Тарас Лагно (позивний Вольтрон) долучився до війська взимку 2023 року, служив у піхоті на Харківському напрямку. 8 травня 2024-го внаслідок поранення отримав струс мозку й закриту черепно-мозкову травму. Через погіршення психічного стану продовжує лікування у рідному Львові. Під час перебування в національному реабілітаційному центрі «Unbroken» Тарас віднайшов своє джерело енергії та відновлення — його лікують гончарний круг і полотно.
Тарас Лагно на службі
Одного вересневого дня по обіді я опиняюсь в національному реабілітаційному центрі «Unbroken» у Львові. Очікую на Тараса біля центрального входу лікарні Святого Пантелеймона та прислухаюсь до шуму води фонтану навпроти. Серед людей навколо намагаюсь розгледіти обличчя вже знайомого мені з соцмереж чоловіка — невисокого на зріст, міцного.
— Добрий день, — підходить усміхнений Тарас, вдягнений у чорний фартух, вітається і махає до мене рукою з плямами глини.
Вітаюсь у відповідь і прямую за Тарасом: він пообіцяв показати майстерню, про яку я чула від нього вже неодноразово. За рогом будівлі ховаємось від денних сонячних променів, Тарас докурює цигарку, і ми заходимо у підвальне приміщення центру.
«Тарасику, ти все побачиш…»
Нас зустрічає напис «Unbroken» із яскравими відбитками долонь над вхідними дверима, далі сірі стіни ведуть углиб приміщення. Ми опиняємось у довгому коридорі, де чоловік на кріслі колісному працює із цвяхами на дощечці, а позаду нього — місцева картинна галерея інших майстрів. Посеред кімнати стоїть диван і невеликий столик із солодощами, а ліворуч — стелаж із програвачем і колекцією вінілових платівок. Мою увагу привертають дві картини з мавпами на полиці: одна з них прикриває очі, друга — вуха. Цю репродукцію створив герой мого репортажу.
— Почалась повномасштабка. Спершу був ступор. До того ще й на роботі сказав, що звільняюсь, бо запланував собі раптом змінити життя, — згадує Тарас.
Ще не долучившись до війська, він хотів бути корисним, тому багато волонтерив у рідному Львові. Водночас по черзі з молодшою сестрою доводилось глядіти маму: в неї були проблеми зі серцем, а згодом іще й виявили новий штам ковіду. Навесні 2023 року мами Тараса не стало.
— У п’ятницю я забрав її з лікарні, а в неділю вона померла. На День матері, — на очах у Тараса виступають сльози, він тяжко видихає, мружиться й прикриває обличчя руками.
Западає двохвилинна пауза. Тим часом ми переходимо до наступної кімнати — власне майстерні центру «Unbroken». Посередині стоїть великий стіл із багатьма сирими глиняними виробами –– статуї, чашки, бокали, тарілки чекають, коли їх поставлять випалювати в піч. А на полицях при стінах розміщено вже готові яскраво пофарбовані вироби майстрів. Проходжу до кінця кімнати й позаду столу помічаю гончарний стіл, а біля стін — стелажі, завішані плівкою з написами «не чіпати»: там висихають вироби перед випалом.
Тарас Лагно в майстерні центру “Unbroken”
Тарас продовжує розповідати, як між волонтерством і доглядом за матір’ю потроху готувався до служби:
— Я собі підшукав місце, планував на пілота БПЛА йти. Придбав навіть пульт, встановив відповідний додаток на ПК і почав готуватись. Проте депресняк тягнувся довше…
У мирний час Тарас мав статус непридатного до військової служби: у 7 років потрапив у ДТП й отримав серйозну черепно-мозкову травму. Проте в 2023-му, коли одного дня довелось оновити дані, виявився «успішно» придатним. За попереднім планом потрапити на пілота не вийшло — відмовили, та у військкоматі запропонували доєднатись до 125-ї бригади Львівської ТрО. В грудні Тарас поїхав у Рівне на навчання, яке тривало 35 днів:
— Мені казали: «Тарасику, ти все побачиш, твій запал пройде». Так і сталось. Мене під кінець дуже бомбило від системи: багато совка й радянщини, — порівнює Тарас навчання з реаліями поля бою, де все одразу треба вчити на практиці й пробувати «методом тику».
Я надягаю фартух сірого кольору, адже Тарас стає до створення нового виробу. Береться за велику грудку глини, сідає на стільчик, відцентровує матеріал і змочує руки. Натискає ногою на педаль і починає крутити круг.
Пройшовши навчання, Тарас поїхав на Харківщину до свого батальйону — служив у піхоті. В січні там було відносно тихо, тому мав тиждень часу для адаптації на дислокації. Вперше виїхав на позиції на три-чотири доби, і, якщо спочатку був чіткий графік «три через три», то згодом ставало «шість через три», а потім Тарас уже відбував на позиціях тиждень, десять днів, два тижні…
Уламки війни
У лютому 2024 року обстріли на Харківщині почали посилюватись. Молодого бійця Тараса відправили на другу лінію. «Я — Вольтрон, захисник Всесвіту!» — з такими словами маленький Тарас Лагно грався на подвір’ї після перегляду однойменного аніме в дитинстві. Хто б міг тоді подумати, що цей образ втілиться в реальність пізніше — у позивному Вольтрон.
— Вже був певний графік, коли росіяни влаштовували обстріли, особливо КАБами. Десь о другій-третій годині дня бійці зазвичай були вже напоготові, — розповідає Тарас, додаючи, що певний час на позиціях почувався навіть спокійніше, ніж на відпочинку в селі.
У березні тривоги бойової готовності почастішали, бо за російським кордоном у росіян формувались великі скупчення та ротації. Їхні бригади заїжджали і були досить ефективні, працювали зі всім: і зі скидами, і з розвідкою, і з FPV, так що боєць не міг вийти пройтись по окопу від бліндажа до бліндажа. Через це українські бійці довго сиділи на позиціях –– нікому було замінити. Часом були труднощі з постачанням води. Тарас пригадує, як одного разу, десь за тиждень перед наступом, не було можливості часто завозити воду на позиції. Коли бійці дізнались, що залишилась остання пляшка, вона закінчилась за хвилину — всім різко захотілося пити.
Якийсь час Тарас ніби грається з глиною на гончарному крузі. Спочатку утворюється висока циліндрична фігура, потім вона знову згортається в «колобок». Обличчя чоловіка зосереджене, напружені руки намагаються збалансувати матеріал і надати йому форми.
8 травня 2024-го перед наступом росіян Тарас зазнав поранення. Росіяни майже завжди потрапляли в ціль лазерними наводками і снарядами «Краснополь» і не шкодували ресурсів навіть на облаштовані туалети. Все було за звичним графіком — близько третьої години дня випускали по дві-три ракети. Тарас присів у бліндажі-кухні спостережного пункту, де ловив Starlink, для передачі свіжої інформації (що, де, скільки летить) і рахував вибухи. В цей час у невеликому коридорчику перебував його побратим із позивним Халк. Після звичного третього вибуху Тарас почав підводитись — у цю мить вимкнулось світло, тіло різко заніміло і стало тепло. Ракета вдарила близько біля позиції, його прибило хвилею в укритті — головою приклався об щось тверде, аж шолом злетів, і запала темрява. Тарас прийшов до тями від голосу побратима:
— Очі розплющив, лежу — ага, пилюкою та землею завалений. Ногами порухав, ноги є — прикольно, руками порухав, руки є — о!
Підірвався різко, ще на адреналіні почав відкопувати Халка, бо його повністю засипало в коридорчику. По хлопців досить швидко приїхав евак, який теж намагались обстрілювати танком і мінометами, поки він віз військових до шпиталю в Харків.
— На той момент мені здавалось, що нічого страшного — ну, голова тріщить, тиск скаче, зір упав різко, оглух трохи, але все відносно окей. Проте з третього дня мій психологічний стан почав погіршуватись. Тоді діагнозу ПТСР іще не ставили, проте була невралгія, закрита черепно-мозкова травма, струс мозку, проблеми зі слухом і координацією, судоми, — поглядає на мене Тарас, і далі працюючи на гончарному крузі.
Умить на ньому з’являється щось схоже на тарілку. Тарас довго формує товщину стінки, час від часу прибирає губкою зайві шматки матеріалу. На моєму фартусі з’являються ляпки глини: руки Тараса здригаються, і тарілка розпластується на весь круг, заляпуючи всіх у радіусі п’яти метрів.
«Трошки получив підзатильника»
Тарас знімає фартух, і я бачу принт із неонових жовтих та фіолетових блискавок на його темно-сірій футболці. Каже, що скупив весь яскравий одяг — «піксель надокучив». Ми вирушаємо до Тарасового улюбленого місця, де він любить проводити час наодинці.
Протягом нашої розмови Тарас неодноразово дякує своїй дружині Олександрі — мовляв, найбільший відсоток його реабілітації став можливим завдяки її підтримці. Розповідає, що в день поранення Олександра йшла на тренування — захоплюється танцями.
— В еваці я нічого про поранення їй не писав — не хотів настрій псувати. Наступного ранку дружина набрала, а я без задньої думки увімкнув відеозв’язок. Побачивши білі стіни в палаті, вона запитала: «А ти де?». Я відповів: «У лікарні, трошки получив підзатильника». Вона приїхала до Харкова через день.
Після шпиталю Тараса перевели в санаторій «Роща» в Харківській області. За три тижні, поки він проходив лікування, його бригаду перевели в Запоріжжя на так званий перепочинок. Після першого візиту начальника медичної служби Тараса направили у Перше медичне об’єднання Львова. Тут йому постійно змінювали схеми ліків відповідно до стану, проте його організм на них не реагував.
— Панічні атаки, тривожність, агресія спричиняють багато інших проблем: іноді частково втрачається чутливість, раніше німіли руки та ноги, були постійні головні болі, протрузії. Загалом близько пів року я приймав по дві-три жмені пігулок на день. Сам уже не пам’ятаю, скільки часу пробув на стаціонарному лікуванні.
Через три тижні Тарасові до лікування підключили реабілітолога. Так він потрапив в «Unbroken», де пробув декілька місяців.
Поки ми йдемо з Тарасом у центрі «Unbroken», він проводить мені невелику екскурсію поверхами. Пересуваємось сходами — ліфти призначені для осіб на кріслі колісному або з пораненнями нижніх кінцівок. На стінах поверхів впадає в око велика кількість картин, їх пишуть пацієнти. На деяких поверхах є й картини Тараса.
Перфекціоніст
Арттерапія повноцінно з’явилась у житті Тараса під час реабілітації в психіатричному відділені лікарні Святого Пантелеймона. Спочатку це були заняття двічі на тиждень у звичайному кабінеті центру. Обмеження в часі відбивало Тарасові бажання відвідувати заняття. А від жовтня 2024 року, коли майстерня центру почала діяти в окремому місці, чоловік захопився і міг проводити там до шести годин, відпрацьовуючи різні гончарні техніки.
— Спочатку малювати ходив не дуже охоче. Потім на загальних групах ліпив з глини, там більше проявляється фантазія. Проте на гончарному крузі виявилось значно цікавіше, — ділиться Тарас.
На початку його знайомства з гончарством до них двічі приходив майстер. За станом здоров’я він встиг провести лише два заняття й показати ази, тому далі Тарасові доводилось дивитись різні відео на YouTube та вчитись самотужки. Спочатку навчання давалось важко, проте поступово він напрацьовував навички й довів їх до автоматизму.
Після огляду картин військовослужбовців ми минаємо коридор, що нагадує пасажирський телетрап, і виходимо на терасу на верхньому поверсі. Тераса обставлена невеликими столиками зі стільчиками і горщиками фікуса й монстери. Людей зовсім немає. Ми сідаємо за один зі столиків, і Тарас продовжує:
— Іноді, буває, що ти довго працюєш над виробом, відцентровуєш його і робиш інші маніпуляції, мучишся над ним… То коли виріб ламається –– настає полегшення. А буває, доходиш до такої точки дзен, коли виріб практично готовий, залишилось щось підправити — десь пальцем випадково зачіпаєш, і тоді зʼявляється більше агресії.
А часом, каже Тарас, у ньому прокидається внутрішній перфекціоніст — коли виріб уже готовий, але є якісь невеликі дефекти, не подобається, починає «муляти»:
— Мені керівниця майстерні каже: «Це нормально, значить, ви справжній митець».
«Теорія — то одне, але на практиці — зовсім інше»
Декілька спроб гри на гітарі та перемальовування обкладинок компактдисків улюблених рок-гуртів (Rammstein, Metallica та багатьох інших) — ото й уся творчість Тараса в довоєнному житті, яку він може пригадати. Проте сьогодні він уже готовий ділитись своїми знаннями з іншими та має досвід проведення майстеркласу у співпраці з Mercury Art Center.
— Я дуже мінливий. Але всі мене підштовхують, дружина й мій ментор з психології мотивують. Мені час від часу треба такого підсрачника давати. В мене раніше була така погана здатність — багато чого починав і не завершував, — ділиться Тарас і робить ковток гарячого флетвайту.
Тепер його бачення планів на майбутнє змінились. 34-річний Тарас ухвалив рішення вступити на магістерську програму з психології в Львівській політехніці. Через два роки після закінчення технікуму він навчався на бакалаврській програмі в МАУП у Львівській філії на спеціальності «Маркетинг».
— Під час лікування я почав читати «Загальну психологію», щоб зрозуміти, що зі мною відбувається. Теорія — то одне, але на практиці — зовсім інше, — обґрунтовує він свій вибір.
Тарас уточнює, що хоче могти допомагати собі триматись у тонусі й підтримувати своє психічне здоров’я в стабільному стані. Каже, що протягом тривалого лікування йому і досі часом доводиться зустрічати не завжди кваліфікованих спеціалістів. Тому мотивація вчити психологію виникла радше як протидія некомпетентності деяких лікарів. Наявний військовий досвід і досвід лікування також наштовхує Тараса на думку стати в майбутньому ментором, аби допомагати іншим пройти шлях відновлення, спираючись на власний досвід.
До нашої розмови непомітно підʼїздить чоловік на кріслі колісному, запитуючи в Тараса, чи не знайдеться прикурити. Той привітно відповідає «буде» і простягає чоловікові запальничку, а тоді бажає гарного вечора.
Потому Тарас ще довго розповідатиме мені, як круг зачаровує його не лише в гончарному ремеслі, а й втілюється у формі сонця на його полотні під назвою «Лазур». Попри зовнішню боротьбу з ворогом і пережитий внутрішній біль, круг і далі жевріє для Тараса надією переступити складний пройдений шлях і розпочати новий — у пошуках внутрішньої сили та балансу.
«Мамо, я МАЛЮЮ» — читаю я допис на сторінці Тараса в інстаграмі. У дитинстві він і подумати не міг, що в майбутньому не лише пов’яже свій шлях із мистецтвом, а й зможе знайти в ньому віднову.
Репортаж написано в рамках магістерського проєкту «Мистецтво з уламків: цикл матеріалів про візуальну форму пам’яті» Школи журналістики і комунікацій УКУ