Від початку революції 1917-го й до Жовтневого перевороту більшовицька партія, як на диво, найлояльніше з-поміж загальноросійських політичних сил ставилася до національних вимог українців. Червоні керманичі, підтвердивши на VII (квітневій) партійній конференції 1917 року право націй на самовизначення (що страшенно не подобалося київським більшовикам на чолі з Георгієм Пятаковим!), здавалося б, у національному питанні пішли навіть далі за Українську Центральну Раду, яка тоді обмежувалася проханнями/вимогами автономії, звертаючись із ними до Петрограда.
«шкідлива фікція»
Поки Тимчасовий уряд залишався головним ворогом більшовиків, до Центральної Ради ставлення було прихильне. Та після Жовтневого перевороту, коли виявилося, що УЦР не визнає законності приходу партії Лєніна до влади й чинить перешкоди в опануванні нею України, вона перетворилася на головного ворога «експлуатованого народу». Спершу більшовицьке керівництво спробувало опанувати її, так би мовити, зсередини. Для цього в Києві
4 грудня 1917 року було скликано І Всеукраїнський з’їзд рад, на якому більшовики планували переобрати склад Центральної Ради. Але нічого з цього не вийшло. Більшість здобули її прихильники.
Після невдачі на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві переважна частина його пробільшовицьких делегатів переїхала до Харкова і приєдналася до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який там саме зібрався. Об’єднаний з’їзд відбувся 24–25 (11–12) грудня 1917 року і був проголошений «справжнім» І Всеукраїнським з’їздом рад. Те, що в його роботі взяли участь представники лише 82 рад з існуючих близько 240, причому більшість із них (46) – із Донецько-Криворізького басейну, не бентежило нової влади: вона вважала себе законною. На цій зустрічі було оголошено про створення радянської УНР як «федеративної частини Російської Республіки». Саме ця подія і стала точкою відліку, після якої можна говорити про статус радянської України та її відносини з Росією. 30 (17) грудня було сформовано уряд – Народний секретаріат, до безпосередньої компетенції якого і входили ці відносини.
Читайте також: СРСР як Російська імперія. Чим була радянська Україна?
Розпочинаючи війну проти УЦР, російські більшовики, а заодно й радянський уряд України (це не раз було відзначено в його деклараціях) претендували на ті самі території, що й Центральна Рада. Власне, збройне опанування більшовиками цих теренів і було метою створення радянської УНР, скопійована з українського аналога назва якої мала узаконити ії в очах населення. Після невизначеності, пов’язаної з утворенням Донецько-Криворізької Республіки, у березні 1918-го більшовицьке керівництво остаточно визнало: «Донецький басейн розглядається як частина України».
Легітимація радянської УНР у українському суспільстві вимагала від більшовиків відповідних національних гасел та наявності такого керівництва, яке бодай частина українців могла визнати «своїм». Однак результати втілення таких настанов виявилися для Кремля доволі невтішними: «гру в незалежність» (сталінський вислів початку квітня 1918 року) частина керманичів радянської УНР почала сприймати за реальність. Такі настрої лише посилилися після проголошення 19 березня 1918-го в Катеринославі ІІ Всеукраїнським з’їздом рад незалежності радянської України. Згодом саме народні секретарі першої каденції більшовицької влади, «корінні» більшовики Василь Шахрай, Георгій Лапчинський та Микола Скрипник найпослідовніше й найзатятіше відстоювали державний статус України, за що перших двох було виключено з лав партії.
Кремль остерігався офіційно визнавати самостійність радянської України. Невдовзі перший український більшовицький уряд був трансформований, а на І з’їзді КП(б)У в липні 1918 року визнаний «фікцією шкідливою» і остаточно розпущений. Резолюції цього з’їзду свідчили, що більшовицьку гру в українську державність та «право націй на самовизначення» остаточно припинено. Підтвердженням, що саме так їх сприймали, є слова обраного на з’їзді секретаря ЦК КП(б)У Георгія Пятакова: «Якщо на квітневій конференції наш погляд не переміг, то віднині офіційний погляд безболісно здається до архіву».
вимушена форма
Здавалося б, питання про українську радянську державність було остаточно вирішене. Однак ситуація в Україні, де восени 1918-го піднялося масштабне антигетьманське повстання під проводом Директорії УНР, сплутала більшовикам усі карти. Щоб укотре перейняти ініціативу від українських політсил, у Кремлі визнали за необхідне повернути національну форму більшовицько-радянської державності. Лєнін доволі чітко аргументував цю потребу: «Із просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має той добрий бік, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».
Деякі українські політичні сили та частина населення сприйняли цю вимушену тактику й, зокрема, створення в листопаді 1918 року Тимчасового робітничо-селянського уряду України як органічне продовження та реальне втілення в життя національних гасел більшовиків зразка 1917-го – початку 1918-го. Заклик «Вся влада радам!» тут і надалі багато хто розумів як «Вся влада місцевим радам!». Усе це, разом зі щедрими земельними обіцянками, певного моменту спричинило масовий перехід селянських повстанських загонів на бік Червоної армії і сприяло швидкому збройному опануванню більшовиками території.
У ЦК РКП(б) на проблему дивились інакше. Наприкінці січня 1919 року, відразу по приїзді на місце, новоспечений очільник українського уряду Християн Раковський так охарактеризував завдання підлеглого йому органу: «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює всі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно». Кремль, що його, за образним висловом голови Всеросійського ЦВК Якова Свєрдлова, «часом жах охоплює від тієї хвилі самостійності, яка котиться з України», знову не наважився на ухвалення офіційного акта з формальним визнанням незалежності радянської республіки. Тоді як стосовно Естонії, Латвії, Литви й навіть Білорусі такі акти були на той час затверджені.
Для керівництва українською економікою з Москви до УСРР було відряджено спеціальну комісію, яка, залишаючись у безпосередньому підпорядкуванні Кремлеві, ухвалювала всі необхідні для російських більшовиків «економічні» рішення уряду республіки. Результат її роботи в лютому – першій декаді березня 1919 року наочно демонструє реальний статус УСРР і характер більшовицького панування в Україні: за даними Комісаріату шляхів сполучення, за лютий до Росії було відправлено таку кількість вагонів: із вугіллям – 828, гірничозаводською продукцією – 145, хлібом – 171, цукром – 350, військовим обладнанням – 1734, інших – 1106, загалом за лютий – 4334 вагони. А лише за 12 днів березня: з вугіллям – 1049, гірничозаводською продукцією – 201, хлібом – 192, цукром – 129, військовим обладнанням – 555, загалом за 12 днів березня – 3233 вагони.
Що ж до зворотного руху товарів, то єдиною була така характеристика: «В обмін від РСФРР у вигляді товару нічого не отримано». Коли ж українські економічні органи зробили спробу домовитися про товарообмін із радянською Білоруссю, то дістали з Кремля сувору догану: мовляв, товарним фондом мають право розпоряджатися лише економічні органи РСФРР. Підкреслимо, що все це відбувалось у період, коли УСРР позиціонувала себе назовні як незалежна держава.
Укладений 1 червня 1919 року так званий військово-політичний союз став лише спробою узаконити фактичні відносини Кремля з Україною. Але до втечі більшовиків із Києва вагомого впливу на ситуацію «союзне» рішення не мало, і це пізніше відверто визнав сам голова уряду УСРР Християн Раковський.
Не менш проблемною була внутрішня національна політика в УСРР. Компартійні керманичі та комуністи на місцях, за визнанням Затонського, «в період 1919 року все українське ототожнювали з петлюрівським» і навіть мову українську називали буржуазною. Розчарування мас у комуністах було наскільки всеохопним, що втриматися в Україні тоді вони не мали шансів.
Україна як російська автономія
Після відступу Кремль був змушений у своїй пропагандистській роботі вкотре повернутися до самостійницьких гасел зразка 1917 – початку 1918 року і, нарешті, публічно визнав право української мови на існування («небуржуазність») та її рівноправність із російською. Але у відносинах з УСРР, попри не раз деклароване «право на незалежність», централізм лише посилився. До того ж – що важливо – Кремль і цього разу не ухвалював офіційного акта про визнання суверенітету радянської України. У резолюції VII Всеросійського з’їзду рад (грудень 1919-го) було зазначено: «…у нинішній час відносини між Українською Соціалістичною Радянською Респуб-лікою і РСФРР визначаються федеративним зв’язком».
Кремль тривалий час сумнівався в потребі відновлення ліквідованих під час відступу з України у вересні – жовтні 1919 року владних органів УСРР/КП(б)У, але настрої членів КП(б)У й тверезий аналіз ситуації в Україні змусили його таки погодитися на це. Згодом під тиском міжнародної ситуації в березні 1920-го було навіть «відновлено» Наркомат закордонних справ, увесь склад якого обмежувався самим-самісіньким Християном Раковським. Це давало деякі формальні підстави говорити про незалежність УСРР, але внутрішній вимір статусу радянської України був геть іншим. Її керівництво не мало жодних повноважень у царинах економіки й транспорту. Скажімо, націоналізовані тут підприємства безпосередньо передавали в підпорядкування економічним органам РСФРР. Що ж до транспортної галузі, то Раковський згодом визнавав: «Ми були в такому становищі, що для формування маршрутних потягів мусили чекати на дозвіл із центру».
У резолюції IV Всеукраїнського з’їзду рад (16–20 травня 1920-го) взагалі йшлося про те, що УСРР «є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки». Трактування такого рішення з боку компартійних керманичів було однозначне. Як зауважував у листі до Лєніна нарком закордонних справ Ґєорґій Чічєрін, «IV з’їзд Українських рад висловився за входження України до РСФРР». Рішення цього зібрання лише утвердило її трактування Кремлем як автономії у складі Росії. Таке бачення значною мірою зумовило у 1920 році збільшення території УСРР за рахунок Донської області.
Цікава деталь: коли перед Кремлем постало як нагальне питання про статус Башкирії, то політбюро ЦК РКП(б) 14 квітня 1920 року ухвалило рішення зробити це «на основі практики, що склалася на Україні». Справами автономій опікувався Наркомат національностей РСФРР. За декретом про реорганізацію цього відомства від 19 травня 1920 року в його складі планували створити 19 відділів, серед яких, поряд із башкирським, татарським, єврейським, вотським (удмуртським. – Ред.), марійським, калмицьким та ін. був і український. І хоча українці не погоджувалися на «урівняння» їх з іншими автономними утвореннями Росії, певний час під тиском центру вони були змушені готувати «злиття» з РСФРР. Спеціальна комісія навіть підготувала проект зміни Конституції УСРР, у якому йшлося про входження «до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки».
«надросійська» форма
Та реалізувати ці наміри Кремлю не вдалося. До спротиву української сторони, що був спричинений насамперед економічними інтересами Харкова, додалися також зовнішньополітичні обставини. Головною перешкодою на шляху до поглинання України знову стала Українська Народна Республіка. За наслідками радян-сько-польської війни 1920 року Кремль у переговорах із Варшавою був вимушений демонструвати на противагу петлюрівському уряду УНР незалежність радянської України.
Кремль погодився на такий крок, бо там вважали, що «за іншою формулою публічного права можуть ховатися ті самі фактичні відносини». 28 грудня 1920 року, після майже місячного опрацювання, Раковський з українського боку та Лєнін і Чічєрін із російського підписали «Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та УСРР». Із його попереднього варіанту було викреслено слово «федеративний». Саме в цьому документі РСФРР уперше на офіційному рівні визнала незалежність радянської України.
Повноваження українських органів влади порівняно з 1920 роком справді збільшилися. Однак аналіз відносин між керівними структурами УСРР та РСФРР аж до юридичного оформлення СРСР (6 липня 1923-го) свідчить про кардинальну різницю підходів до трактування цього договору. Українська сторона виходила з того, що відносини з Росією слід будувати, як це зазначали в резолюції V Всеукраїнського з’їзду рад, «на передбаченій договором підставі повної рівності поміж обома Республіками». Натомість для Кремля саме наявна РСФРР, як зазначав у березні 1921 року Сталін, і була «живим утіленням» майбутньої соціалістичної федерації. Навіть Владімір Лєнін, переглядаючи тези Затонського з національного питання, своє ставлення до пропозиції «відмовитися від терміна «Російська» в назві Радянської Федерації» висловив промовистим «ха-ха!».
Упродовж 1921–1923 років виникало чимало конфліктних ситуацій поміж УСРР та РСФРР, що були наслідком різного бачення статусу першої з них. Часом здавалося, що українська сторона ближча до реалізації своїх прагнень. Так, 11 травня 1922 року, після низки конфліктів було створено комісію зі з’ясування відносин між наркоматами двох республік, головою якої призначили представника України Михайла Фрунзе, а секретарем – Миколу Скрипника. Під час її створення в Кремлі запевняли, що «жодної зміни у ставленні РСФРР до УСРР у розумінні скасування чи зменшення незалежності Української Республіки і взагалі в розумінні перегляду основних конституційних положень Української Республіки не сталося».
Рішення комісії, що працювала у травні – червні 1922 року, давали надію на розширення реальних повноважень УСРР. Але ці ухвали так і не були втілені в життя, бо наступного дня по їх затвердженні на політбюро ЦК РКП(б) Сталін створив іншу комісію, яку очолив сам і яка внесла відомий проект «автономізації» радянських республік.
Однак спроби керівництва УСРР не виявилися зовсім марними: нове державне утворення дістало таки «надросійську» форму й назву. Слушною є заувага Богдана Винара: «Втративши свою «суверенність» совєтські українські чинники могли користуватися порівняно більшою автономією у господарській площині, як це було за часів перед створенням СССР». Радянська Україна в перші роки існування СРСР отримувала вищий відсоток коштів від загальносоюзного бюджету на свої потреби, аніж це було в період «незалежності», й мала ширшу автономію в їх розподілі. Інакше кажучи, була більш «суверенною», ніж тоді. Звичайно ж, такі поступки були зроблені не через позицію цілком незахищеного перед центром керівництва УСРР, а внаслідок реального аналізу стану українського суспільства та усвідомлення Кремлем згубності надцентралізації для самого існування більшовицької влади як такої. Однак на місцях частина українських комуністів вважала (і вона ретранслювала свої погляди в маси), що комунізм несумісний із національною нерівноправністю. Запровадження 1923 року політики коренізації сприяло поширенню таких ідей, більшовицьку владу прийняла в основній своїй масі українська інтелігенція і насамперед найчисленніша її частина – вчителі.
Із поширенням кремлівського контролю на українське суспільство повноваження республіканських органів влади зазнавали систематичного урізання. Символічним актом, що засвідчував остаточну втрату республіканськими органами влади статусу суб’єкта відносин, можна назвати перетворення на початку 1932 року колись впливової Вищої ради народного господарства (ВРНГ) УСРР на Наркомат легкої промисловості.