Давній жарт, що мігрує країною залежно від оповідача, демонструє уявну розмову на початку нашої незалежності. Старшу особу розпитують про життя. Відповідь змінюється в деталях відповідно до місця розмови. У Львові вона одна, у Чернівцях інша, а в Хусті ще колоритніша. Відповідь містить перелік історичних і політичних змін, що випали на долю людини, яка народилася напередодні Першої світової війни. Якщо це сталося у Львові, то перелік політичних змін до 1991 року був би такий: Австро-Угорська імперія — Російська імперія — Австро-Угорська імперія — Західноукраїнська Народна Республіка — Польща — Радянський Союз чи Українська Радянська Соціалістична Республіка — Німецький Райх — Радянський Союз із УРСР — Україна. Шість держав і вісім змін. Кожна з них означала зміну вектора в бік столиці, а одного разу Львів сам став столицею, хоч і на кілька днів. У Чернівцях цей ланцюг містив би менше складників, але там була б двічі Румунія, а в Хусті, звісно ж, Угорщина й Карпатська Україна. Виявляється, що можна було б прожити все життя в одному місті й формально стосуватися стількох держав. Щось таке пережили й старші сестри мого батька, що народилися перед 1917 роком у Кам’янці-Подільському, де калейдоскоп змін у 1917–1921 роках міг би збити з рахунку будь-кого, хто пробував би зрозуміти послідовність політичних змін у місті. Вони, як і герої цього жарту, особливо нікуди й не виїжджали зі свого рідного міста.
На перший погляд, ці приклади свідчать про швидкоплинність змін модерної доби в Центрально-Східній Європі в першій половині XX століття й про зміни, що настали після 1991 року. Так, це про нас. Водночас такі приклади демонструють цікавий і важливий аспект: де центр, де периферія в нашій історії. Як це змінюється упродовж довгочасного відтинку і як самі зміни впливають на розуміння минулого й пояснюють складнощі нашого сьогодення. Чи зникають старі вектори комунікації, що існували не одну сотню років? Розмова про це в українській історичній науці не належить до популярних. Навіть більше, розмова про центр чи центри в нашій історії зазвичай зводиться до простого переліку фактів. Спочатку був Київ, потім поділ на удільні князівства, де кілька центрів змагалися за першість. Далі, ідучи за схемою Михайла Грушевського, ми кажемо про Галич, Холм і трішки про Львів. А от після того в нас постає глобальна проблема: де центр нашого політичного життя?
Читайте також: Київський урок 1918 року
У нашій історичній традиції ми звикли розмовляти про багато речей. І це, звісно, добре для усвідомлення минулого, натомість у цьому діалозі бракує розуміння центру й периферії. Намагаючись далі мовити про нашу історію від другої половини XIV століття, ми навряд чи можемо казати про Київ або Галич як про центри нашого політичного життя. Із цим, здається, немає особливих проблем. Але поставимо таке запитання. Якщо Київ і Галич не центри, то що для них є центром? Відповідь залежить від часу, до якого ми ставимо це запитання. Якщо для межі XIV–XV століть, то для Києва столицею буде Вільно, а для Галича — Краків. Після 1569 року Київ і Галич матимуть спільну столицю в Кракові, а потім у Варшаві, а от уже після 1654 року вони надовго розійдуться у своїх векторах політичних контактів. Київ надовго почне дивитися, прислухатися, а згодом слухняно виконувати волю Москви, Санкт-Петербурга й знову Москви. Галич натомість до 1772 року комунікуватиме в усіх політичних питаннях з Варшавою, а після першого поділу Речі Посполитої матиме цілком новий центр для себе — Відень, який на початку 1920-х років змінить знову на, здавалося б, знайому, але вже чужу для себе Варшаву. Друга світова війна в 1939 році принесе короткочасні зміни, де Київ, але насправді Москва буде політичним центром для Галича, а от 1941 рік поверне німецьку мову, але не Відень як столицю. Галич у складі однойменного дистрикту стане частиною Райху. Радянське «звільнення» поверне усталену пару Київ — Москва, і так триватиме до 1991 року. Неначе все просто. Звісно, що так, але усвідомлення цих векторів комунікації і їх змін украй важливе для розуміння логіки подій, уваги чи неуваги нових центрів до своїх периферій. І, звичайно, зміни статусу для Києва й Галича упродовж усього часу, про який ітиметься.
Для нас, сучасників, Київ — столиця України. Цей незаперечний факт ми сприймаємо цілком природно останні 33 роки. Сумніватися в цьому сьогодні — заперечувати існування нашої країни. Натомість у нашій історії центрів, які були столицями, є чимало, та й вектори впливу або ж напрям владної, економічної, релігійної комунікації населення різних частин країни були неоднаковими. Подивимося на це в контексті нашої історії за останні десять-одинадцять століть. Попри києвоцентричний початок будь-якої нарації, що міцно увійшла в кожну схему національної історії, ані Київ, ані інше місто на території сучасної України й поза її межами не були весь цей час єдиним центром. Те саме стосується периферії і векторів. Варто зазначити, що під периферією розуміють різні частини — історичні регіони сучасної України, а під векторами — основні напрями контактів між регіонами й центром, що був або є головним центром тяжіння.
Звички надто інерційні. Ми всі живемо в їхньому полоні й часто не зважаємо на це. На щодень не ставимо собі запитань як і чому, або як давно той чи той регіон був центром, або куди вели вектори основних політичних, економічних чи релігійних контактів. Зазначу лише, що в такій оповіді неможливо описати й урахувати всі трансформації регіонів у різні часи, показати всі вектори, що слугували своєрідними каналами обміну для них. Selectio naturalis est.
З огляду на те, що цей текст перший із серії, варто коротко описати, про що йтиметься в наступних сюжетах. Після Києва важливим для нашої початкової історії є Чернігів — друге за значенням місто до середини XIII століття. Перипетії трансформації і розміри Чернігівського князівства, його перетворення в пізньому середньовіччі — гарний приклад того, як такі зміни впливають на подальшу долю міста й регіону, хто для нього стає центром тяжіння.
Наступним регіоном буде Волинь, яка упродовж усього періоду існування змінювала свою форму до таких химерних обрисів, що й годі казати про якусь стабільність і врешті-решт логіку у створенні губернії з такою назвою та ще й із центром у… Житомирі. Далі Поділля зі своїм колоритом і складною специфікою поділів, проте в більшості досліджень ця строкатість часто випадає з поля зору і авторів, і читачів. Наступні регіони ще складніші через те, що ми всі мимоволі дивимося на них із сьогодення. Як правильно назвати регіон, що утворився у XII столітті навколо головного міста Галича, а через два століття головним містом регіону стає Львів? Точно не Галичина, але й те, що в 1434 році стане Руським воєводством, надто складне за своєю структурою. Так само це стосується й Холмської землі, що певною мірою є уламком великої Волині, але зі своєю особливою історією.
Читайте також: Традиція політичної культури в Україні
Подібно до неї, невеликими, але й цілком іншими, а отже, і самодостатніми є Буковина й Закарпаття, що вкрай рідко трапляється в загальних історіях України. Що ж, причин цього багато, та й неувага до них не має виправдання. Як і те, що ми насправді ніяк не формуємо уявний образ нашого Півдня, де все тільки починається в останній третині XVIII століття. І де головними «батьками-засновниками» є російські володарі, їхні фаворити й військові імперської армії з «героїчними» звитягами в численних російсько-турецьких війнах. Ця сама традиція стосується й узбережжя іншого моря, Азовського, що стало своєрідною опорою Донбасу й пов’язаної з ним Луганщини, яку часто сприймають як додаток до індустріального сусіда на півдні.
Зовсім іншу історію матиме сусідня Слобожанщина, що виникла як фронтирний простір у XVII столітті й стала одним з великих українських регіонів наступного століття, без якого було б не тільки важко уявити нашу, а й взагалі розмовляти про образ модерної України, що від кінця XVIII століття визрівав у середовищі козацької еліти, яка втратила власну автономію в межах Російської імперії. Та Гетьманщина, що була продуктом угод козаків від 1654 року й сформувала власний простір у вигляді автономії, яка в різний час пробувала заявити про себе в цілком іншій формі, певною мірою поєднала кілька різних регіонів і центрів. І навіть більше, вона простягнулася далеко за межі сучасних кордонів України. Адже той-таки Стародуб був важливим політичним й економічним центром Гетьманщини упродовж усього її існування. Утім, історія має свої плани на кожного. І складність виокремити на лівому березі Дніпра більше регіонів певною мірою пов’язана з тим, що поза подіями X–XIII століть ми знову звертаємо увагу на ці розлогі терени лише в останній третині XVI століття, коли вже на правому березі Дніпра за попередні майже триста років регіони не тільки виникатимуть, а й пройдуть не одну стадію змін.
І наостанок про Крим. Сама географія вирізняє його серед усього українського простору. Уже не кажучи про багату історію та всі знані події, які, на відміну від решти регіонів, мають куди глибшу історію, що сягає своїм корінням у VIII століття до нашої ери, коли греки в пошуках землі і її дарів відкрили для себе північну частину холодного й непривітного Понту Евксинського.
У кожного із цих регіонів були свої центри, що змінювалися насамперед через політичні події. Останні були і є найголовнішим рушієм змін. І щоразу засвідчують, що в історії немає нічого постійного, а є лише рух. Далі спробуємо прослідкувати ці зміни на прикладі зазначених регіонів. Для зручності приклади будуть поділені на хронологічні періоди. Перший охоплюватиме X–XIII століття, другий — XIV–XVI століття, третій — XVII–XVIII століття, четвертий — усе довге XIX століття до початку Першої світової війни, п’ятий — період між двома світовими війнами XX століття, останній — від 1945 року і до сьогодні. У кожному з періодів простежуватимемо вихідні положення пари центр — периферія регіону й ті, з якими цей регіон переходить у наступний період. Звісно, не всі регіони можемо аналізувати в такій розлогій хронології, для Криму вона буде лише частковою з огляду на набагато давнішу писемну історію. Що ж, у тому і складність нашої історії, якщо дивитися на неї сьогодні й намагатися зрозуміти логіку її меандрів, що зумовили утворення модерної держави Україна.
Читайте також: Історія та час
У кожного з нас є свої історії про регіональні відмінності, приправлені у своєрідний спосіб вищості над іншими. Можна безконечно наводити приклади про «святих галичан», «волинську інтелігенцію», «диких подолян», «бандюків зі сходу», «простакуватих полтавців», але першими будуть «чванькуваті кияни». Жарти й самоіронія корисні для психічного здоров’я, особливо якщо дивитися на країну зі столиці сьогодні.
* * *
Що ми знаємо про нашу столицю? Коли вона виникла? І яке місто було для неї центром на початках його історії? Здебільшого наша поінформованість про Київ походить з найдавнішого літопису «Повісті минулих літ», де є легенда про початки міста й про те, як двоє варягів — Аскольд і Дір — припливли з півночі. Ще є історія з хозарами, що не давала Омелянові Пріцаку спокою в його пошуках найдавнішої нашої історії. Зважаючи тільки на те, що, можливо, Київ захопили чи підпорядкували варяги й, можливо, він залежав від Хозарського каганату, то в IX столітті він був периферійним містом для Ладоги чи Ітилю. Це чималі відстані як на реалії того часу. Натомість для тієї території, що була довкола самого міста, Київ, видається, був віддавна чи не головним містом. Імовірно, якби поляни залишили по собі якісь тексти, то наш погляд на Київ був би інший, але те, що в першій половині XX століття в теоретизуваннях німецьких істориків він вирізнявся як модельний приклад міста, що є воротами на межі різних зон, то, мабуть, він таки не мав конкуренції в середньому Подніпров’ї. Сумніви й різноплановість статусу центр — регіон — це цілком нормальне явище, адже статус буває різним за змістом, що виразно проявиться для Києва в наступних століттях.
З появою тут варягів і перетворенням Києва на головний центр їхньої присутності в середньому Подніпров’ї місто звільняється від політичної залежності від хозар і стає упродовж X століття головним для сусідніх територій. З Києвом було важко конкурувати завдяки місцю розташування й, мабуть, військовій вправності нових прибульців з півночі. Їхня економічно-мілітарна модель діяльності була цілковито спрямована на південь, куди вони вирушали із зібраними в Подніпров’ї товарами й рабами.
Зрештою, про сам Київ ми знаємо мало: кілька історій, переважно пов’язаних з першими князями, їхніми військовими походами, фундаціями нових сакральних споруд і кількома свідченнями про їхнє особисте життя. Із цього переліку, мабуть, вирізнятимуться історії про Володимира, який прагнув змінити наявний стан речей. Реформування язичництва, створення нового пантеону богів поруч із власною резиденцією. І знову походи на південь, де один з них не тільки змінив його життя, а й безпосередньо вплинув на весь неозорий простір Східної Європи.
Прийняття християнства й перші десятиліття його існування витворили для Києва новий вектор контактів з Константинополем, де місто від XI століття стало повністю залежним від волі імператора й патріарха в церковних справах. Хоч вивчаємо про першого місцевого митрополита Іларіона і його «Слово про закон і благодать», його короткочасне перебування на вершині церковної ієрархії в Києві було цілковитою самодіяльністю Ярослава Мудрого, яку майже миттєво, якщо зважати на реалії того часу, було припинено з Константинополя. Релігійні контакти, попри свою видимість у джерелах, повністю збігалися з економічним вектором, де Візантійська імперія була головним торговим партнером будь-кого, хто контролював Київ. Принаймні так нам відомо з тих джерел, що є в нашому розпорядженні.
Події першої половини XI століття ніби утвердили статус Києва як головного міста в політичній, економічній і релігійній сферах, але подальша історія виявила усю крихкість цього. Специфіка влади і її спадковості в державі із центром у Києві полягала в тому, що кожен представник династії, яку ми для зручності називаємо Рюриковичами, мав право на свою частку. Постійний поділ спільної власності упродовж наступних ста років після смерті Ярослава Мудрого став тим вододілом, що не тільки призвів до появи нових центрів й регіонів, а й розпочав підважувати ті вектори, що робили Київ у X–XI століттях головним містом Русі.
Подальша боротьба за Київ, на перший погляд, не змінювала його статусу центру для решти регіонів. Бути великим князем київським вважалося престижним. Київ і надалі був найбільшим містом, де зосереджувалися й перетиналися основні економічні інтереси Східної Європи. Київський митрополит був тим, хто опікувався величезною територією, що поволі набирала християнських рис. Але ні блиск куполів і мозаїк храму Святої Софії, ні вид з Княжої гори не могли надовго утримати в Києві чергових князів. Калейдоскопічність змін, за якою ледь встигав літописець, виразно показувала відцентрові тенденції серед нащадків Рюрика, представники якого прагнули вже у XII — першій третині XIII століття міцно триматися власних уділів.
Монгольська експансія змінила все. Після 1240 року Київ втратив усе, що мав до того. І навіть якщо опис штурму міста монголами і його наслідків певною мірою перебільшено, Київ більше ніж на століття зникає з відомих на сьогодні джерел. Він перестає бути центром і політичним, і релігійним. Ми майже не знаємо князів, що іменувалися б київськими, але добре знаємо, що Київські митрополити обрали для себе Володимира на Клязьмі, а згодом Москву як місце резиденції, зробивши в майбутньому чимало для того, щоб нові політичні центри на півночі могли вважати себе повноцінними за тогочасними уявленнями про державу й владу. Шлях до часткового відновлення свого статусу займе для Києва не одне століття.
Знову Київ виринає з джерел на початку другої половини XIV століття як місто, що стає об’єктом експансії Великого князівства Литовського і відтоді міцно потрапляє в його орбіту на наступні 200 років. І вже Троки, а згодом Вільно стає центром для Києва, адже влада, яка визначає долю міста й регіону, сконцентрована там. Усе було б просто й лінійно, якби не те, що саме Велике князівство Литовське від 1386 року пов’язане персональною унією з Королівством Польським. Ця зміна й прийняття християнства за латинським обрядом у 1387 році певною мірою сформували порядок денний будь-кого, хто був великим князем литовським.
Київ відтоді став одним з багатьох регіональних центрів на далекому сході держави. Єдиною його відмінністю було те, що будь-кого, хто ставав головною особою у східній церкві на цій розлогій території, називали київським митрополитом. І це без прив’язання до міста. Саме це допомогло Києву не втратити свій статус і не скотитися в ієрархії міст на маргінес.
Проте фізична відсутність митрополитів не сприяла тому, щоб місто сприймали як важливий релігійний центр. Усе ж таки в середньовіччі та ранньомодерний час церква й світська влада традиційно прагнули співіснувати поряд. Цей статус у наступних століттях став одним із чинників претензії московських володарів на Київ, коли в Москві вирішили з’ясувати початки власної династії і зрозуміли, що багато в чому її перші діяння почалися в Києві.
У XVI столітті Київ увійшов як головне місто Київського воєводства й формальний центр тієї частини колись великої Київської митрополії, що від середини XV століття залишилася у Великому князівстві Литовському та Королівстві Польському. Унія Королівства Польського й Великого князівства Литовського 1569 року змінила і статус міста, і його вектори, і саме Київське воєводство. Київ лишився головним містом для однойменного воєводства, але змінив країну, тепер він був у складі Королівства Польського, втратив на користь Великого князівства Литовського Мозирський повіт й отримав для себе нову столицю в Кракові та нове місце проведення сеймів у Варшаві, що дуже скоро стала основним політичним центром для Києва аж до середини XVII століття. А от у релігійній сфері Київ несподівано повернув собі статус головного релігійного центру православ’я в Східній Європі. Цьому, як не дивно, посприяла унія, яку частина ієрархів на чолі з Київським митрополитом Михайлом Рогозою уклала з Римом 1596 року.
Прагнення унійних ієрархів утвердитися в Києві спровокувало незгодних з унією, а 1620 року призвело до появи ще одного Київського митрополита, якого висвятив Єрусалимський патріарх Теофан. Ця подія, хоч би як її аналізували дослідники, зумовила те, що вже будь-хто з-поміж православних чи унійних ієрархів прагнув посісти свою кафедру саме тут. У такий спосіб Київ повернув собі беззаперечний статус релігійного центру. З політичним статусом було не так вже й погано, бо ж після унії, укладеної в Любліні, Київське воєводство стало першим в ієрархії тих воєводств, центри яких і зараз у межах сучасної України, і ми традиційно вписуємо їх до переліку тогочасних українських територій.
Продовження про Київ чекайте найближчим часом
