Побутує думка, що за часів СРСР у школах та вишах недарма спочатку вивчали німецьку мову, а згодом — англійську. Бо радянська імперія готувалася воювати з Третім Рейхом (і планувала напад на Німеччину), а вже пізніше — з «загниваючим Заходом». Нинішня Росія й подосі вбачає у Заході свого найголовнішого ворога. Тому, напевно, й надалі штудіює англійську — хтозна… Хоча з її патологічною ненавистю до України логічно було б засісти за «Садок вишневий коло хати…». Цілком можливо, після нашої перемоги саме так і буде. Але нам немає діла до викривленої логіки ворога, він цікавий нам як об’єкт дослідження — аби знати, з чим маємо справу.
Саме так Росію вивчають у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». З 2022 року цей відомий на всю країну навчальний заклад знову очолює Сергій Квіт. Симптоматично, що повернення на цю посаду знаного освітянина, дослідника і журналіста відбулося саме у рік повномасштабного вторгнення. Хтось мав скерувати навчальний заклад до нестандартного кроку — започаткування окремого, «російського» напряму в її викладацькій та академічній діяльності. Тиждень говорить із Квітом якраз про «препарування» Росії у стінах Могилянки. На думку спадає аналогія з фільмом Рідлі Скотта «Чужий», коли екіпаж космічного корабля змушений копирсатися у нутрощах огидного інопланетного монстра — задля порятунку себе та всієї людської раси.
— Головне управління розвідки Міністерства оборони України та Національний університет «Києво-Могилянська академія» уклали меморандум про стратегічне партнерство та співробітництво. Кому належала ініціатива такого партнерства?
— Я не розкриватиму всіх нюансів, але скажу так: цей процес був органічний. У Києво-Могилянській академії з ініціативи кафедри міжнародних відносин були створені російські студії. І це правильно, оскільки ми маємо краще знати свого ворога, зокрема розуміти, які процеси відбуваються в російському суспільстві, в економіці, в медіа. На презентацію російських студій ми запросили багатьох гостей, у тому числі представників спецслужб. Після цього був підписаний меморандум про співпрацю. Адже українська військова розвідка повинна мати можливість черпати інформацію з різних джерел, щоб скласти для себе цілісну картину розуміння, чим є сучасна Росія. І для цього існують не тільки оперативні шляхи, але й власне академічні дослідження.
— Чи існують десь іще подібні російські студії?
— Так. Наприклад, у Джорджтаунському університеті в США, а це одна з найвідоміших інституцій, яка готує фахівців з міжнародних відносин — дипломатів, аналітиків тощо, скеровуючи фокус уваги на кожен куточок світу. Окрім американських партнерів, маємо тісну співпрацю з європейськими колегами: з університетом Гельсинкі (Фінляндія), Карловим університетом у Празі, з Гіссенським університетом (Німеччина).
Ідеться про спільні освітні програми, наукові дослідження, експертну діяльність у форматі think tank, тобто аналітичного центру. Російські студії ми розпочали з популярної сертифікатної програми, також у наших планах створення магістерської програми. Керують процесами випускники Києво-Могилянської академії, які вже стали відомими дослідниками і викладачами. Вони також мають стосунок до Школи політичної аналітики — важливого могилянського аналітичного центру, заснованого ще у 1990-х роках.
— Згадалося, що за радянських часів існувало поняття «совєтолог» — термін, який українською нормально не перекладається взагалі. Всі партнери, яких ви згадали, виросли зі штанців «совєтології» чи розвивають цілком новий напрям?
— Це дуже добре запитання. А відповідь на нього — ні, наші партнери мають сучасний і цілком адекватний погляд на Росію, й тому вони аж ніяк не колишні «совєтологи». Бо після Холодної війни «совєтологи» значною мірою перетворилися на совєтофілів, а потім і на русофілів. Не всі, ні, але більшість… Позитивно я відзначив би тих, із ким доводилося мати справу, наприклад Американську раду з міжнародної політики (AFPC), Атлантичну раду (Atlantic Council), Freeman Spogli Institute for International Studies у Стенфордському університеті, де я провів академічний рік за програмою імені Фулбрайта, коли ним керував професор Майкл Мак-Фол (посол США в Росії у 2011–2014 роках, — Ред.).
— Але це винятки?
— Можливо, зараз можна говорити про набагато ширшу палітру аналітичних центрів, які мають критичне ставлення до Росії, або ж таких, що змістовно цікавляться Україною. Але раніше, навіть після 1991 року, а також після 2014 року, переважна більшість захоплювалася Росією, не кажучи про те, що не змогла передбачити ані краху Радянського Союзу, ані початку теперішньої російсько-української війни.
Ще я звернув би увагу на риторику про незалежне фінансування, яким мають послуговуватися аналітичні центри. Особливо на цьому люблять наголошувати у Сполучених Штатах, оскільки європейська традиція також вважає цілком незалежними публічні фінанси (кошти платників податків), які мають витрачатися на забезпечення громадського інтересу. До речі, мені подобається ця концепція. Але що таке незалежне фінансування? Колишні центри «совєтології» після 1991 року почали позиціонувати себе переважно як центри вивчення Східної Європи та Росії. Звідки насамперед можна було залучати недержавні кошти на такі цілі? Звичайно, їх забезпечували російські олігархи. Але чи можемо ми вважати таке фінансування незалежним?
Усі ці центри не тільки не передбачили початок повномасштабної війни — вони були нею глибоко шоковані. А найголовніше — вони не розуміли, чому почалася ця війна, тобто виявилися нерелевантними запитам суспільства.
Серед наших іноземних колег є аналітики, які чесно визнавали свою безпорадність. Але є й чимало «принципових совєтологів», хто продовжує надимати щоки. З останніми у мене була дискусія у 2022 році. На їхнє щире здивування, як так сталося, що Росія напала на Україну, я зауважив, що знав про це давно, із самого дитинства, від того часу, коли довідався про історію своєї родини і мого народу.
Тобто я завжди розумів, що Росія ніколи не відпустить Україну просто так, тому що це означатиме крах її імперських зазіхань. Більше того — на мою думку, російське суспільство не здатне трансформувати власну політичну культуру в бік демократії та плюралізму. Це означає, що потрібно дати можливість усім націям, ув’язненим у цю «тюрму народів» (так висловлювався Тарас Шевченко), створити власні незалежні держави. Щоб вони могли започаткувати людські стосунки із сусідами на підставі взаємного визнання і поваги. Очевидно, що лише державна незалежність допоможе їм зберегти культурну ідентичність, подолавши століття репресій і примусової русифікації.
Читайте також: Цикл лекцій «Чому потрібно вивчати історію Росії»
З іншого боку, це також може допомогти росіянам (але я не впевнений у цьому) нарешті здобути власну історію та територію, яких вони не мають. На відміну від історії імперії й території імперії, що їм не належать.
— А якщо відволіктися від Росії — чи є досвід країн, які вивчають свого ворога? Наприклад, Ізраїль має аналогічні студії з арабських країн?
— Ізраїльський досвід вивчення своїх ворогів не настільки відкритий, щоб ми могли судити про нього детально. Особливо в теперішніх обставинах, коли прем’єр-міністр Ізраїлю вихваляється партнерськими стосунками з Путіним. А коли наш посол висловлює через це занепокоєння, то відразу наражається на гнів офіційних чиновників. До речі, окрім російських студій, у Києво-Могилянській академії є єврейські студії, які ми, до речі, заснували першими в Україні і, здається, лишаємось єдиними, хто зміг їх зберегти.
— Гадаю, це зовсім інше, ніж російські.
— Так, звичайно. Єврейські студії — це більшою мірою продовження класичної гуманітарної освіти, вони насамперед про культуру й історію єврейського народу. У нас також є кримські студії, що включають кримськотатарський компонент, зокрема, вивчення кримськотатрської мови, історії та культури. Але тут ми дивимося на свої завдання більш міждисциплінарно — маємо намір готувати експертів з Криму у різних сферах, проводимо соціологічні дослідження.
— Ви згадали магістерську програму з російських студій. Як називатимуться її випускники? На думку, крім якихось «ворогознавців», нічого не спадає.
— Ні (сміється). Вони зватимуться фахівцями з міжнародних відносин. Можливо, з якоюсь конкретизацією своєї спеціалізації у певній галузі знань.
— Відставка Буданова з посади очільника ГУР не завадить вашим планам?
— Не завадить. Інтерес до пізнання ворога існує незалежно від персоналій. Тим паче що ця відставка насправді виглядає як розвиток його кар’єри.
До речі, я маю власний досвід, пов’язаний з Росією. Колись я був професійним спортсменом і мав можливість їздити на змагання по всьому Радянському Союзу. Тож можу докладно розповісти, чим відрізняються Москва і Лєнінград, чи то пак нинішній Санкт-Пєтєрбург, а вони разом — від російської провінції, від Татарстана чи Башкортостана. І зокрема які там були уявлення про українців та Україну. Тому я не ставлюся до Росії як до цілісності — так, ми воюємо з людьми, які мають російські паспорти, але їхні родини часто навіть не хочуть називатися росіянами, якщо це представники різних національних меншин.
Росія насправді не має культурної єдності, і це треба просто брати до уваги, щоб розуміти, які процеси відбуваються в її соціумі. Ця імперія тримається на страху і брехні.
— Який практичний вигляд матимуть російські студії? Це будуть лекції, семінари, круглі столи, дискусії?
— На першому етапі буде сертифікатна програма, про яку я вже згадував. Далі це матиме вигляд постійно дієвого аналітичного центру. Тут велика перспектива співпраці з Джорджтауном. Проводитимемо спільні семінари, під час яких наші та американські фахівці зустрічатимуться і дискутуватимуть. Але це буде не просто обмін думками, дискусії спиратимуться на певні наукові дані — соціологічні, економічні тощо. Також матимемо спільні дослідницькі проєкти. Згодом виходитимемо на створення policy papers — пропозицій до розвитку відповідної державної політики. Маємо амбіцію відкрити магістерську програму.
— Перш ніж поставити наступне запитання, зроблю невеликий відступ. Віднедавна почала укладати такий собі словник перекладів з радянської мови на українську. Наприклад, ви пам’ятаєте, як у радянські часи називалася винагорода, яку працівники отримували щомісяця?
— «Получка».
— Правильно. Не «зарплата», бо заробітну платню треба заробити, а «получка», яку «получали» (російською) ні за що — часто за сидіння у незрозумілих конторах, які у межах дозволеного висміював Райкін. Я до того, що мова якнайкраще відображає стиль життя соціуму — тож чи вивчатимуть російську у Могилянці?
— Чесно кажучи, я не думаю, що Києво-Могилянська академія — це найкраще місце для вивчення російської мови. Я бачив ситуацію, коли в Грузії молодше покоління зовсім не володіє російською, і не впевнений, чи це аж так погано для них. Хоча з погляду вивчення Росії як ворога російську мову, звичайно, треба знати.
— Я не мала на увазі вивчення російської орфографії чи фонетики. Йдеться про у заглиблення в те, що у лінгвістів називається «внутрішньою формою слова». В цьому сенсі російські фразеологізми, приміром — справжній клондайк. Візьміть хоча б їх «подлинную правду» чи «подноготную» — обидва поняття пов’язані з тортурами, яким піддавали людей, аби отримати від них інформацію.
— Тут я з вами згодний. Те, що призвело до появи певного слова в культурі, вивчати треба. Знаю, приміром, що Академія Служби безпеки України вивчає російські професійні жаргони — жаргон військових, приміром — і навіть видає відповідні словники. Фразеологія дійсно дає простір для пізнання російського менталітету. Недарма Мартін Гайдеґґер — один із моїх улюблених філософів — писав, що «мова мислить».
Читайте також: «Історія імперії “скрєп”»: цикл лекцій від Олексія Сокирка
— Шкода, що ми не завжди мислимо і все ще намагаємося знайти переклади для російської понятійної системи, яка — з огляду ментальні розбіжності з нашою — просто не може бути перекладена. Приклади — і та-таки «подлинная правда», і «вялотекущая шизофрения»…
— Так, цілковито заідеологізоване поняття, пов’язане з вигаданим діагнозом, який ставили дисидентам.
— А ми тягнемо цей вербальний елемент російсько-радянського репресивного апарату в нашу мову і ламаємо голову, як же його перекласти. А, власне, ніяк.
— Погоджуюся з вами.
— А чи буде написана історія Росії від Івана Калити і до Путіна, але з точки зору України? Можливо, у Могилянки є такі плани?
— Насправді, багато що на цю тему вже було створено раніше. Я згадав би видатного українського історика Ярослава Дашкевича (жив у 1926–2010 роках, — Ред.), який у своєму есеї «Як Московія привласнила історію Київської Русі» згадує Івана Калиту як Кулхана, брата хана Узбека. Отже, починаючи від Кулхана Московським улусом Золотої Орди 270 років правили Чинґізиди — про це пише Дашкевич.
Комплексні міждисциплінарні дослідження також повинні мати місце. Потреба в них не зникне, допоки сусіднє злочинне державне утворення загалом існуватиме. Бо, як я вже казав, я не вважаю російське суспільство цілісним. У них є набір наскрізних ідеологем, які об’єднують усю цю публіку з тим, щоб мати можливіть представляти себе як єдність. Але справжньої єдності там немає, і нам треба вміти ідентифікувати подібні точки диференціації.
— Тож, можливо, ваші випускники будуть не так фахівцями з міжнародних відносин, як майбутніми розвідниками?
— Майбутні розвідники — це також фахівці з міжнародних відносин (сміється). Ми ставимо перед собою завдання готувати експертів, які дуже добре розуміли б цю країну — як своєрідний політичний і культурний феномен. Я вживаю слово «культура» в соціологічному сенсі. Певна культура, як набір поведінкових ознак, присутня у кожній кримінальній банді, й до цього треба ставитися беземоційно. Тобто нам потрібно розуміти, з чого складається російська ідентичність.
А розуміти російську ідентичність — це володіти повним набором стереотипів, що їх не тільки ретранслює путінська пропаганда, але й пропонує, наприклад, уся російська класична література.
— Яку дуже добре препарувала Ева Томпсон у «Трубадурах імперії»…
— Одного разу в Стенфорді я брав участь у семінарі, який вів бельгійський історик Вім Куденис. Він дуже дотепно аналізував те, як інтерпретує українську історію, зокрема пов’язану з Кримом, персонально Путін, — і відверто кпинив над ним. Бельгієць пройшовся по всій путінській індоктринації, призначеній не лише для внутрішнього, а й для зовнішнього споживання. Вім Куденис зупинився на тому, що князь Володимир Хреститель, якого Путін ідентифікує як росіянина, навіть у літописах означений саме як Володимир, тобто в українській транскрипції, а не як «Владімір». Ми розуміємо, що коли хрестилася Русь, ні Москви, ні самої Росії ще не було.
Таким чином, російська історіографія не просто побудована на обмані та політичних стереотипах — вона цілковито міфологізована. Зусиллями найбільшої в світі пропагандистської машини там уже після 1991 року створена фейкова медіареальність, в якій превалює міфологічне, я б сказав навіть — магічне мислення, оскільки воно є нескінченно далеким від раціонального. І це те, з чим доведеться зіткнутися, вивчаючи Росію.
Хоча українці вже зараз є найкращими фахівцями з росіян, із російської ідентичності. Передусім серед фахівців я згадав би українське військо… Водночас усі подібні знання мають бути відповідно «упаковані», викладені у публікаціях, щоб ми могли поширювати їх далі. Щоб, зрештою, сприйняття Росії було адекватним, а не таким, яким хотів би його бачити путінський режим.
Тут треба додати, що російське суспільство не є трагічною жертвою цього режиму, як стверджує так звана російська опозиція. Навпаки, воно є його замовником і найбільшим симпатиком. Тюремна свідомість російського соціуму, яка плекалася століттями, не має жодного іншого досвіду, окрім авторитарного чи тоталітарного. Тобто, за великим рахунком, за своїми східними та північними кордонами Україна має справу з величезною бандою, яка не визнає ні правил, ні законів. Імперіалізм і шовінізм є невід’ємними складовими російської ідентичності.
— А у Заходу — як у гоголівського Вія — все ще опущені повіки, і він нічого не бачить?
— Захід є дуже різним. У тому-таки Стенфорді я був на виступі колишнього президента Польщі Броніслава Коморовського, великого нашого друга, який переважну частину своєї лекції про глобальну безпеку присвятив Україні, з глибоким розумінням теперішнього стану справ, історії та причинно-наслідкових зв’язків. Але окрім Заходу, який, на жаль, не виступає об’єднаною силою, є ще країни так званого Глобального Півдня в Африці, Азії та Латинській Америці. Там розуміння Росії є здебільшого нерелевантним тому, що відбувається насправді.
Ви ще можете зустріти російських студентів Стенфорда чи якогось іншого престижного американського університету, які закінчували high school у Сполучених Штатах, розмовляють прекрасною англійською, як native speakers, але при цьому ненавидять Америку, Захід і люблять Путіна. Тому російські студії в Україні мають великі перспективи. Ми маємо бути впливовими і професійними на міжнародній арені.
— Тобто розвінчувати міфи та фейки?
— Ми бачимо тут ширшу перспективу. Деякі могилянські проєкти вже набули глобального значення у цій сфері. Так, фактчекінговий проєкт StopFake, заснований викладачами, випускниками та студентами Могилянської школи журналістики у 2014 році, працює 14 мовами. Його діяльність навіть неодноразово згадувалася на засіданні Сенату Сполучених Штатів як робота найвпливовішої фактчекінгової організації, яка, зокрема, займається боротьбою проти російської пропаганди. А сайт StopFake було включено до Бібліотеки Конгресу США як ресурс сучасної історії, який демонструє еволюцію російської дезінформації. Тобто StopFake вже зараз відіграє значну глобальну роль, маючи представництва в різних країнах світу.
Читайте також: Де шукати точку опори? Західний світ так само потребує вивчення «російського дракона», як і ми
— Практику вивчення ворога варто поширювати на інші виші чи Могилянки цілком достатньо?
— Скажу так: має бути накопичена критична маса людей, які розуміються на такій справі, мають відповідні публікації, міжнародні зв’язки, до яких дослухаються та які спроможні займатися російськими студіями. Хай би таку критичну масу мали всі наші університети й інші академічні інституції — це пішло б тільки на користь усім і було б дуже й дуже добре.
— На завершення: як була сприйнята ідея російських студій у Могилянці в цілому? Чи був якийсь опір, незгода тощо?
— Ні, такого не було. У нас російська мова заборонена від 2022 року, але ніхто не виступає проти того, щоб краще розуміти ворога, якого ми просто зобов’язані вивчати і ділитися знаннями з цілим світом.