Переважна більшість аудиторії чула про Найджела Кеннеді та його основну професію, хтось, певно, знав про його схильність до епатажу, але лише ті, хто бачив його фото та відео раніше збагнули, що сталося потім. На сцену дивною ходою вийшов 56-річний панк. На ньому були зношені кросівки, брудні штани, футболка англійського футбольного клубу Aston Villa, на яку він начепив чорний сюртук із порваним рукавом та кількома латками. Зачіска, за якою його впізнають майже протягом усієї його кар'єри, додає індивідуалізму. У руках він абияк тримає скрипку.
Пробігається попід сценою, вітаючись на свій манер з людьми у першому ряді, комусь з жінок цілує ручки, нарешті, зі щасливою пикою, каже напівп'яним голосом: «Ви всі такі неймовірні». Але вже через кілька хвилин його веселих балачок раптом стає тихо і майже божественно звучить сольна прелюдія Баха.
Що варто знати про англійського скрипаля Кеннеді? Він був вундеркіндом та навчався у школі самого Єгуді Менухіна, продовжив навчання у нью-йоркській Джулліардській школі; оскільки змалку окрім класики захоплювався і джазом, це захоплення знайшло повноцінне втілення у Нью-Йорку. Тим більше, що у 16 років він грав на сцені Карнегі Хола разом із легендарним джазовим скрипалем Стефаном Граппеллі, за його ж особистим запрошенням.
Записуватися Кеннеди почав у доволі зрілому віці, втім, вже другий його альбом – «Пори Року. Антоніо Вівальді» 1989-го продався накладом понад 2 млн., зробивши скрипаля найбільш продаваним академічним музикантом в історії. Це дало йому ті славу та статус, що він їх має й сьогодні, і які дозволяють йому робити що заманеться і коли заманеться – байдикувати, виконувати і записувати не лише класику на свій смак, а й власні версії музики Джимі Хендрикса або The Doors, вправлятися у музиці клезмер, пити по джазових клубах, виконуючи відповідну музику, заявляти про те, що курить канабіс «задля більшої креативності», підтримувати рідний футбольний клуб Aston Villa та бути тим, кого одні обожнюють, а інші у рівній мірі ненавидять. Багато хто критикує Кеннеді-класика, але тут існує багато думок, які перекреслюються фактами: величезну купу професійних нагород та титулів Кеннеді отримав далеко не за свій панківський чубчик.
«Зараз прозвучать прелюдія ре-мажор та соната ля-мінор, ну, знаєте, фуга, ларго і всяке таке Йогана-Себастьяна Баха». Втім, на його слова покладатися не можна. По-перше, він постійно плутався у назвах, а по-друге, якщо грати Баха без нот (а їх не було взагалі), то спокійно можна випадково підхопити частину іншої мелодії і продовжувати її. Не виключено, що це й трапилося на тому чи іншому етапі. Проте, першу прелюдію він зіграв соло за канонами жанру. Другу тему почав вступом разом із тріо – за настроєм чи то ніжними варіаціями на Хендрикса, чи то чимось іншим, мелодично схожим на ранній психоделічний рок. Тріо незабаром вщухло і «панк» зіграв Баха – повільно, на піаніссімо… це були одні з найпронизливіших хвилин усього довгого концерту, що показали не вправність, а музичність Кеннеді. Усі гуртом продовжили чимось дуже ірландським за духом, в чому згодом знову проявився Бах. Так, це таки була повна Соната №2 Ля-мінор: граве, фуга, анданте, аллегро чи як там «за наукою» це написано?
«Чи хочете ще Баха на завершення першого відділення? Так? Тоді ми вам заграємо Концерт для двох скрипок. Втім… скрипочка в нас одна. Знаєте, в Британії нині фінансова криза – бюджетів бракує». І вони вчотирьох врубили. Спершу це таки був той Концерт, потім музиканти зривалися в імпровізації (навіть гітаристові дали пограти), час від часу знов поверталися до бахівського тексту, але Найджела повсякчас збивало з праведного шляху: іноді у його скрипкових надтехнічних поливонах можна було почути ранніх Mahavishnu Orchestra або несамовитого Френка Заппу. Іноді здавалося, що об скрипку можна прикурювати сигарети. Втім, у цьому карколомному бойовику Кеннеді жодного разу не втратив відчуття музики та часу/ритму.
Щиро кажучи, було трохи лячно за душі та свідомість деяких пуристів від класики, людей, котрі присвятили себе академічній музиці, і «прийшли на класичний концерт». Раніше вони лише із теорії та історії знали, що за часів Баха імпровізація вважалася за норму. Тепер деякі з них, можливо, вперше побачили теорію на практиці. Вкрай символічно Кеннеді завершив перше відділення ірландською піснею початку ХХ ст. «Oh Danny Boy», яку дуже часто використовують як поховальну.
«Ну а тепер ми підемо пошукаємо пивка» –оголосив скрипаль, натякаючи на антракт…
Нинішній квартет Кеннеді сформований з польських музикантів: прекрасний контрабасист Ярон Ставі, барабанщик Кшиштоф Джєджіч, котрому для функціонування вистачає й одного барабана та гітарист Ярек Смєтана – один із, якщо не найлегендарніший джазовий гітарист Польщі (втім, цей факт мало хто зауважив, адже Смєтану звикли більше бачити не з акустикою, а з електрогітарою на чолі власних колективів). Чому саме польські гудці, мабуть, не дивно: Кеннеді давно мешкає між рідною Британією та Краковом, де живе його дружина Аґнєшка, містом, в яке скрипаль закохався. Власне, по краківських клубах Кеннеді і знайшов своїх колег.
Хоч програма концерту називалася «Bach meets Fats Waller», стало зрозуміло, що Бах із Воллером зустрілися, лише тоді, коли хлопці таки надибали пиво. Втім, «зустріч» відбулася і без Кеннеді: піаніст Воллер, не менш відомий як джазовий органіст, кажуть, часто-густо полюбляв виконувати Баха. Видатний музикант та композитор, основна слава якого припала на 1930-ті, Фетс Воллер – один з найулюбленіших джазменів самого Кеннеді та й майже кожен, хто цікавиться джазом, так чи інакше чув його пісні. Як і майже весь джаз 1930-х, музика Воллера була одою хорошому і веселому життю. Якщо зважити на 40-хвилинний антракт і те, що потім зазвучала зовсім інша музика, то відчулося, що ти ніби побував на двох різних концертах. Один – у рок-філармонії, другий – у прокуреному казино чи клубі.
Кеннеді вийшов на сцену з пляшкою чеського пива: «Ми його таки знайшли», – радісно повідомив він, відсьорбнувши. І нехай навіть це не вводить в оману українську публіку: жодної неповаги – останні багато років, це, мабуть, одна з фішок антисоціальної вистави Найджела Кеннеді. Адже навіть якщо це все справжнє і від серця, це все одно шоу.
Вони заграли у стилі gypsy jazz. Його розквіт теж припав на 1930-ті, тому за відсутності рояля це було найоптимальнішим стилістичним вирішенням п'єс Фетса Воллера. І хоча в цьому свінгу з гітарою, контрабасом та єдиним барабаном все одно царювала скрипка, це вже був єдиний джазовий ансамбль. Циганьский джаз звучав не брудно та дещо кострубато, як у класиків, а плавно і наближено до сучасності – пісні набули певного лоску. Техніка Кеннеді (а техніка це не лише швидкість, хоч тут він заграв ще швидше та несамовитіше, аніж у першому відділенні) навіювала думки, що сьогодні серед джазових скрипалів у цьому straight-ahead («квадратно-гніздовому) в напрямі не знайдеться рівні Найджелові. Щільне, повне, багате звучання його скрипки разом з ансамблем викликало відчуття якогось комфорту, при тому, що дуже часто музиканти мали на меті саме позбавити цього комфорту. Тому цю програму можна спокійно назвати «авторським прочитанням» класичних джазових пісень. Хоча, за формою вони запропонували не більше ніж ортодоксальний джазовий підхід, в кожній композиції імпровізує майже кожен учасник, а лідер – вдічі більше за решту. Тому увесь Воллер умістився у чотирьох композиціях: «How Can You Face Me», «Goin' About», «Viper's Drag» та «I'm Crazy 'Bout My Baby». Жодна з них не належить до найбільших хітів композитора. У інших країнах квартет виконував відоміші пісні, що свідчить про розлогий репертуар цієї програми.
Потім вони чомусь майже у тому ж стилі зіграли “So What” Майлза Девіса. Навіщо вплутувати тему, написану на 30 років пізніше і котра заїжджена у джазових колах, залишилося загадкою. Але на цьому не скінчилося. На запрошення скрипаля на сцену піднялася гобоїстка Гордана Йосифова-Недельковська. Він зізнався, що спершу вони хотіли виконати той самий двоголосий концерт, але їм не вистачило репетиції (в інших країнах Найджел залучає до концертів молодих колег за першої ліпшої нагоди), тому вони зіграли македонську пісню, а також його власну «Melody in the Wind».
Дівчина трохи соромилася і зірковості партнера, і зливі компліментів, якими він її обливав, але впоралася нормально. Після цього Кеннеді, пустуючи, зіжмакав папірець з нотами (єдині ноти за весь вечір на сцені були тільки у його гості) та жбурнув його діточкам, котрі вовтузилися попід сценою. Нібито насамкінець він «забацав» румунський «Чардаш», до котрого вплів «Очи черные» та єврейські мотиви, а також власну імпровізовану мелодекламацію.
Цим базаром-вокзалом Найджел пожвавив значну частину напівсонної аудиторії – всі втомилися від довгих чекань та овацій. Ну, ніби і все… Але й того замало. Наостанок він, аби довести свою мультикультурність, забажав виконати бразильську пісню, назви якої, звісно, не пам'ятав. І якщо щодо драматургії та тривалості виступу це вже видавалося занадто, перші ж ноти довели зворотне… Або ж головне: навіть після балаганного угару Кеннеді вмить перетворюється на тонкого лірика з бездоганним звуком і розумінням складної гармонії. Цієї тихої, повільної «колискової» варто було дочекатися, хоча на дворі пізно, аби доповнити для себе портрет скрипаля та просто насолодитися.
Любителям класифікувати та розставляти явища по поличках не заздрю: Кеннеді не впишеться до жодної, він – суцільний парадокс. І це теж одна зі значних частин його екстравагантного таланту.