Я маю таку ваду, що інколи уподіб­нююся до Кассандри. Мої ближні, хоч і звикли до цього, не забувають ненастанно нагадувати мені про неї, а добрі знайомі з ґречності не звертають на те уваги.

Моє есе до виставки «Обабіч», проведеної торік у Києві та Львові, починалося фразою: «Ніщо так не об’єднує сусідів, як огорожа між ними».

Не знаю, що на мене найшло, коли я, всупереч своїм принципам, відреагував на поширену у Facebook статтю Андрія Любки під назвою «Польська безнадія». Статтю, написану для сайту «Збруч», у широкий обіг пустив сам автор. Ця внутрішня мука змушує написати кілька речень.

Часи такі, що вжите слово «вірус» одразу змушує заціпеніти читача чи слухача. Одна з моїх улюблених метафор утратила свою «лагідну» форму й набрала мало не апокаліптичного виміру.

Bombardier, невеликий літак канадського виробництва польської авіакомпанії LOT, відстань від Львова до Варшави долає менш як за 50 хвилин.

Недавно в розмові з львівськими колегами, коли нам довелося замислитися над можливою стратегією програми «Львів-2020: фокус на культуру», я згадав історію плеєра Walkman й унікальну на той час маркетингову стратегію компанії Sony.

Уранці, йдучи по площі Ринок у Львові, я побачив на фасаді міської ратуші великий рекламний транспарант «Форум івент-індустрії», а в нижній частині логотип славного міста Львова, а також Lviv Convention Bureau, Львівського конференц-бюро, що, зауважте, є міським комунальним підприємством, і головного організатора Global Event Forum.

Я вже понад два тижні не стежу щодня за новинами, хоча протягом багатьох років це була моя щоденна рутина. Ранкова кава з BBC, CNN, CBC, інколи Deutsche Welle. Потім довга прогулянка вздовж берега озера Онтаріо, під час якої часто народжувалися мої найкращі ідеї, думки про нові проекти, щотижневі статті на різноманітні теми.

Увечері 20 січня я приземлився в Міжнародному аеропорту ім. Данила Галицького у Львові. Так починається мій запис у щоденнику, який я почав вести того ж таки 20 січня й назвав його цілком небанально «Львівським щоден­ником».

Дмитро Крапивенко, головний редактор «Українського тижня», дізнавшись, що я буду наприкінці січня у Львові, запросив мене до участі в презентації видання «Світ у 2020 році», що його Тиждень публікує багато років у партнерстві з британським журналом The Economist.

Я недавно повернувся з Буенос-Айреса, сповнений свіжих вражень про життя в мегаполісі, де мешкає 13 млн осіб, одна третина населення Аргентини.

Є міста, про які мрієш, до яких хочеться поїхати й до яких потім прагнеш повернутися. Тут не йдеться про міста, важливі або для нас особисто, або для нашої ідентичності.

Після п’ятирічної перерви я повернувся до читання щотижня журналу The New Yorker.

Теорія менеджменту народилася 1899 року з простого питання: скільки тонн чавунних брусів робітник може завантажити у вагон протягом робочого дня? Стоїть за цим Фредерік Вінслоу Тейлор, автор «Принципів наукового менеджменту», якого вважають основоположником усього бізнесу, відомого нам як менеджмент.

В одній зі своїх недавніх статей про українські еліти я процитував слова професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Марка Лілла, який пише в нашумілій книжці «Ліберал колишній і майбутній: після політики ідентичності»: «За демократії найкращим способом результативного захисту цінностей, у які ми віримо, є перемога на виборах і подальші дії влади на кожному щаблі впродовж тривалого часу.

Кілька днів тому я зустрівся з живописцем, одним із тих, хто врятував для мене малярство. Коли пишу про зустріч із живописцем, ця фраза має значення водночас і дуже конкретне — зустріч із конкретною людиною, і метафоричне — зустріч із людиною, яка в моїх очах стала уособленням живопису.

Четвер 28 листопада, надвечір’я. Кінопалац на Театральній вулиці Старого міста у Львові.

Увечері 1 вересня 2010 року ми приземлилися в аеропорту імені Джона Кеннеді в Нью-Йорку. Так почалася моя нью-йоркська пригода на посаді дипломата, директора Польського інституту культури, першого радника Консульства РП у Нью-Йорку.

Не так давно я написав статтю про українські еліти, а на початку жовтня дав інтерв’ю сайту Zaxid.net, у якому повторив деякі з моїх тез.

За сутужних часів ПНР майже все було регламентоване, а брак того чи іншого товару, або, як спритно характеризували, «дефіцит», становив незаперечний факт щоденного існування.

У листопаді я зазвичай ховаю літній одяг і розпаковую осінньо-зимовий. Переглядаючи свій гардероб, із неприхованим подивом з’ясував, що маю понад 10 пар джинсів і кілька денімових сорочок.

Десинхронія — тимчасове порушення сну внаслідок авіаперельоту з перетином кількох часових поясів, що призводить до втоми, безсоння, дратливості. Це короткий опис стану, у якому я перебуваю кілька разів на рік, приїхавши до Європи або повернувшись назад.

Чекаючи на літак у Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького, я бачу поодаль будівлю старого, ще совєтського терміналу, у якому кілька днів тому відбувся Конгрес культури, названий «Перехід 1989» і присвячений 30-й річниці падіння Берлінського муру.

Сідаючи з дружиною в літак у Варшаві, ми ще нічого не знали, а коли за годину приземлилися у Львові й дружина ввімкнула телефон, а з ним і контакт зі світом останніх новин, то аж підскочила з радості, вигукнувши: «Ольга Токарчук отримала Нобеля!».

У Польщі невдовзі відбудуться парламентські вибори, і тому суспільна температура стабільно зростає, що й можна спостерігати щодня на екранах телевізорів.