Джейд МакҐлинн: «Війна закінчиться тільки тоді, коли це відбудеться на території Росії»

1 Грудня 2025, 14:22

Пропаганда – один із інструментів Росії у її війні проти України та демократичного світу. За роки війни тактика воєнних дій змінюється, але чи змінюється також пропаганда, наскільки вона еволюціонувала упродовж останніх років, яку роль в сучасній Росії відіграють ультраправі націоналісти та чи можуть їхні протиріччя із Кремлем стати каталізатором змін у країні? Про все це Тиждень розмовляв із докторкою Джейд МакҐлинн, науковою співробітницею кафедри військових досліджень Кінґс-Коледжу в Лондоні та авторкою книг «Війна Росії» (Russia’s War, 2023) та «Творці пам’яті» (Memory Makers, 2023)

— Чи змінилася російська пропаганда за останні чотири роки? Якщо так, то як саме?

— Загалом я б сказала, що вона не змінилася радикально у тому сенсі, що багато основних наративів існують вже дуже давно. Коли ми говоримо про наративи щодо України, то ідея «хорошого українця», який радий бути веселим «молодшим братом Росії», і який розмовляє російською і, можливо, просто мʼякіше вимовляє «г» замість «ґ» на противагу «поганому українцеві», який розмовляє українською і, з російської точки зору, є зрадником або екстремістом, була постійним російським наративом протягом століть. Цей наратив є частиною російської пропаганди з моменту здобуття Україною незалежності, а особливо з 2014 року.

Деякі елементи російської пропаганди у загальних рисах залишаються надзвичайно стабільними — колективний нарцисизм, який пронизує майже всю пропаганду; переконання, що Росія є величною за своєю суттю — «цивілізаційною державою», з якою погано поводяться; та переконання, що вона повинна діяти агресивно, щоб відновити свій нібито втрачений статус.

Ці елементи стали ще більш вираженими з 2014 року. Мова пропаганди, безперечно, стала більш ідеологічною. Водночас, однак, відбулися деякі невеликі зміни.

Як британка, я також уважно спостерігаю за тими загрозами, які Росія може спрямовувати на Велику Британію.

Останнім часом, коли американці змінили свою позицію щодо, здається, усіх своїх ціннісних рамок, я зокрема помітила значне зростання кількості ворожих повідомлень про Велику Британію.

Значною мірою це пов’язано з тим, що Росія не може аж настільки сильно зневажливо ставитися до Сполучених Штатів. Є звісно багато насмішок над Дональдом Трампом і США в цілому, що є типовим для російського тролінгу, але це відбувається в певних межах. А от щодо Великої Британії тон набагато жорсткіший та агресивніший. Велика Британія зараз позиціонується як цивілізаційний супротивник, навіть «ворог номер один». Можна побачити, як ці зміни відповідають більш широким геополітичним змінам. Але, загалом кажучи, цей наратив існує вже дуже давно, що викликає питання: чому більшість з нас (зокрема й я) не забили на сполох щодо нього раніше?

— Оскільки ви також досліджуєте російську пропаганду, спрямовану проти Великої Британії, чи помітили якійсь конкретні форми глузування або особливі наративи, пов’язані  із війною Росії проти України? Або, можливо, щось, що не використовувалося до повномасштабного вторгнення Росії до України? Як еволюціонувала ця пропаганда?

— Гадаю, що те, що ми зараз бачимо, — це скоріше еволюція інтенсивності, а не якась радикальна зміна. Тож слово «еволюціонувала», на мою думку, — якраз те, що треба для цієї характеристики. Наприклад, ми аналізували висвітлення подій за період з січня 2022 року до серпня 2025 року і визначили загалом десять основних наративів, які використовує Росія. Деякі з них були досить «стандартними»:

  1. британці — лицеміри;
  2. британці завжди беруть участь у таємних операціях;
  3. британці — історичні вороги Росії.

Я б сказала, що помітна інтенсифікація відбувається у зображенні Великої Британії як цивілізаційного ворога Росії, тобто думці, що Росія не може існувати в мирі, поки Велика Британія не буде знищена. Я назвала цю групу наративів «Давайте знищимо Велику Британію», просто тому, що не було більш підходящої назви. У цій групі можна побачити дискусії про використання біологічної зброї для знищення британського населення та подібну екстремальну риторику.

Я іноді хвилююся, що британська громадськість не повністю усвідомлює глибину ворожості Росії до нас.

У контексті війни є ще дещо вражаюче: російські пропагандисти надзвичайно маніпулятивні у використанні емоцій навколо жахіть, які сама ж Росія заподіяла Україні, і таким чином перекладаючи провину на Британію. Я пригадую один фрагмент на російському державному телебаченні, де говорилося приблизно таке: «Українці ніколи не пробачать Британії того, що було зроблено з їхніми містами. Подивіться на ці руйнування. Українці помстяться Британії за завдані їм збитки».

Зрозуміло, що з їхньої точки зору, Велика Британія винна, бо підтримувала, якщо висловлюватися термінами російської пропаганди, «київський режим». Британці звісно ж бачать це по-іншому. Ми вважаємо, що підтримуємо український народ. Але в російській пропаганді, оскільки Британія підтримує те, що вони називають «київським режимом», вона стає відповідальною за руйнування, спричинені Росією. Це ще один приклад надзвичайної здатності російської пропаганди перекладати відповідальність за свої дії на інших.

— Чи збільшився обсяг пропаганди в останні місяці, чи залишився в основному на тому ж рівні, що й раніше?

Я в основному вивчаю внутрішню пропаганду, тобто пропаганду спрямовану на російське суспільство, а не російську пропаганду, спрямовану на зовнішню аудиторію. Я також досліджую російську пропаганду на окупованих територіях, яка технічно є зовнішньою, але все ж дуже відрізняється, наприклад, від того, що з’являється на Russia Today. Пропаганда, спрямована на Британію, безумовно, посилилася, особливо після недавніх політичних змін у США.

У вересні у Великобританії відбулася низка протестів, пов’язаних з нелегальною міграцією. Якщо подивитися на російську пропаганду у цьому контексті, то я б хотіла розповісти про те, як працювала низка телеграм-каналів, які позиціонували себе як британські або англомовні канали, орієнтовані на британську аудиторію. Взагалі саме феномен анломовного телеграму — це досить цікаво, тому що я, зазвичай, не читаю англомовні телеграм-канали. Але ці канали просували дуже «англійський» контент, на кшталт «це наші паби, забирайтеся звідти, нелегальні іммігранти» або наративи, зосереджені навколо прапора Святого Георгія. А потім, абсолютно несподівано, там можна було побачити радісний пост, в якому стверджувалося, що «минулої ночі Росія бомбила Британську раду». Такий набір повідомлень виглядав вкрай дивно: ви читаєте дуже патріотичну проанглійську риторику, і раптом з’являється пост, в якому аплодують Росії за бомбардування британської інституції. Слід додати, що майже ніхто у Великій Британії не знає про Британську раду, бо це інституція орієнтована на іноземців. Британці нею не користуються. Тож маніпуляція є досить очевидною.

Читайте також: Проти України воює Росія, а не Путін – Foreign Policy опублікував огляд двох книг, які пояснюють це англомовному читачеві

Британська організація The Resilience and Reconstruction під керівництвом Стівена Лейсі нещодавно (інтервʼю із Джейд МакҐлинн було записано у вересні 2025 року — Ред.) завершила чудове дослідження з цього приводу, яке, як я сподіваюся, незабаром буде опубліковано. Вони провели інтерв’ю та опитування серед різних верств британської громадськості щодо України, а також взяли інтерв’ю у Томмі Робінсона, ультраправого діяча у Великій Британії, який неодноразово відвідував Москву, а також у прихильників російської пропаганди та різних прихильників теорій змови.

Чесно кажучи, порівняно з тим, що ми іноді бачимо в інших країнах Європи, я б не назвала цих людей надзвичайно проросійськими. Багато хто з них просто був антиукраїнським, або настільки сильно не підтримував наш уряд, що обурювався тим, що ми підтримуємо Україну. Але навіть серед цієї групи, коли дослідники говорили з ними про депортованих українських дітей, люди ставали дуже емоційними і щиро засмученими. Тому на мою думку, навіть вони повністю не «втрачені» в контексті російської пропаганди. Ці люди очевидно мають певні базові моральні орієнтири. Якщо пояснити їм, що насправді відбувається, вони стають шоковані, що вселяє в мене певний оптимізм, бо означає, що ми все ще можемо до них достукатися.

Але одна з головних проблем — це загалом інформація. Окрім подкасту «Ukraine: The Latest» від The Telegraph, більшість британських ЗМІ, на жаль, не висвітлюють події в Україні таким чином, щоб це було дійсно корисно. Існує тенденція до фокусування на «зіркових особистостях», особливо на Дональді Трампі, і я бачу це навіть у питаннях, які задають британські журналісти мені.

— Ви також досліджуєте етнонаціоналізм у Росії. Існує очевидна напруга між цією ультраправими націоналістами та керівництвом у Кремлі — Путіним і його найближчим оточенням. Чи є ця напруга сильною? І чи можливий за таких обставин якийсь державний переворот?

Я не думаю, що переворот можливий, тому що Кремль дуже ефективно запобігає появі будь-якого видатного лідера в російському етнонаціоналістичному русі. На мій погляд, можлива дестабілізація. Росія, по суті, працює як воєнна економіка, або принаймні високомілітаризована економіка, якій відчайдушно потрібні робочі руки. Водночас є гостра нестача робочої сили, оскільки держава продовжує відправляти чоловіків вбивати і гинути в Україні.

Отож, що робити, якщо маємо нестачу робочої сили? Можна, наприклад, замінити людей мігрантами. Можна до певної міри підвищити зарплати, але частіше країни заповнюють цю прогалину мігрантами. Однак у Росії також дуже сильні антимігрантські настрої. Мігранти часто зазнають жорстокого поводження, поширений расизм, зокрема щодо груп, які є корінними мешканцями Російської Федерації, але не словʼянами. Як результат, з’являються такі організації, як «Русская община», дуже етнонаціоналістична група, яка, очевидно, контролюється ФСБ. Водночас такі високопоставлені особи, як Сєрґєй Кірієнко, публічно заохочують міграцію та виступають на її користь. Тим часом часто трапляються локальні випадки насильства: вбивства та бійки за участю мігрантів.

Саме у цьому контексті етнонаціоналісти можуть відігравати дестабілізуючу роль у Росії. Вони існують в іншій медійній екосистемі, яка є інтенсивно етноціоналістичною і набагато більше пов’язаною з реаліями війни. Більшість росіян все ще можуть вдавати, що «спеціальна військова операція», відбувається десь далеко, не впливає на них і що все залишається таким же, як і раніше, як їм про це говорить державна пропаганда. Етнонаціоналісти не живуть у цій бульбашці. Знову ж таки, це одне з тих протиріч, про які я вже згадувала, яке не обов’язково має спричинити дестабілізацію, але, безумовно, має великий потенціал для цього, залежно від того, що відбуватиметься.

Гадаю, що етнонаціоналісти відіграватимуть важливу роль після Путіна, не в останню чергу тому, що вони користуються підтримкою частини еліти, що вже очевидно з того, що ми бачимо. Вони можуть навіть стати впливовими до того, як Путін піде із політичної сцени, але я не очікую державного перевороту. Набагато ймовірніше, що вони діятимуть як дестабілізуюча сила, яку Кремль буде змушений або поглинути, або примиритися з нею.

Коли люди обговорюють розпад Радянського Союзу, вони часто забувають про роль України, Естонії та інших країн, колонізованих СРСР, а також про роль самого російського етнонаціоналізму і про те, як Єльцин зумів скористатися цими настроями.

Особисто я б підтримала будь-які зусилля, що сприяють ізоляціоністським тенденціям всередині Росії. Етнонаціоналісти є цікавою групою саме тому, що вони принаймні вірять у щось, хоч їхні погляди і є морально жахливими. Тому вони більш політично активні і, в деякому сенсі, більш цікаві з аналітичної точки зору, ніж кремлівські апаратчики і технократи, які ні у що не вірять.

— Якою ви бачите Росію після Путіна? З якого табору буде походити наступний російський лідер: з групи кремлівських апаратчиків чи із етнонаціоналістів?

На мою думку, спочатку це скоріш за все буде технократ-апаратчик. Припускаю, що це може бути Сєрґєй Кірієнко, і він намагатиметься подати себе таким собі Хрущовим після Сталіна. Моє ж найбільше побоювання полягає в тому, що дехто на Заході може у це справді повірити. Ми зробили серйозні помилки в нашому підході до Росії в минулому. Важко передбачити, але з огляду на роль Кірієнка у подіях у Маріуполі, депортації дітей та інших жахливих воєнних злочинах, буде надзвичайно важко сприймати його як якогось «реформатора».

Будь-який наступник повинен буде сформувати власну легітимність, так само як це зробив Владімір Путін. На жаль, Путін є легітимним для росіян. Це не легітимність, здобута через вибори, але я не бачу жодних доказів того, що більшість росіян виступають проти нього. Тож у якийсь момент напруга виникне просто тому, що новий лідер повинен буде здобути власну легітимність.

Я не думаю, що багато хто ще серед російських еліт так само ідеологічно відданий війні проти України, як Путін. Однак більшість поділяє ширше світобачення, яке лежить в основі війни — переконання, що Україна не має права на існування, що вона є частиною Росії, що Росія повинна контролювати Україну, щоб відновити свій втрачений статус. Ідеологічні основи війни залишаться незмінними — навіть якщо Росією в кінцевому підсумку керуватиме найтехнократичніший з технократів.

І я підозрюю, що саме тоді, якщо не раніше, ми почнемо бачити реальні напруження між технократами (та частиною суспільства, якій вдавалося ігнорувати війну) та етнонаціоналістами, які почнуть виходити на перший план.

— Чи слід, на вашу думку, Україні та ЄС якось взаємодіяти із російськими етнонаціоналістами?

Є деякі російські етнонаціоналісти, які підтримують Україну, але вони здебільшого вже перебувають в Україні або активно їй допомагають. У ширшому сенсі я не думаю, що можна «перетворити» російське населення на прихильників української точки зору або навіть на прихильників ширшого європейського світогляду. Однак можна діяти у власних інтересах: підривати або впливати на ці групи, направляючи їх у напрямках, що відповідають стратегічним цілям України. Так завжди працювала геополітика. Я вважаю, що ми дійшли до точки, коли кожна європейська країна, включаючи Велику Британію, Україну та держави ЄС, повинна зосередитися виключно на тому, що відповідає інтересам Європи. І ці інтереси дуже чіткі: Росія не повинна виграти цю війну.

І ця війна не закінчиться по-справжньому, якщо вона закінчиться на території України. У такому випадку вона може призупинитися, але не дійти кінця. Війна закінчиться тільки тоді, коли це відбудеться на території Росії. Однак ніхто не збирається знищувати Росію за сценарієм 1945 року. Тільки Росія може знищити Росію.

читати ще