5 червня, одразу після ухвалення парламентом в першому читанні сумнозвісного мовного законопроекту Ківалова-Колесніченка, лідери опозиції Арсеній Яценюк та Олександр Турчинов оголосили про початок всеукраїнської безстрокової акції протесту проти ухвалення проекту Ка-Ка в цілому. «Зараз уже наші колеги встановлюють агітаційні намети, і ми будемо оголошувати безстрокову акцію», – розповідав журналістам Турчинов. Яценюк додав, що оскільки поставити намети в околицях парламенту заважає «Беркут», опозиція «визначатиме додаткові місця для розгортання наметів».
Читайте також: Як опозиція здала закон про мови
Вочевидь, «визначають» і досі. Згодом концепція акції протесту змінилася – замість встановлення наметів було вирішено організовувати щоденні пікетування будівлі Верховної Ради. В результаті «всеукраїнська безстрокова акція протесту» звелася до мітингів за участю кількох десятків людей з партійними прапорами навпроти парламенту. Повідомлень про якісь масштабні перманентні акції в інших регіонах України досі не надходили.
Опозиції не вперше давати гучні обіцянки щодо організації «масштабної боротьби з режимом», і невдовзі про них забувати. Одразу після ратифікації Харківських угод в травні 2010 року вона пообіцяла «з сьогоднішнього дня об’їжджати всю країну, щоб люди, які здатні стояти за Україну, мали можливість 11 травня, коли будуть заходити ці зрадники до Верховної Ради, збиратися і стояти, поки вони не денонсують цю угоду, або поки не будуть оголошені дострокові вибори». Тоді на пікет 11 травня під парламент вийшло зовсім небагато людей, і про те, щоб «стояти до переможного кінця» вже не було і мови. Харківські угоди ще кілька разів були приводом для організації переважно малочисельних пікетувань парламенту, згодом ця тема відійшла на третій план і опозиція згадує про неї хіба що в річниці ратифікації.
Ще більшим провалом виглядає організація опозиціонерами, спільно з громадянськими активістами так званого «Дня гніву» 14 травня 2011 року. Про акцію було анонсовано заздалегідь, представники опозиції називали її можливим «початком революції» та повалення режиму Януковича, обіцяючи звезти в Київ кілька десятків тисяч людей (інколи називалися зовсім фантастичні цифри у 100-200 тисяч осіб). Фактично ж, до парламенту з’явилося лише кілька сотень демонстрантів, котрих вистачило хіба що на бійку з «Беркутом», який своєю чисельністю у кілька разів переважав протестувальників.
Читайте ткож: Опозиція діє в унісон з владою
Згодом домінантною темою для акцій протесту став суд і ув’язнення Юлії Тимошенко. «Якщо вони арештують Юлю, на вулиці вийдуть сотні тисяч людей», – не втомлювався запевняти Турчинов. Але після арешту Тимошенко на вулиці вийшло кілька тисяч осіб, яких Турчинов закликав перекривати Хрещатик, що вилилось у масову бійку з «Беркутом». Наступні акції збирали дедалі меншу кількість учасників. Десь через тиждень після арешту Тимошенко співвідношення мітингувальників та працівників міліції під Печерським судом, за підрахунками кореспондента Тижня, було десь один до сорока на користь останніх. Цікаво,що з моменту арешту Тимошенко, протестні настрої у суспільстві зростають, а разом з ними і рейтинги опозиційних партій, а на акції БЮТ та «Фронту змін» приходить не багато людей. Звідси виникає резонне питання: опозиція не може чи не хоче організувати акції, які могли б стати дійсно масовими?
Читайте також: Злочинна бездіяльність опозиції
Саме тоді в Києві з’явилась ще одна туристична принада – наметове містечко опозиціонерів під судом, на центральній вулиці столиці. Тоді опозиція обіцяла не йти з Хрещатика, поки Тимошенко не вийде на волю. На відміну від попередніх, ця обіцянка була виконана. Але сенс існування «містечка свободи», як його називають бютівці, скоро став незрозумілим. Поки процес тривав на Хрещатику, воно використовувалося як база опозиціонерів для щоденних спроб прориву в двір суду. Після вироку Тимошенко (до речі, опозиція знову обіцяла, що в день вироку на вулиці вийдуть десятки тисяч – вийшло в рази менше) наметове містечко почало жити власним життям. Як зізнавалися кореспонденту Тижня самі бютівці, цей табір для них перетворився в «валізу без ручки» – його існування не має сенсу та вимагає постійного фінансування, але його добровільна ліквідація виглядала б черговим відступом опозиції. З початком Євро-2012 «містечко свободи» отримало нове життя – опозиція підготувалась до приїзду іноземних фанів, вивісила англомовні банери та пообіцяла регулярно направляти в фан-зону своїх агітаторів. Але коли фанати поїдуть, містечко знову зануриться у сплячку – ліквідовувати його вже явно не буде ні влада, ні опозиція.
Читайте також: Чим живе табір опозиціонерів імені Тимошенко
Гучні, але невиконані обіцянки опозиції «стояти до перемоги» стосуються не лише вуличних акцій, а й парламентської діяльності, насамперед блокування трибуни та президії. Загалом, якщо опозиціонерами блокується лише трибуна, це завжди є лише символічним актом та можливістю потрапити в об’єктиви камер – бо кожен депутат цілком може виступати зі свого місця в залі, і на ході розгляду питань такі акції опозиції взагалі не позначаються. Але нерідко меншість блокує ще й президію Ради, зриваючи таким чином засідання і обіцяючи не відступати, поки не більшість не виконає їхні вимоги. Але ці обіцянки, як правило, жодних наслідків не мають.
Наприклад, у вересні 2010 року бютівці блокували Раду, вимагаючи знизити ціни на газ, заборонити підвищення цін на компослуги, ввести податкові канікули для малого та середнього бізнесу тощо. Фракція оголосила про свій намір стояти до перемоги, однак попри те, що жодну з вимог виконано не було, нормальна робота парламенту скоро відновилася, бо бютівці добровільно припинили блокування.
З початком суду над Тимошенко та її наступним ув’язненням опозиція отримала вічну тему для зриву парламентської роботи. Протягом останніх півроку заледве було пару тижнів, які обходилися без блокування опозиціонерами трибуни й президії з гаслом «Юлі – волю!» Як розповідали кореспонденту Тижня самі бютівці, нерідко такі блокування проходили за домовленістю з регіоналами (інколи навіть негласною) і принципом «ми робимо вигляд, що ми блокуємо, а ви робите вигляд, що нічого не можете з цим зробити». Як правило, зробивши гнівну заяву, меншість покидала залу, а кнопкодави з більшості в спокійній обстановці продовжували штампувати необхідні рішення.
Але інколи, коли питання є досить важливими, опозиція знову присягається блокувати парламент «до переможного». Так сталося, наприклад, коли бютівці вимагали притягти до відповідальності тих, хто побив Тимошенко в Качанівській колонії у кінці квітня. Тоді опозиція обіцяла зривати роботу парламенту і після травневих свят, ще й провести всі вихідні в «будинку під куполом». Але вже 15 травня, в перший після канікул пленарний день, меншість до парламенту взагалі не прийшла. Як пояснив тоді Андрій Кожем’якін, опозиція вирішила, що в цей день важливіше бути присутніми на засіданні Вищого спецсуду, де саме слухалась касація Тимошенко. Про обіцянки блокувати Раду, поки не покарають винних у побитті свого лідера опозиціонери майже одразу забули.
Тож якщо опозиція не припинить обіцяти те, що не може (або й не збирається) виконати, довіра до неї з боку власних виборців неодмінно падатиме. І тоді на чергові заклики до «нового Майдану» навряд чи хтось відгукнеться.
