Сідаючи з дружиною в літак у Варшаві, ми ще нічого не знали, а коли за годину приземлилися у Львові й дружина ввімкнула телефон, а з ним і контакт зі світом останніх новин, то аж підскочила з радості, вигукнувши: «Ольга Токарчук отримала Нобеля!».

У Польщі невдовзі відбудуться парламентські вибори, і тому суспільна температура стабільно зростає, що й можна спостерігати щодня на екранах телевізорів.

Варшава на початку осені. Я буваю там щороку, зрештою, це моє майже рідне місто, де я прожив 13 років, до речі, стільки ж років і в Києві.

Донос ― це такий літературний жанр, що має багате минуле і, певне, не гірше майбутнє. У принципі є два різновиди цього стилю: анонімний і підписаний.

Минулого тижня я обіцяв, що ми трохи порозмовляємо на тему еліт, а отже, варто було бодай поспіхом глянути, що на цю тему можна знайти в найегалітарнішому джерелі — інтернеті.

Приїзд до Києва майже завжди рясніє несподіванками, тож не підвів і цього разу. А як несподіванки, то й матеріал для нової статті.

У грецькій міфології амброзія була єдиним харчем богів і водночас із нектаром, їхнім єдиним напоєм, давала їм безсмертя та вічну молодість. Але амброзія — це ще й рослина, дехто каже, бур’ян, поширена здебільшого в Північній Америці, а також у багатьох європейських країнах, зокрема й в Україні.

Коли я мушу висловитися на тему, яку добре знаю, але не маю бажання розводитися про неї, я цитую ксьондза Бенедикта Йоахима Хмельовсь­кого, що в XVIII ст. створив першу польську загальну енцик­лопедію «Нові Афіни».

Приблизно півроку тому я зустрівся в Києві з представниками українського Аспен Інституту — міжнародної неприбуткової організації, яка має своє історичне коріння в США й заснована 1949 року як Інститут із гуманістичних досліджень.

Серпень, п’ятниця, полудень. Клас трудящих, які працюють п’ять днів на тиждень від 9-ї до 17-ї, переступає з ноги на ногу, дивлячись, що вже полудень, а отже, ще кілька годин ― і почнеться вікенд. А літній вікенд ― це виїзд за місто, чи смаження шашликів, чи коса в руках, чи й просто дозвілля, яким можна скористатись, як нам заманеться, або навіть змарнувати його.

Читання з розумінням, слухання з розумінням, бачення з розумінням, а ще й мовлення та писання з розумінням ― важливі речі, бо те, що ми кажемо, має свою силу ― і конструктивну, і деструктивну

Інколи я замислююся над тим, що найбільше впливає на моє самопочуття і якою мірою я здатний сам впливати на нього

«Ars longa, vita brevis» («Життя коротке, мистецтво вічне») ― так стверджує відомий грецький афоризм у своєму латинському варіанті. Отже, я не займатиму сьогодні ваш цінний час аналізом результатів останніх парламентських виборів. Ті з нас, кому судилося довге життя, зможуть у майбутньому оцінити з перспективи часу їхній сенс або безглуздя.

Я бачив колись британський фільм «Самотність бігуна на довгу дистанцію», який зняв режисер Тоні Річардсон на основі однойменного оповідання Алана Сілітоу. Герой цієї стрічки й водночас оповідач барвистою мовою з незвичайною щирістю та цільністю подає свій погляд на панівний порядок речей, критикуючи фальш культури, моралі й усього світу, у якому живе.

1986 року я вперше приїхав до Канади й був тоді гостем всесвітньої виставки «ЕКСПО-86» у Ванкувері.

26 липня Міку Джаґґеру, легендарному вокалістові гурту the Rolling Stones, виповнюється 76 років, а через два дні, 28 липня, виповниться 65 мені, тож згідно з чинним правом я вступаю в пенсійний вік.

Літо цього року прийшло до мене несподівано, прийшло вчора, а я вже кілька тижнів жив у ритмі метеорологічного літа, бо за таким календарем 1 червня воно настало в Україні й на колишніх постсовєтських теренах.

Минулого понеділка в київській Книгарні «Є» на вулиці Лисенка відбувся мій авторський вечір. Так-так, я дочекався книжки, а в ній умістилися написані за кілька останніх років мої щотижневі звіти, які становлять авторську хроніку минулого часу та які з’являлися в чергових номерах Тижня. Вони короткі, не довші за 800 слів. А зібрані разом ― це вже цілком солідна лектура.

Є такий популярний кіножанр, відомий нам усім як вестерн. Деякі фільми, створені за його каноном, стали шедеврами світової кінематографії. І так сталося не без причини, що я пригадую лише кілька: «Високий полудень», «Чудова сімка», «Потяг до Юми», а надто «Буч Кессіді і Санденс Кід».

Живучи в Києві, я всякчас обіцяв собі, що подорожуватиму на схід і на південь від України, бо ж туди недалеко. Але мої досягнення були радше скромні: крім Ізраїлю й Туреччини я не доїхав до жодної з відроджених на руїнах СРСР країн, які лежать на південний схід від Києва.

Час від середини травня до середини червня, мабуть, найкращий період для відвідин Києва. За вікнами погідна, повна свіжої зелені весна, що символізує відродження надій.

Колись, років 20 тому, у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА демонстрували канонічну виставку двох видатних митців кінця XX століття: Іллі Кабакова родом із Дніпра та співтворця концептуального мистецтва американця Джозефа Кошута.

Коли на номерному знаку автомобіля я бачу три літери LUB, то чую за секунду, як починає швидше битися серце.

Подорожуючи весняною Польщею, я провідав «старий» мотлох. Часто вже не впізнаю місць, де не був понад 30 років. Їхній давніший вигляд затерся в пам’яті, а зміни, які сталися, не допомагають пригадати вулиці, будинки, площі, сквери. Я зустрічаюся з давніми знайомими, деяких із них не бачив роками і маю враження, ніби зустрічаю, власне, нових давніх знайомих.

Субота, 13 квітня Мій літак із запізненням сідає в Києві. Вже немає часу заскочити додому, тому одразу їду в театр Франка дивитися п’єсу Вільяма Шекспіра «Коріолан» у режисурі Дмитра Богомазова.