Ольгу Токарчук багато перекладають, і увага до її творчості серед читачів із різних куточків світу є головною підставою для вручення Нобелівської премії.

На околиці села Хохітва, що біля Богуслава, на самісінькому березі Росі стоїть старовинний двоповерховий особняк, обтягнутий плівкою й оббитий дошками. Я знаю, що місцева влада здала його в оренду якійсь фізичній особі на 49 років. І щоразу, буваючи в Хохітві, бачу, що час працює проти покинутої пам’ятки. Злочинна байдужість: ідеться ж бо про меморіальне місце, тісно пов’язане з ім’ям класика української літератури Марка Вовчка!

Що ми знаємо про Довженка? Все і нічого. Все, тому що про історію його життя написано десятки книжок, з архівів видобуто й оприлюднено сотні документів, дослідники історії кіно й літератури, здавалося б, не залишили білих плям у творчому життєписі митця… А нічого, тому що є вічна загадка таланту.

Письменник Сергій Плачинда, відомий своїм бурхливим темпераментом і безкомпромісною вдачею, пропонував кіровоградцям перейменувати місто, у якому вони живуть, на Скіфопіль.

Церкву Різдва Пресвятої Богородиці в селі Тулинях (Миронівський район Київської області) нам із американкою Мартою Фаріон показав В’ячеслав Брюховецький. Ми поверталися з Канева, де напередодні відкрилася нова експозиція в музеї Тараса Шевченка, тож їхати на Кагарлик і Київ через Ходорів, а потім через Тулинці було зручно.

Пустовійтівка (Роменський район Сумської області) не ідеальне місце для прикрих рефлексій щодо української історії козацьких часів.

Дитинство Зінаїди Тулуб, авторки популярних романів «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом», було, виявляється, тісно пов’язане із селом Макариха, що біля Знам’янки.

Було таке село — Сентове. Воно й тепер є, тільки називається по-іншому: Родниківка (неподалік витоки річки Інгул). Звідси близько до Кропивницького, Новомиргорода, Олександрівки…

Історія цілком неймовірна: наприкінці 70-х років ХІХ століття у французькій дитячій літературі подією № 1 несподівано став твір… українського автора! І то була повість Марка Вовчка «Маруся».

У 1954 році, коли в СРСР гучно відзначали «300-річчя возз’єднання України та Росії», професор Юрій Шевельов написав в американському Бостоні статтю «Москва, Маросєйка», у якій серед трьох головних ворогів України назвав «комплекс кочубеївщини» (два інші — Москва й провінціалізм).

Курс історії української літературної мови нам, одеським студентам-філологам початку 1970-х, читав професор Артем Амвросійович Москаленко.

У повісті Михайла Коцюбинського «Fata morgana», написаній понад 100 років тому, є сцена, у якій збунтовані селяни громлять панську гуральню.

У Кропивницькому хочуть установити пам’ятник Юрієві Яновському, одному з найоригінальніших українських прозаїків ХХ століття.

Міністерство освіти і науки України взялося реформувати шкільну літературну освіту. Запустити реформу планується з 2018/19 навчального року, а поки що вона готується.

Коли редактор знаменитого паризького журналу Ku­ltura Єжи Ґедройць запитав у професора Юрія Шевельова, кого він порекомендував би до кола авторів спеціального — українського — номера журналу, Шевельов назвав ім’я поета Євгена Маланюка та художника Якова Гніздовського.

Досвід доведення будь-якої доброї справи до цілковитого абсурду в нас, звичайно, великий. Ось і з декомунізацією почалося щось веселе: шампанське «Советское» перейменували на «Советовское», газету «Комсомольская правда в Украине» на «КП в Украине» — і все, ніхто тепер не причепиться до виробників вина й газетярів, вони «декомунізувалися». Дєдушка Лєнін прокоментував би це так: «…формально все правильно, а по существу издевательство!». І мав би рацію.

Тривалий час (принаймні протягом майже всього ХІХ століття) українській літературі, культурі накидався певний стандарт: «вельможні переможці» з метрополії дозволяли їй смішити публіку витівками дурника Стецька зі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка або ж розчулювати глядача різними мелодраматичними історіями і не більше. Культура «хахлов» мала залишатися «низькою», плебейською, провінційною. Їй відводився хіба що «рустикальний» (сільський) простір, «високе» ж належало виключно культурі панівній, російській...

У Росії вишиковуються черги «деятелей культуры», готових розписатися у своїй вір­­нопідданості Владіміру Путіну. Імениті кумири театральних сцен, концертних залів, кіноекранів блискавично, наче в якомусь химерному маскараді, перетворюються на банальних імперіалістів a la Жиріновскій.

Тепер, після військового вторгнення путінської Росії в Крим, якось само собою відпало питання про «спільне відзначення» Москвою і Києвом 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Запеклі пропагандисти гасла «Крим – це Росія!» намагаються вбити в голови собі й іншим, що остання позбулася чарівного півострова через «п’яного Хрущова». Цікаво, чому обов’язково п’яного?! Можливо, це натяк на те, що передача Криму до складу УРСР відбулася ювілейного 1954 року, коли радянський офіціоз гучно відзначав 300-ліття «возз’єднання України з Росією»? Тільки ж усе одно: «дарувати» півострови – хоч і на ювілей – надто химерна політична забава...

Полетика vs Кокорєв

50 років тому не стало Василя Симоненка

Історія з Уленшпігелем, якому мати дала в довгу життєву дорогу червоно-чорну (!) торбинку з «попелом із серця» його батька Клааса, вельми повчальна для українців, за спинами яких лишилося трагічне ХХ століття.

Роман Ліни Костенко – діагноз цілій нації

Шанувальники Ліни Костенко знають, що її мовчання ніколи не було марним