Вже багато років засідання Київради починаються з пікетів під її стінами. Обурені кияни з тих чи інших причин виходять із плакатами, гучномовцями і вимагають, аби їхні голоси почули. Та слухати немає кому. Не став винятком і святковий день Петра та Павла. Громадяни протестували проти проблемних забудов, вимагали виділення належних їм, згідно із законом, земельних паїв, писали відповідні заяви, але все коту під хвіст. Регламент не передбачає дослухатися до голосу народу, позаяк це суперечить процедурі. Тому, помітингувавши, кияни зібрали свої шмотки і тихенько пішли у своїх справах, залишивши народних обранців сам на сам із регламентом, порядком денним і совістю. Щоправда, наявність останньої викликає певні сумніви, але це вже тема зовсім іншого дослідження.
Народні обранці, у свою чергу, в цілях безпеки, щоби не зустрічатися з обуреними земляками, віддають перевагу проходити на роботу через задні двері. Не зрадили вони своїй традиції і цього разу. припаркувавши свої нікчемно дешеві машини подалі від людських очей у дворі Київради, сповнені ентузіазму вони без зайвого галасу проникли до зали засідань і посіли свої місця. Кому потрібна додаткова реклама, той дорогою спілкується з журналістами, але таких одиниці. Більшість страждає на хворобливу скромність і не любить відповідати на дурні запитання преси.
Проте не всім щастить потрапити до зали незайманим журналістами. Річ у тім, що депутати Київради завидно вирізняються на тлі своїх старших колег з українського парламенту. Вони нижчі за статусом, не є аж такими гіпернедоторканними, можуть дозволити собі вдягнути щось екстравагантне і нестатутне, і тому вирізнити їх із кола чинуш доволі легко. У більшості своїй київські депутати піжони…
Загалом, щоби зрозуміти, чим відрізняється Київрада від Ради Верховної, варто принаймні раз зазирнути на сесію першої та другої. Бачити, як працюють народні обранці, є справою дуже інтимною. І хоч обранці зазвичай не розгулюють залою без білизни, що було би вкрай цікаво, все-таки приховувати мають що. Поспостерігавши, у що вдягнутий депутат, яким телефоном користується, як говорить, з ким вітається, хто у нього помічниця, можна багато чого зрозуміти. Коли помічниця схожа на шльондру, то ви самі розумієте, які основні зацікавлення такого обранця. Тому, аби зайвих вух та очей було менше, обранці всіх мастей намагаються обмежити себе в задоволенні спілкуватися з широким загалом і, зокрема, з його безпосередніми представниками – пресою. Для цього вони обгороджуються парканами, вигадують доволі складні схеми охорони і навіть свої засідання проводять в такому режимі, щоб стороннім було якомога складніше усвідомити суть справи.
Отож, суттєва відмінність між Київрадою та українським парламентом полягає у тому, що парламент, хоч як дивно, структура значно відкритіша та зрозуміліша, ніж Київрада. На засідання Ради журналісти можуть акредитуватися один раз на цілу сесію, а на засідання Київради змушені це робити щоразу заново.
Також є особливість у доступі до документів, які подаються на розгляд. У парламенті закони та постанови доступні для загального ознайомлення в інтернеті і більш-менш зрозумілі. У Київраді все оповите таємницею. Лише одна маленька цитата з останнього порядку денного. У розділі «про питання власності», наприклад, є пункт 58, який дослівно звучить так: «Про передачу в оренду для проведення конкурсів нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва». Передачу чого, кому, на який термін, за які гроші – хтозна. Звичайно, депутати в курсі, що вони збираються передавати і кому, але від їхньої поінформованості громаді не легше. Може йтися про що завгодно – і про кіоск, і про спортивний комплекс, і про торговий центр.
Колись слідча комісія Верховної Ради нарахувала, що за бутність Черновецького мером столиці з бюджету Києва випарувалось в нікуди понад 70 млрд грн. Певно, що цифра неточна, але не в точності річ. Суть у можливостях. І хоча прямого доступу київські депутати до грошей начебто й не мають і зарплати начебто не отримують, втовкти копійку вони можуть не гірш, ніж парламентарі. До того ж київська знать, що все ще іменується депутатами, люди прагматичні. Їм ні до чого зациклюватись на долі країни, народу чи інших популістських темах. Все значно простіше – земля в центрі за мільйони, будинки за мільйони, проекти на мільйони. Київ – місто не бідне, а тому справа Черновецького з освоєння мільйонів продовжує жити, навіть після того, як він пішов. От у чому головний цимес Київради, де більшість залишається в руках його побратимів.
Свято Петра і Павла в Київраді пройшло, як і зазвичай. Дуже довго не могли узгодити регламент (хвилин із сорок), дискутували, сперечались. Коли нарешті домовились та проголосували, взялися до роботи. Тут вже стало цікавіше. Розглядали питання виділення землі, здачу в оренду майна, взяття на баланс, узаконення власності і так далі, і тому подібне. Схема близька до парламентської. Опозиція огризається, піддає сумніву доцільність тих чи інших кроків, просить відкласти питання для повнішого вивчення, закликає не розбазарювати майно громади, але наприкінці обговорення бере слово якийсь «інтелектуал-спортсмен» і заявляє, що вся дискусія не варта «відгризеного нігтя» і нема чого демагогію розвивати, а треба приймати, як є. Голова ставить питання на голосування і «братва» голосує. Відмінність від Верховної Ради лише в тому, що немає двійника Чечетова, який би махав протезом.
У нинішньому загалом сірому переліку питань порядку денного, що складався з 364 пунктів, було кілька дуже навіть цікавих і знакових. Найдоленосніше – звільнення Леоніда Михайловича Космонавта, перепрошую, Черновецького, від обов’язків мучити киян на посаді мера. Віталій Кличко запевняв публіку, що відпускати таку людину просто так не варто, а годилось би звернутись до Генпрокуратури, щоби та перевірила його подвиги, проте його побажання залишилось проігнорованим. Побратими Черновецького, що вже перефарбувались з космічних у інші кольори, скромно попросили відставку «мера всіх бабусь» не політизувати і відпустили його з миром. Так само дружньо, спільними зусиллями колеги «екс-космонавта» вдало завалили проект опозиції, що передбачав подання до Верховної Ради прохання про призначення наступних київських виборів.
Попрацювали депутати на велике християнське свято справді на славу. Дозволили продати 1000 квадратних метрів відомого торгового центру на майдані Незалежності, що зветься «Глобус», створили комунальне підприємство, яке обслуговуватиме санаторій «Дніпро» в Алушті, який і досі належить всім киянам. Взяли на баланс завод у центрі столиці, що слугував донедавна складом радіоактивного берилію, сяк-так зарахували у комунальну власність будинок нового музею Києва, незаконно зведеного над станцією метро «Театральна», а також дозволили віддати у співвласність невідомим інвесторам недобудований у багатостраждальному Київському зоопарку мавпятник під океанарій, у якому, попри міжнародні норми, збираються тримати дельфінів у хлорованій воді. Ще, певна річ, було видано усіляких дозволів, виділено земельних ділянок та зроблено чимало інших благородних вчинків, але розібратися у всьому цьому простому смертному несила.
Добре потрудившись, задоволені собою народні обранці розцілувались і роз’їхались відпочивати. Наступного разу долею киян вони піклуватимуться аж після відпусток, коли гарно засмагнуть, проспляться і спустять на вітер зароблені тяжкою працею грубі гроші. На виході їх вже ніхто не чекав – ані обмануті інвестори, ані продані разом зі стінами мешканці гуртожитків, ані інші знедолені співвітчизники. Спека всіх розігнала. І за це їй велике депутатське дякую…