Сучасний мистецький рух можна умовно поділити на три напрями: contemporary art, тобто так зване актуальне мистецтво, представлене салонно-галерейною субкультурою, розкішними бієнале під флером запеклих публічних дискусій, лекцій і суперечок. Там задає тон концепція, що відсуває на задній план (а часом і зовсім відкидає) естетичну складову. Другий напрям – андеграунд, так би мовити, неофіційне мистецтво, яке має своє коло шанувальників і адептів, котрі зазвичай не мають спеціальної освіти, натомість мають хист і пристрасть до експериментів. Стрит-арт, ленд-арт, графіті, аніме – подібні жанри зазвичай приваблюють бунтівну молодь, яка має чітко сформований меседж або ж власний вигаданий світ.
Окремі імена представників третього напряму – народного мистецтва, губляться у потоках феншуйних керамічних чи дерев’яних посудин, прикрас, рясно вишитих сорочок і рушників, картин у стилі наїву тощо. Роботами талановитих художників завжди сповнені ярмарки, фести та етнічні крамниці, їх полюблять та попитом неабияким такі роботи користуються, проте відомими стають лише одиниці. В цій галузі панує міфологічна символіка й естетична образність. Серед самоучок, чиєї самобутності цілком достатньо, щоби лишитися в історії, і Марія Приймаченко, і Катерина Білокур, та й так само «з народу» вийшов геніальний грузинський майстер Ніко Піросмані.
На перший погляд, картини майстрині Ніни Гончарук із Хмельниччини є звичайними пейзажами, натюрмортами й портретами, виконаними аквареллю або гуашшю. Надтонкі стіжки нитки розрізняєш не одразу. Поняття «живопис голкою» – це авторський стиль майстрині, запатентований як новітній жанр.
Історія мистецтва знайома із китайською вишивкою шовком, якою славиться провінція Сучжоу і традиція якої сягає початку нашої ери. В давнину вважалась зайняттям найвищої еліти, натомість нині це мистецький жанр, як, приміром, живопис чи фотографія. На відміну від сучасних китайських майстрів, за спиною яких багатовіковий досвід, Ніна Іванівна дійшла до свого стилю самостійно, експериментуючи.
Не маючи фахової освіти, «живописом голкою» майстриня почала займатися, вийшовши на пенсію, попередньо спробувавши себе у малюванні та декоративній вишивці. Проте так само, як і у традиційних східних майстрів, особливе місце у творчості Гончарук посідає квіткова тематика.
В роботах Ніни Іванівни не лише шовк і гладь. Майстриня сміливо комбінує різні нитки й техніки – в кілька шарів на полотно накладаються шовк, муліне, акрил, а часом і нитки для в’язання, що допомагає створити ефект 3D, надавши образам об’єму і соковитості. Поєднання технік – гладі, рококо, французького вузлика, стеблового і петельного швів, точно передають мовою нитки найтоншу гру світла й тіні.
Цікаво, що, на відміну від китайських вишивальників, Гончарук не використовує жодних допоміжних приладів – ні станків, ні п’яльців. Не робить вона і попередніх ескізів, творячи доволі складні за композицією картини з уяви.
Особливо вражають відтворені з пам’яті київські краєвиди Києво-Печерської лаври та дніпровських схилів.
Сюжетний спектр робіт на виставці охоплює і біблійну тематику, і архітектурні пам’ятки, і краєвиди й натюрморти, проте переважає, як свідчить назва виставки, тематика шевченківська. Довільний переказ картини «Катерина», портрет Тараса Григоровича, а також серія настроєвих ілюстрацій до його поезій. «Це навіть не живопис голкою, це маленькі відеофільми! – коментує науковий співробітник музею Юлія Єрмоленко. – Всі роботи живі, всі рухаються! Рухаються хмари, трави…» Справді, місяць за хмарами над нічним Дніпром, котрий «реве та стогне» на полотні, візуально розчиняється у нічному небі за найменшої зміни освітлення або куту споглядання.
Часом наївні, традиційні для української культури, образи передані у нетрадиційний, новаторський спосіб. Живі й емоційні полотна цінні не лише унікальною технікою виконання, а й безцінним внутрішнім світлом. Картини-захисники, які відстоюють споконвічне. «Хоч як дивно, але XXI століття разом із мобільним зв’язком, інтернетом, глобалізацією й тріумфом цифрового зображення принесло нам реабілітацію картини, – слушно пише в одній зі своїх статей мистецтвознавець Аліса Ложкіна. – Можливо, картина в інформаційному суспільстві відіграє роль своєрідного архаїчного тотему, оберегу від інновацій, і слугує наочним підтвердженням того, що не все ще в нашому світі поглинула всюдисуща віртуальність».