Визначені445 із 450 депутатів. Ще п’ятеро отримають мандати після повторних виборів у тих округах, де ЦВК не змогла назвати переможця з огляду на численні порушення, які призвели до спотворення волевиявлення. Хоча насправді таких округів мало бути значно більше. Однак поки що не відомо, коли це станеться. Зважаючи на всі нюанси, – не раніше березня.
ПР завела до парламенту 185 людей, три опозиційні політсили – наразі 178 (якщо брутальні фальсифікації не повторяться, то на всіх п’яти округах, де відбудуться перевибори, опозиційні кандидати без особливих зусиль здобудуть перемогу), КПУ – 32. Решту (50 місць) отримали самовисуванці та представники маргінальних партій («Єдиний Центр» Балоги, Народна партія Литвина, Радикальна партія Ляшка та проросійський «Союз»).
Опозиція так і не спромоглася захистити всіх відданих за неї голосів виборців. Їй не вдалося не лише добитися виконання своїх вимог по 13–14 спірних округах, де провладні висуванці перемогли завдяки чисельним порушенням, адже оприлюднені на сайті ЦВК дані суттєво різняться від зазначених у протоколах із мокрими печатками, наявних у опозиціонерів.
Читайте також: Заява об'єднаної опозиції про спільні дії (повний текст)
Суттєво нижчим від підсумків більшості екзит-полів та паралельного підрахунку голосів виявився і результат за партійними списками. «Свобода» й УДАР разом недорахувалися щонайменше 2–3%, що, зважаючи на їхній результат, є занадто високою похибкою. А це свідчить, що і за списками опозиція недоотримала принаймні 5–8 місць. У разі здобуття 13–14 мандатів у спірних одномандатних округах опозиція могла б подолати рубіж у 200 депутатів і спробувати із частиною самовисуванців, що декларують свою опозиційність та прихильність європейському вибору, сформувати мінімальну більшість в парламенті. Напевно, це розуміли й у партії влади, а тому й зайняли таку войовничу позицію за, здавалося б, «малозначущим» кільком округам.
Тим більше, що навіть за наявної розстановки сил в новому парламенті в Адміністрації президента усвідомлюють, що в багатьох випадках виникатимуть складнощі навіть із формуванням ситуативної більшості під ухвалення необхідних для влади рішень. Від будь-яких варіантів союзу із владою вже відмовилися всі три опозиційні партії, а отже, єдиний союзник, здатний створити ПР стійку більшість у парламенті, – це комуністи, хоча й вони у новій Раді будуть не такими , надто, якщо підтвердиться версія про спонсорство Кремля.
Наразі також очевидно, що аж ніяк не всі самовисуванці приєднаються до пропрезидентської більшості, під питанням уже навіть те, чи вдасться їй формалізувати підпорядкування бодай половини із півсотні самовисуванців і представників маргінальних партій. Значна частина з них опиратиметься цілковитій інкорпорації, намагаючись відбутися ситуативними альянсами щодо підтримки тих чи інших законопроектів, що не матимуть чіткого ідентифікаційного змісту, а відтак намагатися зберігати можливість маневру та уникаючи негативних асоціацій у суспільстві.
При цьому самовисуванці можуть апелювати до нинішньої Конституції, яка не вимагає формалізації коаліції у Верховній Раді.
Тому регіонали, здається, роблять ставку на те, аби зігнати якомога більше людей не просто у формалізовану більшість, а безпосередньо до фракції ПР. Складається враження, що це їм необхідно із символічною метою: в такий спосіб вони намагаються нівелювати поразку на парламентських виборах в контексті підготовки до президентських 2015 року. Тож уже зараз чиниться потужний тиск на потенційних «рабів» (про яких ішлося на скандально відомих «плівках Забзалюка» взимку, щоби ті пристали до президентської більшості.
Читайте також: Українська більшість VS окупаційна влада. Що буде після виборів
Тиснуть за допомогою силовиків, податківців навіть на досить акцентованих опозиціонерів, таких як Леся Оробець, годі вже казати про непублічних представників бізнесу, які пройшли до парламенту під прапорами тієї ж таки «Батьківщини» чи УДАРу. Голова виборчого штабу останнього Віталій Ковальчук уже заявив, що погрози і тиск здійснюється як на новоспечених депутатів, обраних у мажоритарних округах, так і на тих, хто пройшов за списком. З наближенням початку роботи нової Ради (середина грудня) можна очікувати посилення відповідної тенденції.
Водночас у ПР, де прагнули уникнути залежності від КПУ та обрати свого спікера, змушені тепер відмовитися від ідеї однопартійної більшості. Дуже ймовірно, що у КПУ таки знову влаштують «золоту акцію», оскільки навербувати бодай 40–45 «тушок» із середовища самовисуванців та опозиціонерів буде не так уже й просто. А торгуватися «борцям із олігархією» є за що.
Тиждень уже писав про те, що вони спробують досить своєрідно перемогти олігархію – самим стати олігархами більшого чи меншого ґатунку. Слід очікувати спроб якнайповнішої капіталізації комуністичного рейтингу, оскільки партійні лідери і особливо спонсори усвідомлюють, що вікові особливості їхнього електорату залишають не так і багато шансів у майбутньому, а отже, треба взяти по максимуму від співпраці із владою, допоки ще можливо. Не дарма ж Петро Симоненко так різко змінив своє ставлення до можливості співпраці із ПР у новообраному парламенті і почав навіть допускати участь в уряді (!), що позбавить комуністів решти аргументів проти критики у співпраці з режимом, на протиставленні якому вони будували свою кампанію.
Опозиція на завершення протестів під ЦВК ухвалила заяву, яка дасть їй змогу зберегти обличчя в ситуації розрізненості позицій лідерів «об’єднаних» щодо реакції на фальсифікації виборів. Наприклад, Анатолій Гриценко бравурно ініціював анулювання списків, а інші цілком слушно зауважували, що Партія регіонів від цього лише виграє, оскільки відмова від мандатів цього разу не забезпечила б розпуску парламенту, а відтак без опозиції у Верховній Раді влада могла за допомогою комуністів і мажоритарників просувати потрібні їй рішення.
Проте згода піти в парламент і відмовитися від своїх попередніх вимог, на захист яких вона мобілізувала людей, може мати негативні іміджеві наслідки, оскільки продемонструвала нездатність опозиції доводити до завершення свої «радикальні ініціативи». Йдеться про ефект покинутого поля битви до її початку, який можна пояснювати, але який складає однозначне враження неготовності опозиції до радикальних дій. Основний ризик полягає в тому, що це може стати символом втрати опозицією ініціативи, яку, звісно, можна спробувати повернути, однак це уже потребуватиме додаткових зусиль і сприятливих обставин.
У цих умовах влада, яка вичікувала, наразі перейшла від профанації «розслідування» порушень під час виборів, особливо на проблемних округах, до їхнього виправдання і легалізації. Чого варті останні заяви Пшонки про те, що левова частка звернень з приводу порушень не підтвердилася (читай – була вигадана опозиціонерами у власних вузькопартійних цілях), що дії «Беркуту» із силового захоплення ОВК №132 та вилучення протоколів у Первомайську на Миколаївщині були виправданими (і взагалі, мовляв, у майбутньому силовикам слід дозволити вилучати протоколи офіційно). Не виключено, що й кримінальна справа по 223-му округу насправді не є навіть спробою «публічного покарання», а всього лише наміром розслідувати справу так, щоб сховати «кінці в воду».
Читайте також: Нові обличчя Ради: «зірки», мафіозі, молодші брати
Утаборі «об’єднаних» уже розпочалися внутрішні суперечки, які активно підживлюються провладними коментаторами й експертами. Очевидне зростання невдоволення серед тієї частини бютівців, які лише зараз усвідомили масштаб програшу внаслідок союзу із Яценюком та іншими. Фактично колишня «Батьківщина» отримала на цих виборах майже втричі менше мандатів, аніж за результатами виборів 2007 року (разом із мажоритарними округами). Наразі опозиціонери розгублені, оскільки перед ними постало питання подальшої стратегії та питання, наскільки доцільно робити й надалі ставку на Яценюка як лідера до президентських виборів. Демарші Гриценка, Уколова засвідчили, що не всі будуть готові витримувати чинний формат ОО, тим більше, що вона уже давно втратила статус «єдиної опозиції» і шукатимуть шляхів дистанціювання від «генеральної лінії» партії.І різні групи впливу у владному конгломераті, кожна по-своєму, намагаються каталізувати процеси неконтрольованого розпаду.
Події під ЦВК переконують в тому, що опозиція не здатна вибудовувати ефективні стратегії протидії владі, принаймні наразі, недостатньою є координація зусиль, продуманість спільних кроків. Як наслідок суспільство щоразу бачить ілюстрацію на педальовану режимом тему неспроможності нинішніх опозиціонерів довести справу до логічного завершення. У разі, коли з помилок не робитимуться висновки й у новому парламенті, особливо з наближенням президентських перегонів, ця негативна тенденція лише поглибиться, опозиція може цілковито дискредитувати себе до виборів глави держави та довести відносини між собою до ситуації, коли війна на знищення в першому турі знову дасть шанс Януковичу, або його спадкоємцю в другому.
Врешті-решт, попри всю неоднозначність перебігу і результатів, вибори засвідчили, що країна входить у зовсім іншу політичну реальність, аніж та, яка існувала до дня голосування. Ситуація матиме чимало аналогій із періодом 2002–2004 років, але водночас не буде ідентичною їй.
Чинний режим має мотивацію ламати реальність під себе за будь-яку ціну, а опозиція – проблему чітко визначеного лідера, а найголовніше програми, які б мали консолідувати суспільство задля усунення режиму Януковича й активізації євроінтеграційного курсу. Проте все це відбувається на тлі процесу оновлення поколінь, який уже зайшов значно далі, аніж це було десять років тому, і який має проявитися під час чергового вибору парадигми розвитку, що постане перед країною.