Цьогоріч на горі Щекавиця було презентовано двотомову «Книгу книг», яку київський автор Олексій Олександров писав 27 років. Для презентації на стрімку історичну київську гору витягли фортепіано. Подальша доля інструмента невідома.
Судячи за товщиною цих двох фоліантів, перша рецензія на цей роман з’явиться не раніше, ніж за півроку, тож лише скромний анонс. Книга Книг складається не з розділів, а саме з книг, об’єднаних спільною ідеєю, вигаданими та реальними персонажами і, головне, – Києвом – дійсним та уявним, історичним та магічним. Він – ідеальне Місто Майстрів, приховане від очей непосвячених, яке відкриває свої Золоті ворота тільки гідним, і одночасно – заповідник затхлої «совковості». Але він також і центр світобудови, вмістилище епох та культур, позірно дуже далеких одна від одної, але, як виявляється, легко поєднуваних в єдине живе ціле.
Мені її дали почитати на тиждень, як в радянські часи давали культових фантастів чи самвидав. Оце і є головною ознакою більшості книжок, про які я писатиму. Книжок російськомовних, але все ж таки виразно українських авторів. Не шукайте їх в наших книгарнях. Хоча, здавалось би, більшість з них заповнені відсотків на 80 саме російськими книжками. Однак, це інші, «правильні», російські-російські книжки.
Через Альпи
Ситуація не обійшлася без певних парадоксів. Бо найширше представляють Україну у світі якраз книжки українського російськомовного автора Андрія Куркова, перекладені на 21 мову і видані великими накладами. Втім ні українська, ні тим паче російська «фабрика авторів» до міжнародного успіху Куркова не мають жодного стосунку, все досягалося не завдяки, а всупереч, тож лише підтверджує правило.
Жодному іншому українському автору не спало на думку шукати собі літагента не в Києві чи Москві, а в Лондоні та Женеві. Ну а після того, як перехід Куркова через Альпи вже відбувся, звичайно ж виявилося, що перекладачів-русистів у світі більше, ніж україністів. Обирайте найважчий шлях, на ньому у вас не буде конкурентів, міг би зауважити з цього приводу генерал де Голль.
Пан Андрій трохи ображено скаржився у блозі, що в Тунісі його остання книжка отримала понад 20 рецензій у перший же місяць продажів, між тим як на батьківщині – дай Боже шість за півроку. Щоправда останні романи Куркова доступні одразу в двох мовних версіях, російській та українській. Я певний час вагався, яку ж саме мені слід читати, і зупинився все ж на українській.
Отож, «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» заснована чи то на народній чи то на авторській міській легенді про те, що найважливіша частина тіла будь-якого гітариста, а саме пальці Джимі, були таємно поховані у Львові на Личаківському цвинтарі ще в далекі 70-ті, і в таємницю посвячено лише вузьке коло львівських хіпі, які щороку збираються біля цього кенотафа. Втім, це лише одна з сюжетних ліній цього динамічного роману. В книзі співіснують як вигадані персонажі, так і реальні мешканці міста, як ось письменники Юрій Винничук та Галина Вдовиченко, і вся вона переповнена слизькою бруківкою, осінніми туманами, скрипучими сходами старих будинків, помешканнями з високими стелями, зворушливим продакт плейсментом львівських кнайп з точними адресами, щоб гості міста бува не переплутали, і являє собою 410 сторінок концентрованої любові до міста Лева.
Через Амазонку
Обидві свіжі книжки киянина Олексія Нікітіна, а саме «Истеми» та «Маджонг», спочатку з’явилися в електронному вигляді на американському сайті «Амазон», і лише потім на них звернуло увагу одне з московських видавництв. Оскільки «Маджонг» до того часу вийшов у лідери продажу е-книжок російською мовою, видавництво погодилось не прибирати доступ до електронних версій. І це так і залишилось єдиною можливістю для українських читачів прочитати ці романи.
Між тим, проза Нікітіна завжди настільки київська, що в московських часописах йому цілком серйозно пропонували переписувати певні топографічні реалії на московські, бо російському читачеві буде незрозуміло і нецікаво. Втім, переписувати довелося б не тільки назви вулиць. Я занотовував прізвища російських критиків, які не пройшлися по «задушливій атмосфері помаранчевої України» чи ще якось не проявили своє анальфабетство щодо описаних в книжці «Истеми» реалій. Лише один, та той колишній киянин. Справа в тому, що повість Нікітіна отак одразу і в лоб починається з цифри 2004. І хоча повість написана раніше, ніж сталася Помаранчева революція, і повна впізнаваних, аж жир з них капле, реалій пізнього Кучми, удару знаковою цифрою по лобі російська критика не витримала. Усі писали про революцію.
Це не єдиний сюрприз цієї повісті. Коли після перших сторінок читач вже приходить до висновку що читає стрімку і винахідливо закручену альтернативну історію, в якій існують держави Запорізький каганат і Словеноросія, орди варварів нападають на причорноморські володіння Візантійської імперії тощо, все ж виявляється, що читає він реалістичну прозу про дружбу, кохання, зраду, неназвану за брендом солодку воду, продажі якої мали б на думку заморського менеджера стати основним сенсом життя героя, але чомусь не стають, натомість розгортається цілком детективна історія, яка протікає як в сучасності 2004 року, так і вже в історичному для всіх героїв 1985, що і викликало появу емоційно маркованої для москвичів цифри на самому її початку.
У «Маджонгу», присвяченому пошукам невідомого рукопису Миколи Гоголя, звісно ж третього тому «Мертвих душ», сюжет ще більш детективний, в нього несподівано для себе втягуються не тільки київські букіністи, книжники з Петрівки, письменники, колекціонери, журналісти, мільйонери(ки), й неспішні офіціантки кафе «Ольжин двір», але й автентичні місцеві бандити. І можна лише повторити риторичне питання одного з персонажів роману: «В якому ще місті в цьому світі могла розгорітися справжня війна через Гоголя?» При цьому Нікітін за умовами цього детективу мав оприлюднити певні уривки невідомого Миколи Васильовича, в яких містилися частини детективної головоломки, і зробив це так переконливо, з непідробними гоголівськими інтонаціями, що деякі російські філологи справді повірили, що в Києві таки той третій том знайшли.
Через Гобі і Хінган
Повноцінний літературний процес передбачає не тільки автора, видавництво, друкарню, читача і наявність книжки в книгарнях, бо книжок в книгарнях забагато, тож читач мусить бути поінформованим ще до того, як зайде до неї. Визначати ж, «який колір модний в цьому сезоні» традиційно покликана критика. Між тим, в українських російських книжок ця ланка теж традиційно знаходиться деінде поза межами України. Російськомовна преса України (а вона така на 90 відсотків) охочіше переповідає своїми словами про книжки Тургенєва й Сумарокова, ніж Куркова, Нікітіна чи Олександрова. Ось і вимушена, написана тут, зараз і для своїх, російськомовна книжка українського автора рухатися якимись доволі химерними траєкторіями – в Крим через Рим.
Я мав з цього приводу вже декілька доволі емоційних дискусій з редактором київського літературного часопису, який доводив, що навпаки, все в нас в шоколаді, журнали видаються, пароплави плавають, на себе (сучукрліт) подивіться. Але мені вдалося вивідати коротенький список з 4 прізвищ російських авторів, вартих уваги.
Двоє з них (киянка і харків’янин) виявилися двомовними авторами, один німецьким емігрантом, один севастопольцем. Двоє видавалися в російських видавництвах (тобто підтвердили наше попереднє припущення), інші у харківському та донецькому. В книгарнях знайшлася лише одна книжка, в інтернет-книгарнях ще дві, але з невідомим терміном комплектування, що зазвичай означає, що книжок немає, але спробують замовити у видавництві, якщо вам дуже треба. Але цей книжковий квест по київських книгарнях мені все ж варто було проводити, бо несподівано знайшов на Пушкінській обидві книжки Нікітіна, про які вже самонадіяно написав, щоб шукали тільки на Петрівці. Шляхи книжок так само несповідимі, як і Божі.
Згадки в українській пресі знайшлися лише про двох авторів з чотирьох. Неважко здогадатися, що саме про тих, що двомовні.
Це, до речі, вже досить популярний фінт серед українських російськомовних авторів. Щоб усі раз і назавжди зрозуміли, що ти автор український, а книжки таки потрапили до українського читача, варто мати український переклад своїх текстів, хоча б кількох. Як приклад наведу хоча б Яну Дубинянську та Мілу Іванцову. Лауреат усіх можливих російських фантастичних премій Яна Дубинянська втомилася чекати, коли її книжки все ж таки потраплять в Україну і сама заклопоталася перекладами власних книжок для українських видавництв. Авторка популярних жіночих романів Міла Іванцова навіть розпочинала як виключно український автор, і вже важко тепер розібратися, де в неї оригінал, а де переклад.
Втім бувають ще цікавіші траєкторії руху до читача. Наприклад, під виразно іноземним псевдонімом зі скромною вказівкою справжнього авторства в якості перекладача. Це я про авторку Сімону Вілар і її «перекладачку» Наталю Гавриленко. Схоже, український російськомовний читач не дуже то схильний довіряти книжкам, написаним земляками, і первинне саме це, а неувага місцевої критики вже вторинна.
Покажіть же йому штамп «зроблено в Парижі» та «схвалено в Москві», і читач заспокоюється й начитує. Втім, таким самим чином українських читачів містифікували з Люко Дашвар, і лише перемоги перших же книжок Ірини Чернової на літературних конкурсах примусили одразу ж і викрити таємницю цього «іноземного» псевдоніма, книжки якого до цього сумлінно ставили в книгарнях в розділ іноземної літератури.
Ще один сегмент російськомовної літератури України – книжки місцевих селебрітіз. Приклад цілого книжкового серіалу Лади Лузіної «Киевские ведьмы», здавалося, міг би спростувати усі мої засновки і висновки, але не спростовує, бо певною мірою унікальний. Як і приклад книжкових вправ соліста ТНМК Фоззі – Олександра Сидоренка, чиї російськомовні оповідання про клінтів іствудів харківських хрущовок настільки гарно лягли в русло сучукрліту, що жваво були відрецензовані саме українськими виданнями та рецензентами, а російські їх колеги виходу цих двох книжок вже звично просто не помітили.