Ґреґор Даллас про примарність повоєнного миру та панорамну історію

Історики, що пишуть про національні історії (подібно до фахівців із захворювань лівого вуха), можуть добре пояснити логіку світової війни у своїх країнах, однак ширшого її розуміння у них бракує. Ґреґор Даллас – поборник панорамного підходу, який виявився значно ефективнішим у віднайденні причиново-наслід­кових зв’язків. Тиждень поспілкувався з істориком незадовго після виходу українського перекладу книжки «Примарний мир» («Темпора»), яка викликала жваву дискусію в Європі.

У. Т.: Чи не могли б ви коротко представити книжку «Примарний мир» українським читачам?

– Це третя частина моєї трилогії під умовною назвою «Війна і мир», яка аналізує перебіг трьох найбільших європейських воєн аж до укладення миру. Перші дві частини були присвячені Наполеонівській війні та Першій світовій. «Примарний мир» – про Другу світову. Усі три книжки показують, що для кращого розуміння повоєнного майбутнього значно важливіше закінчення війни, аніж початок, хоча історики більше зосереджуються на причинах. Будь-хто може розв’язати її. Достатньо мати пістолет або бомбу. А ось завершити може тільки геній. Найжахливіші моменти у всіх війнах наставали в останні місяці перед їхнім закінченням, часто зовсім непередбачувані.

У випадку Другої світової хвиля насилля спричинила зустрічні хвилі, припливи, відпливи та підводні течії. Усе це тривало ще довго після неї. Звідси і підназва: «Незавершена війна». Сталін ніколи не вважав країни Заходу союзними. Партизанська війна, яку підтримували комуністи на Заході, була націлена як на нацистів, так і на західних союзників та місцеві рухи Опору. Можна вважати, що Друга світова завершилася аж 1990 року, коли об’єдналася Німеччина і були усталені нові кордони у «старому світі».   

«Примарний мир» дає можливість збагнути логіку дій Європи під час цих ключових моментів. Можна побачити, наскільки взаємопов’я­заними були військові рухи, політика, дипломатія та культурне життя всього континенту. 

Книжка побудована на низці порівнянь: Париж і Варшава, Лондон і Вашингтон, Москва та Берлін, щоб читач міг побачити, як день за днем, година за годиною розгорталися події. Це просто епос, кривавий і жахливий, але й величний водночас.

Українські читачі мають відчути весь трагізм, як ніхто інший, оскільки ваша країна побудована на історичних фронтах та конфліктах. Чи вже настав мир? Українці можуть відповісти на це запитання краще, ніж інші.

У. Т.: Які нові аспекти Другої світової висвітлено у цій книжці?

– Найбільша інновація – концентрація саме на переході від війни до миру. Більшість істориків завершують свої праці кінцем Другої світової, а холодна війна – це вже тема інших досліджень. Такий підхід неправильний. Тільки той, хто добре обізнаний з усіма внутрішніми перипетіями війни, зможе зрозуміти, що було потім. Навіть сьогодні наслідки війни тяжіють над Європою.

У. Т.: Які моменти Другої світової унеможливили мир?

– Нездорові відносини між Сходом і Заходом починаються з пакту Молотова – Ріббентропа. Аж до відкриття другого фронту 1944 року ключові події відбувалися на російському театрі бойових дій, який відігравав майже ту саму роль, що й Західний фронт у Першій світовій. Саме тут стає зрозуміло, що Європа – це півострів.

Східний фронт Другої світової та Західний Першої світової були S-подібними. Тому червоні спочатку прорвалися на півдні, а потім на півночі. Застиглий S-подібний фронт перетворився на залізну завісу 1947-го.

Сталінград не був настільки вирішальним моментом, як це описано в багатьох книжках. Німці вже перед ним втрачали сили, і Сталінград був наслідком, а не причиною поразки. Справжній перелом настав після танкової битви під Курськом 1943 року. Саме тоді стало зрозуміло, що совєти можуть завдати поразки Заходу без допомоги німців. Розгорнулася партизанська боротьба. Багато прийомів холодної війни почали застосовувати ще тоді, після Курська в липні 1943-го.

У. Т.: Ви пишете, що 19 серпня 1944 року – це важливіша дата, ніж висадка в Нормандії. Чому?

– Саме тоді війна стала більш політичною, ніж мілітарною. У суботу 19 серпня західні союзники таки пішли з Нормандії на схід, щоб відсунути якомога далі залізну завісу. У суботу в Парижі вибухнуло комуністичне повстання, але саме тоді до Франції прибув генерал де Голль і перебрав на себе владу. Того самого дня зірвалася американсько-британ­ська співпраця після бурхливої наради в Монтгомері, й американці кинулися на німецькі позиції, повторюючи помилки 1918-го. Вони керувалися політичними міркуваннями і знехтували мілітарними: хотіли першими захопити Берлін. У ті самі вихідні Москва змінила тон союзника в холодній війні й підтримувала тільки комуністичні рухи Опору в Європі, провокуючи громадянські війни. Тоді ж фельдмаршал фон Клюґе почав організовувати антигітлерівський путч. Його звільнили тієї самої суботи, і він покінчив із собою. Тому 19 серпня надзвичайно важливе. Інші історики ніколи не зіставляли цих фактів.

У. Т.: Чи є щось спільне в Наполеонівських війнах, Першій та Другій світових?

– Звичайно, є. Те, що Європа – це півострів, надає війнам однакової структури. За формою країни звужуються на заході. Тому якщо хтось атакує зі сходу, то може потрапити в оточення. Росія відіграла вирішальну роль у всіх трьох війнах, тому що це основа півострова, порівняно з іншими дуже широка. Вона долучилася до європейських воєн тільки в XVIII столітті, але відтоді впливає на хід усіх мілітарних кампаній.  

Європейська «коаліційна» дипломатія була популярною 1815 року. Її кульмінація – Віденський конгрес. 1918-го сталося зовсім протилежне. Німеччина та Росія цілковито розпалися і дезінтегрувалися. Паризьку мирну конференцію я вважаю (наперекір більшості істориків) тріумфом дипломатії. Вона мог­ла бути успішною, якби її рішень дотримувалися. Усе знищили дві інші конференції в Рапалло та Локарно. Вони усталили західні кордони Німеччини, але дали змогу переглянути східні (згідно з таємними угодами між СРСР та Веймарською Республікою). Тобто Нацистсько-радянський пакт 1939-го де-факто почав діяти ще в 1920-х роках. Елі Алеві писав у 1930-х, що Перша світова «прийшла зі сходу». Це тим паче стосується Другої світової.

У. Т.: Сьогодні написано багато книжок про Другу світову. Чи можна вважати цю тему цілком висвітленою?

– Думаю, «Примарний мир» відкрив шлях для нових досліджень. Ця книжка засвідчила, що аналізувати війни з перспективи всієї Європи – досить плідний підхід. На жаль, національні історії нині надалі популярні. Можна часом почути: «Уже нічого досліджувати у Другій світовій». З погляду національних історій це, можливо, й правда.

У. Т.: Чи повинна історична книжка бути хорошим наративом?

– Професор Лоренс Стоун під враженням від сухого та абстрактного стилю Школи анналів часто казав про необхідність «відродити наратив». Хороший наратив – це справа вродженого таланту, яким не всі історики можуть похвалитися.

Звичайно, велика історія велика тому, що будується на наративі найвищого рівня. Ці поняття невіддільні. Два провідні історики ХІХ століття Жуль Мішеле та Томас Карлейль також чудові музиканти. Найкращі історики мають музичний слух. Це допомагає відчути ритм історії. Вони володіють також ритмом власного речення: знають, на чому наголосити і де зробити паузу.