Образ міністра пропаганди й народної просвіти гітлерівської Німеччини Йозефа Ґеббельса постає у свідомості наших сучасників вельми однобоко. Ми знаємо його як втілення абсолютного зла, генія-провокатора, який допоміг привести до влади тоталітарний режим, що розпалив найстрашнішу війну в історії людства.
На післявоєнній хвилі засудження нацизму Ґеббельса намагалися змалювати найчорнішими фарбами. Його перша біографія німецькою мовою вийшла з підзаголовком «Демон диктатури», наступна показала його як «демона влади», а ще одна навіть назвала «Йозефом Сатаною». Зовнішність Ґеббельса теж сприяла його порівнянню з нечистим: його називали «кульгавим чортом» або «клишоногим дияволом».
У книзі «Полум’яр. Життєпис Йозефа Ґеббельса» німецький біограф Алоїз Принц висловлює думку, що спрощення особистості Ґеббельса до чистого зла небезпечне: «Якщо зображувати нацизм у Німеччині лише за допомогою жаских сцен зі злочинцями, фанатичними підбурювачами, просяклими кров’ю расистами та збоченими охоронцями концтаборів — так можна створити жахливі образи ворогів, цапів відпущення, але це перешкоджатиме глибшому розумінню явища».
Алоїз Принц прагне показати нам причини того, що сталося. З одного боку, чому нація так захоплювалася Ґеббельсом, як йому вдавалося привертати увагу мільйонів і змушувати їх слідувати за націонал-соціалістами. З іншого ж — що спонукало самого Йозефа стати на цей шлях та як син простого німецького робітника досяг політичних вершин і став розпалювачем страшної трагедії.
У пролозі автор відзначає: «Такий вплив можна пояснити лише тим фактом, що ніхто не спокушав людей проти їхньої волі — радше вони самі доволі легко піддавалися спокусі. Це стало можливим лише тому, що Ґеббельс озвучував думки багатьох; він висловлював їхню спільну ненависть; і він сподівався на те, про що мріяли й інші».
Шлях до вершини світу для уродженця містечка Рейдт, що на Нижньому Райні, складався надзвичайно непросто. Йозеф Пауль Ґеббельс народився 29 жовтня 1897 року кволою дитиною. У дворічному віці ледь не помер від пневмонії, а в чотири роки захворів на остеомієліт, внаслідок чого в нього почалася атрофія правої стопи. Лікарі змогли зупинити хворобу, але звідтоді й до кінця життя Йозеф був приречений жити з фізичною вадою.
Позаяк серед п’ятьох дітей у родині (шоста, Марія, померла немовлям іще до народження Йозефа) саме майбутній міністр показував успіхи в школі, батько зміг зібрати кошти для його навчання в університеті. Через фізичну ваду Йозефа визнали непридатним до військової служби, тому період Першої світової він провів, здобуваючи вищу освіту. У 1922 році Ґеббельс захистив докторську дисертацію в галузі філології в Гайдельберзькому університеті.
Майже до тридцятирічного віку Ґеббельс жив доволі скромним, майже жалюгідним життям. Батьківської допомоги ледве вистачало на оплату за навчання, тому Йозеф харчувався переважно погано, носив старий одяг, орендував тісні й похмурі помешкання. «Драматург Рольф Гохгут зазначає у коментарях до щоденників Ґеббельса, що кожен, хто береться його судити, мусить пам’ятати про жахливі роки жалюгідної вбогості, які довелося пережити цьому студенту за часів Ваймарської республіки».
Попри такі злидні, Ґеббельсові вдавалося вести на диво жваве соціальне життя: жінок спокушали його красномовство та інтелект. Нерідко саме від своїх дівчат молодий Ґеббельс отримував грошову допомогу, хоча дуже цього не любив.
Після здобуття докторського ступеня він став схожим на героя роману Джека Лондона «Мартін Іден». Ґеббельс був переконаний у власному письменницькому таланті: більшість часу проводив за написанням художніх творів (досі неопублікованих) і публіцистичних статей, які надсилав у різні німецькі видання. Однак ніхто не хотів його друкувати. Лише раз його тодішній супутниці вдалося вмовити Йозефа влаштуватися на роботу в банк дрібним клерком. Він швидко зненавидів це заняття, й невдовзі його звільнили.
Протягом років скрути у Ґеббельса сформувався світогляд, що ідейно наблизив його до тоді ще маловідомої Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини: «На його думку, ця Німеччина мала бути знищеною, щоб звільнити місце для нової Німеччини, в якій вищими цінностями будуть не такі реалії, як акції та майно; нова країна буде пронизана вищою суттю, “містикою”… Бути німцем означало для нього думати не лише про себе, а триматися ідеалу і, за потреби, пожертвувати собою заради нього».
Про Адольфа Гітлера та його партію Ґеббельс дізнався завдяки новинам про невдалий путч Гітлера-Людендорфа, так званий «Пивний путч» у Мюнхені в 1923 році. «Ґеббельс зацікавився Гітлером і його рухом. Націонал-соціалісти відштовхували його своєю радикальністю… Але Ґеббельс був заворожений прямотою і правдивістю Гітлера. “Гітлер — запальний ідеаліст, — писав він у щоденнику. — Ця людина дає віру німецькому народу. Я прочитав його промову й надихнувся; вона піднесла мене до зірок”».
У квітні 2024 року Ґеббельс разом із кількома однодумцями зі свого рідного міста заснував місцевий осередок Націонал-соціалістичного об’єднання — за цією назвою ховалася заборонена на той час партія. З цього часу його життя почало стрімко змінюватися. Найголовніше, що Ґеббельс нарешті почав заробляти улюбленою справою — журналістикою. А невдовзі в його житті сталася поворотна подія: він зустрівся з Адольфом Гітлером.
«Свою роль Ґеббельс убачав у тому, щоб вірити у фюрера й “служити йому охоче й самовіддано”. Але хто міг бути цим фюрером? Еріх Людендорф? Чи, може, літній фельдмаршал Пауль фон Гінденбурґ?… Хай там як, після першої особистої зустрічі з Гітлером 26 жовтня 1925 року в Ґеббельса не лишилося сумнівів: «Після цієї першої зустрічі Гітлер почав завойовувати Ґеббельса. І Ґеббельс радо дав себе завоювати».
Ґеббельсові швидко вдалося здобути авторитет в очах фюрера. Уже в 1926 році Гітлер відправляє його розбудовувати партію в найпроблемніше місто країни — Берлін. «9 листопада Ґеббельс вийшов з потяга у вечірній Берлін — і відчув себе розгубленим і безсилим супроти цього “міста-монстра з каменю й асфальту”. Берлін був “найчервонішим” містом Європи, поступався хіба що Москві. Соціал-демократи й комуністи мали тут численні й сильні угрупування».
Подальший, відоміший широкому загалу життєвий шлях Ґеббельса автор змальовує в дусі невпинної боротьби протилежностей його свідомості: «Одна була людиною розсудливою і здатною піддавати речі сумніву. Інша — вважала раціональні розмисли й моральні турботи визначальними рисами отруйного “єврейського” інтелектуалізму, який необхідно подолати фанатичною вірою».
Саме фанатична сторона Ґеббельса брала гору, коли в історії партії й держави відбувалися поворотні події. Наприклад, під час розправи з керівництвом Штурмових загонів (1934) або після узаконення репресій проти євреїв у 1938. «Пізніше близькі Ґеббельса стверджували, що ніколи не чули від нього расистських тверджень. І також доведено, що в суперечливих випадках і справах Ґеббельс ставав на бік постраждалих євреїв і захищав їх від переслідувань — хай навіть робив це з егоїстичних міркувань».
Зрештою, Ґеббельс досяг абсолютної майстерності у мистецтві самообману. Відчайдушно бажаючи подолати власні сумніви несамовитою вірою в фюрера, геніальний німець здобув просто магічний вплив на свою націю. Найвищою точкою його життя стала промова у берлінському Палаці спорту 18 лютого 1943 року, що стала відома під назвою «Тотальна війна»: «Ґеббельс і його публіка злилися воєдино в дуеті — маленька людина і величезний натовп. Уже за годину він цілковито володів авдиторією. За його пізнішими переказами, тієї миті він міг би сказати людям стрибнути у вікно — і його послухались би». У той самий день промову транслювали по радіо, і її чула вся Німеччина.
Ґеббельс — єдиний з-поміж найвищого керівництва Райху, хто до останнього залишався в бункері поруч з Гітлером, тоді як Ґерінг, Гіммлер та інші вже намагалися рятуватися втечею.
З тим самим фанатизмом Ґеббельс із дружиною Маґдою за добу після самогубства Адольфа і Єви Гітлерів без вагань наклали на себе руки, перед тим отруївши своїх шістьох дітей. «Для самого Ґеббельса вибір був очевидним: прожити на 15–20 років довше чи здобути собі вічну славу й вічне, тисячолітнє життя. Ґеббельс без вагань обрав славу супроти життя. Це рішення знаменувало собою тріумф пропаганди; це була втеча від будь-якої відповідальності, остаточна перемога брехні над життям; це була смерть, що наставала ще до того, як у голову поцілить куля».
У висновку Алоїз Принц зараховує Йозефа Ґеббельса до «сили, що робить лише зло, бажаючи добра». Відповідно, своїм і нашим завданням автор вважає «намацати цю силу, описати її, відчути й викрити таким чином у сьогоденні, аби їй протистояти».