Криза нині не залишає європейським політичним лідерам простору для фінансової творчості. Є два шляхи: ретельно оптимізувати витрати, як робить німецький канцлер Анґела Меркель, чи підвищити податки та перерозподілити фонди, щоб заохотити щоденне споживання, як анонсував Олланд.
Як кандидат у президенти, Олланд обіцяв, що податкова реформа торкнеться лише «багатих і дуже багатих». Насправді ж оприлюднені урядові проекти свідчать, що йдеться про кожного сьомого з десяти платників податків. Тим часом дуже багаті переводять активи за кордон чи навіть змінюють громадянство. Середній клас втрачає сподівання на можливість «поправішання» Олланда, а заразом і симпатії до нього.
Технологія класової ненависті
«Геть звідси, багатий дурню!» – такими словами газета «Ліберасьон» звернулася зі своєї першої шпальти до найбагатшої людини в Європі, француза Бернара Арно. У публікації йшлося про ймовірний запит останнього на отримання бельгійського громадянства. Примірник розпродався добре. Але часопис втратив за один день €600 тис. рекламних надходжень. Мільярдер позвався до суду. «Великому бізнесу стало незатишно у Франції, – пожалівся він в одному з інтерв’ю. – Ненависть до підприємництва знову на порядку денному».
Бернар Арно є власником групи LVMH – світового лідера з виробництва товарів люкс-класу, до якого, зокрема, належать відомі європейські та світові бренди: Christian Dior, Louis Vuitton, Guerlain, Henessy, Moët, Chadron, Château d'Yquem, Sephora. «Лише кризового 2011 року, коли всі скорочували та виганяли людей на вулицю, ми створили 3000 нових робочих місць», – ображено наголосив він у прес-релізі, який щедро цитувала преса.
Хоч би як боронився Арно від закидів у нелюбові до батьківщини, більшість його співвітчизників уважає, що запит на бельгійський паспорт поданий із фінансових причин. Він потрапив до тих 1500 осіб, які, згідно з нововведеннями Олланда, муситимуть платити 75% податку з річного прибутку.
«У Бельгії простіше і з податком на прибуток, і зі спадщиною, – пояснив Тижню економіст Кароль Дарі. – А власник LVMH – щасливий батько п’ятьох дітей. З кожної переданої у спадок частини своєї імперії в Бельгії він сплатить лише 2% її вартості. Натомість у Франції податок на спадщину становить 45%».
Бернар Арно непоодинокий у своїх бажаннях вивести з-під нового оподаткування виробничі й інші капітали. Як зазначає Ерік Верхег, автор книжки «Чи варто тікати з Франції?», відплив французьких капіталів за кордон у зв’язку з кризою єврозони розпочався ще в квітні того року. Однак із літа 2012-го, себто після парламентських і президентських виборів, на яких перемогу здобули соціалісти, процес посилився. «Французькі банки надсилають більше готівки за кордон, ніж дістають ззовні, – пише пан Верхег у статті для інтернет-видання «Атлантико». – Країна значно більше імпортує, ніж експортує. Французька готівка наводнює німецький та голландський ринки так само активно, як іспанська та португальська». Великі підприємства закривають філію за філією у Франції, щоби відкрити виробництво в державах із меншим рівнем податків.
«Бути приватним підприємцем непрестижно у Франції, – вважає Франк, власник комп’ютерної фірми. – Соціальні стереотипи заохочують недовіру до приватного власника. Важко зважитися на нові амбіційні проекти, позаяк знаєш, що збагачуватися в нашій країні майже непристойно. Хіба щось вдієш, коли сам президент відверто проголошує, що не любить багатих? Здавалося б, в умовах кризи варто заохочувати тих, хто створює багатство, розвиває виробництво. Але ж ні, нас усіх тягнуть донизу, у бідність. Відплив мізків навіть небезпечніший, ніж відплив капіталів. Наші фінансові таланти збагатять інші країни. А французькі міністри незабаром не матимуть тих, із кого стягувати високі податки».
Twitter замість зброї
«Я розгорну червоний килим для всіх французьких підприємців, які тікатимуть від завеликих податків», – пообіцяв прем’єр Великої Британії Девід Кемерон. У кожному жарті є лише частка жарту. За новими податковими правилами, французькі фірми можуть виявитися зобов’язаними в певних випадках платити до 60% з прибутку. Тоді як в аналогічних бізнес-ситуаціях у Британії передбачені лише 10%.
Але французький бізнес без бою не складає зброї. Цими днями власники малих і середніх підприємств організували кампанію протестних перепостів на Twitter. Вона була доволі ефективною – уряд несподівано відступив та відмовився від задуму знімати високий податок на кожному перепродажі невеликої фірми. «Нас хочуть обідрати до останнього пір’ячка», – зазначалося в одному з перших постів, що закликав до протидії заходам уряду. Звідси бунтівних володарів приватних фірм прозвали «голубами».
Як податкові новації соціалістів впливають на рейтинги нового президента? Однозначно проводити паралелі, мабуть, не варто. Такого різкого від’їзду заможних людей, як 1981 року, коли у Франції було вперше обрано президента-соціаліста Франсуа Міттерана, не відбувається. В умовах кризи жодний європейський уряд не додає у своїй популярності. Однак якщо економічну політику Олланда підтримують, за результатами опитувань BVA/Aviva, трохи менше 44% французів, то в британського прем’єра Девіда Кемерона кількість прихильників сягає 47%, а в Анґели Меркель – аж 53%.
«Про це не пишуть у пресі, але на ринку елітної нерухомості здійнялася маленька паніка, – розповіла Тижню Сандрін, власниця паризького агентства з нерухомості. – Квартири вартістю понад €1 млн за кілька місяців упали в ціні на 5–7%. Пропозиція перевищує попит. Багатії пакують валізи».
Сандрін розповіла, що, коли встановили нові податки, буквально протягом тижня на продаж виставили не менше 400–500 елітних паризьких квартир. На її думку, це відповідь успішних підприємців новому президентові. «Їдуть не лише рантьє, що живуть із капіталу, накопиченого попередніми поколіннями. Кращого застосування своїм здібностям шукають за кордоном молоді, активні й винахідливі».
Ціна питання
Проблема така серйозна, що французький Сенат замовив спеціальне дослідження про вартість відпливу капіталів з країни. Результати були оприлюднені чотири місяці тому. Згідно з розвідкою, з 233 тис. французів, які виїздять працювати за кордон, 65 тис. ніколи не повертаються. Йдеться насамперед про освічених, дипломованих і найзаповзятливіших. Понад половина з них прямує до Бельгії та Швейцарії. Решта намагається облаштуватися в Нью-Йорку та Лондоні, в Канаді або Сінгапурі. «Серед аргументів, які французи найчастіше називають, щоб пояснити свій від’їзд, – відсутність майбутнього та високі податки», – розповів один із адміністраторів Сенату.
Від’їжджають люди, а також змінюють місцезнаходження і центральні офіси французьких фірм, шукаючи меншого податкового навантаження. Нині минуло замало часу, щоб робити глибокі висновки. Втім, зрозуміло одне: приватний бізнес не любить працювати лише на загальне благо, тим більше в умовах глобалізації. Конкуренція у приватному секторі дедалі більше набуває планетарного масштабу. Одержавлена економіка й у розвиненій країні не забезпечує змагальності.
Подейкують, Олланд не має виходу, він «поправішає». Якщо не з власної волі, то під тиском обставин. Утім, коли це станеться? І чи повернеться потужний французький бізнес, коли найкраща паризька нерухомість тим часом буде продана російським олігархам, арабським шейхам чи китайським фабрикантам широкого вжитку?