Мій тато Валерій Рижук (позивний «Круц») загинув при виконанні військових обов’язків у селі Мала Долина (Мала Костромка) Криворізького району Дніпропетровської області 27 листопада 2022 року. Цей репортаж — спроба засвідчити життя моєї родини, яка пережила цілих чотири «до та після» у 2022 році: початок повномасштабної війни, народження дитини і смерть двох дідусів у війні. Цей текст — мій щоденник і моя розмова з татом.
Повернення в стихію
24 лютого 2022-го. Прокидаюсь удома, в рідному Кропивницькому, від гулу літаків і вертольотів. Дуже незвично, проте одразу розумію, що відбувається. Беру телефон, читаю повідомлення від подруги: «Почалась війна». На кухні сидять батьки і знервовано намагаються розбудити дзвінками мою старшу сестру Аню та її чоловіка Олега в Києві. Сестра на шостому місяці вагітності.
Захищати Батьківщину завжди було покликанням тата. В 1997 році він став випускником першого потоку Академії Служби безпеки України. Здобув, окрім спеціальної, освіту юриста зі знанням німецької мови. За час служби обіймав офіцерські й керівні посади оперативних підрозділів управління Служби безпеки України в Кіровоградській області. Працював в оперативно-розшукових підрозділах з боротьби з економічними злочинами. Був керівником Гайворонського районного управління СБУ. У 2011 році звільнився в запас у званні підполковника.
На початку повномасштабного вторгнення тато працював в органах державної служби, пов’язаних із державною таємницею. Тому до війська долучився лише в середині червня 2022-го після узгодження всіх робочих справ. Проте весь цей час його гризли докори сумління — мовляв, усі хлопці, і навіть сват Сергій, уже служать, а він сидить у «сєкрєтці». Татове повернення до служби відчули всі. Піднесений настрій, нові плани, життя в очах — він знову в своїй стихії.
На одному полі бою
Улітку 2022 року в нашій сім’ї народжується хлопчик Мирончик. Зовнішність дідуся Валерія, а характер — дідуся Сергія. Двоє дідусів співпрацюють у війську. Тата зараховують на посаду оперуповноваженого на особливо важливих об’єктах до департаменту військової контррозвідки СБУ. Сват іще від лютого вирушає добровольцем у в/ч А7342 на посаду начальника групи сил підтримки штабу частини (де один із напрямків — інженерно-саперний), бо має відповідні навички. Тепер вони значно більше часу проводять разом, їхній зв’язок міцнішає.
Сват Сергій
У вересні 2022-го свата разом із підлеглими направляють на Херсонщину для виявлення мінно-вибухових загороджень і розмінування щойно звільненої місцевості. Сват, незважаючи на посаду, бере участь у підтримці бойових завдань як сапер.
— Ану цить. Не думай нічого такого. Сват проривний, із ним усе буде добре, —
дурні думки часто лізли мені до голови.
Наприкінці жовтня сват Сергій отримує поранення в районі Малої Олександрівки Бериславського району Херсонської області — підривається на міні. Першими дізнаємось ми з батьками: тато отримує повідомлення від командира їхньої бригади. Розгублений і схвильований, тато сидить у вітальні й думає, як розповісти свасі Вікторії й зятеві Олегу:
— Ян, давай ти, я не можу. Як я їм скажу?
Після поранення Сергія одразу госпіталізовують в Одесу й проводять ампутацію гомілки. Увечері тато весело ділиться з нами розмовою зі сватом, каже, що той уже готується до пробіжок. Всім легшає, бо знаємо — сват у нас бойовий.
Коли почало зникати світло
26 жовтня 2022-го. Мирончикові виповнюється п’ять місяців, а моїй подрузі — двадцять років. Я збираюся піти привітати її з ювілеєм. У цей час тато сидить за столом на кухні. Раптом телефонний дзвінок, тато відповідає, і з його обличчя видно, що розмова напружена. Кладе слухавку й промовляє до мене:
— Настю, сват помер.
Прикриває рукою обличчя і починає плакати.
Сергій завжди мав проблеми з серцем. У госпіталі, за чергового стрибка тиску, лікарям не вдається його врятувати.
Тим часом я не можу збагнути, як один день може поєднувати такі різні події: день народження і день смерті.
Валерій з онуком Мироном
Тоді я вперше побачила, що тато переживає чиюсь смерть настільки близько. Коли ми приїжджаємо на поховання до Києва, бачимо, як підріс Мирончик. Тато нарешті наважується взяти онука на руки — раніше просто милувався ним, такий уже він був для нього крихітний.
— Валєра, ти тепер за двох дідусів, — відтоді постійно казатиме йому мама.
Весь наступний місяць ми намагаємось разом пережити втрату й водночас готуємось до татового від’їзду на дислокацію в село Мала Долина (Мала Костромка) Криворізького району Дніпропетровської області.
— Все-таки викликають. Починаю збирати речі, — повідомляє нам тато одного вечора. Зібратись має менше ніж за тиждень.
22 листопада 2022 року. Я прокидаюсь рано-вранці попрощатися з татом. Він настановляє: писати і дзвонити лише на WhatsApp. Ми міцно обіймаємось і сподіваємось, що чотири місяці промайнуть швидко.
— Бережіться з мамою. Я вас люблю, — каже на прощання тато.
Через два дні вся Україна дізналась, що означає «blackout». Перші дні тато не виходить на зв’язок. Не переживаємо, бо були до цього готові, але час від часу подзвонюємо. Наступного дня я набираю тата, як і домовлено, в WhatsApp, чую — бере слухавку:
— Привіт, доця. А я ніяк не можу ні до кого додзвонитись.
— Привіт, до тебе теж ніхто не може. У тебе все добре?
— Так, усе нормально. Ви як?
— Та нічого, вчора був блекаут, ніякого звʼязку.
— Та тут теж звʼязок поганий. Але ось це ти набрала, я якраз на горбочку стою. То буду знати, що треба звідси дзвонити. Настуня, подзвони дідусю й бабусі, скажи, що в мене все добре. І не забувай їм телефонувати, вони вже старенькі, у дідуся з серцем геть погано.
— Добре, пап. Буду старатись.
— Давай. Я спробую маму набрати. Цілую тебе.
Пізніше мама розповість, про що вони тоді говорили. На запитання, чи встиг уже набратися вражень, вона почула у відповідь:
— Так… побачив достатньо, але розповім, як приїду.
Наступного разу поговорити з татом нам вдається ще через дві доби. Цього дня Мирончику виповнюється шість місяців, а ще — місяць, як не стало свата Сергія. Ми з мамою стоїмо просто неба в центрі Кропивницького, хутко дізнаємось, чи у тата все добре, і біжимо кожна у своїх справах: я — на тренування, мама — у театр на виставу.
Чоловіча солідарність
27 листопада 2022-го. Моя неділя починається з кави й роботи — проводжу онлайн-заняття з англійської. В обідню перерву встигаю дочитати «Місто дівчат», поки мами немає вдома. На наступному занятті, пояснюючи студентці тему «Same or different», чую стукіт у двері. Вимикаю камеру й звук у Zoom і біжу глянути у дверне вічко. Відчиняю — бачу, як починають спускатись сходами наші куми Тетяна й Олег.
— Привіт, сонечко! Ми маму вже набрали, на вулиці зачекаємо, — кажуть і виходять на подвір’я.
Мені все це видається дивним: побачити їх у нас удома можна хіба на татів день народження й на різдвяні свята.
Повертаюсь до роботи зі словами «Sorry once again. Let’s continue». Минає десять хвилин — знову стукіт у двері. Трохи дратуюсь і знову біжу відчиняти.
Мама стоїть спершись на перило, тому у дверне вічко мені видно лише її чорний пуховик і каре. Відчиняю — й уже тепер бачу її заплакане обличчя. Вона без слів провалюється в квартиру. Я стою на порозі, десяток людей (куми, сусіди, подруги, з якими у мами вмить обірвались усі плани) проходить повз мене зі словами: «Настю, прийми наші співчуття». Проте ніхто нічого більше не каже. Цієї миті мій мозок усе розуміє, але серце ще не приймає.
Ступор. Усі метушаться, завішують дзеркала, а я далі стовбичу в коридорі, неначе для мене час зупинився. Хрещена відводить мене в мою кімнату, де триває зум-заняття. Я перепрошую у студентки — мовляв, дізналась дещо погане — і вимикаюсь. Мама заходить до кімнати, сідає на диван, обіймає мене й крізь сльози каже найстрашніші у моєму житті слова:
— Настю, тата немає. Що ми будемо без нього робити…
Ми з нею сидимо зо пʼять хвилин, а потім мама повертається до вітальні, де зібрались люди. Я вдруге за місяць відправляю подрузі кружечок у телеграм із заплаканим обличчям. Цього разу з підписом «папа помер». На запитання, чи мені щось треба, я одразу прошу купити цигарок. Через декілька годин моя кімната просочується запахом Winston.
Коли всі починають розходитись по домівках, мама зачиняє за ними двері й каже, що нарешті можна нормально поплакати. Водночас розповідає, що сталось: тато ліг спати й не прокинувся на ранок, серце не витримало — відірвався тромб. Виявляється, втрати стаються не лише на полі бою. Війна вбиває всюди. Тому я й пишу, що він не помер —загинув. Його вбила війна.
— Що це, бляха, за чоловіча солідарність у них така? — мама дивиться на мене, а я на неї. — Спочатку один, потім другий. Мирончик ростиме без дідусів?
Спочатку я взагалі не плачу, бо відчуваю, що мушу брати на себе більшу відповідальність. Мама не в тому стані, щоб дбати про повсякденні справи. Згодом вона поділиться, що перших тижнів зовсім не запам’ятала.
Наступні дні тягнуться дуже довго, проте і наче водномить. З’їжджаються всі родичі, квартира стає подібною на рукавичку з казки. Я з острахом чекаю дня, коли ми востаннє побачимо тата. Єдиний антистрес у ці дні — шестимісячний племінник.
День, який не відпускає
Перед похованням тата ми отримали назад усі речі, з якими він поїхав на дислокацію. Я логінюся в татів телефон знайти потрібні контакти знайомих — і натрапляю на його останнє повідомлення моїй старшій сестрі:
«Анютка привіт! Який Мирончик класний, просто чудо. Я так вже хочу його поносити на руках, потрогати за щічки. Я інколи скидаю фотки т. Лені, бабушка і дєдушка просять, не можуть нарадуватись. Доця, я тебе дуже прошу, найдіть з Олежкою якісь вихідні, поки ще погода, і поїдьте до них. Вони дуже хочуть побачити вас і Мирончика, але у дєдушки проблеми з очима і він уже так здає, що я кожен день переживаю за нього, а він постійно каже, що йому хоч Мирончика встигнути потримати на руках. Він не зможе за кермом, а мене не відпускають (вчора спакував рюкзак, сьогодні вже отримав форму, сиджу на чемоданах). Я просто мрію, щоб він мене і обкакав, і обпісяв. Цілую вас всіх, особливо Мирончика, буду зараз їхати за мамою (у неї перше заняття з водіння)».
— Добре, він хоч устиг потримати його на руках, — відчуваю, як очі наповнюються слізьми.
Сімейне фото з приймального відділення пологового будинку
30 листопада 2022-го. День, який я згадую постійно (як і 27 листопада). День, коли востаннє торкаюся татових щік — таких холодних, що холод пробирається навіть крізь зимові рукавиці. Навколо суцільний хаос, а серед натовпу людей я не в змозі роздивитись жодного чіткого обличчя. Проте знаю — всі ці люди поважають тата.
День, який увіпʼявся в мою памʼять і не відпускає. Не думала, що він запам’ятається мені ось так. Не думала, що це станеться так рано — у мої дев’ятнадцять.
P. S. Наше море. Синє.
Татів улюблений колір — моря й волошок. Він завжди нас об’єднував. Зазвичай у інших людей я асоціююсь із цим синім. «Звісно, — міркую, — я ж татова доця».
Валерій та Анастасія на морі
Для книги «Непереможені. Рік 2022», присвяченої полеглим героям Кропивницького, я написала такі слова:
«Щоліта ми їздили на море, і нашим пунктом призначення були різні місця Кримського півострова. Саме тому події 2013–2014 років тато переживав дуже тяжко, бо тоді відняли не просто частину території, а й частинку нас, наших історій і спогадів».
Море — це наше місце сили. Наше сакральне місце. Щоразу, як мені вдається зустрітись із морем, я всюди бачу тата. Я не знаю жодної іншої людини, яка так марила б морем.
У травні 2023 року, коли відвідувала своїх рідних на Кіпрі, я вперше відчула, що ми з морем залишились наодинці. Дядько відвіз мене в місто Куріон. Поплавати не вийшло, море штормило. Це нагадало мені, як тато востаннє зустрівся з морем у Грузії 2021 року: його мало не оштрафували, бо море було таке ж бурхливе й бентежне, ніби передчувало щось. Тож я просто пройшлась уздовж узбережжя, вдивляючись у горизонт і намагаючись знову розгледіти тата серед бурхливих хвиль. Сфотографувала, виставила сторі в Instagram із підписом: «Я покажу тобі море своїми очима…». Ми планували приїхати сюди під час татової відпустки — після його ротації. Клята війна забрала нашу мрію назавжди.
Репортаж приурочено до річниці загибелі мого тата, Рижука Валерія Юрійовича, позивний «Круц».