Спочатку, у 1970-х, це ще була просто «Бібліотечна група», бо неформальні зібрання керівників півдесятка провідних держав світу відбувалися переважно в бібліотеці Білого дому у Вашингтоні. Згодом вони перетворилися на офіційні саміти, перший з яких пройшов у Франції 1975-го. Тоді це була Група шести – G6, що вже наступного року, після того як до неї долучилася Канада, виросла в G7. У 1997-му, щоб підтримати продемократичний, як тоді здавалося, курс Боріса Єльцина, Росію зарахували до клубу як +1. Згодом про плюс перестали згадувати, і вона стала просто членом Вісімки – клубу держав, які вважалися найупливовішими у світі. Проте у травні 2012-го новообраний президент РФ Владімір Путін відмовився їхати на саміт G8. Що змінилося в Москві, яка завжди так ревно прагнула сидіти за престижним столом? Чи є цей факт однією з ознак занепаду впливу Великої вісімки?
Американський політичний аналітик Єн Бреммер не лише згоден з таким висновком, а й стверджує, що вплив інших міжнародних організацій на зразок ООН, НАТО зменшується і відбувається це на тлі звуження лідерської ролі США у світі. Бреммер виклав свої висновки в новій книжці «Every Nation for Itself: Winners and Losers in a G-Zero World» («Кожен сам за себе: переможці та лузери у світі Великого нуля»), у якій застерігає, що світ на цьому етапі буде менш передбачуваним.
Читайте також: Супербагаті успадковують Землю
У. Т.: Чому всупереч глобалізації світ стає більш регіоналізованим?
– Я вважаю, що є дві важливі причини. По-перше, ми бачимо величезне зміщення центрів геополітичного впливу та економічної сили, і це не просто «зростання решти», як любить казати американський публіцист Фарід Закарія, це зростання інших – інших країн і нових ринків. Вони бідніші, політично нестабільні й у результаті більш зосереджені на внутрішніх питаннях. А деякі з них мають дуже відмінні економічні та політичні системи. Можна говорити про Китай, який є країною з авторитарним режимом і державним капіталізмом. Ми були свідками «зростання решти» тоді, коли піднялася Європа, коли піднялася Японія після Другої світової війни. Це не було спрямовано проти США, хоча американці висловлювали стурбованість, наприклад, Країною Вранішнього Сонця. То були переважно союзники, які тісно співпрацювали. Часом у них виникали розбіжності, але це не змінювало архітектури, яку очолювали США і Захід. Але тепер, щоб спрацьовувала G20 чи глобальні угоди про торгівлю або про боротьбу з глобальним потеплінням, порозуміння потрібне не просто з більшою кількістю країн, а з державами, які взагалі мало в чому погоджуються. Вони не поділяють однакових цінностей та пріоритетів. Це означає не те, що нові економічні потуги якісь неправильні, а що ми не бачитимемо чіткого лідерства у світі.
Друга причина полягає в тому, що США меншою мірою готові надалі бути лідером, а європейці та японці нині надто переймаються своїми внутрішніми питаннями. Наприклад, на сьогодні в Сполучених Штатах немає жодного політика, який міг би розраховувати на обрання, що говорив би про щось на зразок Плану Маршалла для Європи. Вони не збираються усувати Башара Асада в Сирії. Не вестимуть за собою процес домовленостей щодо глобального клімату. Тобто йдеться про зміни балансу впливу у світі, а також сутності країн, які формують цей баланс, та про рівень бажання США й союзників вирішувати глобальні проблеми.
У. Т.: Є країни, які постійно наголошують на бажанні збільшити міжнародний вплив. Президент Путін – дуже амбітний лідер. Але вирішив пропустити останній саміт Вісімки. Це підтвердження ваших висновків?
– Звичайно, я вважаю крок Росії підтвердженням мого аналізу. Але водночас лідерам Вісімки було краще вести переговори без неї. Вони говорили про фінансову допомогу єврозоні, про Сирію, Іран. У цих питаннях РФ або не зацікавлена, або має протилежну до решти позицію. А якби Путін та Обама зустрілися у двостронньому форматі, то переговори лише зашкодили б процесу нормалізації торговельних відносин, що відбувається в Конгресі (у США нині обговорюють можливість скасувати обмеження на торгівлю з Росією, встановлені успадкованою від часів холодної війни поправкою Джексона – Веніка 1974 року. – Ред.). Тобто для всіх було краще, щоб російська присутність була меншою. Колись, пам’ятаєте, ми називали ту організацію 7+1? Так ось +1 зазвичай не спрацьовує.
Читайте також: Холодний мир: путінський полюс влади кидає виклик Європі
У. Т.: У своїй книжці Україну ви називаєте «не стрижневою». Що маєте на увазі?
– У новій глобальній ситуації кожній країні бажано мати багато можливостей, щоб її вважали привабливим місцем для інвестицій. Але коли Анґела Меркель називає Україну диктатурою, це ускладнює вам тіснішу співпрацю з Європою. Звичайно, українці віддавна виявляють інтерес до інтеграції в ЄС, і частиною того процесу є угода про зону вільної торгівлі. На жаль, я вважаю, що з багатьох причин сучасні українські економічна та політична системи унеможливлюють її. Очевидно, що у вашої країни небагато варіантів. Вона фундаментально прив’язана до Росії. Звичайно, чимало українців включно з деякими лідерами цим не задоволені. Можна лише згадати болісні газові переговори майже щозими. Але реалії полягають у тому, що росіяни з готовністю використовують економічні та політичні важелі, щоб обмежити ваші можливості. Та й сама політична система в державі цьому сприяє. Тому нинішня Україна зовсім не має стрижня.
Відверто кажучи, сподіваюся, що мої аналізи будуть корисні для тих українців, які домагаються кращих можливостей. І я не веду мову про Помаранчеву революцію чи демократію. А говорю про привабливіший економічний та інвестиційний клімат, про прозорість, верховенство права, поборення корупції, про те, що змусило б європейців знову вважати Україну важливою чи, можливо, хлібним кошиком і серйозним партнером. Зараз європейці так зовсім не думають.
Утім, із часом, певна річ, усе змінюється. І Росія також. Упродовж останніх 10 років вона скочується до диктатури. Її успіхи в залученні інвестицій поза енергетичною галуззю дуже обмежені. Видно, що там відбувається на вулицях і як РФ потрібна висока ціна на нафту, щоб спрацьовував її бюджет. Але це не означає, що вона не може змінитися. Сподіваємося, що так і станеться.
У. Т.: Збіґнєв Бжезінський якось сказав, що Росія не буде нормальною державою, якщо намагатиметься тримати під контролем Україну, бо, придушуючи українців, залишатиметься імперією. Ви згодні з цим твердженням?
– Тут радше йдеться про інтереси державного капіталізму, економічного впливу, ніж збройного підкорення. Але, звісно, росіяни використовують політичний вплив для підпорядкування, щоб українці були покірнішими. Це справді підриває здатність РФ бути нормальним міжнародним гравцем.
У. Т.: Але чи прагматичним є світогляд Путіна, який заявляє, що розпад СРСР був найбільшою катастрофою ХХ століття. Хіба дії щодо Грузії не вказують, що політика Москви підпорядкована імперській ідеології?
– Звичайно, це засвідчує, що він готовий використовувати популізм і націоналізм для досягнення своїх цілей. Але, зрештою, ці лідери можуть діяти дуже прагматично. Брутально прагматично, коли йдеться про потребу збереження влади.
У. Т.: Ваша книжка має викликати інтерес у тих, хто цікавиться геополітикою чи є керівництвом до дії для державних діячів?
– Чимало урядовців зверталися до мене. Але не думаю, що в моїй книжці є чіткі інструкції до дій. Ідеться про інтереси політиків, про те, наскільки вони готові ризикувати. Але сподіваюся, що трохи прояснюю для них, наскільки геополітична ситуація у світі змінилася порівняно з тим, що було впродовж останнього півсторіччя.
Читайте також: Україна все ще має шанс