Біблійну історію про боротьбу Давида із Голіафом у контексті російсько-української війни згадували вже, мабуть, тисячі разів. Загалом це поширена алегорія до різних асиметричних конфліктів, як зазначає у своєму тексті для цього спецвипуску Тижня та Українського католицького університету проректор із зовнішніх зв’язків та суспільного служіння університету Дмитро Шеренговський. Для мене боротьба України та Росії в контексті цієї біблійної історії викристалізувалася у дуже неочікуваному місці — під час одного з прямих ефірів на індійському телебаченні у березні 2022 року, тобто фактично у перші дні повномасштабного вторгнення.
Пандемія інфотейнменту поглинула тамтешні канали, тому коментар наживо мені доводилося давати тоді, коли навколо блимали та майоріли найрізноманітніші лого і додаткові екрани, а над усім цим угорі виблискував напис: «Ukraine pounds Russia. David vs Goliath» («Україна гатить по Росії. Давид проти Голіафа»). Поки я слухала іншого коментатора, тоді ще подумала: «Невже я тут теж як Давид?». У чомусь ця алегорія відповідала моїй ситуації, бо тоді, у перші тижні, включення на канали більшості країн Глобального Півдня для українців були ще тим випробуванням. Зазвичай у ведучого було чотири співрозмовники: по одному від України та Росії та ще двоє індійців, але найчастіше місцеві спікери або говорили в унісон із російськими, або бодай частково підтримували їх. Тож за дві хвилини треба було сказати щось влучне і спростувати російську пропаганду як мінімум від двох інших спікерів.
Протистояння в інформаційному вимірі поки не завершилося. Росія активно працює на те, щоб видати власну агресію за захист, а у географічно віддалених країнах, що пізнали на собі досвід європейського колоніалізму, їм усе ще вдається триматися в овечій шкурі жертви та рятівника водночас. Утім, то вуха стирчать, то вовчий хвіст нікуди діти. Брехню все частіше бачать і там, де її об’єктивно складніше розпізнати.
Але для того, щоб вовк усе менше міг маскуватися, потрібно ще багато роботи, зокрема, від нас, журналістів.
Попри виклики цифрової ери, журналістські матеріали й далі дозволяють «пробивати стіни» як політичних рішень, так і суспільної підтримки. Хоча ці можливості маліють з кожним втраченим відсотком довіри до медіа. Так, за даними цифрового звіту Reuters за 2025 рік, ступінь довіри до медіа третій рік поспіль тримається на рівні 40 %, що, втім, на чотири пункти менше, аніж у часи пандемії.
Саме тому Тиждень та ШЖК УКУ вже вшосте працюють разом, і як результат маємо цей спецвипуск із матеріалами від студентів-журналістів, але також і викладачів університету. Протягом семестру ми зі студентами працювали не лише над їхніми (для більшості) першими матеріалами, але й над концепцією цього номеру, міркуючи про виклики часу, у якому ми живемо. Попри дванадцятий рік війни і глибоку суспільну втому, ми бачимо світло в кінці цього тунелю, тому й вирішили, що назвою цього спецвипуску буде — «Нове Відродження». Як Ренесанс розпочався із Італії, так новий Ренесанс може початися з України і в першу чергу для нас, українців тут, якщо світ зможе переосмислити ті проблеми, в яких ми загрузли сьогодні, й повернутися до універсальних, гуманістичних цінностей свободи та демократії. Саме за них українці гинуть, опираючись російській агресії вже дванадцятий рік.
Нещодавно австралійський дослідник Люк Кемп опублікував книгу «Прокляття Голіафа: історія та майбутнє суспільного колапсу» (Goliath’s Curse: The History and Future of Societal Collapse, 2025). Одна з головних тез полягає у тому, що держави-Голіафи — ієрархічні, централізовані інститути, які встановлюють правила та жорстким примусом визискують населення — містять руйнівні зерна у собі. Росія, Китай, США, але також Австралія та Норвегія, на думку дослідника, — це держави-Голіафи. Можна сперечатися щодо підходу Кемпа у визначенні таких держав, але те, що авторитарні держави містять у собі зерна власного колапсу — факт, що має чимало історичних прикладів навіть у ХХ столітті. Дослідження ж показують, що сьогодні ми живемо у період світової «автократизації». Згідно із впливовим звітом дослідження демократії V-Dem, кількість світового населення, що живе в країнах, які рухаються у напрямку автократичних режимів, за останні 20 років зросла із 7 % до 38 %. Автори звіту вважають, що найшвидші процеси «автократизації» тривають нині у США, країні, яку ми звикли вважати найсильнішою демократією світу. Тож чи є вихід, чи ж усе це означає кінець людству? Попри швидкісний рух у бік автократій, Люк Кемп вважає, що технології та знання дають нам шанс. Інший важливий фактор — це віра й довіра до демократичних інститутів, зокрема й медіа. Тож, попри темряву, ми маємо надію на нове Відродження.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті «Українського тижня» та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.