У. Т.: Професор Шак, чи продемонструвала Стратегія національної безпеки США за два роки після її прийняття свої результати?
– Президент Барак Обама реалізував те, за що він виступав під час початку цієї кампанії: завершено війну в Іраку, заново переглянуто концепцію війни в Афганістані, велися переговори з ворожими режимами в Ірані, Сирії та Північній Кореї і була зроблена спроба перевантажити відносини з Росією. Але проблема полягає у тому, що він помилково вважав, що закінчення цих війн замість того, щоб виграти їх, відповідає нашим потребам. І що обмеження наших відносин з Іраном, Сирією і Росією було радше вибором американської політики, а не позицією і вибором цих режимів.
У. Т.: Успішний розвиток політики, її втілення та результати часто пов'язані з спрямовуючою і безпосередньою президентською участю, чи не так?
– Так, це правда. Варто віддати належне тому, що президент Барак Обама приділяв постійну увагу політиці боротьби з тероризмом і продовжив більшу частину політики адміністрації Джорджа Буша-молодшого в цьому напрямку. Якщо ж вести мову про союзницькі зобов’язання Сполучених Штатів, то я думаю, що нині друзі Америки є менш задоволеними рівнем приділення уваги президентом цим зобов’язанням.
У. Т.: Хоча президент США Обама відмовився від формулювання «глобальна війна терором», він, як і раніше стверджує, що Сполучені Штати перебувають у стані війни з «широко поширеною мережею насильства і терору»…
– Думаю, що це правильний підхід. Я сприймаю це як усвідомлення того, наскільки небезпечними є вороги Америки. І що президент, котрий спочатку дотримувався підходів, спрямованих на згортання більшості елементів контртерористичної політики свого попередника, продовжив і навіть пришвидшив реалізацію більшості із них.
У. Т.: Концентрація зусиль в Азії може зменшити можливості Китаю диктувати свої умови в цьому регіоні?
– Я не вважаю, що Китай має можливості диктувати свої умови в регіоні та що Сполучені Штати за будь-якого президента дозволять йому це зробити. Насправді, я думаю, що ми побачили за останні два роки, – що чим агресивніше китайці вели себе в Азії, тим більше посилювалися тісніші зв’язки з Америки з майже кожною країною у цьому регіоні.
УТ.: У даний час основна увага США зосереджена на Азії, і Європа віддаляється на другий план. Чи подібна стратегія себе виправдала?
Я думаю, що президентська адміністрація дійсно сконцентрувала центр своєї уваги на Азії. Наші союзники в Азії прагнуть встановити тісніші стосунки з США. І велика частина нашої економічної діяльності нині зосереджується саме на Азії, виправдовуючи активність і зростаючу динаміку взаємодії в азійському регіоні.
Але це не спонукає до зменшення нашої зацікавленості і участі у справах Європи. Цього не було під час корейської війни, цього не було під час війни у В'єтнамі, і цього не буде зараз. Дійсно, всі ми працюємо над тим, щоб управляти зростанням Китаю і Індії, та підйомом В'єтнаму і інших країн Азії.
Але Європа залишається домом для найближчих союзників Сполучених Штатів, і головним спонсором вирішення проблем, які нас турбують. І якщо говорити про концентрацію уваги на Азії, то президентська адміністрація створила для себе проблему, бо деколи ця політика сприймається, як зменшення уваги до Європи.
УТ.: Чи не може зменшити подібний підхід вплив Америки в Європі?
Я досить впевнена у тому, що вплив Сполучених Штатів у Європі буде залишатися сильним. З причин, про які тільки що говорила: це наші найближчі друзі, – країни, до яких ми звертаємось за допомогою, коли нам необхідно вирішувати якісь проблеми, і країни про які ми піклуємося більше всього, щоб вони були безпечними і процвітаючими.
УТ.: Яке місце відводиться в Стратегії країнам Східної Європи та Україні?
Те, що адміністрація президента Барака Обами звернулася до «перезавантаження» відносин з Росією, створило враження, що існує зниження американського інтересу до питання безпеки у Східній Європі. Але, я думаю, що це помилкове враження. Посол Сполучених Штатів в Москві Майкл Макфол, я вважаю, є найкращим джерелом для того, щоб зрозуміти політику адміністрації Обами. Він був дуже відвертим, коли говорив, що у той час, коли ми будемо працювати над покращенням відносин з Росією, ми не будемо вибудовувати їх за рахунок наших союзників і друзів.
Біографія
Корі Шак є науковим співробітником Гуверівського інституту і професором досліджень міжнародної безпеки у Військовій академії США. З 1990 по 1996 рік вона працювала на різних посадах в Пентагоні, спочатку в підрозділі розробки стратегії в Генеральному штабі та Управлінні політики (J-5), а потім у канцелярії Міністра оборони. Під час першого терміну президентства Джорджа Буша-молодшого, вона була директором зі стратегії оборони та вимог безпеки у Раді національної безпеки. Пані Шак відповідала за міжвідомчу координацію довгострокового планування в галузі оборони і питання координації дій коаліції. Проекти Корі Шак включали в себе планування і складання бюджету для довгострокових перетворень методів захисту; найбільш значну з 1950 року перебудову збройних сил США і баз по всьому світу.
Під час президентської кампанії 2008 року, вона була старшим радником у виборчому штабі Маккейна-Пейлін, відповідальним за стратегічні розробки в галузі зовнішньої і оборонної політики. З 2007 по 2008 рік Корі Шак була заступником директора з планування політики в державному департаменті. На додаток до управління персоналом, вона працювала над питаннями виділення ресурсів і організаційними проблемами ефективності. Включно з дослідженнями того, що потрібно, щоб «трансформувати» державний департамент, з тим, аби досягти інтеграції політичної, економічної і військової стратегії.
Її публікації включають: State of Disrepair: Fixing the Culture and Practices of the State Department (Hoover Institution Press, 2012), Managing American Hegemony: Essays on Power in a Time of Dominance (Hoover Institution Press, 2009), “Choices for the Quadrennial Defense Review” (Orbis, 2009), “Dealing with a Nuclear Iran” (Policy Review, 2007),“Jurassic Pork” (New York Times, 2006). “How America Should Lead” (Policy Review, 2002), and coedited The Berlin Wall Crisis: Perspectives on Cold War Alliances (2002), and “Building a European Defense Capaibility” (Survival, 1999).