Вона не включала всю сукупність населення українських земель; ішлося насамперед про козаків (як реєстрових, так і січових, низових), покозачену шляхту, духовенство та певну частину городян (передусім із тих міст, що традиційно мали Магдебурзьке право).
Проект Хмельницького
Цей ранньомодерний національний проект, як модно називати такі історичні явища, не був чимось унікальним: на польських землях, скажімо, ще раніше заіснувала «шляхетська нація», що мала чималі права і свободи, які споріднюють її з сучасними національними утвореннями. Втім, серед етнічних поляків Речі Посполитої до шляхетського стану належало близько 20% населення (хоча часом шляхтич той не мав нічого, крім хати, коня й шаблі та орав землю так само, як і мужик-хлоп); крім того, було духовенство та городяни, отож тогочасна польська нація не виглядала якимось суто «верховим», елітарним утворенням.
Відтак у тогочасному контексті війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як одна з європейських ранньобуржуазних національних революції, на кшталт Селянської війни у Німеччині чи повстання ґезів у Нідерландах. Адже під час Хмельниччини відбулося, крім усього іншого, швидке зростання ранньонаціональної самосвідомості козацько-шляхетської еліти Гетьманщини. Якщо на початку Богдан Хмельницький та його оточення ставили на меті виключно вольності свого стану, то надалі спершу як ідеологічний супровід козацьких вимог до короля Речі Посполитої, а потім уже як основна державно-політична вимога зазвучала ідея кордону між Козацькою державою і Польщею «як за давніх князів руських», тобто західніше Львова і Холма (при цьому східний кордон мав проходити за Путивлем).
Так само і сам факт свого існування Гетьманщина, спираючись на ідеологічні концепції київських книжників 1620-х років, почала виводити від «руських князів». Ймовірно, що логіка боротьби за незалежність мала б у підсумку поширити статус членів нації практично на всі версти населення (як-от у Нідерландах чи Англії) вже через кілька десятиліть (не випадково Хмельницький постійно звертався до селянської маси, заграючи з плебсом і залучаючи більші сили для боротьби з ворогом, отож лібералізація відносин селянської залежності, переведення їх у принципово інше правове поле, ніж це було у першій половині XVII століття, були би цілком закономірними), але так не сталося. Вимушене приєднання Козацької держави до Московського царства, яке відставало від європейських сусідів у своєму розвитку на кілька століть, являючи собою щось на кшталт азійських деспотій, істотно загальмувало, хоча й не цілковито зупинило розвиток «козацької нації».
А будь-яка нація за своєю сутністю істотно відрізняється від етносу тим, що в неї більш чи менш органічно входять вихідці з іноетнічних спільнот, котрі роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. Входження за принципом асиміляції можливе, хоча й не завжди, і на етнічному рівні, тільки тоді йдеться про відмову від власних звичаїв, мови, релігії на користь іноетнічних. Коли ж ідеться про національну спільноту, то така відмова не обов’язкова, можливі повне і неповне набуття нових соціокультурних рис, а тому й говориться про «політичних членів такої-то нації», у нашому випадку – про «політичних українців».
Хто перший
То ж з якого часу можна говорити про появу «політичних українців»? Чи то з другої (а, може, й першої) половини ХІХ століття, коли формувалася так звана «модерна українська нація», чи з першої половини XVII століття, коли на європейську політичну арену вийшла «козацька нація», коли заговорили про Україну як державне утворення й територію від Вісли до Дону?
Читайте також: Коли з’явився політичний українець
Бо ж хто такі, зрештою, були ці знакові особистості з «недостатньою», або й зовсім «відсутньою», якщо вжити термінологію деяких ультрапатріотів, українською кров’ю, що зіграли таку визначну роль у становленні «козацької нації» та Patria Cosacorum, позначеної у ті часи на європейських мапах? Беру тільки найбільш, мабуть, знаних, як-от Петро Могила (виходець із молдавського княжого роду) і Пилип Орлик (походив із чеських баронів), поляк Станіслав Мрозовицький (Морозенко) і юдей Марко Маркович (Аврамович)? Чи були то перші «політичні українці», а чи просто українізовані вихідці з інших народів та представники змішаних сімей зі змішаною культурою? Чи, може, йдеться про винятки, які завжди тільки підтверджують правило?
Всі по порядку
Щоби не бути голослівним і не нав’язувати читачам абстрактних висновків, пропоную здійснити прогулянку сторінками унікального видання – гросбуху вагою понад два кілограми, який зветься «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (автор-упорядник В.В.Кривошея, К.: "Стилос", 2010). На сьогодні це – найбільш повне зібрання інформації про тисячі осіб, котрі належали до старшини доби державного існування «козацької нації» – чи в незалежній, чи в автономній формі.
Цей зведений список української козацької старшини відкривається… ким би ви думали? Аж чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо). А оскільки козацькі прізвища зазвичай фіксували чи то «цивільний фах», чи то характер, чи то походження їхніх носіїв, то висновок напрошується сам…
Ідемо далі. От персонаж із цікавим у плані етнічного походження прізвищем – Албанез Іван, гадяцький полковий обозний.
А ось типово московитське прізвище та ім’я – Алфьоров Кузьма, сотник Почепської сотні Стародубського полку, за часів Мазепи. І син його, й онук – серед козацьких старшин. А ось ще один Алфьоров – Роман. Його сини були козаками Глухівської сотні. Чому б не бути вихідцям з Московії українськими козаками? І справді – у списках чимало Москаленків, причому й у першій, й у другій половині XVII століття, не кажучи вже про XVIIІ століття, а ще у ті часи зафіксовані й прізвища Московченко, Московський…
Звичайно, тут чимало і польських шляхтичів, точніше, шляхтичів-поляків. От Станіслав Кохановський – шляхтич, спершу козак Чернігівського полку, потім – полковий сотник, потім – наказний полковник чернігівський під час Хмельниччини. А ось Яків-Михайло Станіславович Барановський – шляхтич гербу «Равич» Краківського воєводства. За часів Мазепи був осавулом полковним київським, потім – отаманом городовим козелецьким. У списку старшини бачимо і його дітей та онуків. А ось інший Барановський – Пантелеймон – покозачений шляхтич гербу «Остоя». Покозачені шляхтичі польського походження, ясна річ, приймали православну віру, так само, як і вихідці з інших етносів. Бо ж тодішнє суспільство – у відповідності до норм свого часу – не надто толерувало іновірців, хоча в українських землях і жило їх чимало. Але «козацька нація» мала бути гомогенною – хоча йшлося про гомогенність релігійну, культурну, а не етнічну.
Ідемо далі. Леон Пілатович – з польського шляхетства, прізвище – Пілат. За Мазепи переселився у Стародубський полк, згодом став значковим товаришем. Сини його й онуки обіймали різні старшинські посади, але не вище сотника. Ян Кголомбецький – сотник седнівський у у другій половині XVII століття. Маємо й уродженого шляхтича Луку Глембоцького-Голубовського, значкового товариша Стародубського полку, батько якого з Речі Посполитої перейшов до Гетьманщини. А от Олександр-Михайло Казимирович Скаржинський – литовський шляхтич, закінчив Оршанську академію, у 1737 році був призначений сотником полковим лубенським, а за «воспріятіє віри православної і за ревностні служби» отримав маєтність у Чорноуській сотні. Його сини обіймали різні старшинські посади у козацьких формуваннях Гетьманщини.
Маємо серед старшини й знатного вихідця з Балкан. Родіон Думитрашко-Райча у 1665 році вийшов з Валахії на Брацлавщину із загоном у півтисячі шабель. Невдовзі став полковником брацлавським, потім переяславським, і навіть якийсь час був наказним гетьманом. У списку значаться ще аж 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками (дітьми, онуками й правнуками) цього полковника. Це далеко не єдиний волох чи молдованин. Горонескул Микола. сотник сорочинський Миргородського полку, «залишив своє отечество в землі Мултянській», як було написано у документах, і перейшов в Україну. Його син Андрій став значковим товаришем того ж таки Миргородського полку. Кицеш (Волошин) Опанас – сотник ковалівський. Сандул-Стуров Олександр – волох, котрий у другій половині XVII століття став козаком. Брав участь у багатьох походах, спершу як полковий осавул, потім – сотник полковий миргородський.
Є у списку кілька старшин із красномовними прізвищами «Болгар» та «Болгарин». Це – XVIII століття, коли чимало люду з Балкан мусило тікати від османських утисків. Хтось прибився й до українського козацтва…
Іван Малеєв – значковий товариш Ніжинського полку. Судячи з прізвища, мав болгарські чи тюркські корені.
А далі – родоначальний знаменитої династії. Гаврило Милорадович як сербський полковник прибув до Гетьманщини у 1713 році. У 1727 році став полковником гадяцьким. Його брат Михайло обіймав цю посаду з 1715 року і до смерту в 1726 троці. Їхній батько Ілля з братом Михайлом також прибув із Сербії в той самий час, був гадяцьким полковим хорунжим, потім – сотником грунським. Чимало Милорадовичів перебувало на різних старшинських посадах – аж до скасування Гетьманщини. Сербин Войца-Василь – інший виходець із Сербії. Сотник золотоніський Переяславського полку, потім – полковник. Було чимало інших Сербиних та Сербиновичів, один із яких став навіть полковником лубенським, але це не родичі Войци-Василя.
Присутні у списку козацької старшини й греки. Полковник миргородський Василь Капніст та сотник уцтавський Дмитро Ламан – з тих греків, що переселилися до Гетьманщини на початку XVIIІ століття. Андріяш Малаша – грек, перейшов у Гетьманщину з дружиною та дітьми у 1706 році. Полковник охочекомонний компанійський, троє його синів й онук – серед списків української козацької старшини. А ось Тернавіот Петро Стерієвич – син війта ніжинського. У цьому місті справді у ті часи жили грецькі сім’ї…
Є у списку і такий собі Бідерман – капітан німецької піхоти чигиринського гарнізону. Перейшов на бік гетьмана Петра Дорошенка, ставши «капітаном гвардії Дорошенка», командував двома тисячами сердюків. А осавул Фрідріх Кенігсеп – один з організаторів оборони Батурина у 1708 році. Тоді ж і загинув. От вам й іронія історії, про яку говорив Геґель: осавул Фрідріх Кенігсеп організовував оборону столиці Гетьманської України, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. То хто з тих двох справжній українець?
Ясна річ, що у старшинському списку наявні Лейби та Лейбенки, а також Жидецький, Жидкевич і Жидченко. Деталі їхніх біографій невідомі. Проте відомі колоритні подробиці життя іншого тогочасного персонажу. Це такий собі Антін Крижанівський (єврейське ім’я Мошко). Служив у рабина Білої Церкви, потім перейшов до Медведівки, де одружився з племінницею місцевого орендаря. Прийняв християнство. Зробив кар’єру у Миргородському полку, ставши сотником глинським. У 1756 році призначений полковником Першого компанійського полку. У 1761 році від Петра ІІІ отримав чин бригадира. Полковник гадяцький з 1762 по 1772 роки.
До речі, Троцький – це питоме козацьке прізвище. У списку аж 21 Троцький. І це ж тільки старшина, тут немає рядових козаків!
І, нарешті, Габріель Гуринович – сотник менський Чернігівського полку. Можна тільки здогадуватися, звідкіля занесло його до України у другій половині XVII століття, де Габріелями називати дітей тоді якось не було прийнято, та і в Польщі, Литві чи Молдові – також…
А ось Іван Шангирей – полковник корсунський. До речі: молода поетеса родом з Одеси Ганна Горенко на початку ХХ століття вирішила розірвати зі своїм українством («не люблю мову», говорила вона у зрілому віці) і взяти псевдонім на честь ординського хана Ахмата, котрий начебто був її предком. Але… У реєстрі козацької старшини знаходимо Герасима Ахматова з Ніжинського полку. Так що Анна Ахматова мала цілком українське козацьке прізвище – знову жарти згаданої вже іронії історії…
Свідомий вибір
А тепер маємо дати відповідь на запитання: чи й справді можна назвати ці понад сотню, а то й дві козацьких старшин (а якщо взяти рядових козаків, то, рахунок, вочевидь, піде на тисячі) «політичними українцями»? Як на мене, і так, і ні. Звісно, вибір на користь козакування був вибором політичним (а ще й релігійно-світоглядним, оскільки вимагав переходу у православ’я тих, хто не був охрещений при народженні як православний християнин). А водночас йшлося про швидке (здебільшого вже у першому поколінні) перейняття українських звичаїв та мови у хатньому побуті, про родичання зі «старою» козацькою старшиною тощо. Іншими словами, численні «політичні українці» швидко розчинялися у «козацькій нації» та зливалися з нею.
Пізніше ж поняття «політичного українця» набуває дещо іншого, ближчого до сучасного змісту. Ось як окреслював проблему належності до українців 1917 року (коли вона гостро постала як практично-політична) голова Центральної Ради, історик і соціолог Михайло Грушевський: «Хто може бути українцем, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям – товариш і земляк. …Ті, що пристали до українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час… Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до українців в різних часах і вважають себе українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови».
Зверніть увагу: нащадків отих старшинських козацьких родів та пізніших асимільованих вихідців з іноетнічного середовища Грушевський включає до числа власне українців (а й справді: хіба Максим Рильський чи Дмитро Антонович – то хоч на якусь частку їхнього єства «політичні українці»?).
І взагалі – під час перепису в Російській імперії 1897 року були дві позиції, за якими вирізнялася належність до українців – мова та віросповідання. Всі православні, чия рідна мова фіксувалася як «малоросійська», вважалися тоді (і цілком справедливо) просто українцями. Хоча траплялися й «українофіли» – серед старших поколінь, ті, хто мав українські сентименти, але розмовляв удома польською чи російською.
Власне ж «політичні українці» – це вже діти новітніх часів, доби революцій та змагань за свободу, ті, хто приставав до боротьби за свободу України попри своє не надто українське етнічне коріння. І тут має йтися не тільки про Арнольда Марґоліна чи Сергія Дельвіга, а й про сотні, якщо не тисячі, рядових діячів української справи і вояків українського війська. Скажімо, Юрій Горліс-Горський у «Холодному Ярі» пише, що повстанці під час своїх рейдів до степу охоче приймали молодих німців з таврійських колоній, то було «певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю».
Отож, якщо підбити підсумок, то маємо появу «політичних українців» у часи козаччини і формування «козацької нації», але тоді йшлося про асиміляцію осіб іноетнічного походження передусім за релігійною ознакою; і тільки з кінця ХІХ й особливо з початку ХХ століття «політичним українцем» стало можна вже бути, не змінюючи релігійну віру та культурні традиції.