Вона звинуватила Москву в постачанні бойових вертольотів. «Ми вже вимагали від росіян пояснень щодо їхнього тривалого постачання зброї до Сирії, – підкреслила пані Клінтон, – Час від часу вони знову запевняли, що нам не варто хвилюватися, бо це постачання не має нічого спільного з ситуацією в країні. Це, вочевидь, неправда. І ми занепокоєні останньою інформацією, котра надійшла до нас про російські бойові вертольоти, які невдовзі прибудуть до Сирії. Це спричинить серйозну ескалацію конфлікту».
Росія ж наполягає на тому, що вона забезпечує Дамаск тільки тією зброєю, яка може бути використана лише у цілях самооборони. Що мають на увазі в Москві – важко сказати. Можливо, мова йде про самооборону диктаторського режиму Башара Асада від сирійського народу?
За роки правління Владіміра Путіна, і особливо від початку народного повстання у Сирії, диктатурі «асадінів» вдалося накопичити величезні запаси російської зброї. І от тепер вони усі кинуті на придушення повстання сирійського народу. Непросто уловити логіку поведінки російської влади. Адже в Росії не можуть не розуміти, що озброюючи Асада, вони своїми діями доводять Сирію до гуманітарної катастрофи. За якої вже були вбиті тисячі жінок, дітей і чоловіків, і ці «криваві жнива» постійно мають своє продовження.
Виглядає на те, що саме ця агресивна поведінка Кремля якнайкраще демонструє справжню суть путінського режиму. Адже путінізм здатен існувати тільки під час систематичного втручання у майже всі існуючі конфлікти в світі. Тому не дивно, що для його апологетів життя сирійців не значить нічого. Бо коли мова йде про сфери російського впливу, то нехай вся Сирія запалає у вогні громадянської війни, але головне, аби без Росії не вирішувалось жодне серйозне питання.
Засоби ППО, танки, військові вертольоти, літаки МіГ-29М – це лише невеликий перелік поставленої Москвою зброї до Дамаску. Схоже, що Росія веде подвійну гру на Близькому Сході. Намагаючись перехитрити ситуацію, котра там складається. При цьому виходець із КГБ Владімір Путін дозволяє собі навіть цинічні політичні жарти, типу надсилання зброї до Сирії на кораблі під назвою «Професор Кацман». Що є нічим іншим, як прямим посиланням сигналу Ізраїлю – ваша позиція у сирійському конфлікті нас абсолютно не цікавить. Тут усе будемо вирішувати ми.
І ця подвійна гра Путіна виливається на Близькому Сході у взаємозаперечні позиції. Бо з одного боку, Кремль допомагає екстремістським державам – Сирії і Ірану, а з іншого – намагається балансувати на грані хороших відносин з країнами Заходу і Сполученими Штатами. Однак, нині близькосхідна ситуація складається таким чином, що невдовзі Росія може втратити цих своїх радикальних партнерів, а значить ризикує взагалі кардинальним чином послабити свої позиції у цьому регіоні.
Що ж рухає політикою Росії на Близькому Сході і які можуть бути наслідки цієї політики? Путінська непоступливість у сирійському питанні і постачання зброї до Сирії по суті спровокували громадянську війну у цій країні. І хоча сам Путін намагається умити руки, заперечуючи російську зацікавленість у продовженні функціонування режиму Асада, нині на його руках кров невинних сирійських дітей.
Башар Асад, політичний партнер Путіна, вміло реалізує на свою користь обмежені можливості міжнародної військової інтервенції. Сирійський диктатор знає, що у розпал президентської кампанії в Америці, і в той час, коли лише щойно завершилася війна в Іраку та до цього часу триває війна з ісламістами в Афганістані, Сполучені Штати не можуть дозволити собі піти на ризик військової інтервенції і втягнутися в ще один конфлікт на Близькому Сході, за якого буде важко уникнути широкомасштабних людських втрат.
Враховуючи цей фактор, режим Асада явно регулює те, скільки людей повинно бути вбито за один день. І число жертв диктатури щоразу коливається між 50 і 100, щоб спробувати залякати сирійців, але при цьому не спровокувати військове втручання сил західної коаліції.
Крім того, він розуміє, що нині йому серйозно не загрожує жодне втручання з боку арабських держав. Які або не готові до подібної акції через об’єктивні причини, або, як у випадку з Єгиптом, впритул зайняті своїми непростими внутрішніми проблемами, і тому не наважаться звалити на себе ще додаткові потрясіння.
Також Башар Асад прорахував, що корінний перелом позицій сирійської опозиції є мало ймовірним через побоювання міжнародного співтовариства озброїти сирійських повстанців, бо неконтрольований розвал Сирії на частини здатен призвести до укорінення на її території «Аль-Каїди» і перенести конфлікт на Ліван, Туреччину, Йорданію, або Ірак. На жаль, ці його розрахунки, здається, поки що спрацьовують і Асад, як і раніше, кидає виклик міжнародному співтовариству.
Це все розуміє і Путін. Він за певних умов був би готовий принести у жертву Башара Асада, зберігаючи при цьому стратегічні інтереси Росії у Сирії. Тому сьогодні Владімір Путін бореться не стільки за збереження режиму «асадінів», а за те, щоб за певних умов Росія залишила за собою військову базу в сирійському середземноморському порту Тартус.
З іншого боку, варто враховувати той факт, що влада Асада може бути уразливою. Адже Сирія не є нафтовою державою, і у режиму немає необмежених ресурсів, щоб купувати підтримку сирійських еліт і російську зброю безкінечно. А в кредит Путін навряд чи буде поставляти Башару Асаду зброю, не будучи впевненим, що той зможе коли набудь за неї розплатитися.
І хоча холодна війна закінчилася вже двадцять років тому, Росія під путінським контролем ніяк не може відійти від її постулатів. Можливо, Путіну потрібно підтримувати диктаторів, щоб не залишитися у підсумку сам на сам з демократичним західним світом? Схоже, що постачаючи зброю до Сирії він тільки сприяє подальшому зменшенню міжнародного авторитету Росії, який останнім часом і без того не є дуже великим.
Варто звернути увагу на той факт, що деякі західні експерти вважають за доцільне, після постачання Москвою зброї до Сирії, ввести санкції проти Росії. Такі, які були застосовані проти Іраку після його вторгнення до Кувейту чи до Лівії після Локербі. Вони мотивують це тим, що чим довше Захід буде церемонитись з нинішнім російським режимом, тим менше шансів залишається на те, що Росія коли-небудь стане нормальною країною. Бо кожний рік перебування Путіна при владі відкидає Росію на п’ять років назад.
Однак путіністи в сирійському конфлікті не врахували «специфіки» сирійської армії. Для повстанців питання отримання зброї є ключовим питанням. Так за деякою інформацією, повстанці у Сирії віднайшли цікаве рішення – вони купують зброю і боєприпаси у своїх основних постачальників – сирійської національної армії.
Цей дивний цикл закупки зброї силами повстанців має місце практично від початку сирійської революції. Таким чином, приблизно 40 відсотків зброї закупається в представників армії режиму Асада, ще 50 відсотків відбивається під час боїв, а решта 10 відсотків надходить контрабандою з-за кордону, або куплені у приватних торгівців, в основному в Іраку.
Асадівські офіцери продають автомат Калашникова з кулями, які зазвичай продавалися до повстання менше, ніж за 40 центів, – по 4 долари кожна. Сам автомат Калашникова повстанці купують за ціною близько 1 тисячі доларів. А реактивні гранатомети коштують 4 тисячі доларів.
Як наголошують самі повстанці, ці офіцери продають нам зброю не тому, що вони люблять революцію, а тому, що вони люблять гроші. І їх лояльність знаходиться у їхніх кишенях. У той час, як більшість продавців зброї є корумпованими офіцерами, іноді й нижні чини промишляють цим «бізнесом». Викрадаючи зброю зі складів і продаючи її повстанським силам.
Відповідаючи на питання – навіщо ж Росія продовжує постачати найновіше і важке озброєння до палаючої в громадянській війні Сирії, можна відзначити, як ціль її параноїдальні спроби продовження стратегічного протистояння зі Сполученими Штатами в стилі СРСР. Котре, в першу чергу, націлене не на дійсне протистояння і виграш у цьому, а більше використовується, як піар-акція для російських еліт і певних соціальних верств РФ.
Хоча в цьому разі протистояння в Сирії виглядає дивним, оскільки зрозуміло, що у ньому виграє той, хто має більше ресурсів (матеріальних і тим паче інформаційних), і це буде зовсім не Росія.
Відтак, мабуть, точною відповіддю є те, що таким чином Владімір Путін і його команда пробують приховати слабкість власного режиму і відстрочити його падіння. Оскільки путіністи вважають, що доки протистояння знаходиться за межами Російської Федерації, в межах РФ режиму нічого не загрожує.
Хоча це зовсім не так, що підтверджується, як місяцями мирних протестів в Росії проти режиму, що втратив свою легітимність, так і тим фактом, що розтягуючи фронт протистояння у вигаданій ним же самим війні, Владімір Путін повторює ту ж помилку, котру Ленін і його команда зробили під час громадянської війни, зокрема, в своєму польському, та й інших подібних «визвольних» походах. Оскільки і тут ресурси визначають кінцевий результат.
Тому можна сказати, що путінське протистояння в Сирії з Сполученими Штатами і західним світом є, певною мірою, агонією режиму нездатного до внутрішніх реформ і реального внутрішнього прогресу Росії.