Мовні голосування 24 травня та 5 червня змусили засумніватися у справжній ролі голови фракції БЮТБ Андрія Кожем’якіна як оглядачів, так і рядових опозиціонерів. Наступного дня під час її засідання, за поширеною низкою ЗМІ інформацією, депутат Юрій Одарченко гостро розкритикував Кожем’якіна й зажадав від нього написати заяву про складання повноважень голови фракції. Однак генерал швидко взяв ситуацію під контроль, став апелювати до авторитету ув’язненої Тимошенко і домігся того, що більшість присутніх на засіданні підтвердили йому свою лояльність.
Втім, питання, хто керує «Батьківщиною», лишилося відкритим, як і те, чого очікувати від майбутньої об’єднаної опозиції з такими очільниками. Адже проблема може не обмежуватися окремими особами, а охоплювати групу людей, розставлених на ключових посадах. Сам Яценюк, коментуючи по гарячих слідах причини здачі регіоналам закону про русифікацію України, заявляв, що шокований зривом плану протидії владі й нічим, окрім зради, пояснити цього не може. Схоже, Арсеній Петрович починає усвідомлювати, що об’єднання з «Батьківщиною», до якої він, власне, влився сам і змусив влитися свою команду, не виключено, виявиться значно небезпечнішим порівняно з тими загрозами, яких він очікував раніше. Адже замість сподіваного завоювання обезголовленої владою партії та перетворення на лідера єдиної опозиції він потрапляє в залежність від людей, місія та цілі яких невідомі.
Читайте також: Закон про мови: кількасекундне голосування, яке опозиція «не помітила»
ЩО БУЛО НАСПРАВДІ 5 ЧЕРВНЯ
Про розвиток подій всередині парламенту під час розгляду горезвісного закону сказано чимало, і ситуація тут зрозуміла: пан Кожем’якін провалив начебто серйозно розроблений план щодо недопущення його голосування. Цікаво, що згодом у медіа стали з’являтися дивні матеріали з метою перекладання відповідальності на голову Верховної Ради Володимира Литвина, який, мовляв, порушив регламент. Насправді присутні у ВР кореспонденти низки ЗМІ включно з журналістом Тижня підтвердили, що порядок голосування різних питань був відомий заздалегідь. Версія про «поганого» Литвина і «хорошого» лідера фракції БЮТБ не витримує критики, зокрема й з огляду на психотип спікера: він здатний підіграти по-дрібному, але ніколи не ризикуватиме стати на чийсь бік у серйозній грі з високими ставками. Отже, всередині парламенту серйозної гри не було, був театр, що цілком давало змогу голові ВР відіграти свою другорядну роль.
За інформацією джерел Тижня, ролі між владою та опозицією були розписані на двох і за межами Верховної Ради. Так, представники БЮТБ, причетні до організації акції протесту біля ВР, уже зранку 5 червня володіли точною інформацією щодо плану розташування мітингувальників ПР та ліній розміщення підрозділів міліції. План передбачав, що частину прихильників біло-синіх звозять до Верховної Ради протягом ночі й рано-вранці 5 червня, де вони мирно (але, всупереч закону, без перешкод із боку міліції) займають заздалегідь визначений периметр навколо її будівлі. Після цього правоохоронці встановлюють кордон навколо зони, де розташувалася регіональна публіка, начебто задля розділення мітингувальників із протилежних таборів. Такий план мав задовольнити всі сторони: керівництво держави показує, що його дії підтримує частина народу; крім того, ухвалення закону відбувається демократично, з піснями, але без побоїща; правоохоронці зовсім не блокують парламент від противників закону, а лише охороняють громадян з обох таборів від сутичок одних з іншими; опозиція… дістає красивий шанс умити руки, мовляв, «злочинна влада» нас випередила, не проривати ж нам тепер міліцейські кордони, за якими стоять теж українці. Звичайно, опозиція «не здогадалася» випередити регіоналів і зайняти зони безпосередньо біля Верховної Ради ще з ночі. План було реалізовано на 100%.
Читайте також: Колишніх кадебістів не буває: лідери опозиції діють в унісон з владою
РОДОМ ІЗ КГБ
Андрій Кожем’якін народився 1965 року в Одесі в родині офіцера КГБ, в майбутньому одного із засновників СБУ та генерал-лейтенанта служби Анатолія Кожем’якіна. В інтерв’ю «Цензор.нет» у грудні 2006-го він заявляв: «Я із сім’ї спадкових чекістів і пишаюся цим… До 1991-го батько в КГБ працював по «п’ятій лінії» (боротьба з підривними ідеологічними центрами і т. ін.) на Західній Україні… Для мене в житті він був і залишається великим авторитетом… як професіонал спецслужби. Я завжди прагнув бути схожим на нього». З 1986 року Андрій Анатолійович служив на ЧФ у диверсійних частинах підводників. У 1988-му закінчив школу КГБ в Новосибірську, після чого продовжував службу в Севастополі уже в «особливому відділі».
Батько Андрія Анатолійовича стояв біля джерел й очолив засноване у 1991-му Головне управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю в щойно створеній СБУ. Відтоді і його син покинув ЧФ та перейшов на роботу до Служби безпеки, де вже за десятиліття доріс до посади полковника (2002-й), а після смерті батька 2005-го очолив антикорупційний відділ. Того самого року він уже став генерал-майором. Саме тоді СБУ нетривалий час очолював Олександр Турчинов, з відставкою якого пішов зі служби в політику і Кожем’якін. Саме з його ім’ям часто пов’язують формування внутрішньої служби безпеки в «Батьківщині», що відіграла не останнє місце у зміцненні позицій тандему Турчинов – Кожем’якін і врешті створила передумови для встановлення їхнього контролю над нею. Провідну роль у згаданому тандемі природно відводили фактичному співзасновникові «Батьківщини» Олександру Турчинову, проте з огляду на події останнього часу не можна цілковито виключати, що справжнім «ведучим» у підсумку є саме «спадковий чекіст», який при цьому, можливо, ще й не остання ланка.
Не виключено, що це лише збіг, однак родинні стосунки, нехай, на перший погляд і досить опосередковано, можуть пов’язувати Андрія Кожем’якіна з наближеними до російського керівництва людьми. Його донька Дарина з 2007 року одружена з Романом Коржем, який є представником російської юридичної фірми «Барщевский и Партнеры» в Києві. Її засновник – відомий своїми близькими зв’язками з кремлівським керівництвом, колишній представник уряду РФ в низці інституцій Міхаіл Барщєвскій, який, зокрема, спільно з Борісом Ґрізловим та Сєрґєєм Міроновим у грудні 2007-го став одним із ініціаторів висування на посаду технічного президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва.
Водночас не все до кінця зрозуміло й у відносинах Андрія Кожем’якіна з Банковою. Владислав Ярцев, чоловік його сестри Вікторії, нещодавно став об’єктом кримінального переслідування. Обіймаючи посаду заступника голови Солом’янської РДА в місті Києві, у лютому 2011-го він був затриманий за підозрою в одержанні хабара у розмірі 50 тис. грн. У березні поточного року в інтернеті з’явилася інформація анонімних джерел в Адміністрації Януковича, які стверджували, що Андрій Кожем’якін особисто відвідував Банкову для досягнення домовленості про закриття справи свого зятя. За місяць, у квітні 2012-го (більш як через рік після її порушення), Владислава Ярцева справді виправдали «у зв’язку з відсутністю складу злочину». Чому від моменту порушення справи до її закриття минуло стільки часу? Чи пов’язано це з тим, що лише в грудні 2011-го Андрій Кожем’якін був обраний головою фракції БЮТБ у парламенті й саме від нього значною мірою стали залежати дії бютівців у Верховній Раді?
ЧУЖА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Разом із тим в Андрія Кожем’якіна немає підстав відчувати докори сумління через здачу державної мови чи, скажімо, ратифікацію Харківських угод у 2010 році. Він уособлює те коло бютівців, для яких питання української мови, як і інших базових підвалин національної ідентичності, зокрема власної історії, залишалися чужими. Свого часу він, по-суті, репрезентував внутрішню опозицію і зовнішньополітичному курсу Юлії Тимошенко, коли не приховував, що виступає за нейтральний статус України, та відкидав євроатлантичну інтеграцію.
Спадковий офіцерський корпус КГБ був елітою совка, у якої сформувалася власна оригінальна ідентичність, що не мала і не могла мати нічого спільного з національними рисами та цінностями народів, котрі боролися проти окупаційного тоталітарного режиму. «Чекісти» належали до привілейованої касти, чи не найбільше асимільованої і в ментально-культурному сенсі. У спецслужби держави, на відміну від її партноменклатури, було значно менше умов для збереження навіть національно-республіканського розподілу. Крім того, крах СРСР став для них значною мірою особистісною трагедією, яка знищила їхній привілейований статус. Однак Яценюк, своєю чергою, не може не розуміти, що це не відображає реальних настроїв українського суспільства, принаймні тієї його частини, яка становить електоральний кістяк об’єднаних. Адже саме він буде змушений відповідати за них подальшою втратою підтримки громадян.
Читайте також: Опозиція хронічно порушує свої обіцянки
ЩОБ ПЕРЕМОГА ОПОЗИЦІЇ ЗНОВУ НЕ ОБЕРНУЛАСЯ ПОРАЗКОЮ СУСПІЛЬСТВА
Важливо, щоб перемога опозиції, яка щоразу обходиться суспільству в дедалі вищу ціну, знову не виявилася поразкою. Щоб наявна нині загроза приведення до ВР нових тушок на кшталт губських, жваній, буряків, васадзе і т. ін. не стала проблемою в наступному парламенті. Багато залежатиме від того, чи з’являться у списку об’єднаної опозиції або поміж підтримуваних нею кандидатів у мажоритарних округах чергові депутатські групи, контрольовані Пінчуком, Мартиненком – Жванією, Юрушевим, Коломойським, Вадатурським та іншими олігархами. Адже зрозуміло, що контролювати їх у ВР нового скликання для Яценюка буде неможливо навіть за великого бажання. При цьому інформація щодо персонального складу керівництва виборчих штабів та потенційних висуванців у мажоритарних округах свідчить про загрозу нової хвилі тушок після виборів. У місцевих штабах об’єднаної опозиції залишаються на важливих посадах особи, пов’язані з тушками, які вже перебігали на бік влади. Наприклад, у Харкові йдеться про людей Жванії, у Запоріжжі – Васадзе.
Тим часом Арсеній Петрович опинився в ситуації, коли рейтинг очолюваного ним опозиційного конгломерату вперся в стелю. Натомість він змушений перейти у незручну з погляду його політичної біографії позицію захисту власного рейтингу, тоді як раніше займався переважно збиранням електорату Ющенка та Тимошенко. За даними останнього соцопитування (але проведеного ще до зливу мовного законопроекту, наприкінці травня), за об’єднаних готові були проголосувати 26,3% виборців (з тих, хто має намір прийти на дільниці) – регіонали вже випереджають їх майже на 1,5%. Із флангів на нього чатують відповідно «Свобода» та «УДАР», які видаються значно динамічнішими. Відтак продовження «безладу» (зокрема, в ідеологічному позиціонуванні та обстоюванні заявлених пріоритетів) у лавах «об’єднаного фронту» Яценюка означатиме його сповзання у прірву політичного забуття.
Врятувати свою політичну кар’єру Арсеній Петрович зможе лише у разі, якщо ініціює процес очищення своєї політичної сили (хоче він того чи ні, але такою для нього є вже вся об’єднана опозиція) від скомпрометованих кадрів. І це тільки перший необхідний крок. Якщо Яценюк бажає стати чимось більшим, ніж лідер технологічного політичного проекту, тобто державним діячем, який спирається на більшу частину суспільства, йому доведеться задекларувати реальні політичні цілі (окрім «общєдємократічєского» бла-бла): відхід від африканської олігархічної моделі до капіталізму рівних можливостей, дерадянізація всіх сфер життя суспільства включно з програмою культурної та інформаційної дерусифікації тощо.
Якщо це некомфортно, не під силу, то ліпше облиште справу, пане Яценюк. Народ стомився від постійних спекуляцій на загальниках на кшталт «боротьба з режимом», «демократія», від пасування перед «защітой рускоязичного насєлєнія», від прославляння сталінських «побєд» і «достіженій вєлікой страни». Якщо ви не хочете цього враховувати, то час гратиме проти вас.
Читайте також Друг олігархів: Арсеній Яценюк не демонструє готовності зламати олігархічний устрій