Якби європейці могли взяти участь у виборах президента США наступного тижня, не було б жодного сумніву щодо переможця. Барака Обаму знову обрали б із великою перевагою в голосах. Але американці бачать усе по-іншому. І до фінішу вже так близько, що жоден із лідерів Старого світу не передбачить, із яким главою держави доведеться зустрітися через два тижні. Але вони точно знають, що хоч би хто став господарем Білого дому, йому доведеться знову мати справу з континентом, який дедалі сильніше переймається власним майбутнім та відносинами зі Сполученими Штатами Америки.
Усі закордонні держави хотіли б бачити в Білому домі саме нинішнього президента, якого вже знають. У них було чотири роки, щоб з’ясувати його характер, пристосуватися до лінії поведінки і зрозуміти пріоритети. З новим – усе доведеться починати з нуля: встановлювати особисті контакти, привертати його увагу до своїх проблем, а інколи й просто навчати азів зовнішньої політики.
Цього року занепокоєння з приводу Мітта Ромні навіть іще більше через його вплив на праве крило Республіканської партії. В очах більшості західних європейців республіканці – це політсила, що обстоює вкрай однобокий (а то й небезпечний) зовнішньополітичний курс. Наприклад, воєнний удар по Ірану, беззастережну підтримку Ізраїлю, конфронтацію з Китаєм і утвердження американської військової сили по всьому світу. Вони сподіваються, що у випадку обрання Ромні виявиться поміркованішим і прагматичнішим, ніж його передвиборна риторика, й поводитиметься як тоді, коли був губернатором штату Массачусетс. Але є і побоювання, мовляв, якщо республіканцям удасться взяти під контроль обидві палати Конгресу, то Рух чаювання вже не спинити. Тоді Ромні самому буде важко ігнорувати лінію, нав’язану його політсилою, яку європейці вважають екстремальною.
Однак це не означає, що Обама не дає приводів для тривоги. Він розчарував багатьох у Європі, як і багатьох своїх власних прибічників у США. Нинішній очільник держави бачиться надто раціональним, надто безстороннім і надто впертим, щоб завоювати необхідну підтримку Конгресу, а отже, не зможе проводити ключової лінії, від якої залежить не лише Америка, а й решта світу, а особливо свого економічного курсу. Водночас його вважають надто слабким або незацікавленим у деяких ключових царинах, де, на думку Європи, Сполучені Штати повинні демонструвати своє лідерство. Тут мають на увазі, зокрема, реакцію на Арабську весну та на близькосхідний мирний процес.
Європейці розуміють, що впродовж шести передвиборних місяців американські кандидати в президенти заклопотані внутрішніми питаннями та своєю власною електоральною кампанією, тож не можуть багато уваги приділяти зовнішній політиці. Але цього року питання переобрання лідера стоїть особливо гостро. І не через події у Вашингтоні, а тому що основні країни Західної Європи цілком зайняті кризою єврозони. Зазвичай очільники держав Старого світу намагаються відвідати Білий дім відразу після інавгурації нового президента у січні, особливо якщо змінюється команда. Але цього року вони, можливо, усе ще обмірковуватимуть непрості перемовини, намагаючись урятувати євро й не допустити дефолту в Греції. Наближення виборів у Німеччині означає, що до цієї події не буде прийнято жодних важливих рішень, і це змусить лідерів країн монетарного союзу всю увагу спрямувати на власні внутрішні проблеми саме тоді, коли вони мали б будувати нові мости через Атлантику.
Утім, хоч би хто оселився в Білому домі, західні лідери дадуть йому зрозуміти: Америка тепер мусить рішучіше демонструвати глобальне лідерство в економіці, якщо ми хочемо повернути її зростання й покласти край уже затягнутій кризі. Деякі політичні оглядачі в Іспанії та Британії, наприклад, навіть сподіваються, що перемога Ромні пришвидшить цей процес, бо він відразу знизить податки й заохочуватиме споживчі витрати, а це дасть поштовх економіці до нового підйому і допоможе іншим країнам дещо відійти від режиму суворої економії. У будь-якому разі переможець американських виборів повинен негайно взятися за проблеми національного бюджету, аби не допустити автоматичного зменшення видатків. Воно означало б, що державні витрати будуть раптово урізані, а це відразу може зупинити зростання економіки США й навіть зіштовхнути її назад у рецесію.
Новому президентові доведеться, крім того, набагато чіткіше сформулювати свою політику на Близькому Сході та в Афганістані. Уся Європа сподівається забрати війська із цієї країни, але хоче гарантії, що США зможуть діяти за його узгодженим графіком виведення, а крім того, ще й домовлятимуться стосовно продовження часткової військової підтримки після 2014 року. Інакше є підстави для побоювань, що Афганістан швидко порине в хаос і що всі загиблі там європейські миротворці віддали своє життя марно.
Іран також буде безпосереднім джерелом проблем. Якщо виграє Обама, залишається надія, що він усе ще зможе стримувати Ізраїль і перешкоджати будь-яким одностороннім нападам останнього, а може, й зуміє залучити Тегеран до переговорного процесу. Але все одно посилюватиметься тиск на президента (особливо якщо оберуть Ромні) з вимогами зробити щось радикальне, аби змусити Іран відмовитися від своєї ядерної зброї. Сирія теж дедалі більше непокоїть. У підтримці лівійських повстанців силами НАТО Обама відійшов на задній план. Чи залишатиметься він і надалі ще й осторонь сирійської проблеми? Європа сама не знає, що робити. Але інтервенція може виявитися неминучою, особливо якщо уряд Асада і далі перетворюватиме сирійські міста на міні-Сталінгради і провокуватиме Туреччину, члена НАТО.
Обидва кандидати зробили головним напрямком своїх президентських кампаній сувору позицію стосовно Китаю. Але Європі не потрібна нова холодна війна, цього разу з Піднебесною, а надто в час, коли змінюється керівництво КНР і нові лідери з усієї сили намагатимуться продемонструвати, що Вашингтон їх не залякає. Китай усе ще залишається ключовою умовою видужання світової економіки, попри сповільнення власного зростання. Європа хоче, щоб США знову зав’язали такі відносини з ним, за яких могли б переконати Пекін допомогти їй із її власними економічними проблемами.
До Росії в європейців ставлення неоднозначне. Західна Європа незадоволена зривом перезавантаження в американсько-російських відносинах і звинувачує в їх погіршенні Путіна. Але країни, які мають величезні інвестиції та економічні зв’язки з Москвою (наприклад, Німеччина), не бажають зриву відносин. Східна Європа та безпосередні сусіди РФ, попри те, хочуть від Америки набагато суворішої політики, щоб не дозволити путінському новому авторитаризмові знову зробити з Росії для них загрозу. І справді, деякі держави ЄС, як-от Польща, вважали б за краще, щоб переміг Ромні, коли це означатиме, що Вашингтон не панькатиметься з Путіним.
Такі традиційні партнери США, як Британія, активно співпрацюватимуть що з Обамою, що з Ромні. Для них головна причина непокоїтися – те, що жоден із них більше не зацікавлений по-справжньому Європою або НАТО, а основний фокус американської політики поступово зміщується в Тихоокеанський регіон. Це робило б залагодження єврокризи дедалі важчою справою, особливо для такої країни, як Британія, що розташована поза межами зони євро і стабільно віддаляється від повномасштабного залучення до ЄС. Сполучене Королівство завжди думало, що Америка може стати політичною та економічною альтернативою Європі. Хоч би хто зайняв Білий дім, зрозуміло одне: США ще ніколи не були настільки мало зацікавлені в Британії як у головному глобальному партнері.
Більшість західних урядів вважають, що Обаму буде переобрано з дуже незначною перевагою. Вони сподіваються, що це надасть нового імпульсу його стилю керівництва й навчить його ефективніше взаємодіяти з Конгресом. Але мало хто вірить, що наступні чотири роки будуть для Європи легкими, незалежно від того, який кандидат переможе на виборах 6 листопада.