгрейдити: життя змусило батька, сільського вчителя, одного літа зруйнувати ще дідівську хату під солом’яною стріхою і на тому-таки місці змурувати цегляний будинок. Поспішали: треба було встигнути до морозів. Цегла була поганенька, майстри — не кращими, але дім таки збудували. Вистояв усе ж 45 років. Та настигла його старість, втома матеріалу. Ми рятували будинок як могли. Нині брат вирішив поєднати красиве й корисне у свій спосіб: з історичних для нашої родини артефактів виготовив кілька світильників. Це й старий телефонний апарат, який став нічником, і металева тарілка, що прикривала лампу-ліхтар на вуличному стовпі років сорок тому, а нині слугує світильником при східцях на другий поверх, і трансформовані деталі з фотозбільшувача, які перетворилися на довгоногий торшер. Словом, багато всякого начебто непотребу стали артоб’єктами-лампами.
«Старовинні речі дуже цінуються в данських оселях», — це з книжки про хюге.
Вінтаж
Особливу увагу данці приділяють вихованню почуття прекрасного в дітях. Ізмалку привчають: красиве — в самодостатніх деталях, які творять атмосферу затишку. Головне — зовсім не розкіш чи золото-срібло, а пам’ятна річ, річ із історією, яка може заграти новими сенсами в інтер’єрі завдяки смакові, вписаності в простір. Ключове слово — достатність. Уміння тішитися з на позір малого. Радіти життю — як діти.
…Дитячий майданчик у сквері імені Шевченка — самісінький центр Києва — зяяв-вив вирвою. Обгорілі дерева чорніли стовбурами. Я боялася туди йти, боялася побачити, що після вибуху російських снарядів сталося з музеєм Ханенків, міською картинною галереєю, Будинком учителя, жовтим і червоним корпусами Національного університету. ЗМІ повідомили: «10 жовтня 2022 року в Києві лунала найдовша тривога за період вторгнення — 5 годин 37 хвилин. За цей час росія завдала не менше шести ударів по столичних районах, зокрема по центру, де зосереджена велика кількість пам’яток архітектури, закладів культури та освіти».
На перехресті бульвару Шевченка та вулиці Володимирської — глибоченна вирва, наповнена водою з підземних комунікацій. Спалені автомобілі. В одному з них загинула лікарка, дитяча онкологиня, яка поспішала на роботу, перед тим відвізши єдиного сина-сироту в дитячий садок.
Виховувати почуття прекрасного в дітях — це прекрасно, перепрошую за тавтологію.
Понад 2590 дітей постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії Росії, повідомили в Офісі Генерального прокурора України. Це на 26 травня 2025 року.
На 27 жовтня 2025-го: «З початку повномасштабного вторгнення Росія вбила 661 і викрала понад 19 тисяч українських дітей».
19 листопада 2025-го після атаки росіян у Тернополі загинуло 14 дітей…
Хюге-мить. Мить хюге
Що відчула я, повернувшись у київську квартиру після наглої втечі 24 лютого 2022 року? Навряд це була мить хюге, скажу щиро. Вікна затулені випадковими дошками, які знайшлися на смітнику. Шибки перехрещені клейкою стрічкою. Відставлені з підвіконня на підлогу вазони похнюплено схилили зів’ялі голови…
Де моє хюге? Де моя радість життя? — запитую-волаю. До кого? До вбивць, які занапастили наші життя, вбили й скалічили наших дітей, зруйнували наші маленькі, скромні, але такі любі серцю райки, райочки? Зірвали мільйони українців з рідної землі, звичного життя, рідних домівок — яких уже просто не існує, як і сотень міст і сіл?
Де моє хюге, в чому воно?
Маніфест хюге
У цій рубриці книжки — лаконічні картинки, що символізують атмосферу, присутність тут-і-тепер, задоволення, рівність, вдячність, гармонію, комфорт, прихисток, перемир’я і єднання.
На двох останніх словах мене пересмикує. Когнітивний дисонанс. Асоціації: примус до миру… театр воєнних дій… гуманітарні бомбардування…
Фальш. Брехня. Облуда. Фейки.
«Можна насолоджуватися хюге наодинці, але краще тішитися у невеличких групах із близьких друзів чи з родиною. Час, проведений з іншими людьми, створює теплу, невимушену, близьку й комфортну атмосферу… це нагадує добрі обійми».
Так-так… добрі обійми… в час війни… нестерпно молодих смертей, коли боїшся зазирнути в соцмережі… добрі, щирі обійми — це так багато важить…
Молода кінорежисерка пише на своїй сторінці: «Ці кілька днів у Львові під час Книжкового Форуму я відчула багато правдивого тепла, взаємопідтримки, жестів щедрості і любові, чистих зустрічей із красою. І ці обійми… До мене в ці дні підходили багато людей, яких я не знаю особисто. Вони мені чомусь дякували і говорили: “Можна вас обійняти?”».
Я думала, що розучилася плакати. А сльози розчулення — це теж… хюге?
«…і дослідники щастя, і науковці погоджуються на тому, що соціальні взаємодії є засадничими для можливості бути щасливими», — цитата із книжки про хюге.
Запитайте волонтерів і волонтерок, якими щасливими вони почуваються, коли збір у кілька тисяч гривень на вогненні «подарунки» для окупантів закривається за кілька годин після оголошення! І це в час, коли мільйони працездатного населення, зокрема жінки з дітьми, змушені були покинути Україну.
«Хюге для бідних» — є в книжці й такий розділ. Але чи бідні ми, коли вчимося радіти кожній спокійній хвилині й протистоїмо навалі варварів, які не визнають ані земних, ані небесних законів?
Радіти, стверджують психологи, — це також чинити опір насильству, будь-якому злу.
Після кожної атаки ворожих дронів і ракет (це ХХІ століття чи я заблукала в часі?!) пишемо в месенджери, вайбери, намагаємося додзвонитися: «Як ти?», «Як ви?».
І, одержавши найлаконічнішу відповідь: «Живі», — зітхаємо з полегшенням до… наступної атаки.
Таке наше українське хюге.
Живі. Ми — в себе вдома. На своїй землі.