Тижневий виїзд на північ провінції Онтаріо був найкращим подарунком на мій 66-й день народження, який могла запропонувати мені донька. Лише чотири години швидкої їзди машиною — і добуваєшся до одного з можливих природних раїв — долини річки Мадаваска, де повно сотень мальовничих озер, що тиснуться між пагорбами, укритими густими лісами.

Кінець липня й початок серпня завжди були для мене порою літнього відпочинку. Я тоді зазвичай був десь у подорожі або ж збирався в подорож.

Липень цього року дуже спекотний, тому перебуваючи останнім часом більше, ніж зазвичай, у помешканні, доводиться ненастанно охолоджуватися, а вікна — не тільки зачиняти, а й затуляти жалюзями. Лише ввечері, коли спадає спека, їх можна відчинити, щоб упустити свіже повітря. Уночі, коли температура спадає десь до 20 градусів і природа починає відпочивати від спеки, крізь відчинені вікна напливають інтенсивні запахи зрілої луки.

7 липня на сторінці журналу Harper’s було опубліковано відкритого листа понад 150 учених, письменників, митців як вислову протесту проти щоразу поширенішої культурної цензури (cancel culture).

Оскільки я виконую функції голови правління, я мав підписати важливий документ, а оскільки перебуваю на іншому континенті, не міг зробити цього особисто й негайно.

Недавно до мене звернулися з проханням провести вебінар. Замовник не охарактеризував докладно, про що йдеться, але саме запрошення породило в мені певний неспокій.

Блез Паскаль, як і годиться вдумливому філософові та математику, зауважив, мовляв, усі нещастя людства походять від того, що люди не вміють сидіти спокійно самі в кімнаті

Учора Дебора Борда, директорка й головна управителька Нью-Йоркської філармонії, одного з найважливіших культурних закладів Америки, заявила: «Нью-Йоркський філармонічний оркестр сподівається відновити живі концерти 6 січня 2021 року». І пояснила: «Наша головна турбота — про здоров’я й безпеку слухачів, музикантів і працівників. Стало очевидним, що внаслідок пандемії COVID-19 до кінця календарного року численні групи людей не матимуть змоги безпечно збиратися разом».

Сьогодні вранці я давав інтерв’ю Львівському радіо у зв’язку із закінченням конкурсу в межах програми «Львів 2010: Фокус на культуру».

Англійський поет-романтик Джон Кітс перед лицем близької смерті написав у листі до брата: «У світі немає нічого сталого, шум — твоя єдина музика».

Три місяці життя за умов карантину та обмежень через нього породили в багатьох нас тугу за нормальністю. Зрозуміло, кожен по-своєму визначає цю нормальність, але в повітрі можна відчути палке її прагнення.

Відомий естонський композитор Арво Пярт у своєму нещодавньому інтер­в’ю іспанській газеті ABC (одному з нечисленних) сказав слова, які не дають мені спокою вже кілька днів. Я повертаюся до роздумів Пярта й намагаюся сформувати навколо них своє розуміння скрутної ситуації, у якій зненацька опинилися ми всі.

Уже понад місяць раз у тиждень я сідаю ввечері перед екраном комп’ютера для зустрічі з гостем програми «Мунківські діалоги»: урізаним онлайн-варіантом «Мунківських дебатів».

Хоч інтернет і глобальний за суттю, у своєму функціонуванні він насправді локальний.

Десь наприкінці січня у Львові я звернув увагу на фразу «люди похилого віку» як протиставлення до слова «молодь».

Майже щодня десь опівдні я дивлюся канадський суспільний телеканал CBC, що подає останню інформацію про COVID-19.

«Розкіш потребує часу і для створення, і для споглядання; ніщо з того, що з’являється надто швидко, не є розкішшю», ― казав мій батько.

Я прокинувся, як і завжди, о 7:30 ранку і крок за кроком, звичка за звичкою почав свій черговий день. Було б небагато відмінностей від мого звичайного ранку в Торонто, якби не новини по BBC, які почалися зі смутної глобальної статистики захворювань і смертей. Про одужання говорять мало, але кількість їх, як і кількість захворювань, теж поволі зростає.

Я маю таку ваду, що інколи уподіб­нююся до Кассандри. Мої ближні, хоч і звикли до цього, не забувають ненастанно нагадувати мені про неї, а добрі знайомі з ґречності не звертають на те уваги.

Моє есе до виставки «Обабіч», проведеної торік у Києві та Львові, починалося фразою: «Ніщо так не об’єднує сусідів, як огорожа між ними».

Не знаю, що на мене найшло, коли я, всупереч своїм принципам, відреагував на поширену у Facebook статтю Андрія Любки під назвою «Польська безнадія». Статтю, написану для сайту «Збруч», у широкий обіг пустив сам автор. Ця внутрішня мука змушує написати кілька речень.

Часи такі, що вжите слово «вірус» одразу змушує заціпеніти читача чи слухача. Одна з моїх улюблених метафор утратила свою «лагідну» форму й набрала мало не апокаліптичного виміру.

Bombardier, невеликий літак канадського виробництва польської авіакомпанії LOT, відстань від Львова до Варшави долає менш як за 50 хвилин.

Недавно в розмові з львівськими колегами, коли нам довелося замислитися над можливою стратегією програми «Львів-2020: фокус на культуру», я згадав історію плеєра Walkman й унікальну на той час маркетингову стратегію компанії Sony.

Уранці, йдучи по площі Ринок у Львові, я побачив на фасаді міської ратуші великий рекламний транспарант «Форум івент-індустрії», а в нижній частині логотип славного міста Львова, а також Lviv Convention Bureau, Львівського конференц-бюро, що, зауважте, є міським комунальним підприємством, і головного організатора Global Event Forum.