Соціологія й новітня виборча війна: маніпуляції починаються

Пам’ятного 2004 року команда Віктора Януковича та її численні російські радники й політтехнологи програли не в останню чергу через те, що недооцінили значення і впливу незалежних соціологічних досліджень на громадські настрої.

Втім, в останній момент вони таки зрозуміли значення exit-poll’ів за умов, коли не всі ЗМІ перебувають під їхнім контролем – і спробували розв’язати всі проблеми за допомогою випробуваного важеля. Скажімо, Ількові Кучеріву, який керував Фондом «Демократичні ініціативи», запропонували мільйон доларів готівкою тільки за те, щоби він трохи підрихтував дані опитування. Кучерів у відповідь тільки розсміявся.

А от дехто, оприлюднивши спочатку правдиві дані, потім раптом скоригував їх, ввівши таємничий «коефіцієнт» на користь Віктора Януковича. Але вже було пізно: громадськість мала дані опитувань, що разюче відрізнялися від офіційних результатів ЦВК. І стався Майдан…

2010 року все вже було інакше. Було запущено ледве не десяток exit-poll’ів, у тому числі й відверто міфічними структурами, і всі показали нездоланне відставання Юлії Тимошенко у першому турі, тільки непідкупний Кучерів дав дещо інші дані, – але загальна маса цифр справила враження на виборців і стала одним із чинників, що зумовив результат другого туру.

І от зараз Ілька Кучеріва з нами вже немає, і хоча в країні є справжні соціологи, та, на жаль, далеко не всі з них уміють тримати удар і відмовлятися від чималої «зелені» кешем за невеличку «корекцію» результатів – чи, що не викликає таких докорів сумління, –  за використання в опитуванні підготовленої замовником анкети з відверто маніпулятивними запитаннями, покликаними не об’єктивно зафіксувати, а викривити громадські настрої у потрібному напрямі.

Перший «залп» з використанням такої маніпуляції вже пролунав – в один день із «голосуванням» у Верховній Раді семи десятків депутатів за мовне законодавство імені Колесніченка-Ківалова в газеті «Комсомольская правда в Украине» з’явився підписаний Віктором Медведчуком текст «74% граждан Украины выступают за русский язык», побудований на основі даних загальнонаціонального опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення «УкрАинского выбора».

Мовляв, які можуть бути питання? Народ України за російську мову як мову офіційну, і все!

Насправді ж питання є. І передусім про дуже дивовижну «арифметику», використану при підбитті підсумків дослідження, і про не менш дивні (але «правильні») запитання, поставлені респондентам. Отож варто ретельніше придивитися до цього опитування, оскільки схожі технології, безумовно, не раз застосовуватимуться під час виборчої кампанії.

Отже, перше «мовне» запитання має такий вигляд:

Як Ви ставитеся до пропозиції, щоб українська мова залишалася єдиною державною, а російську мову та мови національних меншин зробити другою офіційною мовою в тих регіонах України, де більшість населення (50% або більше) цього бажає?

Чи можна на основі цього запитання зробити висновок про відсоток прихильників запровадження російської як офіційної мови всієї України чи окремих її регіонів? Ні, бо тут ідеться і про «мови національних меншин» (а російська до таких, як бачимо, не належить…). Але запам’ятаймо формулу – «друга офіційна мова» – і рушаймо далі, до другого, ключового запитання.

Як Ви думаєте, яким повинен бути статус російської мови в Україні?

Звернули увагу на маніпуляцію, закладену вже у запитання? Ні? Так от: у варіантах відповіді не передбачена альтернатива, обов’язкова, якщо йдеться про науку: «Не змінювати статус української та російської мов в державі».

А якщо така альтернатива не передбачена, то винесене в заголовок згаданої твердження про статті твердження про те, що, мовляв, «74% граждан Украины выступают за русский язык», є щонайменше непорозумінням. І цифру 65%, яка ґрунтується на результатах відповіді на перше запитання, також використовувати не можна, бо в тому запитанні (як і в другому) допущений серйозний термінологічний зсув, який поєднує в одне ціле, як то кажуть, бульдога та носорога. Йдеться про «другу офіційну мову».

Переконаний, що понад 90% респондентів (якщо не всі 100%) не знають, що поняття «офіційна мова» в правовому сенсі є синонімом уживаного в нас поняття «державна мова». Хоча, звісно, той, хто мав час уважно вчитатися в текст анкети, міг би це зрозуміти: «друга офіційна мова» як російська означає те, що «перша офіційна» – це українська; експерти «УкрАинского выбора» мимохіть визнали те, що державна мова й офіційна мова – те ж саме, тільки описане різними термінами (як, власне, і є в цивілізованому світі). Тоді як у разі використання офіційно другої мови у якійсь місцевості може йтися тільки про «регіональну мову».

Погляньмо на офіційний, вміщений на сайті Верховної Ради України, переклад Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: там однозначно «термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які… відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави». Принагідно, там іще є й інше положення: «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх»…

Отож запитання фактично були про те, щоби впровадити другу державну мову в тих регіонах, де 50% висловиться за неї. Думаю, що дуже мало тих, хто погодився з цією пропозицією, має зелене уявлення про те, що насправді означає її реалізація – не на політично-ідеологічному рівні, а, так би мовити, у повсякденному житті.

Адже йдеться щонайменше про обов’язковість знання обох мов для чиновників, лікарів, освітян тощо – і про чималенькі фінансові витрати на ведення всієї офіційної документації двома мовами. Для початку про 7-10 мільярдів гривень, а далі про величезні кошти щорічно. В результаті розмови інтерв’юерів з респондентами вийшли на рівні анекдоту: «Куме, мене щось непокоїть Гондурас. – А ти його не чухай». Але при цьому замовник одержав цифри, які, ймовірно, ще спробує використати не раз – скажімо, коли йтиметься про спробу реалізувати ідею запровадити другу державну мову в новому варіанті Конституції. І на виборах також – ось дивіться, опозиція йде проти волі народу (хоча, насправді, про яку «волю народу» можна говорити, коли люди елементарно не знають, скільки це їм особисто коштуватиме і в чому принципова відмінність понять «регіональна мова» та «офіційна мова»?).

На цьому поки що можна закінчити текст (хоча є ще про що говорити, але то не такі важливі моменти), – а натомість виборча війна з використанням соціології тільки розпочинається. Розпочинається за умов хронічної бідності опозиційних сил та значно меншого, ніж раніше, числа замовлень досліджень соціологам з боку різноманітних західних фундацій.

А тим часом соціологи теж люди, їм потрібно виживати і працювати, і далеко не всі здатні утриматися від того, щоби працювати на тих, чиєю метою завжди було, є і буде одержану картину громадських настроїв викривити, фальсифікувати, а в кінцевому підсумку – деформувати і самі ці настрої за допомогою соціально-маніпулятивних, а то й репресивних методів.

Отож готуймося і до появи фальшивих – одноразового використання – соціологічних центрів, чиї дані будуть звучати з усіх телеекранів, і до використання «правильних» запитань в анкетах, які спрямовуватимуть відповіді у потрібне замовнику річище, і до використання «поправочних коефіцієнтів», і до падіння авторитетів. Сумно, чи не так? А все було б зовсім інакше, якби в Україні не тривали й не посилювалися процеси русифікації – не у суто мовному аспекті, а в сенсі майже тотальної підгонки чинною владою вітчизняної політики, економіки та культури під неперевершені шаблони російського неототалітаризму.